Тема 4. Теорії міжнародної торгівлі

1. Меркантилізм як предтеча теорій міжнародної торгівлі.

2. Класичні теорії міжнародної торгівлі.

3. Неокласичні теорії міжнародної торгівлі.

4. Альтернативні теорії міжнародної торгівлі.

Рекомендована література:

1. Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі. – К.: Основи, 2000. – с. 7-144.

2. Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Ржепішевський К.І. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях: Навчальний посібник. – К.: “Центр навчальної літератури”, 2004. – с. 49-56.

3. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. Посіб. – 4-те вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2003. - с. 108-147.

4. Киреев А.П. Международная экономика: Учеб. Пособие для вузов: В 2 ч. – ч.1: Международная экономика: движение товаров и факторов производства. – М., 1999. – с. 79-111.

5. Рокоча В.В. Міжнародна економіка: Навч. Посіб.: У 2 кн. – К.: Таксон 2000 – Кн. І: Міжнародна торгівля: теорія та політика. – с. 85-91.

6. Школа І.М., Козменко В.М, Бабінська О.В. Міжнародні економічні відносини: Підручник / За ред.. І.М.Школи. – Київ: КНТЕУ, 2003. – с. 85-97.

1. Економічні теорії, які з’ясовують різні аспекти міжнародного товарообміну, можна об’єднати в три групи:

1) класичні;

2) неокласичні;

3) альтернативні.

Їхньою предтечею є теорія меркантилізму, яка, хоч і не дала відповідей на корінні питання міжнародного руху товарів і послуг, проте зумовила бурхливий розвиток національних держав та їх утвердження в системі світових господарських зв’язків. Економічні зв’язки між державами у сфері товарного обміну меркантилісти зводили до того, що держава повинна якомога більше продавати своїх товарів на зовнішніх ринках і якнайменше купувати чужих. Це мало забезпечити позитивне сальдо торгового балансу і створити умови для приросту національного багатства, тобто для економічного зростання країни.

Меркантилізм (італ. „merсante” – торговець, купець; лат. „mercari” - торгувати) був першим в теоретичному осмислюванні питань існування та розвитку міжнародної торгівлі. У суто формальному плані його не можна вважати цілісною науковою школою. Це була сукупність ідей, появу яких викликав бурхливий процес розвитку національних держав та їх утвердження в системі світо господарських зв’язків.

Вперше меркантилізм виник у Голландії, потім розповсюдився на Англію, Італію та інші країни. Історично виділяють ранній та пізній меркантилізм.

Ранній меркантилізм існував з к. ХV ст. по ІІ пол. ХVІ ст., в епоху феодалізму ще до великих географічних відкриттів, коли зовнішня торгівля була слабо розвиненою і мала епізодичний характер.

- його основними представниками були: У.Стаффорд (Англія), Г.Скаруффі, Давансальті (Італія) – вони не були вченими, а економістами-спеціалістами (здебільшого банкірами), що займалися збором фактів, первинних даних та їхньою класифікацією, працюючи в напрямку від часткового до загального;

- він ґрунтувався на доктрині „грошового балансу” (К.Маркс називав його „монетарним” меркантилізмом), що полягала у нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні вивезення грошей; держава повинна намагатися продавати на зовнішньому ринку якомога більше будь-яких товарів, а купувати – якомога менше;

- він характеризувався встановленням високих цін на товари.

Пізній меркантилізм – існував з ІІ пол. ХVІ ст. – до сер. ХVІІІ ст. під час розпаду феодалізму та зародження капіталізму;

- його основні представники: Т.Мен (Англія; його праця - „Багатство Англії у зовнішній торгівлі” - на той час лише Англія допускала вивезення грошей), А. Серра (Італія) (банкір), Посошков (Росія), А.Монкрет’єн (Франція; поет-бунтар, ввів поняття „політичної економії”), Джон Локк, Ричард Кантільйон, Кольбер (засновник кольбертизму, практик, базувався на маржиналістській політиці);

- він базувався на доктрині „активного торговельного балансу” (К.Маркс називав його „мануфактурним” меркантилізмом), що полягала в активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від експорту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької торгівлі. Основна формула: „Менше купувати, більше продавати”; Експорт >Імпорту.

