Освіта в контексті глобалізації

Глобалізація – це якісно нове явище на нинішньому етапі розвитку людства. Воно пов’язане, з одного боку, з колосальним накопиченням капіталу окремими компаніями та країнами, що супроводжується переростанням цього капіталу в транснаціональний та його домінуванням над економіками багатьох країн і їх політичними можливостями. З іншого боку, створення світовою матеріальною культурою деяких нових технологій, продуктів споживання і послуг стає глобально затребуваним. Наприклад, до них можна віднести Інтернет-технології та послуги, космічні технології, мобільний зв’язок, швидкісний транспорт, деякі медичні препарати, продукти харчування та багато іншого. Глобалізація – об’єктивне явище, яке не залежить від волі окремих людей... Глобалізація відкриває нові можливості для мільярдів людей у всьому світі. Зростання торгівлі, збільшення іноземних інвестицій, розповсюдження нових технологій, надшвидкого транспорту, Інтернету, засобів масової інформації сприяють економічному і людському розвиткові.

М. Згуровський

Тернистий шлях до відродження. – К., 2010. – С. 216–217.

Наслідки глобалізації відчувають на собі всі сфери суспільного та індивідуального життя людини – економіка, політика, соціальна сфера, культура. Не є винятком і система освіти. І це зрозуміло. Якщо світ змінюється і глобалізація в цьому процесі відіграє провідну роль, то які ж мають бути зміни в системі підготовки людини (підростаючих поколінь) до життя в епоху глобалізаційних змін? Якими мають бути її освіта і виховання? Які здобутки традиційної освіти мають увійти в її майбутню модель, адаптовану до нових умов життєдіяльності суспільства? Відповіді на ці запитання я спробую обґрунтувати, розглядаючи об’єктивні процеси глобалізації, а також аналізуючи їх науково-філософську рефлексію за результатами досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених.

Які конкретні зміни дають нам можливість говорити про глобалізацію як явище, фактор і процес нової світової динаміки?

Йдеться, насамперед, про колосальне зростання інформаційних потоків, міжнародних комунікацій, а разом з ними – світового експорту, прямих іноземних інвестицій, міжнародної міграції трудових ресурсів. Розпочалося формування глобальних ринків, упровадження нових загальних правил поведінки, нових суспільно-політичних інституцій – дійових осіб міжнародної економіки і політики на зразок Світової організації торгівлі (СОТ), неурядових політичних організацій (НПО) тощо. У життя ввійшли нові комунікаційні механізми та інструменти – Інтернет, стільникові телефони, інформаційні мережі. Фантастично зросли прямі іноземні інвестиції; збільшився щорічний обіг на валютних ринках; зріс обсяг міжнародного банкового кредиту; активізувались процеси переміщення людей; збільшилась кількість туристів, люди стали більше подорожувати, обмінюватись досвідом...

Ці зміни засвідчують передусім те, що світ вступив у нову фазу свого розвитку – відкриту, прозору, взаємозалежну, що зумовлює необхідність своєрідного «притирання» народів і держав до загальноприйнятих стандартів, єдиного стилю життя, нових поглядів, які мобілізують людство у його важкому поступі сходинами прогресу. На перший план переміщуються такі питання, як подолання бідності, захист навколишнього середовища, реалізація громадянських прав, формування нових механізмів міжнародної фінансової та інформаційної взаємодії тощо. Долучаючись до глобальної взаємодії, держави беруть на себе низку зобов’язань, за словами Т. Фрідмана (одного з теоретиків глобалізації), «надягають на себе золотий корсет», який диктує визначену, узгоджену, а тому й прогнозовану поведінку на ринку праці, товарів і капіталів, культурної взаємодії і комунікацій.

Не всі країни однаково сприймають цей процес, відкривають для нього власні культурні та інформаційні кордони. Індія і Єгипет, наприклад, долучаються до глобалізації лише частково; Росія і Малайзія обумовлюють низку обмежень; Японія, Німеччина і Франція намагаються адаптувати «золотий корсет» до головних вимог своїх національних культур. А такі країни, як скажімо, Іран чи Саудівська Аравія взагалі відкидають його, покладаючись здебільшого на власні природні ресурси. Безумовно сприймають глобалізацію як новий фактор світової динаміки Італія, Південна Корея, область навколо китайського Шанхая, Ізраїль, Ліван, США. Однак, яке б ставлення до глобалізації не виявляли ті чи інші країни, не зважати на неї неможливо. Показовим у цьому аспекті є такий факт: у 1961 р. лідер Кубинської революції Фідель Кастро, надягнувши військовий мундир, оголосив про свої комуністичні переконання; через 40 років він же (але в цивільному костюмі!) відкрив конференцію з питань глобалізації, в якій взяли участь економіст Т. Фрідман і фінансист Дж. Сорос. І це зрозуміло. Не помічати глобальні зміни сучасного світу можуть лише невігласи або політичні пройдисвіти, які керуються власними амбіціями і не більше.

Які ж виклики, насамперед до сфери освіти, підготовки людини до життя, формує глобалізація і яку позицію щодо цього процесу слід зайняти нашій державі?

На мою думку, ми повинні вивчати світові тенденції, коригувати відповідно до них свої кроки, ніколи не забуваючи про власні національні інтереси. Глобалізація – суперечливе явище. З одного боку, воно створює можливості та переваги для суспільного прогресу. У країнах, долучених до цього процесу, досить швидко підвищується рівень прибутку завдяки розвитку торгівлі, іноземним інвестиціям, ефективнішому (під тиском світової конкуренції) використанню природних ресурсів; оновлюється виробничий потенціал; інтенсивно розвиваються наука, освіта, комунікаційні процеси тощо. Двадцять років тому, скажімо, пересічний громадянин Малайзії отримував 350 дол. США на рік; у результаті активного входження в глобалізаційні процеси наприкінці ХХ ст. він отримував уже близько 5000 дол. США на рік. З іншого боку, означені можливості глобалізації розподіляються далеко не рівномірно як між народами і державами, так і між представниками тих чи інших соціальних груп усередині країни. Останнє спричинило посилення нерівності як у національному вимірі, так і між країнами та світовими регіонами. Візьмемо наприклад, таку країну, як Китай. Її економічне зростання помітне неозброєним оком. Однак ситуація всередині країни далеко неоднозначна. З початку 80-х років у Китаї збільшується розрив між прибережними регіонами, зорієнтованими на експорт, і внутрішніми частинами країни: коефіцієнт злиденності дорівнює близько 20 % у перших і понад 50 % у других (скажімо, у провінції Гуйчжоу). Те саме дедалі помітніше в країнах ОЕСР, Сполученому Королівстві, США, Швеції, країнах Східної Європи, СНД, зокрема, в Україні.

З глобалізацією пов’язане також посилення нерівності між країнами і регіонами світу. Розрив у прибутках між п’ятою частиною світового населення, яке проживає у найбагатших країнах, і п’ятою частиною, яке проживає у найбідніших країнах, у 1997 р. визначався співвідношенням 74:1 (у 1990 р. – 60:1, у 1960 р. – 30:1). Наприкінці століття на п’яту частину населення найбагатших країн припадало: 86 % світового ВВП, 82 % експортних ринків, 68 % прямих іноземних інвестицій, 74 % світових телефонних мереж. Відповідно, для найбіднішої п’ятої частини населення світу ці показники не перевищували 1–1,5 %. Останніми роками ці показники залишилися практично без змін. Тенденція означеного розриву посилюється, що створює нові загрози для людства. При цьому жорсткий тиск нерівності відчувають як бідні, так і багаті народи світу.

