Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ромовська - Українське цивільне право. Загальна...doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
03.05.2019
Размер:
4.9 Mб
Скачать

§ 5. Правові наслідки вчинення правочину всупереч вимогам закону

ПравОЧІІНУ

Як уже зазначалося, в окремих випадках вчинення правочину, що суперечить за- гальним вимогам (стаття 203 ЦК), має

наслідком його нікчемність.

Легалізація (санація, конвалідація) нікче-

Легалізація недійсного много правочину самими його учасника- правочину ми батькамИ; опікуном чи піклувальни-

ком у Кодексі 1963р. передбачена не була.

Цивільний кодекс України, враховуючи вимоги життя, вперше передбачає таку можливість, що є черговим доказом його демок­ратизму.

Як зазначено у статті 31 ЦК, малолітня дитина не може вчинити правочину, який виходить за межі дрібного побутового. Але, якщо це сталося, укладений такою дитиною договір не завжди супере­чив її інтересам, тому батькам, опікунові надано право визначити­ся щодо цього. Якщо протягом одного місяця ними не буде заяв­лено претензії до другої сторони, вважається, що договір, вчине­ний дитиною за межами її дієздатності, є дійсним. За відсутності такого схвалення - договір є нікчемним.

Санація правочину можлива і тоді, коли він був вчинений під­літком без згоди батьків або піклувальника, а також особою, діє­здатність якої обмежена, без згоди піклувальника.

Хоча, відповідно до частини 2 статті 41 ЦК, недієздатна особа не має права вчиняти будь-якого правочину, правило частини 1 статті 226 ЦК згладжує категоричність такої заборони: в період ремісії такі особи можуть розуміти значення своїх дій. А тому бу­ло б неправильно позбавляти їх абсолютної можливості вчинення дрібних побутових угод, наприклад, купівлі продуктів харчування чи предметів особистої гігієни.

Договір, зміст якого суперечить закону, може бути виправлений шляхом внесення до нього зміни або складення нового тексту до­говору1.

Договір, укладений усно, може бути згодом оздоровлений його учасниками у разі письмового оформлення їхнього волевиявлення.

Див.: п. 2 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 бе­резня 1999 р. «Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних з визнан­ням угод недійсними».

Способом санації можна вважати і неподання особою, права якої порушено, позову про визнання правочину недійсним про­тягом позовної давності.

, . . Судова легалізація, тобто визнання недійс-

Cvdoea легалізація

* ного правочину дійсним за рішенням суду,

була передбачена Цивільним кодексом 1963 р. лише у статті 47: як­що одна із сторін повністю або частково виконала угоду, а друга ухиляється від нотаріального «оформлення» угоди, суд має право за вимогою сторони, що виконала угоду, визнати угоду дійсною.

Найперше, слід звернути увагу на те, що правило статті 47 ЦК поширювалося лише на двосторонні угоди (договори), оскільки у ній йшлося про дві сторони.

Після смерті К. спадкоємцем стала її сестра 3. До суду з позо-. .,, вом про визнання дійсним договору довічного утримання зве-

/ І і \_ рнулася Л. Позивачка стверджувала, шо уклала з К. договір

довічного утримання усно, протягом двох років виконувала ь. свої обов'язки за цим договором. Суд в позові відмовив.

При розгляді справи перед судом виникло два питання, на які належало відповісти. Перше: чи може факт укладення договору, який мав бути посвідчений нотаріусом, підтверджуватися пока­зами свідків? Прямої відповіді на це запитання у кодексі не було. За статтею 44 ЦК 1963 p., якщо угода не була виконана в момент її укладення, покази свідків могли засвідчити факт її укладення лише за умови, що сума угоди не перевищувала 100 карбованців.

Договір довічного утримання не виконується в момент його укладення, а тому правило статті 47 ЦК 1963 р. могло бути реалі­зовано лише тоді, коли факт його укладення та зміст були підтвер­джені письмовими доказами.

По-друге, мало бути доведено, у тому числі і показами свідків, що, незважаючи на нагадування однієї сторони, друга зволікала з нотаріальним посвідченням.

Тому відмова в позові Л. була обгрунтованою.

