Питання 1.

• Старода́вня Гре́ція — цивілізація в історії Греції, яка існувала на Балканському півострові островах Егейського й Іонічного морів, узбережжі Малої Азії (сучасна Туреччина). Із заходу її омиває Іонічне море, а зі сходу – Егейське. від III тис. до н. е. до початку Середньовіччя бл. 600 р. нашої ери. 

• Давньогрецька (старогрецька) пройшла такі етапи розвитку: архаїчний (XIV – VIII ст. до Р.Х.); класичний (VIII – IV ст. до Р.Х.); еліністичний (IV – I ст. до Р.Х.); пізньогрецький (I – IVст.).

В VIII ст. до Р.Х. найбільшого розвитку досягла центральна частина малоазійського узбережжя (Іонія). Починаючи з цього часу, Іонія стає осередком формування головних культурних основ елінського життя: економіки (тут виникли центри торгівлі), ремесел, рабовласництва; формуються унікальні міста-держави, основані на прямій демократії, мистецтва, науки та філософії, тут закладається база літературної мови. В цьому столітті створені епічні поеми «Іліяда» та «Одісея», тому його вважають початком грецької літератури і початком історії грецької мови в усіх її варіянтах. Епічна мова Гомера (VIII ст. до Р.Х.) містить у собі кілька діялектних пластів: південноахейський, еолійський і власне іонійський.

VII – VI ст. до Р.Х. – виникнення лірики та драми, жанрова диференціяція грецької мови.

Початок класичного періоду грецької історії – час грецько-перських війн (500 – 449 рр. до Р.Х.). Атени, центральний поліс Атики, стали найважливішим економічним і культурним центром грецького світу. Після закінчення грецько-перських війн – період розквіту атенської демократії. Зростає престиж атичного діялекту, чому сприяли літературна творчість і різноманітні філософські школи, піднесення ораторського мистецтва.

В цей період творили великі атенські трагіки: Есхіл (525 – 456), Софокл (496 – 406) та Еврипід (480 – 406), комедіограф Аристофан. Історичну прозу започаткували «батько історії» Геродот (484 – 425), атеняни Тукідід (465 – 399) та Ксенофонт (430 – 350). В Атенах розвивались різноманітні типи красномовності: судового (Лісій, 435 – 380), політичного (Демостен, 384 – 322) та врочистого (Ісократ, 436 – 338).

Багата література класичного періоду була створена на іонійському діялекті (Гесіод, Геродот), на атичному (Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан, Платон, Арістотель, Тукідід, Ксенофонт, Демостен), на еолійському (Алкей, Сапфо, Піндар), на дорійському (Симонід).

Наприкінці IV ст. до Р.Х. починається криза полісної системи, поліси один за одним потрапляють в залежність від Македонії, яка посилилась за врядування Філіпа (359 – 336) та його синаАлександра Македонського (336 – 323). Це час утворення велетенської імперії (від Дунаю до Інду) і посилення взаємного впливу культури греків та інших народів, які входили в неї –епоха елінізму (338 р. до Р. Х. – 30 р. до Р.Х.). Розвиток грецької культури та мови зазнав серйозних змін. З III ст. до Р.Х. центрами грецької культури стають столиці найсильніших еліністичних держав – Александрія в Єгипті (врядували Птолемеї), а пізніше – Антіохія в Сірії (врядували Селевкіди).

На стан грецької мови і її подальший розвиток значною мірою вплинула зміна співвідношення між писемною та усною мовою. Якщо життя в полісах сприяло розвиткові усного мовлення, то в величезній імперії все більшого вжитку набувала писемна мова, що привело до змін в освіті та літературних жанрах. З цього моменту літературна та писемна мови розвиваються в протилежних напрямках. В усному мовленні в еліністичний період утворюються чисельні місцеві варіянти, змішуються форми різних діялектів, водночас створюється «загальна (спільна) мова» (κοινὴ διάλεκτος), що розвинулася з атичного діялекту, а також елементів інших діялетів (переважно іонійського). В грецькій науці цей варіянт отримав назву александрійського койне, в українській – загальногрецького (еліністичного) койне. В писемній мові відбувається свідома консервація його класичної атичної норми V – VI ст. до Р.Х. та іонійсько-атичного варіянту літературної мови кінця IV – III ст. до Р.Х.