Збільшилась відстань між найбагатшими і найбіднішими країнами світу. Красномовними, наприклад, є такі факти: на країни ОЕСР (де проживає 19 % світового населення) припадає 71 % глобальної торгівлі товарами і послугами; 58 % прямих іноземних інвестицій; 91 % всіх користувачів Інтернету. 200 найбагатших людей світу за останні роки подвоїли, а деякі навіть потроїли своє багатство. Його вартість перевищила 1,5 трлн дол. США. Чи варто наголошувати на тому, що можливості розвитку освіти в країнах різного достатку, а тим паче доступ до якісної освіти громадян цих країн є далеко не однаковими? Якісна й престижна освіта стає надбанням багатих, посередня – бідних верств населення. Здобуваючи якісну освіту, багаті стають ще багатшими; посередня освіта, яку здобувають бідні, дає їм змогу ледь «триматися на плаву», і тільки поодиноким особистостям, «вскочивши в ліфт» науки чи техніки, «піднятись на поверхню» (С. Ліпсет).

Поза сумнівом, одним з вагомих наслідків глобалізації є концентрація економічної могутності мегакорпорацій. У 1998 р., наприклад, 10 провідних компаній, що спеціалізувались на виготовленні та продажу пестицидів, контролювали 85 % світового ринку, вартість якого дорівнювала 31 млрд дол. США, а 10 провідних компаній у сфері телекомунікацій контролювали 86 % ринку, який оцінювався у 262 млрд дол. США. Концентрація багатства є концентрацією можливостей і впливу на економіку, політику, соціокультурну сферу. Не є винятком і освіта. Наприкінці ХХ ст. на 10 країн з високим рівнем економічного розвитку

припадало 84 % світових витрат на науково-дослідницькі проекти і дослідно-конструкторські розробки; вони контролювали 94 % всіх патентів, виданих США за останні два десятиліття. У 2010 р. суттєвих змін щодо виправлення ситуації не відбулося. Наука і освіта залишаються під контролем мегакорпорацій, які мають змогу і важелі «повернути» їх розвиток в ту чи іншу сторону. Прагнучи насамперед отримати прибуток, вони підпорядковують освіту прагматичним цілям. Гуманітарна складова, міжлюдські стосунки, духовні цінності, як правило, до уваги практично не беруться.

Згадую свою поїздку до Англії. До нашої програми було включено відвідування Бірмінгемського фінансового університету, який готує майбутніх менеджерів, фінансистів, банкірів. Організація навчального процесу, наукові розробки, методичне забезпечення видались мені бездоганними, модерними й такими, що підлягають наслідуванню. Однак не все так просто. На моє запитання про відсоток навчального часу, що віддається гуманітарним наукам, ректор відповів, що ці науки в них не вивчаються зовсім, що він готує банківських працівників, а їхнє завдання – розпоряджатись грошима. Зрозуміло, таку позицію я сприйняти не міг. Адже такі науки, як філософія, політологія, соціологія чи культурологія є не просто науками, а світоглядом! Незнання їх збіднює духовний світ людини. Прекрасні фахівці – випускники університету, певно, бездоганно здійснюватимуть банківські операції. Але чи зможуть вони налагодити належне спілкування, керувати колективом, забезпечити людські (не виробничі) інтереси, орієнтуватись у системі міжнародних економічних і політичних зв’язків тощо? Неувага до гуманітарної складової, реалізація однозначно прагматичного підходу до освіти створює суперечності як усередині навчального закладу, так і зовні, розмежовує фахівців-організаторів і виконавців, а водночас – розмежовує держави і народи щодо розподілу можливостей ефективного прогресивного розвитку.

Серед можливих наслідків глобалізації – і нова загроза безпеці людини, причому не лише у найбідніших, а й у найбагатших країнах. Ця загроза пов’язана з мобільністю переливання капіталів й економічною нестабільністю; нестабільністю зайнятості та прибутків; ризиками для здоров’я; відсутністю культурної і особистої безпеки; політичною і громадянською нестабільністю. Конфліктам, які виникають на цій основі, глобалізація надала нові риси, які не завжди відстежуються і прогнозуються традиційними методами політичного і економічного аналізу. Це формує новий виклик освіті та вихованню молоді. Школа і вищі навчальні заклади мають переглянути й модернізувати свою дотичність до реального життєвого процесу, суспільної практики.

Помітну поляризацію світу посилюють нові інформаційні і телекомунікаційні технології, що сприяють глобалізації. Створення Світової павутини – Інтернету – в 1990 р., після чого розпочалося безкоштовне поширення Netscape в 1994 р., дало можливість не лише забезпечити ширший доступ за менших витрат, а й створити принципово нову систему комунікації, яка передає інформацію у словах, цифрах, зображеннях у будь-які регіони Планети за короткий час і з мінімальними витратами. Наведу декілька фактів: середня вартість оброблення інформації скоротилась від 75 дол. США за млн операцій у 1960 р. до менш ніж 0,01 цента в 1990 р. Вартість трихвилинної розмови між Лондоном і Нью-Йорком знизилася з 245 дол. США в 1930 р. до менш як 50 дол. США в 1990 р. і до 35 дол. США в 1999 р. Резонансними є й інші комунікаційні інновації. Все це дає можливість розгорнути конкретне спілкування в режимі реального часу на відстані, сприяє зростанню та зміцненню соціальної солідарності й мобільності. Проте стрімкий розвиток мережевої взаємодії в економічно могутніх державах межує з надто повільним її розгортанням в економічно відсталих країнах. Відстань між ними збільшується. Це створює нову світову поляризаційну проблему, якою не можна нехтувати.

Серйозним негативним наслідком глобалізації є помітне майнове розмежування людей у країнах і регіонах, а також збереження (а в деяких випадках і поглиблення) бідності. За даними ООН, 4,5 млрд людей у країнах, що розвиваються, не мають елементарних життєвих можливостей – доступу до знань, мінімальних приватних і державних послуг, особливо до тих, які забезпечують тривалість життя більш як за 40 років. Майже 1,3 млрд людей не мають доступу до чистої питної води. Одна дитина із семи у світі не навчається в школі. Близько 840 млн не мають повноцінного харчування. Приблизно в 1,3 млрд прибуток становить менше ніж один долар США на день. Мільйони людей не мають жодних посвідчень особи. При цьому бідність залишається першорядною проблемою не лише промислово відсталих, а й розвинутих країн. Як зазначає М. Згуровський, «унаслідок надмірної соціальної нерівності у світі виникають нові загрози для безпеки людей, зокрема: фінансова і економічна нестабільність, що періодично супроводжується такими катаклізмами, як, наприклад, фінансова криза в Південно-Східній Азії та Євразії 1997–1998 років; загроза масової втрати роботи в результаті злиття різних компаній у процесі глобалізації; загроза політичній, громадській і особистій безпеці в зв’язку з глобальною криміналізацією бізнесу, політики, правоохоронних органів, наростанням нелегальної торгівлі, у першу чергу наркотиками; загроза навколишньому середовищу, що пов’язана з нестримним розвитком потужної техніки, інтенсифікацією промислової, транспортної і військової діяльності людей. Тому отримати позитивні результати від глобалізації можливо лише за умови здійснення динамічного і ефективного управління всіма сферами суспільної діяльності. Тобто це управління має встановлювати систему правил і методів, які, з одного боку, стимулюють розвиток громадських інститутів і особистості, а з іншого, вводять необхідні суспільно визнані обмеження. У цьому відношенні глобалізація «підштовхує» до перегляду принципів управління як на національному, так і на наднаціональному рівнях. Заради збереження переваги конкурентоспроможних ринків при наявності чітких правил та політичних і географічних кордонів і спрямованості цих перетворень на задоволення потреб людини, управління на вказаних рівнях має стати більш ефективним і скоординованим» (Згуровський М. Тернистий шлях до відродження. – С. 220–221).

