Глава 22. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Стаття 294. Право на ім'я

1. Фізична особа має право на ім'я.

2. Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.

3. У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

1. Ім'я фізичної особи як особисте немайнове благо (ч. 1 ст. 201 ЦК) водночас є найдавнішим способом її індивідуалізації в суспільстві. Значення цього особистого немайнового блага в цивільному обороті полягає в тому, що фізична особа набуває прав та створює для себе цивільні обов'язки, а також здійснює ці права та виконує цивільні обов'язки під своїм іменем (ч. 1 ст. 28 ЦК).

За структурою ім'я складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої належить особа.

Важливим при зазначенні імені фізичної особи є і скорочене написання імені, наприклад шляхом використання поряд з прізвищем фізичної особи її ініціалів.

Згідно із Законом України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. № 2494-ХИ дозволяється громадянам, які слідують національним традиціям і не мають звичаю фіксувати «по батькові», записувати у паспорті дитини лише її прізвище та ім'я. Якщо між батьками не досягнута згода щодо прізвища, імені та по батькові дитини, то цей спір може вирішуватись органом опіки та піклування або судом.

Слід зазначити, що фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Під поняттям транскрибованого слід розуміти такий запис імені особи, який читається і пишеться відповідно до національних традицій, наприклад Софі Лорен (а не Софія Лорен), Сергій Бєлий (а не Сергій Білий), Джон Грін (а не Іван Зелений) тощо.

2. Право на ім'я фізичної особи є особистим немайновим правом, яке, на нашу думку, включає в себе такі повноваження:

володіння, користування і розпоряджання своїм іменем;

вимагати від інших осіб звертатися до особи відповідно з її іменем;

використовувати псевдонім;

вимагати зупинити незаконне використання свого імені, а також будь-які інші порушення.

Повноваження на володіння власним іменем міститься в ч. 1 коментованої статті і включає в себе передбачену законом можливість фізичної особи бути носієм відповідного прізвища, ім'я та по батькові. Однак потрібно зауважити, що реалізація цього повноваження відбувається внаслідок реалізації батьками (усиновителями), опікунами, а в передбачених законом випадках також і органами опіки та піклування або ж судом іншого особистого немайнового права — права на присвоєння імені. Так, відповідно до ст. 144 СК батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану і одночасно присвоїти їй прізвище, ім'я та по батькові.

Питання щодо повноважень на користування своїм іменем та на його розпорядження шляхом зміни детально розглядається при коментуванні відповідно статей 295 та 296 ЦК.

Повноваження вимагати від інших осіб звертатись до особи відповідно до її імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення, наприклад, шляхом перекручування імені є порушенням цього права. Потрібно звернути також увагу, що досить часто відбувається спотворення імені шляхом неправильної постановки наголосу, тому вважаємо, що фізична особа при записі її імені у відповідних документах має право вимагати вказати правильний наголос в її імені, чим превентувати можливість відповідних зловживань з боку інших осіб. З метою захисту права вимагати від інших осіб звертатись до особи відповідності до її імені законодавець вводить таку гарантію, що у разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Коли ж перекручення імені було здійснене у документі, то такий документ підлягає заміні, а якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

Стаття 295. Право на зміну імені

1. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право у порядку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім'я.

По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені.

4. Прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути зміненені у разі її усиновлення відповідно до закону.

5. Прізвище фізичної особи може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним.

1. Право на зміну імені є одним з основних повноважень фізичної особи що до власного імені. Право на зміну прізвища, імені та по батькові відповідно до коментованої статті, а також СК, Указу Президента України «Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові» від 31 грудня 1991 р. № 23 та Положення «Про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові» мають фізичні особи, яким виповнилось 16 років. Однак фізична особа, яка досягла 14 років, також наділяється правом у порядку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім'я.

Підставами зміни імені фізичних осіб законодавець визначає такі випадки:

- державна реєстрація шлюбу (зміна свого прізвища на прізвище другого з подружжя або приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя (ст. 35 СК);

- реєстрація недійсного шлюбу. У цьому випадку фізична особа повинна повернути своє попереднє прізвище, оскільки вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої правової підстави (ч. 5 ст. 40 СК);

- розірвання шлюбу, при якому кожен з подружжя може повернути своє дошлюбне прізвище (ст. 113 СК);

- переміна прізвища обома батьками, що спричиняє переміну прізвища дитини віком до 7 років, а у випадках, коли дитині більше 7 років, така переміна здійснюється за її згодою (частини 1, 2 ст. 148 СК);

- у випадку переміни прізвища одного з батьків питання про зміну прізвища дитини може бути вирішене за погодженням між батьками та за згодою дитини, яка досягла 7 років, а за відсутності погодження між батьками — органом опіки і піклування або судом (частини 3, 4 ст. 148 СК).

Фізична особа має право перемінити своє по батькові лише у випадку зміни її батьком свого імені. У разі зміни імені батьком по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її згодою (ст. 149 СК).

Зміна прізвища, імені та по батькові дитини можлива також і у випадку усиновлення (ст. 231 СК). Якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини, відповідно змінюються прізвище та по батькові дитини. За заявою усиновлювачів ім'я дитини може бути змінено. Для такої зміни потрібна згода дитини, крім випадків, якщо дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені. Якщо усиновлювач один, то по батькові дитини змінюється у випадку, коли він записується батьком дитини. Якщо усинов-люється повнолітня особа, її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені у зв'язку з усиновленням за заявою усиновлювача та усиновленої особи. У випадку визнання усиновлення недійсним в порядку ст. 236 СК чи його скасування в порядку ст. 238 СК дитина має право відновити своє прізвище, ім'я та по батькові, які вона мала до усиновлення (статті 237, 239 СК).

Зміни прізвища, імені, по батькові громадян України реєструються державним органом реєстрації актів цивільного стану (ст. 144 СК).

Стаття 296. Право на використання імені

1. Фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності.

2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.

4. Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення.

5. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою.

6. Ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.

7. Використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права.

Право на використання імені полягає у наданій фізичній особі можливості використовувати своє ім'я в усіх сферах суспільних відносин, у тому числі при вчиненні правочинів, зазначенні свого імені у різного роду посвідченнях особи, документах про освіту, вимагати зазначення свого імені як автора тощо. При цьому використання імені може здійснюватись як безоплатно, так і за плату. Так, наприклад, коли ім'я стає прототипом торгової марки, то і використання його здійснюється на відповідних правових засадах («Довгань», «Смирнов», «Форд» тощо).

Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер. Коли такого дозволу немає, то використовувати ім'я фізичної особи в цих об'єктах авторського права не можна. Якщо використання імені фізичної особи здійснюється з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), то таке використання допускається без її згоди. Способом використання свого імені є можливість розголошувати його, а також заборонити розголошувати своє ім'я. Так, особа може розголошувати своє ім'я або сама безпосередньо, або надавати дозвіл розголошувати його іншим особам. Окрім цього, особа має також і право забороняти розголошення свого імені, що прямо слідує з рішення Конституційного Суду України у справі Г. К. Устименка. Особа може, не розголошуючи своє ім'я (анонімно), повідомляти правоохоронні органи про вчинений злочин, проходити медичний огляд на предмет захворювання різними хворобами і лікуватися від них, надавати інформацію в ЗМІ тощо. Проте це право, беззаперечно, має своє обмеження. Наприклад, особа не має права заборонити використання свого імені, якщо це загрожує національній чи громадській безпеці (оголошення про розшук особи, яка підозрюється у злочині) або пов'язане з виконанням особою публічних функцій (інформація про отримання хабара чи іншу незаконну поведінку особи, яка обрана на відповідну посаду). Проте ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути розголошене (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. Водночас ім'я потерпілого від правопорушення може бути розголошене (обнародуване) лише за його згодою.

Законодавець закріплює, що використання початкової літери особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права. Однак, на нашу думку, коли зазначається перша літера і до неї додаються інші ідентифікуючі ознаки, наприклад другий Президент України К. або екс-Прем'єр-міністр України Л., в такому випадку превенція законодавця щодо першої літери не повинна поширюватись.

Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі

1. Кожен має право на повагу до його гідності та честі.

2. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.

3. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

1. Коментована стаття закріплює за фізичними особами право на повагу до його гідності та честі. Честь та гідність людини відповідно до ст. З Конституції України визнаються вищими соціальними цінностями.

Розглядаючи поняття «честь», слід зауважити, що воно є досить полісемантичним і включає принаймні дві сторони: об'єктивну та суб'єктивну. Під об'єктивною стороною честі слід розуміти оціночну категорію, яка направлена від суспільства до особистості, і поки існує колектив (суспільство), його члени будуть підлягати певній оцінці з боку інших осіб. Джерелом такої оцінки є факти (інформація) про конкретні діяння особи та її поведінку в цілому, оскільки її внутрішній світ, який не має об'єктивованої форми вираження (слова, письмова форма, дії тощо), не може розцінюватись як джерело інформації. При цьому до уваги мають братися лише соціально значимі факти. Отримана інформація зіставляється у свідомості з інформацією про суспільні потреби, критерії добра та зла, справедливості, совісті, обов'язку, суспільного ідеалу, та на основі цього виникає оцінка про правильність чи неправильність (чесність чи нечесність) діянь чи поведінки індивіда в цілому. Суб'єктивна сторона честі нерозривно пов'язана та формується на підставі об'єктивної. Вона є самооцінкою особи своєї поведінки, своїх діянь на основі власного внутрішнього духовного світу, світогляду, пріоритетів та переконань. Тому суб'єктивний аспект честі інколи називають «особистою честю». З огляду на вказане під честю слід розуміти особисте немайнове благо, що є позитивною соціальною оцінкою особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, та усвідомлення особою цієї оцінки. Треба зауважити, що регулюванню та охороні підлягають лише правовідносини, які виникають щодо зовнішньої (об'єктивної) сторони честі. Внутрішня (суб'єктивна) сторона честі правовому впливу не піддається, вона є недосяжною для стороннього втручання. Таке бачення відповідає і загальноєвропейським стандартам, наприклад ст. 17 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Поняття «гідність», як і честь, вміщує дві сторони: об'єктивну та суб'єктивну. Під об'єктивною (соціальною) стороною гідності розуміється те, що як моральна цінність та суспільна значимість особистості вона визначається існуючим суспільним чи класовим відношенням та не залежить від людини. Тобто людина вже тільки внаслідок того, що вона є біологічною істотою, наділена певною об'єктивною гідністю. Ось чому інколи об'єктивний аспект гідності називається людською гідністю, або антропною гідністю безвідносно до індивідуальних якостей людини, соціального статусу, професійної належності тощо. Суб'єктивна (індивідуальна) сторона виявляється в усвідомленні та почутті особистої гідності, своєї гідності як людини, особистості, як представника тієї чи іншої спільності чи певної групи, що обумовлюється можливістю людини відображати не лише об'єктивний світ, а й себе в цьому світі, свою роль та місце в ньому. Саме суб'єктивна сторона гідності виконує мотивувальну функцію в поведінці людини, що розуміється деякими авторами як зовнішня сторона гідності, або індивідуальна (особиста) гідність. Під поняттям «гідність особи» слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. При цьому, що стосується цивільно-правового регулювання та захисту, то вони можливі лише стосовно правовідносин, які виникають щодо об'єктивної сторони гідності особи, в той час як суб'єктивна сторона для правового впливу є недосяжною і відновлюється лише внаслідок відновлення об'єктивної сторони. Таке розуміння прямо випливає із загальноєвропейських стандартів у галузі прав людини, зокрема ст. З «Конвенції про захист прав і основних свобод людини», преамбули «Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права» тощо.

Отже, ці поняття є досить близькими, взаємозалежними, однак не тотожними.

2. Право на повагу до гідності та честі складається з таких складових частин:

право на недоторканність гідності та честі;

право на захист гідності та честі у випадку порушення.

Право на недоторканність гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушені ці особисті немайнові права. Здебільшого честь та гідність можуть порушуватися шляхом поширення недостовірної інформації. При цьому неважливо, яким способом здійснюється поширення інформації (усним, письмовим, за допомогою творів мистецтва, міміки, жестів та інших усталених дій, за допомогою ЗМІ, електронних комунікацій тощо). Основним є те, щоб ця інформація стосувалася певної особи, була викладена недостовірно та порушувала її особисті немайнові права. Поняття цього правопорушення більш детально розглянуто при коментуванні ст. 277 ЦК. Поширення інформації є не єдиним способом порушення гідності та честі особи. До інших способів слід віднести вчинення певних незаконних насильницьких дій над особою, наприклад катування, жорстке, нелюдське або таке, що принижує людську гідність, поводження та покарання, примусові медичні досліди та експерименти, «дідовщина» тощо.

Право на захист гідності і честі здійснюється відповідно до вимог глави 3 та статей 275-280 ЦК. Основним способом захисту при цьому законодавець визначає судовий.

Стаття 298. Повага до людини, яка померла

1. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла.

2. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до місця поховання людини.

3. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім'ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

1. Коментована стаття закріплює принцип шанобливого ставлення до людини, яка померла. Важливість такої норми полягає в тому, що вона за своєю суттю є нормою-принципом, яка сприяє ствердженню в Україні моральних засад суспільства та спрямована на забезпечення поваги до гідності людини.

2. Зазначена норма закріплює певні особисті немайнові обов'язки:

обов'язок шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла. При цьому під поняттям «тіло людини, що померла» слід розуміти труп людини, а також його частини (останки) чи прах;

обов'язок шанобливо ставитися до місця поховання людини. При цьому під місцем поховання слід розуміти кладовище, крематорій, колумбарій або іншу будівлю чи споруду, призначену для організації поховання померлих, визначені відповідно до Закону України «Про поховання та похоронну справу» від 10 липня 2003 р. № 1102-IV.

3. Обов'язок «шанобливо ставитися» може виявлятися не лише у забороні вчинення певних незаконних активних дій (осквернення могили, викрадення або спотворення тіла померлого чи його частин та ін.), а також шляхом образливих висловлювань на адресу померлої особи, тобто всього, що може характеризуватися поняттям «глум».

Невиконання зазначених обов'язків породжує у членів сім'ї померлої особи, її близьких родичів право на відшкодування майнової та моральної шкоди в порядку, що передбачений чинним законодавством (статті 22, 23, 1166-1168 ЦК). Певною гарантією виконання покладеного на осіб згідно з частинами 1 та 2 коментованої статті обов'язку є кримінальна відповідальність за ст. 297 КК.

Стаття 299. Право на недоторканність ділової репутації

1. Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації.

2. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Коментована стаття закріплює особисте немайнове право фізичної особи на недоторканність ділової репутації. Під поняттям «ділова репутація» слід розуміти усталену оцінку фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно-значимі діяння (поведінку), як правило, в певній сфері (професійній, підприємницькій, службовій та ін.), що відома

оточуючим, і в силу цього відображена в суспільній свідомості як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Зовнішня схожість понять «ділова репутація» та «честь» не є підставою для їх ототожнення, оскільки:

честь визначає людину саме як особистість, громадянина, індивіда без вказівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль у суспільстві, тоді як ділова репутація безпосередньо залежить від того, як особа виконує покладені на неї професійні, службові чи інші рольові обов'язки, а не взагалі дотримується етично-моральних норм як член суспільства;

честь може бути лише позитивною, а її зміст та обсяг може змінюватися в проміжку від нуля до безкінечності, тоді як ділова репутація може бути як позитивна, так і негативна. Тому окремі особи, які, використовуючи своє право на індивідуальність (ст. 300 ЦК), створили собі негативний імідж (репутацію) з точки зору суспільної моралі, наприклад окремі політичні лідери, хіпі, панки, мають повне право у випадку поширення недостовірної інформації про те, що вони вчинили певний моральний вчинок, вимагати захисту своєї негативної ділової репутації шляхом спростування попередньо поширеної хоч і позитивної, однак недостовірної інформації;

честю (як і гідністю) наділена тільки фізична особа, тоді як ділова репутація як особисте немайнове благо притаманна як фізичним, так і юридичним особам.

Передбачене коментованою статтею право на недоторканність ділової репутації означає:

повноваження вимагати недоторканності ділової репутації, яке полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими може бути порушене це особисте немайнове благо. Здебільшого право на недоторканність ділової репутації фізичної особи може порушуватися шляхом поширення недостовірної інформації, наприклад шляхом недобросовісної реклами, порушенням вимог про законодавства про захист економічної конкуренції тощо. Як і у випадку недоторканності гідності та честі (ст. 297 ЦК), основною вимогою до цієї інформації є те, щоб вона стосувалася певної особи, була викладена недостовірно та порушувала право на ділову репутацію фізичної особи;

право на захист ділової репутації, яке полягає у можливості у разі порушення її недоторканності вимагати застосування способів захисту цього права. Захист здійснюється відповідно до вимог глави 3 та статей 275-280, 1166-1168 ЦК. Основним способом захисту при цьому законодавець визначає судовий.

Стаття 300. Право на індивідуальність

1. Фізична особа має право на індивідуальність.

2. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

1. Право на індивідуальність, яке закріплюється законодавцем у коментованій статті, є галузевим розвитком конституційного положення, за яким гарантується, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості,

якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23 Конституції України).

Під поняттям «індивідуальність», на нашу думку, слід розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших. До структури індивідуальності включають цілу низку особливостей фізичної особи, що пов'язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Саме ці особливості можуть виражатись у:

1) зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одежа, зачіска тощо, а також сукупність усіх цих елементів);

2) голосі (певні звуки, що відтворюються в формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мові (як система звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад заїкання, невимова окремих звуків, говір, слова-паразити, сміх тощо);

3) манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру);

4) інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватися, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо);

5) інших характерних ознаках, які вирізняють фізичну особу серед інших.

Сукупність усіх зазначених елементів може створювати певне цілісне сприйняття особи як певного індивідуума та охоплюватися загальним поняттям стиль (імідж), що доволі близько межує з поняттям ділової репутації.

2. За своїм змістом право на індивідуальність полягає в можливості фізичної особи:

1) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага. Досить близьким до цього права є можливість зберігати свою національну, культурну, релігійну, мовну самобутність, яка гарантується ч. 2 коментованої статті та ст. 11 Конституції України;

2) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 2 коментованої статті). Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватися за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Так, наприклад, нудисти вправі виявляти свою індивідуальність у спеціально відведених для цього місцях, а для працівників міліції право на виявлення індивідуальності щодо їх зовнішнього вигляду обмежується в період виконання ними службових обов'язків шляхом встановлення загальнообов'язкової спеціальної форми одягу;

3) створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст. При цьому слід зауважити, що останнім часом створення та зміна індивідуальності особи піддається певній комерціалізації. Так, окремі особи, які посідають відповідне становище у публічній сфері задля успішності своєї діяльності, витрачають чималі кошти для формування чи зміни своєї індивідуальності. Усе це здійснюється шляхом зміни як природних (зміна (корекція) статі, пластичні операції, нарощування волосяного покрову тощо), так і набутих (зміна іміджу, відмова від паління чи інших шкідливих звичок, нанесення татуювань, корекція вимови тощо) особливостей фізичної особи;

4) вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на індивідуальність. До цього повноваження належать як можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації цього права (наприклад, коли в лавах Збройних Сил забороняють носити довге волосся або у вищих навчальних закладах примушують носити краватки), так і коли вчиняють дії, якими порушується це право (наприклад, коли сатирики чи команди КВК вчиняють пародії на певних осіб). Захист цього права здійснюється на підставах і в порядку, що передбачені главою 3 та статтями 275-280, 1166-1168 ЦК.

