Розділ IX. Панорама тогочасної україни. Загибіль браславщини. Дрижипільська кампанія та її епільоґ (січень-червень 1655)

Подоріж антіохійського патріярха Макарія через Україну в 1654 і 1656 рр., описана його сином архидияконом Павлом, рукописи і видання, вражіння від України, патос визволення, що відбивається в оповіданнях Павла.

Що чув Павло на Україні про її визволеннє, лядська неволя, визвільна боротьба, кріваві жертви України, маса вдів і сиріт, популяційна енерґія, добробут і господарність, ентузіястичні відзиви про козацтво.

Культурна енерґія, будівництво, приватні мешкання, заможність людности, сади, сільське господарство, водне багацтво дивує Араба, скромність і повздержність побуту, суворість і аскетизм в виконуванню церковних обрядів, надмірність монастирських богослужень.

Панорама місць: гетьманська кватира в Богуславі, характеристика гетьмана, патріярх у гетьмана.

Київські вражіння- їх однобічність, дорога від Василькова-по печерських маєтностях, печерські володіння, Печерський монастир і його братія, церемонія стрічі і трапеза, київське мистецтво, келії архимандрита, дзвіниці, печері, жіночий монастир, лаврська друкарня. Візита митрополита, митрополичі і лаврські слуги, урочиста служба на Петра-Павла- побутові подробиці, Св. Софія. Стріча з Данилом Калуґером. Завваження про сучасне київське малярство. Михайлівський монастир і московська фортеця. “Місто Київ”-Поділ, Дніпро і торгівля. Розгрішальні листи. Портрети патріярхів, що відвідували Київ. Монастир Пустинного Миколая. Видубицький монастир.

Инші міста України: Умань, Богуслав, Трипіллє. Прилука, став і лазня, Густинський монастир, чернечий режім, монастирська всеночна. Прилуцький ярмарок. Переяслав, Чигирин, гетьманська резіденція, Суботівський двір, гробовець Тимоша і його вдова.

Дещо з московської переписи 1654 р.: Біла Церква, Ставище, Лосевичі, Боярка, Фастів, Борзна, Бахмач, Конотоп, Батурин, Сосниця, Мена, Новгород Сіверський, Стародуб.

Загибіль Браславщини: польський наступ на Україну в жовтні 1654, польські сили, збори під Шаргородом, облога Буші-оповіданнє Коховского, реляція Чарнєцкого, капітуляція Тимонівки, наступ на Браслав, прихід татарських передовиків, бої під Браславом, вихід козаків з Браслава, Менґлі-ґерай просить почекати, король відкликує Потоцкого, його реляція королеві.

Різдвяний спочинок. Польський двір повідомляє дипльоматичних представників, що Браславщину опановано. Пасивність гетьманського осередку, його інформації, м. ин. послові Тургеневу, Тургенев в Чигрині 14 листопаду, розмови з Виговським, авдієнція у гетьмана. Зносини з молдавським і мунтянським господарем і з Ракоцієм, посольства Лисовця і Креховецького (с. 1023), Гетьман нагадує, як його Підвели з Трубецким, Тургенев описує приїзд Золотаренка, наздогад гетьманові, висилка до Криму Устокасимова, лист гетьмана до царя 20 н. с. листоп.

Вихід гетьмана під Корсунь і Білу Церкву, довге стояннє з А. Бутурлиним під Б. Церквою, посольство до царя Андрієнка-щоб приспішити прихід Шереметева, листи гетьмана до Шереметева з принаглюзаннями Ф. Бутурлина до помочи і відомостями про польський наступ. Царський лист з Ждановичем-запевняє, що Шереметеву наказ дано, але бажано мати компенсацію в козацькім війську. Посольство в сих справах Матвеева з Клишею, авдієнція 6 (16) січня; невдоволеннє гетьмана з кунктаторства Шереметева, пляни весняного наступу на Польщу і на Крим; докір гетьманові, що дав на знищеннє Браславщину. Цар хоче зробити Київ своєю столицею для кращої оборони України під Порти. Московські пляни інтервенції в балканських справах. Проєкт орґанізації салдацького війська на Україні і заведення царських воєводів по городах, завваження про нельояльну поведінку духовенства. Прихід Шереметева і відправа Матвеева.