Глобалізація веде до «зменшення» простору, «прискорення» перебігу часу, зникнення кордонів, мобільності людей і капіталів, але... не для всіх. На вершині піраміди цих процесів – фінансові магнати, транснаціональні корпорації, висококваліфіковані спеціалісти. Водночас некваліфікована робоча сила, бідні верстви населення, стикаються з новим комплексом перепон, які витісняють їх на узбіччя цивілізації. Розрив між бідністю і багатством поглиблюється. На ґрунті глобалізації відбуваються загрозлива деформація фінансово-ринкових механізмів, ажіотажна експансія спекулятивного капіталу, девальвація ліберальних принципів тощо. Головними негативними рисами глобалізації є утвердження людини ірраціональної (а не раціональної), становлення економіки перерозподільної (а не мотиваційної), формування віртуального предмета бізнесу, реалізація інформаційних технологій через механізми несвобод, підпорядкування людини «під товар», а не навпаки – товару під потреби людини.

У результаті глобалізації наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. світ став іншим, ніж 10, 15, 20 років тому. Зрозуміло, іншою має стати й підготовка особистості до життя. Очевидно, повинна змінитися роль освіти і виховання.

І

Глобальна освіта передбачає вивчення: глобальних систем (економічних, політичних, екологічних, технологічних), гуманітарних цінностей, універсальних проблем (війна і мир, права людини, навколишнє середовище тощо), всесвітньої історії (походження та історичний розвиток різних культур і народів, еволюція глобальних систем – передісторія сучасних глобальних проблем).

вони змінюються – і за змістом, і за формою. У світовому освітньому дискурсі дедалі більше поширюється та утверджується, відображаючи відповідні процеси в теорії та практиці освіти, поняття «глобальна освіта». Ініціаторами та лідерами в розвитку глобальної освіти є представники американської освіти, які ще у 1970 р. створили «The American Forum for Global Education» (Американський форум для глобальної освіти) – недержавну організацію, що залучала до започаткованого руху насамперед громадські, професійні, корпоративні організації. У квітні 1995 р. в Нью-Йорку за ініціативи Американського форуму та під егідою ЮНЕСКО міжнародна конференція «Bridges to the Future» (Мости у майбутнє) визначила роль та основні напрями розвитку глобальної освіти у ХХІ столітті. Вона була визнана як один із найважливіших напрямів розвитку сучасної педагогічної науки та практики, мета якого полягає в підготовці людини до життя у складному, такому, що швидко змінюється, світі, до вирішення глобальних проблем (Данильченко В. М. Проблема развития образования в России в контексте глобального образования // Полемика. – Вып. 13 // www.irex.ru/press/pub/polemika/13/dan).

Процес інституціалізації глобальної освіти відбувається і в Європі. Зокрема, у 2001 р. за підтримки Ради Європи було створено Global Education Network Europe – GENE (Мережу глобальної освіти Європи), мета якої полягала в розвитку та підтримці теорії і практики глобальної освіти на континенті. Мережа включає представників національних державних установ, громадських організацій, вчених. Діяльність GENE спрямована на те, щоб «настав той день, коли всі європейці здобуватимуть якісну глобальну освіту» (O’Roughlin, Wegimont R. Quality in Global Education. An Overview of Evaluation Policy and Practice. – Amsterdam, 2008. – P. 5, 33).

Зазвичай термін «глобальна освіта» використовується в декількох значеннях. Зокрема, для характеристики загальносвітової системи освіти як «мегасистеми» на рівні взаємодії та взаємопроникнення національних освітніх систем, наддержавних, регіональних утворень тощо (Данильченко В. М. Проблема развития образования в России в контексте Глобального образования // Полемика. – Вып. 13). Цей термін стосується також змісту освіти, відповідних змін у ньому. «Глобальна освіта – це водночас і неминуча, і необхідна реформа карикулуму (curricular reform)» (Tyc B., Tuc K., Global Education. A Study of School Change. – N.Y., 1992. – Р. 6). Мета цієї реформи – розвиток в учнів «глобальної свідомості», «глобальної компетентності» як необхідної умови формування у них якостей «громадян світу».

Науковцями відпрацьовано концепцію глобальної освіти, яка реалізується на практиці в багатьох країнах. Показовим є приклад Фінляндії, система освіти якої «відома своїми високими навчальними досягненнями» (Клепко С. Ф. Філософія освіти в європейському контексті. – Полтава : ПОІППО, 2006. – С. 26). У цій країні на державному рівні було прийнято та реалізовано у 2006–2010 рр. спеціальну програму розвитку глобальної освіти (Global Education), яка в результаті стала органічною складовою навчального процесу на всіх рівнях, «необхідним елементом соціальної, культурної, спортивної та молодіжної політики» (Global Education 2010. Publications of the Ministry of Education. – Finland, 2007. – Р. 11).

Концепція глобальної освіти, розроблена фінськими фахівцями з урахуванням передової світової наукової думки та світового практичного досвіду, передбачає реалізацію таких педагогічних завдань:

– рух у напрямі формування індивідуальної та спільної глобальної відповідальності етики світового громадянства, що базується на повазі прав людині;

– підтримання в освітній та суспільній думці атмосфери практичного мислення та громадської солідарності;

– сприяння міжкультурному діалогу в суспільстві, збудження інтересу та поваги до культурних надбань усіх народів, розуміння їхніх специфічних особливостей;

– підтримка зусиль та умінь у збереженні хиткої рівноваги в системі «Людина – Природа», усвідомлення обмеженості ресурсів Землі;

– поширення знань про особливості розвитку глобалізованої економіки, його соціальні та культурні наслідки;

– заохочення будь-яких ініціатив, мета яких – праця на благо майбутнього всього людства;

– сприяння органічному поєднанню всіх складових глобальної освіти (права людини, соціальна справедливість, рівність можливостей, міжкультурний діалог) (Global Education 2010. Publications of the Ministry of Education. – P. 11).

Розвиток високоякісної глобальної освіти, як зазначає відомий американський фахівець Ф. Раймерз, передбачає й наявність «високоякісного карикулуму, високоякісного методичного забезпечення та відповідних умов для підготовки вчителів» (http: //isites.harvard.edu/icb/icb.do?). Особистість вчителя в системі глобальної освіти – це особистість носія світової культури та її творця, наступника та творця світового педагогічного досвіду. Згідно зі світовими стандартами сучасний вчитель – це творча індивідуальність, яка володіє оригінальним проблемно-педагогічним та критичним мисленням. Без цього якісна глобальна освіта, як і освіта взагалі, буде неможливою.

На початку нового століття, завдяки спільним зусиллям державних та недержавних структур, глобальна освіта в багатьох розвинутих країнах «перемістилась із периферії в центр відповідного дискурсу, практики, політики та фінансування» (Quality in Global Education. An Overview of Evaluation Policy and Practice. – P. 11). Зацікавленість щодо цієї проблеми почав виявляти світовий бізнес, що, зокрема, виявилось у діяльності Світового економічного форуму, який у 2009 р. виступив із відповідною ініціативою у сфері глобальної освіти (The World Economic Forum’s Global Education Initiative – GEI). У центрі уваги учасників організованих ініціативною групою форумів постала актуальна для суспільства та бізнесу проблема розвитку підприємницької культури як одного з ключових елементів сучасної глобальної компетентності. Представницькі «круглі столи» було проведено в Брюсселі (травень 2010 р.), Маракеші (Марокко, жовтень 2010 р.) та Ріо-де-Жанейро (квітень 2011 р.). Реалізуючи свої плани, Світовий економічний форум створює тим самим «платформу, яка дасть можливість представникам приватного сектору, державних установ, громадянського суспільства та міжнародних організацій приєднатися до обговорення актуальних проблем підприємницької освіти (entrepreneurship education) в Європі та впровадження в життя розроблених рекомендацій» (Global Education Initiative. European Roundtable on Entrepreneurship Education. – Brussels, Belgium, May 2010. – Geneva, 2010. – P. 4).

