Котляревський

Стаття Куліша про Котляревського в «Основі»

Стаття Куліша про Котляревського в «Основі» мала широкий резонанс. Не всі поділяли думки Куліша, як видно, не поділяла і редакція «Основи» в цілому. В наступному другому числі журналу з’являється редакційна стаття «Іван Петрович Котляревський» («Основа», 1861, № 2). У цілому вона складається з матеріалів О. В. Терещенка, полтавця, який особисто знав автора «Енеїди», а в той час працював у Петербурзі в Публічній бібліотеці, збираючи матеріали до біографії письменника. У редакційному вступі до цих бібліографічних матеріалів є, по суті, дуже обережна й делікатна критика статті Куліша. Обговорюючи важливість біографії письменника, редакція мимоволі дає оцінку й статті в попередньому номері журналу: «Але життя Котляревського таке повне й знаменне, що, знаючи його поверхово, не можна вірно з’ясувати багатьох проявів його суспільної діяльності й легко помилитися при оцінці його особи як людини й громадянина». Тут, по суті, містився натяк на помилковість оцінки Кулішем Котляревського саме як людини й громадянина — «щиро шанованої особи минулого часу».

Закінчувалася стаття в «Основі» знову ж таки прихованою полемікою з Кулішем: «Тим часом критика тепер проголошує над самим Котляревським і над його «Енеїдою» суворий осуд. Хто ж помилився? Хто більше має рації: чи суспільство, яке ставиться до особи поета та його твору з повагою й любов’ю, чи критика, що піддала його особу, й твори Котляревського беззаперечному осудові? На це ми спробуємо дати свою відповідь у наступній статті». Кінчалась стаття позначкою: «Буде продовження»,— але ні в одному з наступних чисел продовження не з’явилось, і причина цього нам лишилася невідома.

Незгоду з Кулішем виявив і П. Мокрицький, друг і приятель Шевченка, в нотатці з приводу концерту на честь Шевченка в Петербурзі. Мокрицький дивується: «…Навіщо порушується прах давно покійного Котляревського, малоросіянина з дивним талантом, чия пародія «Енеїда» вважалась завжди найбільш вдалою з пародій і яка свого часу була вивчена напам’ять всіма українцями; чиї «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» граються десятки років на театрі і досі не наскучили. Загальна симпатія публіки марно не дається; українська приказка твердить «Громада — великий чоловік»; вона не видає книжок, а читає, приглядаючись» 262.

Але Куліш, вірний своєму характерові, на голоси критиків не зважав. Наступного року він видав своїм коштом твори Котляревського, але думки своєї про письменника не змінив. Характерно, що в підзаголовку «Енеїди» він зберіг термін «перелицьована», що був у перших двох виданнях, здійснених без відома автора, і не подав терміну «переложена», що з’явився в першому авторському виданні (1809) і повторений у посмертному повному виданні «Енеїди», підготовленому самим автором. Публікуючи в «Основі» комедію Гоголя «Простак», П. Куліш висловлює припущення, що вона, можливо, написана раніше, ніж п єси Котляревського, а порівнюючи її з «Мо-скалем-чарівником», віддає перевагу першому творові, відступаючи навіть од сказаного в статті про Котляревського в «Основі».

Слід нагадати, що з думкою Куліша рішуче не погодився такий відомий діяч української культури, як Михайло Максимович. Прочитавши вступну статтю до альманаху «Хата» (1860)—«Переднє слово до громади» Куліша,— М. Максимович написав чернетку статті «По-лемическое обозрение малороссийской словесности». Уривки з неї опублікував згодом В. Науменко 263. У цих уривках нема безпосередньої полеміки з Кулішем, але є суттєве заперечення Кулішеві, що намагався применшити роль Котляревського. Основна теза статті Максимовича: творчість автора «Енеїди» щільно пов’язана з попередньою українською літературою XVII—XVIII століть і разом з тим є початком нової літератури: «Річ звичайна, що з початком нового періоду в житті народу з’являються нові прагнення в його словесності, при яких вона, не задовольняючись попередніми своїми формами, з’являється в нових. Але коли ж це було в нас у Малоросії, щоб раптом прийшлось не до смаку все, що написано у нас, починаючи з Нестора? Такого крутого повороту у смаках не було ні в тому поколінні малоросіян, в якому з’явився первоначальник нової нашої словесності Котляревський, ні в поколіннях дев’ятнадцятого століття».