Дріжипільська кампанія: новорічні польські операції, карна експедиція Д. Вишневецького до Бершадського ключа, людність збирається до оборони в Демківці, ватага Тетері, облога і здобуттє Демківки, різня і утеча людности “до Дніпра” і на Волощину. Прихід передової орди з Камамбетом і Менґлі-ґераєм, воєнна нарада в Ободівці; брак відомостей про Хмельницького.

Похід на Умань, вступна розвідка під містом, вісти про зближеннє Хмельницького, марш назустріч йому-Хмельницький підОхматовим, облога Охматова, козацьке військо на Дріжиполі, битви 29-30 н. с. січня, розходжнення в оцінці висліду-відзив Чарнєцкого, оповіданнє Самовидця, бльокада козацького табору. Оборонний відступ козацького війська, абстіненція Татар, битва під Охматовим, Хмельницький відступає, еміґрація людности, “дріжипільські козаки” за московським кордоном.

Останнє знищеннє Браславщини: Потоцкий вертає до дому, здаючи командованнє Лянцкороньскому. Воєнні пляни-проєкт пустошення Київщини, Татари отягаються від дальшого походу. Прихід головної Орди не на війну, а для прогодування і здобичі. Пустошеннє Браславщини, збираннє ясиру для Татар, звідомлення Лянцкороньского.

Рейментаруваннє Тишкевича і його реляції, головна орда відходить, клопоти з тими що лишилися, провіянтованнє і зрираннє ясиру, польське військо роз'їздиться, заклики Татар на нову війну, оцінка кампанії сучасниками і в новішій історіоґрафії (с. 1060).

Політика українського уряду- його дивна пасивність і кунктаторство, маскованнє понесених утрат-оповіданнє Павла Алєпського. Козацькі війська займають спорожнену Поляками зону, діверсія на татарські й турецькі володіння. Дипльоматичні зносини-пересилки з Ракоцієм, становище Порти-можливий вплив її на відступ Орди, заходи її коло полагодження відносин між Україною і Кримом, козацьке посольство до Царгороду, заходи кримських приятелів України-лист Карач-мурзи до гетьмана. Біьокада Криму.

Пляни наступу на Польшу-реляція цареві з Богуслава, 4 березня. Посольство Москаленка, посольства Яковенка і Томиленка, пляни калмицького наступу на Крим і повної бльокади Криму, царська згода на операції і висилку нових сил на Україну. Посольство Климятенка-гетьманський лист 2 квітня.

Українсько-московські розходження і польські залицяння, лист до гетьмана від Тишкевича, посольство від Ракоція- Ст. Люц. Ситуація на польсько-українськім фронті в квітні-свідчення бранців і післанців, післанці валаськнх повстанців у гетьмана.

Москва не пропускає Данила з Швеції до гетьмана, Данило добивається таки до гетьмана. Шведський король виповідає війну Польщі, посольство Бурлія, цар не перепускає його до Швеції.

Напруження на Білорусі, Поклонський відступив від Москви, його листи до козаків, листи від Радивила, аґітація Теодосія Василевича.

Трівога в Москві- цар домагається присилки митрополита, київські конференції з митрополитом і рада в Корсуні, листи гетьмана і Виговського до Золотаренка. Прихід В. Бутурлина, з'їзд у Київі, армії сходяться під Білою Церквою, похід на захід, 1 (11) липня.

ПОДОРІЖ АНТІОХІЙСЬКОГО ПАТРІЯРХА МАКАРІЯ ЧЕРЕЗ УКРАЇНУ В 1654 І 1656 РР., ОПИСАНА ЙОГО СИНОМ АРХИДИЯКОНОМ ПАВЛОМ, РУКОПИСИ І ВИДАННЯ, ВРАЖІННЯ ВІД УКРАЇНИ, ПАТОС ВИЗВОЛЕННЯ, ЩО ВІДБИВАЄТЬСЯ В ОПОВІДАННЯХ ПАВЛА.

