4. Залізний вік (і тис. До н. Е. - перші століття н. Е.)

Нова епоха в історії людства пов'язана з винайденням заліза, з яким за міцністю не могла конкурувати ні мідь ні бронза і масовим використан­ням залізних знарядь праці і зброї.

На території України використання заліза почалося в XI - IX ст. до н. е. У кургані поблизу Каховки були знайдені залізні кинджали. Залізний вік створив нові технічні можливості для спеціалізації ремесел. Це приз­вело до другого великого поділу праці: ремесло відокремилось від земле­робства. Завдяки появі заліза перед людством відкриваються нові перспе­ктиви, відбуваються докорінні зміни в суспільстві - завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними рисами цього періоду були:

1. Значні міграції населення;

2. Посилення торгівельних зв'язків;

3. Становлення приватної власності;

4. Поступова майнова диференціація суспільства;

5. Перетворення сім'ї на господарську одиницю;

6. Витіснення родової общини територіальною;

7. Виділення військової еліти;

8. Утворення організованих воєнно - політичних об'єднань;

9. Зародження державності.

З початком залізного віку на арену всесвітньої історії вийшли народи півдня Європи, відомі нам під їх власними іменами - кіммерійці, скіфи, сармати, таври, фракійці, стародавні слов'яни.

5. Кочові народи на території України

Кіммерійці IX - VII ст. до н. е.

Серед народів, які населяли територію Північного Причорномр'я, Криму і Кавказу першими в писемних джерелах називаються кіммерійці, Давньогрецький поет Гомер у поемі «Одісея» писав, що їхня країна знахо­диться біля входу до потойбічного світу: «Закотилось сонце й покрилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягло кінця глибокого океану. Там на­род і місто людей кіммерійських...» Реальність цього народу підтверджу­ють і ассірійські клинописні джерела. В 722 - 715 рр. до н. е. вони зафік­сували перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.

Значно більше відомостей про кіммерійців міститься в працях вида­тних істориків давнини Геродота, Стратона, Птоломея, які описували жит­тя кіммерійців в наступні часи. Виходячи з їхніх творів, а також з археоло­гічних знахідок наших вчених, можемо зробити висновок , що головним

заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Головне місце в ньому по­сідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. Крім того кіммерійці здавна займалися землеробством, були вправними металургами, виготовляли скляний та керамічний посуд, прикрашений кольоровими інкрустаціями. Майже всі знайдені досі знаряддя праці та озброєння кіммерійців виготов­лені з бронзи. Проте слід зазначити, що зустрічаються також вироби ви­готовлені із заліза. Прикладом майстерності кіммерійців може слугувати меч довжиною 1 м. 8 см. з бронзовою рукояткою, знайдений у Субботів-ському городищі на Чигиринщині.

Відома українська дослідниця нашої історії Н. Полонська-Василенко вважала, що кіммерійці були першим народом, який управлявся царями, що вийшли з родової і племінної знаті. .-

Кіммерійським царям і знаті належала вся повнота влади в державі, ш була рабовласницькою.

До якого ж етносу належали кіммерійці? Це питання залишається ві­дкритим і сьогодні

Більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоі­ранського кочового народу, генетично близького до скіфів.

У VII ст. до н. е. Кіммерія розпалася внаслідок вторження сильного об'єднання скіфських племен, які витіснили кіммерійців за межі Причор­номор'я.

Таври

Майже одночасно з кіммерійцями на півдні Криму існувала держава таврів Таврика ( IX - І ст. до н е.). Вона так само як і Кіммерія була рабо­власницькою. Влада у Таврищ належала родовій аристократії. Навколо своїх поселень таври споруджували могутні укріплення. Разом із сусідами - скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, що намагалася захопити землі Таврики.

Доля таврів склалося трагічно. У II ст. до н. е. Тавріку завоював пон-тійський цар Мітрідат V Євпатор, а у другій половині І ст. до н. е. її захо­пили римські війська.

З ім'ям таврів сучасники називають нинішній Кримський півострів Таврі дою, Таврікою, Таврією.

Скіфи. VII - III ст. до н. е.

Проживали на території Північного Причорномор'я, а частково та­кож у Криму. Ім'я скіфів стало збірною назвою для різних племен, а всю територію півдня між Доном і Дунаєм стали називати «Скіфією», або «Ве­ликою Скіфією».

Скіфськими землями протікали Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Півден­ний Буг), Тирас (Дністер), Танаїс (Дон), Істр (Дунай), Пороста (Прут) та інші ріки.

Відомості про основні племена які входили до цієї держави подає грецький історик Геродот (V століття до н. е.) у своїй книзі «Історія». Він представляє Скіфію як «квадрат зі сторонами в 20 днів путі». На його ду­мку наймогутнішим і найчисельнішим племенем були царські скіфи, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і Нижнього Дону, а також у степово­му Криму. На правому березі Нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники. між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У ба­сейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходилися еліно-скіфи. На північ від царських скіфів у степовій смузі України розташов\ валися скіфи-хлібороби (орачі). Як бачимо, що сама назва скіфських мен свідчить про те, що і скіфи-землероби і скіфи-орачі займалися земле­робством, жили осіло, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Значну частину хліба вони продавали грецьким колоніям. Сюфи-кочівники, на думку Геродота, «нічого не сіють і не орють».