Висловлена учасниками одного з «круглих столів» думка стосовно нагальної необхідності створення в освітянському середовищі «атмосфери, яка б сприяла розвиткові креативного та самостійного мислення, орієнтованого на вирішення проблем» (Global Education Initiative. MENA Roundtable on Entrepreneurship Education. – Marrakech, Morocco, жовтень 2010. – Geneva, 2010. – P. 7), є актуальною і для нашої країни. Конкурентоспроможною в майбутньому буде людина, яка розбирається в основах наук, володіє новітніми способами сприйняття й передання інформації, є освіченою і практично підготовленою, насамперед у професійному, мовному і світоглядному контексті. Саме в такому напрямі розгортаються світові трансформаційні процеси в системі освіти, науки і інформаційних технологій. Частково вони реалізуються і в Україні. Однак, незважаючи на певні зрушення останнього десятиріччя, ситуація у вітчизняній гуманітарній сфері України залишається складною. Брак коштів, корупція, зношеність навчального обладнання, низький розмір заробітної плати працівників освіти, науки і культури зводять нанівець будь-які серйозні починання. Особливо гостро постають проблеми розвитку вищої освіти. Прикро, але факт: більшість вищих навчальних закладів держави виявились не підготовленими до ефективної роботи в умовах глобалізації, до реалізації нової моделі фахівця. Звичайно, в Україні є ВНЗ, рівень яких не поступається провідним зарубіжним університетам, а деяких – навіть значно переважає. Проте цього аргументу сьогодні замало. Негаразди в системі вищої освіти все ще глибокі. Розроблення, всебічне обговорення і ухвалення Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті стало першим кроком на шляху приведення нашої системи освіти у відповідність до світових тенденцій; другим кроком має стати поетапна імплементація Доктрини; третім – визнання вітчизняної освіти європейською і світовою спільнотою як самодостатньої і конкурентоспроможної.

Глобалізація є процесом прагматичним. Вона стимулює, підживлює гігантські фінансові потоки і водночас споживає їх. Зміни в економіці, політиці, культурі, які відбуваються відповідно до вимог глобалізації, «поглинають» серйозні капіталовкладення. Те саме відбувається і в системі освіти. Якщо суспільство ставить перед собою завдання її адаптації до сучасних вимог, воно насамперед повинне подбати про фінансове забезпечення нововведень. Якими б патріотами ми себе не вважали, якщо найближчим часом держава і суспільство не змінять ставлення до освіти, зокрема до університетів, про високі інформаційні технології, конкурентоспроможність наших фахівців у міжнародному поділі праці, добробут населення, соціальний комфорт і національну безпеку – а саме ці речі загострює глобалізація – можна забути.

Головна вимога глобалізації до людини – високий професіоналізм. Його формують університети, які мають наукові школи, професорсько-викладацький склад високого рівня, наукові традиції тощо. Однак будемо реалістами: рівень заробітної плати університетського професора – мінімальний. Чи варто «ламати голову» 25 років (а саме такий середній термін становлення фахівця професорського рівня), щоб отримувати зарплату на рівні вантажника, водія, охоронника? Не принижуючи значення й авторитету будь-якої професії – всі вони потрібні в суспільстві, все ж зазначу, якщо держава і суспільство спрямовують погляди в майбутнє, вони повинні підтримати університетського професора. У період соціальної скрути у чомусь собі треба відмовляти, але не в освіті університетського рівня! Впадуть університети – впаде й держава. А ми надто близько підійшли до цього. Давайте пройдемось університетськими лабораторіями. Обладнання в них на 70 % 50-х років! А професори? За моїми підрахунками, на 70–75 % – це люди похилого віку. А де молодь? Де молодіжні конструкторські бюро? Згадаймо, як було в колишньому Харківському авіаційному або на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського національного університету. Молодь і прогрес у науці, техніці, технологіях – нероздільні. Однак на ентузіазмі сьогодні далеко не поїдеш. Людина не може працювати «на ентузіазмі», а жити – «на ринкових засадах». Ринкові відносини і ентузіазм – несумісні. За все потрібно платити.

Є й інший бік справи. Якщо ми готуємо, скажімо, майбутнього авіатора, студент має хоч би один раз запустити двигун літака? Так, має. А чи знаємо ми, скільки це коштує? Те саме стосується підготовки інженерів-підводників, гірників, нафтовиків, ливарників, енергетиків тощо. Для цього потрібне найновіше навчальне обладнання, а воно дуже дороге – десятки, сотні тисяч, а можливо й мільйони доларів. Висновок один: якщо ми хочемо жити на рівні розвинутих країн світу, то маємо вкладати кошти в освіту, насамперед університетську. Потрібно готувати фахівців, які піднімуть, сконструюють, налагодять, виведуть, організують... Кошти треба вкладати не в політику, референдуми чи вибори, не в «касетні справи» чи інші технології політичної маніпуляції і шантажу, а саме в освіту, науку і культуру. Корінний національний інтерес в епоху інформаційної революції концентрується в науці і освіті. Тих хто цього не розуміє, я відмовляюсь визнавати професіоналами й патріотами чи, як сьогодні модно говорити, речниками національних інтересів.

Водночас університетська професура (я охоплюю цим поняттям увесь викладацький склад) повинна навчитись заробляти гроші, працювати над собою, постійно нарощувати свою наукову спроможність, відтворювати інтелектуальне напруження найвищого світового рівня. Нічого гріха таїти, останнє десятиріччя багатьох з нас «вибило із сідла». Ми перестали бувати в бібліотеках. Публікуємо пересічні статті. Не ведемо фундаментальних досліджень. Розлінились... Згадую, якось я запропонував двом шановним колегам підготувати заявку для участі в конкурсі на грант Міжнародного фонду «Відродження». Вони відмовились, мотивуючи це тим, що заявка надто громіздка, її важко оформити! Папери підготували інші, які й отримали грант до 500 ум. од. кожний протягом чотирьох–п’яти місяців. Отже, проблеми в системі вищої освіти виникають не тільки тому, що немає коштів чи умов. Це тільки один бік справи. Але є інший: духовні лінощі й спокуса швидкого ринкового успіху – «купив-продав», виступив посередником чи гарантом, забезпечив кредит, надав економічну чи правову консультацію. Комусь написав дисертацію, якійсь партії підготував статут чи програму діяльності, черговому претенденту в депутатське крісло покращив імідж своїм професорським ім’ям, обґрунтував передвиборчу технологію... Легкі, швидкі гроші псують будь-яку людину, навіть ученого. Хоча, чому б і ні, якщо інші живуть за цими ж законами, якщо висока наука суспільству не потрібна, якщо інтелект має попит лише в площині тимчасового успіху? «Десь» і «хтось» має взяти на себе відповідальність за зміни, які вже назріли. Думаю, цю місію повинні виконати владні структури, насамперед депутатський корпус, який має унікальну можливість виправити ситуацію не лише простою зміною відсотка видатків на освіту, передбаченого державним бюджетом, а передусім, зміною суспільного статусу професора, авторитет якого має дорівнювати найвищим посадовим авторитетам держави.

