РОЗДІЛ III

ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ МЕТОДИКИ НАВЧАННЯ ДІТЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

§ І. Формування української національної мови

Мова - активно функціонуюча система, тісно пов’язана з усіма сферами суспільного життя. Мова - одна з характерних ознак нації, оскільки творцями мови є люди, вони ж її розвивають і вдосконалюють.

Сучасна українська мова є національною мовою українського народу. Нею як засобом спілкування користуються близько 50 мільйонів мовців. Вона належить до східнослов’янської групи слов’янських мов індоєвропейської сім’ї, до якої, крім української, входять ще російська та білоруська мови.

Східнослов’янські племена (анти, венеди) в давнину проживали на території від Карпат до Балтійського моря. Об’єднавшись, вони утворили могутню східнослов’янську державу - Київську Русь - з єдиною мовою, так званою староруською мовою.

У XIV—XVI ст. поступово формуються три східнослов’янські народності з відповідними мовами: на пів­ночі - мова російської народності, на півдні - української, на заході - білоруської.

Вчені визначають три шляхи утворення національних мов: через історичний розвиток з готового матеріалу (романо-германські мови), через схрещування і змішування націй (англійська мова), через концентрацію діалектів (східнослов’янські мови).

Українська національна мова утворилася на основі концентрації діалектів південних та південно-західних земель. На думку П. П. Плюща, це відбулося в кінці XVII - на початку XVIII ст., коли Україна була возз’єднана з Росією.(Див.: Плющ П. П. Нариси історії української літературної мови.—К., 1958.--С. 188.) Л. А. Булаховський вважає, що інтенсивне формування української нації припадає на другу половину XVIII - початок XIX ст.(Див.: Булаховський Л. А. Питання походження української мови.— К., 1959.—С. 10)

У зв’язку з розвитком торгівлі, посиленням політичних і економічних зв’язків між різними феодальними областями, зростанням міст на українських землях відбувається зближення між колись віддаленими діалектами. Поступово виробляється нова мовна спільність українського народу - на основі мови української народності формується українська національна мова.(Див.: Сучасна українська мова / М. Т. Доленко, І. І. Дацюк, А. Г. Кващук, В. Д. Половський.— К., 1964.—С. 10.)

У царській Росії українська мова зазнавала переслідувань. Так, у 1863 р. циркуляром П. Валуєва було заборонено видання книжок українською мовою. А 1876 р. Емським актом - ввезення друкованих за кордоном книжок українською мовою, а також постановку на сценах театрів п’єс українською мовою.

Незважаючи на постійні переслідування українська мова розвивалася, утверджувала себе в творчості таких письменників, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Франко, Панас Мирний, Леся Українка та ін.

Революційні події 1905 р. змусили царський уряд дозволити випуск газет, журналів, наукової та публі­цистичної .літератури українською мовою. Однак українські видання зазнавали жорстоких цензурних утисків. У цей час в Україні майже не було шкіл з викладанням українською мовою.

На захист української мови виступили відомі російські письменники і громадські діячі М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Шахматов та ін. Академік О. Шахматов, наприклад, писав, що факт існування малоруської літературної мови з різними місцевими забарвленнями мови, зрозумілої і в Полтаві, і в Києві, і у Львові, повинен бути визнаний.

Відродження української національної мови та куль­тури припадає на 20-ті рр. XX ст. Почали відкриватися школи, в яких навчання велося українською мовою, українські театри, з’явилися українські книжки, журнали, почали виходити різного роду словники, підручники і наукова література.

Проте вже з 30-х рр. знову починається наступ на українську мову, який був особливо відчутним в останні десятиліття існування СРСР. Закривалися українські школи, театри набували статусу двомовних з переважною більшістю вистав російською мовою, поступово зникала українська мова у вузах.

Усе це призвело до того, що було виховано ціле покоління людей, які не знали рідної мови. Проте завжди у тяжкі для української мови часи на стороні рідного слова стояла українська прогресивна інтелігенція.

З настанням у другій половині вісімдесятих років демократичних зрушень у суспільному житті в Україні розпочалася боротьба за відродження національної мови, культури і літератури. Провідну роль у цьому русі відіграли передові письменники, поети, вчені.

У 1989 р. в Україні було прийнято Закон про мови, в якому зазначалося, що українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. У статті 2 закону наголошується, що .відповідно до Конституції України державною мовою є українська.

Україна гарантує своїм громадянам національно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння та культурного взаємозбагачення.

У законі наголошується на необхідності виховувати у громадян, незалежно від їхньої національної приналежності, розуміння соціального призначення української мови як державної в Україні. Разом з тим, вибір мови міжособового спілкування громадян України є невід’ємним правом самих громадян. Стаття 25 Закону про мови гарантує кожній дитині право виховання й одержання освіти національною мовою.

І6 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. У Декларації зазначається, що Україна «забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя».(Декларація про державний суверенітет України //Рад. Україна.-1990.- 17 лип.) З 24 серпня 1991 р. українська мова стає державною мовою незалежної України.

