ЛЕКЦІЯ № 1. МОВОЗНАВСТВО В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

План лекції

1. Загальні зауваження про початки людських знань у галузі лінгвістики.

2.Вавілонська філологія та мовознавчі інтереси хеттів та фінікійців

3. Уявлення про мову давніх єгиптян

4. Староіндійське мовознавство.

5. Мовознавство в стародавньому Китаї.

6. Давньогрецьке мовознавство.

7. Мовознавство в стародавньому Римі.

I

Загальні зауваження про початки людських знань

у галузі лінгвістики

Поштовхом до виникнення мовознавства був інтерес стародавньої людини до мови як суспільного явища і до мовлення як індивідуального явища.

Перші (наївні) спроби пояснити суть і походження мови: міфи та легенди. Релігійні тлумачення мови.

II Вавілонська філологія

Як вважається, перші організовані суспільства виникли у Месопотамії —

держави Шумеру і Аккаду, Давньовавілонська держава та ряд інших, які

з’явилися у ІV-ІІІ тисячолітті до н.е. Державна організація вимагала провадження відповідної документації. Від того часу до нас дійшло чимало документів, що складалися спеціальними царськими рахівниками про виконані робіт, повинностей, майнових справ тощо. Збереглося також ряд написів правителів (царів) різних міст-держав, які повинні були увічнювати їхні перемоги у битвах, дари храмам, мудрее правління. Ці записи засвідчують прагнення панівної верхівки залишити певний слід у пам’яті нащадків, сформувати сприятливий образ, який би тривалий час зберігався у пам’яті нащадків. Такий образ міфологізував особу правителя, прирівнював його за доконаними “героїчними” вчинками до бога. Нащадки правителя за аналогією

вважалися “діючими” богами або, принаймні, божественими посланцями на землі.

Від того часу діяльність богів і правителів стає єдиним змістом міфологізованої свідомості давніх суспільств, які постійно дбають про їхнє увічнення з праґматичних міркувань — отримати покровительство у повсякденному житті.

Це період III-I тисячоліття до н.е.

Мовознавчі зацікавлення вавілонян (шумерів та аккадців) виникли з практичних потреб клинóпису, перекладу та заучування різних (переважно) культових текстів. Клинопис, як показує сама назва, складався з клинів, розташованих в різних напрямах. Клинопис також доходив у своїй еволюції і до фонетичного письма. Той факт, що вавілоняни, які поступово освоїли шумерську культуру, разом з жителями північних районів Межиріччя, ассірійцями, здобули собі панівне становище на всій території Передньої Азії, спричинився до поширення тут клинопису. В XV ст. до н. е. їхня мова стала дипломатичною мовою сусідніх країн

Перші спроби виділити морфеми в процесі передачі аккадською мовою шумерських слів (особливо дієслів).

Орфографічні довідники, що регламентували написання власних імен та імен богів. Спроби укладання словників іншомовних слів.

Підручники шумерської мови, яка на початку II тис. до н.е. вийшла з усного вжитку.

Мовознавчі інтереси хеттів та фінікійців

Хетти – індоєвропейські племена й народності, що заселяли центральну і східну частини Малої Азії та Північну Сірію в II- на початку I тисячоліття до н.е. В XVII ст. до н.е. утворилося Хеттське царство з столицею Неса, існувало до кінця XIII ст. до н.е.

Особливість мовної ситуації в Хеттському царстві. Перші мовознавчі інтереси хеттів спричинені розмаїттям мов, культур і писемних традицій в державі.

Хетти користувалися ієрогліфічним та клинописним письмом.

Вплив вавілонської мовної культури.

Чисто практичні проблеми, що виникали при переписуванні текстів, під час торгових стосунків із іншими народами, а також під час культових відправ.

Укладання перекладних словників: шумеро-аккадсько-хурритський словник, шумеро-аккадсько-хеттський, шумеро-хурритський та шумеро-аккадсько-хурритсько-угаритський словники. Синонімічне й семантичне багатство лексикографічного матеріалу, первісна граматична обробка реєстрових одиниць, уведення до реєстру стійких словосполучень і цілих речень.

Фінікійці – семітські племена, що населяли східне узбережжя Середземного моря (тепер територія Лівану й Сірії), починаючи з II тисячоліття до н.е., і мали державу Фінікíю. Створили один із найдавніших алфавітів (написи від XIII ст. до н.е. по III ст. н.е.).

Розрізнення голосних і приголосних звуків, фіксація їх на письмі.

Слово виділялося в тексті як найменша значуща одиниця мови.

Писці навчалися чужих мов і складали словники (середина II тисячоліття до н.е.).

Фінікійські вчені мали певні успіхи в граматиці. Вони розрізняли спосіб та інфінітив дієслова, виділяли 12 частин мови.

Iiі Уявлення давніх єгиптян про мову

Давні єгиптяни (III-I тисячоліття до н.е.) вважали, що мова (мовлення) утворюється безпосередньо язиком і що варто буцімто, певним чином змінити положення язика в роті – й можна оволодіти іншою (нерідною) мовою.

У «Мемфіському філософсько-богословському трактаті», складеному в середині III тисячоліття до н.е., стверджується, що основними складниками світобудови є серце (як центр думки) і язик (власне мова) головного бога Птаха.

«Язик повторює задумане серцем!»

Птах «був задоволений після того, як створив усі речі й усі божественні слова».

Близька 1400 р. до н.е. фараон Аменхотеп IV навчав, що над світом панує «сонячне коло» Атон, яке і вкладає в уста кожного немовляти мову, а також наділяє мовою цілі народи.

Цікавість єгиптян до письма й навчання письму. Винахідником письма вважався бог мудрості Тот. Школи писців, де добре розрізнялися речення і слова в тексті, а також морфеми.

Практичні посібники для писців свідчать, що на рубежі старої і нашої ери єгиптяни почали цікавитися звуковим складом своєї мови та її лексикою.

Староєгипетські ономастикони – списки слів з метою їх запам’ятовування й правильного написання: «Рамесейський ономастикон» (323 слова, кінець Середнього царства) і «Ономастикон Аменемопе» (600 слів, кінець 12 ст. до н.е.).

Мовознавство в давньому Єгипті ще не виділилося в окрему галузь науки. Це «протолінгвістичний» етап у мовознавстві.

ІV Староіндійське мовознавство

Передумови зародження мовознавчої науки (потреба тлумачити культові тексти вед жерцями, складання ритуальних і міфологічних трактатів-підручників, віра в магію слова).

Найдавнішою пам’яткою староіндійської літератури були веди (санскр. Веда – знання). Складаються веди з 4 збірок: Рігведа – книга гімнів, Самаведа – книг пісень, Яджурведа – книга молитов і жертовних церемоній, Атхарведа – книга заклинань. Найважливішою є Рігведа, написана словесно-складовим письмом деванагарі (дева – божество, нагара – місто, священне письмо міста). Веди писалися ведійською, згодом література пишеться санскритом (опрацьована, вироблена). Санскрит – це літературна мова стародавньої і середньовічної Індії ( ІУ ст.. до н.е. Х ст.. н.е.)

Посібники для читання вед (пратішакх’ї), для трактування вед використовувалася жива розмовна мова пракритів, в яких була добре розроблена фонетика (класифікація звуків за місцем і способом творення).

Питання мови трактуються у ведах – ведангах. І веданга ШИКША – фонетика, орфоепія, ІІ веданга ЧХАНДА – витлумачуються метрика та віршування, ІІІ веданга В’ЯКАРАНА – граматика, ІУ веданга НІРУКТА – етимологія і лексика. Етимологія – первісне значення назв богів (праця Яски «Нірукта»). Яска подав граматичну класифікацію наведених слів, поділивши їх на 4 класи: ім’я, дієслово, префікс-прийменник, сполучники з частками. Він мав поняття про відмінок, число іменника.

Мовознавчі погляди давньоіндійські вчені викладали у вигляді т.зв. сутр (коротких віршованих правил).

1) Основною одиницею мовознавці вважали речення, бо тільки воно спроможне виражати думку.

2) Виділяють 4 розряди, або частини мов: ім’я, дієслово, прийменник і частку.

3) Розрізнялося 7 відмінків, які ще не мали своїх спеціальних назв і позначалися як «перший», «другий» і т.п.

4) Приділялась увага засобам та способам з допомогою яких здійснювалося в санскриті словотворення. Виділяли основу й закінчення слова, суфікси (30), зміни звуків при словотворенні.

5) Розглядаючи процеси формотворення і словотворення, мовознавці подають точні описи звуків, звукосполучень, фонетичних явищ.

6) Виділяють голосні і приголосні. Коли визначають голосні, говорять про зближення мовних органів, приголосні – про зімкнення мовних органів і неспроможність приголосних утворювати склади.

Великий вплив мала праця «Восьмикнижжя» Паніні (V ст. до н.е.) на його коментарів, послідовників. У праці викладено – найповніший опис словозміни та словотвору давньоіндоарійської мови на середньому етапі її розвитку (первісного санскриту). Паніні як засновник описового методу в лінгвістиці, а також зіставного (порівняльного) методу. Детально розробив вчення про синтаксичні функції іменника.

Послідовники Паніні: В’яді (створив великий тлумачник «Восьмикнижжя» Паніні під назвою «Звід»), Катьян (III ст. до н.е.), Патанджалі (II-I ст. до н.е.). Коментували й розвивали вчення Паніні.

«Граматика» Чандри (V ст. н.е.) як коментар праці Паніні.

«З’ясування пракритів» Вараручі (III-II ст. до н.е.) (пракрити – живе мовлення, а не літературно-класичний санскрит). Дехто ототожнює вченого з Катьяном.

Староіндійські вчені вважали, що мова має божественне походження. Концепцію мови як божества відображається вже в «Рігведі». В цьому відношенні найхарактернішою є праця Бхартріхарі (V-VI ст. н.е.) «Вак’япадія». Вищою сутністю всесвіту тут оголошується Слово. Предмети і явища породжуються в формі Слова, яке тісно пов’язане з думкою, свідомістю. На нерозривному зв’язку людських знань і слова базується вся діяльність людини. Свідомість і слово – тотожні.

Слово має три стадії розвитку: провідницьку, проміжну й вимовну (артикуляційну). На першій воно вільне від часу, вжитку й граматики; на другій – в’яжеться з ментальністю, духом, свідомістю людини і лише на третій стає складником мови, вимовляється.