6 Кредит у ринковій економіці

6.1 Теорії кредиту

6.1.1 Натуралістична теорія кредиту

Натуралістична теорія кредиту обґрунтована А.Смітом, Д.Рікардо. Основні постулати теорії полягають в наступному:

• об’єктом кредиту є натуральні, тобто не грошові речові блага;

• позика являє собою рух натуральних благ, а тому є лише засобом перерозподілу матеріальних цінностей, що є в даному суспільстві;

• виходячи з того, що кредит виконує пасивну роль, комерційні банки є лише соромливими посередниками;

• позиковий капітал тотожний дійсному і тому накопичення позикового капіталу є проявом накопичення дійсного капіталу, а рух першого повністю співпадає з рухом продуктивного капіталу.

До основних недоліків теорії можна віднести:

• не розуміння сутності і самостійності позикового капіталу та його специфіки;

• ототожнення позикового і дійсного капіталу;

• розгляд кредиту як засобу перерозподілу матеріальних цінностей в натуральній формі, а не як рух позикового капіталу;

• не розуміння ролі кредиту і його творців – банків.

Позитивними аспектами теорії можна вважати:

• розуміння того, що кредит не створює реального капіталу (тобто того, який створюється в процесі виробництва);

• відображення залежності кредиту від виробництва (не перебільшуючи його ролі);

• підкреслювання залежності кредита від коливання і динаміки прибутку).

6.1.2 Капіталотворча теорія кредиту

Капіталотворча теорія кредиту обґрунтована Дж.Ло (1671-1729 рр.). Він ототожнював кредит з грошами та багатством. За його думкою, кредит здатен привести до руху усі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство і капітал. Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу.

Основним недоліком теорії Ло є те, що він робив ставку на емісію банкнот з примусовим курсом, що носило спекулятивний характер. Перевагою теорії є розуміння позикових відносин.

Послідовником Ло був Г.Маклеодом (1821-1902 рр.). Його концепція зводилась до того, що гроші та кредит, маючи купівельну суму є багатством. Кредит приносить прибуток, а тому є “продуктивним капіталом”, а банки – це “фабрики кредиту”, бо вони створюють кредит, а, отже, і капітал. Недоліком теорії є ототожнення грошей, кредиту і капіталу; не розуміння того, що розміри банківського кредиту визначаються умовами капіталістичного виробництва, а не власними бажаннями банків встановлювати обсяги позикових операцій.

І. Шумпетер, А.Ган та інші послідовники теорії ЧЧ століття вважали, що кредит може бути безмежними, тому безмежні утворювальні ним депозити і капітал. Рухівною силою виробництва і економічного розвитку є інформаційний кредит (тобто кредит, здатний до безмежного розширення).

Помилковість поглядів цих економістів полягала в тому, що вони виправдовували кредитну експансію і інфляцію, тим самим сприяючи загостренню протиріч капіталістичного відтворення.

Дж.Кейнс і його послідовники обґрунтували принципи кредитного регулювання економіки, згідно з якими кредит визначає економічний розвиток. Тому для того, щоб стимулювати виробництво і споживчий ринок, необхідно сприяти розширенню інвестицій шляхом зниження позикового процента, що в решті решт збільшить виробничий і споживчий попит, знизить безробіття.

Кейнс прирівнював позиковий капітал до грошей і визначав рівень процента в залежності від кількості грошей в обігу. Згідно його концепції гроші впливають на процент, процент – на інвестиції, інвестиції – на виробництво, виробництво – на доход, доход – на ціни. Одночасно він визнавав, що грошова маса впливає на процент до певного рівня, а інвестиції не завжди належним чином реагують на процент.

Теоретичні концепції Кейнса сприяли виводу економіки країн з економічної кризи 1929-1933 рр., послабили глибину спадів і післявоєнні роки, сприяли формуванню системи державного регулювання.

Послідовниками Кейнса були П.Самуєльсон, Л.Лернер, С.Харрис та інші. Вони розглядали питання впливу держави на господарчі процеси, в тому числі за допомогою кредита. При цьому головну ставку в регулюванні економіки робили, з одного боку, на бюджетне фінансування, тобто ріст державних витрат, а з другого – на здатність центрального банку визначати грошово-кредитну політику шляхом зміни облікової ставки.

Інша група економістів (Р.Голдсмит, С.Кузнею, Х.Дупел, Д.Кример) ретельно досліджує ринок позикових капіталів, структуру кредитної системи і її окремі ланки. Вони простежують певну залежність розвитку економіки від накопичення грошового капіталу, динаміки ринку капітала і кредита.

Заслугою цих вчених є те, що вони створили чітку структуру і параметри функціонування ринку капіталів і кредитної системи.

Подальший розвиток капіталотворча теорія кредиту отримала в теорії монетаризма, представниками якої є М.Фрідман, Р.Руза, Ж.Рюєфор та інші. Особо слід виділити концепцію М,Фрідмана, згідно з якою, основними інструментами регулювання економіки є зміни грошової маси і процентних ставок, що надає можливість чергувати кредитну експансію і рестрикцію. Встановлення середньорічних темпів зростання грошової маси в поєднанні з певним рівнем процентних ставок дозволяє вплинути на динаміку виробництва і цін.

Теорія монетаризма отримала назву антиінфляційної. Її сутність полягає в тому, що здійснювалось стримування росту грошової маси і зростання процентних ставок. Ці заходи сприяли зниженню росту цін (1980-1990 рр.), проте вони не ліквідували інфляцію та її причини.