В іншому випадку Т. звернувся до Р. з проханням терміново позичити велику суму грошей під заставу автомобіля. Сторони уклали письмовий договір, але через пізній час він не був по­свідчений нотаріусом. Протягом місяця Т. відтягував нотаріа­льне посвідчення договору застави. Суд мав усі підстави для визнання цього договору дійсним, оскільки волевиявлення сторін не викликало сумніву.

415

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

Згідно зі статтею 220 ЦК, легалізація судом недійсного (через відсутність нотаріального посвідчення) договору має пов'язуватися з наявністю письмового підтвердження факту його підтвердження.

Незважаючи на те, що за статтею 47 ЦК 1963 р. легалізації мо­гли піддаватися лише договори, судовій практиці відомі випадки легалізації заповітів. Оскільки заповіти стосувалися майна, що не викликало зацікавленості з боку фінансових органів держави, суди іноді визнавали дійсними не лише заповіти, складені письмово, а й ті, що були оголошені при свідках усно. Рішення суду обґрунтову­валося виключністю ситуації, що полягала у відсутності службової особи, яка могла би екстрено посвідчити заповіт.

Новелою Цивільного кодексу України є і можливість судової легалізації одностороннього правочину у разі недодержання вимо­ги закону про його нотаріальне посвідчення.

Правило частини 2 статті 219 ЦК стосується головним чи­ном заповітів. Тобто, заповнена прогалина у регулюванні поши­рених життєвих ситуацій, коли особа раптово потрапляє в полон неочікуваних обставин, з яких вона уже не може вийти живою (альпіністи, туристи, скотарі на високогірних пасовиськах тощо).

Суду надано право легалізувати також правочини, які вчинені особами за межами їхньої дієздатності, за умови, що зміст цих правочинів не суперечить їхнім інтересам.

Правочин, який оголошений законом нікчемним, може бути оспо­рений учасником або іншою заінтересованою особою шляхом подання до суду позову про визнання його дійсним (частина 3 статті 215 ЦК).

Наслідки визнання Відповідно до пі5 Постанови Пленуму правочину удаваним Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 p.,

якщо буде встановлено, що угода, яку сто­рони уклали, суперечить вимогам закону, суд постановляє рішення про визнання цієї угоди недійсною із застосуванням наслідків, пе­редбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі (в ред. за станом на 25 грудня 1992 p.).

Однак така позиція не була безспірною. Якщо суд визнав не­дійсним той договір, який сторони виписали на папері, і не конста­тував дійсності іншого договору, відсутня причина для застосу­вання відповідних наслідків.

К. уклав з П. договір дарування половини будинку. Насправ­ді, як було встановлено згодом, між сторонами було укладено договір купівлі-продажу. Цей «договірний муляж» був зініційо-ваний К., яка не бажала, щоб її колишній чоловік одержав право першого покупця (стаття 362 ЦК).

У цій ситуації заінтересованій особі слід було пред'явити позов не про визнання договору між К. та П. недійсним, а про пере­ведення на неї прав та обов'язків покупця.

Отже, у разі доведення удаваності правочину, суд ніби знімає з реальних фактичних відносин сторін чужу правову оболонку і накриває їх тією правовою оболонкою, яка відповідає характеру того, що відбулося насправді.

Визнання правочину недійсним

Як уже зазначалося, кожен правочин, який не оголошений законом нікчемним, за позовом заінтересованої особи може бути визнаний недійсним судом у разі порушення його учасника­ми загальних вимог, сформульованих у статті 203 ЦК.

Визнається недійсним правочин чи договір? Над цим питанням розмірковував, певно, Господарський суд АРК, перш ніж записати у своєму вердикті: «чинне цивільне законодавство містить підста­ви для визнання недійсними правочинів (сделок), а не договорів»1. Цей приголомшливий висновок не має під собою щонайменшої підстави, адже договір є одним із видів правочинів.

Право на оспорення правочину

Відповідно до статті 56 ЦК 1963 p., угода, яка була укладена внаслідок помилки, могла бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

За статтею 55 ЦК 1963 p., позов про визнання недійсною угоди, яка була укладена особою, котра не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними, мав бути поданий цією особою.

Ф. подала до Т. позов про визнання заповіту недійсним. По­зивачка стверджувала, шо В. неодноразово обіцяла скласти заповіт на її користь. Після смерті В. виявилося, що вона склала заповіт на користь Т.

