Глава 7 загальні положення про юридичну особу

Стаття 80, Поняття юридичної особи

1. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

1. Юридична особа, поряд з державою та фізичними особами, є одним із суб'єктів цивільних правовідносин.

2. В ЦК юридична особа визначається через термін «організація», під яким в науці розуміють об'єднання фізичних осіб, що спільно реалізують програму або мету та діють на основі певних правил та процедур. Але не всі організації є юридичними особами. Так, відповідно до ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ одним із видів релігійних організацій є релігійна громада, яка є місцевою релігійною організацією віруючих громадян того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Але релігійні громади не є юридичними особами, тому Закон встановлює, що реєстрація та повідомлення про створення релігійної громади не є обов'язковими.

3. Стаття 80 ЦК виділяє лише три ознаки юридичної особи:

1) створення та реєстрація в установленому законом порядку (див. коментар до статей 87, 88, 89 ЦК);

2) можливість мати цивільну правоздатність та дієздатність (див. коментар до статей 91, 92 ЦК);

3) право бути позивачем і відповідачем у суді.

Але аналізуючи загальні положення про юридичну особу в ЦК, додатково можна виділити такі ознаки: організаційну єдність (див. коментар до ст. 97 ЦК), самостійну майнову відповідальність (див. коментар до ст. 96 ЦК); здатність виступати в цивільному обороті від свого імені (див. коментар до ст. 90 ЦК).

Стаття 81. Види юридичних осіб

1. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.

1. ЦК визначає різні критерії класифікації юридичних осіб: залежно від способів об'єднання осіб та (або) майна; порядку їх створення. Така класифікація проведена в ЦК вперше.

2. Залежно від способів об'єднання осіб та (або) майна виділяються такі види юридичних осіб:

юридичні особи, які об'єднують тільки осіб (об'єднання громадян, політичні партії, благодійні організації, релігійні організації);

юридичні особи, які об'єднують осіб та майно (виробничі кооперативи);

юридичні особи, які об'єднують майно (товариства з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю, акціонерні товариства);

Залежно від способів створення ЦК виділяє:

юридичних осіб приватного права, які створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК;

юридичних осіб публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (див. коментар до статей 167,168 ЦК).

ЦК щодо поділу юридичних осіб публічного та приватного права дає тільки один критерій розмежування, а саме порядок створення, проте не лише це є їх характерною ознакою. Публічні юридичні особи ще виконують певні функції держави, АРК, територіальної громади. Так, однією з функцій держави є захист її суверенітету. Тому для забезпечення державної політики у сфері оборони створено Міністерство оборони України, яке є юридичною особою і діє на підставі «Положення про Міністерство оборони України», затвердженого Указом Президента України від 21 серпня 1997 р. № 888 (в редакції від 4 липня 2002 р. № 618/2002).

3. ЦК регулює лише порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права (господарських товариств, виробничих кооперативів (див. коментар до ст. 87 ЦК).

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією та законом. Так, представницьким органом місцевого самоврядування є виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада є юридичною особою і наділяється цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діє самостійно і несе відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

4. Частина 4 ст. 81 ЦК встановлює, що юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» органи Антимонопольного комітету України мають право приймати рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище у випадку, коли останній зловживає монопольним (домінуючим) становищем. Стаття 13 Закону встановлює, що зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин; обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям; часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання; суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню в установлений строк, який не може бути меншим шести місяців.

Стаття 82. Участь юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах

1. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Юридичні особи публічного права (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, державні підприємства, державні заклади, державні установи) можуть виступати у цивільних відносинах, як і будь-яка юридична особа приватного права. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХИ Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва мають право бути орендодавцями щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю. У зв'язку з чим вони є стороною цивільного договору, тому укладають договори оренди, мають права і несуть цивільну відповідальність за невиконання зобов'язань, які випливають із договору оренди.

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать укладення і забезпечення виконання в установленому законодавством порядку договорів з іноземними партнерами на придбання та реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг.

Стаття 83. Організаційно-правові форми юридичних осіб

1. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

2. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

3. Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом.

1. Організаційно-правова форма — це сукупність ознак, які визначають правовий статус юридичних осіб і дають підстави для виокремлення однієї юридичної особи від іншої. Такими ознаками можуть бути порядок створення та припинення діяльності юридичної особи, порядок участі її засновників, учасників (членів) в діяльності юридичної особи. Поняття організаційно-правової форми використовується щодо визначення не лише окремих видів юридичних осіб, а й організаційно-правових форм господарських товариств, непідприємницьких товариств тощо.

ЦК виділяє два види організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права — товариства та установи.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві.

Товариство може бути створене як однією особою, так і декількома особами.

Однією особою може бути створене:

товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю відповідно до ч. 1 статей 140, 151 ЦК;

акціонерне товариство (ч. 4 ст. 153 ЦК);

благодійна організація (ст. 5 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР);

командитне товариство (ст. 134 ЦК).

Існують юридичні особи, щодо яких законодавчими актами встановлено мінімальну кількість засновників (учасників, членів). Так, ст. 7 Закону України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 p. № 1087-IV встановлює, що чисельність кооперативу не може бути меншою, ніж три особи. Творча спілка, згідно із Законом України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 р. № 554/97-ВР, створюється групою професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва (всеукраїнська — у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місцева) — не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені та оприлюднені твори культури і мистецтва чи їх інтерпретації.

Залежно від мети діяльності та права учасників на отримання прибутку товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі (див. коментар до статей 84, 85 ЦК).

3. ЦК вперше виділяє таку організаційну правову форму юридичних осіб приватного права, як установа. На відміну від товариства, де учасники мають право брати участь в його управлінні, засновники установи не мають права управління установою. Засновник установи лише бере участь в її створенні шляхом об'єднання (виділення) майна, яке передається установі для досягнення за рахунок цього майна певної мети, і не бере участі в його управлінні.

ЦК прямо не вказує на те, чи належить установа до підприємницьких або непідприємницьких юридичних осіб. Але посилання у ст. 86 ЦК на можливість установами здійснювати поряд з основною діяльністю і підприємницьку, дає підставу для висновку, що основна діяльність установи не має на меті отримання прибутку.

До цього термін «установа» в законодавчих актах застосовувався як вид юридичної особи, нарівні з підприємствами та організаціями. Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 р. № 1977-ХП дає визначення поняття науково-дослідна (науково-технічна) установа (далі — наукова установа) — це юридична особа незалежно від форми власності, що створена в установленому законодавством порядку, для якої наукова або науково-технічна діяльність є основною і становить понад 70 відсотків загального річного обсягу виконаних робіт.

Відповідно до ч. З ст. 83 ЦК особливості статусу окремих видів установ можуть встановлюватися законом.

4. ЦК не встановлює вичерпного переліку організаційно-правових форм юридичних осіб, визначаючи, що крім зазначених у ст. 83 ЦК закон може передбачати й інші організаційно-правові форми юридичних осіб. Чинне законодавство України не має єдиного законодавчого акта, який чітко визначив би перелік організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. Але, наприклад, ГК виділяє такі види юридичних осіб, як підприємства та об'єднання. Так, ГК виділяє такий вид підприємства, як селянське фермерське господарство.

Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. № 973-IV визначає, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. Закон встановлює особливі права та обов'язки членів фермерського господарства, які дають підстави виділення фермерського господарства як окремої організаційно-правової форми. Так, член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при йото зйквіданн або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства (ст. 20 Закону України «Про фермерське господарство»).

Стаття 84. Підприємницькі товариства

1. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

Відповідно до ст. 42 ГК підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Основними принципами підприємницької діяльності є:

вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;

самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільний найм підприємцем працівників;

комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

вільне розпоряджання прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Підприємницькими визнаються лише ті товариства, які підпадають під дві такі ознаки:

мета товариства — отримання прибутку;

учасники, члени товариства мають право на отримання прибутку від діяльності товариства.

ЦК дає вичерпний перелік видів підприємницьких товариств, виділяючи такі:

господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) (див. коментар до статей 119, 133, 140, 151, 152 ЦК);

виробничі кооперативи (див. коментар до ст. 163 ЦК).

Стаття 85. Непідприємницькі товариства

1. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

2. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.

1. Основною відмінністю між підприємницькими та непідприємницькими товариствами є мета їх діяльності та можливість отримання їхніми учасниками (членами) прибутку.

2. ЦК встановлює, що правовий статус непідприємницьких юридичних осіб встановлюється законом. Сьогодні існує значна кількість законодавчих актів, які визначають статус окремих видів непідприємницьких товариств, зокрема:

Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» визначає правовий статус творчих спілок, встановлюючи, що творчі спілки — це добровільні об'єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Творчі спілки України можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статус. До всеукраїнських творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві творчі осередки у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Всеукраїнським творчим спілкам може надаватися статус національних;

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 p. № 1045-XIV дає визначення правового статусу професійних спілок, відповідно до якого професійною спілкою є добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Організації профспілок можуть мати статус первинних, місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських. Статус первинних мають профспілки чи організації профспілки, які діють на підприємстві, в установі, організації, навчальному закладі або об'єднують членів профспілки, які забезпечують себе роботою самостійно чи працюють на різних підприємствах, в установах, організаціях або у фізичних осіб. Статус місцевих мають профспілки, які об'єднують не менш як дві первинні профспілкові організації, що діють на різних підприємствах, в установах, організаціях однієї адміністративно-територіальної одиниці (міста, району в місті, району, села, селища). Статус обласних мають профспілки, організації яких є в більшості адміністративно-територіальних одиниць однієї області, міст Києва та Севастополя; в більшості адміністративно-територіальних одиниць однієї області, міст Києва та Севастополя, де розташовані підприємства, установи або організації певної галузі. Статус регіональних мають профспілки, організації яких є в більшості адміністративно-територіальних одиниць двох або більше областей.