Університети повинні навчитись працювати по-новому, а не лише сподіватись на бюджет. Я можу назвати десятки університетів і ректорів, які не лише не розгубились, а й знайшли та утвердили себе в новій системі економічних і політичних координат. У цих університетах панує порядок. Вони освоїли додаткові (позабюджетні) джерела фінансування, вибороли міжнародні гранти, зав’язали плідні відносини із зарубіжними партнерами... Як приклад можна назвати Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національний технічний університет «КПІ», Харківський національний технічний університету «ХПІ», Національну гірничу академію в Дніпропетровську, Національний університет «Львівська політехніка» тощо. На піднесенні перебувають і такі національні вищі навчальні заклади, як Тернопільський педагогічний університет, Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету тощо. Вони відшукали «формулу успіху» розвитку освіти за умов внутрішніх і зовнішніх глобальних трансформацій й рухаються сходинами зростання, а не занепаду.

Багато з нас іронічно посміхаються, скажімо, коли на телеекрані чи на сцені палацу «Україна» з’являється ректор Київського національного університету культури і мистецтв професор Михайло Поплавський, мовляв, «теж співак знайшовся!». А чи бували ми в його університеті? А чи бачили ми, що там повсюди панують чистота й порядок, у студентських кафе якісні продукти, запроваджуються нові спеціальності, вчасно сплачуються заробітна плата і стипендія, а головне – домінує дух творчого пошуку, душевного пориву, оптимізму і поваги до університету, викладача й до ректора, який... співає. Нехай співає! Людина відшукала «формулу успіху». І працює, залучаючи до орбіти свого творчого, пошукового характеру всіх – від викладача до студента, від поважного професора до водія, вахтера і прибиральниці.

Сутність цієї формули – насамперед у нових організаційних підходах, які відповідають ринковим перетворенням, а дають змогу акумулювати ресурси, спрямовувати їх на розвиток справи. Другою складовою є перехід до демократичних форм управління закладом. Третьою – опанування зарубіжного досвіду, а разом з ним – витонченого відчуття новизни і перспективи, світових тенденцій розвитку освіти у ХХІ ст.

Сьогодні багато говорять про так звані світові тенденції розвитку освіти. Але чи вони існують? Світ розмаїтий, як кажуть учені-культурологи – полікультурний, і в ньому відбуваються різноманітні зміни. Освітні системи також різні. Скажімо, в Японії чи Таїланді, США чи Німеччині освітні технології суттєво відрізняються. Тож чи існують світові тенденції, а якщо існують то в чому полягає їх сутність?

Світ справді різний. Але справедливою є й думка про те, що в ньому є якась дивна, нерозгадана гармонія, цілісність, яка дає змогу ідентифікувати народи і культури як людство, цивілізацію. Звернімо увагу, в який куточок світу, на який народ чи культуру не спрямували б ми свій погляд, виявляється цікава закономірність: незважаючи на суттєві відмінності, скрізь люди працюють, користуючись приблизно однаковими знаряддями праці, створюють приблизно одинакові соціальні інститути (сім’я, держава тощо), мислять приблизно однаковими категоріями (зміст – форма, простір – час, причина – наслідок тощо), переживають приблизно одинакові чуттєві стани (вірять, надіються, бояться, люблять тощо), тобто живуть як люди, а не якісь інші істоти. Означена ідентичність народів і культур як людства пронизує всю історію людської цивілізації. Наявна вона і нині. Глобалізація її не лише не скасовує, а й посилює. У розвиткові сучасних світових народів і культур надто багато спільних тенденцій, так само як і у сфері освіти. Візьмемо лише один приклад. Як відомо, глобалізація обумовлює нові вимоги до людини і до виробництва. Йдеться про високі технології, в основі яких – інтелект людини-фахівця, яка має фундаментальну загальну і професійну освіту. Аналітики прогнозують поділ держав на три великі групи. За їхніми розрахунками, першу з них утворять народи, інтелектуальна еліта яких здатна створювати і впроваджувати високі технології; другу – держави, які матимуть можливість користуватись цими надбаннями; третю – народи і культури переважно споживацького, дотаційного розвитку. Питання про те, в якій з груп опиниться Україна, є риторичним. Це залежить насамперед від нашого інтелектуального ресурсу. Він має бути фундаментальним. А це означає, що фундаментальною має бути загальна і професійна освіта.

Фундаменталізація освіти – перша і головна відповідь на виклик глобалізації і водночас умова зростання суспільства, нації і держави. Отже, ми повинні так налагодити навчальний процес, щоб він розгортався на засадах найновіших надбань сучасної науки, культури і соціальної практики, мав випереджальний характер, формував самостійне творче мислення, вольові здібності особистості. І ще про одне. Високі технології пов’язані передусім із дисциплінами фізико-математичного і хіміко-біологічного профілю. Неувага до цих предметів, продемонстрована нашою загальноосвітньою школою в останні десятиріччя, може обернутися серйозними соціально-економічними збитками. Математичне мислення доступне далеко не кожному учневі та студенту. Таких – одиниці. Їх треба підтримати, створити особливі умови для розвитку інтелектуальних здібностей у школі і вищому навчальному закладі, підняти суспільний статус, забезпечити матеріально.

Н

Підготовка фахівців фундаментальної якості має супроводжуватися створенням умов для реалізації їхнього творчого потенціалу насамперед в Україні. Відповідною має бути й зворотна реакція-віддача суспільства і держави щодо талановитої молоді. Талант не повинен бути бідним і приниженим! Інакше глобалізація «витягне» його на нову орбіту, але вже за межами України.

е можу не згадати такий факт. На засіданні колегії Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (серпень, 2001 р.) один з молодих вчителів-новаторів поділився власним досвідом підготовки переможців міжнародних математичних олімпіад. Реакція учасників засідання була майже однозначною: «краще б ви їх не готували, бо... виїдуть за кордон!»

Дехто зазначає, що фундаменталізація чимось нагадує «фундаменталізм», а це, у свою чергу, викликає на рівні підсвідомого асоціації із зіткненням цивілізацій, християнського та ісламського світів. Сплеск масового тероризму посилює емоцію страху. Очевидно, в освіти має домінувати й інша тенденція – гуманітаризації навчально-виховного процесу. Впроваджуючи високі технології й готуючи фахівців-фундаменталістів, ми аж ніяк не повинні поступатись гуманітарними цінностями. Відомо, що там, де глобалізаційні процеси розгортаються всупереч гуманітарним пріоритетам, виникають суспільні катаклізми і заворушення. Людей не влаштовує дисбаланс інтересів міжнародних інституцій і бізнес-структур з надіями і сподіваннями світової спільноти. Противників глобалізації об’єднує загальне несприйняття негативних наслідків цього процесу – поляризація багатства і злиднів, перманентного голоду в країнах «третього світу», експлуатація дитячої праці, генетичні маніпуляції, руйнування довкілля, зменшення заробітної плати, гегемонія капіталу. Гуманітарні цінності є сутнісною ознакою соціальності, людяності, цивілізованості. Без них людство просто не може існувати. Історія ХХ століття – це шлях випробувань на міцність і людини, і її гуманітарних цінностей. Людство сплатило колосальну ціну, поки переконалось, що гуманізм – це, по суті, єдиний і головний принцип, завдяки якому стає можливим майбутнє для розрізненого, багатовимірного і водночас внутрішньо єдиного світу. Зазнаючи будь-яких кризів, спадів, зіткнень і катаклізмів, людство завжди повертається до гуманітарних пріоритетів як до єдиного духовного стрижня, основи свого буття. Подібне повернення спостерігається і в контексті подолання негативних наслідків глобалізації. Освіта має відреагувати на це повернення першою.