Вони випасали величезні стада худоби в степах, розводили коней, корів тощо. Жили кочові скіфи в критих возах, пересуваючись зі стадами худоби степом.

Царські скіфи - займалися військовою справою, збирали данину з підлеглих племен.

Значною подією в історії скіфів була війна проти перського царя Да-рія І (близько 513р. до н.е.). В цій війні скіфи виявили воєнну хитрість, виучку та хоробрість. Вони не тільки вистояли, а й змусили ворога ряту­ватися втечею.

їхні успіхи у воєнних діях значною мірою були обумовлені наявніс­тю у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Скіфські воїни вирізнялися хоробрістю, ненавистю та жорстокістю до ворогів і одночасно військовою дружбою, побратимством та стійкістю.

У скіфів швидко виникло ремесло. Ремісники володіли технологією виплавки міді, заліза, срібла та золота. Про це зокрема свідчать археологі­чні знахідки предметів розкоші, золотих речей - браслетів, чаш, ваз, золо­тих блях і славнозвісна скіфська пектораль. Ці речі були знайдені у так званих царських курганах. Серед них найбільші кургани Чортомлицький і Солоха (IV століття до н. е.), розкопані біля Нікополя Дніпропетровської області, Куль-Оба недалеко від Керчі в Криму, а також Гайманова могила і Товста могила IV ст.. до н. е. в Запорізькій обл.

Пануванню скіфів у Північному Причорномор'ї поклала край мігра­ція сарматів із-за Дону на Захід наприкінці II - на початку Ш ст. н.е. Скі­фія як політичне об'єднання перестала існувати.

Сармати Ш ст.. до н. е. - Ш ст.. н, е.

У Ш столітті до нашої ери в Північне Причорномор'я почали прони­кати іраномовні сарматські племена ті Сходу. До складу сарматського об'єднання входили військово - політичні союзи племен язигів, роксола-нів, сіраків, аорсів, аланів. Ці племена сформувалися у поволзько-приуральських степах, а на рубежі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. Шість століть сармати панували в степах Північного Причорномор'я. У

масі сармати були кочовими скотарями, їхні житла, зброя майже не іялась від скіфських. Жили сармати в, а осіли сармати кібітках -орачі ггах. Назва сарматів походить, можливо, від іранського слова «сао-, що означає - «перепоясаний мечем». Головним предметом їх­нього культу був меч - уособлення Бога війни. Сарматська кіннота вважа­лася непереможною.

Головним політичним центром Сарматії було м. Танаїс, розташоване в гирлі Дону, очолював державу цар. Сарматія вела постійні завойовницькі війни і тримала в покорі сусідні племена. Сармати підгримували економічні зв'язки з грецькими та римськими містами Північного Причорномор'я.

Сарматський період закінчився на території України в середині Ш ст. н. е. внаслідок експансії готів і гунів.

Готи І - ПІ ст. н. е.

Одне з найбільш відомих в історії Європи часів пізньої Римської ім­перії східногерманське племінне об'єднання, походженням з району Гот-ланда (Ютландія). Опанувавши І - III.ст, північні райони сучасної Польщі, розділилися на дві частини - остготів і вестготів.

Остготи у III ст. пройшли через землі України на Дон, а звідти на Балкани, а вестготи дійшли до кордонів Римської імперії. На території України готи проживали від кінця П до рубежу IV - V ст. створивши дер­жаву Германаріха - нетривке політичне об'єднання підкорених

зо

слов'янських, пізньоскіфських, дакійських та сарматських племен. На те­риторії України збереглися залишки археологічних знахідок, які увійшли до складу черняхівської культури.

Кінець панування готів у Східній Європі наприкінці IV ст. поклали гуни. Під тиском гунів і слов'ян готи покинули територію України. Окре­мі острівці їхніх поселень збереглися лише у Криму.

Гуни-з IV до 451 р.

Кочові тюркомовні племена, які з'вилися в степах України, витісни­ли готів і відкрили епоху Великого переселення народів у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна політична карта Європи.

Наприкінці IV століття західні гуни розгромили сарматів і захопили їх землі, пізніше оволоділи Боспорським царством, вдерлися через Кубань у Північне Причорномор'я, де перемогли остготів і досягли Наддніпрян­щини. Тут вони створили міцне державне об'єднання і звідси здійснювали походи на дунайські провінції Риму.

У Центральній Європі гуни підкорили германські племена герудів, гепідів, остготів. Визначним полководцем гунів був Аттілла, який з здійснив похід на Рим, але в битві біля м.Труа його армія була розбита 453 р. Аттілла помер, а невдовзі його імперія гунів розпалася.