§ 2. Правові наслідки недодержання сторонами при в чиненні прав о чину вимог закону

Стаття 215. Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

1. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних та юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам закону. Отже, недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, настання яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, настання яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодувати збитки, моральну шкоду).

2. Загальною підставою визнання правочину недійсним є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, які встановлені ст. 203 ЦК. Зазначені норми ЦК визначають лише загальні умови недійсності правочину, але за наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними нормами. Треба зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин. Однак визнання правочину недійсним не потребує від сторін його реального виконання, оскільки воно не має значення для визнання правочину дійсним. Це викликане тим, що за загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення. Однак якщо права та обов'язки за право-чином, визнаним недійсним, передбачалися лише на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому (ст. 236 ЦК, див. також коментар до ст. 216 ЦК). Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині (див. ст. 217 ЦК та коментар до неї). Беручи до уваги, що дійсність правочину залежить від елементів, які його складають, та беручи за критерій порушення вимог до дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна визначити:

дефекти суб'єктного складу (відсутність у сторін правочину потрібної правосуб'єктності);

дефекти форми правочину, які стосуються виключно письмової форми правочину (недодержання сторонами письмової форми правочину, що встановлена законом, спричиняє недійсність правочину лише у випадках, передбачених законом, на відміну від цього недодержання нотаріальної форми правочину або його державної реєстрації за загальним правилом тягне його недійсність);

дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам актів цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, наприклад фіктивні, удавані правочини, правочини, що порушують публічний порядок);

дефекти волі (правочини, що вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та правочини, в яких внутрішня воля особи сформувалося невірно).

Залежно від характеру порушення вимог закону при вчиненні правочинів та правових наслідків вчинення таких правочинів останні поділяються на нікчемні та оспорювані.

3. Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, наприклад правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК), односторонній чи двосторонній правочин, щодо якого недодержано вимоги законодавства про нотаріальне посвідчення (статті 219, 220 ЦК), правочин, вчинений особою, над якою встановлена опіка, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК), правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, за відсутності його схвалення опікуном (ст. 226 ЦК), правочин, укладений керівниками банку після призначення тимчасового адміністратора (ст. 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність») та ін. У випадках, встановлених законом, нікчемними є і правочини, щодо яких недодержана письмова форма, встановлена законом (наприклад договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719 ЦК), договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК), кредитний договір (ст. 1055 ЦК), правочини щодо забезпечення зобов'язань (ст. 547 ЦК). Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто сторони такого правочину мають право не виконувати його, оскільки він не спричиняє правових наслідків, крім наслідків його недійсності. Водночас у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК), нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (наприклад, якщо сторони при укладенні договору домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення).

4. Іншим різновидом правочину, що може бути визнаний недійсним, є оспорюваний правочин, тобто правочин недійсність якого прямо не випливає із закону, але одна із сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Зазначений правочин породжує права і обов'язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає право відповідним особам заперечувати його в судовому порядку. Прикладами заперечного правочину є правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її дієздатності (ст. 222 ЦК), правочин, вчинений фізичною особою, яка обмежена в дієздатності, за межами її дієздатності (ст. 223 ЦК), правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними (ст. 225 ЦК), правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК), правочин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК) та ін.

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

1. У випадку коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки він пов'язаний з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його виконання. Згідно із законом недійсний правочин не зумовлює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Аналіз норм ЦК дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину, які можна поділити на: основні — двостороння реституція (від лат. restituere — відновлювати, відшкодовувати) та додаткові — відшкодування збитків та моральної шкоди.

Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, отже, у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (наприклад, у випадку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець — повернути покупцеві отримані за майно кошти). Прикладом наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад, статті 221, 222, 226 ЦК), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК), правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК), правочини, вчинені під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК). Треба зазначити, що для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.

На відміну від норм ЦК 1963 р. та ГК, чинний ЦК не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій, а саме:

односторонньої реституції, яка передбачає повернення лише однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати інша сторона на користь держави;

заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності правочинів, що були укладені з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, за наявності умислу обох сторін та передбачала, у разі виконання правочину, стягнення всього отриманого сторонами за правочином на користь держави, а в разі виконання правочину однією стороною — стягнення на користь держави всього отриманого нею і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

2. Крім двосторонньої реституції ЦК передбачає як додаткові наслідки недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з коментованою статтею, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Наприклад, у деяких випадках закон покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати збитки у подвійному розмірі (див. статті 230, 231 ЦК).

3. Правові наслідки недійсності правочинів, які встановлені законом, можуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, однак винятком із цього є нікчемні правочини, правові наслідки недійсності яких не можуть бути змінені сторонами. Вимога про застосування наслідків недійсності щодо останніх може бути пред'явлена взагалі будь-якою заінтересованою особою. Крім того, застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину за власною ініціативою може суд.

Для застосування наслідків нікчемності правочину застосовується позовна давність у десять років (ч. 4 ст. 258 ЦК).

Стаття 217. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину

1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що праве чин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Закон визначає, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Отже, якщо визнана недійсною частина правочин належить до випадкових умов, вона виключається з правочину без наслідків для інших його частин та правочину в цілому. У деяких випадках закон прямо встановлює вказівки на недійсність тих чи інших умов правочинів, ш приклад, умова договору банківського вкладу про відмову вкладника від одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (ст. 1060 ЦК). Однак, якщо частина правочину, що визнана недійсною, містить істотну умову, без яке правочин в цілому не відповідає вимогам закону, або після виключення правочину окремої його частини, що визнана недійсною, він не зберігає здатності задовольняти інтереси сторін чи досягнути цілі, яка була визначена ш ми при його вчиненні, правочин може бути визнаний недійсним в цілому.

Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину

1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобам аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнані судом дійсним.

