Розділ XII. Осїння війна і зимова угода 1648 р.

Пилявцї: тріумвірат Заславського, Конєцпольского і Остророґа і суперництво Вишневецького, їх обєднаннє під Чолганським Каменем, польські сили, роскіш табору, похід на Константинів, пишні настрої в польськім таборі, козацькі позиції під Пилявою, наступ Поляків, битва 13 с. с. вересня, поголоска про Татар, панїка в польськім таборі, утеча польського війська.

Пилявецька здобич. Пляни дальшого, козацькі повідомлення. Кушевич: Коховский про козацькі наради і мотиви дальшого походу: марш на Львів.

Облога Львова: національна позиція Львова, панїчні настрої підчас Хмельниччини, пилявецькі утїкачі, орґанїзація оборони, вербованнє війська під проводом Вишневецького. Вишневецький кидає Львів, Хмельницький під Львовом, проби оборони, львівські вигадки про козаків.

Прихильність Хмельницького до Львова, перші переговори, львівські делєґати в козацькім обозі, його образ, капітуляція Львова, уступленнє козацького війська, повстаннє в Галичинї, байдужість до нього у Хмельницького і старшини, бажання йти "до Висли".

Замостє: Кунктаторство Хмельницького, мотиви походу на Замостє, інформації Хмельницького, його пропозіції Замостянам, листи, бльокада Замостя і пустошеннє околицї, капітуляція Замостя.

Елєкція: підтримуваннє Хмельницьким кандидатури Яна-Казимира, кандидатура королевичів і Ракочія, звязки їx партизанів з козаками і дісідентами, заходи Немирича, Лупул і Радивил, посли Ракочія у Хмельницького.

Партійна боротьба на елєкційнім соймі, виводи Кисїля, справа оборони, панїка від вістей про козаків, вплив козацького арґументу на вибір Яна-Казимира, його зносини з Хмельницьким — місїя Єрмоловича, деклярації Хмельницького на користь Яна-Казимира, місія Мокрского, листи Хмельницького з 15 н. с. падолиста, вибір Яна-Казимира.

Перемирє: грізні відомости Морского про полїтику Хмельницького, жадання його і війська, дебати над ними в сенатї, партія війни і партія згоди, реляції Смяровского про посольство під Замостє, образ гетьманського двору. Хмельницький приймає перемирє, його розмови з Олдаковским, рескрипти Яна-Казимира, амнестійні унїверсали, виправа комісарів до Хмельницького.

Розділ XIII. Нові українські пляни і рішучий розрив з Польщею. Війна 1649 р.

Хмельницький в Київі: марш з-під Замостя, приїзд патр. Паїсія, вїзд гетьмана до Київа, київські овації, конференції з патріархом, полїтична позіція київських кругів і роля патріарха як посередника, вплив на полїтику гетьмана, зміна в його настрою і плянах.

Полїтика гетьмана, війська і громадянства: непевність згоди з Польщею, ворожий настрій мас, охота Орди до війни, ідея антитурецької православної лїґи, проєкт опертя на системі турецькій, становище київського духовенства і патріарха.

Волоські пляни гетьмана, заграничні місії на початку року, місія Паїсія і Мужилівського до Москви, справа Донцїв, рахунки на Ракочія, нейтралїзованнє Литви.

Комісія річи посполитої у гетьмана: її пляни і завдання, конференція з митрополитом, доноси на Кисїля, грізна постава України, приїзд до Переяслава, надїленнє гетьмана клейнодами, перші розмови, неохота гетьмана до комісії, проґрама укр. державности, заповідь війни з Польщею.

Репресії на повстаннє в в. кн. Литовськім, битви на Подїлю, гнїв гетьмана і старшини з сих приводів, надїї на Москву, проєкт перемиря вироблений комісарами, переговори, перемирє 14 (24) лютого, його умови, кінець комісії, утеча шляхти з комісарами.

Розрив: зусилля короля і канцлєра коло полагодження конфлїкту, їх трудне становище, місія Смяровского, інструкції Кисїлеви, посланіє до гетьмана, поручення Смяровскому, королївські й Кисїлеві поради гетьманови, стриманнє ворожих операцій, посольства у гетьмана, непримириме становище що до Польщі, безвиглядність перемиря, останнї заходи Кисїля, розірваннє перемиря, останнїй лист гетьмана з 3 (13) мая.