Стаття 301. Право на особисте життя та його таємницю

1. Фізична особа має право на особисте життя.

2. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб.

3. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.

4. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.

Передбачене цією статтею право гарантує фізичним особам право на особисте життя та його таємницю. Це право є відповідним розвитком положень ст. 32 Конституції України, ст. 12 «Загальної декларації прав людини», ст. 8 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини» та ст. 17 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Під поняттям «особисте життя» слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов'язків, тобто життєдіяльність людини в сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків, що звільнені від «тягаря суспільних інтересів». Вперше таке право з'явилося в англо-американській системі як право «прайвесі» (privacy), так зване право на приватність, зміст якого складало «право залишитися наодинці».

Право на особисте життя в розумінні коментованої статті складається з:

повноваження мати особисте життя, яке включає в себе можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага;

повноваження визначати своє особисте життя. При цьому закон не визначає переліку можливих чи необхідних діянь, якими особа могла б здійснити своє право на визначення особистого життя. Натомість законодавець надає фізичній особі — носію можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя залежно від власних інтересів та мети. Однак здійснення цього права не повинно порушувати загальні межі цивільних прав (ст. 13 ЦК);

повноваження на ознайомлення з обставинами особистого життя. Це означає, що особа самостійно визначає коло осіб, які можуть володіти інформацією про її особисте життя. Фізична особа може дати дозвіл на поширення цієї інформації іншими особами у визначених нею межах поширення. Однак у випадках, коли це прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, таке особисте немайнове право може бути обмежене (більш детально див. коментар до ст. 302 ЦК);

повноваження зберігати у таємниці обставини свого особистого життя. Це означає, що фізична особа має можливість не розголошувати обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією. Можливість поширення інформації про особисте життя фізичної особи попри її волю можливе лише на підставах та в порядку, що визначені законом, наприклад коли обставини особистого життя фізичної особи містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, або у випадку, передбаченому п. 2 ч. 1 ст. 302 ЦК;

повноваження вимагати захисту права на особисте життя, що здійснюється на підставах та в порядку, передбачених главою 3 та статтями 275-280, 1166-1168 ЦК.

Право на особисте життя охороняється також ст. 182 КК.

Стаття 302. Право на інформацію

1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи.

2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності.

3. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною.

Фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її спростування.

1. Коментована стаття закріплює за фізичною особою право на інформацію.

Під поняттям «інформація» слід розуміти документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. 1 Закону України «Про інформацію»). Об'єктом цього права є всі види інформації, до яких відносять: статистичну інформацію, адміністративну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, правову інформацію, інформацію про особу, інформацію довідково-енциклопедичного характеру, соціологічну інформацію, а також науково-технічну інформацію (ст. 1 Закону України «Про науково-технічну інформацію»). Більш детально див. коментар до ст. 200 ЦК.

2. Право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи означає можливість вільного та необхідного для реалізації нею своїх прав, свобод і законних інтересів здійснення завдань і функцій:

- збирання інформації, тобто надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами;

- використання інформації, тобто можливість задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким не забороненим чинним законодавством способом;

- поширення інформації, тобто можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати в установленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформацію;

- зберігання інформації, тобто забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Проте здійснення фізичними особами права на інформацію не повинно порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

3. Спеціальний режим встановлює коментована стаття для інформації про особу. Під поняттям «інформація про особу» законодавець розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23 Закону України «Про інформацію»). Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.

Особливість правового режиму цієї інформації полягає в тому, що збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються. Тобто залежно від своїх інтересів та мети особа має право давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). При цьому особа самостійно визначає, які її персональні дані належать до сфери конфіденційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником. Окрім цього, фізична особа має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч. З ст. 32 Конституції України). У період збирання інформації про фізичну особу вона, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці самі особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.

Однак це право фізичної особи може бути обмежене у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Так, наприклад, особі можуть відмовити в реалізації права знайомитись із зібраною про фізичну особу інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, коли ці відомості становлять державну чи іншу охоронювану законом таємницю. Або медична інформація (свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі про наявність ризику для життя і здоров'я) може бути обмежена, коли вона може завдати шкоди здоров'ю пацієнта (ст. 39 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

4. Окремий правовий режим встановлений цією статтею також і для інформації, що складає державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи.

Під поняттям «державна таємниця» слід розуміти вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому чинним законодавством, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю»).

Поняття «конфіденційна інформація юридичної особи» чітко законодавцем не визначається. Тому загальне розуміння конфіденційності дає можливість визначити, що під цим поняттям слід розуміти відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. До неї, зокрема, слід відносити інформацію професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержану юридичною особою на власні кошти, або таку, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці.

Специфіка правового режиму інформації, що складає державну таємницю або є конфіденційною інформацією юридичної особи, полягає в тому, що ЦК не допускає збирання цієї інформації. Але в окремих випадках, що прямо передбачені законом, така заборона може бути знята, наприклад якщо приховування цієї конфіденційної інформації становить загрозу життю і здоров'ю людей.

5. Окрім повноважень, які складають зміст особистого немайнового права на інформацію, на фізичну особу покладається також і певний обов'язок — переконатися в достовірності цієї інформації. Цей обов'язок є важливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав фізичних осіб, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність репутації тощо.

Однак не кожна інформація потребує пересвідчення фізичної особи у її достовірності. Достовірність окремих видів інформації презюмується. Так, наприклад, інформацію, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), законодавець вважає достовірною. Це означає, що коли така інформація повторно поширюється фізичною особою, то вона не зобов'язана перевіряти її достовірність.

Окрім звільнення особи від виконання цього обов'язку, законодавець також звільняє її від відповідальності за невиконання цього обов'язку. Тобто фізична особа не може притягуватися до відповідальності за відшкодування майнової та/чи моральної шкоди, що завдана іншим особам, якщо така інформація була спростована.

6. Здійснення права на інформацію забезпечується цілою низкою гарантій, передбачених ст. 10 Закону України «Про інформацію»: 1) обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

2) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

3) вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

4) створенням механізму здійснення права на інформацію;

5) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

6) встановленням відповідальності за порушення права на інформацію, наприклад у ст. 49 Закону.

Стаття 303. Право на особисті папери

1. Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю.

2. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать.

3. Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

4. У разі смерті фізичних осіб, визначених частинами другою і третьою цієї статті, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

1. Коментована стаття закріплює за фізичними особами право на особисті папери. Під поняттям «особисті папери» слід розуміти відповідні документи, які містять інформацію про особисте життя фізичної особи. До них законодавець, зокрема, відносить документи, фотографії, щоденники чи інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Особисті папери належать фізичній особі на праві власності.

2. Право на особисті папери включає в себе можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їх використання і розпорядження (щодо розпорядження особистими паперами див. коментар до ст. 304 ЦК). Тобто фізична особа визначає самостійно з урахуванням її інтересу та мети коло осіб, які можуть ознайомлюватися та використовувати, зокрема шляхом опублікування, її особисті папери. У випадку смерті цієї фізичної особи право на давання згоди на ознайомлення та використання особистих паперів переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то до батьків, братів та сестер.

3. Здійснення права на особисті папери може бути обмежене в таких випадках:

коли особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи,

наприклад фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. У такому випадку для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи, а у разі смерті — дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер;

коли особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з дотриманням прав усіх заінтересованих осіб (див. коментар до ст. 305 ЦК);

в інших випадках, що прямо передбачені чинним законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Стаття 304. Розпоряджання особистими паперами

1. Фізична особа, якій належать особисті папери, може усно або у письмовій формі розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї смерті.

Право на розпоряджання особистими паперами є складовою права на особисті папери (ст. 303 ЦК). Сутність права на розпоряджання особистими паперами полягає в можливості визначити їх фактичну долю. Так, зокрема, фізична особа має право в усній чи письмовій формі:

передати особисті папери іншій особі, в тому числі до бібліотек чи архівів;

відмовитися від них шляхом заяви про це чи вчинення інших свідомих дій, що свідчать про намір особи відмовитися від особистих паперів, наприклад викинути свій щоденник у смітник;

знищити особисті папери.

Окремо законодавець визначає можливість розпоряджання особистими паперами на момент смерті. Слід зауважити, що таке розпорядження має бути зроблене, як правило, в письмовій формі у заповіті чи спадковому договорі особи. Однак можливе розпорядження і усне або шляхом умовчання. В останньому випадку право на особисті папери переходить до спадкоємців за законом.

Стаття 305. Право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів

1. Фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати, зокрема шляхом опублікування, будь-які особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів, з додержанням прав фізичних осіб, визначених частинами третьою та четвертою статті 303 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери.

1. Право на вільне ознайомлення і використання особистих паперів, що передані до фонду бібліотек або архівів є одним з обмежень загального права на особисті папери (ст. 303 ЦК). Під поняттям «бібліотека» слід розуміти інформаційний, культурний, освітній заклад, що має упорядкований фонд документів і надає їх у тимчасове користування фізичним та юридичним особам (ст. 1 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» від 27 січня 1995 р. № 32/95-ВР). У свою чергу, «архів» визначається законодавцем як установа чи структурний підрозділ, що забезпечує облік і зберігання архівних документів, використання відомостей, що в них містяться, та формування Національного архівного фонду і/або здійснює управління, науково-дослідну та інформаційну діяльність у сфері архівної справи і діловодства (ст. 1 Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» від 24 грудня 1993р.№3814-ХН).

2. Право на вільне ознайомлення і використання, зокрема шляхом опублікування, будь-яких особистих паперів, переданих до фонду бібліотек або архівів, можливе лише за умови:

передачі у передбаченому законом порядку особистих паперів до фондів зазначених установ;

отримання згоди на таке вільне ознайомлення та використання у інших фізичних осіб, якщо зазначені особисті папери стосуються обставин їх особистого життя;

у випадку смерті фізичної особи, яка мала відповідні права на особисті папери, отримання згоди дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер померлого.

Однак у договорі про передачу особистих паперів можуть бути встановлені й інші умови щодо вільного ознайомлення та використання особистих паперів.

Стаття 306. Право на таємницю кореспонденції

1. Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. Листи, телеграми тощо є власністю адресата.

2. Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата.

Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

3. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адреса та використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

4. Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

5. Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

1. Право фізичної особи на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції є одним з основних особистих немайнових прав, яке закріплене в ст. 31 «Конституції України», ст. 12 «Загальної декларації прав людини», ст. 8 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини» та ст. 17 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Об'єктом цього права є таємниця кореспонденції. Поняттям «кореспонденція» охоплюється не лише письмова кореспонденція (прості та рекомендовані листи, поштові картки, бандеролі, секограми, а також дрібні пакети, мішки «М»), а й усі інші види кореспонденції (телеграми, телефонні розмови, телеграфні повідомлення, повідомлення електронною поштою, пейджером, SMS-повідомлення тощо). При цьому законодавець встановлює, що всі види кореспонденцій, які є матеріалізованими об'єктами, наприклад листи, телеграми тощо, перебувають у власності фізичної особи. Однак для поширення режиму таємниці зовсім не обов'язково, щоб ця кореспонденція містила інформацію про обставини особистого життя фізичної особи. ЦК охороняє абсолютно всі види кореспонденції, навіть коли вона містить виключно майнову цінність, наприклад бандеролі.

2. Право на таємницю кореспонденції означає можливість використовувати листи, телеграми та інші види кореспонденції, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата, незалежно від того, чи ця кореспонденція відправлена за домашньою, службовою чи іншою адресою. Зокрема, у випадку листування між двома політиками для оприлюднення цього листування потрібна обов'язкова згода обох.

Коли адресат та/чи особа, яка направила цю кореспонденцію, померли, то її використання можливе лише за згоди дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер померлого (их). Якщо і останні особи померли, то використання цієї кореспонденції, в тому числі шляхом опублікування, можливе лише у випадку, коли вона має наукову, художню, історичну цінність, в порядку, встановленому законом.

3. В окремих випадках згоди особи, яка відправила кореспонденцію, та адресата для використання цієї кореспонденції виявляється недостатньо. Так, законодавець визначає, що коли кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, то для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна також і її згода. Наприклад, коли у телефонній розмові, яка записувалась на магнітний носій, були висвітлені обставини особистого життя третьої особи, то для оприлюднення цього запису потрібна обов'язкова згода всіх трьох осіб.

4. Право на таємницю кореспонденції може також обмежуватись у випадках, що прямо встановлені законодавством. Так, зокрема, якщо в кореспонденції містяться докази, які мають значення для вирішення справи, то вона може бути долучена до судової справи незалежно від згоди на це фізичних осіб, яких вона стосується. Однак з метою захистити це право від можливих порушень з боку інших осіб законодавець забороняє поширення отриманої внаслідок цього інформації.