Юридическая практика, 2003, № 22.- С. 19-20.


Таке чітке законодавче визначення особи позивача було помил­ковим, воно суперечило статті 4 ЦПК 1963 p., за якою право на звернення до суду за захистом мала «усяка» заінтересована особа. У Цивільному кодексі України немає особливих застережень щодо особи позивача у справах про визнання правочинів недійс­ними. Ним за статтею З ЦПК України, може бути «кожна» особа, якщо її права, свободи чи інтереси порушені цим правочином. Відповідно до цього, право на оспорення правочину має той, хто його вчинив, а також інша заінтересована особа.

417

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

Ф. не є спадкоємцем за законом, а отже, навіть у разі визнання заповіту недійсним, у неї не виникне право на спадкування. Обі­цянка скласти заповіт не має правового значення, тому Ф. не мож­на вважати заінтересованою особою. Вона, безперечно, є носієм інтересу, але такого, що не захищається судом.

При вирішенні справи за позовом Сумського м'ясокомбінату до І. Г. та Г. Г. про визнання недійсним договору дарування будинку Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі відзначила, що «м'ясокомбінат не є стороною дого­вору дарування; цей договір не створював для нього ніяких прав і не покладав на нього будь-яких обов'язків», а тому він не може вважатися заінтересованою особою.

Інформація про цю справу була опублікована під такою руб­рикою: «Суд прийняв і вирішив по суті позовну заяву про визнан­ня договору дарування недійсним від особи, яка не вправі пред'яв­ляти даний позов»1.

За захистом свого права або інтересу особа може звернутися особисто. Вимагати судового захисту можуть її представники.

Позов про визнання правочину недійсним після смерті сторони може вимагати її спадкоємець.

Випадки пред'явлення позовів про визнання договорів недійс­ними особами, які не мають на це права, непоодинокі2.

Чи має право на оспорення договору, укладеного внаслідок обману чи насильства, сторона, яка вчинила ці протиправні дії? Можна вважати,- так, оскільки правопорушника, у якого прокину­лася совість, також можна назвати заінтересованою особою.

Щодо перспектив задоволення такого позову, то все залежатиме від позиції другої сторони, потерпілого.

На особі, яка оспорила правочин, лежить тягар доведення обставин, що спростовують презумпцію його правомірності. Якщо це їй вдасть­ся, суд постановить рішення про визнання правочину недійсним.

Визнання договору Визнання договору недійсним є наслід-

недійсним і розірвання ком недотримання сторонами вимог за- договору кону в момент його укладення.

Проблема розірвання договору може ви­никнути лише щодо договору, укладеного відповідно до вимог закону. Підставою для розірвання договору є невиконання або не-

можливість виконання (здійснення) тих обов'язків і прав, які ви­никли у сторін, учасників цього договору.

Отже, визнання договору недійсним і розірвання договору -різні за змістом правові категорії.

Закон України «Про приватизацію державного майна» у стат­ті 27 відступає від цього теоретичного положення: «На вимогу од­нієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірваний або визнаний недійсним у разі невиконання другою стороною зобов'я­зань, передбачених цим договором, у певні строки...».

Такий договір міг би бути визнаний недійсним лише за умови, якщо буде доведено, що покупець у момент його укладення не мав наміру виконувати його умови.

Недійсність договору Донедавна ні у кого не виникало сумні- чи недійсність вів У Т0МУ Щ° однією із підстав виник-

зобов'язання? нення зобов'язання є договір. А тому

проблема недійсності стосувалася саме

договору як юридичного факту, з якого виникли відповідні пра­вовідносини.

У Господарському кодексі України це усталене теоретичне пи­тання поставлено «з ніг на голову». Мова йде не лише про такі словесні комбінації, як «господарське зобов'язання..., вчинене з метою...»; «господарське зобов'язання... укладено»; «розірвання господарського зобов'язання», котрими слід нехтувати як теоре­тично помилковими.

На підставі статті 207 ГК «Недійсність господарського зобов'я­зання» почали поширюватися абсолютно безпідставні думки, наче недійсність господарського договору і недійсність господарського зобов'язання - це різні речі.

Зобов'язання є наслідком укладення договору. Зникає підстава (договір) - зникає і те, що з неї постало.