Отже, мова належить до національного скарбу, який потрібно дбайливо оберігати, розвивати, вдосконалювати. Адже «перед словом усі рівні, як перед світом: перед небом, землею, сонцем... І мова на кожен народ одна, яка всіх урівнює, яка не знає і не визначає жодної соціальної диференціації, жодного ідеологічного поділу. Мова є справді п’ятою ефірною стихією світу. Проте у кожного сущого на землі свій голос, свій тембр, своє інтонаційне забарвлення”.(Мовчан П. Мова - явище космічне // Літ. Україна.- 1989.- І8 листоп.) Ці слова стосуються і національної мови українського народу.

§ 2. Культура мовлення вихователя

У наш час, коли українська національна мова перебуває на новому етапі свого відродження й розквіту, особливої ваги набуває виховання культури усного мовлення - цього найважливішого засобу людського спілкування.

Прищеплювати культуру мовлення слід з перших років життя дитини. Для цього потрібно, щоб діти чули від дорослих зразкове мовлення, яке відповідало б літературним нормам даної мови.

Майбутні вихователі, яким доведеться вчити малюків некорінної національності українському мовленню, повинні самі не тільки бездоганно володіти літературними нормами української мови, а й знйти, що означають поняття „норма мови”, «літературні норми», «культура мовлення».

Розгляньмо ці поняття. Норма літературної мови - це головне поняття вчення про правильність мовлення та його культуру.

Мовна норма - це усталені правила вимови і правопису, добору слова, граматичної форми, синтаксичної конструкції (речення), закріплені у словниках та довідниках. «Нормою літературної мови визнається відносно стійкий спосіб мовного вираження, який відображує внутрішні закономірності розвитку мови, соціальна прийнятий і закріплений у кращих зразках сучасної літератури».(Трудности словоупотребления и варианты норм русского литературного языка / Под ред. К. С. Гербачевича.— Л., 1973,—С. 4.)

Основними ознаками норми літературної мови є відносна стійкість, загальновживаність, обов’язковість.

Літературна мова у кожного народу єдина і виступає найважливішим засобом спілкування людей у межах усієї нації.

Українська літературна мова - це мова всього українського народу (усна і писемна), «яка підкоряється історично складеним нормам вимови і письма, що встановлюються протягом тривалого часу народом, його передовими діячами культури, літератури, мистецтва і потім схвалюються відповідними державними органами як загальноприйнятий зразок, обов’язковий для всіх».(Сучасна українська мова.— К., 1964.— С. ІЗ.)

Існують орфоепічні (фонетичні), лексичні, граматичні, фразеологічні та стилістичні норми.

Орфоепічні (фонетичні) норми - це єдині правила вимови окремих звуків та звукосполучень, це літературна вимова слів та словоформ, яка представлена у тлумачних та орфоепічних словниках, довідниках української вимови.

Лексичні норми - це правила вживання окремих слів та словосполучень відповідно до їх семантичних значень.

Граматичні норми - це обов’язкові правила зміни та поєднання слів у простих та складних реченнях.

Фразеологічні норми - це закріплене в літературній мові вживання стійких зворотів, які мають своє значення (семантику) та постійний склад своїх компонентів. Кожній мові притаманні свої фразеологічні звороти, норми їх вживання, визначені у тлумачних та фразеологічних словниках.

Стилістичні норми - це специфічні прийоми та засоби, які допомагають правильному вираженню думки.

Отже, кожна людина, незалежно від місця її проживання, користуючись українською літературною мовою, не може у вимові вживати місцеві особливості, які б порушували її єдність і сталість норм.

Норми літературної мови не є назавжди визначеними, сталими, незмінними, вони творяться в практиці мов­ного спілкування, при цьому виникають порушення існуючої норми, з’являються нові мовні норми.

Залежно від мети, змісту і характеру висловлювання в різних мовних ситуаціях добираються відповідні мовні засоби.

Єдність мовних засобів і форм висловлення залежно від сфери застосування і функцій літературної мови називають стилем мови. Розрізняють розмовно-побутовий, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, офіційно-ораторський та науковий стилі мови.

Мова є однією з важливих ознак загальної культури та культури мовлення. По-різному визначають поняття мовленнєвої культури. У теоретичному аспекті визначають культуру мовлення Б. М. Головін та М. І. Ілляш.

Культура мовлення - це сукупність і система комунікативних якостей мовлення (Див.: Головин Б.М. Основы культуры речи. –М., 1980. –С.7.); володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації; упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування.(Див.: Ильяш М.И. Основы культуры речи.— Киев; Одесса, 1984.— С. 5-6.)

З практичної точки зору культура мовлення - це бездоганно правильне користування лексичними, граматичними, орфоепічними, стилістичними, фразеологічними нормами літературної мови, вживання нормативних наголосів у словах. Це вміння активно застосовувати в мовленнєвій практиці мовні закономірності, «мовні ідеали», притаманні тільки цій мові.

Культура мовлення - це «...загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення..., які змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується».(Культура української мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського.—К., 1990.— С. 8.)