Статус всеукраїнських профспілок визначається за однією з таких ознак:

наявність організацій профспілки в більшості адміністративно-територіальних одиниць України, визначених ч. 2 ст. 133 Конституції України;

наявність організацій профспілки в більшості з тих адміністративно-територіальних одиниць України, де розташовані підприємства, установи або організації певної галузі.

Статус республіканських профспілок АРК визначається за ознаками всеукраїнських профспілок щодо території АРК.

Правове положення непідприємницьких юридичних осіб визначають також такі закони:

громадських організацій — Закон України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. 2460-ХИ;

творчих спілок — Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»;

громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості — закони України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р. № 3808-ХП, «Про об'єднання громадян»;

благодійних організацій — Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»;

громадських організацій жертв нацистських переслідувань — закони України «Про жертви нацистських переслідувань» від 23 березня 2000 р. № 1584-ІП, «Про об'єднання громадян»;

молодіжних та дитячих громадських організацій — закони України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 1 грудня 1998 р. № 281-XIV, «Про об'єднання громадян»;

громадських наукових організацій — закони України «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про об'єднання громадян»;

саморегулятивних організацій — закони України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. № 2658-ІП, «Про об'єднання громадян» та ін.;

політичних партій — Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. № 2365-ІИ;

релігійних організацій — Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»;

громадських організацій ветеранів війни — Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 р. № 3551 -XII;

громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону — Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 р. № 1835-ІН.

Стаття 86. Здійснення підприємницької діяльності непідприємницькими товариствами та установами

1. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

ЦК закріпив право непідприємницьких товариств здійснювати підприємницьку діяльність. Стаття 86 ЦК, посилаючись на можливість здійснення непідприємницькими товариствами підприємницької діяльності, виділяє дві умови її здійснення:

якщо обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності не встановлені законом;

якщо це відповідає меті, для якої було створене непідприємницьке товариство та сприяє її досягненню.

Стаття 86 ЦК наводить декілька прикладів непідприємницьких юридичних осіб, які мають право здійснювати підприємницьку діяльність. Зокрема, ЦК виділяє такі види непідприємницьких юридичних осіб, як споживчі кооперативи та об'єднання громадян, правовий статус яких встановлено іншими законодавчими актами.

Відповідно до Закону України «Про кооперацію» непідприємницькими видами кооперативів є:

обслуговуючий кооператив — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу;

споживчий кооператив (споживче товариство) — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.

Стаття 3 Закону встановлює, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. Отже, отримання прибутку кооперативами не суперечить їх діяльності. Тому ці юридичні особи мають право здійснювати підприємницьку діяльність.

Заборонено займатися підприємницькою діяльністю політичним партіям. Відповідно до ст. 24 Закону України «Про об'єднання громадян» політичні партії, створювані ними установи і організації не мають права займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів.

Стаття 87. Створення юридичної особи

1. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

3. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).

4. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

1. Характерною ознакою юридичних осіб приватного права є те, що вони створюються та діють на підставі установчих документів. Зазначені документи розробляють та підписують всі учасники (засновники), якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» установчі документи юридичної особи викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади. Так, відповідно до Закону України «Про захист економічної конкуренції» вимагається погодження створення деяких суб'єктів господарювання, створення яких призведе до можливості зловживання монопольним становищем.

Установчі документи можуть не підписуватися всіма засновниками у випадку, коли вони приймаються відповідно до законодавства на установчих зборах. Так, відповідно до ст. 7 Закону України «Про кооперацію» рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами. Рішення установчих зборів оформляється протоколом, який підписують головуючий та секретар зборів. У протоколі зазначаються особи, які брали участь в установчих зборах: для фізичної особи — прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (для осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, — дані документа, який його замінює); для юридичної особи — прізвище, ім'я, по батькові уповноваженого представника юридичної особи, дані про державну реєстрацію, що підтверджуються свідоцтвом про державну реєстрацію або його нотаріально завіреною копією, документ, що підтверджує його повноваження. Дані про фізичну особу засвідчуються її особистим підписом, а про юридичну особу — підписом її уповноваженого представника. При створенні кооперативу складається список членів та асоційованих членів кооперативу, який затверджується загальними зборами.

2. Частиною 2 ст. 87 ЦК встановлено, що установчим документом товариства є затверджений статут або засновницький договір між учасниками. На підставі договору діють повні та командитні товариства, всі інші юридичні особи — на підставі статуту.

Зазначена стаття допускає можливість встановлення законом інших видів установчих документів. Так, відповідно до ст. 134 ЦК командитне товариство може діяти на підставі заяви (меморандуму) у випадку, якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником, або якщо воно створюється одним повним учасником. При створенні деяких видів юридичних осіб допускається укладення договору, але цей договір не є установчим документом (див. статті 142, 151, 153 ЦК).

3. Частина 3 ст. 87 ЦК визначає, що установа діє на підставі індивідуального або спільного установчого акта, який може бути скасований лише до державної реєстрації. Особливістю установчого документа установи є те, що засновник (засновники) не мають права вносити до нього зміни. Це правило випливає зі ст. 101 ЦК, яка передбачає, що засновники не мають права на управління установою. Вимоги до установочного акта встановлює ст. 101 ЦК.

4. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації (див. ст. 89 ЦК).

Стаття 88. Вимоги до змісту установчих документів

1. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

2. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

3. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

1. Стаття 88 ЦК визначає основні вимоги, які повинні міститися в установчих документах товариств та установ — статуті та засновницькому договорі товариства, установчому акті установи.

У статуті вказується найменування юридичної особи (див. коментар до ст. 90 ЦК), її місцезнаходження (див. коментар до ст. 93), адреса, органи управління (див. коментар до ст. 97 ЦК), їх компетенція та порядок прийняття ними рішення (див. коментар до статей 145,159 ЦК), порядок вступу до товариства та виходу (див. коментар до ст. 116 ЦК), якщо інші вимоги не встановлені ЦК та іншими законами.

ЦК встановлює такі вимоги до установчих документів повного товариства (див. коментар до ст. 120 ЦК), командитного товариства (див. коментар до ст. 134 ЦК), товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю (див. коментар до ст. 143 ЦК), акціонерного товариства (див. коментар до ст. 154 ЦК). Інші вимоги до установчих документів встановлюють законодавчими актами. Так, ст. 12 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» вимагає також зазначення у статуті благодійної організації таких відомостей: статус та організаційно-правова форма благодійної організації; предмет, цілі, завдання та основні форми благодійної діяльності; джерела фінансування та порядок використання майна і коштів благодійної організації; порядок внесення змін до статуту (положення) благодійної організації; порядок реорганізації або ліквідації благодійної організації, використання її майна і коштів у разі припинення діяльності; права і обов'язки членів благодійної організації.

2. Засновницький договір товариства повинен визначати зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників. Додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору встановлюються для повного товариства у ст. 120 ЦК, для командитного товариства — у ст. 134 ЦК.

3. В установчому акті установи вказується мета, а також визначається майно, яке засновник (засновники) передає установі для досягнення її мети, а також структура управління. Якщо у заповіті відсутні зазначені вимоги, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

Стаття 89. Державна реєстрація юридичної особи

1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

2. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.

3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

5. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

1. Державна реєстрація є невід'ємною ознакою юридичної особи, оскільки лише з цього моменту вона набуває статусу юридичної особи. Державна реєстрація юридичних осіб — це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» реєструються всі види юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування. Особливості державної реєстрації можуть бути встановлені іншими законами для об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших установ та організацій. Але у будь-якому випадку вони набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ст. 5 зазначеного Закону державна реєстрація юридичних осіб — підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи. Для проведення державної реєстрації подаються: реєстраційна картка, яка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці повинен бути нотаріально посвідчений; два примірники установчих документів. Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. У разі коли законом встановлено вимоги щодо реєстрації установчих документів, такі документи подаються з відміткою про їх реєстрацію в органі, визначеному законом. Крім установчих документів також подаються копія рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; документ про підтвердження реєстрації іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження (легалізований у встановленому порядку); документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

2. Крім встановлених ч. 2 ст. 89 ЦК підстав для відмови в реєстрації юридичних осіб (порушення порядку створення або невідповідності її установчих документів) відповідно до ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», підставами для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи є: невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в документах, що подані для проведення державної реєстрації юридичної особи; невідповідність установчих документів вимогам, встановленим Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» щодо оформлення документів, які подаються державному реєстратору.

До порушень порядку створення юридичної особи, який встановлено законом, Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», зокрема, відносить: наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної особи; невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної особи відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі; наявність обмежень щодо вчинення засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженою ними особою деяких юридичних дій, а саме проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення щодо припинення; наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися; використання у найменуванні юридичної особи повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється KM України. Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи з інших підстав не допускається.

За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор зобов'язаний не пізніше трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі повідомлення про відмову в проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, відповідно до опису.

3. Відмову в проведенні державної реєстрації юридичної особи може бути оскаржено в господарському суді, якщо засновниками юридичної особи є лише юридичні особи, чи у суді, якщо засновником є хоча б одна фізична особа.

4. В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи:

повне найменування юридичної особи та скорочене у разі його наявності; ідентифікаційний код юридичної особи; форма власності; організаційно-правова форма;

центральний чи місцевий орган виконавчої влади, до сфери управління якого належить юридична особа державної форми власності чи юридична особа, в статутному фонді якої частка держави становить не менше 25 відсотків;

місцезнаходження юридичної особи;

перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому числі ім'я, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків, якщо засновник — фізична особа; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник — юридична особа;

основні види діяльності;

прізвище, ім'я, по батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, ідентифікаційні номери фізичних осіб — платників податків;

дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи;

дані про розмір статутного фонду (статутного або складеного капіталу), у тому числі частки кожного із засновників (учасників), а також розмір сплаченого статутного фонду (статутного або складеного капіталу) на дату проведення державної реєстрації та дату закінчення його формування; дата та номер запису про проведення державної реєстрації юридичної особи, дати та номери записів про внесення змін до нього; підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

дані про установчі документи, дати та номери записів про внесення змін до них;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації змін до установчих документів;

дата та номер запису про скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи;

дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;

дані про відокремлені підрозділи юридичної особи;

дані про перебування юридичної особи в процесі припинення, зокрема дата реєстрації рішення засновників (учасників) або уповноважених ними органів про припинення юридичної особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо);

дата та номер запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

дата та номер запису про скасування державної реєстрації, припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

місце проведення державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом;

місцезнаходження реєстраційної справи;

дані про видачу виписок, витягів, довідок з Єдиного державного реєстру;

прізвище, ім'я, по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію юридичної особи, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи;

дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження.

Факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи засвідчує свідоцтво про державну реєстрацію — документ встановленого зразка.

5. Державній реєстрації підлягають також зміни до установчих документів. Для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи засновники (учасники) або уповноважений ними орган чи особа повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи; нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, яким затверджено зміни до установчих документів; оригінал установчих документів юридичної особи з відміткою про їх державну реєстрацію; два примірники змін до установчих документів юридичної особи та два примірники установчих документів у новій редакції, або два примірники установчих документів у новій редакції; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації змін до установчих документів. Внесення змін до установчих документів юридичної особи оформляється окремим додатком або викладенням установчих документів у новій редакції. На титульній сторінці додатка до установчих документів юридичної особи робиться відмітка про те, що зазначені документи є невід'ємною частиною відповідних установчих документів.

ЦК визначив момент набуття чинності змінами до установчих документів для третіх осіб, а саме з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення державного органу, який здійснює державну реєстрацію.

Із зазначеного у ч. 5 ст. 89 ЦК випливає, що учасники товариства можуть встановлювати щодо себе інший момент набуття чинності змінами до установчих документів. Так, наприклад, у випадку зміни учасника повного товариства вносяться зміни до засновницького договору. Тому для учасників такого товариства ці зміни можуть набувати чинності з дня підписання засновницького договору.

Юридична особа та її учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін. Так, наприклад, учасники повного товариства відповідно до ст. 122 ЦК діють від імені повного товариства. Тому, якщо були внесені зміни до засновницького договору у зв'язку зі зміною учасників, але не були зареєстровані, його учасники не мають права посилатися на те, що новий учасник повного товариства не мав права ведення справ від імені товариства без державної реєстрації змін до нього.

Стаття 90. Найменування юридичної особи

1. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування.

2. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування.

Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом.

3. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.

4. У разі зміни свого найменування юридична особа крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

5. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

1. Індивідуалізація юридичної особи провадиться шляхом надання їй найменування. Частина 1 ст. 90 ЦК встановлює, що юридична особа повинна мати своє найменування, яке повинно містити обов'язкову організаційно-правову форму, наприклад «Товариство з обмеженою відповідальністю «Едельвейс», «Споживче товариство «Чернігів», а установа — про інформацію та характер її діяльності, наприклад «Благодійна установа «Допомога».

У деяких законодавчих актах використовується термін «назва» (ст. 12 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації», ст. 12і Закону України «Про об'єднання громадян»), але зазначені терміни є тотожними.

У законодавчих актах встановлюються спеціальні вимоги щодо найменування певних видів юридичної особи. Так, ст. 12і Закону України «Про об'єднання громадян» встановлює, що назва об'єднання громадян повинна складатися з двох частин — загальної та індивідуальної. Загальна назва (партія, рух, конгрес, союз, спілка, об'єднання, фонд, фундація, асоціація, товариство тощо) може бути однаковою у різних об'єднань громадян. Індивідуальна назва об'єднання громадян є обов'язковою і повинна бути суттєво відмінною від індивідуальних назв зареєстрованих в установленому порядку об'єднань громадян з такою самою загальною назвою. Стаття 15 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-Ш передбачає, що банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово «банк», а також вказівку на організаційно-правову форму банку.

Слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані НБУ як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана ВР України. Лише за згодою НБУ можливе вживання у найменуванні банку слів «Україна»», «державний», «центральний», «національний» та похідних від них. НБУ має право відмовити у використанні банком запропонованого найменування за наведених у ст. 15 зазначеного Закону підстав.

Вимога ЦК щодо індивідуальності найменування юридичної особи дає підставу для відмови у державній реєстрації юридичних осіб відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», у ст. 6 вказано, що державний реєстратор на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці: проводить резервування найменувань юридичних осіб, яка має зареєструватися. Стаття 23 цього Закону встановлює процедуру резервування найменування юридичної особи, відповідно до якої засновник (засновники) юридичної особи має право зарезервувати найменування юридичної особи строком на два місяці, а для відкритих акціонерних товариств — строком на дев'ять місяців шляхом подачі заяви встановленого зразка із зазначенням повного найменування юридичної особи, під яким він (вони) мають намір її зареєструвати, і документ, що підтверджує внесення плати за проведення резервування найменування юридичної особи. У разі відсутності в Єдиному державному реєстрі найменування юридичної особи, тотожного тому, яке зазначено в заяві про резервування найменування юридичної особи, державний реєстратор вносить до Єдиного державного реєстру запис про резервування найменування юридичної особи і видає (надсилає рекомендованим листом) засновнику юридичної особи або уповноваженій ним особі довідку з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи, яка дійсна протягом строку резервування. За проведення резервування найменування юридичної особи справляється плата в розмірі двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Частина 2 ст. 90 ЦК встановлює, що юридична особа, яка є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування, яке є об'єктом інтелектуальної власності (див. коментар до статей 489-491 ЦК) і може бути зареєстрована у порядку, встановленому законом. Але на сьогодні такий законодавчий акт не прийнятий.

3. Найменування юридичної особи вказується в ЇЇ установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру, в який також вносяться і зміни найменування.

4. При зміні найменування юридична особа повинна здійснити певні дії: внести зміни в установчі документи, зареєструвати зміни до установчих документів, помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що має містити такі відомості: попереднє та нове найменування юридичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи; місцезнаходження юридичної особи; місце та дату проведення державної реєстрації змін до установчих документів, зокрема щодо зміни найменування юридичної особи.

Також юридична особа повинна повідомити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

5. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи. Стаття 27 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» забороняє використання у найменуванні юридичної особи повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється KM України.

Стаття 91. Цивільна правоздатність юридичної особи

1. Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

2. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

3. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

4. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

1. Юридична особа, як і фізична особа, має цивільну правоздатність (див. ст. 81 ЦК), за винятком тих прав, які за своєю правовою природою можуть мати лише фізичні особи (див. ст. 283 ЦК). Цивільна правоздатність виникає з дня її державної реєстрації та внесення до Єдиного державного реєстру.

2. Новелою чинного ЦК є відмова від спеціальної правоздатності юридичних осіб, яка визначається метою їх діяльності, та можливість обмеження правоздатності лише за рішенням суду. При цьому суд виносить рішення не про обмеження правоздатності взагалі, а лише про здатність мати певні права. Не вважається обмеженням правоздатності позбавлення юридичної особи окремих суб'єктивних прав, зокрема звернення стягнення на майно юридичної особи та його примусовий продаж.

3. Окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа має право здійснювати лише після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Перелік таких видів діяльності встановлюється Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», юридичні особи можуть займатися тільки після одержання ними спеціального дозволу (ліцензії). Наприклад, медична практика, виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності, надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним транспортом, проведення землевпорядних та земле-оціночних робіт та ін. (додатково див. ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»).

Дія цього Закону не поширюється на ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячними і плодовими, алкогольними напоями та тютюновими виробами. Таке ліцензування здійснюється згідно із законами, що регулюють відносини у цих сферах. Зокрема, Закон України «Про банки і банківську діяльність» встановлює, що без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України (ст. 19 Закону).

Ліцензування також провадиться при здійсненні окремих валютних операцій юридичними особами відповідно до Декрету KM України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. № 15-93 НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують такі операції:

а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком платежів в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей; платежів в іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;

б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України;

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави;

ґ) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

д) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів.

Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

4. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її реєстрації (див. коментар до ст. 87 ЦК) і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення (див. коментар до ст. 111 ЦК).

Стаття 92. Цивільна дієздатність юридичної особи

1. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

2. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.

3. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

4. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

1. На відміну від фізичної особи, у якої дієздатність виникає з моменту, встановленого законом (див. ст. ЗО ЦК), у юридичної особи дієздатність виникає одночасно з правоздатністю. Формують та виражають волю юридичної особи її органи, і саме їх дії розглядаються як дії юридичної особи. Склад (перелік) органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Як правило, від імені товариства діє виконавчий орган, який може бути колегіальним чи одноособовим. Наявність колегіального виконавчого органу не означає, що юридична особа діє саме через нього. У законі чи установчих документах юридичної особи чітко встановлюється, які члени колегіального органу мають право діяти від імені юридичної особи.

2. У законах можуть встановлюватися випадки, коли юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Відповідно до статей 122, 136 ЦК ведення справ від імені повного та командит-ного товариства здійснюють учасники товариств.

Стаття 3 Декрету KM України «Про довірчі товариства» від 17 березня 1993 р. № 23-93 встановлює, що довірчі операції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники — довірені особи.

Довірені особи виконують свої обов'язки перед довірителями майна особисто. Якщо учасником довірчого товариства виступає юридична особа, то довірчі операції від її імені здійснює представник, уповноважений цією юридичною особою. Вартість майна, яке довірена особа бере на обслуговування у довірителів майна, не повинна сумарно перевищувати частки довіреної особи в статутному фонді довірчого товариства та відповідно її особистої додаткової відповідальності.

3. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень, які визначаються законом чи установчими документами юридичної особи.

У деяких випадках в установчих документах встановлюються обмеження щодо можливості здійснення певних дій органами управління. Так, у статутах підприємницьких товариств дуже часто встановлюються види договорів, які не має право укладати керівник юридичної особи без попереднього рішення загальних зборів чи наглядової ради або іншого органу управління. Але у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Це, зокрема, стосується випадків, коли сторона договору знала про встановлені обмеження щодо укладення певних договорів керівником юридичної особи, але все ж таки уклала його. Тому для попередження спірних ситуацій бажано у договорах зазначати про те, що сторони ознайомлені з установчими документами.