Ще одним обмеженням цього права є також надана законом можливість порушити право на таємницю кореспонденції з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Так, наприклад, згідно зі ст. 187 КПК за вищезазначених підстав може бути накладено арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, коли достатньо підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також в інформації, якою вони обмінюються з допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення. Однак при проведенні цих дій слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя фізичної особи (ст. 185 КПК). Гарантією дотримання цього обов'язку може бути проведення слухання справи у закритому судовому засіданні.

Однак у будь-якому випадку лише в судовому порядку має доводитися легітимність порушення цього права, а також підтвердження того, що це порушення здійснювалося з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, а також те, що іншими способами одержати інформацію неможливо.

Стаття 307. Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок.

1. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.

2. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов'язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою.

3. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

1. Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомки, який передбачений цією статтею, є суттєвою гарантією реалізації багатьох особистих немайнових прав: права на індивідуальність (ст. 300 ЦК), права на особисте життя (ст. 301 ЦК), права на повагу до гідності та честі (ст. 297 ЦК), права на недоторканність ділової репутації (ст. 299 ЦК) тощо.

Під поняттям «фото-, кіно-, теле- чи відеозйомка» слід розуміти процес фіксації фактів на відповідний фото-, кіно-, теле- чи відеоносій. Оскільки процес відповідної зйомки може суттєво порушувати певні особисті немайнові права фізичної особи, то законодавець визначає, що фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода фізичної особи може виражатись як у письмовій, так і в усній формі залежно від обставин, за яких провадиться відповідна зйомка. Однак у будь-якому випадку така згода повинна бути отримана до початку проведення зйомки.

В окремих випадках згода особи на зйомку презюмується, тобто фізична особа вважається такою, що погодилася на зйомку, аж поки вона не висловить своє заперечення щодо цього. До таких випадків презумпції згоди на знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку належать зйомки, які проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Якщо фізична особа заперечила її фіксацію на відповідну плівку, то зйомка повинна бути припинена, а моменти з її участю вилучені. При цьому зовсім неважливо, чи ця зйомка проводилася відкрито, чи методом «прихованої камери».

Але крім випадків заборони зйомки, законодавець також надає фізичній особі можливість захисту і у випадку, коли вона попередньо погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку. У такому випадку фізична особа має право вимагати припинення її публічного показу в тій частині, в якій це стосується її особистого життя. Це означає, що, наприклад, коли відзнятий цикл передач про відому людину в одній з яких ця людина поширила інформацію, яка стосується її особистого життя, а потім передумала щодо оприлюднення цієї інформації, то вона вправі вимагати від відповідної телерадіоком-панії вилучення цієї частини інтерв'ю з даного циклу. Також коли фотомитець здійснив цілу серію знімків і створив виставку, то будь-яка особа, яка вважає, що та чи інша фотографія з її зображенням якимось чином порушує її право на особисте життя, вправі вимагати вилучення цієї фотографії з виставки.

Однак процес демонтажу відзнятого матеріалу чи виставки є досить тривалим та трудомістким, тому особи, які проводили відповідні зйомки за попереднім погодженням з фізичною особою, мають повне право вимагати від останньої відшкодування всіх витрат, що пов'язані з демонтажем виставки чи запису. До переліку цих витрат слід віднести як реальні збитки, так і упущений доход, а також моральну шкоду.

2. Право на проведення фото-, кіно-, теле- чи відеозйомок виключно за згодою особи в окремих випадках, що прямо передбачені в законі, може бути обмежене. Так, наприклад, оперативні підрозділи для виконання завдань опера-тивно-розшукової діяльності за наявності підстав, передбачених ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. № 2135-ХП, мають право здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки (п. 11 ч. 1 ст. 8 Закону).

Стаття 308. Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах

1. Фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті — за згодою осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.

Згода, яку дала фізична особа, зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана особами, визначеними частиною четвертою статті 303 цього Кодексу. Витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору, відшкодовуються цими особами.

2. Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.

Фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті — її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків.

3. Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

1. Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та інших художніх творах, як і способи захисту фізичної особи, що передбачені ст. 307 ЦК, також спрямована на повний, всебічний та своєчасний захист різноманітних особистих немайнових прав фізичної особи. Однак відмінність цих видів охорони інтересів полягає насамперед в тому, що в осіб, які здійснюють фіксацію зображення фізичної особи, різний рівень творчого підходу до цього процесу. Якщо у випадках, які передбачені у ст. 307 ЦК, йдеться про механічне відтворення зображення фізичної особи, то у випадку, що передбачений коментованою статтею, рівень фіксації вже має творчий підхід. Так, і в першому, і в другому випадку фіксація зображення фізичної особи може здійснюватися на фотоплівку. Але в останньому випадку ми маємо справу не з механічним фото-відтворенням об'єктивної реальності, а з певним творчим підходом до цього процесу (художнє фотографування, ретуш, комп'ютерна обробка фотографій тощо). Тобто ми маємо справу з художнім твором, що суттєво впливає на рівень трудомісткості цієї роботи.

2. Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях, інших художніх творах, наприклад картинах, скульптурах, воскових фігурах, чеканках, різьбленнях, вишивках, іконах тощо, здійснюється шляхом заборони публічного показу, відтворення та розповсюдження без волі на те цієї особи.

Охорона інтересів особи за цією статтею презюмує не стільки згоду на зображення фізичної особи на цих художніх творах, скільки дозвіл на публічний поширення цього твору. У випадку смерті фізичної особи згоду на такий публічний показ, відтворення та розповсюдження художнього твору можуть дати діти, вдова (вдівець), а якщо їх немає, — батьки, брати та сестри померлого. Згода зазначених осіб має вирішальне значення також і у випадку, коли померла особа за життя дала свою згоду на публічний показ, відтворення чи розповсюдження цього художнього твору. Так, вказані особи мають право, відшкодувавши витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження художнього твору, відкликати попередню згоду померлого.

3. По-іншому законодавець вирішує питання, коли фізична особа позувала авторові за плату, наприклад фотомодель чи натурщик. У цьому випадку художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без згоди зображеної фізичної особи. Однак і в цьому випадку фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті — її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків.

4. Обмеженням цього права є передбачена в п. З коментованої статті можливість розповсюдження фотографії без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів (наприклад служба розшуку загублених дітей) або інтересів інших осіб (наприклад оголошення про розшук особи, яка підозрюється у вчиненні злочину).

Стаття 309. Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості

1. Фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

2. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.

Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

1. Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що передбачено в коментованій статті, є важливою гарантію всебічного та гармонійного розвитку особи у суспільстві. Це право є гармонійним розвитком положень, що закріплені у ст. 54 Конституції України та в ст. 27 «Загальної декларації прав людини».

Під поняттям «свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості» слід розуміти можливість особи на власний розсуд та відповідно до своїх можливостей визначати сферу, зміст та форму творчості. Проте свобода творчості не тотожна поняттю «вседозволеність». Тому якщо ця творчість пропагує: війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України; фашизм та неофашизм, принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою; бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь, принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей; невігластво, неповагу до батьків; наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички, то така «свобода» може і повинна бути обмежена, наприклад шляхом накладення заборон на виробництво та розповсюдження продукції, що містить таку творчість (ст. 2 Закону України «Про захист суспільної моралі»).

2. Гарантією здійснення цього права є заборона здійснювати цензуру творчої діяльності. Під поняттям «цензура» законодавець розуміє «вимогу, спрямовану до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб'єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї), та/або накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб» (ст. 45' Закону України «Про інформацію»).

При цьому законодавець забороняє втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб. Гарантією цього є також і заборона створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.

3. Цивільно-правові регулювання та охорона творчості, яка отримала втілення у певних матеріалізованих результатах творчості (твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, корисні моделі, промислові зразки тощо), здійснюється відповідно до книги четвертої ЦК.

Стаття 310. Право на місце проживання

1. Фізична особа має право на місце проживання.

2. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

1. Право на місце проживання, яке передбачене у коментованій статті, є гармонійним розвитком положень ст. 33 Конституції України, ст. 13 «Загальної декларації прав людини», ст. 2 «Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини», ст. 12 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Згідно зі ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи визнається житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Однак чинне законодавство дає також інше розуміння поняття «місце проживання», під яким слід розуміти адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік (ст. З Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»). Від місця проживання законодавець відмежовує «місце перебування», тобто адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік.

Місце проживання фізичної особи підлягає реєстрації. Фізична особа, яка перебуває в Україні на законних підставах, зобов'язана протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Порядок здійснення реєстрації регулюється зазначеним вище Законом. При цьому реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (див. також коментар до ст. 29 ЦК).

2. Право на місце проживання як особисте немайнове право фізичної особи, на нашу думку, включає в себе такі основні повноваження:

володіння місцем проживання, тобто можливість особи мати одно чи декілька місць проживання;

використовувати своє місце проживання, тобто це гарантована законом можливість набувати цивільних прав та виконувати покладені на особу

цивільні обов'язки за місцем проживання, якщо інше не передбачено законом чи домовленістю між сторонами. Таке використання може здійснюватися, наприклад, шляхом отримання за місцем проживання офіційних звернень, повідомлень тощо;

вільно обирати та змінювати місце проживання, тобто передбачена можливість вільно обирати країну, населений пункт, в якому буде розташоване місце проживання, а також безпосереднє місце проживання.

Стаття 311. Право на недоторканність житла

1. Житло фізичної особи є недоторканним.

2. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.

3. У невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.

4. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

1. Право на недоторканність житла, яке передбачене у коментованій статті, бере свої початки у положеннях ст. ЗО Конституції України, ст. 12 «Загальної декларації прав людини», ст. 8 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини», ст. 17 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Під поняттям «житло» слід розуміти будь-яке приміщення, що призначене чи прилаштоване для постійного чи тимчасового проживання фізичних осіб. Цим поняттям охоплюються будинки, квартири, службові квартири, садиби, жилі кімнати, кухня, ванна, туалет, коридор, балкон, підвал, горище, прибудови, кімнати в готелях, гуртожитках, санаторіях та будинках відпочинку, палата в лікарні, каюта на пароплаві, купе у вагоні тощо. При цьому режим недоторканності житла не поширюється на службові приміщення, камери у слідчих ізоляторах, тюрмах тощо. Для цих категорій приміщень передбачається спеціальний правовий режим.

2. Гарантією реалізації права на недоторканність житла фізичної особи є заборона проникнення до нього чи до іншого її володіння. Терміном «проникнення» охоплюється не лише недопустимість входження в нього інших осіб попри волю фізичної особи — носія цього права. До нього слід включати також інші форми отримання інформації про те, що відбувається в будинку, наприклад за допомогою прослуховуючих пристроїв.

Однак у законодавстві встановлюється можливість проникнення до житла і попри волю особи у випадках, коли таке проникнення здійснюється за вмотивованим рішенням суду. Здебільшого це можливо у випадках, коли працівники відповідних правоохоронних органів отримують санкцію на огляд чи обшук житла на підставах та в порядку, що передбачені кримінально-процесуальним законодавством.

3. Проникнення в житло фізичної особи може бути і без вмотивованого рішення суду. Однак таких випадків є досить небагато, і серед них законодавець, зокрема, визначає невідкладні випадки: 1) пов'язані із рятуванням життя людей та майна; 2) пов'язані з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

За наявності цих випадків згідно зі ст. 177 КПК обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокуророві.

4. Гарантією недоторканності житла є також і заборона виселення фізичної особи або іншим чином примусового позбавлення її житла, крім випадків, встановлених законом. До таких випадків слід, зокрема, відносити викуп житла у зв'язку з викупом земельної ділянки для суспільних потреб (ст. 351 ЦК), викуп житла, яке є пам'яткою історії та культури (ст. 352 ЦК), конфіскація будинку за вироком суду у зв'язку з вчиненням злочину (ст. 354 ЦК).

Стаття 312. Право на вибір роду занять

1. Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.

2. Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Використання примусової праці забороняється.

Не вважаються примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

1. Право на вибір роду занять як особисте немайнове право ґрунтується на положеннях ст. 43 Конституції України, ст. 23 «Загальної декларації прав людини», ст. 4 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини», ст. 8 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Право на вибір та зміну роду занять означає, що фізична особа наділена можливістю вільно на власний розсуд, з урахуванням свого інтересу і мети, а також відповідно до власних здібностей та можливостей обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади.

Під поняттям «робота» слід розуміти певну трудомістку діяльність, яка спрямована на створення чи переробку певного матеріалізованого об'єкта, а також місце виконання такої діяльності. Поняттям «посада» законодавець охоплює визначену структурою і штатним розписом первинну структурну одиницю юридичної особи, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Право вільного вибору роду занять гарантується також і свободою укладення трудового договору.

В окремих випадках для реалізації права на вільний вибір роду занять фізична особа повинна відповідати певним вимогам, зокрема освітнім, віковим тощо, а також здійснити окремі додаткові заходи, здати кваліфікаційні іспити, отримати відповідні сертифікати тощо.