1. Порушення суб'єктами цивільних правовідносин форми правочину, встановленої законом (ч. 4 ст. 203 ЦК), не в усіх випадках спричиняє його недійсність. Недійсність правочину, який має вчинятися в письмовій формі, має бути прямо зазначена в законі. Коментована стаття поширюється на односторонні правочини, договори, які мають вчинятися в простій письмовій формі, випадках, передбачених ст. 208 ЦК, а також правочини, щодо яких сторони обрали обов'язковою письмову форму (ч. 1 ст. 205 ЦК). Під недодержання письмової форми правочину слід розуміти порушення особами вимог ЦК щодо письмової форми правочину. Потрібно мати на увазі, що у разі вчинення правочину шляхом фіксування його змісту у кількох документа у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, такий правочин не може вважатись укладеним не в письмовій формі. Недотриманням письмової форми правочину, вчинюваного юридичною особою, вважається також відсутність печатки юридичної особи. Недотриманням письмової форми щодо право-чинів, воля сторін в яких виражається за допомогою електронного засобу зв'язку, слід вважати порушення вимог щодо створення електронного документа, передбачених Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг», зокрема відсутність електронного підпису, яким згідно зі ст. 6 вказаного Закону завершується створення електронного документа. Правовий статус електронного цифрового підпису та відносини, що виникають при використанні електронного цифрового підпису, регулюються Законом України «Про електронний цифровий підпис».

Відсутність письмової форми правочину має наслідком неможливість сторін посилатися в суді на свідчення свідків як доказ існування чи відсутності між сторонами відносин, породжених правочином, який є предметом спору, а також на умови такого правочину. Виключення з цього правила встановлюються ч. 1 ст. 866 ЦК, згідно з якою відсутність у замовника, за договором побутового підряду, квитанції або іншого документа, що підтверджує укладення договору, не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов; ч. 2 ст. 937 ЦК, згідно з якою прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків; ч. З ст. 949 ЦК, відповідно до якої свідченням свідків може підтверджуватися тотожність речі, прийнятої на зберігання і яка повертається поклажодавцеві. Підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором позики, також може ґрунтуватися на свідченнях свідків, але за умови, коли форма договору позики мала бути письмовою, і у випадку, якщо договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (ст. 1051 ЦК).

Заперечення факту вчинення правочину потрібно розуміти не лише як можливість надання тільки тих доказів, які свідчать про відсутність правочину, а й тих, які підтверджують його наявність. Такими доказами можуть бути письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису та ін. До письмових доказів належать всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 46 ЦПК). Стаття 27 Закону України «Про інформацію» визнає документом не будь-яку матеріальну форму одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві, а тільки передбачену законом. Крім письмових доказів про заперечення факту вчинення правочину можуть свідчити також засоби аудіо- та відеозапису.

Коментована стаття не вказує на те, до якого виду (нікчемні чи оспорювані) недійсних правочинів належать правочини, вчинені з порушенням вимог закону щодо письмової форми і щодо яких закон встановлює наслідком їх недійсність. Отже, в кожному випадку слід керуватися нормами, які регулюють конкретний вид цивільно-правових відносин між сторонами. Але недіійсність як наслідок недотримання письмової форми правочину має бути прямо передбачена законом, а не підзаконними нормативними актами. ЦК встановлює, що внаслідок недодержання вимог щодо письмової форми є нікчемними такі правочини: про забезпечення виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 547); договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ч. 2 ст. 719); договір страхування (ч. 2 ст. 981), кредитний договір (ч. 2 ст. 1055); договір банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059); договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 1107); договір комерційної концесії (ч. 1 ст. 1118); заповіту (ч. 1 ст. 1257).

2. Вчинення будь-якої дії за правочином, який повинен бути укладений, під загрозою його недійсності, згідно із законом у письмовій формі, не достатньо для можливості визнання такого правочину дійсним. Обов'язковими умовами для можливості визнання такого правочину дійсним закон встановлює такі: вчинення дії на виконання такого правочину однією із сторін; підтвердження вчинення такої дії іншою стороною шляхом прийняття виконання. За відсутності хоча б однієї з цих умов суд не може визнати договір дійсним.

Стаття 219. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину

1. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

1. Нікчемними згідно з цією статтею вважаються односторонні правочини (ч. З ст. 202 ЦК), щодо яких порушені вимоги закону про їх нотаріальне посвідчення. Нотаріальне посвідчення односторонніх правочинів є обов'язковим при видачі довіреності на вчинення правочинів, для яких згідно із законом передбачена нотаріальна форма (ч. 1 ст. 245 ЦК); для довіреностей, що видаються у порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК). Також нікчемними слід вважати довіреності, які не посвідчені особами, вказаними в ч. З ст. 245 ЦК, оскільки такі довіреності хоч і не є нотаріальними, але згідно з абзацом 4 ч. З ст. 245 ЦК прирівнюються до нотаріально посвідчених. Довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) не є нікчемними на підставі коментованої статті за відсутності їх посвідчення особами, вказаними в ч. 4 ст. 245 ЦК, оскільки їх посвідчення останніми не прирівнюється законом до нотаріального.

Крім довіреностей згідно з коментованою статтею також є нікчемними внаслідок недотримання нотаріальної форми: відмова одного з подружжя від спільного заповіту (ч. З ст. 1243 ЦК); заповіт (ч. З ст. 1247 ЦК) та в інших випадках.

2. Необхідність виділення як окремої норми недійсності односторонніх правочинів внаслідок недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення викликана тим, що законом встановлені відмінні від недотримання нотаріальної форми договорів (ст. 220 ЦК) підстави для можливості визнання правочинів дійсними. Для визнання одностороннього правочину, щодо якого недотримана нотаріальна форма, дійсним потрібна наявність одночасно двох умов: цей правочин має відповідати справжній волі особи, яка його вчинила (ч. З ст. 203 ЦК), нотаріальному посвідченню правочину повинна перешкоджати обставина, яка не залежала від волі особи. Хоча в коментованій статті, на відміну від ч. 2 ст. 220 ЦК, не зазначено, що в разі визнання одностороннього правочину дійсним наступне його нотаріальне посвідчення не вимагається, це правило має застосовуватися за аналогією закону (ч. 1 ст. 8 ЦК).

Стаття 220. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору

1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

1. Коментована стаття поширюється лише на випадки недодержання письмової нотаріальної форми щодо договорів (дво- та багатосторонніх правочинів). Договори, щодо яких сторонами не додержана встановлена згідно з вимогою закону нотаріальна форма, є нікчемними. Нікчемними є договори, які мають вчинятися в нотаріальній формі згідно із законом. Інші договори, щодо яких сторони домовилися про надання їм нотаріальної форми (ч. І ст. 209 ЦК), не вважаються згідно з коментованою статтею нікчемними, оскільки надання їм нотаріальної форми ґрунтується не на законі, а на домовленості сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК).