4. Вперше ч. 4 ст. 92 ЦК закріпила можливість солідарної відповідальності членів органів управління, які діють від імені юридичної особи, за збитки, завдані ними юридичній особі. При вирішенні питання про можливість покладення цивільної відповідальності на членів органів управління слід виходити з загальних норм цивільного законодавства, а саме у разі наявності правопорушення, вини членів органів управління та причинного зв'язку між діями та збитками.

Стаття 93. Місцезнаходження юридичної особи

1. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом.

2. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах.

1. У цивільному праві місцезнаходження має суттєве значення, оскільки, наприклад, залежно від цього визначається виконання деяких видів зобов'язань. Так, відповідно до ст. 532 ЦК якщо місце виконання грошових зобов'язань не було визначене договором, воно виконується за місцезнаходженням юридичної особи. Відповідно до ст. 15 ГПК справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у споpax про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо, а по спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Стаття 93 ЦК надає можливість визначення місцезнаходження юридичної особи іншими законодавчими актами. Зокрема, ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» визначає місцезнаходження юридичної особи як місцезнаходження постійно діючого виконавчого органу юридичної особи, а в разі його відсутності — місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності (далі — виконавчий орган), за певною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється зв'язок з юридичною особою.

2. Відповідно до ст. 88 та ч. 2 ст. 93 ЦК місцезнаходження вказується в установчих документах.

Оскільки відповідно до ст. 88 ЦК установчі документи юридичної особи повинні обов'язково містити місцезнаходження юридичної особи, то у разі коли відбувається зміна місцезнаходження, повинні вноситися відповідно зміни до установчих документів і бути проведена державна реєстрація цих змін. Після проведення державної реєстрації в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації має бути надруковане повідомлення, яке повинно містити: найменування юридичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи; попереднє та нове місцезнаходження юридичної особи; місце та дату проведення державної реєстрації змін до установчих документів, зокрема щодо зміни місцезнаходження юридичної особи (ст. 22 Закону).

У разі відсутності юридичної особи за місцезнаходженням та наявності запису в Єдиному державному реєстрі про це суд має право постановити рішення щодо припинення юридичної особи (ст. 38 Закону).

Встановлення факту відсутності юридичної особи провадиться відповідно до ст. 19 Закону. Юридична особа щороку, починаючи з наступного року з дати її державної реєстрації, протягом одного місяця зобов'язана подати (надіслати рекомендованим листом) державному реєстратору реєстраційну картку встановленого зразка про підтвердження відомостей про юридичну особу. Якщо реєстраційна картка про підтвердження відомостей про юридичну особу не була надана юридичною особою в установлений цією частиною строк, державний реєстратор зобов'язаний у строк, що не перевищує десяти робочих днів з дати, яка встановлена для юридичної особи для подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу, направити рекомендованим листом юридичній особі повідомлення про необхідність подання державному реєстратору реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу. У разі повернення до державного реєстратора рекомендованого листа з відміткою відділення зв'язку про відсутність юридичної особи за вказаною адресою або неподання юридичною особою протягом місяця з дати направлення їй відповідного повідомлення реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням або запис про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу.

Стаття 94. Особисті немайнові права юридичної особи

1. Юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.

Юридична особа може мати як майнові, так і особисті немайнові права, зокрема до останніх належить право на недоторканність її ділової репутації (див. ст. 201 ЦК), право на інформацію (див. ст. 302 ЦК), право участі у інших юридичних особах, зокрема у товариствах (див. коментар до ст. 100 ЦК), право на найменування (див. коментар до ст. 90 ЦК).

Способи захисту особистих немайнових прав визначаються за правилами, встановленими у главі З ЦК (див. коментар до статей 15-23).

Стаття 95. Філії та представництва

1. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

2. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

4. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

5. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

1. Юридичні особи мають право створювати філії та представництва, які не є юридичною особою, але здійснюють певні дії поза місцем розташування юридичної особи як відокремлений підрозділ.

Філія здійснює всі або частину її функцій (виробляє продукцію, виконує роботи або операції, надає послуги в єдиному замкненому технологічному процесі з юридичною особою). Філія має право здійснювати ті дії, які має право здійснювати юридична особа. У деяких випадках законодавством встановлені спеціальні правила для створення та діяльності філії. Так, відповідно до ст. 23 Закону України «Про банки і банківську діяльність» філії банків відкриваються за згодою НБУ, який перевіряє відповідність приміщення і обладнання філії встановленим ним вимогам.

2. Представництво здійснює захист та представництво інтересів юридичної особи. Здійснення функцій представництва не можна ототожнювати з представництвом юридичної особи (див. главу 17 ЦК). Представництво юридичної особи здійснює представницькі дії, наприклад передає товари зі складу, організує ведення договірної роботи юридичної особи тощо.

3. Філія та представництво не є суб'єктами цивільних правовідносин, не мають права бути стороною договорів, власником майна навіть у тому випадку, коли вони ведуть баланс, оскільки не є юридичними особами. Але філія та представництво можуть бути суб'єктами інших видів правовідносин, наприклад податкових, та виступати самостійним платником податків, хоча відповідальність за своєчасне та повне внесення сум податку до бюджету несе платник податку, у складі якого знаходиться така філія, тобто юридична особа (ст. 2.1.3 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР).

Філіям, іншим відокремленим підрозділам підприємств, установ, організацій, господарських об'єднань, суб'єктів підприємництва, об'єднань громадян, зареєстрованих в Україні, інших організаційних форм підприємництва дозволяється виготовлення печаток, якщо це передбачено положенням або наказом про ці філії. У такому разі в текст печаток вміщується слово «Філія» («Інструкція про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів», затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 січня 1999 р. № 17). Для одержання дозволу на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів для філій (відділень), представництв, інших відокремлених підрозділів суб'єктів підприємницької діяльності, які не потребують державної реєстрації, юридичні особи мають право звертатися до органів внутрішніх справ за місцем реєстрації суб'єкта підприємництва.

Філія та представництво мають право відкривати поточні рахунки банків відповідно до «Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах», затвердженої постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 р. № 492.

4. Керівники філії та представництва призначаються органами юридичної особи і діють на підставі виданої нею довіреності від імені юридичної особи, а не філії та представництва.

5. Філія та представництво не підлягають спеціальній державній реєстрації, оскільки не є юридичними особами. Але відповідно до ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» відомості про відокремлені підрозділи юридичної особи залучаються до її реєстраційної справи та включаються до Єдиного державного реєстру.

Виконавчий орган юридичної особи або уповноважена ним особа зобов'язані подати державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи заповнену реєстраційну картку про створення відокремленого підрозділу та рішення органу управління юридичної особи про створення відокремленого підрозділу або повідомлення встановленого зразка про закриття відокремленого підрозділу. Державний реєстратор протягом двох робочих днів з дати надходження цих документів має долучити їх до реєстраційної справи цієї юридичної особи, внести відповідний запис до Єдиного державного реєстру та передати відповідні відомості про відокремлені підрозділи юридичної особи органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування за місцезнаходженням юридичної особи та за місцезнаходженням відокремленого підрозділу. Оскільки філія та представництва не є юридичними особами, вони не можуть припинити свою діяльність шляхом ліквідації чи реорганізації.

У разі ліквідації юридичної особи припиняють діяльність філія та представництво.

Стаття 96. Відповідальність юридичних осіб

1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.

3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

1. Однією з ознак юридичної особи є можливість самостійно відповідати за своїми зобов'язаннями. З можливістю відповідати за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном пов'язана можливість визнання юридичної особи банкрутом у випадку неплатоспроможності юридичної особи, тобто неможливості виконати свої зобов'язання перед кредиторами. Юридична особа відповідає як за цивільні зобов'язання, що виникли з договору, а також за заподіяння шкоди, в тому числі її працівниками, так і за виконання податкових та інших зобов'язань.

2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним їй майном, яке належить їй на праві власності. Для деяких юридичних осіб встановлені винятки із цього правила. Так, відповідно до ст. 20 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» на майно культового призначення не може бути звернено стягнення за претензіями кредитора. Якщо у юридичної особи майно перебуває тільки у користуванні на підставі договору оренди чи, наприклад, право користування передане як вклад до статутного капіталу товариства, на це майно не може бути звернено стягнення за борги юридичної особи.

3. Відповідальність юридичної особи є самостійною. Тобто за загальним правилом учасники, акціонери, члени цієї юридичної особи не відповідають за її обов'язки, а юридична особа не відповідає за обов'язки учасника, за винятком випадків, встановлених законом, зокрема:

учасники повного та командитного товариства солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями цих товариств (статті 119, 133 ЦК);

учасники товариства з додатковою відповідальністю відповідають за його зобов'язаннями своїми внесками до статутного капіталу, а при недостатності цих сум — додатково майном, що належить їм в однаковому для всіх учасників кратному розмірі щодо внеску кожного учасника (ст. 151 ЦК).

4. Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі подальшого схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації, а юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, лише у разі подальшого схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи. Так, відповідно до ст. 36 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ установчі збори акціонерного товариства вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства.

Стаття 97. Управління товариством

1. Управління товариством здійснюють його органи.

2. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

1. Дієздатність юридичної особи здійснюється її органами (див. ст. 92 ЦК). Залежно від видів юридичної особи законодавством або установчими документами можуть визначатися види органів управління. Існують товариства, де не створюються спеціальні органи управління, а всі рішення приймаються за згодою всіх учасників (див. коментар до ст. 121 ЦК).

2. Частина 2 ст. 97 ЦК встановлює, що органом управління є загальні збори учасників. До таких видів юридичних осіб належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, виробничі кооперативи, якщо інші органи не встановлені законодавством. Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про кооперацію» у разі коли з організаційних причин (через територіальне розміщення чи значну чисельність членів кооперативу) проведення загальних зборів членів кооперативу неможливе, статутом кооперативу може бути передбачене скликання зборів уповноважених кооперативу. Кількість членів кооперативу, які мають право делегувати уповноважених, та порядок делегування уповноважених для участі у зборах уповноважених визначаються статутом кооперативу.

