Психологічний напрям

ПСИХОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ

1. Передумови виникнення:

1.1. У середині ХІХ ст. ні логічне, ні натуралістичне пояснення мовних фактів, кожне в силу своєї однобічності, не могло задовольняти більшість лінгвістів Європи й Росії.

Протягом кількох століть у лінгвістичних роботах панував логіцизм, що мав своїм джерелом античну філософську думку і йшов з принципів інваріантності і універсальності семантичної (глибинної) структури пропозиції і внутрішньої структури мови взагалі, який зіграв серйозну роль у виробленні досить строгих способів лінгвістичного аналізу. Але в середині 19 ст. традиційне логічне мовознавство визнається невідповідним новим дослідницьким цілям, ні логічне ні натуралістичне пояснення мовних фактів, кожне в силу своєї одностронності, не могло задовольнити більшість лінгвістів .. Увага мовознавців перемикається з проблеми інваріантності внутрішньої структури людського мови взагалі на проблему нескінченної різноманітності окремих мов. Їх не цікавить тепер універсальний механізм організації та внутрішньої стійкості мов, пошуки спрямовуються на доказ невипадкового характеру мінливості мов, їх різноманітності в часі і просторі, на пояснення причин нескінченного варіювання. Цим і було обумовлено, як уже зазначалося, звернення до наук, що вивчають або закони біологічної еволюції (біологія), або закони, що керують духовною діяльністю людини і мовної спільноти (індивідуальна і етнічна психології, що залежать від психології культурна антропологія, соціологія, естетика і т. п.).

Психологічний напрям виникає як реакція на традиційний логіцизм і формалізм (Пропозиція ототожнювалося з логічним судженням. Нормою і зразком вважався універсальний тип пропозиції, який відповідав схемою логічного судження (суб'єкт, зв'язка, предикат). При цьому не враховувалася специфіка того чи іншого мови.), з одного боку, і модний, схильний до відомої вульгаризації натуралізм (біологізм). Зав'язується запекла полеміка з натуралізмом. Виникає прагнення дослідити жива мова в її реальному функціонуванні, в процесах мовної діяльності, але без орієнтації на її фізіологічні і психофізіологічні аспекти неодмінно повинно було привести лінгвістів в лоно надзвичайно успішно розвивається науки - психології. Мова починає трактуватися як феномен психологічного стану і духовної діяльності людини або народу, що в значній мірі випливало з філософії мови В. фон Гумбольдта і в психології Йогана Фрідріха Гербарта. Засновником психологічного течії в мовознавстві був видатний теоретик і систематизатор Хайман Штейнталь / Штайнталь (1823-1899), відомий перш за все як інтерпретатор ідей В. фон Гумбольдта і різкий критик і натуралізму А. Шлайхера.

1.2. Психоло́гія (від грецького ψυχή (psyché) — душа, дух; λόγος (logos) — вчення, наука) — наука, що вивчає психічні явища (мислення, почуття, волю) та поведінку людини, пояснення яких знаходимо в цих явищах. Психічне — філософська категорія, що відображає явища як людського, так і тваринного, навіть, рослинного світу.

Психологами тоді називали знавців душі, людських пристрастей і характерів. Такі психологи користувалися життєвими знаннями. Наукове знання відрізняється від життєвого тим, що воно, спираючись на силу абстракції і загальнолюдського досвіду, відкриває закони. Психологія за своїми теоретичними досягненнями і практичними спробами змінити життя поступається, зокрема, точним наукам. Адже психологічні явища набагато складніші ніж, наприклад, фізичні, їх важче пізнати. Недаремно великий фізик Альберт Ейнштейн, ознайомившись із дослідами великого психолога Жана Піаже, зазначив, що вивчення фізичних проблем - це дитяча гра порівняно із загадками дитячої гри. Психологія на шляху до самостійної науки пройшла тривалий шлях, і лише всередині XIX ст. з розрізнених знань вона стала самостійною наукою. Однак і в попередні епохи уявлення про психіку (душу, свідомість, поведінку) не були цілковито позбавлені ознак науковості. Вони прорізувалися в надрах інших наук, зокрема філософії, медицини, природознавства, у різних явищах соціальної практики та ін. У цьому вічному пошуку людства науково-психологічна думка дедалі більше набувала значення і сили, усвідомлюючи свій предмет. Представники другого підходу вважають, що розвиток психологічної думки потрібно розділити на три етапи:

1-й етап - донаукова (міфологічна) психологія - коли панували анімістичні уявлення про душу;

2-й етап - філософська психологія - коли психологія була частиною філософії, об'єднана з нею спільним методом (від античності до XIX ст.);

3-й етап - власне наукова психологія, з другої половини XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалася вся історія психології). Цей період пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дав їй змогу відокремитися від філософії. Цей підхід сьогодні е найпоширенішим. Недолік його у тому, що наукову психологію протиставляють усій попередній.

1.2.1 В самому загальному вигляді психіка людини - це її внутрішній духовний світ: потреби і інтереси, бажання і потяги, цілі, установки, оціночні судження, відносини, переживання, знання, вміння, навички поведінки і діяльності і т. п. Психіка людини проявляється в його висловлюваннях, емоційних станах, міміці, пантомимике, поведінці і діяльності, їх результати та інших зовні виражаються реакціях.

Виключно велике значення має розуміння витоків, походження людської психіки. Психіка людини, і в першу чергу його свідомість, - результат суспільно-трудової діяльності людини, його взаємодії і спілкування з іншими людьми, включення в різноманітні види діяльності (гра, навчання, научнопознавательная, виробнича та інша діяльність). Особливу роль у розвитку свідомості відіграє друга сигнальна система - мова та мова як форми її вираження. За допомогою мови людина може інформувати інших людей (і отримувати від них інформацію про минулому, сьогоденні і майбутньому, передавати і отримувати соціальний досвід). За допомогою мови здійснюється особлива форма збагачення людей: їх взаємозбагачення, розвиток якостей мислення, пам'яті, уваги, професійної уяви, емоційної і вольової сфер особистості, формування людських потреб (естетичних, моральних, професійних і ін). Ф. Енгельс зазначав, що "спочатку праця, а потім і разом з нею членороздільна мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок, який, при всій своїй схожості з мавпячим, далеко перевершує його по величині і досконалості. А паралельно з подальшим розвитком мозку йшло подальший розвиток його найближчих знарядь - органів почуттів"1

Виникнення (стосовно до дітей - становлення) мови істотно перебудовує всю психічну сферу людини: такі процеси, як сприйняття, пам'ять, мислення, уяву, довільне увагу, формуються у людини лише за участі мови і опосередковані нею. Мова, виступаючи як найважливіша вища психічна функція, організовує і пов'язує всі інші психічні процеси. Наводячи до перебудови всіх якісних характеристик мислення, пам'яті та інших психічних функцій, мова стає універсальним засобом впливу на світ, «... разом зі словом у свідомість людини вноситься новий modus operandi, новий спосіб дії» (43, с. 371). У свідомості людини процеси мислення та уяви найтіснішим чином пов'язані з мовною діяльністю, утворюючи специфічно людський вид розумової діяльності - мовне мислення. Розвиток мови тісно пов'язане і з іншими психічними процесами. Так, включаючись в процес сприйняття, вона робить його більш узагальненим і диференційованим; вербалізація запам'ятовується (фіксування наочно-чуттєвих уявлень за допомогою відповідних слів-визначень, слів-понять) сприяє осмисленості запам'ятовування і відтворення; надзвичайно важлива роль мови в організації і розвитку функцій уваги , при регулюванні людиною своєї поведінки і т. д. З іншого боку, неможливість використовувати мову і мова в онтогенезі психіки або обмеження в його використанні призводять до затримки, дефіциту і спотворення багатьох сторін психічного розвитку (що, наприклад, спостерігається у дітей з вродженою чи рано придбаної глухотою, дітей з рано придбаної афазією, дітей з алалією та в інших випадках відхиляється розвитку).

1.3. Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтенсивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві.

