65.Розрах.За інкасовим дорученням.Правове регул.Цієї форми міжнар. Розрахунків.

Інкасо - це договір, за яким особа, що має право вимагати здійснення платежу (довіритель), доручає банку, у якому вона має рахунок (банку-ремітенту), надати особі, що зобов'язана здійснити платіж або акцент векселя (платнику) через банк платника (представницький банк) документи за умови отримання платежу або акцепту векселя.

«інкасо» (collection) означає операції, які здійснюються банками на підставі отриманих інструкцій з документами, з метою:

• отримання платежу та/або акцепту векселя, або

• надання комерційних документів проти платежу та/або проти акцепту векселя, або

• надання документів за інших умов.

«Фінансові документи» - це перевідні векселі, прості векселі, чеки та інші подібні документи, які використовуються з метою отримання грошового платежу. «Комерційні документи» - це рахунки-фактури, транспортні документи, товаророзпорядчі документи або будь-які інші документи, що не є фінансовими документами.

Правила розрізняють «чисте інкасо» (інкасо фінансових документів, яке не супроводжується комерційними документами) та «документарне інкасо», коли:

• обробка фінансових документів супроводжується рухом комерційних документів;

• обробка комерційних документів має місце сама по собі (без одночасної обробки фінансових документів).

На практиці інколи застосовується і такий вид інкасо, який дістав назву «прямого», під яким розуміються випадки, коли довіритель направляє інкасове доручення безпосередньо представницькому банку, в якому він має свій рахунок.

Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за інкасовими дорученнями встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

66.Міжнар.Розрахунки із застосув.Векселів і розрахункових чеків.

67. Колізійні питання деліктних зобов’язань.

Делікт – приватний чи громадсько-правовий проступок, який тягне за собою відшкодування шкоди, збитку чи штраф, які стягуються за приватним правом на користь потерпілих. Деліктні зобов’язання мають односторонній характер.

Головним колізійним принципом регулювання таких відносин – виступає закон місця вчинення правопорушення ("Lex loci delicti comissi). Згідно з даним колізійним правилом, відповідальність винної сторони принципово пов'язується з правом держави місця вчинення правопорушення (спричинення шкоди). Донедавно застосування цього правила для врегулювання цих відносин було непохитним, але зараз застосування цього принципу не є беззаперечним.

Так якщо одні й ті ж діяння в одних правопорядках розцінено як делікт, то в інших вони залишились такими, що не отримали законодавчо негативної оцінки (байдужими з точки зору права) або навіть розглядаються як цілком правомірні діяння. Виникає питання: наскільки природно вимагати від судді застосування іноземного права, в якому певне діяння визнано протиправним тоді, коли у його власному праві воно таким не визнається?

У пошуках відповіді на це питання американські юристи запропонували концепцію «врахування інтересу», згідно з якою інтереси зацікавлених у врегулюванні деліктної ситуації правопорядків «зважуються» з метою з'ясування питання, який з них був би більшою мірою підірваним незастосуванням його положень.

Англійська доктрина та судова практика пішли у цьому питанні шляхом використання принципу «подвійної позовної сили». Ще однією проблемою є випадки вчинення делікту за межами територіальних юрисдикцій (відкрите море або повітряний простір над ним), коли відсилання до місця вчинення делікту взагалі не спрацьовує, внаслідок чого така колізійна прив'язка автоматично стає незастосовною.

У випадках, коли у місці здійснення делікту та в місці настання його наслідків діють різні правопорядки (так звані делікти, що діють на відстані), як, наприклад, транскордонні катастрофи на АЕС, то згідно з пануючою точкою зору компетентним є право, найбільш сприятливе у конкретному випадку для потерпілого (так званий принцип повсюдної відповідальності).

У подібних випадках, потерпілий є компетентним у судовому процесі зробити вибір права на свій розсуд. Якщо ж він цього не робить, суд визначає найбільш сприятливе право в силу своїх службових обов'язків (ex officio).

Однак у праві США, у таких випадках у якості головної, а інколи - єдиної колізійної прив'язки застосовується право держави, з яким деліктні правовідносини мають «найбільш суттєвий зв'язок».

Раніше в деліктному праві не використовувався, а зараз вже в деяких країнах використовується принцип автономії волі сторін - учасники правовідносин отримали можливість підкорювати статут деліктного зобов’язання тому правопорядку, що враховує інтереси обох сторін. Так в Швейцарському законодавстві передбачена можливість сторін в будь-який час після настання події, яка заподіяла шкоду, домовитися про застосування закону суду.

Окрім цих, більш-менш поширених засобів регулювання деліктних зобов'язань у національних законодавствах, у доктрині зазначається також на використання закону місця проживання (або громадянства) потерпілого, місця реєстрації транспортного засобу6, закон прапора судна для випадків спричинення шкоди у відкритому міжнародному просторі.