Як правило, у юридичних осіб існують виконавчі органи, але з цього правила є винятки. Так, відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. № 2299-ІП в корпоративних інвестиційних фондах, які створюються у формі акціонерних товариств і провадять виключно діяльність із спільного інвестування, не створюється виконавчий орган, оскільки його функції здійснює компанія з управління активами — господарське товариство, яке здійснює професійну діяльність з управління активами фонду на підставі ліцензії, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Крім загальних зборів та виконавчого органу в деяких юридичних особах існують ще й інші органи управління. Так, відповідно до статей 13, 17 Закону України «Про кредитні спілки» від 20 грудня 2001 р. № 2908-Ш органами управління кредитної спілки є кредитний комітет, який є відповідальним за організацію кредитної діяльності спілки. Він призначається спостережною радою та підзвітний загальним зборам членів кредитної спілки та спостережній раді і несе перед ними відповідальність за ефективність кредитної діяльності спілки. Членами кредитного комітету можуть бути члени спостережної ради, члени правління та інші особи. До компетенції кредитного комітету кредитної спілки належать:

розгляд заяв членів кредитної спілки про надання кредитів і прийняття рішень з цих питань;

здійснення контролю за якістю кредитного портфеля;

вирішення інших питань, пов'язаних з кредитною діяльністю, відповідно до цього Закону, статуту кредитної спілки та положення про кредитний комітет.

Особливості управління юридичних осіб, які прийняли рішення про припинення або виділення або знаходяться в стадії банкрутства, регулюються відповідно ст. 105 ЦК та Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Так, відповідно до ст. 105 ЦК з моменту призначення комісії по припиненню юридичної особи до неї переходять права щодо управління справами товариства.

Відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління юридичною особою та розпорядження його майном, а ліквідатор виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута.

Стаття 98. Загальні збори учасників товариства

1. Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.

2. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3Д го~ лосів, якщо інше не встановлено законом.

3. Учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочину та щодо спору між ним і товариством.

4. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів.

Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не виконана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.

5. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.

1. Вищим органом товариства є загальні збори, тому ч. 1 ст. 98 ЦК надає право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Загальні збори товариства мають право передати іншим органам товариства вирішення питань, які належать до їх компетенції, за умови, що законодавством або установчими документами такі питання не віднесені до виключної компетенції загальних зборів (див. ст. 159 ЦК).

У деяких випадках законодавством встановлюється можливість передачі загальними зборами питань, які віднесені до їх компетенції, іншим органам управління. Так, відповідно до ст. 47 Закону України «Про господарські товариства» загальні збори можуть винести рішення про передачу частини належних їм прав до компетенції правління.

2. Частина 2 ст. 98 ЦК передбачає загальне правило про порядок прийняття рішень загальними зборами більшістю голосів, якщо інше не встановлено установчими документами та законом. Зазначення, у першу чергу, в цій нормі на можливість зміни загального правила установчими документами, а вже в ДРУГУ — законом не означає, що законодавець надав право змінювати встановлені законодавством вимоги щодо голосування. Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про кооперацію» рішення загальних зборів членів кооперативу приймаються більшістю голосів, присутніх на його загальних зборах. Отже, статутом кооперативу не може бути змінений порядок прийняття рішення загальними зборами кооперативу.

Частиною 2 ст. 98 ЦК встановлено, що певні питання, які вирішують на зборах, повинні вирішуватися кваліфікованою більшістю голосів у 3/А голосів, а саме щодо внесення змін до статуту товариства, його ліквідації, а також відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків майна товариства.

При вирішенні питання про відчуження майна товариства у розмірі 50 процентів і більше його вартість визначається за балансом, а не за ціною, встановленою за домовленістю сторін у договорах. Відчуження майна може провадитися різними шляхами — укладенням договорів купівлі-продажу, застави, міни тощо чи передачею до статутного капіталу іншого товариства. Рішення повинно прийматися незалежно від виду майна (будівлі, споруди, акції, частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю тощо).

Відповідно до ст. 159 ЦК рішення загальних зборів з питань внесення змін до статуту товариства та ліквідації товариства приймаються 3Д голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, а не від загальної кількості голосів, як це встановлює ч. 2 ст. 98 ЦК.

3. Новелою ЦК є встановлення обмеження учасника товариства щодо голосування при вирішенні загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочинів (див. коментар до ст. 202 ЦК) та щодо спору між ним і товариством. ЦК не уточнює, який саме спір може виникнути між учасником та товариством. На наш погляд, це може стосуватися не лише судових спорів, в яких сторонами є товариство та його учасники, а й, наприклад, питань щодо виключення учасника з товариства, розірвання трудового договору з членом виробничого кооперативу тощо.

4. За загальним правилом, закріпленим в ч. 4 ст. 98 ЦК, порядок скликання загальних зборів встановлюється товариством. Але на сьогодні існують випадки, коли порядок скликання загальних зборів встановлюється законом. Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про кооперацію» чергові збори кооперативу скликаються правлінням або головою кооперативу у разі потреби, але не рідше одного разу на рік. Про дату, місце, час проведення та порядок денний загальних зборів члени кооперативу повинні бути повідомлені не пізніше ніж за 10 днів до визначеного строку їх проведення.

ЦК надав будь-яким учасникам, які володіють не менше як 10 відсотками голосів товариства незалежно від виду товариства, право вимагати скликання загальних зборів, а у тому випадку, коли вимога не буде виконана, учасники мають право самі скликати загальні збори. При виконанні цієї вимоги щодо акціонерних товариств існують певні труднощі. Це, зокрема, пов'язане з конфіденційністю реєстру акціонерного товариства. У зв'язку з цим ДКЦПФР зобов'язала реєстроутримувача, для виконання умов конфіденційності, на вимогу і за рахунок акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів, направити власникам іменних акцій повідомлення про скликання позачергових зборів акціонерного товариства та провести реєстрацію учасників зборів під час їх проведення, якщо зазначене передбачене договором (п. 10.7 «Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів», затвердженого рішенням ДКЦПФР від 26 травня 1998 р. № 60).

5. Частиною 5 ст. 98 ЦК визначено, що рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. У випадку коли позивачем виступає юридична особа або фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, то справа розглядається у господарському суді. Якщо як позивач виступає фізична особа, справа розглядається в судах загальної юрисдикції. Відповідачем у справі виступає сама юридична особа (товариство).

Стаття 99. Виконавчий орган товариства

1. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.

2. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим частини другої статті 98 цього Кодексу.

3. Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків.

4. Назвою виконавчого органу товариства відповідно до установчих документів або закону може бути «правління», «дирекція» тощо.

1. Стаття 99 ЦК встановила загальне правило щодо створення виконавчого органу та визначення його компетенції. Але компетенцію виконавчих органів може встановлювати й закон. Так, відповідно до ст. 16 Закону України «Про кооперацію» виконавчий орган кооперативу:

здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень;

представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами;

укладає угоди між кооперативом та іншими особами;

діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу. Відповідно до ст. 88 ЦК в установчих документах товариства має бути зазначена компетенція виконавчого органу.

2. Виконавчі органи товариства можуть складатися з однієї особи і мають назву «одноособовий орган» (наприклад директор, президент, керуючий). Якщо до складу виконавчого органу товариства входить кілька осіб, такий орган є колегіальним (наприклад дирекція, правління, президія).

Колегіальний орган товариства приймає рішення простою більшістю голосів від числа присутніх членів, якщо інше не встановлено установчими документами або законом (див. коментар до ст. 98 ЦК).

3. Положення, встановлені ч. З ст. 99 ЦК, вирішили спори щодо можливості усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків. Термін «усунення» має викликати на практиці труднощі, оскільки в деяких випадках це не ототожнюється з переобранням (відкликанням) члена органу управління. На наш погляд, у даному випадку йдеться про припинення повноважень члена виконавчого органу, включаючи голову правління.

На практиці багато питань виникало щодо можливості дострокового припинення повноважень членів виконавчого органу, які виконують їх на підставі трудового договору (контракту), оскільки КЗпП встановлював спеціальні вимоги щодо звільнення працівника на вимогу власника чи уповноваженого органу. Тому зараз ст. 99 ЦК, закріпивши правило усунення члена виконавчого органу у будь-який час, фактично надала пріоритет нормам цивільного права над трудовими.

Водночас установчими документами товариства може бути встановлений перелік підстав, відповідно до яких можна усунути членів виконавчого товариства від виконання ними своїх обов'язків. У такому разі член виконавчого органу може бути усунений лише при виникненні підстав, встановлених установчими документами.

4. ЦК чітко не визначає, яку назву повинен мати виконавчий орган, даючи лише дві назви — правління та дирекція. На практиці трапляються випадки, коли колегіальний орган іменують президія, рада директорів, виконавча дирекція тощо. Але у будь-якому разі назва органу управління має бути визначена в установчих документах товариства.

Як уже зазначалося в коментарі до ст. 92 ЦК, існують юридичні особи, в яких немає виконавчого органу (повні та командитні товариства, інвестиційні фонди тощо).

Стаття 100. Право участі у товаристві

1. Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі.

2. Учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо установчими документами не встановлений обов'язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року.

3. Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених установчими документами або законом, може бути виключений з товариства.

1. Право участі у товаристві належить до категорії особистих невідчужуваних немайнових прав, тому його не можна передавати іншим юридичним чи фізичним особам. Закріплення цієї норми у ЦК не обмежує учасників товариства на передачу ними часток у статутному капіталі чи акцій в товариствах.

Законодавчими актами встановлені обмеження щодо участі деяких юридичних осіб у товариствах. Так, відповідно до Декрету KM України «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31 грудня 1992 р. № 24-92 державним підприємствам забороняється бути учасником та засновником господарських товариств. Стаття 141 ЦК встановлює, що особа може бути учасником тільки одного товариства з обмеженою відповідальністю, учасником якого є одна особа.