Меркантилісти вважали, що економічна система кожної країни складається з 3-х секторів:

1) промисловості; 2) сільського господарства; 3) закордонних володінь (колоній).

Особливе місце серед усіх прошарків суспільства віддавалася торговцям, а серед факторів виробництва – праці.

Підтримувався високий рівень державного втручання в економічні процеси, при цьому велике значення віддавалося статутам та указам. Уявляючи міжнародну торгівлю як гру з нульовою сумою, меркантилісти обґрунтовували необхідність активного втручання держави в організацію міжнародних економічних відносин. На їхню думку, держава повинна регулювати зовнішню торгівлю з метою збільшення експорту і скорочення імпорту, для чого, зокрема, вона мала заборонити або обмежити вивезення сировини і стимулювати її безмитний імпорт, а також заборонити автономну торгівлю колоніальних та підлеглих територій, залишивши лише їх зв’язок з метрополією. Так у міжнародній торгівлі з’явилася державна протекція і було закладено основи національної політики протекціонізму.

Меркантилісти зводили багатство націй до запасів дорогоцінних металів (золота, срібла). Країна, на їхню думку, тим багатша, чим більшою кількістю таких металів вона володіє. Наявність більшої кількості грошей в обігу стимулює розвиток національного виробництва і збільшує зайнятість.

Основна помилка меркантилістів - зосередження уваги категорично на сфері обміну, а не на сфері виробництва.

Першими опонентами меркантилістів були фізіократи (гр. “фізіс” – природа, “кратос” – управляю, володію), які не признавали грошового (золотого) багатства, а відповідно й торгівлі як джерела багатства, хоча виступали за вільну торгілю. Вони були прибічниками аграрного виробництва, працю в рамках якого й вважали головним джерелом збагачення.

Виникнувши в середині ХVІІІ ст., вони проіснували всього 22 роки (з 1756 по 1778 рр.). Основні представники: Франсуа Кене (1694-1774; засновник школи фізіократів), Віктор Рікеті Мірабо (1715-89), Анн Робер Жак Тюрго (1727-21). Вони вперше здійснили аналіз таких категорій як: капітал, чистий продукт (національний дохід), відсоток, оренда, додана вартість, започаткували проблему продуктивності та непродуктивності праці, аналізували розподіл доходів. Представники фізіократів виділяли 3 основні суспільні класи: 1) виробників; 2) землевласників (що отримують земельну ренту); 3) клас некорисних (торговці, промисловці).

Фізіократи перенесли увагу зі сфери обігу у сферу виробництва, але категорично вважали торгівлю безглуздою.

Пізніше, наприкінці ХVІІІ ст. остаточно спростував ідею меркантилістів англійський економіст Девід Г’юм, розробивши, так званий, механізм дії золотопотоків та вказавши на дві слабкі сторони їхньої теорії:

1. В реальному житті потреби споживачів задовольняються не дорогоцінним металами та коштовностями, а тими товарами і послугами, які можна на них купити.

2. У довготривалій перспективі постійний приплив золота та срібла призвів би до зростання пропозиції грошей та зростання цін, що припинило б приплив золота та срібла, тобто повноцінних грошей у країну.

2. До класичних теорій міжнародної торгівлі відносяться теорії абсолютних і порівняльних переваг.

Теорія абсолютних переваг Адама Семіта продовжила критику поглядів та політики меркантилістів. У праці „Дослідження про природу та причини багатства націй” (1776 р.) А.Сміт виклав основну ідею: „Правило кожного розважливого голови сім’ї полягає в тому, щоб не намагатися зробити самому річ, яку йому дешевше буде купити, ніж зробити… Не потрібно вагатися при купівлі за кордоном усього того, що іноземні виробники можуть виготовляти дешевше, ніж національні.”

