34. Держава як суб’єкт мПрП.

Держава є специфічним суб’єктом МПрП. Згідно міжнар. публічного права всі держави є рівними (принцип суверенної рівності), що означає що у міжнародних стосунках держави не підкоряються іноземному закону і юрисдикції. Цей принцип відтворений у такому міжнародно-правовому інституті, як імунітет держави, що складається з :

- імунітету від дії законодавства інозем. держави; - імунітет державної власності; - юрисдикційні імунітети (судовий або імунітет від позову; імунітет від попереднього забезпечення позову; імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення).

Використання державою цих імунітетів не дає їй можливості стати субъектом МПрП.

Оскільки імунітет від дії законодавства інозем. держави призводить до неможливості застосування колізійного методу регулювання відносин за участю держави. Імунітет державної власності означає неможливість укладання будь-яких угод щодо останньої. Більш того, даний імунітет спричиняє ситуацію, коли майно відповідної держави нібито вилучається з цивільного обороту і на нього не розповсюджуються ніякі примусові заходи судового або адміністративного характеру. До того ж, ніякі органи іншої держави не мають права розглядати питання щодо приналежності майна відповідній іноземній державі.

Юрисдикційні імунітети.

А) Імунітет від попереднього забезпечення полягає в тому, що ним забороняється (без попередньої згоди відповідної держави) застосування будь-яких примусових заходів стосовно майна цієї держави.

Всі зазначені імунітети є абсолютними - без дозволу держави виключають можливість виконання відповідних дій і лише правила щодо судового імунітету містять певні винятки. Взагалі судовий імунітет держави (або її агента) означає, що судовий позов до них не може бути заявлено, а у випадку подання - не повинен розглядатися судом. Винятки, коли подання позову можливо: а) речові позови щодо особистої нерухомості агентів певної держави, розташованої на території держави перебування, якщо тільки ця нерухомість не використовується від імені акредитуючої держави для цілей представництва; б) позови стосовно спадкового майна, в яких дипломатичний агент виступає як звичайна фізична особа, а не як представник акредитуючої держави; в) позови щодо будь-якої професійної або комерційної діяльності дипломатичного агента у державі перебування, що виконується за межами його офіційних функцій. Крім цього у МПрП також використ. імунітет від юрисдикції держави перебування, зміст його зводиться до того, що не тільки судова, а й адміністративна юрисдикція певної держави не застосовується до дипломатичного агента у випадках, коли: - він згідно з конкретною міжнародною угодою прямо заявив, що у відповідному випадку він діє саме як агент акредитуючої держави; - шкода спричинена особі внаслідок випадку, що мав місце під час виконання цим агентом своїх службових обов'язків.

Імунітет держави є основою як міжнародних відносин, захищаючи суверенітет держави від інших суб’єктів міжнар. права. Якщо ж держава буде користуватися цими імунітетами в сфері МПрП, то вона не зможе мати відносин з жодним із суб’єктів МПрП, оскільки не буде дотримано головних постулатів МПрП – рівності сторін і змагальності в у цивільному процесі.

Але держава придбаючи власність за кордоном для своїх представництв, укладаючи угоди з іноземними юр. та фіз.. особами, успадковуючи за кордоном майно і т. ін. все ж стає особливим суб'єктом МПрП і не може ототожнюватись з юр. особою.

2 концепції вирішення цього питання:

1) Концепція абсолютного імунітету. Суперечність розв'язується шляхом урівняння правового статусу суб'єктів МПрП за рахунок того, що держава у відповідних відносинах втрачає право посилатись на свої імунітети.

Зазвичай це робиться у кожному окремому випадку шляхом надання державою згоди на підпорядкування іноземному праву згідно з прямою заявою про це, яку робить компетентний представник цієї держави у формі, що вимагається відповідним національним законодавством. Форми цією згоди держави можуть бути різними.

2) Доктрина функціонального (обмеженого імунітету). Відображає тенденцію до обмеження імунітету держав. Полягає в тому, що коли держава здійснює комерційну або ін. приватноправову діяльність, вона втрачає право за вимогами, які з цієї діяльності випливають, посилатися на свої імунітети. Ця доктрина відтвор. у багатьох нац. законах про імунітети інозем. держав, зокрема у США (1976), Великій Британії (1978), Сінгапурі (1979), Канаді (1981), Австралії (1981), Пакистані (1981), Південно-Африканській Республіці (1981).

В Укр. ЗУ (2005) - до приватноправових відносин з іноземним елементом за участю держави та юр. осіб публічного права застосовуються правила цього Закону на загальних підставах, якщо ін. не передбачено законом. (принцип обмеженого імунітету держави).