Перед кампанїєю: польські репресії й зачіпки, репресії Сам. Корецького, східнє Поділє, Богун і Нечай, польські операції на Подїлю, здержливе становище україн. погранича, смерть Тугай-бея, заходи гетьмана коло помочи Орди і Донцїв, нейтралїтет Москви, місія Унковского, гетьман силкуєть ся заінтересувати Москву на Литву, зносини з Радивилом і Ракоціями, рішучий настрій в війську.

Початки кампанїї: мобілїзація, передові позиції, аґітаційні кличі, манїфестації української державности, проєктована головна рада на Масловім Ставі, загибіль Смяровского, реляції П. Ласка, київський попис.

Проволока в початках кампанїї, польські сили, козацький наступ, пополох під Межибожем, концентрація польських сил під Збаражем, марш Хмельницького, діверсія Кричевського на Литву, похід короля.

Збаражська облога: поспіх гетьмана, сили польські, сили козацькі, орґанїзаційний хист Хмельницького, тяжке становище обложених, методи бльокади, страти козацькі, Морозенко, проби переговорів, познаки утоми, невдоволеннє Татар, безвихідне становище польського війська.

Полїтика гетьмана, війська і громадянства: непевність згоди з Польщею, ворожий настрій мас, охота Орди до війни, ідея антитурецької православної лїґи, проєкт опертя на системі турецькій, становище київського духовенства і патріарха.

Нам, розумієть ся, невідомо, скільки значіння надавав Хмельницький своїй осїннїй угодї з річю-посполитою; на се в лїтературі висловляли ся ріжні погляди і дальше здогадів тут трудно йти. Такий оборот справи в тім моментї Хмельницький і його однодумцї вважали потрібним, се ясно; але скільки вони вірили в трівкість тої згоди й порозуміння, сього не вгадати ¹). Дещо з їх домагань не було сповнено — напр. що до укарання Конєцпольского й Вишневецького: сатісфакції за них не дано, і на чолї коронного війська таки зістав ся Вишневецький, речник боротьби з козаччиною до останку. Він, правда, нїби то шукав тепер також згоди, але з козацької сторони не могли не бачити в такій провідній ролї князя Яреми певної суперечности з мировими настроями. З другої сторони боротьба з повстаннєм і козаччиною, що розгоріла ся в литовських землях саме з кінцем року, не вважаючи на всї силкування Хмельницького задержати лїнїю прихильної нейтральности в відносинах до в. кн. Литовського ²), зачіпала козачество нераз дуже сильно і грозила втягнути його кінець кінцем в сю місцеву війну. Все се змушувало Хмельницького рахувати ся з можливістю нового, навіть скорого розриву.

Незалежно від того й на самій Українї ріжні симптоми на кождім кроцї остерігали, що задержати згоду на довго буде не можливо. Людність ладила ся до війни, а не до спокою. „На зиму нїчого не сїяно”, завважають комісари, переїхавши через Волинь і Київщину. „Вся чернь зброїть ся, смакуючи собі свободу від робіт і податків і на віки не хочуть мати панів” ³). „Хоч би сам Хмельницький хотїв згоди, то хлопство не хоче того позволити і попи руські, — але щоб кінчав війну з Поляками: аби віра руська ширила ся, а панів над собою не мали”, записує сї ж вражіння Ґолїньский ⁴). Так висловляв ся й сам Хмельницький: „Житєм ріскую!” казав він комісарам ⁵). „Щоб я зараз учинив покій, зараз би мене поспільство забило”, поясняв він післанцеви Радивила, запевняючи в своїх миролюбних замірах ⁶). І се дїйсно не були фрази. Мара повороту назад на старі попілища роздражнених, мстивих за все заподїяне польських панів, що стояли над границею, не можучи дочекати хвилї повороту, дамоклевим мечем висїла над сим „хлопством і попами”, переймаючи їх страхом від самої гадки про можливість угоди гетьмана з Польщею. Се, розумієть ся, мусїли чути і бачити і гетьман і старшина — і тямили, що вся ся розхвильована, поставлена перед такими питаннями житя й смерти маса обернеть ся зараз проти них, коли вони підуть на переріз її бажанням ⁷).