А.Сміт стверджував, що реальне багатство країни складається з товарів та послуг, які можуть бути куплені її громадянами. Він виступав за широкий розвиток вільної міжнародної торгівлі (ввів поняття „фрітрейдерства” (англ. free trade), вважаючи її грою не з нульовою, а з позитивною сумою, підставою чого вважав унікальність якості, кількості й структури факторів виробництва, які формують абсолютні переваги країни у виготовленні окремих конкретних товарів. При цьому він виділяв первинні (природні) та набуті (отримані в результаті технологічного розвитку) переваги. А.Сміт також розглядав конкуренцію („невидима рука ринку”) як автоматичний регулятор економічних процесів; стверджуючи, що держава не повинна брати на себе функцію жорсткого контролю, а виконувати функцію „нічного сторожа” з підтриманням політики laisse faire (фр. „дайте зробити”), коли індивід самостійно обирав вид та масштаби економічної діяльності в межах певних законів і правил.

Як і меркантилізм (й наступна теорія порівняльних переваг), теорія абсолютних переваг ґрунтувалася на трудовій теорії вартості.

А. Сміт дійшов висновку, що держави мають спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вони мають абсолютну перевагу порівняно з іншими суб’єктами міжнародного економічного співробітництва. І, очевидно, кожній країні слід імпортувати такі товари, у виробництві яких такі переваги відсутні. Інакше кажучи, країна повинна експортувати такі товари, виробництво яких абсолютно ефективніше в тому плані, що на одиницю продукту витрачається менше праці порівняно з іншою країною – потенційним торговельним партнером.

Такий висновок А.Сміт зробив, розглянувши приклад торгівлі Англії та Португалії вином і сукном.

	Тканина	Вино
Англія	1 год./ярд	4 год./галон
Португалія	2 год./ярд	3 год./галон

Виходячи з трудової теорії вартості, в Англії 1 галон вина обмінюватиметься на 4 ярди сукна, тоді як у Португалії обмін здійснюватиметься в пропорції 1 галон вина на 1,5 ярда сукна. (Тобто: Англія – 1 ярд сукна на 1/4 галона вина, Португалія – 1 ярд сукна на 2/3 галони вина.)

Ці дані свідчать, що Англія має абсолютну перевагу у виробництві тканини, тоді як Португалія - вина. Виникає питання, який же виграш можуть отримати ці країни в результаті взаємної торгівлі, виходячи зі схеми А. Смїта?

Припустимо, що обмін відбувається в пропорції 1 галон вина: 3 ярди сукна. Для Англії це означає, що вона отримує 1 галон вина за 3 ярди тканини, тоді як на внутрішньому ринку для цього необхідно витратити 4 ярди. Португалія, відповідно, отримує 1/3 ярда сукна в обмін на 1 галон вина, який на внутрішньому ринку коштує 2/3 ярда.

Таким чином, А.Сміт наочно доводить, що торгівля може бути взаємовигідною для обох партнерів. Тобто, міжнародна торгівля є насправді грою з позитивною сумою. Ідея Сміта є вагомими науковим аргументом на користь розширення міжнародної торгівлі та ліквідації різного роду бар’єрів, що перешкоджають цьому. Достоїнством теорії абсолютних переваг є те, що вона базується на трудовій теорії ватрості та підтверджує переваги поділу праці не тільки на національному, але й на міжнародному рівні. Недоліком цієї теорії для пояснення міжнародної торгівлі є те, що вона не відповідає на запитання, чому країни торгують між собою навіть за умови відсутності абсолютної переваги у виробництві тих чи інших товарів, тобто коли одна з країн має абсолютні переваги у виробництві всіх товарів.

Теорія порівняльних переваг Давида Рікардо. Свій подальший розвиток класична економічна теорія в цілому та теорія міжнародної торгівлі зокрема отримала в працях Д.Рікардо. В роботі „Основи політичної економії та оподаткування” (1817 р.) він переконливо довів, що здобутки від зовнішньої торгівлі для окремо взятої країни не обмежуються лише випадком абсолютних переваг. Д.Рікардо ввів у науковий обіг концепцію порівняльних переваг. Він продовжив теорію абсолютних переваг, розглянувши її як один із можливих випадків. Подібну ідею попередньо висував Роберт Торенс, проте не довів її до кінця.