2. Право на вільний вибір роду занять може бути обмежений шляхом заборони виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом. Наприклад, посаду державного службовця не можуть обіймати особи, які мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади, або є близькими родичами чи свояками особам, у безпосереднє підпорядкування чи підлеглість яких вони підпадають (ст. 12 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХП). Інколи обмеження права на вибір роду занять може бути здійснене внаслідок накладення кримінально-правової санкції позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на підставах і в порядку, що передбачені ст. 55 КК.

3. Гарантією вільного вибору роду занять є заборона примусової праці. Під поняттям «примусова праця» слід розуміти працю, яку особа не обрала добровільно. Однак законодавець не вважає примусовою працею:

військову або альтернативну (невійськову) службу, яка здійснюється на підставах та в порядку, що передбачені в законах України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 р. № 1975-ХП тощо;

роботу чи службу, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, до яких, наприклад, можна віднести такі санкції кримінального права, як громадські (ст. 56 КК) та виправні (ст. 57 КК) роботи тощо;

роботу чи службу відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан, що здійснюється на підставах і в порядку, що передбачені законами України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р. № 1550-ІП, «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р. № 1647-ІП тощо.

Окрім зазначених вище робіт, «Конвенція про захист прав і основних свобод людини», а також «Міжнародний пакт про громадянські та політичні права» не відносять до примусової праці також і будь-яку роботу чи службу, яка становить собою звичайні громадянські обов'язки.

Стаття 313. Право на свободу пересування

1. Фізична особа має право на свободу пересування.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

3. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну.

Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.

Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

4. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

5. Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

6. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей.

1. Право на свободу пересування має первинне закріплення у ст. 33 Конституції України, ст. 13 «Загальної декларації прав людини», ст. 2 «Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини», ст. 12 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Право на свободу пересування означає можливість фізичної особи:

вільно пересуватися по території України (після 14 років) у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом;

вільно виїхати за її межі і безперешкодно повернутися до України (після 16 років);

вільно визначати місце свого перебування, обирати способи і засоби пересування.

2. Правом на вільне пересування по території України наділена фізична особа, яка досягла 14 років. Фізична особа, яка не досягла 14 років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Право на вільне пересування по території України може бути обмежене: у прикордонній смузі; на територіях військових об'єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на приватних земельних ділянках; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан; на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності.

Окрім цього свобода пересування обмежується щодо осіб, визначених ст. 12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (див. коментар до ст. 29 ЦК).

3. Правом на вільний самостійний виїзд за межі України має фізична особа, яка досягла 16 років. Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Правом на безперешкодне повернення до України наділені фізичні особи, які є громадянами України. Безперешкодне повернення означає, що за жодних підстав громадянин України не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну (ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 р. № 3857-ХП). При цьому фізичні особи, які реалізують це право, повинні мати при собі відповідні документи (паспорт громадянина України для виїзду за кордон, проїзний документ дитини, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка), порядок оформлення яких регламентується чинним законодавством.

Право на вільний самостійний виїзд за межі України може бути обмежене у разі виникнення в будь-якій іноземній державі надзвичайної ситуації, що унеможливлює створення в ній умов для безпеки громадян України. В цьому випадку KM України приймає рішення про особливий порядок виїзду громадян України до цієї держави. Рішення та інформація про це доводяться до відома громадян, які мають намір виїхати до даної держави. Однак це рішення не є забороною для виїзду, а здійснюється з метою попередження про неможливість з боку України забезпечити громадянину необхідну безпеку у зв'язку з виникненням надзвичайної ситуації (ст. 10 Закону). Окрім цього, право на вільний виїзд за межі України може бути також обмежене у випадку, коли виїзд з України здійснює фізична особа, яка обізнана з відомостями, що становлять державну таємницю.

4. Гарантією здійснення права на вільне пересування є також заборона видворення з обраного особою місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

Стаття 314. Право на свободу об'єднання

1. Фізичні особи мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації.

2. Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг.

1. Коментована стаття закріплює особисте немайнове право на свободу об'єднання, що закріплене також і в ст. 36 Конституції України, ст. 20 «Загальної декларації прав людини», ст. 11 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини», ст. 22 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Закріплене у коментованій статті право означає гарантовану можливість фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації.

Під поняттям «політична партія» слід розуміти зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (ст. 2 Закону України «Про політичні партії в Україні»).

Громадською організацією законодавець визнає об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (ст. З Закону України «Про об'єднання громадян»).

2. Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації гарантується забороною примусу щодо вступу фізичної особи до будь-якого об'єднання та перебування у ньому. При цьому належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг. Це положення отримало конкретизацію і у відповідних законодавчих актах. Так, наприклад, належність або неналежність до профспілок не спричиняє будь-яких обмежень трудових, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією України, іншими законами України. Окрім цього, забороняється будь-яке обмеження прав чи встановлення переваг при укладанні, зміні або припиненні трудового договору у зв'язку з належністю або неналежністю до профспілок чи певної профспілки, вступом до неї або виходом із неї (ст. 5 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»),

3. Певною специфікою наділене право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для малолітніх та неповнолітніх осіб. Так, наприклад, згідно з чинним законодавством фізичні особи віком від 6 до 18 років мають право на об'єднання у дитячі громадські організації, а фізичні особи віком від 14 до 28 років — на об'єднання у молодіжні організації (ст. 2 Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації»).

4. Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації може бути обмежене у випадках, що прямо передбачені законом. Так, наприклад, у разі заборони політичної партії в судовому порядку за поданням Мін'юсту чи Генерального прокурора України у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України та законами України (ст. 21 Закону України «Про політичні партії в Україні»).

Стаття 315. Право на мирні зібрання

1. Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.

2. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.

1. Право на мирні зібрання, що передбачене у коментованій статті, ґрунтується на положеннях ст. 39 Конституції України, ст. 20 «Загальної декларації прав людини», ст. 11 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини», ст. 21 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Право на мирні зібрання, що передбачене цією статтею, гарантує фізичним особам можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі, вуличні походи, демонстрації, мітинги, хресні ходи тощо. Для реалізації цього права фізичні особи повинні своєчасно сповістити про проведення цих заходів органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ст. 39 Конституції України). Однак закон не визначив термін, який слід вважати завчасним сповіщенням. Тому Конституційний Суд України у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання вказав, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене ст. 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей. Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання.

2. Відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей суд може встановлювати обмеження щодо реалізації цього права.

Книга третя. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

Розділ І. ПРАВО ВЛАСНОСТІ