З другого боку Татари, розохочені здобичею минулого лїта — незадоволені, а тільки подражені нею, рвали ся до нового походу й наставали на гетьмана, щоб поновив війну — і також становили елємент непевний, такий, що не знати, що було краще, чи вести його за собою, чи лишити власному промишленню — аби шукали собі иньшого виходу і занятя ⁸). Бо заграничні відносини насували тепер уже й ріжні иньші комбінації для активної козацької полїтики, особистих амбіцїй гетьмана й плянів полїтичного визволення України, не так як торік, коли татарська поміч здавала ся єдиною підоймою, здатною зсунути з мертвої точки українську справу.

Патр. Паісій з Мужилівським мусїли привезти з Молдави не тільки самі абстрактні ідеї боротьби за православну віру, а й дещо більш конкретне. Молдавський господар, що опікував ся Паісієм, певно, передав через них і дипльоматичні доручення й пропозиції гетьманови. З Київа патріархови дано доручення до московського правительства; повний зміст їх не звістний, але провідні мотиви ясні: Україна апелювала до Москви в інтересах православної віри, заявляла бажаннє мати царя своїм зверхником, дійти до обєднання всїх православних в боротьбі „з єретиками неприятелями православної віри” і задля здійснення сих завдань жадала московської помочи в своїй будучій війнї з Польщею. Висланий разом з патріархом той же український дипльомат Сплуян Мужилівський зазначив з усею докладністю сї провідні мотиви, включно до визволення Гроба Господнього ⁹), — дарма, що самому йому була поручена дуже скромна, конкретна справа: добити ся від московського правительства оружної демонстрації на литовській границї, а в найгіршім разї — дипльоматичного заступлення за Україну перед польським правительством, — та помочи через Донцїв, що досї відтягали ся від участи в війнї.

Таких дуже конкретних і практичних справ, доста далеких від визволення Гробу Господнього, на ту ідеольоґичну нитку навязувало ся й більше, з ріжних кінцїв: і українського, і молдавського, і ще може якогось, з сфери отомансько-християнських відносин. Не входячи поки що в сї детали, я хочу спинити ся на самім сїм відрожденню старої ідеї православної лїґи на услугах української полїтики.

В часах, коли вся світова полїтика обертала ся коло таких же релїґійних союзів — католицького й антикатолицького, і в них виливали ся всякі економичні, полїтичні й иньші суперечности, ідея сформовання третього союзу — православних сил, весь час висїла в повітрі, і мусїла повертати до голов ріжних православних полїтиків при кождій нагодї. В двадцятих роках ідея такого союзу православних нїби то против османського ярма, а властиво против Польщі і католицтва, була видвигнена кружком митр. Йова з нагоди плянів Яхії. Тодї державна українська ідея істнувала хіба ще в мало помітних зародках, козацька сила далека була від державного всеукраїнського представництва, і для київських кругів центр ваги весь лежав в московській участи. Тепер було вже справжнє українське правительство, українська держава, яка виповняла прогалину між північним православним світом і православними елєментами Отоманської держави. Козацький гетьман мусїв стати в центрі нових комбінацій.

Але перед ним вирисовувалось тепер кілька варіантів системи союзів, між котрими треба було вибрати, і вся вага лежала в тім, щоб вибрати добре. Виступаючи торік против Польщі, козацтво оперло ся на Ордї й війшло в круг держав, які ґрупували ся наоколо Порти як її васалї (Волощина, Мунтяни, Семигород). Турецьке правительство, як ми вже бачили, в даний момент не могло похвалити ся нї активністю, нї престіжом, анї навіть певною позицією. Чи варто отже було тримати ся сеї системи? Одначе вона була свого рода синицею в руках. Звязки були вже. Завязавши тіснїйші зносини з Кримом, з Семигородом, з Волощиною, можна було в тім угрунтувати ся міцно. Явила ся ідея, — як зараз побачимо, заняти самому Хмельницькому трон волоського господаря і сотворити таким чином династичну опору для своєї ролї на Українї в системі Отаманської Порти. Серед ріднї Хмельницького та й серед старшини сї пляни мали, мабуть, своїх горячих прихильників.

Патріарх і київські круги, або певна частина їх, що інспірувала Паісія, хотїли замінити Орду Москвою, замість системи турецької сотворити систему антитурецьку і ввести до неї Україну. Польське правительство давало знов ще иньший антитурецький варіант: Осолїньский, посадивши Яна-Казимира на місце його брата, задумував з ним відновити в новім виданню старі Володиславові пляни — християнської лїґи против Орди й Туреччини, разом з Україною, Москвою й балканськими християнами.