На доказ цих слів М. Максимович наводив пісні козака Климовського, І. Шумлянського, Б. Хмельницького, Головатого. У кінці XVIII століття почався новий період в історії України. І. Максимович підсумував свої думки: «Тоді ж почався новий період і для словесності малоросійської — період зростання писемної або книжної словесності, що почався з «Енеїди» Котляревського, надрукованої 1798 року».

[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 316-332.]

Причини такого осуду були для цих істориків зовсім різними. Єфремов, у якого найосновнішими цінностями та чи не винятковими критеріями літературного процесу були народ і його звільнення, відкидав котляревщину як своєрідну зраду цих ідеалів. Для Зерова й Чижевського, з їхніми імпліцитними естетичними нормами, котляревщина була передусім втіленням поганого смаку. І одна, і друга настанови ускладнювали подальше розуміння цього явища, заступаючи його, так би мовити, есенційні, психологічні й структурні прикмети та наче не помічаючи, що це таки перший стиль і перша модель новонародженої української літератури, і як такі, вони не можуть бути легко збуті метафорою "хвороби". Бо коли так, то в дусі Бєлінського цілу літературу можна так збути ^4.

На перший погляд, традиційне окреслення й розуміння котляревщини доволі чітке. Щоправда, Куліш, який, мабуть, перший вжив термін "котляревщина", застосував це на ділі не так до епігонів, як до самого Котляревського, — і робив це в неприховано негативному сенсі ¹.

Дуже скоро котляревщиною, зовсім однозначно, почали називати епігонів Котляревського, всіх тих третьорядних письменників — Павла Білецького-Носенка, Порфира Кореницького, Степана Олександрова, Якова Мішковського, Костянтина Пузину, Михайла Макаровського, Остапа Рудиковського та інших, часто анонімних, яких за давнішою, загальнішою і водночас м’якшою термінологією можна було називати "школою". Перехід від "школи Котляревського" до котляревщини, як бачимо із тепер уже класичної формуляції Єфремова, базується здебільшого на висновку, що всі вони, мовляв, були поганими учнями (або поганими "синами"):

Перше — це її історична, або, в ширшому сенсі, "ідеологічна" функція, що проявляється як у внутрішньому, так і в зовнішньому вимірах. З одного ("зовнішнього") боку, — це, власне, відмежування від російської (всеросійської) літератури. Основний сигнал такого відмежування — вибір мовного коду: обравши народну, розмовну мову, українська письменність (спочатку то була тільки обмежена кількість творів) певною мірою стає недоступною для загального всеросійського читача, і так чи інакше упривілейовує україномовного, тобто українського читача.

Із такими (явно неісторичними) висновками й засновками навряд чи можна погодитися, але той факт, що котляревщина є переходовим, — хоч і непомірно тривалим — явищем, також не можна заперечити.

Найчастіше осмислення й окреслення котляревщини проходить по лінії її літературно-формальної та жанрової сутності, тобто бурлеску. Це її традиційне і канонічне окреслення, що є, безсумнівно, слушним. Гумор, закладений у цьому бурлеску, здебільшого грубий, приземний, проте органічний. Це цілком стосується як "Енеїди", так і її епігонів (яким, зокрема, закидалася надмірна грубість) ¹⁰.