Основними ознаками культури мовлення є його правильність, точність, чистота, багатство (різноманітність), логічність, виразність, доречність. Оцінні еталони культури мовлення: «правильно - неправильно», «добре - недобре», «точно - неточно», «виразно - невиразно», «доречно - недоречно». (Бабич Н. Д. Основи культури мовлення.—Львів, 1990.—С. 9.)

Уміння правильно говорити прищеплюється в ранньому дитинстві, формується в стінах дошкільного закладу та в школі, а потім удосконалюється протягом усього життя в процесі спілкування. Погане, засмічене мовлення - це показник невихованості людини, це збитки навчально-виховного процесу в дитячому садку, школі, вузі. Відомий педагог К. Д. Ушннський зазначав: «...у нас часто трапляються особи дуже розвинені, обізнані й розумні, які хочуть вам сказати про яку-небудь справу, але є справжніми мучениками... набридають слухачеві, стомлюють його і часто втрачають багато в житті через те, що школа не подбала, щоб розвинути в них вчасно дар слова».(Ушинський К. Д. Вибр. пед. твори.- К., 1949.— С. 199.)

Отже, завдання вихователя дошкільного закладу - своєчасно сформувати культуру мовлення як рідною, так і другою (українською) мовою, розмежовуючи в свідомості дитини спільні та відмінні мовні явища.

На жаль, у переважній більшості педагоги дошкільних закладів самі не володіють мовленнєвою культурою. Особливо це відчутно в умовах близькоспорідненої (українсько-російської та російсько-української) двомовності. Українське мовлення вихователів збіднене, в мовленні багато русизмів, трафаретних, штампованих фраз та кальок.

Причинами низької мовленнєвої культури як рідною (російською), так і другою (українською) мовою є: (Див.: Бабич Н. Д. Основи культури мовлення.— С. 9—10.)

1) ігнорування читанням художньої літератури українською мовою;

2) байдужість до вивчення в школі та вузі мовознавчих дисциплін (російської та української мов), а звідси відсутність усвідомлення схожого й відмінного у двох близькоспоріднених мовах. Це призводить до невмотивованого вживання російських слів та мовних кальок в українському мовленні, і навпаки;

3) відсутність у студентів, вихователів, педагогів, які працюють та спілкуються в умовах двомовності, навичок та звичок користування мовними словниками та до­відковою літературою, в яких висвітлюються норми та правила літературної вимови;

4) недостатній розвиваючий потенціал мовленнєвого середовища, брак постійних мовних зразків, адже відомо, що мова легко засвоюється в процесі активної мовлен­нєвої практики за наявності зразка правильної літератур­ної мови;

5) наслідування модним словам-штампам, уживання діалектизмів та жаргонізмів.

Погане, неправильне, засмічене мовлення вихователя є причиною неправильного мовлення дітей. Діти - майбутні носії національної мови, тому вихователю дошкіль­ного закладу необхідно ставитися до культури мовлення не тільки як до професійного обов’язку, а й як до соціального явища.

Ось чому для підвищення рівня мовленнєвої культури майбутньому вихователю необхідно дотримуватися цілого ряду вимог :

- шанувати національну мову українського народу, шанувати людей та своїх вихованців, з якими спілкуєшся, бути уважним до кожного проголошеного слова;

- навчитися чути себе, слухати співрозмовника, прислухатися до мовлення дикторів радіо, телебачення, акторів та різних соціальних груп населення - вчитися в них різноманітності мовлення;

- виробити звичку постійно читати художні твори, поезію українською мовою;

- постійно тренувати пам’ять, запам’ятовуючи образні вирази, прислів’я, приказки, скоромовки, влучно використовуючи їх у процесі спілкування з дітьми;

- спілкуючись двома (російською та українською) мовами, добре володіти літературними нормами кожної з них, осмислювати їх специфіку, не допускати змішування мовних явищ, своєчасно виправляти прояви інтерференції. Для цього слід виробити звичку постійно керуватись словниками (російсько-українським, українсько-російським, орфографічними словниками української мови, словником наголосів, тлумачними та фразеологічними словниками), довідниками з української мови;

- постійно стежити за змінами літературних норм вимови, давати дітям тільки бездоганно правильні мовні зразки, своєчасно коригувати мовленнєві навички відповідно до вимог часу;

- не вживати модних слів, слів-штампів, жаргонних слів, місцевих діалектизмів та своєчасно виправляти їх у дитячому мовленні;

- не припускатися помилок інтерферуючого характе­ру, як-от: по плану, по програмі, по дорученню (за планом, за програмою, за дорученням).

У кожного педагога має бути свій мовний етикет і мовний стиль, який визначається не тільки правильною вимовою, а й бездоганним володінням позамовними засобами (мімікою, жестами, темпом мовлення тощо). Вихователь повинен бути мовлянином, носієм живого українського слова. «Байдужість до власної мови - безкультурність, дикунство, байдужість до мови конкретного народу - аполітизм, байдужість до рідної мови - бездуховність, яка зазіхає на майбутнє народу і його мови».(Бабич Н. Д. Основи культури мовлення.— С. 225.)