Психологічний напрям – сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу.

У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції – індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про загальнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колективно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуального психологізму досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму – психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві концепції й розглядати мову і як специфічний вияв психології народу, і як особливий механізм уявлень у душі окремої людини.

Психологізм характерний для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних процесів. У своїх працях психологісти наголошують на невідповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свідченням розриву з традиціями логічної (раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерідко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляючи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства.

1.4 В рамках психологічного напрямку в мовознавстві чітко формуються дві течії: соціальний, або колективний, психологізм, інакше - етнічний психологізм і індивідуальний психологізм. Представники першої течії висувають вимогу розглядати мову як специфічний прояв психології народу. Тут в центрі уваги знаходиться психологія соціуму - народу, колективу, нації. Для представників другої течії характерне розуміння мови як особливого механізму діяльності індивідуальної психіки, як механізму уявлень в свідомості індивіда. В центрі уваги індивідуального психологізму опиняється окрема людина і її психіка. На становлення лінгвістичного психологізму дуже вплинула асоціативна психологія німецького філософа, психолога і педагога И. Гербарта (1776-1841), в якій розумовий процес розглядається як асоціація уявлень. Асоціаціями виступають зв'язки уявлень по суміжності, по схожості і по контрасту. Окрім асоціацій, зв'язок уявлень здійснюється також в асиміляції, тобто об'єднанні і закріпленні тотожних або близьких уявлень, і в апперцепції - визначенні нового сприйняття вже наявними уявленнями.. Кожний індивід – це унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. “Говори – і я тебе побачу”,- запевняли мудреці античності.

Бодуен де Куртене, идатний російський і польський мовознавець із старовинного французького роду, зосередив увагу на процесах, які мають місце в індивідуальному мовленні. Він вважав, що реально існує лише індивідуальне мовлення. Національна мова, на його думку, існує тільки  в ідеалі, а насправді це наукова фікція. Учений закликає вивчати людину як носія мови. Він наголошував на нерозривності в мові індивідуального і загального: те, що в індивіда є одночасно й загальним, що пояснюється однаковістю психічних особливостей у всіх індивідів. Отже, мова є явищем колективно-індивідуальним. На відміну від молодограматиків, для концепції Бодуена де Куртене характерний не індивідуальний, а колективний психологізм.

Представники другої течії висувають вимогу розглядати мову як специфічний прояв психології народу, досліджують психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку.  Тут в центрі уваги знаходиться психологія соціуму - народу, колективу, нації. Для представників другої течії характерне розуміння мови як особливого механізму діяльності індивідуальної психіки, як механізму уявлень в свідомості індивіда. В центрі уваги індивідуального психологізму опиняється окрема людина і її психіка.

Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Лацарус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюллер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограматичного напряму в мовознавстві. 

2. Г. Штейнталь – основоположник психологічного напрямку.

2.1. Психологічний напрямок в мовознавстві був орієнтований проти перенесення законів логіки на мову. Як основний принцип висувається боротьба із засиллям логіцизма в мовознавстві. Основою є ідеалістична філософія.

Засновником психологізму в мовознавстві є Штейнталь. Штейнталь виступив як відданий і постійний послідовник Гумбольдта. Він також значну увагу приділяв тлумаченню ідей Гегеля "Наука про мову В. фон Гумбольдта і філософія Гегеля". Штейнталь написав і видав багато робіт, але особливо відомим є його робота "Логіка, граматика і психологія". Одна з робіт, присвячених класифікації мов. Тут проводиться та ж ідея, що і в концепції Гумбольдта. Вищим мовним ладом визнається флективний лад.

Одночасно з Штейнталем жив і працював ще один відомий вчений Лацарус "Життя душі" - одна з найбільших робіт Лацаруса.

Психологічний напрямок в мовознавстві був орієнтований проти перенесення законів логіки на мову. Як основний принцип висувається боротьба із засиллям логіцизма в мовознавстві. Основою є ідеалістична філософія.  Штейнталь обґрунтував цілий ряд важливих для його концепцій теоретичних положень:  Існує не один тип мислення, а декілька і кожному відповідає своя логіка.