Микола Зеров КОТЛЯРЕВСЬКИЙ І ОСИПОВ      З лекцій «Українське письменство XIX cm.»      З перших рядків поеми Котляревського виясняється, що його «Енеїда» є переробкою чужомовного зразка. Таким зразком для Котляревського була «Энеида» Осипова, дві перші пісні якої вийшли в світ 1791 року. [...] Осипов працював над виданнями найрізноманітнішої літератури: від куховарської книги до французького роману. Біля нього також збирається невеличкий літературний гурток, члени якого навіть складають елегію на смерть Осипова. [...]      О. Я. Єфименко в статті «Котляревский в исторической обстановке» (у збірці праць ученої «Южная Русь») так характеризує залежність «Енеїди» Котляревського від «Энеиды» Осипова: «Энеида» Котляревского так относится к «Энеиде» Осипова, как живой цветок к жалкому тряпичному изделию». Одначе зіставлення цих двох творів примушує нас зм'якшити таке твердження. Котляревський в основу свого твору покладає план Осипова і далі всі головні епізоди Берилієвої поеми переказує за поемою Осипова: нема ні одної Вергілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської «Энеиды». Всі картини Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і велику частину характеристик. І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо є звичайним собі перекладом з Осипова. Отже, був з Осипова не безталанний версифікатор, а середньої руки майстер, в якого окремі сцени й характеристики дано блискуче. Віршова техніка йому дається дуже легко, вплив її, безперечно, позначається й на-Котляревському. Але, наслідуючи Осипова, переказуючи і перекладаючи його, Котляревський не стає слугою свого літературного зразка, а де в чому навіть і перевищує його.      В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його. У других випадках, де осиповська канва дає простір його уяві, він поширює рамки оповідання, вносячи в нього силу живих конкретних подробиць. У третіх — він цілком покидає свій зразок, віддаючися потужній течії власної образотворчості, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші сторінки. Взагалі Котляревський — більший художник, ніж Осипов.      Осипов більше версифікатор, він дає легкий вірш, але не може конденсувати своїх образів, тоді як Котляревський дає яскраві образи і, підсилюючи епітетами, робить їх більш рельєфними та пластичними. У виразах Котляревського більше іронії, що підсилює враження й дає розмаїтіший вислів. В Осипова надто мало національного колориту: так, його спроба надати Дідоні та її двору колорит російсько-поміщицької старосвітчини — слабенька. Котляревський, обставивши цю сцену аксесуарами характеру національно-побутового, зробив її живим документом певної доби. Але головна перевага Котляревського над Осиповим та, що він зумів надати своїй «Енеїді» характер широкої побутової картини, єдиним замислом освітлити гумористичні епізоди бурлескної поеми. [...] Котляревський виправдує свої жартівливі вихватки [...] повнотою побутового показу українського життя. Травестія ж Осипова не має виразного художнього завдання, вона не сатира, а разом з тим і не побутово-описова поема.      «Енеїда» і її літературний жанр      «Энеида» Осипова, що лягла в основу твору Котляревського, це переробка «Енеїди» австрійського письменника Алоїза Блюмавера (прихильника реформи Иосифа II), твір якого є сатира, вістрям проти католицького духівництва направлена. Першоджерело ж усіх «Енеїд» — поема римського письменника І ст. до н.е. Публія Вергілія Марона. Селянин, уродженець Мантуї, стає центральною фігурою римської поезії і завдяки цьому вибивається у впливові люди. Щедро обдарований і втягнений у середовище придворного життя, він почуває себе не на місці. Людина, що має нахил до філософії та ідилічного життя, що з такою любов'ю оспівує працю хліборобів («Георгіки») та побут пастухів («Буколіки»), береться за героїчну поему, яка має зміцнити імперію й Августа. Патріотична ідея (Рим — друга Троя, і влада його не матиме кінця) зливається в ній з ідеєю династичною. Цезар Август, зв'язаний з Асканієм Юлом, родоначальником династії Юліїв, отже, являється ніби законним і дідичним владарем Риму. Коли ми звернемося до Блюмавера, Осипова та Котляревського, то побачимо, що багато з того, що знаходимо у Вергілія, у них зовсім немає. Це не переклади, а травестії, тобто «Описание шуточным и даже низким слогом тех самых происшествий, кои прежде по важности своей были описаны слогом высоким» (означення Остолопова в його «Словаре древней и новой поэзии»). А раз мета написання твору інша, то, відповідно їй, і засоби мусять бути інші. І дійсно, у всіх травестаторів ми помічаємо цілковиту зневагу:      •      До стрижня Вергілієвої поеми — до патріотичних її ідей.      •      До епічного апарату Вергілія.      а). Травестатори або цілком нехтують заспівом, або використовують його як пародію. Котляревський — за Осиповим — зберігає його, але переводить з стилю «високого» у «низький», виводячи поважну Музу в образі старої провінціальної панни, «од старості сварливої», з якою ніхто не женихався, не жартував, б). Подвійну мотивацію подій теж здебільшого поминається, травестатори задовольняються лише природним мотивуванням. Зразком може бути епізод смерті Палінура. У Вергілія Палінур гине від руки бога Сну, а в Осипова та Котляревського від того, що, прощаючися з сицілійцями, старий Палінур «нахлистався горілочки по саме нільзя». в). В інших випадках втручання богів зберігається, але характер йому надається різко гумористичний. Наприклад, епізод з бурею в Середземному морі: у Вергілія бурю підіймає Еол з наказу Юнони, а в Котляревського вітри — просто ледачі наймити, які розбрелися з двору Еола, через що він неспроможний      одразу вволити богинину волю. Або втручання Тізіфони в сварку троянців з латинцями: Тізіфона котиться клубочком, як відьма в народних казках. В даному випадку з зовнішнього боку поетичні засоби Вергілія залишаються ніби непорушними, але тон взято діаметрально протилежний.      