О

Гуманізація освіти є провідною загальносвітовою тенденцією її розвитку у ХХІ столітті. Такою вона має стати і в Україні. Ми маємо впровадити низку інновацій, спрямованих на принципову зміну змісту освіти, його переорієнтацію на людські, життєві цінності. Глобалізація – жорстока і невідворотна. Зупинити її неможливо. Однак «зберегти цивілізоване обличчя» – людське, культурне, людяне – не лише можна, а й необхідно.

світа має стати людиноцентристською, особистісно орієнтованою. Як зауважив у зв’язку з цим В. Кремень, освіта «має обертатись навколо людини (дитини), як планети навколо Сонця». Гуманізація освіти має багато вимірів. Вона охоплює сферу управління (і тут ми говоримо про його демократизацію, перехід до державно-громадської форми управління); стосунки між викладачами і студентами (вони мають розгортатись як партнерські); організацію навчально-виховної діяльності (право вибору курсу, форми навчання, мобільність викладачів і студентів) тощо. Центральна магістраль гуманізації проходить через зміст освіти – від фізики і математики та інших природничо-технічних (інженерних, технологічних) дисциплін до філософії, соціології, правознавства, до всієї гуманітарної складової системи освіти у вузькому розумінні цього поняття. Дозволю собі звернути увагу на три взаємопов’язані аспекти.

Перший з них – забезпечення людиноцентризму дисциплін природничо-технічного профілю. Їхній зміст слід перебудувати в такому контексті, щоб у процесі підготовки фахівця високої техніко-технологічної якості водночас формувались гуманістичний світогляд і культура, моральні та естетичні цінності, любов до власної Батьківщини і повага до народів і культур світу. Техніко-технологічний детермінізм, сформований епохою науково-технічного прогресу, має поступитись місцем гуманістичному світогляду. Не людина для техніки, а навпаки – техніка для людини, таким має стати лейтмотив природничо-технічної освіти в сучасному глобалізованому суспільстві.

Другий аспект стосується царини дисциплін гуманітарного профілю. Незважаючи на затвердження Колегією Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України концепції гуманітарної освіти (1996 р.), колишнього монометодологізму, на жаль, дотепер ще не подолано. На багатьох кафедрах суспільних дисциплін домінує викладання «теорії вчорашнього дня» з її славнозвісними принципами «визначальної ролі матеріального виробництва в житті суспільства», боротьби класів і революції як «локомотива історії», побудови соціалізму і комунізму як найсправедливіших моделей людського співжиття. Людські цінності в цій теорії мали не більш, як декларативний характер. Вибудована на ній практика швидше принижувала особистість, аніж давала їй можливість реалізувати свої здібності та амбіції. Складається враження, що у світі нічого не відбулось і не відбувається. Ідеал відкритого демократичного суспільства, справжніх прав і свобод людини, втілених у теорію і реалізованих на практиці, для багатьох з нас залишається Еверестом, для підкорення якого (в межах колишньої методологічної і світоглядної парадигми) немає ні сил, ні можливостей. Нові підходи опановуються надто повільно. Ми боїмося самостійної думки, намагаємося втекти від неї, «заховатись у натовпі». Ця своєрідна екзистенційна ситуація «втечі від свободи» обертається втечею від людини, від себе, від людських цінностей. Повернення до них є нагальною вимогою гуманізації освіти у глобалізованому суспільстві, причому не лише технічної, а й гуманітарної. Сьогодні в Україні, як, власне, і в усьому світі, гостро постала проблема подолання гуманітарної кризи освіти. Парадоксально, але факт: співчуття, милосердя, безкорисність та інші людські цінності практично виведені з орбіти освіти, згоріли в горнилі псевдоринкових пріоритетів... Нове суспільство, що утворюється, потребує нової духовної інтеграції. Її забезпечують освіта і культура, мистецтво і релігія, нова державницька ідеологія і мораль.

Третій сюжет пов’язаний з активним проникненням у систему освіти так званої ірраціональної складової людської духовності – позанаукового знання, релігії, міфології, теології тощо. Глобалізація створює для цього сприятливі умови. Вона спонукає до утвердження перерозподільної економіки (замість мотиваційної), віртуального предмету бізнесу, реалізації інформаційних технологій через мережу несвобод, «підгонку» людини під товар (а не товару – під потреби людини). Адже, як зазначалося, формується «людина ірраціональна» замість «людини розумної». Як реагувати на цю тенденцію? Очевидно, через нову якість підготовки вчителя, викладача, вихователя. Не втікаючи від ірраціональної проблематики, а спокійно інтерпретуючи її в контексті науково визначеного знання, вчитель повинен формувати раціональне мислення і культуру, зрощувати наукові знання про людину, природу і соціальний світ, розкривати його значення для особистості, виховувати в ній почуття своєї особистої причетності до нього не лише як об’єкта соціальних впливів, а і як їх активного суб’єкта. Він повинен повсякденно переконувати свого учня в тому, що для кожної людини важливо не лише «бути» – у будь-якому випадку вона завжди «є». Для неї важливо бути в контексті подій, брати участь у житті колективу, суспільства, виражати себе через свою творчість, щось означати. Значущість особистості в її самооцінці – могутній фактор активності, громадянськості, життєтворчості.

Освіта має бути сповнена життєво важливими поняттями і питаннями, сенс яких учень чи студент повинен осягнути через дискусію, порівняння концепцій, думок, поглядів і підходів, що практикуються в реальному соціокультурному середовищі. При цьому важливо виховати імунітет – здатність до реального опору маніпуляційним технологіям, нав’язуванню засобами пропаганди доктрин сумнівної наукової, моральної, соціальної і загальнокультурної якості. Це досягається через виховання самостійної позиції особистості, точне знання нею предмета, впевненість її у своїх знаннях і переконаннях, перевірених спочатку дискусією, а згодом – практикою. «Демократична терпимість... і наукова об’єктивність, – писав К. Манхейм, – аж ніяк не перешкоджає нам твердо відстоювати свою думку й вступати в дискусію щодо кінцевої мети і життєвих цінностей» (Манхейм. – С. 473).

Знати і бути переконаним у правоті своїх знань – такою має бути кінцевий результат освіти в сучасному глобалізаційному суспільстві. Адже не таємниця, що причина багатьох наших негараздів полягає в недостатньому знанні (усвідомленні, осягненні) сутності та специфіки соціокультурного контексту, в якому ми живемо і діємо. Особливо це стосується тих, кому «за посадою» чи суспільним статусом належать право і відповідальність за прийняття остаточного рішення: людина нібито й знає про що йдеться, але не повністю, нібито й розуміє, але не глибоко, начебто й передбачила, але не все. А приймати рішення потрібно тут і відразу! Виникає ситуація, яку А. Камю назвав «абсурдною».

