3. Онтологічні та антропологічні ідеї філософії Нового часу. Розуміння соціальних процесів та "вік Просвітництва"

Філософська система Б.Спінози

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голандський філософ Б.Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під.."., "бути в основі").

Б.Спіноза був палким прихильником і послідовником Р,Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була систематизованою. Він відійшов від Декарта і створив свою власну філософську концепцію. В трактаті під назвою «Етика» Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання низки аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю. Аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень. Це дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму. За Спінозою, такий метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки одна - єдина, оскільки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини. Субстанція єдина та всеохоплююча, а це значить, що вона вклю­чає в свій вміст всі можливі явища дійсності, у тому числі - мислення і протяжність, які постають атрибутами (найпершими невід'ємними якостями) єдиної субстанції. Такий хід думки дозволяє Спінозі стверджувати, що Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолют­не мислення і уся реальність. Стає зрозумілим, що в світі по­рядок ідей та порядок речей принципово збігаються. Всі речі та явища постають лише різними мірами поєднання - модусами - мислення та протяжності (немає абсолютно матеріального, як і чисто духов­ного).

Людина являє собою найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Вона може перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її воля перевершує розум, а пристрасті та ба­жання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей. Людина, якщо вона бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання -інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "під кутом зору вічності», тобто у субстанційних вимірах.

Філософська концепція Г.Лейбніця

Німецький філософ Г.Лейбніц (1646—1716) захоплювався філософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії — принцип «усезагальних відмінностей»: у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність навіть те: що одна річ за нумерацією є першою, а інша ;— другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії). Такі ''крапки" є монадами (єдиними, одиницями) - вихідними засадами світу. Між монадами немає порожнечі, і вони пов'язані між собою таким чином, що заповнюють весь Можливий простір буття, а світ загалом має всю повноту можливих рухів. Світ характеризується принципом повноти і всезагальної досконалості,

Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище.

Монади Г. Лейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого «втрачати»). Вони не фізичні точки (останні подільні), не матема­тичні (вони абстрактні, нереальні), а особливі — «метафізичні», тобто над фізичні, водночас і тілесні, і духовні. Монади дуже активні. Вони породжують духовний і матеріальний рух. За Г Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад—ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. Загальний зв'я­зок монад забезпечується їх відношенням до Бога (Монади усіх монад), що, врешті дозволяє стверджувати, що цей світ є найкращим з усіх можливих світів. Таким чи­ном, Лейбніц постулює принцип усезагального зв'язку, коли взаємозв"язок по­стає як «наперед встановлена гармонія».

У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істин­ним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з «наперед встановленої гармонії», Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Кін вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра.

Просвітницька філософія

18 ст. в історії Європи часто називають «віком просвітництва». Для цього періоду характерна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, — це «попередня» історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, «продовженням» якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві. Запорукою тому може бути поширення знань, освіти, а найціннішими знаннями слід вважати знання моральних доброчесностей.

Ш.Л. Монтеск»є (1689—1755), виступаючи прибічником теорії «природного права», вважав, що кожний народ живе в особливих природних умовах, тому потребує особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш.Л.Монтеск'є про принцип розподілу влади — законодавчої,, виконавчої і судової.

Ж-Ж.Руссо (1712-1778) стверджував, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти. Рівноправ'я порушила приватна власність, яка призвела до Розшарування суспільства на багатих і бідних. Нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності. Така раціональна теорія «суспільної угоди» для свого часу була прогресивна.

На захисті приватної власності стояв Ф.Вольтер(ї694—1778) і в цьому аспекті був противником егалітаризму (рівності всіх) Ж-Ж.Руссо. На чолі держави, за Вольтером, повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії. Царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть «розумні» закони, гарантом яких є держава. Раціонально побудоване суспільство, за Вольтером, це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність «я» і спільного інтересу.

Висновки

Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки. Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал.

8