Крім того, травестованій поемі надається більше або менше національне забарвлення та певні соціальні устремління (Блюмавер). Перше особливо густо використовує Котляревський і накладає на вчинки Енея й троянців густий український колорит: Палінур у нього Тарас, а Еней у пеклі здибує троянців Педька, Терешка, Шеліфона та інших. Троянці співають пісень «козацьких— гарних, запорозьких», а на дозвіллі розважаються «хрещиком і горюдубом». Прибувають до царя Латина і приносять старовинним звичаєм «на ралець»      Пиріг завдовжки із аршин І солі-кримки і бахмутки.      Цю особливість «Енеїди» Котляревського Житецький називав етнографічним реалізмом. (Докладніше: «Нове українське письменство» М. Зерова, Київ, 1924.) [...]            Драматичні твори Котляревського      Розгляд книги Марковського показує нам, що Котляревського радше треба вважати талановитим поправником чужих літературних задумів. [...]      Художні замисли його повстають як відповідь на чужий літературний твір. Літературний мотив Котляревського завжди — бажання довершити недовершене іншим автором, поправити помилкове й фальшиве. Він немовби конкурує з Оси-повим, побачивши у нього елементи широкої картини звичаїв, і перевершує його. У «Наталці Полтавці» він повстає проти «Казака-стихотворца» кн. Шаховського і поправляє помилки, яких той допускається, говорячи про українські повір'я та звичаї. Про це виразно свідчить сцена з Возним, Виборним і Петром, в якій Петро розповідає про свої театральні враження харківські:      Виборний: Скажи ж, братику, яке тобі лучче всіх полюбилось, як каже пан Возний, лицемірство?      Возний: Не лицемірство, а лицедійство.      Виборний: Ну, ну! Лицедійство...      Петро: Мені полюбилась наша малоросійська кумедія; там була Маруся, був Климовський, Прудиус і Грицько.      Виборний: Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили?      Петро: Співали московські пісні на наш голос. Климовський танцював з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.      Виборний: Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.      І далі:      Виборний: От то тільки нечепурне, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір'я нашого.      [...] «Москаль-чарівник» належить до того ж літературного жанру, що й «Наталка Полтавка». Це комічна оперета— весела, з щасливою розв'язкою п'єса, прозовий текст якої тут і там розірвано вокальними номерами.      Його мотив належить до так званих «мандрівних» мотивів. Жінка, інколи невірна, інколи тільки кокетлива, в неприсутності чоловіка втягається в любовну історію, але на перешкоді їй стає випадковий і немилий свідок, що тримає в руках усі нитки дії й потім сам їх розмотує.      Дослідники, що вивчали джерела п'єси^ знайшли чимало літературних творів і народних оповідань на ту саму тему. К. Копержинський вказував на польські оперети, дехто — на російські п'єси початку XIX в. М. Дашкевич у спеціальній статті спробував пов'язати твір Котляревського з французькою п'єсою Д'Ансома. [...] Не можна, одначе, твердити, що Котляревський черпав з джерела цього сліпо (навіть припускаючи твердження Дашкевича). Правда, у Котляревського подибуємо багато рис схожості у розвитку дії, але по-перше, невірність жінки подається у нього в пом'якшених тонах. Тетяна лише трохи легковажна, вона жартує з Финтиком, але до рук йому не дається. По-друге, до п'єси введено питання національні, громадські, моральні. Тетяна морально вища від свого кавалера Финтика, міцно тримається звичаю, вірна традиції, тоді як Финтик відбився звичаїв батьківських, матерньої мови, глузує з своїх рідних. Ідилічний образ простонародного життя, таким чином, відтіняється сатиричним змалюванням півкультурного середовища — судових та канцелярських перевертнів-паничів та їхньої етичної нестійкості.      Правда, поставивши певні питання громадського характеру, Котляревський удався до досить рутинного засобу. Свої думки він вкладає в уста дійовим особам — вони проказують довгі на ті теми монологи, — але й докір в рутинності засобів слід пом'якшити вказівкою на злободенність питань. Питання були насущні, актуальні, хвилювали автора й читача та потребували розв'язання. У полеміці між москалем і Михайлом Котляревський відкидає закид, що, мовляв, «хох-ли» є ні на що не здатні, зауваженням, що «іскра дотепу» вже розжеврілася та що українці відіграють велику ролю в сенаті й по міністерствах, що глузування над «хохлом» та його нездатністю давно вже й багато разів заперечено засвідченими фактами його обдарованості.      Питання, в якій мірі Котляревський пішов за драматичною творчістю XVIII в. — вертепом та інтермедією, — розв'язати, здається, слід негативно. П'єси Котляревського небагато спільного мають з тими немудрими та нескладними виставами, здебільшого інсценізаціями анекдотів. Ситуації в Котляревського складніші, літературні засоби розмаїтіші. Персонажі його драматичних творів — то індивідуально окремішні характери з складними переживаннями. Тільки подекуди знаходимо риси, що в'яжуть Котляревського з творчістю XVIII в. (та й то не драматичною): книжна мова Возного, переробка сковородинського канта      «Всякому городу нрав і права» тощо. Типом своєї творчості драматичної Котляревський перебуває в руслі тих впливів, що йшли з Франції XVIII в.      Микола Зеров. Твори в двох томах. — К.: Дніпро, 1990. — С. 10-24.