Універсальний логіцизм не прийнятний. Він не ідентичний жодному типу мислення. Мову він визначає як значуще звучання зі своєрідними поняттями і поєднаннями цих понять. Це не ті поняття, якими оперує логіка. Мову не можна ототожнювати з мисленням. Потрібно визнати, що мова сама є своєрідним мисленням і розвивається по своїм власним законам. Стверджується наявність мовного мислення. Штейнталь ставить знак рівності між мовою і мовним мисленням. Досліджуючи мовне мислення, мовознавство повинне спиратися на психологію, а не на логіку. До моменту, коли Штейнталь почав свою діяльність, панувала психологічна концепція Гумбольдта (асоціативна психологія). Штейнталь спирався на психологію Гумбольдта, але в цілому стан психології у той час не задовольняв Штейнталя. Психологія займалася вивченням психіки окремо індивіда.    Штейнталь писав, що людина живе в суспільстві, а тому не можна скласти собі повне уявлення про індивіда, якщо не брати до уваги те духовне середовище, в якому він живе. Індивідуальну психологію потрібно доповнити психологією народів. Ця психологія народів повинна була вивчати не індивіда. Етнічна психологія має свої області дослідження. Проявом народного духу є не тільки мова, але норов, звичаї, вчинки, традиції, фольклор, міфологія. Найважливішою є мова. Саме дані мови найбільш яскраво ілюструють особливості розвитку психології.    Важливим є те, що Штейнталь націлює вивчення на середовище, суспільство, в якому виховується індивід. Він вважав, що індивідуальну психологію потрібно доповнити колективною психологією. Самому Штейнталю не вдалося створити нову науку - етнічну психологію. У нього не було ще дуже продуманих і до кінця дефінірованих понять, якими б він оперував при створенні цієї концепції. Він користувався поняттям народного духу, але ж і Гумбольдт залишає це поняття туманним. На цьому понятті побудувати нову область науки було навряд чи можливо. Створення етнічної психології здійсниться пізніше в 2-й половині 19 століття. Це пов'язано з ім'ям В. Вундта.    Штейнталь же вирішував проблему походження і єства мови. Для нього походження і єство мови ідентичні. Він посилався на Гумбольдта. Мова це діяльність, що вічно поновлюється, - енергея.    Для того, щоб з'ясувати, як виникла мова потрібно відмовитися від порівняння мови з живим організмом. Мова породжується душею людини, і це породження відбувається вічно. "Зрозуміти, як виникає мова - це зрозуміти той стан душі, який прагне бути вираженим в звуці". А тим самим ми осягаємо єство мови. "Мова є по своєму єству ні що інше, як вічне виникнення, як діяльність", що вічно знову поновлюється. Чисто ідеалістична основа в тлумаченні цього питання. Він відмічає "Вчення" про внутрішню форму Гумбольдта. Визначення Гумбольдта залишається неясним. Гумбольдт говорить, що це щось суто інтелектуальне, індивідуальне, Штейнталь намагається піти далі Гумбольдта і пов'язати це з видами мислення:    1) наочне мислення    2) мовне мислення    Перший етап - більш низький ступінь розвитку мислення. Коли ми маємо справу з уявленням. Уявлення це не абсолютна копія предметів - це теж абстракція. Коли ми говоримо про категорію уявлення, то охоплюємо найхарактерніші ознаки предмету. Коли йдеться про мовне мислення, тут мають місце представлення другого ступеня. Це уявлення про ті перші уявлення. Ці вторинні уявлення виявляють собою високий ступінь абстракції.    Ця внутрішня форма виступає, як пов'язуюча ланка між наочним мисленням і членороздільними звуками.    Внутрішня форма - більш суб'єктивна, ніж представлення першого ступеня.    На тому другому ступені, коли з'являється внутрішня форма, цілком виявляється суб'єктивність.    Внутрішня форма не залишається незмінною, вона має свій розвиток. Всього внутрішня форма проходить три ступені. Перший ступінь, коли сприйняття зовнішнього світу не абсолютно (первісні люди), слів найменувань поки що немає. Наступний, другий ступінь - виступає, як стадія світанку вдосконалення сприйняття зовнішнього світу. Розширяються можливості абстрактного мислення. На підставі цього абстрактного мислення створюються слова-поняття з ясною внутрішньою формою. Є чітка мотивація найменувань. Два перші ступені відносяться до доісторичного періоду. Третій ступінь випадає на історичний період. Тут звук і значення (об'єктивне уявлення) обходяться без посередника. Внутрішня звукова форма зі свідомості зникає. Вона служить лише крапкою, в якій стикаються звук і значення.    Штейнталю належить думка про те, що в той період, коли значення слів не мотивовано, кожний індивід вкладає в них своє особисте сприйняття, сою індивідуальну психологію. У момент вимовлення слова пронизані загальним нюансом значення і тому розуміються в тому колективі, де відбувається спілкування.    Штейнталь висловлює думку про те, що під це повинен бути підведений психологічний критерій. Чим більше схожості народів по духовній лінії, тим більше схожості в їх мовах.

 Психологічну  концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:     - мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення — це духовна діяльність;предметом мовознавства є мова як об'єкт психологічного спостереження. Мова — це «вираження усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, станів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;     - «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;     - проблеми сутності й походження мови є ідентичними, позаяк мова постійно й однаковим способом породжується душею людини;     - слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мислення. Предметне мислення — це уявлення про предмети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне мислення пов'язане з «мовною свідомістю»;     - мова як психічне явище не виключає її залежності від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.

3. Психологія народів В. Вундта

 Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832—1920) — німецький філософ і психолог, який написав 10-томну працю «Психологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900—1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сутність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, — психічний процес, який є предметом психології.Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних процесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першооснова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною волюнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.    Із психологічних позицій він пояснював походження мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у реченні тощо. Оригінальним є його твердження, що психологічною основою утворення речення є не поєднання уявлень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення)..

Найбільш яскравим психологічним втіленням цієї ідеї в кінці ХІХ ст. була психологія народів В. Вундта.

Спираючись на вчення  Г.В. Гегеля  про “об’єктивний  дух”,

В. Вундт в основу своєї концепції “психології народів” поклав ідею про деяку надіндивідуальність душі, її надіндивідуальну цілісність, яка становить народ, націю. Душа чи дух конкретного індивіда – це лише частина народної душі, психологія якої виражена у мові, міфах, звичаях, релігії, фольклорі.

У своїй роботі “Задачі і методи психології народів” він зазначає: “Реальність душі народу для нашого спостереження є такою ж одвіч? ною, як і реальність індивідуальних душ, бо індивідуум не тільки прий? має участь у функціях суспільства,  але й більшою мірою залежить від розвитку того середовища, до якого належить” (Социальная пси? хология: хрестоматия. – М., 1999. – С. 39). В якості основного пред? мета вивчення психології народів В. Вундт виділив три великих  га?

лузі: мову, міфи і звичаї. Мова, на його думку, містить в собі загальну форму уявлень, які є у даного народу; міфи дозволяють виявити пер? вісний зміст цих уявлень – причину їх виникнення; звичаї є “загаль? ними спрямуваннями волі”, які виникли на основі мови і міфів.

Вундт був не тільки одним із засновників соціальної психології, але й засновником експериментальної психології. Працюючи профе? сором філософії у Лейпцігському університеті з 1875 року, він ство? рив там лабораторію, а в 1881 р. заснував журнал, який спочатку на? зивався “Філософські учіння”, а в 1906 р. його було перейменовано в “Психологічні учіння”. Широка популярність імені Вундта і його ла? бораторії приваблювала до Лейпціга  велику кількість  охочих з ним працювати  студентів.  В їх числі було декілька  молодих  людей, які потім зробили суттєвий внесок у розвиток психологічної науки. Ко? лишні студенти Вундта організували лабораторії також в Італії, Росії, Японії. Найбільше творів Вундта було перекладено російською мо? вою. Захоплюючись Вундтом, російські психологи в 1912 році облад? нали в Москві лабораторію – точнісіньку копію вундтівської. Ще одна така лабораторія була створена  японськими  вченими  на базі Ток? ійського університету в 1920 році, у рік смерті Вундта.

Заснувавши лабораторію  і журнал,  керуючи багатьма дослід? ницькими проектами, Вундт звернувся до теми, на дослідження якої він спрямував весь свій багатогранний талант, а саме: до культурно? історичної  або соціальної  психології. Він створив  10?томну працю під назвою “Психологія народів” (Volkerpsychologie), яка видава? лась в 1900?1920 роках.

До культурно?історичної  психології  Вундт  відніс  вивчення різних стадій розвитку людських психічних процесів, які виявля? ються в об’єктивних продуктах  культури – мові, мистецтві,  міфо? логії, соціальних устоях, законах, моралі. Велике значення цієї праці для психології обумовлено не тільки актуальністю самого предмета дослідження: поява цієї роботи знаменує собою розподіл нової пси? хологічної науки на дві гілки – експериментальну і соціальну.

Вундт вважав, що прості психічні процеси – відчуття  і сприйняття – можна і необхідно вивчати за допомогою лабораторних до? сліджень. Але він був впевнений,  що експериментальний метод не годиться  для  вивчення психічних  процесів  вищого порядку  – та?

4. Олександр Потебня – відомий представник психологічного напрямку.    Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасо-вич Потебня (1835—1891) — український мовознавець, засновник Харківської лінгвістичної школи, визначна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у мовознавстві, рівних якому не було в Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми філософії, літературознавства, фольклору.    Усе життя Потебні пов'язане з Харківським університетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології слов'янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва.    Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольдта, якого він вважав геніальним провісником нової теорії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Багато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом.    До найважливіших праць Потебні належать «Думка і мова» (1862), «Мова і народність» (1895), «Про націоналізм» (1905), «Із записок з руської граматики» в чотирьох томах (т. 1—2, 1874; т. З, 1899; т. 4, 1941), «До історії звуків руської мови» (1873—1886), «Замітки про малоруське наріччя» (1866), «З лекцій із теорії словесності» (1894), «Із записок з теорії словесності», «Слово о полку Ігоревім. Текст і примітки» (1878), «Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень» у двох томах (1883—1887), «Про деякі символи в слов'янській народній поезії» (1860).    У науковій діяльності Потебні виділяють два періоди: перший (1860—1865) — дослідження мови у зв'язку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнталя; другий (1865—1891) — дослідження фонетики, граматики, діалектології слов'янських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню вважають творцем лінгвістичної поетики).    У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання про взаємозв'язок мови і мислення.    Услід за Гумбольдтом він доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова — це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її [...], вона є не відображенням сформованого світогляду, а основою його формування». Говорячи про нерозривний зв'язок мови і мислення, Потебня водночас протестував проти підпорядкування граматики логіці, яке «[...] призводить до змішування й ототожнення таких явищ мови, які є різними, якщо приступити до спостереження з однією упередженою думкою про те, що апріорність у спостережних науках, як мовознавство, дуже небезпечна». Мовознавча концепція Потебні підкреслено психологічна.    Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що «всяке розуміння є нерозуміння». Почуту фразу кожен розуміє не зовсім так (у такому обсязі), як той, хто її вимовив. Це розуміння залежить від життєвого досвіду, інтелектуального розвитку, психічних особливостей індивіда тощо. Як ілюстрацію до цієї думки Потебня наводить «Silentium» І. А. Тютчева:    Молчи, скрывайся и таи И чувства, и мечты свои!.. Как сердцу высказать себя? Другому как понять тебя? Поймет ли он, как ты живешь? Мысль изреченная есть ложь. Взрывая, возмутишь ключи — Питайся ими — и молчи!    Деякі вчені в цьому твердженні Потебні вбачали «суб'єктивно-ідеалістичне розуміння слова», перебільшення розуміння по-своєму. Однак насправді мовознавець лише констатує, що різні люди, розуміючи висловлене (почуте) в основному однаково, вкладають у нього свої семантичні нюанси. Це підтверджують сучасні асоціативні експерименти.    Мова, зазначає Потебня, пов'язана з мисленням, однак сфера мови не збігається зі сферою думки. На зорі людства думка відставала від мови, на середньому етапі розвитку людства вони розвивалися паралельно, а на третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає мову як таку, що не задовольняє її вимог. Саме цим, вважає Потебня, можна пояснити, що думка художника, скульптора, музиканта реалізується не у слові, а думка математика втілюється в умовних знаках.    При утворенні слова наявне вже враження зазнає нових змін, ніби вдруге (повторно) сприймається. Це друге сприйняття називається апперцепцією. У кожному слові дія думки полягає у порівнянні двох мислених комплексів — пізнаваного і раніше пізнаного. Спільне між пізнаваним і пізнаним є tertium comparationis, тобто тим третім, що служитиме основою для нової номінації. Отже, сам процес пізнання є процесом порівняння.    Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. У кожному слові, за Потебнею, можна виділити суб'єктивне й об'єктивне. Наприклад, суб'єктивним для слова стіл будуть форми стола, матеріал, із якого він зроблений тощо, а для слова вікно — різні форми, рами, різновид скла тощо. Якщо вилучити суб'єктивне, то в слові залишаться звук (зовнішня форма) і етимологічне значення (об'єктивне, внутрішня форма). Так, внутрішньою формою для слова стіл є постелене, а для слова вікно — те, через що дивляться. «Слово, — продовжує Потебня, — власне, виражає не всю думку, яка приймається за його зміст, а тільки одну її ознаку. Образ стола може мати багато ознак, але слово стіл означає тільки постелене».Усе сказане про слово стосується й будь-якого твору мистецтва. Так, у скульптурі Феміди, яка символізує правосуддя, зовнішньою формою є матеріал, з якого вона зроблена, а внутрішньою — пов'язка на очах, терези і меч. Символізм мови — поезія, втрата внутрішньої форми — проза. У мові відбувається постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення. Багато слів із утраченою внутрішньою формою набувають нового значення, і для цього нового значення з попереднього буде взято уявлення, образ. Учення про внутрішню форму слова глибоко вкорінилося у світовій лінгвістичній традиції.    Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», тобто зведення різноманітних явищ до порівняно невеликої кількості знаків чи образів, що особливо яскраво ілюструють байки і прислів'я: образ байки завжди стосується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна сказати й про прислів'я. У слові згущення думки є його природним станом (воно майже завжди співвідноситься з багатьма денотатами).    Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов висновку, що потрібно розрізняти ближче і дальше значення слова. Ближче значення слова — значення, спільне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше значення містить енциклопедичні знання. «Очевидно, мовознавство, — зазначає автор, — не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у собі, крім свого незаперечного змісту, про який не міркує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук. Наприклад, говорячи про значення слова дерево, ми повинні би перейти в галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинового сполучника — трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значенням слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких одну, що підлягає віданню мовознавства, назвемо ближчим, іншу, що становить предмет інших наук, — дальшим значенням слова. Тільки одне ближче значення становить дійсний зміст думки під час вимови слова».    Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, де воно відповідає одному акту думки, тобто має лише одне значення, Потебня заперечує існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його іншим словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.    Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови, теоретичні питання синтаксису. Заклав основи акцентології слов'янських мов. Учений не тільки закликав вивчати мовні факти в системних зв'язках і в історичній перспективі, а й довів, що мова є системою, яка перебуває у постійному розвитку.    Досліджував Потебня і питання взаємозв'язків етносу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як спідлення, стверджував, що всі мови мають право на вільний розвиток і функціонування.    Підсумовуючи все сказане про психологічний напрям у мовознавстві, слід зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з німецькою. Так, Потебня наголошував на специфічних рисах граматики, її формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові.    Психологічний напрям у мовознавстві справив помітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйняли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.    Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвістика. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогум-больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалуженні — етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.