2. Суд може визнати дійсним договір, укладений з порушенням нотаріальної форми. Така можливість передбачена законом як одна з форм захисту інтересів добросовісного учасника цивільних правовідносин. Суд може застосувати норми закону про визнання договору дійсним при одночасній наявності таких умов: домовленість сторін щодо всіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК), оскільки за відсутності цих умов договір вважається неукладеним, а не нікчемним; повне або часткове виконання договору (при цьому не має значення те, що інша сторона відмовляється від прийняття виконання); ухилення однієї зі сторін від нотаріального посвідчення такого договору (для визнання договору дійсним не обов'язково, щоб від нотаріального посвідчення договору ухилялася сторона, яка отримала часткове чи повне його виконання. Ухилятися від нотаріального посвідчення частково виконаного договору може й сторона, яка його виконала, якщо наслідки визнання договору нікчем ним будуть для неї вигідніші, ніж виконання іншою стороною своїх обов'язків). Якщо суд визнає договір дійсним, то наступне його нотаріальне посвідчення не вимагається.

Стаття 221. Правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним.

На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

3. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи.

4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

5. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

6. У разі вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою настають наслідки, встановлені частиною третьою статті 222 цього Кодексу.

1. Малолітньою вважається особа, яка не досягла 14 років. Малолітня особа має право вчиняти правочини, передбачені ч. 1 ст. 31 ЦК. Інші правочини Щодо майна малолітньої особи вчиняють її батьки. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо Цей правочин виходить за межі дрібного побутового (ч. 2 ст. 177 СК). Закон не забороняє малолітній дитині самостійно (без згоди батьків, усиновлювачів, опікуна) вчиняти правочини, які виходять за межі цивільної дієздатності дитини, оскільки при вчиненні такого правочину не застосовуються наслідки недійсності такого правочину, якщо правочин буде в подальшому схвалений батьками (усиновлювачами) або опікуном. Якщо дитина проживає з одним із батьків, достатньо тільки згоди останнього на вчинення правочину. У такому випадку визнання правочину недійсним на підставі ч. 2 ст. 177 СК є неправомірним. Дозвіл батьків (усиновлювачів, опікуна) на укладення правочину, який виходить за межі цивільної дієздатності малолітньої особи, вважається наданим за відсутності претензій другої сторони, протягом одного місяця з дня, коли вони дізналися про його вчинення.

Згідно з коментованою статтею правочини, вказані в ч. 1 ст. 71 ЦК, вважаються нікчемними, якщо відсутня згода опікуна малолітньої особи. У випадках, коли опікун висловив свою згоду на вчинення правочинів, передбачених ч. 1 ст. 71 ЦК, але не отримав для цього дозволу органів опіки і піклування, як того вимагає ця сама стаття, правовою підставою нікчемності цих правочинів є ч. 1 ст. 224 ЦК.

2. Відсутністю схвалення правочину слід вважати лише заявлення іншій стороні претензій щодо правочину батьками (усиновлювачами) або опікуном малолітньої особи. За наявності протягом одного місяця після того як батьки (усиновлювачі, опікун) дізналися про вчинення малолітньою особою правочину претензій до другої сторони, правочин вважається нікчемним. Пред'явлення претензій після встановленого законом місячного строку для заявления претензій іншій стороні не спричиняє визнання правочину нікчемним. Це пояснюється тим, що після закінчення вказаного місячного терміну (за відсутності претензій) правочин вважається схваленим, відповідно, у його сторін виникають права та обов'язки за цим правочином, відмова від яких за загальним правилом не допускається (оскільки в даному випадку воля сторони до вчинення правочину виражається її мовчанням).

Отже, претензія батьків (піклувальнів), опікуна, яка заявлена після закінчення місячного строку, не робить нікчемним правочин, вчинений малолітньою особою.

Претензії другій стороні щодо вчиненого малолітньою особою правочину можуть викладатись як в усній, так і письмовій формі. І в першому, і в другому випадках особи, які пред'являли претензії, повинні довести факт їх пред'явлення протягом обумовленого в законі строку (ст. 30 ЦПК).

Загальне правило про нікчемність правочину, щодо якого відсутнє схвалення батьків (піклувальників), опікуна, має виняток. Якщо судом буде встановлено, що правочин вчинений на користь малолітньої особи, суд може визнати такий правочин дійсним. Правочин може вважатись укладеним на користь малодітної особи у випадку, коли малолітня особа отримала від іншої сторони зустрічне задоволення в розмірі принаймні не меншому ніж відчужене нею. Крім цього, на нашу думку, отримане малолітньою за такою угодою має бути необхідним чи призначатися для особистих потреб особисто їй або може бути використане на її користь без вчинення значних додаткових витрат, або, як вказує ч. 1 ст. 178 СК, на виховання та утримання інших дітей і на невідкладні потреби сім'ї.

3. Наслідками нікчемності правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, якщо друга сторона є повністю дієздатною, є обов'язок останньої повернути все те, що вона отримала за таким правочином від малолітньої особи.

4. Відповідальність повністю дієздатної особи щодо відшкодування збитків, завданих укладенням з малолітньою особою правочину, виникає за умови, що вона знала або могла знати про вік другої сторони, тобто про те, що малолітня особа не досягла 14-річного віку. У випадку, коли повнолітня особа не знала і не могла знати про те, що інша сторона є малолітньою, але могла знати про її неповнолітність, на нашу думку, відповідальність дієздатної особи у вигляді відшкодування збитків має настати тільки в тому випадку, коли правочин, вчинений малолітньою особою, виходить за межі цивільної дієздатності неповнолітньої особи (ст. 222 ЦК). Під збитками розуміються втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ч. 2 ст. 22 ЦК).

Обов'язок батьків (усиновлювачів) або опікуна малолітньої особи повернути дієздатній стороні все одержане за цим правочином у натурі не вважається відповідальністю. При неможливості повернути одержане в натурі вказані особи зобов'язані відшкодувати вартість одержаного малолітньою особою за цінами, які існують на момент відшкодування. На нашу думку, мається на увазі добровільне відшкодування, оскільки при наявності спору максимально віддаленим строком, на який можливо встановити ціни втраченого майна, може бути день набуття чинності рішенням. Тому при розгляді спору про розмір відшкодування в суді відшкодування вартості має здійснюватися за аналогією закону згідно з ч. З ст. 623 ЦК, тобто беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Це пояснюється тим, що в резолютивній частині рішення суду обов'язково зазначаються розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде та ін. (п. 7 постанови ПВСУ «Про судове рішення» від 29 грудня 1976 р. № 11). При виконанні рішення суду до Державної виконавчої служби подаються виконавчі документи, які згідно з п. 4 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» мають містити резолютивну частину рішення, тобто мати й вказівку на розмір грошових сум, що підлягають стягненню. Тому і при наявності спору між сторонами щодо відшкодування вартості майна, яке неможливо повернути в натурі, вартість останнього має відшкодовуватися за цінами, які існують на момент набуття чинності рішенням.

5. Дещо інші наслідки встановлені для нікчемного правочину, якщо обидві його сторони є малолітніми особами. У такому разі за загальним правилом кожна зі сторін зобов'язана повернути в натурі другій стороні все, що одержала за цим правочином. При неможливості повернення майна відшкодування його вартості проводиться тільки за певних умов, до яких закон відносить винність поведінки батьків (усиновлювачів) чи опікуна та причинний зв'язок між такою поведінкою і втратою майна чи вчиненням правочину. За таких обставин закон допускає можливість повернення отриманого чи відшкодування вартості отриманого тільки однією стороною, якщо винність дій іншої сторони у втраті майна чи вчиненні правочину не буде встановлена.

6. Наслідки вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою встановлені ч. 3 ст. 222 цього Кодексу.

Коментована стаття не встановлює наслідків вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності у випадках, коли інша сторона є юридичною особою. В останньому випадку слід керуватися загальними правовими наслідками недійсності правочину, встановленими частинами 1 та 2 ст. 216 ЦК.

Стаття 222. Правові наслідки вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

3. Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

1. Неповнолітньою особою згідно з ч. 1 ст. 32 ЦК вважається фізична особа у віці від 14 до 18 років. Ці особи мають право вчиняти правочини, передбачені ч. 1 ст. 31 та ч. 1 ст. 32 ЦК. Всі інші правочини вчиняються неповнолітньою особою за згодою батьків (ст. 32 ЦК). Для вчинення правочину, що виходить за межі цивільної дієздатності неповнолітньої особи, згода батьків може бути виражена як до, так і після вчинення правочину. Для вчинення правочину не повнолітньою особою щодо транспортних засобів або нерухомого майна згода батьків має бути виражена до вчинення правочину (частини 2-4 ст. 32 ЦК). В інших випадках правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, вважається схваленим батьками (усиновлювачами), піклувальником, якщо останні, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії щодо цього правочину іншій стороні (про відсутність схвалення правочину див. коментар до ч. 2 ст. 221 ЦК).

При визначенні обсягу цивільної правоздатності особи віком від 14 до 18 років слід враховувати те, що повної дієздатності особа може набути (див. коментар до ст. 34 ЦК) або повну цивільну дієздатність їй може бути надано (див. коментар до ст. 35 ЦК) і до досягнення 18-річного віку. У випадку набуття чи надання повної цивільної дієздатності особою, яка не досягла 18-річного віку, згода батьків (усиновлювачів) чи піклувальника на вчинення нею право-чинів не потрібна.

Згідно з коментованою статтею правочини, вказані в ч. 1 ст. 71 ЦК, можуть бути визнані недійсними, якщо щодо них відсутня згода піклувальника неповнолітньої особи. Але у випадках, коли піклувальник висловив свою згоду на вчинення правочинів, передбачених ч. 1 ст. 71 ЦК, але не отримав для цього дозволу органів опіки і піклування, як того вимагає ця сама стаття, такі правочини є нікчемними згідно з ч. 1 ст. 224 ЦК.

2. Правочини, вчинені неповнолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності, без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, є оспорюваними, тобто такими, що можуть бути визнані недійсними тільки судом (ч. З ст. 215 Ю,К). В цьому полягає їх відмінність від правочинів, вчинених малолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності (останні є нікчемними правочинами, недійсність яких встановлена в силу прямої вказівки на це закону).

3. Якщо сторонами правочину є неповнолітні особи, то внаслідок визнання такого правочину недійсним на кожну з них покладається обов'язок повернути другій стороні все одержане нею за цим правочином в натурі, а якщо це неможливо — відшкодувати вартість. Відшкодування вартості провадиться самими неповнолітніми особами за цінами, які існують на момент відшкодування (щодо моменту, на який визначаються ціни, див. коментар до ч. 4 ст. 221 ЦК). ., При відсутності у неповнолітньої особи коштів, достатніх для відшкодування вартості отриманого за недійсним правочином, закон застосовує до батьків (піклувальників), опікуна неповнолітньої особи заходи цивільно-правової відповідальності з відшкодування збитків — реальних збитків та упущеної вигоди (ч. 2 ст. 22 ЦК), але за умов, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину. Якщо буде доведено винність дій батьків (піклувальників), опікуна тільки однієї сторони, то відшкодування збитків провадиться лише ними. Інша сторона, при відсутності в її поведінці вини, не відшкодовує такі збитки.

Коментована стаття не встановлює наслідків вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, якщо інша сторона є юридичною особою. В останньому випадку слід керуватися загальними правовими наслідками недійсності правочину, встановленими частинами 1 та 2 ст. 216 ЦК.

Стаття 223. Правові наслідки вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.

1. Обмеження цивільної дієздатності здійснюється у випадках, передбачених частинами 1 та 2 ст. 36 ЦК, тільки за рішенням суду. Внаслідок обмеження цивільної дієздатності така фізична особа може вчиняти правочини тільки за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових правочинів та правочинів щодо придбання ним майна на безоплатній основі (частини 2, З ст. 37 ЦК). Згода піклувальника на вчинення правочину обмежено дієздатною особою може бути отримана як до, так і після його вчинення. Заявити іншій стороні претензії щодо правочину піклувальник може протягом місяця після того, як дізнався про його вчинення. У випадку ненадання претензій протягом Вказаного строку чи їх надання після спливу цього строку правочин вважається схваленим.

2. Відсутністю схвалення правочину, здійсненого за межами цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої обмежена, слід вважати тільки надання претензій піклувальником щодо правочину протягом строку, обумовленого ч. 1 ст. 221 ЦК, оскільки незаявлення претензій в обумовлений законом строк чи заявлення їх пізніше робить правочин схваленим (щодо відсутності схвалення правочину див. коментар до ч. 1 ст. 221 ЦК). Схвалений правочин створює правові наслідки для його сторін у вигляді виникнення прав та покладення на них обов'язків, від яких сторони відмовитися не можуть.

Правочин, вчинений фізичною особою, дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності, належить до оспорюваних правочинів і може бути визнаний недійсним тільки судом за таких умов: відсутність схвалення правочину піклувальником; суперечність правочину інтересам підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати. Визнання такого правочину недійсним спричиняє наслідки, передбачені частинами 1 та 2 ст. 216 ЦК.

Стаття 224. Правові наслідки вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування

1. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.

2. На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

1. Коментована стаття поширюється на правочини, передбачені ч. 1 ст. 71 ЦК, якщо вони вчиняються опікунами від імені фізичних осіб, над якими встановлена опіка (малолітні особи, які позбавлені батьківського піклування, та фізичні особи, визнані недієздатними, — ст. 58 ЦК), а також на правочини, які вчиняються за згодою піклувальника особами, над якими встановлено піклування (неповнолітні особи, позбавлені батьківського піклування, та фізичні особи, цивільна дієздатність яких обмежена, — ст. 59 ЦК). Якщо без дозволу органів опіки і піклування опікун вчиняє від імені підопічного правочин, передбачений ч. 1 ст. 71 ЦК, такий правочин є нікчемним. Так само є нікчемним правочин, вказаний в ч. 1 ст. 71 ЦК, що вчинений за згодою піклувальника особою, над якою встановлене піклування, але якщо піклувальник не отримав дозвіл органів опіки і піклування для надання згоди.

Згідно з «Правилами опіки та піклування» органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

2. Нікчемний згідно з коментованою статтею правочин може бути визнаний судом дійсним лише за умови, якщо він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування. Визначення того, чи вчинений правочин в інтересах підопічного чи особи, над якою встановлено піклування, потрібно проводити в кожному окремому випадку з урахуванням всіх обставин. Під інтересами підопічного чи фізичної особи, над якою встановлено піклування, слід розуміти такі наслідки правочину, які покращують побутові умови, забезпечення доглядом, лікування, виховання, навчання, розвиток. У будь-якому випадку за правочинами мають надаватися підопічному чи особі, над якою встановлено піклування, зустрічні майнові блага в розмірі, не меншому від тих, які відчужуються.

Стаття 225. Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

1. Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

2. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

3. Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину.

1. Недійсним згідно з коментованою статтею може бути визнаний правочин, вчинений повністю дієздатною фізичною особою, але в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Правочин, вчинений в такому стані, не відповідає загальним вимогам чинності правочину, зокрема відповідності волевиявлення учасника правочину його внутрішній волі (ч. З ст. 203 ЦК). Неможливість керувати своїми діями може бути підставою для визнання правочину недійсним за коментованою статтею тільки у випадках, коли така неможливість настала внаслідок її внутрішнього стану чи впливу зовнішніх чинників, але за виключенням навмисних дій інших осіб, наприклад обману чи насильства.

Зазначена стаття не вказує на причини, внаслідок яких особа не могла усвідомити значення своїх дій та (або) керувати ними. Пунктом 10 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» встановлено, що у випадках, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент вчинення правочину він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, причинами, внаслідок яких особа перебувала в такому стані, можуть бути її тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін. Для встановлення наявності такого стану на момент вчинення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

Коментована стаття не виключає можливість визнання недійсним правочину, вчиненого особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, навіть у випадку, якщо вона своїми діями довела себе до такого стану шляхом вживання алкоголю, наркотичних чи інших речовин, які викликають розлад свідомості людини.

За загальним правилом звернутися з позовом про визнання правочину недійсним може тільки сама особа, яка перебувала в означеному у коментованій статті стані. Звернення інших осіб з позовом допускається у випадках:

смерті особи, яка в момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними — осіб, чиї права чи інтереси порушені;

наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною, — призначеного цій особі опікуна. Піклувальник, у випадку наступного обмеження дієздатності фізичної особи, яка вчинила правочин, не має права звернутися з позовом про визнання його недійсним на підставі коментованої статті.

2. Якщо правочин, вчинений повністю дієздатною фізичною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, буде визнаний недійсним, настають наслідки, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК. Для відшкодування моральної шкоди достатньо: встановлення факту, що сторона в момент вчинення правочину знала про те, що інша особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; наявності моральної шкоди; причинного зв'язку між цими двома фактами.

Стаття 226. Правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою

1. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними.

2. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

3. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.

Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна.

4. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

1. Оскільки недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину, то від її імені та в її інтересах у цивільних правовідносинах діє і вчиняє правочини опікун (ст. 41 ЦК). Тому самостійно вчинені правочини недієздатної фізичної особи не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з недійсністю цих правочинів. Але у випадках, коли недієздатна фізична особа все ж таки вчиняє правочин, то опікун може його схвалити за умови, якщо він належить до дрібних побутових правочинів. Дрібний побутовий правочин вважається схваленим, якщо опікун протягом одного місяця з дня, коли він дізнався про його вчинення, не заявить претензій іншій стороні (див. коментар до ч. 1 ст. 221 ЦК). Оскільки при відсутності претензій протягом вказаного місячного строку правочин вважається схваленим, то у його сторін виникають права та обов'язки за цим правочином, відмова від яких за загальним правилом не допускається. Отже, претензія опікуна, яка заявлена після закінчення місячного строку, не робить дрібний побутовий правочин нікчемним.

Інші правочини, які не є дрібними побутовими, є нікчемними в будь-якому випадку, навіть за їх наступного схвалення опікуном. Такий висновок випливає з того, що опікун згідно з коментованою статтею вправі схвалювати тільки дрібні побутові правочини.

2. Опікун має право звернутися до суду з вимогою про визнання дійсним нікчемного правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, якщо він вчинений на користь недієздатної фізичної особи. Дійсними можуть бути визнані як дрібні побутові правочини, так і інші правочини, укладені недієздатною фізичною особою.

3. За наслідками вчинення нікчемного правочину дієздатна сторона зобов'язана повернути опікуну в натурі все одержане нею за правочином. У разі неможливості відшкодування вартості провадиться за цінами, які існують на момент відшкодування (щодо визначення моменту, на який встановлюється відшкодування, див. коментар до ч. 4 ст. 221 ЦК).

На відміну від дієздатної сторони опікун, у випадку якщо майно, отримане за нікчемним правочином, не збереглося, не зобов'язаний відшкодувати дієздатній стороні його вартість. Виключенням є випадки, коли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна. Під винною поведінкою слід розуміти як дії, так і бездіяльність опікуна. Вартість втраченого майна, отриманого від дієздатної сторони, відшкодовується за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 ЦК).

4. Крім вказаного вище обов'язку повернути опікуну отримане за правочином чи відшкодувати його вартість, на дієздатну особу може бути покладений також обов'язок відшкодувати моральну шкоду. При цьому не має значення, знала чи ні дієздатна особа про те, що фізична особа, яка вчиняє правочин, визнана недієздатною. Моральна шкода може бути відшкодована, якщо дієздатна особа знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан, а не про факт визнання її недієздатною. Із позовом про відшкодування моральної шкоди можуть звернутись як опікун, так і члени сім'ї недієздатної фізичної особи.

Стаття 227. Правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти

1. Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

2. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

1. Ліцензія є документом державного зразка, який посвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов (ст. 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»). Отримання ліцензії є необхідним для здійснення видів діяльності, передбачених ст. 9 вказаного Закону, у випадках, передбачених законами України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР, «Про банки і банківську діяльність» та ін.

Згідно з коментованою статтею недійсними можуть бути визнані не всі правочини, вчинені юридичною особою, а тільки ті, для вчинення яких необхідна ліцензія. Правочини вважаються вчиненими без ліцензії у випадках, коли юридична особа не отримувала ліцензію; строк дії ліцензії закінчився, коли: ліцензія анульована (відкликана), а також при зупиненні дії ліцензії у випадках, передбачених законодавством (наприклад, ст. 15 Закону України «Про металобрухт» від 5 травня 1999 p. № 619-XIV).

Правочини, вчинені юридичною особою без ліцензії, належать до оспорюваних правочинів і можуть бути визнані недійсними тільки за рішенням суду. Для визнання недійсним правочину не має значення, знала чи повинна була знати інша сторона про те, що юридична особа діє без ліцензії. Оскільки коментована стаття не встановлює осіб, які можуть звернутися з позовом про визнання правочину недійсним, то в цьому, керуючись загальними нормами (ст. 1 ГПК та ст. 4 ЦПК), право на звернення до суду можуть мати інша сторона правочину, державні органи у випадках, передбачених законодавством та ін.

2. Наслідки визнання судом недійсним правочину, вчиненого юридичною особою без ліцензії, встановлені ст. 216 ЦК. При доведеності в суді факту введення другої сторони в оману щодо наявності в юридичної особи ліцензії остання зобов'язана відшкодувати іншій стороні моральну шкоду.

Стаття 228. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок

1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

1. Однією з цілей законодавчого врегулювання суспільних відносин взагалі і цивільних зокрема є забезпечення та охорона прав та інтересів їх учасників, третіх осіб, держави та ін. До правочинів, які порушують публічний порядок, належать правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

2. Правочини, які зобов'язують принаймні одну з сторін вчинити дії, спрямовані на порушення публічного порядку, є нікчемними, відповідно, в суді можуть заявлятися тільки вимоги про застосування наслідків їх вчинення, а не цро визнання їх недійсними. Наслідки нікчемності правочину, що порушує публічний порядок, є загальними і передбачені ст. 216 ЦК.

Стаття 229. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки

1. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

2. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

1. Правочини, які вчиняються під впливом помилки, належать до оспорюваних правочинів, а тому наявність помилки повинна бути доведена особою, яка діяла під її впливом. Правочини, вчинені під впливом помилки, що має істотне значення, є недійсними, оскільки не відповідають загальним підставам Дійсності правочинів, зокрема ч. 3 ст. 203 ЦК, оскільки внутрішня воля учасника правочину не відповідає її зовнішньому прояву — волевиявленню учасника, яке сформоване під впливом помилки.

Юридичне значення має не будь-яка помилка, а тільки та, яка має істотне Значення. Вказуючи на те, що помилка має стосуватися правочину, законодавець підкреслив, що при цьому не має значення, помилялась чи ні особа щодо того, які правові наслідки виникнуть за правочином. Не має значення також і помилка щодо мотивів правочину, за винятком випадків, встановлених законодавством.

Правочини, вчинені під впливом помилки, мають спільні риси з правочинами, вчиненими під впливом обману. І в першому, і в другому випадках особа, яка діє під впливом помилки чи обману, не усвідомлює цього, оскільки її воля сформована на підставі необ'єктивних відомостей. Тому визначити наявність помилки чи обману можна тільки проаналізувавши ставлення до правочину другої сторони. Вказівка закону в ч. 2 коментованої статті на необережність поведінки особи, яка сприяла помилці, свідчить про те, що визначальною ознакою правочину, вчиненого внаслідок помилки, є необережність дій чи бездіяльність особи (як тієї, що діє під впливом помилки, так і іншої сторони). Якщо дії чи бездіяльність особи будуть умисними, то з її боку має місце обман, наслідки якого для правочину, вчиненого під його впливом, передбачені ст. 230 ЦК.

2. Наслідком визнання правочину недійсним згідно зі ст. 216 ЦК є двостороння реституція. Крім цього, згідно з коментованою статтею особа, яка помилилася внаслідок власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані реальні збитки і упущену вигоду. Такий самий обов'язок покладається на іншу сторону, якщо вона своєю необережною поведінкою сприяла помилці.

Стаття 230. Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману

1. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

2. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Навмисне введення однією із сторін в оману іншої сторони щодо обставин, які мають істотне значення, може бути підставою для визнання правочину недійсним. При застосуванні цієї статті потрібно враховувати те, що правочин може бути визнаний недійсним тільки у випадку, коли обман вчинила сторона правочину, а не будь-яка інша особа. Якщо особа повідомила іншій неправдиві відомості, наприклад про предмет правочину, і ця особа під впливом повідомлених відомостей вчинила правочин, то останній може бути визнаний недійсним внаслідок помилки (ст. 229 ЦК).

Виходячи з того, що обман вчинюється однією стороною щодо іншої, коментована стаття поширюється тільки на дво- та багатосторонні правочини, тобто договори.

Під обманом законодавець має на увазі як активну поведінку сторони правочину, яка проявляється в запереченні обставин, так і пасивну поведінку, яка полягає в тому, що особа замовчує існування істотних обставин. Визначальною ознакою обману є умисні дії сторони правочину. Необхідною умовою для визнання правочину недійсним є також те, щоб приховувані (шляхом заперечення чи замовчування) обставини могли перешкодити вчиненню правочину, якби інша особа дізналася про їх існування.

2. Внаслідок того, що сторона правочину, яка вводить в оману іншу сторону, вчиняє тим самим протиправну дію, на неї покладається відповідальність у вигляді відшкодування іншій стороні (яка введена в оману) збитків у подвійному розмірі. Збитки сторони, введеної в оману, можуть полягати у втратах, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витратах, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), а також доходах, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК). Крім цього, сторона, яка застосувала обман, має відшкодувати іншій стороні моральну шкоду, завдану у зв'язку з вчиненням цього правочину. Моральна шкода може бути відшкодована як фізичній, так і юридичній особі (ст. 23 ЦК).

Стаття 231. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства

1. Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

2. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Недійсність правочинів, вказаних у коментованій статті, викликана невідповідністю її волевиявлення справжній внутрішній волі особи, оскільки до особи застосовувався фізичний чи психічний тиск і особа була позбавлена внаслідок цього можливості вільно виразити власну волю.

Правочин, вчинений фізичною особою під фізичним чи психічним тиском, визнається недійсним, незалежно від кого такий вплив виходив - від другої сторони правочину або від іншої особи. Вплив таких осіб повинен бути реальним, тобто існувати не в уявленні особи. Проте не обов'язково, щоб дії особи, яка застосовує фізичний чи психічний тиск, мали ознаки злочину.

Для застосування коментованої статті обов'язковим є наявність зв'язку між фізичним чи психічним тиском та вчиненням правочину, а також спрямованість вказаного неправомірного впливу на сторону правочину з метою примусити її вчинити правочин.

Згідно з коментованою статтею фізичний чи психічний тиск полягає у вчиненні фізичних чи душевних страждань безпосередньо стороні правочину. ^лід звернути увагу на те, що психічний тиск може здійснюватися на сторону правочину також шляхом застосування фізичного чи психічного тиску не до сторони правочину, а до інших осіб (наприклад тих, які є близькими родичами, членами сім'ї) з метою примусити особу укласти правочин. Тиск, вчинюваний на третіх осіб, повинен розцінюватись як психічний тиск на сторону правочину в тих випадках, коли можна припустити, що воля останньої у такому випадку не відповідатиме її зовнішньому прояву у правочині.

2. Обов'язок з відшкодування збитків, завданих вчиненням правочину внаслідок застосування фізичного чи психічного тиску, покладається на особу, яка застосовувала фізичний чи психічний тиск. У випадку, коли насильство застосовувала одна особа, а сторона правочину, знаючи про це, вчинила такий правочин, спільно діючи з особою, яка застосувала насильство, то їх відповідальність має бути солідарною.

При застосуванні насильства щодо представника юридичної особи збитки і моральна шкода за коментованою статтею відшкодовуються тільки фізичній особі, оскільки фізичний чи психічний тиск можливий лише щодо людини. Якщо внаслідок визнаного недійсним правочину буде завдано збитків і юридичній особі, то остання має право на їх відшкодування в порядку, передбаченому главою 82 ЦК.

Сторона чи інша особа відшкодовує збитки стороні, яка вчинила правочин внаслідок насильства, у подвійному розмірі. Відшкодовується також моральна шкода.

Стаття 232. Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

1. Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

2. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

1. Згідно з ч. З ст. 238 ЦК представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто представник повинен діяти за загальним правилом в інтересах особи, яку він представляє. При комерційному представництві представник може діяти одночасно в інтересах обох чи більше сторін, виявляючи при цьому неупередженість в діях. Тому якщо представник вступає в зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах (інтересах інших осіб), нехтуючи інтересами осіб, яких він представляє, правочини, що вчинені представником, мають бути визнані недійсними. Такі правочини належать до оспорюваних і можуть бути визнані недійсними тільки судом.

Згідно з коментованою статтею недійсними можуть бути визнані правочини, що вчиняються представником незалежно від підстав виникнення представництва — на підставі договору, закону, акта юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (ч. З ст. 237 ЦК).

Оскільки при вчиненні правочину внаслідок зловмисної домовленості представник діє не в інтересах особи, яку він представляє, то останній таким правочином завдаються збитки. Тому для визнання недійсним правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, суд повинен встановити не тільки факт зловмисної домовленості представника з іншою особою, а й наявність збитків та причинний зв'язок між зловмисною домовленістю та завданими збитками.

Згідно з коментованою статтею можуть бути визнані недійсними лише ті правочини, які відповідають обсягу повноважень представника. Такий висновок випливає із змісту ч. 1 ст. 241 ЦК, згідно з якою правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки самого представника (за відсутності схвалення правочину). Іншими словами, стороною правочинів, вчинених із перевищенням повноважень, є сам представник, статус якого змінився з представника на сторону правочину. За таких обставин такі правочини не можуть вважатися правочинами, вчиненими представником від імені особи, яку він представляє, а отже, не можуть бути визнані недійсними на підставі коментованої статті.

Останній висновок є також справедливим щодо правочинів, вчинених представником юридичної особи, яка перевищила свої повноваження, про що третя особа знала чи повинна була знати, оскільки в такому разі, за змістом ч. З ст. 92 ЦК, буде мати місце перевищення повноваження представника юридичної особи і, як наслідок цього, виникнення прав і обов'язків не у юридичної особи, а у представника.

2. Визнання правочину недійсним внаслідок зловмисної домовленості викликає різні правові наслідки, які залежать від того, що було підставою для представництва — договір, закон, акт юридичної особи чи ін., оскільки особливості встановлені коментованою статтею тільки для правочинів, вчинених від імені довірителя, що вказує на договірні підстави представництва.

При представництві за договором настають наслідки, зазначені в ч. 2 коментованої статті, тобто солідарний обов'язок представника та другої сторони з відшкодування збитків і моральної шкоди, завданих довірителю. При цьому відмінністю від загальних наслідків недійсності правочину (ст. 216 ЦК) є те, що в такому випадку не застосовується двостороння реституція, тобто не виникає обов'язку довірителя повернути отримане за недійсним правочином іншій стороні, яка діяла за зловмисною домовленістю з представником довірителя.

При представництві, що виникає за законом, актом юридичної особи, наслідками визнання недійсним правочину через зловмисну домовленість представника однієї сторони з другою стороною є загальні наслідки недійсності правочинів, передбачені ст. 216 ЦК, згідно з якою кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Обов'язок з відшкодування збитків та моральної шкоди вникає тільки у винної сторони — тобто у представника та сторони, з якою він діяв на підставі зловмисної домовленості.

Стаття 233. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини

1. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

2. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Коментована стаття застосовується до дво- чи багатосторонніх правочинів (договорів), в яких особою, яка діє під впливом тяжкої для неї обставини, є фізична особа, а іншою стороною — як фізична особа, так і юридична особа. Правочини, які вчиняються під впливом тяжкої обставини, належать до оспорюваних правочинів і можуть бути визнані недійсними тільки за рішенням суду.

Згідно з п. 12 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба тощо), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах.

Для визнання недійсним правочину на підставі коментованої статті необхідно встановити факт наявності тяжких обставин, невигідність правочину для сторони, яка діяла під впливом вказаних обставин (невигідність повинна бути явною). Вчинений правочин визнається недійсним незалежно від того, хто був ініціатором його вчинення. Проте ця обставина має значення при визначенні наслідків визнання правочину недійсним.

2. При визнанні недійсним правочину, вчиненого особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних для неї умовах, настають наслідки, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК, тобто обов'язок кожної із сторін повернути все одержане за правочином. Обов'язок відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину, виникає тільки у сторони, яка скористалася тяжкою обставиною.

Стаття 234. Правові наслідки фіктивного правочину

1. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

2. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

1. Фіктивний правочин визнається недійсним внаслідок того, що він не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, вказаних в ч. 5 ст. 203 ЦК, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Також у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін (яка не спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків) не відповідає зовнішньому її прояву.

Хоча фіктивний правочин і не спрямований на створення правових наслідків, це не означає, що таким фіктивним правочином не можуть бути завдані збитки. Таке, наприклад, може відбутись у випадку, якщо в договорі найму сторони встановили, що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється (ч. 2 ст. 770 ЦК). Наймодавець, який бажає припинити договір «йму, укладає фіктивний договір купівлі-продажу і відчужує річ, яка є предметом найму. Внаслідок припинення договору найму наймач несе витрати щодо демонтажу (якщо така річ є складною і є лінією з виробництва продукції), її передачею наймодавцеві внаслідок дострокового припинення договору найму, перериванням підприємницької діяльності. У випадку коли договір купівлі-продажу в подальшому буде визнаний недійсним як фіктивний, то у наймача виникає право на відшкодування завданих йому збитків солідарно з обох сторін фіктивного договору купівлі-продажу.

2. Фіктивний правочин як такий, що визнається недійсним тільки за рішенням суду, належить до оспорюваних правочинів. Під час судового розгляду подову про визнання правочину фіктивним слід мати на увазі, що відсутність певних дій сторін за правочином може мати місце і при невиконанні однією із сторін покладених на неї обов'язків. В останньому випадку згідно з п. 16 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» Невиконання або неналежне виконання правочину не може бути підставою для визнання його недійсним. У цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Стаття 235. Правові наслідки удаваного правочину

1. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

2. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Вчинення сторонами удаваного правочину спричиняє наслідки у вигляді визнання його недійсним. Оскільки при вчиненні удаваного правочину настання його мети — приховати інший правочин бажають досягти обидві сторони, то й до відносин цих сторін застосовуються правила того правочину, якому відповідала їхня внутрішня воля і який вони насправді вчинили. Але як зазначено в п. 14 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», у тому разі коли такий правочин суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсним укладеного сторонами правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочину, який вони мали на увазі.

Стаття 236. Момент недійсності правочину

1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

1. Обидва види недійсних правочинів (оспорювані і нікчемні) згідно з коментованою статтею вважаються недійсними з моменту їх вчинення.

Моментом вчинення дво- та багатосторонніх правочинів за загальним правилом слід вважати момент, визначений ч. 1 ст. 638 ЦК, тобто досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору. Законодавством можуть бути передбачені й інші моменти набуття чинності договорів (наприклад, частини 2, 3 ст. 640 ЦК). Так, реальні договори, навіть незважаючи на те, що сторони домовилися про всі істотні умови, не можуть вважатись укладеними, оскільки для їх укладення потрібне також передання майна або вчинення іншої дії. Виходячи з цього, реальні договори, які не набули чинності, вважаються неукладеними, а тому не можуть бути визнані недійсними. Аналогічна ситуація складається з договорами, щодо яких сторони не досягли всіх істотних умов (ст. 638 ЦК). Такі договори також не можуть бути визнані недійсними. Так, наприклад, в п. 7 Оглядового листа ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами» від 12 квітня 2001 р. № 01-8/442 зазначається, що відсутність у договорі оренди усіх істотних умов є підставою для визнання такого договору неукладеним та припинення провадження у справі про визнання його недійсним.

Оскільки згідно з ч. 5 ст. 202 ЦК до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину, вказані вище положення щодо набуття чинності договорами є справедливими і для односторонніх правочинів.

2. Коментована стаття встановлює тільки один момент, з якого правочини вважаються недійсними, — момент їх вчинення.

Момент набуття чинності договором слід відрізняти від строку виконання зобов'язань. Строк виконання зобов'язань встановлюється сторонами. Момент набуття договором чинності встановлюється законодавством і не може бути змінений сторонами. Не вважається виключенням із цього правила й обумовлення сторонами строку набуття договором сили через деякий час після його підписання, оскільки такі договори є вже укладеними і обов'язковими для сторін внаслідок досягнення ними істотних умов і будь-яка сторона не може в односторонньому порядку відмовитися від їх виконання. Ці договори також визнаються недійсними з моменту їх вчинення, але наслідки визнання недійсними таких договорів передбачені в ч. 2 ст. 236 ЦК — припинення можливості настання прав і обов'язків за таким договором. Це є справедливим також і для договорів, в яких обумовлено настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина) (ч. 1 ст. 212 ЦК).

Враховуючи те, що ЦК визначив тільки один момент правочину — момент його вчинення, виникає проблема з договорами найму, а також деякими видами договорів про надання послуг, зокрема юридичних, аудиторських та ш. Справа в тому що у випадку, коли виконавці за такими договорами надають послуги чи наймодавець майно, то застосувати реституцію до таких договорів при їх визнанні недійсними неможливо. Порядок визнання недійсними таких договорів визначався ч. 2 ст. 59 ЦК 1963 p., яка передбачала, що якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє. За чинним ЦК такі договори можуть бути визнані недійсними з моменту їх вчинення, що при практичному застосуванні цієї норми викличе зазначені вище проблеми.