Справжня добрість П. ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ

Писулька до Грицька Прокази Хто Добрiсть, Грицьку, нам намалював плаксиву, Понуру, мов чернець турецький, i сопливу, Той бiсiв син, коли не москаля пiдвiз, Той Добростi не зна, не бачив i не чує. Не пензлем той ïï, але квачем малює, Той Добрiсть обiкрав. Не любить Добрiсть слiз, Вона на всiх глядить так гарно й веселенько, Як дiвка, од свого iдучи панотця До церкви — до вiнця, Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько. Не квасить Добрiсть губ, бо iз ïï очей Палає ласка до людей. Вона регоче там, де i другi регочуть, Сокоче без брехнi, де i другi сокочуть, I не цурається гульнi i вечорниць, Чорнявеньких дiвчат i круглих молодиць. Вона й до милого пригорнеться поволi, Та ба! та не дає рукам, як кажуть, волi, Вона й горiлочки ряди-вгоди хлисне, Та носом, мов свиня, по улицi не риє, По-соромiцькому не кобенить, не виє, Пiд лавкою в шинку, мов цуцик, не засне. Вона, де треба, пожартує, Та з глуздом жарти всi i з розумом мiркує. Вона не виверта спiдлоба бiлкiв, Мов цап, задушений в кошарi од вовкiв, Не стогне, не сопе i нiгтiв не кусає, То з тим, то з сим таки слiв скiльки погадає. Як патока, так рiч у неï на губах, I смiх ïï цвiте, мов мак, що на грядках. Для неï все одно, що в згодi, що в пригодi: Бог лучче, каже, зна; вiн сам зна — поки годi. Хоч кiл на головi, як кажуть, ïй теши, Хоч ти вiзьми ïï — печи або души, Не зна вона, що то людськi переполохи, I не лякається нi од чого нiтрохи. Як паля в лотоках, простiсiнько стримить, Хоч хвилi як в неï бушують i бурхають, Хоч на неï шматки iз криги напирають, I Добрiсть так в бiдi i в лiсi так стоïть. Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу, А Добрiсть вигляда, як камiнь з-пiд покосу: Наскочить на його коса, задзеленчить... Хрусь надвоє!.. мов скло, а камiнь все лежить! Нехай, як хоче, море грає, Нехай роз'юшений так, як бугай, Нептун Тризубцем байдаки i човни вивертає, - А човник Добростi, шамкенький, мов цвiркун, Як селезень, на дно за качкою пiрнає Та вп'ять звiдтiль наверх без шкоди виринає - До берега ставка цiленький допливає. Не любить Добрiсть слiз. Буває черваку Всього, як кажуть, на вiку! Бува, що i ïï зле панство зневажає, Мов товарякою, так нею повертає, - Чи вже ж i голосить? I, в лихотi своïй Розприндившись, скакать у яму ïй живiй? Здихне там нищечком пiд нiс собi до бога, Iз лиха заспiва, та й за своє, небога: Бо серце ïй, що тьох, знай, шепче, що той є, Хто за терпiннячко спасiннячко дає. Зна Добрiсть, що який бог змочить ïй свитинку, Той висушить з неï останню капелинку, Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе, Та вп'ять пожалує, пригорне до себе. Трапляється i те, що паплюга, брехня, Iз висолопленим жалом, неначе списом, Як циндря гаспидська, до ворогiв ганя. Сектує на неï i позирає бiсом; Що заздрiсть з жовтими очима, мов жовтки, З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами, Де ступить Добрiсть, скрiзь копа пiд нею ями: Пекельнiï ïï губки, мов пауки, Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, - Замiсть щоб мед з ïх брать, одну отруту смокчуть.

А Добрiсть не вважа на злiï язики, Не пристають людськi до неï побрехеньки, I як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски, То, стрепенувшись, вп'ять виходять з ïх сухенькi, - Так Добрiсть чепурна виходить iз брехнi, У неï ворогам одкази все однi: Хто часнику не ïв, той i смердiть не буде, А добрий ворогiв завсiгди перебуде. Псу вiльно й на попа брехать, як кажуть, все Собака гавкає, а вiтер те несе. Од злиднiв не втечеш нi вдень, нi серед ночi: У Заздростi, мовляв Пархiм, попiвськi очi. Бог з нею!.. Ïй — в завiсть, А Добростi — в користь! Сiль в вiчi, в зуби ïй печина, — Добрiсть каже Та й хоч якiй брехнi сим словом рот замаже. Як шкурка з бузiвка у шевчика в руках Або у лимаря в зубах, Чого не витерпить, що ïй не виробляють! Смердячим дьогтем ïй i жиром доïдають! Крий боже! що ïй мук, голубцi, завдають! I крутять, i вертять, i пруть, i мнуть, i труть, I в дудку зцуплюють, i рвуть, i натягають, I в сто погибелей муцують, i згинають... Що збоку чоловiк, зирнувши, задрижить! Подума: тiльки вже на свiтi ïй i жить! Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку пiдiймає I юхтою ïï або габельком величає, I щоб за шкурку мав п'ять золотих узять, То за габелька вiн не хоче й десять брать! Так Добрiсть на свiтi чим бiльш в нудьзi помнеться, Чим бiльш, мов реп'яхiв, лихоти набереться, Чим сала бiльшенько за шкуру ïй заллють, - Тим бiльше за неï, де повернись, дають. Адже ж за битого, нашi батьки мовляли, Небитих двох колись не раз притьмом давали, Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали! Нехай в олiйницi олiйник тараном Макухам завдає якмога гiршу муку, - Так не завгорить ïм, а здавить в каменюку, Що потiм чорта й сам вдовбе ïх долотом. Нехай вовтузають i Добрiсть кулаками, Мов воскобiйними нехай з неï клинками Останню слiзоньку видавлюють i п'ють, - Овва! дурнi! того не знають, що дають Таку принаду ïй до стусанiв частеньких, До штовхання пiд бiк, до кулакiв тугеньких, Що хоч в потилицю тодi ïй i обух, Хоч довбню в лоб, то все не випре з неï дух. I довбня, я ж кажу, тогдi ïй так дошкулить, Як вош за комiром або постiл замулить. По сiм-то, братику, i Добрiсть пiзнають: Клеймо ïй — канчуки, iмення ïй — терпiння. Хто ïх не скоштував, не буде мать спасiння, Того нехай помiж святими не кладуть! Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить, Трохи лиш на того не скинувся синка, Що матiнка пестить i до голiвцi гладить, - Поки не вiзьметься пестунчик до замка! Але всьому свiй час i черга, Грицьку, буде! Ми пiд богом, як бач, всi ходим, грiшнi люде: До часу глек, — мовляв один розумний лях, - До часу, голубе, нам глечик носить воду; I на його пошле зла доля ту невзгоду, Що глек побачимо в череп'яних шматках! До часу над слабим, хто дужчий, вередує, До часу мужикiв ледачий пан мордує, - Колись до ïх усiх смерть в гостi примандрує, То, мов єхлейтар, ïм в вiкно заторохтить I по-московськiй ïм гукне: ''В паход iтить! Не гляне, чи то ïх кульками хата вшита, Чи, може, дереном земляночка накрита, - Всiх нас сира земля до себе прибере, Але ледачий так, як добрий, не умре! Як з Городищ чумак, пiшовши в Крим за сiллю, В дорозi нидiє двадцяту вже недiлю, Обшарпавсь до рубця, в коломазь облiпивсь, Та ба! та як другi — дощенту не пропивсь, Щодень, то неборак, знай, молиться все богу, Щоб швидше дiвчину побачити небогу, I чулих воликiв, знай, хльоста батогом, Поки опиниться перед своïм двором, - Так Добрiсть квапиться iз свiту в домовину, Терпить нудьгу й бiду, пропасницю й гостець, I так попа вiн жде в останнюю годину, Як на великдень всi червоних ждуть яєць.

Але ти, Грицьку, бiльш, нiж я, учився в школi, Далеко бiльш, нiж я, помазавсь ти письмом; Ти й грекiв, ти й латин, ти знаєш всiх доволi, Ти в церков хоч яку годився б буть дяком; Ти краще Добростi обличчя наригуєш, Бо й добрий сам єси, i добре всiх малюєш! Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобi втямки, Як зiйдуться, було, до тебе нарубки, А ти, було, й звелиш граматку ïм читати, А сам почнеш, було, псавтир перевертати, Скрiзь нишпорить — пiд тмою, мною, здом, Пiд азом-ангелом або i в ярмолоï Од палiтурочки в часловцi до другоï, I спинишся, було, аж на октоïхом, Та й об якiмсь, було, почнеш читать Сократi - Так гарно, що було аж сумно всидiть в хатi! Нехай над ним сира земля пером лежить! Дивiться, хлопцi, лиш, — казав ти нам, — глядiть, Як Добрiсть на свiтi живе i умирає, Як, не злякавшися, кайдани надiває! З якою радощою держить у руцi мишак I кухличок коли б, скривившись, випиває, До бога рученьки невиннi простягає! Отак-то, братики, умер Сократ, отак! Чого ви, дурники? — сказав вiн веселенько Своïм заплаканим в хурдизi школярам. - Чого голосите? Чкурнiть лиш ви швиденько Та дайте пiвня ви скулаповим попам! Отак-то, братця, й ви, — казав ти, — хлiб ви ïжте, А правду, хоч яким панам вельможним, рiжте! Не скрiзь ледачi так, як грецькiï пани, Хоч скрiзь на свiтi єсть ахвинськi брехуни, I єсть земля така правдива i заможна, Де правду i панам сказать, як богу, можна. Дивiться, — ти казав, — як вiрний Довгорук Писульку царську рве iз єдноральських рук I на шматки ïï iз серця роздирає! Чи бач, як старшина iз ляку умирає! А Довгорук сидить i усом не моргне! Ай, що ж ти наробив! — усi заверещали. - Тепер же поминай, як Довгорука звали!  А Довгорук сказав:Не бiйтесь за мене! Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий! Я покажу, що й вiн, як всi ми, чоловiки, Помилиться, згрiшить, спiткнеться i впаде, I ворог той йому, його хто не зведе. Аж бач! Таки воно й на правду вийшло, хлопцi, - Прибiг Петро, гукнув, затупав, загурчав, Уже й був кинувсь бить, але як розпитав, Аж Довгорукого погладив по головцi, I цмокнув в лисину та ще й перепрохав - Та ще й на змирщини кiп з п'ять вiн грошей дав. 17 сентября 1817 г. Харьков