2.10 Походження та основні етапи формування українського

етносу

Формування давньоруської народності є проблема, що залишається у центрі уваги сучасної науки.

Поділ слов'янства на східне, західне й південне, що став реальністю в VI ст., був відправною точкою утворення різних слов'янських народнос­тей у Європі.

Східнослов'янська чи давньоруська народність формувалася в умо­вах розкладу родоплемінного суспільства, виникнення станів і народжен­ня державності. Початковим періодом становлення давньоруської народ­ності сучасна наука вважає VI - IX ст., коли відбувався розклад родопле­мінного ладу, а патріархальну общину потіснила община територіальна. Посилився розподіл праці, народилися иротоміста - майбутні вогнища ремесел і торгівлі, почався товарообмін.

Давньоруській народності була притаманна відносна єдність мови, території, соціально - економічного життя, культури, побуту, звичаїв, фо­льклору, психічного складу (менталітету).

10

Одним із основних показників існування народності є власне мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої точки зору.

Зокрема, академік А. Кримський відстоював існування української мови принаймні в XI ст.

З цього приводу він писав на початку XX ст., що «жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. - це цілком рельєфна, яскраво ін­дивідуальна одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сьогочасної української мови...» Такі висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі.

Територіальна, етнічна й політична консолідація середньоподніп-ровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогі­чними процесами і в мовному середовищі.

Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні проце­си, став мовною основою давніх русів - українців. Українська мова фор­мувалася на лінгвістичній базі говірки полян - русів, яка спочатку синте зувала особливості мов ближчих, а потім і віддалених племен. Подібне ві дбувалося й в інших регіонах Київської держави.

Лінгвістичний аналіз Новгородських берестяних грамот XI -дозволив окремим вченим зробити висновок про відособленість давньоно вгородського діалекту від інших східнослов'янських діалектів.

У ХП ст. на зміну назві «Русь» стосовно українських земель приходить назва «Україна», з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільність. Вперше термін «Україна» зустрічається в Іпатіївському літописі від 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживались вже після того як вкоренилися в повсяк­денному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше.

Розповідаючи про смерть у 1187 р. переяславського князя Володи­мира Глібовича літописець писав: «У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався...і плакали по нім всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався і всякими доброчесностями сповнений. За ним же Україна багато потужила».

До останнього часу слово «Україна» тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літопи­

11

сець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі,, що найбільше

страждали від нападів кочівників.

Саме ними й були Переяславські, Чернігівські та Київські землі.

Про вживання цього терміна до різних українських регіонів свідчать й інші згадки. Під 1189р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава «ко У крайнє Галицькою), під якою розумілися Галичина, Покуття й По­дністров'я. «Україною» називали літописці й «Червенські міста» Галиць-ко-Волинського князівства у 1213р.

У XII - XIII ст.. назва «Україна» охоплювала територію від Серед­нього Подніпров'я на сході до Забужжя включно на заході.

В XIV - XV - XVI - XVII ст.. назва «Україна» фігурує в багатьох офіційних документах, у мемуарах, художніх творах і народних думах та піснях. У народній пісні XVI ст.. назва «Україна» прикладається взагалі: «Зажурилась Україна...». У думі про Івася Удовиченка - Коновченка йдеться про «славну Україну».

А у відомій пісні про славного козака Байду співається: Ой, ти Байдо та славненький Будь мені лицар та вірнесенький Візьми в мене царівночку Будеш паном на всю Вкраїночку

У постанові польського сейму 1580р. говорилося про покарання «свавільників на Україні Руській (тобто в Галичині), київській, волинсь­кій, подільській, брацлавській», які будуть порушувати угоди Польши з Туреччиною.

Як бачимо, тут польські урядовці до «України» відносили майже всі території населені українцями і, передусім, козаками.

Французький інженер Г. Боплан, який багато років жив і працював на службі польського уряду в Україні, свою книгу назвав «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнеться від Московії до границь Трансільванії...»

Французький офіцер і дипломат ІГєр Шевальє у своїй праці «Історія війни козаків проти Польщі» (1663р.) пише, що країна де мешкають коза­ки, зветься Україною.

З XIV ст.. з'являється й третє ім'я - Мала Русь. Вперше з ним стика­ємося в грамотах останнього Ґалицько-Волинського князя Юрія Болесла-ва (1325 - 1340), що титулував себе «Король всієї Малої Русі». Пізніше назва «Мала Русь» здебільшого вживалася в офіційних документах. Йа­

11

родні маси називали свої землі українськими, а свою країну - Україною, а себе - українцями.

2.11 Історичний спадок Київської Русі

Важливою науковою проблемою історії Росії та України до цього часу залишається питання історичної спадщини Київської Русі. Серед різ­них точок зору, висловлених з цього приводу вченими, найбільшої уваги заслуговують полярні концепції російського історика М. Погодіна та укра­їнського - М. Грушевського.

М. Погодін стверджував, що після розпад}7 Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утво­рило Московську державу. В даному випадку автор цієї теорії не помітив і не хотів помічати існування окремого українського народу.

