Глава 21. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

Стаття 281. Право на життя

1. Фізична особа має невід'ємне право на життя.

2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.

Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи.

Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних та соціальних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом.

6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти восьми тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законодавством.

7. Повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне запліднення та перенесення зародка в її організм.

1. Відповідно до Конституції України (ст. 3) життя людини є вищою соціальною цінністю. У цивільному законодавстві за життям визнається правова природа особистого немайнового блага. При цьому, на нашу думку, життя є найважливішим серед особистих немайнових благ, оскільки за його відсутності всі права особи втрачають свій сенс.

Під поняттям «життя людини» слід розуміти природне (біологічне і психічне) існування та соціальне функціонування людського організму як єдиного цілого. Право на життя, як особисте немайнове право, є невід'ємним.

2. Загальні засади права на життя дістають своє закріплення в низці нормативно-правових актів, зокрема, це ст. З «Загальної декларації прав людини», ст. 2 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини» (далі — Євроконвенції), ст. 6 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права», ст. 1 «Протоколу № 6 до Євроконвенції, який стосується скасування смертної кари» (28 квітня 1983 р.), ст. 2 «Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини» (26 травня 1995 р.), ст. 27 Конституції України, а також і в коментованій статті. Внаслідок цього галузеву природу права на життя потрібно визначати залежно від того, якою галуззю права регулюються відносини, зміст яких складає зазначене право. І тому з огляду на зміст даного права, який закріплений у коментованій статті, можна дійти висновку, що його слід розглядати як одне з суб'єктивних цивільних прав, що має природу особистого немайнового. При цьому, слід зазначити, що право на життя не може здійснюватись необмежено, оскільки у випадках, що прямо передбачені в законі, воно може бути обмежено, аж до його припинення, наприклад, у випадку необхідної оборони (ст. 1169 ЦК).

3. Важливе значення у визначенні правової природи відіграє момент виникнення права на життя. Як одне з особистих немайнових прав, право на життя повинно виникати з моменту народження. Однак останнім часом досить часто висувається теза про те, що право на життя виникає у зачатої, проте ще не народженої дитини. Ця позиція ґрунтується переважно на певних біологічних та християнсько-релігійних розуміннях поняття життя. Певні передумови для такого висновку надає також і аналіз чинного законодавства. Так, наприклад, абзац 2 ч. 2 ст. 25 ЦК зазначає, що в окремих випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Однак ця можливість щодо охорони інтересів зачатої дитини поширюється лише на інтереси як відповідну правову категорію, а не права, до яких належить особисте немайнове право на життя. Окрім того, можливість охорони цих інтересів повинна бути прямо встановлена у законі, чого щодо нашого випадку не передбачено. У статті 6 Закону України «Про охорону дитинства» зазначається, що «кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я». Саме через це слід вважати, що право на життя як елемент загальної цивільної правоздатності фізичної особи виникає у фізичної особи з моменту народження (ч. 2 ст. 25 ЦК). Ще одним опосередкованим підтвердженням нашої думки може бути відсутність в законодавстві кримінальної відповідальності за проведення абортів, які, при сприйнятті концепції наділення зародку правом на життя, повинні були б прирівнюватися до вбивства.

Чинне законодавство не дає чіткого визначення поняття «народження» як моменту, з якого в особи виникає право на життя. Однак практика свідчить, що народження фіксується відповідними медичними органами в момент відділення живонародженої та життєздатної дитини від організму матері. Саме з цього моменту фізична особа, яка народилася, «перебирає» на себе всю сукупність прав та обов'язків, які включаються до її правоздатності, в тому числі право на життя. Мертвонароджена дитина не набуває всієї сукупності цивільних прав та обов'язків, у тому числі право на життя.

4. Моментом припинення права на життя є момент смерті фізичної особи. Розрізняють смерть юридичну та фактичну. Під поняттям юридичної смерті розуміють оголошення фізичної особи померлою в порядку ст. 46 ЦК. Однак ця смерть швидше є юридичною презумпцією смерті, ніж її фактичною констатацією. Тому у разі появи фізичної особи, яка оголошена померлою, застосовуються відповідні наслідки відновлювального характеру.

По-іншому питання вирішується, коли настає фактична смерть. Однак і в цьому випадку слід поділяти фактичну смерть на клінічну та біологічну. Клінічною смертю визнається механічна зупинка діяльності серцевого м'язу. При цьому у випадку клінічної смерті існує можливість відновлення життєдіяльності організму, але в суворо обмежений період, за умови здійснення відповідних медичних маніпуляцій (реанімацій). У випадку біологічної смерті до уваги береться смерть клітин головного мозку, що вже є явищем незворотнім, тобто жодні медичні маніпуляції не можуть привести до відновлення життєдіяльності людини. Для визначення моменту смерті до уваги береться біологічна смерть. На відміну від «народження», законодавець дає тлумачення поняття «смерті». Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» моментом смерті слід вважати момент, коли встановлена смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.

Коли йдеться про смерть, то потрібно мати на увазі, що фізична особа має право виключно на природну (біологічну) смерть. У зв'язку з цим законодавець вводить абсолютну заборону на евтаназію. При цьому забороні підлягає як активна евтаназія, тобто задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (ч. 4 коментованої статті), так і пасивна, тобто навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань (ст. 52 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

5. Характеризуючи зміст права на життя, потрібно зауважити, що закон не визначає конкретних активних повноважень суб'єкта — володільця цього права. Натомість він вирізняє цілу низку прав, які є гарантіями здійснення права на життя.

Насамперед визначається, що фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. До таких засобів, наприклад, належать способи самозахисту (необхідна оборона, крайня необхідність тощо), які застосовуються, як правило, у випадку реальності та невідворотності даної загрози. Крім того, можна застосовувати й інші способи захисту, які передбачені в главі З ЦК.

Ще однією гарантією права на життя є можливість проведення медичних, наукових та інших дослідів лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Однак застосування зазначених дослідів чи експериментів на людях допускається із суспільно-корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності застосування експерименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає досліду чи експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Також слід врахувати, що в ст. 45 «Основ законодавства України про охорону здоров'я» забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.

6. Тісно пов'язаними з правом на життя, внаслідок чого дістають своє закріплення у коментованій статті, є низка репродуктивних прав фізичної особи. Аналізуючи репродуктивні права, які закріплені в коментованій статті, слід зауважити, що переважно вони стосуються можливостей репродуктивного відтворення та є забезпечувальною гарантією здійснення права на життя.

Однією з перших гарантій є можливість проведення стерилізації тільки за бажанням або добровільною згодою повнолітньої фізичної особи. Видається, що така згода повинна ґрунтуватися на повній, об'єктивній, своєчасній та доступній для сприйняття інформації про незворотність результатів стерилізації. До того ж стерилізація особи може проводитися виключно в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями (наприклад психічні розлади, спадкова патологія, моногенні хвороби, повторний кесарський розтин при наявності дітей тощо). Стерилізація недієздатної фізичної особи провадиться лише за згодою її опікуна за наявності відповідних показань та з додержанням вимог, встановлених законом.

Ще однією гарантією є можливість штучно переривати вагітність, яка не перевищує 12 тижнів, лише за бажанням жінки. Штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів провадиться лише за згодою на медичне втручання об'єктивно інформованого дієздатного пацієнта. І лише у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворої жінки є наявною, згода хворої або її законних представників на медичне втручання не потрібна. При цьому крім згоди жінки на переривання вагітності від 12 до 28 тижнів потрібна наявність обставин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними (наприклад наявність у жінки туберкульозу, вірусного гепатиту, сифілісу, злоякісних новоутворень, хвороб ендокринної системи тощо) та соціальними (наявність трьох і більше дітей, розлучення чи смерть чоловіка під час вагітності, вагітність внаслідок зґвалтування тощо) показаннями.

Певною гарантією права на репродуктивне відтворення є також можливість застосування штучного запліднення та імплантації ембріона, які здійснюються на прохання дієздатної жінки, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Порядок проведення зазначених дій регламентується чинним законодавством та здійснюється шляхом застосування затверджених методів інсемінації жінок спермою чоловіка (донора) та екстракорпорального запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки.

Стаття 282. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю

1. Фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.

1. Коментована стаття закріплює пріоритетність життя та здоров'я людини як вищих соціальних благ (ст. З Конституції України). Фактична неможливість відновлення цих благ у випадку їх порушення (знищення) зумовлює необхідність встановити посилення гарантій їх захисту, якими можна було б попередити порушення життя та здоров'я. Так, правові засади посиленої охорони цих благ закріплені в Конституції України, в ч. З ст. 27 якої зазначено, що кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Ця конституційна норма трансформувалась у ЦК в особисте немайнове право, за яким фізична особа наділена можливістю вимагати усунення небезпеки, що створена внаслідок підприємницької та іншої діяльності, і загрожує життю та здоров'ю.

2. Змістом цього особистого немайнового права є сукупність повноважень, за якими особа має право вимагати усунення небезпеки, що загрожує її життю та здоров'ю. І оскільки перелік активних дій, які особа вправі вчиняти задля усунення цієї небезпеки не передбачений, слід допустити, що особа має можливість застосовувати всі не заборонені законом діяння, які можуть ефективно захистити зазначені особисті немайнові блага, в тому числі ті способи, передбачені ст. 55 Конституції України, главою З ЦК тощо.

Важливим для тлумачення цієї статті є визначення поняття «небезпека». Під небезпекою слід розуміти наявність стану загрози кому-небудь або чому-небудь. Мається на увазі саме такий стан, який передбачає можливість загрози життю та здоров'ю шляхом наявності високої вірогідності завдання шкоди цим благам.

Особливістю цього права є також і те, що воно може бути реалізоване у випадку, коли життю і здоров'ю загрожує небезпека, а не тоді, коли ці особисті немайнові блага вже є порушеними. Зокрема, ця загроза повинна виникати внаслідок підприємницької або іншої діяльності.

Оскільки життя та здоров'я є вищими соціальними цінностями, їх захист може провадитись усіма не забороненими законом способами, незалежно від того, внаслідок чого була створена така загроза.

3. У випадку коли особи, які здійснюють відповідну підприємницьку чи іншу діяльність, не усунули небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю фізичної особи, то ця особа відповідно до ст. 1164 ЦК має право вимагати: 1) вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози; 2) відшкодування завданої шкоди; 3) припинення діяльності, яка створює загрозу.

Стаття 283. Право на охорону здоров'я

1. Фізична особа має право на охорону її здоров'я.

2. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом.

1. Здоров'я людини на рівні з її життям та іншими особистими немайновими благами визнається вищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України). Під поняттям «здоров'я» слід розуміти стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб і фізичних дефектів (ст. З «Основ законодавства України про охорону здоров'я»). Такий підхід відповідає загальній тенденції європейського законодавства і, зокрема, положенням «Статуту (Конституції) Всесвітньої організації охорони здоров'я». Основоположним елементом при визначенні немайнового блага «здоров'я» слід визнати наявний стан життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників. При цьому слід зауважити, що здоров'я як особисте немайнове благо має свій вияв не лише в організмі, тобто тілі людини, айв психічних процесах, стан яких також впливає на людський організм. Тому потрібно говорити не лише про соматичне здоров'я, а й про специфічну складову цього блага — психічне здоров'я і відповідно про специфічну низку повноважень, що пов'язані з цим.

2. Коментована стаття закріплює за кожною людиною природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя. Конкретизація цього положення міститься у ст. 6 «Основ законодавства України про охорону здоров'я».

3. Фізичною особою — носієм права на охорону здоров'я є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. При цьому іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, користуються такими самими правами в галузі охорони здоров'я, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України. А для іноземців та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, права в галузі охорони здоров'я визначаються законодавством і відповідними міжнародними договорами (ст. 11 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»). Щодо громадян України, які перебувають за кордоном, то чинне законодавство гарантує їм право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна (ч. З ст. 6 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

4. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. При цьому основу державної політики охорони здоров'я формує ВР України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Певною компетенцією в галузі охорони здоров'я наділені також і міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади. Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України (далі — МОЗ), компетенція якого визначається положенням. У межах передбачених законодавством повноважень державну політику реалізовують також місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.

5. Право на охорону здоров'я забезпечується також і певними конституційними гарантіями, до яких слід відносити заборону скорочення існуючої мережі державних і комунальних медичних закладів та сприяння розвитку лікувальних закладів усіх форм власності (ч. З ст. 49 Конституції України), встановлення обов'язку держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечувати санітарно-епідемічне благополуччя (ч. 4 ст. 49 Конституції України) та ін. Також право на охорону здоров'я забезпечується статтями 121-145 КК тощо.

Стаття 284. Право на медичну допомогу

1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.

4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

1. Коментована стаття закріплює одне з фундаментальних особистих немайнових прав фізичної особи, що тісно пов'язане з правом на охорону здоров'я (ст. 285 ЦК), — право на медичну допомогу.

ЦК, визначаючи право на медичну допомогу, не визначає самого поняття «медична допомога». Постановою KM України «Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги» від 11 липня 2002 р. № 955 визначається, що медична допомога — це вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров'ю і працездатності та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства.

Зазначена постанова виділяє такі види безоплатної медичної допомоги: швидка та невідкладна, яка здійснюється на догоспітальному етапі станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини; амбулаторно-поліклінічна; стаціонарна — у разі гострого захворювання та у невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій; невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до трьох років); долікарська медична допомога сільським жителям; санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях; утримання дітей у будинках дитини; медико-соціальна експертиза втрати працездатності.

Зазначене в Конституції положення про безоплатну медичну допомогу не виключає також і можливості надання фізичним особам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги. При цьому перелік таких платних послуг повинен встановлюватися законом та не може вторгатися у межі безоплатної медичної допомоги.

2. Право на медичну допомогу належить всім без виключення фізичним особам. Однак при цьому фізична особа, яка досягла 14 років та звернулася за наданням медичної допомоги, має такі права: на вибір лікаря та його заміну; на вибір лікувального закладу; на вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря.

Право на вибір лікаря означає, що особа має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги (ст. 38 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»), а також право на заміну лікаря (ст. 34 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»). Це право є суттєвою гарантією права на надання медичної допомоги, оскільки може не лише реально забезпечити високий рівень надання особі медичної допомоги, а й виявити тих лікарів, які не мають належного рівня підготовки. Однак право на вибір та заміну лікаря може бути обмежене у випадку, коли це неможливо зробити внаслідок завантаженості лікаря. У такому випадку заміна призначається керівником закладу охорони здоров'я чи його структурного підрозділу. Ще одним обмеженням цього права є випадок, коли лікар відмовляється від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення (ч. 1 ст. 34 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

Право на вибір лікувального закладу прямо не зазначене у коментованій статті, але чітко випливає з ч. 2 ст. 38 «Основ законодавства України про охорону здоров'я». Сутність цього права полягає в тому, що кожен пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування. При цьому таке право охоплює можливість надання особі права вибору лікувального закладу як у межах України, так і за кордоном, за умов і в порядку, що передбачений ст. 36 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»,

Право на вибір методів лікування може здійснюватися фізичною особою лише в межах, що рекомендовані лікарем. І оскільки основним обов'язком лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження та лікування пацієнта, він несе повну відповідальність за методику його лікування. При цьому у медичній практиці лікарі зобов'язані застосовувати методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозволені МОЗ. В інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо малолітніх та осіб, яких було визнано судом недієздатними, — за згодою їх законних представників, лікар може застосовувати нові, науково обґрунтовані, але ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики, лікування та лікарські засоби. Щодо осіб віком від 14 до 18 років чи визнаних судом обмежено дієздатними застосування таких методів та засобів проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта. Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе. Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають потребам на відвернення реальної загрози життю та здоров'ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров'ю пацієнта. Якщо пацієнт не погоджується на запропоновану лікарем методику лікування, то він може або відмовитися від лікування взагалі, або вимагати заміни лікаря.

3. Реалізація права на надання медичної допомоги визначається особою, яка наділена цим особистим немайновим правом. Тому медична допомога надається фізичній особі, яка досягла 14 років, за її згодою. Що стосується фізичних осіб, які не досягли 14 років, а також тих, які визнані судом недієздатними, то медична допомога їм надається за згодою їх законних представників. При цьому для отримання згоди на надання медичної допомоги фізична особа повинна бути повністю проінформована лікарем у доступній формі про стан свого здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я.

Однак повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Що стосується осіб, які не досягли віку повноліття або визнані судом недієздатними чи не усвідомлюють значення своїх дій та не можуть керувати ними, то відмовитися від їх лікування мають право їх законні представники. Проте якщо відсутність згоди повнолітньої фізичної особи чи інших осіб може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний пояснити це фізичній особі чи її законним представникам. Якщо і після цього зазначені особи відмовляються від лікування, то лікар має право взяти від них письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків (ст. 43 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

Вільне розпорядження своїм здоров'ям має місце далеко не в усіх випадках. Тому законодавець встановлює певні обмеження щодо вільної відмови від лікування. Так, наприклад, у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди такої фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника. Порядок надання медичної допомоги у невідкладних випадках регламентується ст. 37 «Основ законодавства України про охорону здоров'я».

4. Специфічною складовою в структурі права на медичну допомогу є право на надання психіатричної допомоги. Цей вид медичної допомоги надається відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу», яким визначаються правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, встановлюються обов'язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та

правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права та обов'язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.

Законодавець під поняттям «психіатрична допомога» розуміє комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та в порядку, передбачених чинним законодавством, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

5. Право на медичну допомогу забезпечується також і цілою низкою інших галузевих нормативно-правових актів, зокрема ст. 37 «Основ законодавства України про охорону здоров'я», статтями 139, 140 КК тощо.

Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров'я

1. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я.

2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.

3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

4. У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

1. Коментована стаття закріплює важливу гарантію фізичної особи щодо реалізації права на охорону здоров'я, сутність якої полягає в можливості отримати достовірну та повну інформацію про стан свого здоров'я. Поняттям «достовірна інформація» охоплюються відомості, які є достовірними, тобто викладені правдиво, точно та не є спотвореними. У свою чергу, інформація про стан здоров'я фізичної особи повинна бути повною, тобто у вичерпному обсязі висвітлювати абсолютно всі відомості про стан здоров'я фізичної особи, незалежно від того, який характер вони мають. Проте, крім зазначених ознак, слід виділити ще й те, що інформація про стан здоров'я фізичної особи повинна бути викладена у доступній формі, тобто при отриманні цієї інформації фізична особа має право вимагати пояснення їй специфічних термінів і категорій.

Правом на інформацію про стан свого здоров'я наділена фізична особа. Проте можливість реалізації цього права залежить від обсягу дієздатності цієї особи. Так, наприклад, повнолітня та повністю дієздатна фізична особа має право самостійно реалізовувати це особисте немайнове право, тоді як малолітні, неповнолітні, обмежено дієздатні та недієздатні можуть реалізовувати це право через своїх законних представників (батьків (усиновителів), опікунів та піклувальників). Якщо фізична особа не усвідомлює значення своїх дій та не може керувати ними, наприклад внаслідок несвідомості, правом на інформацію про стан її здоров'я наділяються члени її сім'ї чи законні представники фізичної особи залежно від її інтересів (ч. З ст. 39 «Основ законодавства України про охорону здоров'я», ч. 1 ст. 26 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

3. Закон конкретно не визначає способи, якими особа може реалізувати право на інформацію про стан свого здоров'я. Слід дійти висновку, що особа може реалізовувати це право будь-якими не забороненими законом способами. До них, зокрема, можна віднести можливість отримати інформацію про стан свого здоров'я як безпосередньо від лікаря, так і шляхом самостійного ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, наприклад історією хвороби, медичною карткою тощо. Основним є те, щоб особа, яка наділена цим правом, отримала необхідну їй інформацію про стан її здоров'я та змогла адекватно сприйняти її зміст.

4. Право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи не може реалізовуватись абсолютно, тому законодавець встановлює деякі обмеження щодо реалізації цього права. До таких обставин слід віднести випадки, коли інформація про хворобу фізичної особи може: 1) погіршити стан її здоров'я; 2) погіршити стан здоров'я фізичних осіб, які мають право отримати інформацію про стан здоров'я своїх дітей та підопічних; 3) зашкодити процесові лікування.

Тому у вказаних випадках медичні працівники можуть обмежити можливість фізичної особи щодо отримання інформації про стан її здоров'я такими способами: 1) медичний працівник може дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи (так звана «свята брехня»); 2) медичний працівник може обмежити можливість ознайомлення фізичної особи чи інших уповноважених осіб з окремими медичними документами.

5. Близьким до права на інформацію про стан здоров'я фізичної особи є також закріплене у коментованій статті право на інформацію про причини смерті фізичної особи. Це право виникає тільки у членів сім'ї фізичної особи чи інших осіб, які спеціально уповноважені на це померлою фізичною особою.

Зміст цього права полягає в тому, що зазначені особи мають право: бути присутніми при дослідженні причин смерті фізичної особи; ознайомитись із висновками щодо причин смерті фізичної особи; оскаржити висновки про причини смерті фізичної особи до суду.

6. Право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи гарантується також ст. 141 КК та іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 286. Право на таємницю про стан здоров'я

1. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

2. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

3. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

4. Фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

1. Коментована стаття закріплює ще одне інформативне право фізичної особи, яке стосується її здоров'я. Однак його відмінність від права на інформацію про стан здоров'я фізичної особи полягає в тому, що, реалізуючи право на таємницю про стан свого здоров'я, фізична особа наділяється можливістю вимагати від всіх і кожного не поширювати інформацію про стан її здоров'я.

Гарантією цього права є встановлення режиму таємниці на даний вид інформації. Сутність права на таємницю про стан здоров'я фізичної особи полягає в її можливості самостійно визначати коло осіб, які можуть отримати інформацію про стан її здоров'я, а також вимагати від осіб, які отримали цю інформацію у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків або з інших джерел, не розголошувати її. Відповідно всі зазначені права на таємницю тягнуть за собою кореспондуючий обов'язок цих осіб не поширювати зазначену інформацію.

Право на таємницю про стан здоров'я, крім можливості вимагати не розповсюджувати отриману інформацію про стан здоров'я фізичної особи, містить ще й такі складові:

право на таємницю про факт звернення за медичною допомогою;

право на таємницю про встановлений діагноз;

право на таємницю про відомості, які отримані при медичному обстеженні.

2. Реалізація права на таємницю про стан здоров'я фізичної особи забезпечена цілою низкою гарантій, які виявляються у покладенні на інших осіб спеціальних обов'язків. Насамперед фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, яка складає зміст таємниці про стан здоров'я фізичної особи, що стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків (наприклад лікар, медична сестра, санітарка тощо) або з інших джерел (наприклад випадкове отримання інформації або отримання інформації від самого хворого з попередженням про неможливість її подальшого поширення).

Тісно з цим пов'язана також і лікарська таємниця (ст. 40 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»). Окрім зазначених випадків, гарантією реалізації права на таємницю про стан здоров'я є також і заборона вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Застосування цієї гарантії можливе, наприклад, шляхом вилучення з листків тимчасової непрацездатності, які передаються до бухгалтерії, інформації про діагноз фізичної особи.

Чинне законодавство передбачає ще окремі заборони, які спрямовані на забезпечення права на таємницю про стан психічного здоров'я. До них слід відносити, наприклад, заборону без згоди особи або без згоди її законного представника та лікаря-психіатра, який надає психіатричну допомогу, публічно демонструвати особу, яка страждає на психічний розлад, фотографувати її чи робити кінозйомку, відеозапис, звукозапис та прослуховувати співбесіди особи з медичними працівниками чи іншими фахівцями при наданні їй психіатричної допомоги (ч. 6 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

3. Право на таємницю про стан здоров'я фізичної особи в окремих прямо передбачених законом випадках може бути обмежене. Так, наприклад, особи, які подали заяву для реєстрації шлюбу відповідно до ст. ЗО СК, зобов'язані повідомити один одного про стан свого здоров'я. Також фізичні особи, які визнані ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, зобов'язані повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах до виявлення факту інфікованості, про можливість їх зараження (ст. 15 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р. № 1972-ХП).

Обмеженням права особи на таємницю про стан свого здоров'я слід вважати також і обов'язкові медичні огляди. Так, згідно зі ст. 31 «Основ законодавства України про охорону здоров'я» організуються профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих. Окрім цього, у ст. 26 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. № 4004-ХИ також передбачається, що працівники підприємств харчової промисловості, громадського харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілактичних, дошкільних і навчально-виховних закладів, об'єктів комунально-побутового обслуговування, інших підприємств, установ, організацій, професійна чи інша діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення і може спричинити поширення інфекційних захворювань, виникнення харчових отруєнь, повинні проходити обов'язкові попередні (до прийняття на роботу) і періодичні медичні огляди. Аналогічний порядок проходження медичних оглядів передбачений і для персоналу ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання (ст. 36 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р. № 39/95-ВР). Обов'язкові щорічні медичні огляди проходять також особи віком до 21 року.

Право на таємницю психічного здоров'я може бути обмежене у випадках, передбачених у ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу», до яких слід відносити можливість передачі відомостей про стан психічного здоров'я без згоди особи чи її законного представника з метою: організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги; провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду.

4. Право на таємницю про стан здоров'я фізичної особи охороняється також і кримінальним законодавством, наприклад ст. 145 КК.

Стаття 287. Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я

1. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката.

2. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.

1. Коментована стаття встановлює досить специфічні особисті немайнові права. Особливість цих прав полягає в тому, що вони стосуються не всіх фізичних осіб, а лише тих, які перебувають на стаціонарному лікуванні.

Під поняттям «стаціонарне лікування» слід розуміти надання медичної допомоги, що включає в себе обстеження стану здоров'я осіб, діагностику, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію і надається в стаціонарних умовах понад 24 години підряд.

2. Фізична особа, яка перебуває в стаціонарі, має право на допуск до неї певних категорій осіб, до яких законодавець відносить:

інших медичних працівників, тобто мається на увазі тих медичних працівників, які не є лікуючим лікарем;

членів сім'ї, до яких слід відносити осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом та мають взаємні права та обов'язки (ст. З СК), наприклад інший з подружжя, батьки, діти, сестри, брати тощо;

опікуна та піклувальника, тобто осіб, які призначені такими на підставах і в порядку, що передбачені главою 6 ЦК;

нотаріуса, тобто особу, яка є громадянином України, має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшла стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою, склала кваліфікаційний іспит та одержала свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю (ст. З Закону України «Про нотаріат»);

адвоката, тобто особу, яка є громадянином України, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склала кваліфікаційні іспити, одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України (ст. 2 Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХП);

священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду. Зазначені заходи можуть здійснюватись у медичних закладах як за проханням фізичних осіб, що перебувають в них на стаціонарному лікуванні, так і за ініціативою релігійних організацій (ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Під поняттям «допуск» слід розуміти можливість вільно та безперешкодно дістатися до хворого, що перебуває на стаціонарному лікуванні, та перебувати з ним впродовж необхідного часу. Проте допуск цих осіб не може бути не-контрольованим і безсистемним. Він повинен відбуватись, як правило, відповідно до внутрішнього розпорядку медичного закладу.

Стаття 288. Право на свободу

1. Фізична особа має право на свободу.

2. Забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.

1. Одним з найбільших досягнень людини є її свобода. Свобода людини — це можливість особи діяти на власний розсуд у відповідності зі своїми інтересами та метою. З огляду на це закріплене в коментованій статті право на свободу є одним з найважливіших особистих немайнових прав фізичної особи.

Важливість права на свободу підкреслюється також і тим, що воно закріплене також і в ст. 29 Конституції України, ст. З «Загальної декларації прав людини», ст. 9 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права», ст. 5 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини» тощо.

2. ЦК не визначає конкретних повноважень, які включаються у зміст цього права, а це означає, що людина має право вчиняти всі не заборонені законом дії, які спрямовані на реалізацію цього особистого немайнового права. Однак право на свободу не слід розглядати як закріплену законом вседозволеність. Воно, як вже зазначалося, також має передбачені законом межі, оскільки неконтрольована свобода людини може перерости у свавілля. Тому право на свободу в окремих випадках може бути обмеженим на законних підставах. До таких підстав, зокрема, належить затримання фізичної особи, її арешт чи тримання під вартою, за умови, що вони вчинені на підставах та в порядку, що передбачені чинним законодавством. Обмежує право на свободу також і примусова госпіталізація фізичної особи до психіатричного закладу (статті 14, 17 Закону України «Про психіатричну допомогу»), примусове стаціонарне лікування осіб, які хворі на особливо небезпечні інфекційні хвороби (ст. 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення») тощо.

3. До гарантій реалізації права на свободу законодавець відносить заборону будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотронних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.

Заборона будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на особу означає, що поведінка особи повинна формуватися лише залежно від її волі в межах, що передбачені чинним законодавством. Ніхто не має права змінювати цю поведінку внаслідок як психічного тиску на людину (наприклад шляхом погроз, шантажу, обману, гіпнозу тощо), так і фізичного тиску (наприклад шляхом утримування особи силоміць, в тому числі взяття у заручники, «домашній арешт» тощо). Законодавець також забороняє втягування фізичної особи до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів чи інших форм прищеплення їй певної залежності від тих чи інших факторів зовнішнього світу, що можуть впливати на придушення волі особи.

Однак законодавець не визначає виключного переліку тих дій, які можуть впливати на неправомірне обмеження права на свободу. Натомість він вводить заборону і на вчинення будь-яких інших дій, що порушують право на свободу, до яких можна, зокрема, віднести: тримання фізичної особи в неволі; безпідставне затримання особи, тобто крім випадків, коли затримання здійснене на підставах і в порядку, що встановлені законом, зокрема ст. 29 Конституції України, статті 106, 106', 115, 139, 156, 1652 КПК тощо; безпідставний арешт або тримання під вартою, крім випадків, коли вони здійснені не інакше як за вмотивованим рішенням суду, а також на підставах та в порядку, що передбачені чинним законодавством. При цьому якщо потрібно запобігти злочинові чи його перепинити, тримання під вартою може застосовуватись і без попереднього вмотивованого рішення суду, але його обґрунтованість впродовж 72 годин повинна бути перевірена судом (ст. 29 Конституції України); інші випадки, які безпідставно порушують право особи на свободу

4. Право на свободу гарантується також і ст. 29 Конституції України та статтями 146-151 КК.

Стаття 289. Право на особисту недоторканність

1. Фізична особа має право на особисту недоторканність.

2. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

3. Фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається.

У разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та іншим законом.

4. Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.

1. Згідно зі ст. З Конституції України недоторканність людини, як і її свобода, є вищою соціальною цінністю. Отже, право на особисту недоторканність, яке передбачене коментованою статтею і тісно пов'язане з правом на свободу (ст. 288 ЦК), також є одним з найважливіших особистих немайнових прав фізичних осіб.

Розглядаючи право на особисту недоторканність фізичної особи як її особисте немайнове право, слід зазначити, що воно містить три основні складові: 1) право на фізичну недоторканність; 2) право на моральну недоторканність; 3) право на психічну недоторканність.

2. Фізична недоторканність особи — це гарантована законом заборона посягань на життя, здоров'я, тілесну недоторканність та статеву свободу фізичної особи, яка забезпечується цілою низкою інших особистих немайнових прав, зокрема правом на життя (ст. 281 ЦК), правом на охорону здоров'я (ст. 283 ЦК) та правом на медичну допомогу (ст. 284 ЦК), правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 293 ЦК) тощо. Забезпечення цього права полягає також в обов'язковості отримання згоди фізичної особи на будь-яке медичне втручання (ст. 284 ЦК), крім випадків, що прямо передбачені законом, наприклад обов'язковість проведення щеплень проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця (ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р. № 1645-ІП), туберкульозу (ст. 9 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001 р. № 2586-ІИ) тощо.

Суттєвою гарантією права фізичної особи на фізичну недоторканність є також заборона катувань та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження чи покарання.

Коментована стаття передбачає також як гарантію фізичної недоторканності заборону фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних, а також суттєвим чином гарантує здійснення останніми їх права на особисту недоторканність (див. також ст. 150 СК).

3. Моральна недоторканність фізичної особи забезпечується неможливістю посягати на честь, гідність та моральну свободу, до яких, зокрема, можна віднести заборону здійснювати жорстоку, аморальну поведінку фізичної особи що до іншої особи, яка є в безпорадному стані, забезпечення права на повагу до честі та гідності (ст. 297 ЦК) та інші гарантії.

Певним чином моральна недоторканність забезпечується і нормами Закону України «Про захист суспільної моралі», яким встановлюються правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль.

Окрім ВР України, Президента України та KM України, на які покладаються загальнодержавні функції щодо захисту суспільної моралі, спеціальним органом, на який покладається безпосередній контроль за реалізацією та додержанням вимог чинного законодавства у сфері захисту суспільної моралі, обігом продукції і видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру, продукції, що містить пропаганду культу насильства, жорстокості і порнографії, є Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі.

4. Психічна недоторканність фізичної особи забезпечується неможливістю посягати на нормальний перебіг психічних процесів, до яких, наприклад, можна віднести заборону на проведення без спеціального дозволу Міністерства охорони здоров'я України розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу (ст. 32 «Основ законодавства України про охорону здоров'я») та інші законодавчі гарантії.

Гарантії особистої недоторканності поширюються також і на випадок, коли фізична особа померла, і стосуються її тіла. Законодавчо ця гарантія закріплена у вигляді права розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам. Гарантії цієї недоторканності визначені у ст. 298 ЦК та ст. 296 КК.

Стаття 290. Право на донорство

1. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин.

Донорство крові, її компонентів, органів та інших анатомічних матеріалів, репродуктивних клітин здійснюється відповідно до закону.

2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

3. Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його.

У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи реципієнта.

1. Під поняттям «донорство» слід визначити процес передачі певних біологічних об'єктів від однієї особи (донора) до іншої (реципієнта). З огляду на можливі види донорства виділяють: донорство крові та її компонентів; донорство органів та інших анатомічних матеріалів; донорство репродуктивних клітин.

2. Донорство крові та її компонентів згідно зі ст. 1 Закону України «Про донорство крові та її компонентів» визначається як добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях.

Донором крові та її компонентів може бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18 років, який пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає протипоказань, визначених МОЗ. Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволяється лише за його згодою та за умови, що здоров'ю донора не буде заподіяно шкоди.

Реалізація особистого немайнового права на донорство крові та її компонентів забезпечується цілою низкою гарантій, до яких, зокрема, слід віднести обов'язок органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо розвитку, організації і пропаганди донорства крові та її компонентів, обов'язок керівників підприємств, установ, організацій, командирів (начальників) військових частин щодо сприяння донорству крові та її компонентів, участь громадськості в організації та пропаганді донорства крові та її компонентів серед населення, надання цілої низки пільг для донорів тощо.

3. Донорство органів та інших анатомічних матеріалів відбувається шляхом трансплантації. Трансплантація як метод лікування застосовується виключно за наявності медичних показань, які встановлюються консиліумом лікарів, та згоди об'єктивно інформованого дієздатного реципієнта лише у випадках, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров'я реципієнта іншими методами лікування неможливе (ст. 6 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини»).

При трансплантації також виділяють дві сторони: донор — особа, у якої за життя або після її смерті взято анатомічні матеріали для трансплантації або для виготовлення біоімплантатів; реципієнт — особа, для лікування якої застосовується трансплантація.

Трансплантація біоімплантатів з тіла мертвої фізичної особи не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. До таких випадків, зокрема, належить, наявність письмової згоди особи на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників. При цьому в разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі мертвого донора мають право знати ім'я особи реципієнта. Однак у будь-якому випадку взяття анатомічних матеріалів у померлого донора не повинне призвести до спотворення його тіла. У разі наявності зробленої цією особою за життя заяви про незгоду бути донором взяття анатомічних матеріалів у померлої особи для трансплантації та (або) для виготовлення біоімплантатів не допускається.

Для недопущення зловживань у сфері трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів в Україні заборонено укладання правочинів, що передбачають купівлю-продаж органів або інших анатомічних матеріалів людини, за винятком кісткового мозку.

4. Донорство репродуктивних клітин на сьогодні, як і трансплантація статевих залоз, зигот та ембріонів на ранніх стадіях розвитку, не врегульована на рівні спеціального закону. Загальні положення щодо проведення цього виду донорства передбачені у ст. 48 «Основ законодавства України про охорону здоров'я», а також висвітлено при коментуванні ст. 281 ЦК. Часткове регулювання імплантації зародку здійснюється в порядку, що передбачений наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення» від 4 лютого 1997 р. № 24.

Стаття 291. Право на сім'ю

1. Фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю.

2. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом.

3. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває.

4. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.

1. Відповідно до ч. З ст. 16 «Загальної декларації прав людини» сім'я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. На розвиток цього положення ст. 10 «Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права» також гарантується надання по можливості найбільш широкої охорони та допомоги, особливо при ї створенні та допоки на її відповідальності лежить турбота про несамостійних дітей та їх виховання. Відповідні гарантії надає і національне законодавство. Стаття 51 Конституції України гарантує, що сім'я охороняється державою.

Відповідний розвиток цих положень втілений у СК, ЦК та інших нормативно-правових актах.

Чинне законодавство дає визначення поняття «сім'я», яким охоплюється особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ст. З СК).

2. Коментована стаття закріплює за фізичною особою право на сім'ю як особисте немайнове право, яке включає:

право на створення сім'ї (ч. 1 ст. 4 СК), тобто передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку, а в передбачених ч. 2 ст. 23 СК випадках і фізичних осіб, які не досягли шлюбного віку, створювати сім'ю на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства;

право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю, тобто можливість вільного вибору як партнера за шлюбом (ст. 24 СК), так і батьків народжувати чи уси-новлювати їм дітей і яку кількість, а також інші повноваження;

право на перебування в сім'ї, тобто передбачену законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї (ч. З ст. 4 СК). З досягненням повноліття фізична особа сама вирішує, чи перебувати їй в сім'ї, чи ні. Діти перебувають в сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають. Фізична особа може бути ізольована від сім'ї тільки за умов та в порядку, що передбачені законом, наприклад у випадку арешту чи тримання під вартою. Однією з форм реалізації права на перебування у сім'ї є укладення договору патронатно-го виховання на підставах та в порядку, що передбачені статтями 252-256 СК;

право на повагу до сімейного життя (ч. 4 ст. 4 СК), яке може забезпечуватися забороною втручання з боку інших у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, що прямо встановлені в законі;

право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї, тобто можливість усіма не забороненими законом способами підтримувати моральні, духовні, матеріальні та інші зв'язки з членами своєї сім'ї незалежно від того, де особа перебуває.

3. Реалізація права на сім'ю забезпечується цілою низкою гарантій. Однією з таких гарантій є заборона втручатись у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Стаття 292. Право на опіку або піклування

1. Малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, має право на опіку або піклування.

1. Опіка (піклування) є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишилися без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів. Значення опіки (піклування) полягає в забезпеченні особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Між цими поняттями існує суттєва відмінність, яка полягає в тому, що піклування встановлюється для допомоги фізичній особі здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, тоді як опіка встановлюється для здійснення замість особи в її інтересах цивільних прав та виконання цивільних обов'язків її представниками.

2. Передбачене коментованою статтею право на опіку та піклування містить:

право на встановлення опіки та піклування, яке реалізується за умов і в по

рядку, що передбачені статтями 60, 61 ЦК;

право на вибір опікуна та піклувальника, яким наділені відповідно малолітні та неповнолітні особи, бажання яких враховується на підставі ч. 4 ст. 69 ЦК;

право вимагати звільнення опікуна чи піклувальника, а також припинення опіки чи піклування, які здійснюються за умов і в порядку, що передбачені статтями 75-77 ЦК;

вимагати оскарження дій опікуна чи піклувальника на підставах та в порядку, що передбачені ст. 79 ЦК, а також оскаржувати їх самостійно у випадку, коли особа набуває повної дієздатності.

Правом на опіку наділені малолітні особи, які позбавлені батьківського піклування, та фізичні особи, які визнані недієздатними (ст. 58 ЦК). У свою чергу, правом на піклування наділені неповнолітні особи, які позбавлені батьківського піклування, та фізичні особи, цивільна дієздатність яких обмежена (ст. 59 ЦК). Про порядок встановлення опіки та піклування більш детально див. коментар до глави 6 ЦК.

3. Подібним до права на опіку та піклування є право на надання фізичній особі допомоги у здійсненні її прав та виконанні обов'язків, підстави та порядок реалізації якого визначаються ст. 78 ЦК.

4. Окрім ЦК здійснення права на опіку та піклування гарантується також іншими галузевими нормативними актами, наприклад статтями 166, 167 КК.

Стаття 293. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля

1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.

2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності.

Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту).

4. Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

1. Важливим для природного існування фізичної особи беззаперечно є довкілля. Під поняттям «довкілля», право на яке визначається коментованою статтею, слід розуміти все те, що оточує особу, насамперед — навколишнє природне середовище. Однак довкілля не зводиться лише до навколишнього природного середовища, адже в багатьох випадках окрім нього нас оточують і інші предмети, які не пов'язані з природою. До них, зокрема, відносять предмети праці, навчання та побуту, харчові продукти тощо. Потрібно зауважити, що законодавець у коментованій статті трактує поняття довкілля набагато ширше, включаючи до нього всю сукупність об'єктів, явищ і факторів навколишнього середовища (природного і штучно створеного), що безпосередньо оточують людину і визначають умови її проживання, харчування, праці, відпочинку, навчання, виховання тощо.

2. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля є одним з найважливіших природних прав людини, оскільки гарантує такий стан довкілля, що унеможливлює виникнення загрози найвищим соціальним цінностям, якими є життя та здоров'я людини.

Коментована стаття дає можливість визначити, що право на безпечне для життя і здоров'я довкілля складається з таких особистих немайнових прав: право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; право на достовірну інформацію про стан довкілля та якість харчових продуктів і предметів побуту, а також збирання та поширення такої інформації; право на безпечні для життя і здоров'я продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту); право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

3. Чинне законодавство не дає визначення поняття «безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище», хоча в ньому містяться певні юридично значимі критерії, які знаходять своє вираження у системі екологічних стандартів та нормативів. Так, державні стандарти в галузі охорони навколишнього природного середовища є обов'язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів. У свою чергу, екологічні нормативи встановлюють, наприклад, у вигляді системи гранично допустимих викидів та скидів, гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів, гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навколишнє природне середовище тощо.

Здійснення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля забезпечується цілою низкою гарантій, до яких слід відносити: проведення широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища; обов'язок міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації народногосподарських об'єктів; участь громадських об'єднань та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища; здійснення державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; компенсація в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; невідворотність відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (ст. 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

ЦК визначає також, що гарантією цього права є встановлення презумпції незаконності будь-якої діяльності фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля. Досить цікавим є той факт, що законодавець нічого не говорить про визнання неправомірною діяльності держави, АРК та територіальних громад, яка спричинює такі наслідки. Адже ці утворення визнані окремими учасниками цивільних правовідносин, які не входять до загального поняття «особа» (ч. 1 ст. 2 ЦК). Беззаперечно, що таке упущення законодавця може в подальшому суттєво вплинути на можливість визнання екологічно шкідливої діяльності вказаних суб'єктів незаконною.

Для захисту фізичною особою свого права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище від незаконної діяльності фізичної та юридичної особи, яка призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, особа наділяється додатковим правом вимагати припинення такої діяльності. При цьому така вимога може бути направлена як безпосередньо порушнику, так і через суд. В останньому випадку незаконна діяльність, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

У разі порушення права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, як і у випадку загрози його порушення, фізична особа може вимагати покладення на винних осіб як загальних заходів цивільно-правової відповідальності (глави 81, 82 ЦК), так і спеціальних заходів відповідальності (статті 68, 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Це право гарантується застосуванням до порушника також заходів кримінальної та адміністративної відповідальності.

4. Право на достовірну інформацію про стан довкілля та якість харчових продуктів і предметів побуту, а також збирання та поширення такої інформації є також однією із складових права на безпечне довкілля. Під поняттям «достовірна інформація» слід розуміти інформацію, яка відображає реальний стан довкілля та якість харчових продуктів і предметів побуту, а також відповідає вимогам законодавства. Однак ця інформація повинна бути не лише достовірною, а й повною та такою, що викладена в доступній формі (ст. 7 Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини»).

Для реалізації права на достовірну інформацію про стан довкілля та якість харчових продуктів і предметів побуту фізична особа наділяється можливістю:

отримати вказану інформацію, тобто набувати, придбавати, накопичувати відповідно до чинного законодавства України документовану або публічно оголошувану інформацію громадянами, юридичними особами або державою;

поширити вказану інформацію, тобто розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати в установленому законом порядку документовану або публічно оголошену інформації.

Однак такий перелік повноважень є невичерпним, оскільки ст. 14 Закону України «Про інформацію» гарантує ще такі повноваження, як використання інформації (задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави) та зберігання інформації (забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв).

Особливістю достовірної інформації про стан довкілля та якість харчових продуктів і предметів побуту є те, що згідно зі ст. 50 Конституції України така інформація є абсолютно доступною, тобто такою, що не може бути засекреченою. Більш детальний порядок реалізації фізичними особами права на інформацію, в тому числі такої, що відображає стан довкілля, визначається Законом України «Про інформацію».

5. Аналізуючи право на безпечні для життя і здоров'я продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту), слід зазначити, що під поняттям «безпека харчових продуктів» розуміють відсутність токсичної, канцерогенної, мутагенної, алергенної чи іншої несприятливої для організму людини дії харчових продуктів при їх споживанні у загальноприйнятих кількостях, межі яких встановлюються МОЗ (ст. 1 Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини»).

Для здійснення громадянами права на безпечні для життя і здоров'я продукти споживання встановлюється ціла система державних гарантій, до яких відносять: виробництво зазначених продуктів споживання в умовах, що відповідають установленим вимогам технології, санітарних норм та правил, безпеки та збереження навколишнього природного середовища; виробництво зазначених продуктів споживання із застосуванням дозволених до використання продовольчої сировини і супутніх матеріалів; повноти і достовірності інформації про властивості продуктів споживання; відповідність продуктів споживання вимогам нормативних документів щодо якості та безпеки; реалізація продуктів споживання відповідно до правил торгівлі.

Якщо право фізичних осіб на безпечні для життя і здоров'я продукти споживання порушене, то до винних осіб застосовується цивільна відповідальність на загальних засадах. Окрім цього, додатковою гарантією захисту прав інших фізичних осіб є вилучення з обігу неякісних, небезпечних, фальсифікованих, неправильно маркованих харчових продуктів, харчових продуктів, які не отримали позитивного висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи та сертифіката відповідності або строк придатності до споживання яких закінчився, а також харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, на які відсутні документи, що підтверджують їх якість та безпеку. Таке вилучення провадиться для відповідної державної санітарно-гігієнічної, ветеринарно-санітарної і товарної експертизи для визначення шляхів їх подальшого використання, утилізації або знищення (ст. 22 Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини»). Порядок подальшого використання, утилізації або знищення такої продукції визначається Законом України «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції» від 14 січня 2000 p. № 1393-XIV.

6. Ще однією складовою права на безпечне для життя і здоров'я довкілля є право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо. Під поняттям «безпечні умови для людини» законодавець розуміє стан середовища життєдіяльності, при якому відсутня небезпека шкідливого впливу його факторів на людину шляхом створення загрози її здоров'ю, життю або працездатності чи здоров'ю майбутніх поколінь (ст. 1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Право на безпечні та здорові умови праці, крім ЦК, гарантується фізичним особам також відповідно до статей 153-173 КЗпП, законів України «Про охо-рону праці», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV та ін. Право на безпечні і здорові умови проживання гарантується також низкою законодавчих актів, до яких слід віднести Житловий кодекс, закони України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р. № 2780-ХІІ, «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 р. № 3745-ХН, а також низкою будівельних норм і правил, державних санітарних норм та правім, санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм, санітарно-епідеміологічних правил і норм, протиепідемічних правил і норм, гігієнічних та протиепідемічних правил і норм, державних санітарно-епідеміологічних нормативів, санітарних регламентів та ін. Право на безпечні та здорові умови навчання забезпечується відповідно законами України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. № 1060-ХП, «Про загальну середню освіту», «Про дошкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 р. № 103/98-ВР, «Про вищу освіту» тощо.