Суть концепції Д.Рікардо полягає в тому, що наявність абсолютних переваг в національному виробництві того чи іншого товару не є необхідною умовою для розвитку міжнародної торгівлі – міжнародний обмін можливий та бажаний за наявності порівняльних переваг, які можна спостерігати там, де для виробництва двох товарів необхідні різні кількості праці.

Д Рікардо починає свій аналіз з тези про те, що ідея А.Сміта про абсолютну перевагу дає можливість визначити структуру виробництва та торгівлі в межах окремо взятої країни за умови повної мобільності факторів виробництва. На прикладі Йоркшира та Лондона він показує, що певна галузь промисловості розвивається там, де для цього існує найбільша абсолютна перевага, причому капітал та праця будуть рухатись у ті галузі виробництва, які характеризуються найвищою продуктивністю та прибутковістю. Можна, очевидно, стверджувати, що цей процес триватиме доти, доки віддача на кожний фактор виробництва в різних галузях не вирівняється.

Але в світовому господарстві ситуація складається по-іншому. Міжнародна торгівля може розвиватися і розвивається на основі принципу абсолютної переваги, але оскільки в міжнародних масштабах мобільність факторів відсутня, то країни можуть виграти від взаємної торгівлі завдяки наявності порівняльної переваги.

Для ілюстрації цього висновку Д. Рікардо навів той самий приклад торгівлі вином і сукном між Англією і Португалією, що й у випадку абсолютних переваг.

	Вино	Тканини	Співвідношення цін в умовах автаркії
Англія	120 год./барель	100 год./ярд	1В:6/5Т, або 1Т:5/6В
Португалія	80 год./барель	90 год./ярд	1В:8/9Т, або 1Т:9/8В

У цьому прикладі Португалія має абсолютну перевагу у виробництві двох товарів. У такому випадку згідно концепцією А. Сміта об’єктивні передумови для взаємної торгівлі відсутні, оскільки в Португалії і вино, і тканин виготовляються з меншими видатками, ніж в Англії. Інакше кажучи, португальське виробництво є більш ефективним.

Д. Рікардо відзначає, що разом з тим виробництво вин в Португалії більш ефективне, ніж тканини, а в Англії - тканини порівняно з вином. А ця різниця в величині відносних вартостей створює передумови для розвитку взаємної торгівлі. Виходячи з наявних співвідношень цін в Англії та Португалії в умовах: автаркії (1В: 8/9Т в Португалії та 1В: 6/5Т в Англії), Португалії вигідно спеціалізуватись на виробництві вина а Англії - тканини. Для забезпечення потреб в іншому; товарі Португалії вигідно купувати тканину в Англії з; ціною 1 барель вина : 6/5 ярда тканини, а Англії - вино в Португалії. Внаслідок такого обміну обидва його учасники отримають певний виграш.

Для того, щоб проілюструвати цей виграш. Д. Рікардо припустив, що країни обмінюються відповідними товарами в співвідношенні 1В : 1Т. В умовах торгівлі Англія може використати 100 годин праці для виробництва одиниці тканини (1Т) та обміняти її на одиницю вина (1В). Таким чином, 100 годин праці дають можливість цій країні отримати по каналах зовнішньої торгівлі одиницю вина, для виробництва якого Англії необхідно витратити 120 годин праці. Отже, завдяки міжнародній торгівлі Англія може зекономити 20 один праці (120 - 100 = 20) на кожній одиниці імпортованого товару.

Аналогічним чином можна обрахувати і виграш Португалії. Вона витрачає 80 годин праці на виготовлення одиниці вина. Обмінюючи цей товар на світовому ринку на одиницю тканини, Португалія економить 10 годин праці (90 - 80 = 10), оскільки для виробництва одиниці тканини в умовах автаркії їй необхідно витратити 90 годин праці.

Таким чином, Д. Рікардо переконливо довів помилковість тверджень меркантилістів про те, що міжнародна торгівля є грою з нульовою сумою.

Разом з тим, в аналізі виграшу від міжнародної торгівлі він не торкається процесу формування співвідношення цін на світовому ринку, або умов торгівлі. Рікардо також лишає поза увагою проблему рівноваги, тобто збалансованості зовнішньої торгівлі. У його прикладі Португалія має позитивне сальдо торгівлі, тоді як Англія - дефіцит.

3. Серед основних неокласичних теорій міжнародної торгівлі відзначають:

1) теорію міжнародної вартості Джона Стюарта Мілля, який вперше розглянув проблему світової ціни, при якій здійснюється міжнародний обмін, допонену Альфредом Маршалом, Френсісом Еджвортом, які дали графічну розробку цієї ідеї. Д.С.Мілль стверджував, що країни, які отримують найбільшу вигоду від зовнішньої торгівлі – це ті країни, чиї продукти користуються найбільшим попитом за кордоном і які пред’являють найменший попит на іноземні товари.

2) теорію витрат заміщення Готфріда Хаберлера, в якій вперше відсутні посилання на теорію трудової вартості. Він стверджував, що криві заміщення дозволяють визначити сукупність комбінацій благ, які можуть бути вироблені при використанні усіх наявних факторів виробництва; зближення цих кривих із споживчими кривими байдужості дозволяє встановити точки рівноваги виробництво – споживання.

Проте найбільшого значення набули теорія факторів виробництва і, так званий, парадокс Леонтьева.

Теорія факторів виробництва. Вперше у 30-х роках ХХ ст. цю теорію обґрунтував Жан-Батист Сей, розробивши теорію „розподілу доходу” або трьох факторів виробництва, включаючи до таких факторів працю, капітал і землю, які в сукупності визначають витрати виробництва;

У 20-30-х роках ХХ ст. шведські економісти Елі Хекшер та Бертіль Олін застосували теорію факторонаділеності для пояснення причини міжнародної торгівлі.

Згідно теорії Хекшера – Оліна, країни будуть намагатися експортувати товари, які вимагають для свого виробництва значних затрат факторів виробництва, якими вони володіють у відносному надлишку, і невеликих затрат дефіцитних для них факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів у оберненій пропорції. Таким чином, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва, тобто пересування товарів з країни у країну компенсує низьку мобільність факторів виробництва у масштабах світового господарства. Інакше кажучи, країни експортують продукти інтенсивного використання надлишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів.

Щоб довести правильність цього твердження, необхідно насамперед визначити, що розуміють під надлишком факторів виробництва та інтенсивністю їх використання.

Країна вважається у надлишку наділеною робочою силою, якщо співвідношення між її кількістю та рештою факторів у неї більше, ніж у решті країн світу.

Продукт вважається працемістким, якщо частка затрат на робочу силу в його вартості більша, ніж у вартості інших продуктів.

Необхідно підкреслити, що мова у даному випадку йде не про кількість наявних у країнах факторів виробництва, а про відносну забезпеченість ними (наприклад, про кількість придатної для обробки землі, що припадає на одного працівника). Якщо в даній країні якого-небудь фактора виробництва відносно більше, ніж в інших країнах, то ціна на нього буде відносно нижчою. Відповідно, і відносна ціна того продукту, у виробництві якого цей дешевий фактор використовується у більшій мірі, ніж інші фактори, буде нижчою, ніж в інших країнах. Таким чином і виникають порівняльні переваги, які визначають напрямки зовнішньої торгівлі.

Теорія Хекшера – Оліна успішно пояснює багато закономірностей, що спостерігаються у міжнародній торгівлі. Країни дійсно вивозять переважно продукцію, у витратах на виробництво якої домінують відносно надлишкові у них ресурси. Проте структура виробничих ресурсів, якими володіють промислово розвинуті країни, поступово вирівнюється. Крім того, на світовому ринку все більше зростає частка торгівлі “подібними” товарами між “подібними” країнами.

У 1948 р. американський економіст Пол Самюельсон довів теорему вирівнювання цін на фактори виробництва (Factor Price Equalization Theorem), яка отримала назву теореми Хекшера-Оліна- Самюельсона – міжнародна торгівля приводить до вирівнювання абсолютних та відносних цін на гомогенні фактори виробництва у країнах, що торгують.

Гомогенний капітал – це капітал, який має однакові продуктивність та ризикованість; гомогенна праця – це праця з однаковим рівнем підготовки, освіти та продуктивності; гомогенні землі – це землі з однаковою родючістю, станом грунтів тощо.

Отже, вирівнювання в результаті міжнародної торгівлі відносних цін на товари (або досягнення відносною ціною на товар рівно­важного стану) приводить до вирівнювання відносних цін і на фактори виробництва, за допомогою яких ці товари були вироблені.

Доведення цієї ж теореми стосовно абсолютних цін на фактори виробництва передбачає, що міжнародна торгівля вирівнює абсолютний рівень зарплат, які виплачуються за однакові види праці, та відсоткової ставки, яка виплачується на однаковий тип капіталу в країнах, що торгують.

Загалом, теорія факторонаділеності Хекшера-Оліна сьогодні зводиться до 4-х теорем:

1) теорема Хекшера-Оліна: кожна країна має порівняльні переваги щодо випуску товару, виробництво якого потребує значних витрат відносно надлишкового фактора;

2) теорема Хекшера-Оліна-Самюельсона / ХОС): вільна торгівля, зрівнюючи факторні винагороди між країнами, слугує заміною зовнішньої мобільності факторів виробництва;

3) теорема Стоплера-Самуельсона: зростання відносних цін товарів призводить до винагороди того фактора, який ефективно використовується у виробництві товару і скорочує реальні винагороди іншого фактора;

4) теорема Рибчинського: зростання пропозиції одного з факторів виробництва у разі постійності інших змінних призводить до зростання випуску товару, який виробляється за інтенсивного використання цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів.

Парадокс Леонтьєва. Вчений-економіст Василь Леонтьев (майбутній лауреат Нобелівської премії), який народився та вчився в Росії, захистив кандидатську дисертацію в Німеччині та проводив вчене дослідження в США з 1947 по 1954 р., застосовуючи теорію Хекшера-Оліна, здійснив аналіз зовнішньої торгівлі США, а саме розрахунку повних витрат праці і капіталу на експорт й імпорт (взаємозв’язок між окремими виробництвами та галузями).

В. Леонтьєв підрахував, скільки необхідно капіталу та робочої сили, щоб виробити товари для експорту вартістю в 1 млн. дол. США та товари такої ж вартості, які прямо конкурують з імпортними товарами. Для розрахунків він використав міжгалузеві баланси “затрати – випуск”, підготовлені для американської економіки за 1947 р. Промисловість була поділена на 50 секторів (з яких 37 виходили зі своїми товарами на зовнішній ринок). Для кожної галузі він розрахував затрати праці та капіталу на одиницю товару, причому не обмежувався тільки готовою продукцією, а робив розрахунки й для проміжної продукції.

Потім, використавши структуру експорту США у 1947 р., він розрахував затрати капіталу та праці, необхідні для виробництва типового набору експортних товарів вартістю в 1 млн дол. США. Аналогічно були обчислені затрати капіталу та праці, необхідні для виробництва американських товарів, які могли б прямо замінити імпортні, причому зі структури імпорту були виключені деякі товари, які у США не продукувались (наприклад, олово, кава тощо). Результатом досліджень стало порівняння співвідношення капіталу (Кх) та праці (Lх), необхідних для виробництва одиниці американського експорту (Кх/Lх), із співвідношенням капіталу (Кm) та праці (Lm), потрібних для виробництва одиниці американського імпорту (Кm/Lm) (див. табл. ).

Умови перевірки були такими: якщо висновки теорії Хекшера - Оліна правильні, а капітал у США відносно надлишковіший, то (з врахуванням внеску усіх галузей) показник затрат капіталу в розрахунку на одного працівника (Кх/Lх) у стандартному наборі товарів, що експортуються із США, повинен бути вищим, ніж аналогічний показник (Km/Lm) в iмпортозаміщувальній продукції, що входить у стандартний набір товарів, які ввозяться до США. Співвідношення (K/L) отримало назву “статистика Леонтьєва”. Згідно з цим співвідношенням країна може вважатися капіталонасиченою, якщо (Кx/Lx) / (Кm/Lm) > 1, і праценасиченою, якщо (Кx/Lх) / (Кm/Lm) < 1.