М, Грушевськии, навпаки, вважав, що російський народ не має ніяко­го відношення до Київської Русі. На його думку, подібно до того, як Галлія - колишня провінція Риму, а нині Франція - запозичила з Риму багато ментів його суспільно - економічного устрою, законодавства та культурі щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. М. Грушевськии наголо шл вав, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Киє ли Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С шівський назвав Галицько-Волинське князівство, безперечно українською державою, оскільки в ХШ ст. в апогеї своєї могутності, ці об'єднані князів­ства охоплювали 90% населення і території сучасної України.

У післяреволюційний період вчені користувалися тим науковим ба-гажом, який був набутий дожовтневою російською історіографією. Тому стара ідея початку російської держави від Київської Русі перейшла і в праці радянських істориків. Щоправда, з часом була знайдена своєрідна формула для цієї концепції - витворена теорія спільності кореня російсь­кої, української та білоруської народностей, так званої давньоруської на­родності. Цю теорію прийняли й українські радянські історики.

Київська Русь вважалася якимось цілісним етнічно - територіальним утворенням, де сформувалася своєрідна етнічна категорія - давньоруська на­родність, що «відзначалась єдністю мови», мала «єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру», мала «економічну єдність рі­зних територій Русі» і т д. Через це і в програмах курсу з історії України для університетів, наприклад, Київській державі приділялася побіжна увага. Істо­рія українського народу починалася з XIV ст. і подавалася фрагментарно.

12

Погляди істориків, які поступово відійшли від позицій традиційної історіографії (А. Пресняков, М. Котляр, О. Толочко), грунтуються на тве­рдженні, що Московська держава була продовженням другого етапу істо­ричного процесу державотворення, започаткованого в Києві.

Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплилися в історіографії київської доби політичні та наукові питання. Більшість істориків виділяють у політичній історії Київської Русі три періоди.

І - період швидкого зростання - охоплює майже 100 років - з 882 р., коли київський престо;» посів Олег, .до смерті Святослава у 972 р. За цей час було створене величезне господарське й політичне обєднання.

П - період охоплює князювання Володимира Великого (978 - 1015) та Ярослава Мудрого (1019 - 1054). Це була доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення ним, вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу територіальному зро­станню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Надзвичайно важливою подією в житті країни було прийняття християнства, яке принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

- період характеризують безупинні князівські чвари, зростаюча за-)за нападів кочовиків та економічний застій. Більшість істориків убача­ють початки занепаду після князювання останніх правителів Києва - Воло­димира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125 -1132).

Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознамену­вало собою завершення Київського періоду історії України.

Безумовно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Розглядати її як таку - означало б приписувати їй вищий рі­вень політичної організації. Вона не мала ані централізованого управлін­ня, ані всеохоплюючої бюрократичної системи. Основною формою взає­мозв'язку між володарями і підданими було збирання данини. Згодом роз­винулася система оподаткування. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами. Політичні проблеми часто розв'язувалися за допомогою сили. Предметом серйозних досліджень і гострих дискусій вчених і на сьогодні залишається структура Київської держави. Значна ча­стина істориків (М. Грушевський, В. Пашуто та інші) вважають, що Київ­ська Русь існувала у вигляді конфедерації окремих земель, окремих само­стійних князівств. Інші історики (Б. Рибаков, І. Фроянов) називають її «союзом союзів», «надсоюзом», а учасники Україиського наукового кон­

12

гресу (1988р.) з нагоди 1000 - річчя хрещення Русі кваліфікували державу

східних слов'ян, як співдружність.

Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської дер­жави, вчені сходяться в одному, що за весь період свого існування вона

так і не стала дійсно єдиною монолітною державою.

Безперечно Київська Русь не була й не могла бути однонаціональ-ною. Адже Київ тримав у Васальній залежності території багатьох наро­дів. Унаслідок цього Київська держава була величезною клаптиковою се­редньовічною імперією, що являла собою конгломерат союзів племен. До неї входило більше 20 різних племен і народностей, в тому числі і не­слов'янських. Серед останніх у залежність до Київської Русі потрапили чудь, ведь, меря, мурома, мешеря, чорні клобуки та інші. Спілкуючись зі слов'янами, вони зазнали їхнього культурного впливу, нерідко асимілюва­лися, розчинялися в масі слов'янських племен. На думку багатьох сучас­них українських істориків Давньоруська держава була нестійким держав­ним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. В Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх на­родів - українців - на території Київської. Чернігівської. Переяславської. Волинської. Галицької земель, росіян - на території Володимиро - Суз­дальської. Новгородської. Псковської. Смоленської. Рязанської земель, бі­лорусів - на території Мінської. Полоцької, Туровської земель.

Водночас слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підс­тав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже голо­вний осередок, як зазначалося вище, сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром обєднання слов'янських племен і столицею держави. Заснували цю державу ті, хто здавна проживав на цих землях, у VI - УПІ ст., це по­ляно - антська народність, яка була генетичним ядром майбутньої україн­ської нації і називалася «Руссю».

Підсумовуючи сказане можемо зробити висновок, що незважаючи на деякі незаперечні пріоритети українців щодо історичної спадщини Київ­ської Русі, вона була й залишається надбанням трьох східнослов'янських народів - українського, російського і білоруського. Традиції Київської Ру­сі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян та білорусів, трьох східнослов'янських народів, які є прямими нащадками Народу Київської Русі.