Кождий з сих варіантів мав за собою дещо, опирав ся на якусь традицію, на якісь реальні інтереси; українським полїтикам приходило ся потім вертатись до них раз-у-раз. В данїм моментї Хмельницький і його однодумцї не вважали можливим звязувати себе з польським правительством — з вище вияснених причин; і вибирати їм приходило ся між двома иньшими варіантами. Вибір був дуже не легкий; бачимо ваганнє тепер і потім, протягом довгих лїт — нахили то в бік московської то турецької оріентації, по теперішньому кажучи. Коли кінець кінцем на перший плян виступила комбінація з Москвою, в сїм по при всякі иньші обставини не послїднє місце мусимо признати і впливам київських кругів, в сферу ідєй і поглядів котрих війшов тепер Богдан і його старшина.

На превеликий жаль, сей незмірно інтересний з погляду розвитку полїтичної мисли в тодїшнїй Українї, і для зрозуміння дальших подїй так важний момент — контакт Хмельницького й його старшини з українською інтелїґенцією тодїшнього Київа зістав ся вповні закритим для нас. На передний плян, заповнивши собою все, висунув ся Паісій. Але я висловив уже своє переконаннє, і ще раз вертаюсь до сього: все що Паісій робив і з чим виступав в українській справі не було результатом самих його ідей, або тої місії, яку на нього вложено на Волощинї, але далеко більше і переважно — ідей, впливів і інструкцій, одержаних від гетьмана й старшини, з одного боку, і з другого -від київських інтелїґентських кругів, ще скорше. Памятаймо, що Паісій і вїхав на Україну в товаристві Мужилівського — чоловіка близького гетьманови, але ще близшого київським кругам, котрих він був вихованцем і представником. Він мав спромогу надїлити патріарха не тільки відомостями про українські відносини в данім моментї, але і ввести в суголосний йому круг київських церковних і національних ідей. Побут Паісія в Київі серед тутешнїх духовних кругів до приїзду гетьмана (він пробув тут досить довго, два місяцї що найменьше ¹⁰), докінчив сю духовну спільність. Перед гетьманом в момент його приїзду патріарх міг виступити речником не тільки своєї місії, і не так навіть її, як ще більше поглядів київської інтелїґенції, через прізму котрої була перепущена його місія, привезені ним звістки, ідеї й перспективи.

На те він був речник не тільки авторітетнїйший, але й свобіднїйший, меньше звязаний оглядами на польське правительство, що взяли вищих представників місцевої єрархії. Митрополит-льоялїст і другий голова місцевих духовних кругів — печерський-архимандрит, не здавали ся на керманичів сеї акції не тільки з огляду на свої полїтичнї погляди, аче й на се рахованнє з польським режімом. Меньш відповідальні члени київських кругів не могли мати потрібного авторітету у гетьмана. Ті і сї з ріжних мотивів, видима річ, за краще вважали уступити ся на другий плян, висунувши на перед патріарха, що й став через се головною, символїчною — кажу — фіґурою сього моменту, особливо в дохованих польських звістках (для польської ж сторони він і мав служити Киянам декорацією!). Але зміркувавши все сказане, ми потрапимо оцїнити, які були дїйсні чинники, що впливали на нові напрями гетьманської полїтики, і яка була їх реальна вага в тих змінах, що зайшли в поглядах і настроях гетьмана і його окруження від часу їх стрічі з київськими кругами. Потрапимо винайти ті скриті нерви, що вязали нові перспективи української полїтики з старими плянами київських кругів 1620-х рр. і залягали власне в київській інтелїґентській верстві. Потрапимо зважити й ті зміни, той полїтичний зріст, який завдячали вони останнїм подїям.

Зрештою участь київських елєментів в новій українській полїтицї не зістала ся таки повним секретом і для польських доглядачів її. Митрополит і архимандрит Тризна при всїй льояльности й обережности не вважали, очевидно, можливим вповнї усунути ся від полїтичної акції, наскільки їй надавано спасенний православний характер, і виступають участниками переговорів з волоськими воєводами — дарма, що конкретно справа обертала ся зовсїм не коло релїґійних, а династичних питань. Київські ченцї служили посередниками в зносинах Хмельницького з Волощиною і навіть Ордою, як оповідає Мясковский ¹¹) — на підставі київських чуток і навіть з слів самих ченцїв, коли йому вірити ¹²).