• Греками елінів вперше назвали римляни, які, вперше зіткнувшись з племенем грайкой (γραικοι), почали застосовувати цю назву до всіх народностей, які розмовляли подібною мовою. 146 р.до Р.Х. Рим завоював Коринт – один з найбільших грецьких полісів, після чого й інші поліси один за одним втратили свою самостійність. Склалася двояка ситуація: військова та економічна міць були на боці римлян, але греки мали беззаперечну культурну перевагу над ними. В результаті римська культура розвивалася під потужним грецьким впливом, а грецька мова зазнала сильного впливу латини, що стала тоді державною мовою.

I – IV ст. від Р.Х. – еліністично-римський період розвитку грецької культури. Реакцією на латинізацію грецьких полісів стало Відродження II ст., яке вплинуло на подальший розвиток грецької мови. Мовною нормою було оголошено мову атичної прози V – IV ст. до Р.Х., вже досить архаїчну на той час. Ця течія дістала назву атикізм. Його характерними ознаками було неприйняття нової лексики та некласичних граматичних форм, відродження архаїчних, давно невживаних форм, що ще більше сприяло розбіжності усного мовлення та писемної мови.

Появились чіткі правила, орієнтовані на класичний атичний діялект (далекий від розмовної мови). В римський період (від 168 р. до Р.Х – 330 р.) офіційною мовою була латинська, відбулися сильні зміни койне. У візантійський період (330 – 1453 рр.) грецька (середньогрецька) зазнає значного впливу з боку латинської (в граматиці і лексиці), значні зміни сталися в фонетиці. Мова зблизилась з іншими мовами балканського регіону (балканський мовний союз).

З XII ст. розвивається новогрецька – розмовна мова грецького і елінізованого населення – «демотика» (народна). Писемність – монотонічний грецький шрифт. З XIX ст. – катаревуса (очищена). Писемність – політонічний шрифт.

• філософський (V—III ст. до н. є.) і александрійський (III ст. до н. є. — IV ст. н. є.).

Філософський період. У цей період предметом на­укових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи (рЬузеі) чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлю­ється людьми за умовною згодою, свідомо (ІЬезеі). Так, Геракліт (VI—V ст. до н. є.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Проти­лежну думку висловив філософ Демокріт (V—IV ст. до н. є.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповід­ності між словом і річчю: 1) одне слово може назива­ти декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різ­ні слова можуть збігатися за формою і звучати одна­ково (омонімія); 4) значення слів можуть змінювати­ся; 5) існують поняття без однослівної назви.

Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427—347 рр. до н. є.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний харак­тер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що наз­ви встановлюються законом. Сам Платон не підтри­мує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важли­вим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмоти-вована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово

Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 рр. до н. є.) у своїх творах «Пое­тика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допо міжні слова (сполучники та зв'язку). Щоправда, Арі-стотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди­катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Пла-тона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці катего­рії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко­вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож­на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.

Арістотелю мовознавство завдячує також введен­ням поняття початкової форми (для імен — форма на­зивного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і гра­матичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і серед­ній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови.

Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокреми­лись аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономір­ностей. Ця дискусія мала важливе значення для ство­рення нормативної граматики, де поряд із граматични­ми правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й

аномалістами була настільки популярною, що привер­нула увагу до проблеми і далеких від філософії та мо­вознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію.

Александрійський період. Бурхливого розвитку кла­сична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійсь-кій державі Птолемеїв (III ст. до н. є. — V ст. н. є.) — Єгипті. Саме тут граматика відокремилася від філосо­фії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Ес-хіла, Софокла та ін.), необхідністю філологічної інтер­претації цих творів, нормуванням спільної єдиної лі­тературної мови всієї Греції — так званого койне – причини виникнення алек школи.

Найвідомішими мовознавцями александрійської школи є Арістарх Самофракійський (217—145 рр. до н. є.), Діонісій Фракійський (170—90 рр. до н. є.) і Аполлоній Діскол (II ст. н. є.). Арістарх Самофра­кійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зво­дились до розбору текстів і виправлення помилок. Най­більшою заслугою Арістарха Самофракійського є ство­рення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займен­ник, прислівник, сполучник, прийменник, член (ар­тикль), і класифікація набула завершеного вигляду.

Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фра­кійський створив підручник граматики. У цьому під­ручнику він уперше трактує частини мови в суто мор­фологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить по­няття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, мину­лий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя).

Аполлоній Діскол — основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словоспо­лучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім'я. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці «Синтаксис», взято за основу багатьох пізніших шкіль­них граматик.

Крім граматики александрійські мовознавці глибо­ко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголос­ні. У букві розрізняли два елементи — зображення і назву.

• Койне́ (від грец. κοινὴ διάλεκτος – спільна (загальна) мова) – діялект грецької мови періоду приблизно від 300 року до Р.Х. до 300 року Р.Х.

Спочатку термін «койне» використовували в лінгвістиці лише стосовно загальногрецької мови, яка склалася в еліністичний період (IV – III ст. до Р.Х.) на іонійсько-атичній діялектній основі й виконувала функції спільної мови ділової, наукової і художньої літератури Греції до II – III ст. Еліністичне койне, що заступило давні грецькі діялекти, стало історичною основою для сучасних грецьких діялектів, утворених після розпаду койне.

Сучасна соціолінгвістика трактує койне у ширшому сенсі — як будь-який засіб спілкування (головно усного), що забезпечує постійну комунікативну зв'язаність певного регіону.]

на базі атенського діялекту, з використанням словникового запасу іонічного діялекту Малої Азії та чисельних запозичень. Мова Греції, Малої Азії, Західної Азії і Єгипту до 4 століття. На цю мову переклали Старий Заповіт (Септуагінта), нею написано Новий Заповіт. Нею писали свої твори святі отці православної Церкви перших століть. Тоді ж виникла й проблема диглосії –койне розвинулось як засіб комунікації, але взірцем для письменників залишився атенський діялект «золотого віку»;

Питання 2.

• .

• Проблема походження мови є дуже складною. Припущення про походження мови робляться умоглядно шляхом міркувань, бо первісна мова не має пам'яток письма.

У XVII-XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження мови - звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова, соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін.

Звуконаслідувальна гіпотеза.

Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів, наприклад, му, гав-гав, дзінь-дзінь, бац, кап тощо, від яких потім утворилися похідні типу гавкати, гавкання, гавкіт', капати, капання, капля тощо. Інколи подібні за звучанням звуконаслідувальні слова властиві декільком мовам: зозуля по-чеськи звучить кукачка, по-французьки куку, по-іспанськи куко, по-румунськи кук, по-болгарськи кукавіца, по-словацьки кукавіца, по-польськи кукулка, по-російськи кукушка. Проте зазвичай звуконаслідувальні слова в різних мовах не збігаються.

Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом (460 до н.е. - ?) і Платоном (427-347 р. до н.е.). У XIX ст. її підтримував Вільям Уїтні (1827-1894).

Прийняти таку гіпотезу неможливо, бо згідно з нею мова виникла випадково, а не за необхідністю, тому існування суспільства для її виникнення не є обов'язковим. Слів, утворених шляхом звуконаслідування, дуже мало, причому в розвинених мовах їх значно більше, ніж у нерозвинених. І звучать вони в різних мовах, як було зазначено, неоднаково. Так, скажімо, українцям чується, що качка кричить кря-кря, англійцям - квак-квак (quack "крякати"), французам - кан-кан (cancaner "крякати"), датчанам - рап-рап (гарре "крякати, гоготати"). А от найуживаніші слова (вода, земля, небо, голова, рука, нога, очі, жити, їсти, пити, ходити тощо) не мають нічого спільного зі звуконаслідуванням. До того ж, щоб наслідувати звуки природи, потрібно мати дуже гнучке мовлення, що передбачає тривалий попередній розвиток. Отже, серйозно сприймати цю гіпотезу немає підстав. Тому М. Мюллер жартівливо назвав її "теорією гав-гав".

Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків).

Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово - дзеркало душевного стану людини.

Скажімо, первісна людина натрапила в спеку на струмочок і від радості вигукнула "ах!". Від цього вигуку утворилися похідні - ахати, ахання, ахало, і таким чином формувалася мова.

Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції (IV-III ст. до н.е.), які вважали, що виникнення мов зумовлене природною потребою людини виражати звуками свій душевний стан. Пізніше цю теорію підтримав Ж.-Ж. Руссо, який констатував, що "пристрасті зумовили перші звуки голосу" і що "мова перших людей була не мовою геометрів, як звичайно вважають, а мовою поетів". У Росії вигукову теорію відстоював Д.М. Кудрявський (1867-1920).

Безумовно, не можна заперечувати значення емоцій і почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову гіпотезу походження мови важко, бо головну причину виникнення мови вона вбачає в індивідуальному душевному стані людини. Виникнення мови, за цією теорією, є випадковим явищем (хоча зрозуміло, що жодна дитина не заговорить, поки не опиниться серед мовців). Вигуки, які виражають почуття, в різних мовах вимовляються по-різному (укр. Ну!, англ. Уай!). Та й, зрештою, не слід зводити мову лише до експресивної функції, тоді як у неї є й інші, до того ж важливіші функції.

Гіпотеза соціального договору.

Її основоположником вважають Діодора Сицилійського (90-21 pp. до н.е.), який писав: "Спочатку люди вели невлаштований спосіб життя, подібно до звірів, поодинці виходили на пасовища і живились смачною травою і плодами. Біда навчила їх захищатися від звірів, допомагати один одному. Вони почали поступово впізнавати один одного. їх звуки були ще неосмисленими і нечленороздільними, але поступово вони перейшли до слів і встановили символи для кожної речі, створили зрозуміле для них самих пояснення всього, що їх оточує".

Ця гіпотеза пов'язана зі згаданою вище полемікою щодо того, як речі дістали свої назви, тобто є розвитком учення Демокріта й Аристотеля про умовність, довільність назв (назви за домовленістю).

Гіпотезу соціального договору можна заперечити хоч би таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже мати мову.

Гіпотеза трудових вигуків.

Виникла в другій половині XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре (1829-1889), підтримував Карл Бюхер (1847-1930). За цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи трудових процесів. Первісна мова була набором дієслівних коренів.

Це, по суті, варіант вигукової теорії. Тільки тут вигуки виступають засобом ритмізації праці. Вони нічого не виражають, навіть емоцій. На думку О.О. Реформатського, ці вигуки не мають жодної мовної функції: ні комунікативної, ні номінативної, ні експресивної. Насправді таке розуміння мови є біологічним, бо інстинктивний вигук, хоч і пов'язаний із працею, - факт біологічний, а не соціальний.

Гіпотеза жестів.

Її відстоював російський учений Микола Якович Марр (1864-1934). За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.

Про можливість виникнення звукової мови на основі жестів твердили представники й інших гіпотез. Прибічник вигукової гіпотези німецький учений Вільгельм Вундт (1832-1920), зокрема, вважав, що із самого початку існувало дві мови - мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів - уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час.

Справді, мову жестів використовують багато племен. Австралійське плем'я аранда, скажімо, має 450 жестів, серед яких є навіть такі, що виражають абстрактні поняття. Мовою жестів користуються, як правило, тоді, коли заборонено говорити, а також під час спілкування різномовних племен. Так, зокрема, вдови австралійського племені варра-мунга цілий рік повинні мовчати, тому змушені спілкуватися за допомогою пальців і ліктів. Серед деяких племен заборонено розмовляти юнакам у період посвячення їх у мисливці. Як бачимо, в усіх згаданих тут випадках жести застосовують як доповнення до звукової мови. Отже, жести були і є допоміжним засобом спілкування, властивим усім народам. Щоправда, представники різних етносів вдаються до нього неоднаковою мірою. Так, скажімо, протягом годинної розмови мексиканець використовує жестикуляцію 180 раз, француз - 120, італієць - 80, а фін - 1 раз.