Результат, отриманий Леонтьєвим, виявився парадоксальним: у 1947 р. США продавали іншим країнам працемісткі (а не капіталомісткі) товари в обмін на відносно капіталомісткі (а не працемісткі). Ключовий параметр (Кх/Lх) / (Кm/Lm) становив лише 0,77, тоді як згідно з теорією Хекшера - Оліна він повинен бути набагато більшим від одиниці. Тобто, на той час США переважали в експорті трудомістких товарів, у той час як післявоєнні наслідки визначали США як країну з надлишковим фактором капіталу у порівнянні з іншими країнами. Леонтьєв пояснив цей парадокс за рахунок поділу праці на більш і менш кваліфіковану, створивши модель „кваліфікації робочої сили”, відповідно до якої у виробництві задіяні не три фактори (праця, земля, капітал), а чотири – кваліфікована праця, некваліфікована праця, земля і капітал.

Пізніше Е.Ліммер розробив іншу методику оцінки структури виробничих ресурсів і отримали результати, що відрізнялися від розрахунків Леонтьєва й вказували на те, що США й справді мали надлишок робочої сили, а отже жодного парадоксу немає.

4. Останнім часом у напрямках і структурі світової торгівлі відбуваються суттєві зрушення, які не завжди піддаються вичерпному поясненню в рамках класичних теорій торгівлі. Це спонукає як до подальшого розвитку вже існуючих теорій, так і до розробки альтернативних теоретичних концепцій. Серед таких якісних зрушень слід, насамперед, відзначити 1) перетворення технічного прогресу у домінуючий фактор у світовій торгівлі, 2) постійно зростаючу питому вагу у торгівлі зустрічних поставок подібних промислових товарів, які виробляються у країнах з приблизно однаковою забезпеченістю факторами виробництва, 3) різке збільшення частки світового товарообороту, що припадає на внутрішньофірмову торгівлю.

Сучасні теорії міжнародної торгівлі звичайно розглядаються:

- з одного боку, як альтернативні відносно теорії Хекшера-Оліна, оскільки вони аналізують обставини, які не охоплюються теорією співвідношення чинників виробництва. Ці теорії характеризують міжнародну торгівлю переважно па підставах пропозиції товарів;

- з іншого боку, як альтернативні відносно класичних теорій, котрі відкидаються як застарілі. Ці теорії аналізують міжнародну торгівлю переважно на підставах попиту, з точки зору переваги споживачів товарів

До основних альтернативних теорій, як правило, відносять:

1) модель наукомісткої спеціалізації, що вивчає об’єктивність спеціалізації індустріально розвинених країн на виробництві та експорті наукомістких і технологічно складних товарів, а країн, що розвиваються – на виробництві та експорті переважно ресурсномістких товарів;

2) теорію технологічного розриву (імітаційного лагу), автором якої є Майкл Познер (1961 р.) з основною ідеєю, що одна й та ж сама технологія не завжди одночасно використовується в різних країнах, а її розповсюдження в міжнародному масштабі вимагає певного часу. Зокрема, фірми-власники „know-how” не зацікавлені в їхньому швидкому розповсюдженні. При цьому „лаг” – період вивчення нової технології, її освоєння. Країна може утримувати позицію провідного експортера на світовому ринку лише за умови постійної інноваційної діяльності.

3) теорія життєвого циклу продукту Раймонда Вернона (1966 р.), яка вперше на початку 60-х років була запропонована фахівцями Гарвардської школи бізнесу на чолі з Теодором Левіттом. ЇЇ зміст зводиться до того, що один і той самий товар в один і той самий час заходиться в різних країнах на різних стадіях свого життєвого циклу. Для спрощення кількість стадій життєвого циклу зводиться до 3-х:

І ет. – поява нового продукту на ринку (продукт ще не виходить на зовнішні ринки);

ІІ ет. – зрілість продукту, формування певних загальних стандартів нового виробу, визначення його характеристик та технологічних процесів його виробництва (масове виробництво, економія на масштабах),у міжнародному масштабі торгівля обмежується регіоном розвинутих країн;

ІІІ ет. – випуск стандартного продукту; продукт вже добре знайомий споживачам, а технологія його виробництва – виробникам.