У багатьох вимірах у результаті некомпетентності посадових осіб, які часто бувають надто далекі від розуміння того, з чим мають справу, вітчизняне суспільство стало абсурдним – замість підвищення добробуту людей у ньому поглиблюється бідність, зростає прірва між бідністю і багатством; реальними власниками в процесі роздержавлення і приватизації стає не більшість працездатного населення країни, а група олігархів; замість утвердження реального народовладдя у структурах виконавчої і законодавчої влади зростає присутність кримінальних фігур; авторитет професора «блідне», нишкне перед пихатістю власника місцевої крамнички чи кур’єра-постачальника закордонного непотребу; місце справжньої культури, яка б мала сприяти відродженню духовності української людини, посіли напівфабрикати вітчизняної «попси» і закордонної продукції сумнівної якості. Знання – це сила, причому реальна і непереборна. Особливо, коли вони формуються у реальному соціальному контексті й усвідомлено, а не як ідеологічний штамп чи істина в «останній інстанції». У минулому ми мали систему, відірвану від реальності; ідеали нав’язувались, а не зрощувались. Сьогодні відбувається спроба повернутися до реальності. Однак проблем не стає менше. Колишні ідеали нищівно критикуються; нові – не визріли; запозичені – сумнівні, до того ж впроваджуються хворобливо і не безпроблемно. Суспільство має сформувати своєрідний протектор глобалізації. На мою думку, він вибудовується через виховання моральності такої концентрації і ваги, щоб життя людини перетворювалось на істинне переживання (К. Манхейм). Освіта повинна формувати цілісний образ світу, забезпечувати його сприйняття в гармонії розуму, почуття і волі, тоді як сьогодні формуються лише його (світу) фрагменти, які сприймаються, як правило, розрізненими (а не гармонізованими) сутнісними силами особистості.

У розквіті глобалізаційних процесів людство стикнулось із таким жахливим і ганебним для XXI століття явищем, як міжнародний тероризм. Очевидно, освіта і виховання теж мають якось відреагувати на нього. Озброювати людину знаннями, формувати фахівця – це одне, а виховати в ній саме людину – зовсім інше. Реалізація останнього також становить відповідь освіти на виклики глобалізації. Вихована, морально зріла і духовно висока людина не сприйматиме тероризму й завжди відшукає форми і засоби протидії йому.

В епоху глобалізації бідні держави (і люди) стають біднішими, багаті – багатшими. Посилюється тиск багатих держав на народи і культури, які перебувають на нижчій стадії розвитку. Багаті нав’язують свою волю менш захищеним, нерідко цинічно ігноруючи їхні потреби і сподівання. В останні десятиліття ця місія асоціюється із США, проти яких народжується природний опір знедолених, формується амбіційна «потреба відповіді», необхідності ліквідації глобальної несправедливості. З огляду на військову, техніко-технологічну могутність США, інших способів відповіді, крім тероризму, знедолені народи, а точніше їхні представники, не знаходять. «Відповідь терором» розглядається ними як єдина можливість відновлення справедливості. З погляду культурних надбань цивілізації, цей висновок є помилковим. Хибна й позиція тих розвинутих країн, які нав’язують свою волю іншим. Імпульс світовій динаміці надає діалог, а не насильство, в якій би формі воно не виявлялось стосовно людини чи народу. Розглядаючи глобалізаційні процеси як невідворотні, людство повинно навчитись обмежувати їхні негативні наслідки. Одним із засобів такого обмеження є освіта і виховання людини як особистості. Сучасна освіта має поставити моральні протектори тероризму як найогиднішому способу розв’язання міжнародних і внутрішніх проблем. Це можна здійснити шляхом поглибленого вивчення світової культури, виховання толерантності й розуміння одне одного, формування нового типу світоглядної культури, в центрі якої перебувають такі загальнолюдські цінності, як самоцінність людини, її життя і здоров’я, право вибору, свобода.

Однією з характерних ознак глобалізації є зростання міграційних потоків, процесів масового переміщення людей з країни до країни. Тут виникає низка проблем: криза взаєморозуміння, нетерпимість, несприйняття «мігрантів», обмеження їх прав аж до прямого витіснення. Виникає питання: «Чи може освіта якось вплинути на розв’язання цих проблем?» Відповідь на нього однозначна: «Може і повинна». Глобалізація справді створює можливості й спонукає процеси переміщення людей з одного локального соціуму в інший. Переміщується головним чином працездатне населення, тобто робоча сила. Незважаючи на жорсткі обмеження, запроваджені країнами розвинутої демократії, приплив населення працездатного віку до них з року в рік збільшується. Сума грошових переказів працюючих досягла у 1996 році 58 млрд дол. США. Водночас надто багато людей працездатного віку не мають можливостей доступу до працевлаштування. Сучасне виробництво потребує висококваліфікованих фахівців – чиновників, учених, працівників сектору виробництва, побуту і розваг. У результаті, з одного боку, стрімко зростає загальносвітова професійна еліта, яка вирізняється високою мобільністю на ринку праці, великою заробітною платнею і неабиякими соціальними можливостями, з іншого – критичної маси набуває обсяг обмеженої національними бар’єрами некваліфікованої робочої сили, що стає джерелом напруженості, загрозою стабільності в країні та регіоні. Освіта, особливо професійна, з одного боку, має зреагувати на цю загрозливу тенденцію підвищенням мобільності навчальних планів і програм, професійної підготовки та перепідготовки кадрів, мобільністю професора, який забезпечить викладання підготовленого ним курсу відповідно до сьогоденних і перспективних потреб. З іншого боку, освіта має змінити свої акценти. Головним показником ефективності навчання повинна стати не просто сума знань, які учень чи студент засвоїв у процесі перебування у школі чи вищому навчальному закладі, а здатність до їх самостійного здобуття, до самонавчання, уміння користуватись джерелами і засобами інформації, постійно підвищувати освітній рівень, потреба навчатись упродовж життя, залучати самостійно здобуті знання до розв’язання неординарних завдань, проблем і суперечностей. Національні системи освіти (не втрачаючи національної специфіки!) мають перебудовуватись у контексті загальних світових тенденцій, принципів, стандартів її розвитку. Освіта має навчитись формувати людину, конкурентоспроможну не лише у вітчизняному, а й у світовому виробничому і соціокультурному середовищі. Загальновідомо: випускник американського коледжу практично у будь-якій країні світу відшукає можливість «зробити гроші», забезпечити собі «місце під сонцем», бути потрібним і значущим. Відомо й те, що більшість випускників вітчизняних навчальних закладів такими властивостями не володіють. Навіть при тому, що їхні знання є більш ґрунтовними і об’ємними, вони не вміють подати себе на ринку праці, представити (і продати!) свої потенційні можливості, не мають необхідних для конкурентного середовища здорового прагматизму, настирливості. Наша система освіти не навчає їх «розумного егоїзму», без якого в системі ринкових відносин людині робити нічого. Глобалізація посилює мобільність фахівців на ринку праці, тоді як освіта має врівноважити цю тенденцію посиленням мобільності навчання, забезпеченням можливостей навчання (підвищення кваліфікації та перекваліфікації) упродовж життя.

Низка проблем сучасної освіти пов’язана з активізацією інформаційних потоків. Тут, так би мовити, глобалізація поєднується з таким фундаментальним процесом, як інформаційна революція. Інформативний бум є однією з ознак і провідних напрямів глобалізації. Інформація накочується на людину як лавина в горах. Вона подвоюється і потроюється практично кожні два–три роки. Звернімо увагу на такий, здавалося б, простий факт: в останнє десятиріччя ХХ ст., за свідченням міжнародних експертів, стрімко зріс показник телефонних розмов: з 33 млрд хв у 1990 р. до 70 млрд хв у 1996 р. У життя владно ввійшов мобільний зв’язок. За даними ЮНЕСКО, від 5 до 20 хв міжнародних телефонних розмов у 1998 р. припадало на кожного жителя Чилі, Японії, Коста-Ріки; від 20 до 60 хв – на кожного жителя Угорщини, Австралії, США; від 60 до 100 хв і більше – на кожного жителя Канади і Бельгії. Найбільше розмовляли за допомогою телефону швейцарці – у 1996 р. на кожного жителя припадало в середньому 247 хв! До цього треба додати комп’ютеризацію, телекомунікаційний, лазерний і факсовий зв’язок, електронну пошту та інші засоби комунікації. Інформаційна насиченість життєдіяльності людини досягає розмірів, загрозливих для психіки традиційно підготовленої особистості. Освіта має не лише захистити людину від обвального потоку інформації, а й навчити її жити в ньому, користуватись інформацією за умов обмежених часових і розширених (до рівня всієї Планети) просторових можливостей. Реалізація останнього зумовлює перехід до новітніх інформаційних педагогічних технологій, побудованих на ущільненні інформації й спрямованих на формування інформаційно-аналітичних здібностей особистості. Останній напрям у системі освіти України перебуває у початковому стані. Комп’ютеризація навчально-виховних закладів здійснюється незадовільно.

