Тема 2.1. Лекція № 2 „Міграційні процеси в сучасному світі” (тези) Питання

1. Поняття та види міграції.

2. Міграційні процеси: поняття та сутність.

3. Правові засади регулювання відносин, які виникають у зв’язку з міграційними процесами.

1. В більшості вітчизняних і закордонних словників, а також на думку демографів, міграція (латинське migratio, от migro - переходжу, переселяюсь) – переміщення людей (мігрантів) через кордони тих або інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш чи менш довгий час, або на певний період, або з регулярним поверненням до місця проживання. Наукова літе­ратура та словники містять такі пояснення даного тер­міна:

• переселення, переміщення людей, етносів, їхніх час­тин або окремих представників, пов’язане із зміною по­стійного місця проживання або з поверненням до ньо­го;

• переміщення, переселення населення всередині краї­ни або з однієї країни до іншої;

• соціально-економічний і демографічний процес, що являє собою сукупність переміщень, які здійснюються людьми між країнами, районами, поселеннями;

• переміщення людей через територіальні межі або інші території із зміною місця проживання назавжди або на тривалий період часу;

• переселення, переміщення населення, всередині краї­ни – внутрішні міграції населення, з однієї країни до іншої – зовнішні міграції населення: еміграція, іммігра­ція;

• переміщення людей, пов’язане, як правило, зі зміною місця проживання;

• переміщення людей, працівників, пов’язане, переважним чи­ном, зі зміною місця проживання та місця роботи;

• міграція людей є процесом їх переселення з метою облаш­тування та працевлаштування.

Основними ознаками міграції є:

а) переміщення людей, переселення, пересування, тобто – про­цес;

б) перетинання в процесі пересування як державних, так і адміністративних меж територій;

в) тимчасова або постійна зміна місця проживання або роботи;

г) поліпшення соціально-економічного стану.

Міграція є глобальним загальносвітовим суспільним явищем, яке впливало і продовжує впливати на масштабні, загального характеру зміни у розвитку людства. Розрізняють, перш за все, внутрішню та зовнішню міграції.

Внутрішня міграція - це переселення людей всередині конкретної країни. Внутрішні міграції класифікують, як правило - за напрямками міграційних потоків.

Міграційний потік – сукупність осіб, які переміщуються у певному напрямку протягом визначеного періоду.

Зовнішня міграція означає переселення людей з однієї країни до іншої і характеризується перетином державних кордонів. Маючи ще назву міжнародної, зовнішня міграція поділяється на: емігра­цію; імміграцію; транзитну міграцію.

Еміграція – переселення, вимушене чи добровільне пере­міщення людей зі своєї вітчизни до іншої країни світу з еконо­мічних, політичних або релігійних причин. Еміграція може бути довготривалою (з метою постійного мешкання); тимчасовою, якщо емігранти через певний час повертаються, та сезонною – певної пори року або на періодичні заробітки. Інколи еміграція набу­ває масового характеру.

Імміграція – в’їзд до чужої країни на постійне або ж досить тривале навчання, працевлаштування, „втеча” від дискримінації, переслідувань тощо. Під імміграцією правомірно розуміти всю наявну сукупність переселенців, що облаштувалися на певній території окремих держав. Іммігрантами є всі особи, котрі вселилися чи вселяють­ся на якусь територію з метою облаштування та працевлашту­вання. Поняття імміграція є протилежним терміну „еміграція”. Для характеристики імміграції важливе значення має поняття квоти імміграції.

Квота імміграції – встановлена урядом держави кількість осіб, яким протягом наступного календарного року може бути надано право на постійне перебування в цій країні.

Транзитна міграція – це проїзд громадян третьої країни через територію України. Законодавець дозволяє транзитний проїзд через територію України в країну призначення за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачене законодавством України. Транзитним проїздом вважається перебування в Україні в межах визначеного в проїзному квитку часу або терміну, фактично необхідного для, перетинання території України на відповідному виді транспорту.

Найважливішим регулятором внутрішньодержавних і міжнародних суспільних відносин є право. Як комплексне суспільне явище міграція теж виступає об’єктом регулювання і внутрішньодержавних (національних) правових систем і, безумовно, міжнародного права.

2. В навчальній літературі міграційний процес визначається як переїзд з одного населеного пункту до іншого, з однієї держави до іншої, з метою постійного облаштування і працевлаштування.

Міграційні процеси спричинені різноманітними факторами й процесами, що відбуваються як в світі, так і в Україні, й тому дуже розрізняються між собою.

Найбільш характерними причинами міграційних переміщень є такі:

• політичні переслідування;

• різноманітні види дискримінації (расова, етнічна, релігійна та ін.);

• стихійні лиха;

• економічна нестабільність держави;

• культурна й мовна ізоляція;

• соціальні проблеми.

Деякі вчені відносять до причин міграції військові конфлікти, велику різницю в рівні економічного розвитку країн, прагнення до возз’єднання сімей, повернення раніше депортованих, або тих хто був вимушений мігрувати до Батьківщини, всесвітню глобалізацію.

Фактори, які впливають на формування міграційних процесів, поділяють на такі основні групи: політичні; етнокультурні; соціально-економічні; природнокліматичні, екологічні; інформаційно-пропагандистські.

У зв’язку з цим в юридичній літературі робилися спроби класифікувати міграційні процеси за тими чи іншими родовими ознаками.

Найбільш повний перелік підстав класифікації міграційних процесів надається В.І. Олефіром, який визначає різновиди підстав класифікації міграційних процесів. При цьому виділяються первинні (базові) підстави для класифікації та вторинні (похідні).

Базові ознаки (підстави). За цілеспрямованістю: самостійні (добровільні), спричинені зовнішньою силою (примусові). Також виділяється проміжний тип, викликаний об’єктивними ознаками – вимушені міграції (евакуація із різноманітних зон бойових дій, етнічних конфліктів, стихійних лих тощо).

За параметром простору-часу встановлюється типологія процесів стосовно кінцевого пункту переміщення (векторні й маятникові міграції) та умовних і уявлюваних ліній: по-перше, щодо кордонів – адміністративних (внутрішні, зовнішні, транзитні, прикордонні) і соціокультурних; по-друге, щодо вектору руху центр-периферія (доцентрові й відцентрові).

За якісним параметром (оцінюються якісні характеристики міграції): основні, кваліфікаційні, вікові, сімейні, майнові та соціокультурні (расові, етнічні, релігійні, мовні).

За кількісним параметром (що представляє собою показники фактичної міграції): загальні (характеризують зведені для території міграційні процеси), спеціальні або структурні (характеризуються міграцією конкретних соціально – демографічних груп), і показники міжрайонного (міжтериторіального) обміну (характеризуються зв’язками між територіями міграційного обміну).

Похідні ознаки. Щодо добровільної (самостійної) цілеспрямованості міграційні процеси поділяються на трудові, ділові, освітні, рекреаційні та переселенські. У свою чергу, кожний з виділених типів має власний поділ. Так туризм, або рекреаційні потоки, можна поділяти на виїзні, в’їзні та внутрішні, а різновидом переселенської міграції є міграція з метою возз’єднання родин.

Щодо примусової цілеспрямованості: насильницькі та репресивні.

Щодо кінцевого пункту прибуття: маятникові (наявність ритму від’їзду повернення) і векторні. У свою чергу, за шкалою часу маятникові міграції поділяються на човникові (поденні й тижневі) й сезонні (у межах року), а векторні – на безповоротні, тимчасово-постійні (терміном на 1-6 років, що зазвичай пов’язано з одержанням освіти, роботи й у силу вимушеного залишення батьківщини) та епізодичні, тобто разові, без повторного циклу поїздки.

Щодо адміністративних кордонів: зовнішні та внутрішні. У свою чергу, зовнішні поділяються на еміграційні й імміграційні (щодо країни-прийому й емітента), а внутрішні – на внутрішньорегіональні й міжрегіональні.

Крім того різновидами зовнішніх міграцій є: транзитні (з подвійним перетинанням державного кордону) і прикордонні, або так звані фронт’єрські, що відображають глибину проникнення на внутрішні території. Дана типологія має політичний (геополітичний) контекст.

Є й інші класифікації міграції (міграційних процесів). Так, О.В. Кузьменко зазначає, що демографи й кримінологи відносно структури міграційних процесів найчастіше використовують наступну класифікацію:

- за територіальною ознакою: внутрішні, зовнішні;

- за часовою ознакою: постійні (або безповоротні), тимчасові, сезонні, кочові, маятникові;

- за способом реалізації: організовані, неорганізовані;

- за відношенням до держави: еміграція, імміграція, транзитні;

- за ступенем контролю: легальні, нелегальні.

Окремі дослідники за суб’єктною ознакою виділяють індивідуальну, сімейну (переміщення групи родичів для возз’єднання або збереження сімейних зв’язків) й колективну (організоване переселення групи осіб) міграцію.

У спеціальній літературі з точки зору юрисдикції держави відносно осіб, які беруть участь у переміщеннях з одної держави до іншої, й залежно від цілей та характеру міграційних процесів, іноземні громадяни й особи без громадянства поділяються на декілька груп.

До першої відносяться іноземці, які постійно або тимчасово знаходяться на території держави і на яких юрисдикція держави розповсюджується у повному обсязі, як і на громадян держави перебування: іноземні студенти, аспіранти, туристи, спортсмени, журналісти, екіпажі літаків цивільних авіаліній, торгівельних та пасажирських суден, члени делегацій культурного наукового, технічного обміну, особи, які приїздять у особистих справах тощо.

До другої категорії іноземців відносяться члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин. Вони підлягають юрисдикції держави перебування лише у випадку скоєння протиправних діянь не під час виконання службових обов’язків. Питання про їх відповідальність за правопорушення під час виконання службових обов’язків вирішується в дипломатичному порядку.

До третьої групи іноземців відносяться особи, які користуються консульським імунітетом. Вони є особисто недоторкані і звільнюються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов’язаних з їх службовою діяльністю.

До четвертої групи відносяться особи, які мають дипломатичний імунітет, є недоторканими і звільняються від кримінальної, адміністративної, цивільної та інших видів відповідальності перед державними органами держави перебування.

П`яту групу складають особи, які отримали політичне сховище (біженці).

Шосту групу іноземців складають військовослужбовці у складі збройних сил, які знаходяться на чужих територіях у відповідності з міжнародними угодами. Саме дійсними угодами визначено об’єм імунітету військ, який розповсюджується лише на службову діяльність. Поза ними за скоєння злочинів військовослужбовці підпадають під юрисдикцію держави перебування.

Правовий статус осіб, які беруть участь у міграційних процесах розрізняється залежно від характеру переміщень, тобто їх причин, цілей, напрямків, інтенсивності. Міграційні процеси виступають як засіб пристосування людей до змін, що відбуваються в суспільстві, вони тісно пов’язані з процесами які відбуваються в суспільстві й державі. Тому наслідки таких переміщень впливають на стан суспільного життя в державі, й можуть приводити до деяких змін.

3. На тлі світових процесів глобалізації та набуття державної незалежності Україною був прийнятий курс на реформування правової системи з метою інтеграції до Європейського співтовариства.

З метою вдосконалення чинного міграційного законодавства в Україні було проведено низку реформ щодо становлення демократичних інституцій. Так, у статті 33 Конституції України було проголошено право на свободу пересування та вибір місця проживання і вільного залишення території України, встановлено дозвіл на в’їзд в Україну й виїзд з її території, громадян України. У ст. 26 Конституції було закріплено право іноземних громадян на в’їзд і вільне пересування в Україні.

Основними законодавчими документами, які регулюють на сьогодні міграційні процеси в Україні, є Закони України „Про імміграцію”, „Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”, „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, „Про громадянство України”, „Про біженців”, „Про державний кордон України”, „Про Прикордонні війська України”, „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, „Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрі)” та ін.

У подальшому реалізація конституційних та законодавчих положень забезпечується завдяки дії механізму адміністративно-правового регулювання внаслідок прийняття відповідних актів управління, що приймаються компетентними суб’єктами адміністративного права, тобто підзаконних нормативних актів у сфері міграції.

Як приклади можна навести укази Президента України від 18 січня 2001 р. № 22 „Про заходи щодо посилення боротьби з нелегальною міграцією”, від 19 березня 2002 р. № 269 „Про Положення про Державний комітет України у справах національностей та міграції”, від 2 квітня 1994 р. № 127 „Про Консульський статут України” тощо.

Значний обсяг правових норм містять акти Кабінету Міністрів України та міністерств. Наприклад, постанова КМУ від 11 жовтня 2002 р. № 1527 „Про затвердження Положення про посвідчення біженця”, постанова КМУ від 14 червня 2002 р. № 844 „Про утворення Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб”, постанова КМУ від 20 серпня 2003 р. № 1296 „Про затвердження Програми регулювання міграційних процесів на 2003-2005 роки”, або наказ Державного комітету України у справах національностей та міграції від 29 квітня 2002 р. № 20 „Про затвердження Тимчасової інструкції про оформлення документів, необхідних для вирішення питань про надання, втрату, позбавлення статусу біженця”, спільний наказ Державного комітету у справах міграції і Адміністрації державної прикордонної служби України від 9 липня 2004 р. № 32/521 „Про затвердження Інструкції про порядок прийняття та передання заяв про надання статусу біженця органами Державної прикордонної служби України органам міграційної служби, а також надання пояснень про причини незаконного перетинання кордону”, наказ МВС України від 1 грудня 2003 р. № 1456 „Про затвердження Інструкції про порядок продовження терміну перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства” та багато інших.

Пріоритетними напрямами правового регулювання міграційних процесів України визначено:

- сприяння процесу повернення в Україну вихідців з України та їхніх нащадків (дітей, онуків);

- повернення (репатріацію) на історичну батьківщину раніше депортованих з території України;

- захист соціально-економічних інтересів і прав українських трудящих-мігрантів;

- збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави;

- створення правових і соціально-економічних засад регулюван­ня зовнішньої трудової міграції громадян України;

- надання притулку в Україні та забезпечення захисту біженців відповідно до національного законодавства України;

- регулювання імміграції в Україну шляхом застосування відпо­відно до законодавства України загальноприйнятого у світі селективного підходу, що забезпечить структуру імміграції;

- розвиток міжнародного співробітництва з метою вирішення актуальних питань у сфері зовнішньої міграції;

- імплементацію у національне законодавство України відпові­дних норм і принципів міжнародного права.

Основні чинники міжнародного досвіду, які слід враховувати при здійсненні національної міграційної політики:

- укладання багатосторонніх міждержавних угод щодо врегулювання міграційних процесів;

- обмін інформацією між державами щодо міграційних процесів;

- комплексний підхід до вирішення проблем міграції;

- запровадження додаткових постів контролю в зарубіжних державах (аеропортах, вокзалах) з метою недопущення в’їзду в Україну небажаних осіб;

- використання розвідки, оперативно-розшукових заходів з метою виявлення каналів поставки нелегалів, тенденцій тощо;

- створення міждержавних координаційних центрів;

- належне фінансування.

Слід акцентувати, що сьогодні відбуваються зміни пріоритетів міжнародної міграційної політики щодо додаткових заходів національної й громадської безпеки з урахуванням масштабних терактів, які мали місце 11 вересня 2001 року в США та 11 березня 2004 року в Іспанії. Ці зміни істотно впливають на посилення жорсткості правового регулювання процесів міграції.