Модель демонструє, як з часом країна-новатор з основного експортера товару перетворюється на його імпортера, а країна-послідовниця – з імпортера стає основним експортером на світовому ринку.

4) теорія внутрішньогалузевої торгівлі Стефана Ліндера (1961 р.), який стверджував, що міжнародна торгівля промисловими виробами буде більш інтенсивною між країнами з близькими рівнями доходу на душу населення порівняно з товарообігом між країнами з різним рівнем доходу.

5) теорія економії на масштабах виробництва ( зростаючої віддачі) Мюррея Кемпа, за словами якого, у країнах, які мають місткий внутрішній ринок, повинні розміщуватися такі виробництва, що забезпечують зростання економічного ефекту при збільшенні масштабу виробництва.

6) теорія міжнародного руху капіталу і прямих закордонних інвестицій таких авторів як С.Кузнєц, Г.Габерлер, Г.Джонсон, Дж.Гікс, Г.Мейер та ін., основна ідея якої зводится до того, що планування економічного зростання в країнах, що розвиваються чи перебудовують національні економічні системи на ринковий лад, у сучасних умовах не може бути успішним без залучення іноземного капіталу.

7) теорія монополістичних переваг С.Гаймера та Ч.Кіндлебергера, згідно з якими іноземний інвестор знаходиться в гіршій ситуації, ніж місцевий, оскільки гірше знає ринок країни, не має широких зв’язків, більше ризикує, тому йому необхідні певні так звані монополістичні переваги, якими можуть бути: 1) оригінальність продукту; 2) наявність досконалішої техніки; 3) легкий доступ до кредитів; 4) великий підприємницький доступ; 5) перевага в масштабах; 6) особливі пільги для іноземного капіталу тощо.

8) теорія інтерналізації таких авторів як Рональд Коуз, Пітер Баклі, Марк Кессон, Ален Рагмен, Джон Даннінг, за словами яких, в рамках великої ТНК між її підрозділами діє особливий інтернальний (внутрішній) ринок, контрольований керівництвом фірми.

Джон Даннінг при цьому розробив, так звану, еклектична модель, за якої фірма починає виробництво товарів і послуг за кордоном, тому що одночасно збігаються такі передумови: 1) фірма має переваги в цій конкретній країні; 2) фірмі вигідніше використовувати ці переваги на місці самій, а не через інші фірми, які виступають дистриб’юторами чи ліцензіатами її технологій; 3) фірма використовує деякі виробничі ресурси за кордоном ефективніше, ніж у вітчизняній економіці.

9) теорія втечі капіталу М.Кіндлебергера, який стверджував, що втеча капіталу за кордон є таким рухом капіталу, який суперечить інтересам країни, звідки він „втікає”, але відбувається це через несприятливий для його володарів інвестиційний клімат або через незаконність походження цього капіталу.

10) теорія конкурентних переваг (правило ромба). Наприкінці 80-х рр.. ХХ ст.. професор Гарвардської школи бізнесу Майкл Портер здійснив чотирирічне дослідження десяти країн-провідних експортерів (Великобританія, Німеччина, Данія, Італія, Корея, Сінгапур, США, Швейцарія, Швеція, Японія), і прийшов до висновку, що на конкурентоспроможність країни в міжнародному обміні впливає поєднання чотирьох основних детермінантів:

1) факторні умови, фактори (кваліфікована робоча сила або інфраструктура), які потрібні для успішної конкуренції в конкретних галузях;

2) умови попиту, тобто яким є попит на внутрішньому ринку на продукцію чи послуги, що пропонуються цією галуззю;

3) споріднені та допоміжні галузі;

4) стратегія фірм, їхня структура та суперництво.