Глава 16 правочини

§ 1. Загальні положення про правочини

Стаття 202. Поняття та види правочинів

1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

1. Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Поняття «правочин» є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві 1920-30-х pp. та є повністю тотожним терміну «угода», що використовувався в ЦК 1963 p. Правочин є вольовим актом і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад землетрус, повінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер, правочин відрізняється від інших правомірних вольових актів - юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад знахідка, щ виявлення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи щ можуть, наприклад, укласти договір, який хоча б і не був передбачений актами ж цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК), завдяки чому він буде підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. В На відміну від цього юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутністю прямої вказівки на це в акті цивільного законодавства.

2. Правочин є правомірною вольовою дією. Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиняють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад набуття права власності на майно або права користування ним тощо. Правова ціль правочину повинна бути досяжною та законною. Правочини, ціль яких не відповідає цим вимогам, є недійсними (наприклад правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була незаконною або недосяжною). Від правової цілі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім слід розуміти спонукальну причину, та соціально-економічну або іншу, ніж правова ціль, заради якої вчиняється правочин. Отже, мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при цьому на відміну від підстави правочину правового значення. Так, наприклад, при укладенні фізичною особою договору купівлі-продажу товару не має правового значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого користування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передання як внеску до статутного капіталу господарського товариства або вкладу у просте товариство; для передачі в дарунок іншій особі тощо.

3. Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, закон поділяє правочини на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони (наприклад заповіт, прийняття чи відмова від прийняття спадщини, публічна обіцянка винагороди, довіреність, простий вексель). З одностороннього правочину права виникають, як правило, у інших осіб, наприклад право представника представляти особу, яка уповноважила його на це довіреністю. Щодо обов'язків, то вони за одностороннім правочином виникають лише для особи, яка його вчинила, наприклад обов'язок здійснити платіж особи, яка видала простий вексель. Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Згідно зі ст. 203 ЦК до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Дво- чи багатосторонні правочини називаються договорами. Віднесення правочинів до договорів пов'язано з тим, що для вчинення останніх необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору. Якщо для вчинення правочину потрібні погоджені вольові дії двох сторін, правочин є двостороннім. Більшість договорів є двосторонніми, наприклад договір купівлі-продажу, міни, майнового найму (оренди). Для вчинення багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, спрямовані на вчинення такого правочину (наприклад договір про спільну діяльність, засновницький договір).

4. Крім поділу за кількістю сторін правочини поділяються на: оплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, каузальні та абстрактні, умовні та безумовні, фідуціарні.

Оплатним є правочин, в якому дії однієї сторони відповідає набуття цією стороною права на отримання зустрічного майнового задоволення (право отримати гроші, майно), наприклад договір купівлі-продажу, міни, страхування. Якщо обов'язок набувається стороною без отримання права на зустрічне задоволення майнового характеру від іншої сторони, такий правочин є безоплатним (наприклад договір позички, дарування). Оплатність та безоплатність правочинів визначаються законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як оплатними, так і безоплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад договір доручення, позики, зберігання).

Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. consensus — правочин) та реальні. Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма його істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад договір купівлі-продажу, поставки, підряду, спільної діяльності). Для вчинення реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вважається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприклад договір позики, банківського вкладу, ренти). Деякі правочини залежно від волі сторін можуть бути як реальними, так і консенсуальними (наприклад договір зберігання, дарування, позички, факторингу).

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні (від лат. causa — підстава) та абстрактні (від лат. abstraho — виділяю). Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави, є каузальними, а правочини, для дійсності яких підстава не має значення, є абстрактними. Дійсність каузального правочину залежить від його підстави, яка вбачається з нього. Наприклад, правовою ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками. Більшість правочинів є каузальними (наприклад договір купівлі-продажу або майнового найму). На відміну від каузальних правочини, дійсність яких не залежить від їх цілі, мають абстрактний характер (наприклад вексель, оскільки з нього не вбачається, на підставі чого його держатель має право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов'язання за якою не залежить від основного зобов'язання). Абстрактні правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.

Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть настати або не настати у майбутньому (див. ст. 212 ЦК та коментар до неї). Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними.

