Глава 31. Право володіння чужим майном

Панування над речами може здійснюватися не тільки на підставі права, що виникло на законних підставах, а й незалежно від будь-якого права взагалі. У першому випадку ми маємо справу з правом на речі (воно може бути абсолютним або відносним), а в другому — з фактом володіння річчю. Але факт володіння має певні правові наслідки.

На сучасному етапі українські вчені-цивілісти розрізняють два основні напрями трактування володіння — володіння у західній та східній традиціях права. Західна традиція розглядає володіння як окремий, самостійний інститут. Східна правова традиція характеризується тим, що для неї не притаманно надавати захист безтитульному (фактичному) володінню від власника або іншої уповноваженої особи.

Слід зазначити, що наука радянського цивільного права ніколи не визнавала володіння окремим інститутом. Воно завжди розглядалось як одне з повноважень власника, що може бути передано за договором іншим особам (орендатору, заставодержателю, охоронцю та ін.). Проте хоч і визнавалися важливими наслідки незаконного володіння — розрахунки між незаконними володільцями (добросовісним і недобросовісним) та власником (ст. 148 ГК 1963 p.), а також обмеження щодо вилучення речі у добросовісного набувача, вказані питання розглядались у контексті захисту права власності.

Усі види володіння єдині в тому, що їм надається захист від свавілля, і лише суд виносить рішення про захист. Такий підхід передбачений у пандектній системі права (Німеччина, Швейцарія, Японія тощо).

Існування самостійного інституту володіння, на нашу думку, обумовлено необхідністю у полегшенні складного процесу доказування права власності та інших майнових прав, зокрема речових. Отже, можна констатувати допоміжний характер інституту володіння щодо речових прав. Що стосується захисту неправомірних володільців, які теж мають право на захист володіння, то цей захист є не метою інституту володіння, а лише його наслідком.

Отже, доцільним було б виділити володіння в особливий інститут речового права і надати йому значення допоміжного права, за допомогою якого можна отримати більш досконалу систему захисту майнових прав.

Стаття 397. Суб'єкти права володіння чужим майном

1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Слід зазначити, що цивільне право і цивільне законодавство України ніколи не визнавали володіння окремим інститутом. Воно завжди розглядалось як одне з повноважень власника, що може бути передано за договором іншим особам (орендатору, заставодержателю, охоронцю та ін.). Проте хоч і визнавалися важливими наслідки незаконного володіння — розрахунки між незаконними володільцями (добросовісним і недобросовісним) та власником (ст. 148 ГК 1963 p.), а також обмеження щодо вилучення речі у добросовісного набувача, вказані питання розглядались у контексті захисту права власності.

Завдання щодо окремого визначення категорії фактичного володіння у цивільному праві не ставилося.

Дана концепція відображена і в чинному ЦК. Законодавець прямо не визначає фактичне володіння, сутність якого полягає у тому, що правовий захист надається не праву, а факту. Хоча тривалий час існує дискусія про можливість визначення фактичного володіння як права.

Глава 31 чинного ЦК, яка присвячена володінню, має назву «Право володіння чужим майном». Така назва не охоплює категорію фактичного володіння, оскільки володіти можна не лише майном, що є об'єктом права власності, а чуже майно — це завжди майно власника. Наприклад, власник може відмовитися від свого права, викинути річ. Крім того, має сенс виділяти інститут володіння лише у випадку, коли передбачаються всі його види — володіння власника, похідне володіння орендатора, комісіонера, суб'єкта обмеженого речового права — так зване законне володіння, а також незаконне володіння (добросовісне і недобросовісне) особи, що володіє чужим майном

Усі зазначені види єдині в тому, що їм надається захист від свавілля, і лише суд виносить рішення про захист. Такий підхід передбачений у пандектній системі права (Німеччина, Швейцарія, Японія тощо).

Аналіз представлених у чинному ЦК норм, присвячених володінню, дозволяє зупинитися лише на таких моментах. По-перше, суб'єктами права володіння чужим майном вважаються особи, які тримають його у себе. По-друге, таке право володіння може належати одночасно двом або більше особам (ст. 397 «Суб'єкти права володіння чужим майном»). Вказане володіння вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду (п. З ст. 397 ЦК).

Стаття 398. Виникнення права володіння

1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

1. У чинному ЦК передбачені підстави виникнення і припинення права володіння. Підстави виникнення характерні лише для законного володіння — договір з власником або особою, якій майно було передане власником, та інші підстави, передбачені законом. За таких умов володіння не можна розглядати як окреме право, а лише як одну з правомочностей власника, орендаря, комісіонера, управителя тощо.

2. Що стосується фактичного володіння, то підставою його виникнення може бути, наприклад, заволодіння чужим майном або користування майном без оформлення права власності, що може мати своїм наслідком застосування норм про набувальну давність.

Проте набувальна давність у чинному ЦК винесена за межі інституту володіння і розглядається як один із способів виникнення права власності (ст. 344 ЦК).

Стаття 399. Припинення права володіння

1. Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна.

2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

Перелік підстав припинення права володіння не є вичерпним. Право володіння припиняється в разі:

відмови володільця від володіння майном;

витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

знищення майна;

в інших випадках, встановлених законом.

Перша і остання умови припинення є характерними для всіх речових прав. Що стосується другої умови — її можна застосувати лише щодо незаконного володіння. Вважаємо, що доцільно було б передбачити таку підставу припинення, як припинення договору, яким було встановлено володіння.

Крім того, ст. 398 ЦК передбачає виникнення лише такого володіння, яке є законним, а ст. 399 ЦК допускає можливість припинення і незаконного володіння (віндикація). Це є недопустимою суперечністю.

Стаття 400. Обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем

1. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Законне володіння захищається нормами ст. 400 ЦК. Це полягає в обов'язку недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право.

Щодо захисту володіння чинний ЦК містить такі суперечливі положення. Так, у п. З ст. 397 ЦК проголошується, що «фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду». Водночас п. 1 ст. 398 ЦК зазначає: «Право володіння виникає на підставі договору з власником, або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом». Тобто друге положення практично скасовує перше. Чинний ЦК встановлює лише захист законного володіння (що стосується захисту добросовісного володільця від недобросовісного, передбаченого у ст. 400 ЦК, то це взагалі абсолютне непорозуміння, оскільки «добросовісність» або «недобросовісність» може встановити лише суд).

Отже, слід зазначити, що в законодавстві України немає нормативної бази для створення самостійного правового інституту володіння та його захисту. Захисту підлягає лише законне володіння.

Проте, на наш погляд, вказаний захист можна вважати не захистом володіння, а лише захистом певного майнового права.

Дійсно, володіння можна розглядати як складову частину права власності та інших майнових прав (орендаря, наймача, заставодержателя, охоронця), що виникають на законній підставі набуття панування над річчю. Саме в такому розумінні володіння розглядається багатьма вченими як право на володіння (ius possidenti).

Однією з найважливіших проблем розвитку інституту володіння в цивільному законодавстві України є, на наш погляд, виявлення загального правового фактору, який поєднує всі види володіння в один інститут.

Необхідність виділення інституту володіння та узагальнення регламентації всіх його видів полягає перш за все в тому, що володінню надається особливий та значно полегшений захист незалежно від способу набуття прав, які стоять поза ним. Тобто незалежно від того, засновані вказані права на законному титулі чи ні, володіння буде захищатись. Сутність володіння пов'язана, отже, з особливістю його захисту, а вказана особливість ґрунтується на презумпції того, що володілець є власником або іншим законним володільцем.