2. ЦК закріпив право учасника на вихід з товариства у будь-який час. Але законодавством можуть встановлюватися вимоги щодо повідомлення про такий вихід. Так, ст. 148 ЦК встановлює, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю може вийти з товариства, повідомивши про це не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Але такий строк не може перевищувати 1 року. Стаття 126 ЦК встановлює, що учасник повного товариства може вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства.

ЦК та Закон України «Про господарські товариства» не встановлюють можливості, підстав, порядку та наслідків виходу акціонера із товариства. На наш погляд, щодо акціонера має йтися не про вихід, а про відчуження акцій, тим більше, що при цьому він не набуває жодних майнових прав у зв'язку з виходом із товариства, пов'язаних з виплатою вартості частки (товариство з обмеженою відповідальністю) чи паю (виробничий кооператив). Для акціонерного товариства вихід з товариства акціонера пов'язаний з відчуженням акцій. Тому статутом акціонерного товариства не може передбачатися строк попередження акціонера про відчуження акцій.

3. Частина 3 ст. 100 ЦК визначає, що установчими документами та законом може бути передбачена можливість виключення учасника товариства. Хоча зазначена норма не встановлює можливостей щодо виключень із цього загального правила, але не можна виключити акціонера з товариства, оскільки це не позбавляє його права власності на акцію. Тому навіть якщо статут акціонерного товариства передбачає можливість виключення акціонерів з товариства, це суперечить законодавству.

Стаття 101. Управління установою

1. Засновники установи не беруть участі в управлінні нею.

В установі обов'язково створюється правління, до якого застосовуються положення статті 99 цього Кодексу.

Установчий акт може передбачати створення також інших органів, визначати порядок формування цих органів та їх склад.

2. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада.

Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта.

1. Враховуючи визначення поняття установи, сформульоване у ст. 83 ЦК, яка закріплює загальне правило неможливості участі засновників в управлінні установою як особисто, так і шляхом створення органів, в яких засновники (засновник) братимуть участь, ч. 1 ст. 101 ЦК повторює ці вимоги.

Органами управління установи є правління або інші органи, які визначені установчим актом. На відміну від товариств, ЦК чітко визначає назву виконавчого органу управління, а саме — правління. Повноваження цього органу встановлюються відповідно до ст. 99 ЦК.

ЦК надає можливість створення й інших органів установи, але вони не можуть мати статус виконавчого органу. Наприклад, редакційна колегія, якщо діяльність установи пов'язана з видавничою справою, чи наукова рада, якщо установа займається науковою діяльністю.

2. Засновник установи передає їй для виконання визначених установчим актом дій певне майно, але позбавлення його права управління установою викликає необхідність створення спеціального органу, який контролював би використання майна, додержання мети установи та іншої діяльності. Тому ст. 101 ЦК надала право створювати такий орган управління, як наглядова рада, яка здійснює нагляд за діяльністю установи відповідно до установчого акта.

Стаття 102. Передання майна установі

1. В установчому акті визначається майно, яке засновник (а в разі його смерті — зобов'язана особа) повинен передати установі після її державної реєстрації.

Виходячи з поняття установи, яке визначає ст. 83 ЦК, установа створюється шляхом виділення та об'єднання майна засновника (засновників). Виділення майна провадиться у випадку, коли засновником установи є одна особа, а об'єднання — декілька осіб.

Перелік майна, яке передається засновником (засновниками) установі, визначається в установчому акті (заповіті). У такому переліку потрібно чітко зазначити найменування, характерні ознаки майна, якщо воно підлягає реєстрації (автомобілі, нерухоме майно), бажано зазначити назву органу реєстрації, її дату та номер.

Передача майна установі засновником (засновниками) здійснюється лише після державної реєстрації і тоді, коли створене правління установи, оскільки відповідно до ст. 92 ЦК юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи. Тому передача засновниками (засновником) майна може здійснюватися лише особі, яка уповноважена здійснювати дії від імені установи. Передача грошових коштів може бути здійснена шляхом банківських переказів чи внесення на рахунок установи готівки. Передача майна може бути здійснена на підставі акта прийому-передачі.

Стаття 103. Зміна мети установи та структури управління

1. Якщо здійснення мети установи стало неможливим або воно загрожує суспільним інтересам, то відповідний орган, який здійснює державну реєстрацію, може звернутися до суду з заявою про визначення іншої мети установи за погодженням з органами управління установою.

2. У разі зміни мети установи суд повинен враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися за наміром засновника.

3. Суд може змінити структуру управління установи, якщо це необхідно внаслідок зміни мети установи або з інших поважних причин.

4. У разі зміни мети установи або зміни структури управління установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання.

1. Відповідно до ч. З ст. 88 ЦК в установчому акті установи вказується її мета, але на відміну від товариств мета установи може бути змінена судом у випадках, коли здійснення мети установи стало неможливим або вона загрожує суспільним інтересам.

2. Неможливість здійснення мети може бути, наприклад, пов'язана з тим, що установа створювалася з метою проведення певних заходів (фестивалів, спортивних змагань тощо). Тому коли ці заходи вже проведені, виникає потреба у зміні мети установи. Зміна мети у разі загрози суспільним інтересам може бути проведена, коли існує загроза суспільним інтересам мешканців певного будинку, місцевості тощо. Наприклад, установа була створена для побудови парку відпочинку, але в ході виконання мети установи було виявлено, що місце, де повинен будуватися парк, на підставі санітарних норм не може використовуватися для цього, отже, загрожує суспільним інтересам.

3. Заявником у справі по зміні мети установи може бути орган державної реєстрації, який зобов'язаний погодити іншу мету з правлінням установи. У даному випадку органи державної реєстрації погоджують не подачу заяви, а саме нову мету установи з правлінням, оскільки саме цей орган втілюватиме її в життя.

4. Стаття 103 ЦК допускає можливість зміни не лише мети, а й структури управління з будь-яких поважних причин, включаючи випадки зміни мети установи. При розгляді судами спорів щодо зміни структури та мети установи суд повинен запросити думку правління про вирішення цього питання, а правління зобов'язане дати відповідь у письмовій формі.

Стаття 104. Припинення юридичної особи

1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

2. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

3. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

1. Новелою ЦК є те, що він відмовився від такого інституту, як реорганізація, який традиційно у цивільному праві визнавався однією з форм припинення юридичної особи, при якій виникає правонаступництво. Це пов'язане з тим, що в науковій літературі вже давно висловлювалася думка, що при виділенні юридична особа не припиняє свою діяльність.

Незважаючи на те, що ЦК відмовився від інституту реорганізації, в законодавчих актах, які були прийняті вже після прийняття ЦК, все ж таки використовується такий термін, як узагальнююче поняття, яке об'єднує такі процеси, як злиття, приєднання, поділ, перетворення та виділення. Так, ст. 56 ГК встановлює, що суб'єкт господарювання може бути утворений шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства. Стаття 28 Закону України «Про кооперацію» визначає, що реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) кооперативу відбувається за рішенням загальних зборів членів кооперативу у порядку, визначеному законодавством та статутом кооперативу.

Ліквідацією юридичної особи є її припинення без правонаступництва інших юридичних чи фізичних осіб. Цивільне законодавство встановлює випадки, коли грошові зобов'язання юридичної особи, яка ліквідується, можуть бути покладені на інших юридичних осіб (див. коментар до ст. 609 ЦК), але це не є правонаступництвом.

2. Частина 3 ст. 104 ЦК передбачає, що юридичні особи вважаються такими, що припинилися, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи, який здійснюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

3. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства провадиться судом відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який передбачає можливість проведення в процесі санації як поділу юридичної особи з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, так і зміни організаційно-правової форми або її ліквідації.

Стаття 105. Обов'язки особи, що прийняла рішення про припинення юридичної особи

1. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

2. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу.

Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи.

3. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

4. Комісія з припинення юридичної особи поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи.

Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.

1. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

Відповідно до ст. 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» суд, який постановив рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язане з банкрутством юридичної особи, також у день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення. Таке повідомлення робиться для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженим ними органом щодо припинення юридичної особи або суду про припинення юридичної особи.

Відповідно до ст. 34 Закону для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа повинні подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи;

документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо припинення юридичної особи у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.

2. Припинення юридичної особи здійснюється комісією з припинення (ліквідаційною комісією) або органом юридичної особи. Призначення комісії здійснюється органом, який виніс рішення про припинення юридичної особи за погодженням з органами державної реєстрації. Відповідно до п. 9 ст. 34 Закону таке погодження здійснюється у випадку прийняття документів органом державної реєстрації, які подаються при внесенні до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи, або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи. Засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа не пізніше двох робочих днів з дати надходження до державного реєстратора таких документів погоджують з державним реєстратором призначення комісії з припинення (ліквідатора, ліквідаційної комісії тощо), порядок та строки ліквідації юридичної особи шляхом подання (надсилання рекомендованим листом) йому відповідного рішення. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня від дати надходження відповідного рішення вносить до Єдиного державного реєстру запис про призначення комісії з припинення (ліквідатора, ліквідаційної комісії тощо). У разі якщо заявник не звернувся до державного реєстратора в строк, що встановлений у ч. 9 ст. 34 Закону, державний реєстратор не пізніше трьох робочих днів з дати надходження документів, які подані для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи, вносить до Єдиного державного реєстру запис, в якому вказує як голову комісії з припинення (ліквідаційної комісії) юридичної особи керівника органу управління або засновника (учасника) юридичної особи. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису, в якому керівник органу управління або засновник (учасник) юридичної особи вказаний як голова комісії з припинення (ліквідаційної комісії) юридичної особи, зобов'язаний надіслати рекомендованим листом такому керівнику органу управління або засновнику (учаснику) відповідне повідомлення.

З дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи забороняється:

проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої прийнято рішення щодо припинення;

внесення змін до Єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи;

проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення щодо припинення.