Глобалізація посилює психологічні навантаження на людину (дитину). Освіта має урівноважувати цей процес, перебудовуватись так, щоб уникнути зазначеного перенавантаження. Ця проблема надактуальна. Людина глобалізаційного простору зазнає неймовірних психологічних навантажень, і не завжди їх витримує. За підрахунками вчених, нервові розлади охоплюють сьогодні приблизно 1 млрд людей. Відомо, що протягом року добровільно зводять рахунки з життям 14–15 тис. громадян України, що становить 28–29 суїцидів на 100 тис. осіб. Для порівняння: у благополучних країнах цей показник не перевищує 20 самогубств на 100 тис. (див.: Фадеєв О. Міцна психіка нації потребує охорони // День. – 2000. – 11 жовт. – С. 5). Навантаження на дитину в сучасній школі також постійно збільшується. Дитина стомлюється і фізично і особливо психічно. Вона перебуває в стані постійного стресу. Дорослі не можуть допомогти їй у його подоланні. Звідси – серйозні зриви дитини. Стресова ситуація є також підґрунтям для девіантної поведінки. Характерно, що наше суспільство з підозрою вдивляється в кожного підлітка: ми підсвідомо бачимо в ньому якщо й не потенційного злочинця, то принаймні – джерело нашого дискомфорту, від якого можна очікувати протиправного вчинку.

Освіта має поставити протектор психологічному розладу особистості. Найважливіше при цьому завдання – розвантаження дитини. Частково його можна розв’язати збільшивши термін навчання і запровадивши нову шкалу оцінювання якості. Актуальні також завдання організації психологічної служби у школі і вищих навчальних закладах, утвердження нового стилю спілкування вчителя і учня, запровадження нових методик організації навчально-виховного процесу, інформаційних педагогічних технологій, які зміщують центр ваги в бік самоорганізації, самонавчання, самовизначення. Тіснішим має стати й зв’язок між школою і батьківською громадськістю. На жаль, психологічна служба нині ледь жевріє. Батьків запрошують до школи здебільшого для того, щоб ті внесли кошти для її ремонту, придбання обладнання, організації екскурсії, святкування чергового свята тощо. Організаційно-управлінські питання, як правило, обговорюються похапцем, без належної підготовки й уваги до думки тих, за рахунок чиїх податків, зрештою, функціонує навчальний заклад.

Сутнісною ознакою і виявом глобалізаційних процесів є посилення й інтенсифікація міжнародних контактів, міжкультурних комунікацій. Для їх оптимізації освіта має забезпечити мовну підготовку людей. Сучасна людина повинна володіти як мінімум двома-трьома мовами, однією з яких має стати англійська. У вітчизняному освітньому середовищі, проте дискусія ведеться між запеклими «україністами» і представниками «російськомовного населення» країни. Проблема настільки політизована, що будь-яка згадка про мови викликає шалений сплеск емоційних звинувачень. Дискутувати в такій ситуації майже неможливо. Але ж мовна проблематика об’ємніша, ніж та, яка охоплюється альтернативою державної (української) і російської мов. Як на це має зреагувати наша освіта? Мова – полотно культури. Без вільного володіння мовою (мовами) про жодні міжнародні культурні контакти не може йтися. Тим більше – у глобалізованому світі. На жаль, освіта в колишньому СРСР була побудована за такими технологіями, що більшість володіла іноземними мовами лише «з допомогою словника». Цим досягалось відсторонення радянської людини від світу. Знати іноземну в тоталітарному суспільстві було небезпечно. Ті, хто володів іноземною, відточував її, читаючи іноземну літературу або через контакти з іноземцями, потрапляли в зону особливої підозри. У сталінські часи їх оголошували шпигунами, ворогами народу, засилали до Сибіру чи розстрілювали. Десталінізація 50–60-х років особливого прориву в мовній підготовці не забезпечила. Рутинною мовна підготовка була і в періоди «розвинутого соціалізму» та перебудови. За спадком ця ситуація перейшла в нашу сьогоденну освіту: як і раніше, вільно володіють іноземними мовами все ще одиниці. Це і неправильно, і незрозуміло. Отже, ситуацію треба негайно виправляти. Але як і якими засобами? Насамперед, необхідно змінити суспільне ставлення до мови. У суспільстві має утвердитись установка, що не знати іноземну дипломованому фахівцеві соромно! Сучасний світ – багатомовний. І кожна мова – це скарбниця його багатоманітної культури, неповторної індивідуальності (ментальності) народу, вияв його унікального характеру. Водночас, є мови, які набули статусу «світових мов»: англійська, німецька, французька, іспанська і російська. До цієї когорти прагнуть наблизитись китайська, японська і та інші мови розвинутих народів і культур світу. Будь-які міжнародні форуми визначають офіційні мови, якими ведеться спілкування. Як правило, під це визначення потрапляють три–чотири світові мови. Володіння ними є не лише виявом «хорошого тону», а й нагальною необхідністю безпосереднього спілкування, взаєморозуміння, обміну інформації, ведення дискусії. Вітчизняна освіта має сформувати новітню мовну культуру особистості, коли знання іноземної (однієї-двох зі світових мов) у поєднанні з державною (українською) забезпечить той синтез загальнокультурної підготовки особистості, який дасть їй можливість не лише здолати мовні бар’єри, а й імплементувати в міжнародну мовну практику елементи української, які також поступово набувають риси якщо й не загальносвітових, то принаймні – загальноєвропейських.

Відзначаючи незаперечну роль мовної підготовки особистості, хочу підкреслити, що міграційні процеси, спровоковані глобалізацією, постійно відтворюють нагальну необхідність формування таких етико-психологічних якостей людини, як контактність, комунікабельність, терпимість, уміння вислухати іншого, зрозуміти його, віддати йому належне і водночас висловити і забезпечити неконфронтаційне втілення власної позиції. Навчитись цього не просто, але можна. Освіта і виховання мають «зіткати» такі педагогічні технології, які б формували в людині означені якості. Очевидно, у систему освіти і виховання мають бути впроваджені педагогічно-виховні ігри, оригінальні тренінги тощо, де б особистість виконувала різносвітові соціальні ролі, але залишаючись собою, відточуючи своє внутрішнє духовно-моральне начало. Певна річ, воно повинне бути УКРАЇНСЬКИМ. Ми не можемо допустити, щоб глобалізаційні процеси розгортались через руйнацію національного. «Золотий корсет» не повинен стримувати розвиток національної культури. І хоча певні обмеження щодо типу, стилю, характеру життєдіяльності людини в глобалізованому світі посилюватимуться, а ми змінюватимось відповідно до них, народ завжди повинен залишатись собою, тобто таким, яким його створили Бог і власна історична Доля. Саме в цьому я вбачаю найвище покликання освіти в контексті її розвитку у глобалізаційному суспільстві.