Окремим видом правочинів є фідуціарні (від лат. fiducia — довіра) правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочини потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні. Прикладами фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). У науці цивільного права існують також інші класифікації правочинів, наприклад, останні поділяються на законні та протизаконні, строкові та безстрокові, усні та письмові, внутрішні та зовнішьоекономічні, разпорядчі та зобов'язальні, біржові та ін.

Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

1. Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам дійсності правочину. До зазначених умов треба віднести: законність змісту правочину; наявність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; спрямованість правочину; захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є чинним, якщо він не суперечить ЦК, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства.

2. Для вчинення правочину особа, яка вчиняє його, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність, або особи, яким вона була надана (статті 34, 35 ЦК), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них неповнолітні особи вправі самостійно вчиняти лише правочини, перелік яких визначений законом (ст. 32 ЦК). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх можуть вчинятися лише їх законними представниками: батьками, усиновителями або опікунами. Самі малолітні можуть самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч. 1 ст. 31 ЦК.

Особи, обмежені у цивільній дієздатності, вправі вчиняти лише дрібні побутові правочини, інші правочини вчиняються ними лише за згодою піклувальника (ст. 37 ЦК). Недієздатні особи не мають права на вчинення правочинів, оскільки правочини від їх імені та в їх інтересах вчиняє опікун (статті 41, 67 ЦК).

Правочини від імені юридичних осіб вчиняються їх органами, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, правочини від імені юридичної особи можуть вчиняти її учасники (ст. 92 ЦК).

3. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для вчинення правочину потрібна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Отже, волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи дістає свій вираз зовні. Для чинності правочину волевиявлення його учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення повинно бути вільним від факторів, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля). Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. concludere — робити висновок). При прямому волевиявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення правочину прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настання певних правових наслідків (наприклад укладення договору перевезення транспортом загального користування шляхом використання автоматів у метро або договору зберігання речі в автоматичних камерах схову). Однак застосовуватися побічне волевиявлення може лише у правочинах, які можуть вчинятися сторонами в усній формі, та у випадках, прямо визначених законом (наприклад, ч. 2 ст. 642 ЦК). У випадках, визначених договором або законом, вираження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Останнє само по собі не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому таке значення (див. ст. 205 ЦК та коментар до неї). У разі якщо встановити справжню волю сторін, що вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути розтлумачений стороною (сторонами) або за вимогою сторони (сторін) судом (див. ст. 213 ЦК та коментар до неї).

4. Для чинності правочину він має бути вчинений у формі, встановленій законом. Під формою правочину слід розуміти спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до вимог закону правочин може вчинятися сторонами усно чи письмово (див. ст. 205 ЦК та коментар до неї).

Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприклад набуття права власності або права користування майном, виникнення повноважень представництва та ін.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей, оскільки батьки (усиновлювачі) є їх законними представниками. Тобто, якщо у дітей є належне їм майно, батьки (усиновлювачі) управляють ним без спеціального на те повноваження. Управляючи майном дітей, батьки та особи, які їх замінюють, не можуть укладати без дозволу органів опіки і піклування правочини, що підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, домовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дітей порукою, видавати письмові зобов'язання (див. ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства»). Неналежне виконання батьками та особами, що їх замінюють, своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ст. 177 СК).

Стаття 204. Презумпція правомірності правочину

1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правочин є правомірною вольовою дією. Така позиція є переважною в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, настання яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо тільки його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемний правочин, а правочином, що може бути визнанний судом недійсним, є оспорюваний правочин (див. ч. 2 ст. 215 ЦК та коментар до неї).

Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення

1. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

3. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

1. Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення, яку сторони мають право обирати самостійно, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до норм ЦК воля сторін на вчинення правочину може бути виражена усно, в письмовій формі (простій чи нотаріальній), шляхом вчинення конклюдентних дій, мовчанням.

Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до відповідних правових наслідків. Наявність вимог закону щодо письмової форми правочинів викликана рядом обставин, серед яких можна зазначити: 1) потребу забезпечення наявності та характеру намірів сторін прийняти на себе певні зобов’язання; 2) сприяння розумінню сторонами наслідків вчинення правочину; 3) забезпечення стабільності документа, тобто того, що він не буде часом змінений; 4) створення можливості для відтворення документа, включаючи зняття з нього копій, щоб кожна із сторін мала його екземпляр, що містить ідентичні дані; 5) створення можливості для посвідчення справжності даних документа завдяки підпису сторін та наявності печатки; 6) забезпечення легкості зберігання документа в певній матеріальній формі; 7) полегшення контролю і перевірки звітності та оподаткування тощо.

4. У випадках, встановлених договором або законом, вираження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Так, при майновому найму вираження волі наймодавця шляхом мовчання протягом місяця після закінчення строку договору та вчинення наймачем конклюдентних дій (продовження користування майном після закінчення строку договору найму) зумовлюють поновлення договору найму на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК), схожі правові наслідки має мовчання і в договорі управління майном, за яким у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах (ч. 2 ст. 1036 ЦК).

Стаття 206. Правочини, які можуть вчинятися усно

1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

Усно, тобто шляхом словесного виразу волі, можуть бути вчинені правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, наприклад купівля фізичною особою речі в магазині, що супроводжується одночасною сплатою ціни речі та її передачею покупцю. У такому самому порядку вчиняються усні угоди за участю юридичних осіб, закон лише зобов'язує продавця у випадках їх вчинення видати юридичній особі, що сплатила товар, документ (наприклад товарний чек), який підтверджує підставу та суму одержаних продавцем грошових коштів. Законом можуть бути встановлені й інші випадки, в яких правочин може бути вчинений усно. Наприклад, ч. 2 ст. 1107 ЦК передбачає, що законом можуть бути встановлені випадки, в яких договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності можуть укладатись усно. Не можуть бути вчинені в усній формі правочини, щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочини для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (наприклад довіреність, договір застави, комерційної концесії, страхування, кредитний договір). За домовленістю сторін усно можуть вчинятися правочини, виконання договору, укладеного письмово (наприклад укладення комісіонером на виконання договору комісії або повіреним на виконання договору доручення договорів з третіми особами в усній формі). Однак укладатися в усній формі такі правочини можуть лише за таких умов: укладення у письмовій формі правочину, на виконання якого укладаються такі договори (наприклад договір доручення або комісії); відсутність у законі норм, які забороняли б укладення такого договору в усній формі; відсутність заборони його укладення в усній формі в договорі, на виконання якого він укладається.

Стаття 207. Вимоги до письмової форми правочину

1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

4. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

1. Проста письмова форма правочину потребує від сторін фіксації його змісту в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими сторони обмінялися за допомогою телетайпних, електронних або інших технічних засобів зв'язку. У вигляді одного документа оформлюються односторонні правочини (наприклад довіреність, заповіт). Щодо вчинення дво- чи багатосторонніх правочинів, то фіксація їх змісту може відбуватись як шляхом складання одного документа, підписаного всіма сторонами правочину, так і шляхом обміну сторонами документами, листами, телеграмами. Зазначений обмін може бути здійснений сторонами безпосередньо, наприклад при зустрічі сторін або їх представників. Однак в умовах, коли сторони можуть знаходитись у територіально різних місцях або зустрічі сторін чи їх представників перешкоджають певні обставини, обмін документами відбувається за допомогою пошти, телеграфу, телетайпних, електронних або інших засобів зв'язку. Документ, яким оформлений правочин, може бути складений в одному або кількох примірниках, кожен з яких є оригіналом та має рівну юридичну силу. Як зазначалося, різновидом письмової форми правочину є правочини, вчинені сторонами шляхом обміну документами за допомогою електронних засобів зв'язку. Електронним є документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа, склад та порядок розміщення яких визначаються законодавством. Цей документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму, під якою розуміється відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною (ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»). Оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним цифровим підписом автора. У разі надсилання електронного документа кільком адресатам або його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожен з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа. Якщо автор документа створює ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу. Правовий статус правочину, вчиненого у вигляді електронного документа, характеризується тим, що його юридична сила не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму, а допустимість його як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму. Водночас вчинення деяких пра-вочинів, наприклад векселя у формі електронного документа, неможливе, оскільки останній може мати лише документарну форму (див. ст. 5 Закону України «Про обіг векселів в Україні»).

2. У випадках, встановлених законом, письмова форма правочину вважається дотриманою, якщо вчинення правочину посвідчено документом, наприклад договір зберігання — розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем (ст. 937 ЦК). У деяких випадках акти цивільного законодавства вимагають підтвердження вчинення правочину певним документом (наприклад договору банківського вкладу — ощадним (депозитним) сертифікатом, ощадною книжкою або іншим документом, що відповідає вимогам, встановленим законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту; договору перевезення — транспортною накладною та ін.); або вчинення правочину на спеціальних бланках (наприклад правочин у письмовій нотаріальній формі).

3. Для того щоб правочин був вчинений письмово, потрібно, щоб він був підписаний його стороною (сторонами). Завдяки підписанню тексту правочину стороною (сторонами) здійснюється ідентифікація цих осіб; забезпечується визначеність того, що певна особа особисто брала участь у вчиненні правочину; посвідчується намір сторони прийняти на себе зобов'язання відповідно по змісту вчиненого правочину тощо. Правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. У деяких випадках закон вимагає підписання правочину двома особами (наприклад векселя — керівником та головним бухгалтером, якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи чи уповноваженими ними особами). Використання в Україні при вчиненні правочинів факсимільного (аналогового) відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається лише у випадках, передбачених законом, іншими актами цивільного законодавств, або за письмовою згодою сторін, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису. У деяких випадках закон прямо вимагає наявності у правочині власноручного підпису сторони, наприклад на векселі (див. ст. 5 Закону України «Про обіг векселів в Україні»).

Згідно із законом електронний цифровий (числовий) підпис використовується в Україні при вчиненні правочину у вигляді електронного документа, оскільки саме з його накладанням завершується створення електронного документа. Правовий статус такого підпису визначається законами України «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 p. № 852-IV та «Про електронні документи та електронний документообіг». Під електронним цифровим (числовим) підписом розуміється вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Зазначений електронний цифровий (числовий) підпис за своїм правовим статусом прирівнюється законом до власноручного підпису (Печатки) сторони правочину, у разі його відповідності вимогам закону, та Не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму. Електронний цифровий (числовий) підпис може використовуватися фізичними та юридичними особами. Порядок застосування електронного цифрового підпису органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної форми власності визначається KM України, а порядок застосування цифрового підпису в банківській діяльності визначається НБУ Використання сторонами правочину електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі.

На відміну від ЦК 1963 p. чинний ЦК вимагає від юридичних осіб скріплення вчиненого ними правочину печаткою юридичної особи. Якщо правочин вчиняється шляхом складення електронного документа як печатка на нього накладається ще один електронний цифровий (числовий) підпис юридичної особи, спеціально призначений для таких цілей.

Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину може бути підписаний іншою особою (замісником). Останній, підписуючи правочин за іншу особу, не набуває за ним жодних прав чи обов'язків та не відповідає за його зміст та виконання. Підпис цієї особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом (державним або приватним) або іншою посадовою особою, яка має право згідно із Законом України «Про нотаріат» на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчинила. Закон забороняє підписувати правочин як замісником особам, на користь або за участю яких його посвідчено (ст. 45 Закону України «Про нотаріат»). Так, наприклад, громадянин, на користь якого заповідається майно, не вправі підписувати заповіт за заповідача. Якщо підпис такої особи вчиняється на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення (наприклад видача довіреності на отримання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції), він може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє (див. ст. 245 ЦК).

Стаття 208. Правочини, які належить вчиняти у письмовій формі

1. У письмовій формі належить вчиняти: і) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів,

передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Закон вимагає вчинення виключно у простій письмовій формі: 1) правочинів, сторонами яких є юридичні особи, незалежно від їх форми власності чи організаційно-правової форми; 2) правочинів, вчинених між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, зазначених ч. 1 ст. 206 ЦК, тобто тих, що можуть бути повністю виконані сторонами у момент їх вчинення; 3) правочинів фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК. Під сумою в цьому випадку слід розуміти ціну майна, що передається, або зустрічного надання. Беручи до уваги, що у цивільних правовідносинах застосовується неоподатковуваний мінімум доходів громадян у розмірі 17 гривень (див. п. 22.5 ст. 22 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»), правочини між фізичними особами на суму, що перевищує 340 гривень, повинні бути укладені в письмовій формі; 4) інші правочини, незалежно від їх сторін та суми, щодо яких законом вимагається письмова форма (наприклад договір застави, страхування, довіреність, заповіт, договір поруки, гарантія, зовнішньоекономічний договір). За домовленістю сторін у простій письмовій формі можуть вчинятися будь-які правочини, хоч би закон і не вимагав письмової форми для таких правочинів. Недотримання сторонами вимог закону щодо письмової форми правочину може тягнути за собою недійсність правочину у випадках, встановлених законом (ч. 1 ст. 218 ЦК), наприклад нікчемність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язань (ч. 2 ст. 547 ЦК), договору банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059 ЦК) або договору страхування (ч. 2 ст. 981 ЦК).

Стаття 209. Нотаріальне посвідчення правочину

1. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

2. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

3. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

4. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

1. Правочини, вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Зокрема, вимоги щодо обов'язкового нотаріального посвідчення правочину встановлені законом для: заповіту (ст. 1247 ЦК), довіреності на вчинення правочинів, що потребують нотаріальної форми (ст. 245 ЦК), договору довічного утримання (догляду) (ст. 745 ЦК), договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна («х 657 ЦК), договору застави нерухомого майна (ст. 577 ЦК), договору ренти (ст. 732 ЦК), договору управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК), договору позички транспортного засобу за участю фізичної особи (ст. 828 ЦК), договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеної строком на один рік і більше (ст. 793 ЦК) та інших правочинів.

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений, хоча б закон і не вимагав нотаріального посвідчення цього правочину. Нотаріальне посвідчення правочинів здійснюється нотаріусами (державними та приватними) або іншими посадовими особами, які відповідно до Закону України «Про нотаріат» мають право на вчинення нотаріальних дій, шляхом вчинення на документі, в якому викладено, текст правочину, посвідчувального напису. До вказаних посадових осіб належать: у населених пунктах, де немає нотаріусів, — уповноважені на це посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів; за межами України — посадові особи консульських установ України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, і дипломатичних представництв України. Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчуючи правочин, перевіряють, чи відповідає зміст Посвідчуваного ними правочину вимогам закону (див. ст. 203 ЦК та коментар До неї) і дійсним намірам сторін. Правочини, що посвідчуються нотаріально, вчиняються на спеціальних бланках.

2. Недодержання нотаріальної форми правочину, що підлягає згідно із законом обов'язковому нотаріальному посвідченню, має наслідком його недійсність. Із цього правила закон містить окремі виключення. Так, у разі недодержання вимоги закону щодо нотаріального посвідчення одностороннього правочину суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ст. 219 ЦК).

В іншому випадку, коли має місце недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, якщо сторони домовилися щодо усіх його істотних умов, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним за позовом сторони, яка здійснила його виконання (див. ст. 220 ЦК та коментар до неї). У цьому випадку подальше нотаріальне посвідчення договору не потребується, оскільки нотаріальне посвідчення замінюється судовим рішенням. Однак, якщо правочин містить протиправні умови, відповідний позов не може бути задоволенний (див. п. 4 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 р. № 3, п. 7 роз'яснення ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. № 02-5/111).

Стаття 210. Державна реєстрація правочину

1. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

2. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Дійсність деяких правочинів законодавство пов'язує з фактом їх державної реєстрації, тобто до її здійснення правочин не є вчиненим. Правочини підлягають державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Прикладами правочинів, що потребують державної реєстрації, є: державна реєстрація договорів, що стосуються нерухомого майна, — купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК), договорів про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ст. 732 ЦК), договорів управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК), договорів довічного утримання (догляду), за якими набувачеві у власність передається нерухоме майно (ст. 745 ЦК), договорів оренди земельної ділянки (ст. 125 ЗК) або державна реєстрація договорів комерційної концесії (ст. 1118 ЦК).

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами України. У деяких випадках учасники правочину повинні здійснити не тільки державну реєстрацію правочину, а й державну реєстрацію права, що випливає з цього правочину, наприклад права власності на нерухомість (див. ст. 182 ЦК та коментар до неї). Державну реєстрацію правочинів слід відрізняти від їх недержавної реєстрації, яка здійснюється в деяких випадках на вимогу закону. Так, наприклад, правочини, укладені на товарній біржі, підлягають реєстрації на біржі, оскільки згідно із законом вони є вчиненими з моменту їх реєстрації на біржі (ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р. № 1956-ХІІ). Державну реєстрацію правочинів також слід відрізняти від реєстрації окремих видів майна, наприклад автотранспорту або його обтяжень, нездійснення якої не впливає на дійсність правочину, за яким таке майно було придбане його власником або обтяжене.

Стаття 211. Місце вчинення правочину

1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до статті 647 цього Кодексу.

Місце вчинення правочину має юридичне значення. Так, наприклад, згідно з нормами міжнародного приватного права від місця вчинення правочину може залежати право, яким визначається форма зовнішньоекономічного договору; матеріальне право, регулююче зобов'язання за зовнішньоекономічним договором; визначення матеріального права, за яким визначається форма, строк щ£ довіреності, правові наслідки її припинення та ін. Місце вчинення правочину також має значення для застосування до правочину актів органів місцевого (самоврядування або місцевих звичаїв, наприклад звичаїв ділового обороту. Останнє може мати значення і для тлумачення змісту правочину. Закон встановлює, що місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони, що його вчинила. Беручи до уваги, що вираження волі сторони може мати різні форми: усну, письмову (просту чи нотаріальну), пряму чи запобіжну, визначення місця вчинення одностороннього правочину може мати свої особливості. Так, наприклад, легко встановити тісне вчинення нотаріально засвідченої довіреності або заповіту, оскільки нормативно-правові акти, що регулюють вчинення нотаріальних дій в Україні Щ порядок посвідчення цих правочинів посадовими особами, посвідчення яких прирівнюється до нотаріального, вимагають від нотаріусів та інших посадових осіб зазначення в довіреності та заповіті місця їх вчинення. На відміну від цього складною справою може бути встановлення місця вчинення правовику, що був вчинений у простій письмовій формі, якщо в самому правочині таке місце не зазначено, а тим більше у правочинах, вчинених в усній формі. Тому, визначаючи місце вчинення дво- та багатосторонніх правочинів, закон встановлює, що місце вчинення договорів визначається відповідно де ст. 647 ЦК. Згідно з цим договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи (див. ст. 29 ЦК та коментар до неї) або за місцезнаходженням Юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір (див. ст. 93 ЦК та коментар до неї), якщо інше не встановлено договором.

Стаття 212. Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини

1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина).

3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

1. Умовним є правочин, щодо якого правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (наприклад події, явища, дії третьої особи), яка може настати або не настати у майбутньому. Обставина, що може бути передбачена сторонами як умова, може бути вільно обрана сторонами, але не повинна суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

Закон відносить до умовних правочини, що вчиняються з відкладальною або скасувальною обставиною. Отже, особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). За таким правочином на момент його вчинення права та обов'язки не виникають, а їх настання відбувається при відкладальній обставині або виникають та змінюються при настанні відкладальної обставини, наприклад укладення договору найму (оренди) житла, за яким виникнення прав та обов'язків настає при вступі фізичної особи (наймача) у шлюб.

Особи, які вчиняють правочин, мають право також обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина). За таким правочином, як правило, права та обов'язки настають при його вчиненні і існують до настання скасувальної обставини. Наприклад, фізична особа (наймодавець) за договором найму житла надає наймачеві житло за умови, що права та обов'язки за цим договором припиняються у випадку приїзду до наймодавця на постійне проживання його родича.

Вищевказані обставини характеризуються такими ознаками: настання обставин повинно бути об'єктивно можливим; воно не повинно бути неминучим; сторони не повинні знати, настане така обставина чи ні; обставина може настати у майбутньому (однак вона може існувати і на час вчинення правочину за умови, що сторони не знали цього); обставина не повинна суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

2. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що настала. У свою чергу, якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала. Зазначені наслідки не настають, якщо настання чи ненастання обставин викликано добросовісними діями однієї з сторін, наприклад фізична особа уклала договір купівлі-продажу автомобіля за умови, що продавець протягом обумовленого сторонами строку зможе придбати собі автомобіль відповідного виробника, моделі та року випуску. Покупець, використавши свої можливості, допоміг продавцю придбати такий автомобіль. Скільки недобросовісності в діях сторони, що була зацікавлена в цьому не було відкладальна обставина в такому випадку вважається такою, що настала.

Стаття 213. Тлумачення змісту правочину

1. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, не має можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Правочин є вольовою дією особи, що спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У випадках, якщо волевиявлення сторони (сторін) правочину не дозволяє однозначно встановити їх намір (наміри), справжню волю, виражену при вчиненні правочину, останній може бути витлумачений стороною (сторонами) або судом, в порядку, визначеному коментованою статтею. Отже, законом визначені суб'єкти тлумачення правочину та його правила. Суб'єктами тлумачення правочину є сторона (сторони), відповідно в односторонньому та дво- чи багатосторонньому правочині, які як суб'єкти волевиявлення краще ніж будь-хто знають свої справжні наміри, які вони хотіли висловити у змісті правочину. Суб'єктом тлумачення правочину також є суд, який на вимогу однієї або обох сторін правочину може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. Потреба в останньому виникає у випадках, коли сторона (сторони) має різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін).

Правила тлумачення правочинів, визначені коментованою статтею, застосовуються при тлумаченні правочину як стороною (сторонами), так і судом. Тлумачення дво- чи багатосторонніх правочинів регулююється також ст. 637 ЦК.

Стаття 214. Відмова від правочину

1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

2. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Від недійсності правочину слід відрізняти відмову від нього. Закон надає право особі, яка вчинила правочин, відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Наприклад, особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може у будь-який час скасувати її, на відміну від цього відмовитися від безвідкличної довіреності, що була видана особою на певний час, до його спливу не можна (ст. 249 ЦК). Отже, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього на свій розсуд за умови, що такою відмовою не порушено права іншої особи (див. ст. 13 ЦК та коментар до неї). Якщо права іншої особи такою відмовою порушені, вони підлягають захисту (див. статті 15-23 ЦК та коментар до них). Особи, які вчинили дво- чи багатосторонній правочин (договори), також мають право відмовитися від нього у повному обсязі або частково за наявності взаємної згоди сторін, а також у випадках, передбачених законом, наприклад одностороння відмова від договору, якщо право на таку відмову встановлена законом або договором (ч. З ст. 651 ЦК). Прикладами односторонньої відмови є: 1) право покупця відмовитися від договору купівлі-продажу у разі відмови продавця передати проданий товар (ч. 1 ст. 665 ЦК); 2) право наймодавця відмовитися від договору найму, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ч. 1 ст. 782 ЦК); 3) право платника безстрокової ренти відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК). Договір, від якого у повному обсязі або частково відмовилися сторони (сторона), є зміненим або розірваним (див. ст. 651 ЦК та коментар до неї). Сторони мають право відмовитися від правочину навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані. Відмова від правочину повинна бути вчинена у тій самій формі, в якій правочин було вчинено (наприклад, відмова від правочину, вчиненого у простій письмовій формі, повинна бути вчинена у простій письмовій формі, а відмова від правочину, вчиненого у письмовій нотаріальній формі, повинна бути вчинена у письмовій нотаріальній формі). Відмова від договору може бути вчинена і в іншій формі, ніж та, в якій він був укладений, якщо це встановлено договором або законом чи випливає із звичаїв ділового обороту (див. ст. 654 ЦК та коментар до неї). Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом чи домовленістю сторін, наприклад: 1) згідно із законом замовник при відмові від договору побутового підряду зобов'язаний сплатити підрядникові частину встановленої ціни роботи пропорційно роботі, фактично виконаній до повідомлення про відмову від договору, та відшкодувавши йому витрати, здійснені до цього моменту з метою виконання договору, якщо вони не входять до частини ціни роботи, яка підлягає сплаті (ч. 2 ст. 867 ЦК); 2) при відмові однієї з сторін від договору морського перевезення, внаслідок настання будь-якої з обставин, зазначених у ст. 156 КТМ, відправник зобов'язаний відшкодувати перевізнику всі витрати, яких він зазнав, щодо вантажу, у тому числі витрати, пов'язані з розвантаженням, а також фрахт пропорційно фактичній дальності перевезення вантажу (ст. 157 КТМ).