3. З моменту призначення комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційної комісії) припиняються повноваження інших органів щодо управління справами такої юридичної особи. Ці функції переходять до призначеної комісії. У даному випадку йдеться про перехід до комісії з припинення (ліквідації) прав виконавчого органу або учасників (повного та командитного товариства) щодо ведення справ. Щодо вищих органів управління, які не виконують виконавчі функції, то вони можуть діяти й надалі.

4. Одним з головних завдань комісії з припинення (ліквідації) юридичної особи є виявлення кредиторів. Тому вона повинна повідомити про припинення юридичної особи публічним способом, а також письмово кожного кредитора. Публічне повідомлення робиться в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації. Відповідно до ст. 22 Закону повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо припинення юридичної особи повинно містити відомості про:

найменування юридичної особи;

ідентифікаційний код юридичної особи;

місцезнаходження юридичної особи;

підставу для прийняття рішення щодо припинення (злиття, приєднання, поділ, перетворення або ліквідація) юридичної особи;

місце та дату внесення запису про прийняття рішення засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом про припинення юридичної особи;

дату призначення та відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо);

порядок і строк заявлення кредиторами вимог до юридичної особи, що припиняється.

Стаття 106. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи

1. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, — за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

2. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

1. Стаття 106 ЦК не визначає поняття злиття, приєднання, поділу та перетворення юридичної особи, але їх визначає стаття 59 ГК:

злиття — це припинення юридичної особи, при якому всі майнові права та обов'язки кожного з суб'єктів господарювання переходять до суб'єкта господарювання, що утворився внаслідок злиття;

поділ — це припинення юридичної особи, при якому всі майнові права і обов'язки суб'єкта господарювання переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу;

приєднання — це припинення юридичної особи приєднанням одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання, при якому до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

Поняття перетворення визначає ст. 108 ЦК (див. коментар). Крім суду, учасників та органів управління рішення про поділ, виділення, злиття, перетворення мають право приймати органи державної влади. Відповідно до ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції», якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище.

2. Злиття та приєднання може бути проведено в деяких випадках, встановлених законодавством, якщо на це є згода відповідного органу державної влади. Так, у ст. 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» вказуються випадки, коли злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого вважається концентрацією. Концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України. Стаття 24 Закону визначає випадки, коли необхідним є отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання, зокрема:

коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 мільйонам євро, визначену за курсом НБУ, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому:

вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом НБУ, що діяв в останній день фінансового року у кожного;

вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом НБУ, що діяв в останній день фінансового року.

Порядок отримання такої згоди регулює «Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію)», затверджене розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 р. № 33-р.

Для одержання згоди Антимонопольного комітету подається заява, а також у випадку злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого:

належним чином оформлені установчі документи (установчий договір, статут) суб'єкта господарювання, що утворюється в результаті злиття, копії установчих документів суб'єктів господарювання, які зливаються, приєднуються та до яких приєднуються, копії їхніх свідоцтв про реєстрацію, а також рішення про злиття, приєднання;

відомості про концентрацію суб'єктів господарювання, які містять інформацію про зміст заявленої дії та розрахунок сумарних вартісних показників за обсягом, за формою, встановленою «Положенням про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію)» формою та змістом;

відомості про основні види діяльності кожного учасника концентрації, його частку на ринку (за встановленим обсягом, формою та змістом згідно з «Положенням про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію)», які, зокрема, містять інформацію про основні види діяльності суб'єктів господарювання, дані про їх частки на загальнодержавному і регіональному товарних ринках за два останні роки і за звітний період поточного року, а також інформацію про основні види діяльності утворюваного суб'єкта господарювання, оцінки його частки на загальнодержавних і регіональних товарних ринках.

Стаття 107. Порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення

1. Кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання.

2. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.

3. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення.

Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого балансу передаються в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.

4. Порушення положень частин другої та третьої цієї статті є підставою для відмови у внесенні до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб — правонаступників.

5. Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи — правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася.

1. Для забезпечення інтересів кредиторів юридичної особи, що припиняє свою діяльність шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення, ст. 107 ЦК закріпила правило, відповідно до якого кредитор таких юридичних осіб має право припинення або дострокового виконання зобов'язань. ЦК не встановлює, які саме зобов'язання можуть бути припинені чи виконані, тому можна зробити висновок, що це стосується як виконання грошових зобов'язань, так і припинення договору оренди, дострокового виконання робіт чи послуг тощо.

2. Кредитор повинен заявити свої вимоги письмово. Вони розглядаються комісією з припинення у строк, визначений у повідомленні про злиття, приєднання, поділ та перетворення. Комісія задовольняє чи відхиляє ці вимоги кредиторів та складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, яка припиняється, щодо всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами. Цей акт повинен бути затверджений органом, який прийняв рішення про припинення юридичної особи.

3. Після проведення роботи комісії з виявлення вимог кредиторів, а також їх розгляду, задоволення чи відхилення учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, затверджуються передавальний акт чи розподільчий баланс. Після його затвердження потрібно засвідчити нотаріально копії цих актів і передати органу, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також органу, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.

4. Порушення положень частин 2 та 3 ст. 107 ЦК є підставою для відмови у внесенні до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб — правонаступників.

Для внесення відомостей до Єдиного державного реєстру відповідно до ст. 35 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» про злиття або приєднання рішення щодо припинення юридичної особи підписується уповноваженими особами юридичної особи або юридичних осіб, що припиняються, та юридичної особи — правонаступника.

Стаття 37 Закону визначає порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення. Для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення голова комісії з припинення або уповноважена ним особа після закінчення процедури припинення, яка передбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення;

свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи;

оригінал установчих документів;

нотаріально посвідчену копію передавального акта, якщо припинення здійснюється в результаті злиття, приєднання або перетворення, або нотаріально посвідчену копію розподільчого балансу, якщо припинення здійснюється в результаті поділу;

довідку архівної установи про прийняття документів, які відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню;

документ про узгодження плану реорганізації з органом державної податкової служби;

довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття юридичної особи з обліку як платника податків;

довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про зняття з обліку;

довідки відповідних органів фондів соціального страхування про зняття з обліку.

Зміни до установчих документів юридичної особи, що не припиняється в результаті приєднання, підлягають державній реєстрації після державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті приєднання у порядку, встановленому статтею 29 Закону. Приєднання вважається завершеним з моменту державної реєстрації таких змін до установчих документів та державної реєстрації припинення юридичних осіб, що припиняються в результаті приєднання.

Державна реєстрація юридичної особи, яка утворена в результаті злиття або поділу, здійснюється у порядку, встановленому статтями 24-27 Закону.

Злиття вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення у результаті поділу у результаті злиття юридичних осіб.

Поділ вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутворених юридичних осіб та державної реєстрації припинення юридичної особи.

5. Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб, а це може трапитися лише у випадку поділу, і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи — правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася. При приєднанні, злитті і перетворенні такої проблеми не виникає.

Стаття 108. Перетворення юридичної особи

1. Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми.

2. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи.

Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. Хоча ст. 83 ЦК визначає, що організаційно-правовими формами приватної юридичної особи є товариства та установи, але організаційно-правові форми можуть бути і у господарських товариств, підприємницьких та непідприємницьких товариств. Так, організаційно-правовими формами господарського товариства є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства. Крім цього, існують організаційно-правові форми непідприємницьких товариств: благодійні організації, партії, творчі спілки, об'єднання співвласників багатоквартирного будинку тощо.

Чинним законодавством встановлені обмеження щодо перетворення юридичних осіб. Відповідно до ст. 150 ЦК товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи виробничий кооператив. Стаття 10 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» встановлює, що благодійна організація не може бути реорганізована в юридичну особу, метою діяльності якої є одержання прибутку.

Для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті перетворення голова комісії з припинення або уповноважена ним особа після закінчення процедури припинення, яка передбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації, повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті перетворення;

свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи;

оригінал установчих документів;

нотаріально посвідчену копію передавального акта.

Державна реєстрація юридичної особи, утвореної в результаті перетворення, здійснюється у порядку, який встановлено нормами Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

Особливості перетворення деяких юридичних осіб встановлені законодавством. Так, порядок перетворення у процесі приватизації державних та комунальних підприємств регулюється Законом України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р. № 2163-ХП, порядок проведення корпоратизації — Указом Президента України «Про корпоратизацію підприємств» від 15 червня 1993 р. № 210/93.

У разі перетворення до нової юридичної особи переходить все майно, всі права та обов'язки попередньої юридичної особи. Перетворення вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення у результаті перетворення юридичної особи.

Стаття 109. Виділ

1. Виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

2. До виділу застосовуються за аналогією положення частин першої, другої та четвертої статті 105 та положення статей 106 і 107 цього Кодексу.

1. Виділ є одним із видів створення юридичної особи. Тому ЦК не відніс цей вид реорганізації до припинення юридичних осіб.

2. Відповідно до ст. 22 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» повідомлення про прийняття засновниками (учасниками), уповноваженим ними органом або судом рішення про виділ повинно містити відомості про:

найменування юридичної особи;

ідентифікаційний код юридичної особи;

місцезнаходження юридичної особи;

дату прийняття рішення про виділ, підставу для його прийняття;

місце та дату внесення запису щодо прийняття рішення про виділ;

дату призначення та відомості про комісію з виділу;

порядок і строк заявлення кредиторами вимог до юридичної особи у процесі виділу.

Для проведення виділу, відповідно до ст. 32 Закону потрібно внести до Єдиного державного реєстру запис про рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо виділу, який здійснюється за процедурами, передбаченими ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом щодо припинення юридичної особи (див. коментар до ст. 105 ЦК).

Для проведення державної реєстрації юридичної особи, що створюється шляхом виділу, засновники (учасники) або уповноважені ними орган чи особа повинні надати документи, що передбачені частинами 1-7 ст. 24 Закону, а також додатково надати нотаріально посвідчену копію розподільчого балансу.

Державна реєстрація юридичної особи, що створюється шляхом виділу, проводиться не раніше двох місяців з дати публікації у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення про виділ.