Сей рік-переломовий в політичнім життю, дає нам особливу нагоду приглянутися нашій країні в сім переломовім моменті завдяки переїздові через Україну антіохійського патріярха Макарія, описаного його сином архидияконом Павлом. З тих десятків і сотень чужоземців, що звідували коли небудь Україну і вважали потрібним щось записати з своїх вражінь і пригод, ніоден не дав такої яскравої, детальної, переповненої побутовими матеріялами записи як сей молодий Араб. Подоріж його батька-патріярха до Москви по милостиню, для визволення з довгів своєї убогої патріярхії, була першим виїздом в широкий світ, де сей малоучений провінціяльний клирик мав нагоду познайомитися з грецько-візантийським світом, в його пережитках турецьких часів, і з західньою цівілізацією-принаймі в тих відблисках, які розходилися від неї в землях балканських і східнєсловявських, і нарешті з великим східнєсловянським морем: Україною і Москівщиною, що йому прийшлося двічі переїхати від Дністра до Великого Новгорода. На Україні за першим разом він пробув 40 день, від 10 червня до 20 липня с. с. 1654 р. Потім ще, вертаючися в 1656 р., пробув на Українській землі трохи навіть довше, від 14 червня до 15 серпня, але головне значеннє має перший переїзд. З незвичайною вражливістю й безпосередністю свіжого, незагромадженого знаннями і досвідом інтелекту, з жадністю майже дикуна-ловить Павло і зафіксовує в своїх споминах вражіння-не викривлені якою небудь літературною рутиною-не маючи претенсій піклуватися ні ерудицією ні блискучим стилем, захоплений бажаннєм переказати землякам можливо докладно всі ті чуда і дива, котрі його господь сподобив побачити в тім православнім океані-подібно як наш ігумен Даниїл Руської землі пять віків перед тим побожно, і з такою ж скрупульозністю записував чуда і дива Святої землі ¹). Для бідного Араба-християнина, призвичаєного бачити свою православну церкву, її віру і традицію в бідних останках, майже без сліду затоптаних турецьким пануваннєм,- чимсь неймовірним, фантастичним, казковим мусіла здаватися православна державність, православна многолюдність, незвичайно високе становище православної церкви як державної, богацтво її ерархії і головніших установ, пієтизм для її єрархії, для її приписів і обрядів, суворий риґоризм в їх виконанню. На його батьківщині, як звичайно в таких умовах поневолення, мимоволі відчувалося, що православні знижаються до виконування православних обрядів-роблять ласку предківській традиції, виявляючи деякий пієтизм своїй пониженій і підупалій церкві,-тим часом як на Україні, а ще більше на Москівщині відчувався грізний-не тільки моральний але й юридичний примус пильного виконування реліґійних і обрядових вимог. Все се автор-подорожник розуміється в особливо яскравих формах побачив аж на Московщині, і якби він побував на Україні, занурившися в московській стихії перед тим на два цілі роки, так як се йому довелося,-богато з вражінь українського життя пройшло б у його свідомости мабуть більше поверховно: воно здалось би йому слабим відблиском московського православія. Але на щастє-Україну він побачив наперед, і прийняв вражіннє східнє-словянського життя в українській формі з особливою свіжістю і безпосередністю, вони відбилися в нім незвичайно глибоко- так що стали мірилом для всього дальшого, і хоч як скромно потім виглядали в його уяві сі українські явища в порівнянню з ґрандіозними перспективами московськими, все же те що він побачив гарного, симпатичного, корисного на Україні, не стратило і пізніше своєї вартости в його уяві. Коли культурні засоби України поблідли в його очах після того як він побачив нагромаджене в Москві, і згадуючи, як колись заімпонували йому “вози книг у київських воєводів”, він потім завважає не без зневаги: “але що Київ в порівнянню з Москвою!” ²),-то з другого боку виїхавши з Москівщини назад на Україну, він записує такі характеристичні міркування з приводу свого нічлігу під сим скромним Київом:

“Сеї ночи ми спали на березі (Дніпра) в повнім задоволенню й спокою. Бо від тої хвилі як ми побачили Печерський монастир-як він здалі блистів своїми банями, і до нас долетіли пахощі сих квітнучих земель, душі наші затріпотіли від радости. Серця наші розкрились і ми висловили свою подяку Богові. Сі два роки в Московщині замок висів на серцях наших, а розум був стиснений і пригнічений до останнього. Бо в тій (Московській) землі ніхто не може себе почувати скільки небудь свобідним або задоволеним-хіба прирожденні її мешканці. Всякий же инший, як і ми-хоч би став володарем цілої країни, ніколи не перестане бентежитись в своїм духу і трівожитися в своїм серцю. Навпаки, країна козаків була немов би нашою власною країною, а її мешканці нашими добрими приятелями і людьми до нас подібними” ³).

З другої сторони як представник віками поневоленого народу він незвичайно живо відчув красу сеї героїчної доби в життю Українського народу: патос революції, народнього повстання, боротьби за визволеннє, повної жертв, самовідречення й ідеалізму. Тим часом як не тільки для Поляків і тих хто дивилися через їх призму, але й для Мусульман і для Москалів (хоча з політики вони підтримували козаків) і козаки і взагалі українські маси були все таки не більше як збунтовані невільники-не вважаючи на всі акти героїзму, військового хисту і т. д.,-для сього малокультурного Араба се були носії найвищих людських прикмет, борці за найдорожчі кожній людині мрії визволення. Він з насолодою дихає сим повітрєм свободи, відчуваючи весь траґизм сього нетрівкого балянсування між її вживаннєм і розплатою смертю за неї і всіми иншими страхами війни і неволі. Його завваження на тему сього щастя визволення і тих жертв якими воно купувалося нераз дивують тонким відчуваннєм, так що воно глибоко вражає сучасного читача. Навіть в українській літературі ми не знаходимо такого безпосереднього ентузіязму; нічого подібного до кислих рефлексій якого небудь “Самовидця” що незадоволено рахує шибки, розбиті під час сього великого пожару. В наївних записках Павла ми наче чуємо голоси тих безпосередніх учасників, котрих він розпитував, і вони передавали йому в таких безперечно повищених, дещо екзальтованих, перебільшених виразах і свою огиду до старої неволі, котру вони скинули, і радість свободи окуплену от-такими страшними гекатомбами. Церковні, узько-конфесійні ноти, подекуди підчеркнені ним, не повинні перешкоджати нам відчути сей основний тон.

“Який се благословенний нарід! Яка се благословенна країна”-записує він переїхавши через многострадальну Браславщину, в антракті між двома польськими руїнними наступами: великоднім 1654 р. і новорічним 1655. “Велика її вартість у тім, що в ній нема зовсім чужовірців (“ні Ляха ні Жида!”-вертепної драми)-а тільки чисто православні: вірні й побожні! Щасливі наші очі, тим що вони бачили, уха наші тим що вони чули, і серця наші-тою радістю і захопленнєм, що вони пережили. Бувши колись у неволі, сі козаки живуть тепер у радощах, веселощах і свободі. Вони набудували соборних церков. Спорудили велеліпні ікони, святі іконостаси, хрещаті хоругви. Церкви-одні одної кращі, як ми вже казали. Іконостаси, рами, ікони-одни одних гарніші і ліпші. Навіть по селах церкви одна одної красніші. Люди почали явно, ще з більшим завзяттєм вихваляти свою віру. Ще з більшим запалом стали вчитися, читати, співати гарним церковним співом. І вони варті (сього щастя). Бо в життю задовольняються дуже малим: їдять що дасться і одягаються в що трапиться” (с. 28).