Якщо виділ здійснюється на підставі судового рішення, внесення до Єдиного державного реєстру запису про це здійснюється за процедурами, передбаченими ст. 38 Закону для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення щодо припинення юридичної особи.

Виділ вважається завершеним з дати державної реєстрації юридичних осіб, утворених в результаті виділу.

До виділу застосовуються положення ЦК щодо припинення юридичної особи:

порядок прийняття рішення про виділ (ст. 106);

повідомлення органу державної реєстрації про припинення юридичної особи (ч. 1 ст. 105);

призначення комісії по виділу (ч. 2 ст. 105);

опублікування відомостей про виділ (ч. 4 ст.105);

надання кредиторам права вимагати припинення чи дострокового виконання зобов'язань (ч. 1 ст. 107);

складання розподільчого балансу (ч. 2 ст. 107);

затвердження розподільчого балансу органом, який прийняв рішення про виділ, та передача його органу управління (ч. З ст. 107);

покладення на юридичних осіб, які виділяються, та юридичну особу, з якої виділяються, солідарної відповідальності перед кредиторами у випадку, коли неможливо визначити правонаступника (ч. 5 ст. 107).

Але до комісії по виділу не переходить право виконавчого органу, як передбачено ч. З ст. 105 ЦК.

Стаття 110. Ліквідація юридичної особи

1. Юридична особа ліквідується:

1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

2) за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.

2. Вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи.

Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.

3. Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом.

4. Особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність.

1. Ліквідація юридичної особи є видом припинення юридичної особи, при якому не виникає правонаступництва.

Юридична особа може бути ліквідована на підставі рішення учасників (повне та командитне товариство), органів управління (загальних зборів акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, благодійних організацій, кооперативів).

Юридична особа може бути ліквідована у примусовому порядку. Підстави для такої ліквідації встановлює ЦК, а також інші законодавчі акти.

ЦК встановлює такі підстави для винесення судом рішення про примусову ліквідацію юридичних осіб:

визнання судом недійсною державної реєстрації юридичних осіб через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути (ч. 1 ст. 110 ЦК);

у випадку, коли у повному та командитному товаристві залишається один учасник і останній не перетворить таке товариство в інше господарське товариство, а також у разі виходу учасника з повного товариства, виключення одного з його учасників товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи — учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у складеному капіталі (ст. 132 ЦК);

у разі вибуття всіх вкладників із командитного товариства, якщо учасники товариства не перетворять таке товариство у повне товариство (ст. 139 ЦК);

якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу (статті 144, 151,155 ЦК).

Стаття 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» встановлює такі підстави для примусової ліквідації юридичних осіб у судовому порядку:

визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;

провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;

неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним місцезнаходженням.

Стаття 59 ГК визначає, що юридична особа ліквідується:

за ініціативою власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК, — за рішенням суду;

у зв'язку із закінченням строку, на який вона створювалася, чи у разі досягнення мети, заради якої її було створено;

у разі визнання її в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

у разі скасування її державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації можуть бути ліквідованими у судовому порядку у таких випадках:

1) вчинення релігійною організацією таких дій: примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії; участь релігійних організацій у діяльності політичних партій і надання політичним партіям фінансової підтримки, висунення кандидатів до органів державної влади, ведення агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів; втручання релігійної організації у діяльність інших релігійних організацій, проповідування в будь-якій формі ворожнечі, нетерпимості до невіруючих і віруючих інших віросповідань; недодержання вимог чинного законодавства і правопорядку; самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна;

2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;

3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.

2. Позовну заяву про ліквідацію має право пред'являти до суду орган державної реєстрації, а також учасник юридичної особи. Інші державні органи (державна податкова адміністрація, пенсійний фонд та ін.) не мають права подавати таку позовну заяву.

Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на її учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.

3. Ліквідація повинна забезпечувати захист інтересів як кредиторів, так і учасників юридичної особи. Тому якщо вартість майна юридичної особи не достатня для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». У разі виявлення зазначених обставин ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи. Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням юридичних осіб.

Стаття 111. Порядок ліквідації юридичної особи

1. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду.

Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

2. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, провадиться у порядку черговості, встановленої статтею 112 цього Кодексу, відповідно до проміжного ліквідаційного балансу, починаючи від дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким про вадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.

В разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи.

3. Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

4. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

5. Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

1. При ліквідації юридичних осіб обов'язково складається проміжний ліквідаційний баланс, в який входять відомості про склад майна юридичної особи, включаючи речі, майнові права (дебіторська заборгованість), а також перелік пред'явлених вимог (найменування кредитора, підстава виникнення вимоги), а також результати їх розгляду (можливість відмови чи задоволення).

Проміжний ліквідаційний баланс підлягає затвердженню органом чи учасником, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

2. До затвердження ліквідаційного балансу жодних виплат кредиторів не можна провадити, а також не можна здійснювати відчуження майна юридичної особи для їх задоволення.

Виплати кредиторам провадяться відповідно до затвердженого проміжного балансу в порядку черговості, встановленої ст. 112 ЦК (див. коментар), із коштів юридичної особи, а якщо коштів недостатньо, ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи. При цьому всі кредитори, крім кредиторів, які висувають вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом, вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності, вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів), мають право на задоволення своїх вимог тільки після спливу 1 місяця після затвердження ліквідаційного балансу, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 112 ЦК кредитори, яким відмовлено у задоволенні їх вимог, мають право звернутися до суду.

3. Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується органом, що прийняв рішення про ліквідацію. Якщо вартість майна юридичної особи буде недостатньою для задоволення вимог кредиторів, ліквідаційна комісія повинна звернутися до господарського суду із заявою про визнання юридичної особи банкрутом.

Слід зазначити, що не є кредиторами товариства учасники (акціонери, учасники, члени) юридичних осіб тощо, які отримують майно товариства відповідно до ч. 4 ст. 111 ЦК, тобто після задоволення вимог кредиторів.

4. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами чи законом. Так, відповідно до ст. 21 Закону України «Про господарські товариства» таке майно розподіляється між учасниками відповідно до установчих документів товариства. Стаття 21 Закону України «Про об'єднання громадян» встановлює, що кошти та інше майно об'єднань громадян, що ліквідуються, не може перерозподілятися між їх членами і використовується для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовується в доход держави.

5. Стаття 36 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» визначає порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації.

Для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації голова ліквідаційної комісії або уповноважена ним особа після закінчення процедури ліквідації, яка передбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повинен подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи у зв'язку з ліквідацією;

свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи;

оригінал установчих документів;

акт ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, який затверджено рішенням засновників (учасників) або уповноваженого ними органу;

довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття юридичної особи з обліку як платника податків;

довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про зняття з обліку;

довідки відповідних органів фондів соціального страхування про зняття з обліку;

довідку архівної установи про прийняття документів, які відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню.

У випадках, що встановлені законом, крім документів, які передбачені цією статтею Закону, додатково подається висновок аудитора щодо достовірності та повноти ліквідаційного балансу.

Підписи на ліквідаційному балансі повинні бути нотаріально посвідчені.

Державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації є датою державної реєстрації припинення юридичної особи.

Строк державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації не повинен перевищувати трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації припинення юридичної особи повинен видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) голові ліквідаційної комісії або уповноваженій ним особі один примірник оригіналу установчих документів і свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, які мають спеціальну відмітку про державну реєстрацію припинення юридичної особи. Така відмітка робиться державним реєстратором також на примірнику оригіналу установчих документів юридичної особи, який залишається у реєстраційній справі.

Стаття 112. Задоволення вимог кредиторів

1. У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

2. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право цо затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.

3. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

4. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.

1. ЦК регулює відносини щодо задоволення вимог кредиторів лише платоспроможної юридичної особи, а порядок задоволення вимог неплатоспроможної юридичної особи визначається Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

ЦК встановлює таку черговість задоволення вимог:

1) перша черга — вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

2) друга черга — вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3) третя черга — вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4) четверта черга — задовольняються всі інші вимоги,

Вимоги, які заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

Вимоги першої та третьої черг задовольняються одразу після затвердження проміжного ліквідаційного балансу, а четвертої — після спливу місяця від дня його затвердження (див. коментар до ст. 111 ЦК).

Стаття 31 Закону встановлює такий порядок задоволення вимог кредиторів:

1) у першу чергу задовольняються:

вимоги, забезпечені заставою;

виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на такі цілі;

витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, — у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі: витрати на оплату державного мита; витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство; витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута; витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною; витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута; витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів; витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

Перелічені витрати відшкодовуються ліквідаційною комісією після реалізації нею частини ліквідаційної маси, якщо інше не передбачено цим Законом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому KM України, а також вимоги громадян — довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників);

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника;

5) у п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

6) у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

ЦК та Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» по-різному підходять до встановлення черговості задоволення вимог, але встановлюють однаковий принцип щодо того, що вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові цієї черги (ст. 31 Закону).

2. Оскільки ліквідаційна комісія може відхилити вимоги кредиторів або зволікати з їх розглядом, тому кредиторам надане право у таких випадках звертатися з позовом до суду. Хоча в ч. 2 ст. 112 ЦК зазначено, що такий позов пред'являється до ліквідаційної комісії, але відповідачем у такій справі є юридична особа, оскільки ліквідаційна комісія лише має право вести справи від імені юридичної особи (див. коментар до ст. 105 ЦК) і не може самостійно бути відповідачем та позивачем, оскільки не є юридичною особою. Крім того, повноваження ліквідаційної комісії може бути покладено на органи управління юридичної особи.

3. Вимоги кредиторів, які заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією і який був зазначений у повідомленні про ліквідацію юридичної особи (ч. 4 ст. 105 ЦК), строк їх пред'явлення задовольняється тільки із майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, які не порушили цей строк, але до розрахунків з учасниками юридичної особи відповідно, які згідно із законодавством та установчими документами мають на це право.

4. Частина 4 ст. 112 ЦК дає перелік вимог, які вважаються погашеними, включаючи до нього: не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом; вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено; вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується.