(Класичний період)

1. Класична соціологічна спадщина

Принципова характерна особливість соціальних вчень XVIII ст. полягала в тому, що суспільство розглядалося просто як частина природи, а знання про суспільство — як складова частина інших, уже відомих наук, як «політична арифметика», «соціальна фізика» тощо. І лише в середині XIX ст. утверджується розуміння соціо­логії як самостійної науки про суспільство, як цілісної системи по­ряд з фізикою, хімією, біологією тощо. Це заслуга основоположни­ків науки Огюста Конта і Герберта Спенсера. Честь введення в науковий обіг поняття соціологія належить Огюсту Конту, і неви-падкове відокремлення соціології в самостійну науку. Виділення соціології в окрему самостійну науку підготовлене всім попереднім соціально-політичним, економічним, духовним розвитком люд­ства, французького суспільства зокрема і особливо. Адже перша половина XIX ст.— період бурхливого промислового розвитку пе­редових країн, пов'язаного з оволодінням і використанням сили пари і впровадженням машинної індустрії, фундаментальних від­криттів практично в усіх галузях природознавства, складних, швид­ких, масштабних і гострих соціально-політичних конфліктів та змін, особливо у Франції та й взагалі в Західній Європі.

. _ _. На фоні економічного і соціально-політич-

Анрі Сен-Сімон: ,

наука про людину ^ного Р^озвиткУ рельєфно виявилося серйозне

відставання знань людей про самих себе і про те суспільство, в якому вони живуть. І аналогічно, як вищий тоді рівень розвитку капіталістичних економічних відносин в Англії став сприятливою обставиною для появи класичної економічної теорії Адама Сміта і Давида Рікардо, так і найвищий рівень розвитку сус­пільно-політичних відносин у Франції став благодатною основою для формування соціології Огюста Конта і його послідовників. В історії соціологічної думки певний слід залишила творчість Анрі Сен-Сімона, французького соціолога, соціаліста-утопіста. На початку XIX ст. дедалі більше приділяється уваги перевагам позитивного знання, що формується з допомогою спеціальних наук шляхом спо-

стереження і експерименту. Згідно з розумінням, що позитивні знан­ня — наукові, а не метафізичні, позитивні знання стають певним напрямом у філософії — позитивізмом. І Сен-Сімон одним з перших приходить до розуміння науковості позитивних знань. Уже в 1813 році в праці «Нарис науки про людину» Сен-Сімон виступає з твердою вимогою відмовитися від абсолютної передбачуваної концепції про істинність науки, «надати науці про людину позитивність, обгрунто­ваність її на спостереженні і розроблення методом, що використову­ється в інших галузях фізики». Сен-Сімон пропонує суспільство­знавству відмовитися від метафізичної сили науки про людину і надати їй позитивний, принципово новий характер, що дозволило б широко пізнати дійсність, світ людини, проникнути в суть багато­манітних зв'язків і відносин в суспільстві, пізнати людину в об'єк­тивних умовах колективного буття. Сен-Сімон вважав основою прогресу суспільства прогрес знання людського розуму, що розгля­дався ним як «перехідний закон». Історія суспільства — єдиний лан­цюг взаємозв 'язанихміж собою минулого, сучасного і майбутнього знань, тому що майбутнє складається з минулого і сучасного інтелектуально­го потенціалу.

Розглядаючи історію суспільства як безперервний процес роз­витку людського розуму, Сен-Сімон розкриває її через «закон трьох фаз» — теологічної, метафізичної та позитивної. Правда, тут Сен-Сімон суперечить самому собі, бо сам же наполегливо заперечує методологію метафізики. Відмовляючись від метафізики, нездат­ний з'ясувати причини соціальних явищ, Сен-Сімон з позитивістсь­ких позицій вводить ряд нових методологічних положень: відмова від спекуляційності і пріоритет спостережень в процесі пізнання, орієнтація на точні методи природознавства та ін. Відповідно до науки про людину і суспільство, позитивізм вносить такі постула­ти: виділення суспільства як специфічного наукового предмета і об'єкта дослідження; постановка питання про необхідність науки про людину як самостійної галузі наукового знання; введення спос­тережень і точних методів фіксування явищ і опис їх взаємодій та взаємозв'язків; розгляд суспільства в системі його взаємозв'язків з природою і залежності науки про людину (соціальної фізики або фізіології) від природних і соціальних наук. Сен-Сімон критикував 'сторію і істориків за те, що вони не піднімались над хаосом фактів, ^за Узагальнення детального аналізу, не бачили їх зв'язків між собою ^в системі минуле—сучасне—майбутнє. В такій критиці переваги і переконливість надавались «закону трьох фаз», на якому базуються практично всі розділи і судження Сен-Сімона про людину і суспіль­ство. На початку XIX ст. передова суспільна думка дедалі більше

94

95

зосереджується на безплідності мети фізичної філософії і на пере­вагах позитивних знань про людину і суспільство. У 30-х роках XIX ст. Огюст Конт обґрунтовує принципи позитивізму як філо­софського напрямку.

В історії суспільної думки у Франції філософ Огюст^Конта Огюст Конт (1798-1857) відомий як родона-

чальник позитивістської філософії і позити­вістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абс­трактної філософії (метафізики) і теології. Основні твори: «Курс позитивної філософії», «Система позитивної політики...». Філософсь­кі та соціологічні погляди тісно переплітались у творчості Огюста Конта. Певний вплив на формування його теоретичних концепцій мала творчість Сен-Сімона, у якого Огюст Конт тривалий період працював секретарем. Але через серйозні розбіжності з основних фундаментальних теоретичних, політичних і особистих питань їм довелося розійтись. Для Огюста Конта неприйнятні ідеї класової боротьби і рівності виробників. У період революційних подій в Па­рижі Огюст Конт виступав проти революційних дій пролетаріату і проти його послідовників. Ідеї «соціальної фізики» сягають аж в XVII ст., а в першій половині XIX ст. їх особливо пропагував Сен-Сімон. Але ніхто до Конта не зумів розвинути цю ідею з такою пов­нотою, системністю і аргументованістю.

Кризове становище, в якому так довго перебували цивілізовані народи, допоможуть людям подолати тільки позитивні, наукові знання про еволюцію природи і суспільства, вважав Огюст Конт. Позитивні знання, що основані на спостереженні й експерименті, протиставлялись химеричним, нереальним, і протягом всієї своєї творчості Огюст Конт підкреслював, що далекі від здорового глузду знання вчені мають ставити значно нижче навіть «самодовільних вірувань людства». Позитивні знання — знання, «доступні нашому розуму і корисні для нас». Здорові думки мають безперервно поліп­шувати умови індивідуального або колективного існування. Але людство, за Контом, лише поступово зможе перейти до позитивної науки про суспільство. Досліджуючи процес розвитку людського ро­зуму в різних сферах, Огюст Конт сформулював закон трьох стадій розвитку розуму або трьох різних теоретичних станів: теологічного, метафізичного і наукового (позитивного). Отже, за природою люди­на користується спочатку теологічним (релігійним), потім метафі­зичним (філософським, абстрактно-теоретичним) і позитивним, науковим методами мислення. Розумовий розвиток людини здій­снюється постадійно, і послідовність досягнення різними галузями знань позитивного відповідає різноманітній природі явищ, визнача-

96

ється ступенем їх «спільності, простоти, взаємною залежністю». Саме тому спочатку як наука народжується фізика, потім хімія, а після — біологія, а для довершення системи наук спостереження людському розуму залишається сформувати соціальну фізику.

Позитивна філософія — своєрідна перехідна система знань між метафізикою XVIII ст. та методологією науки XIX ст. За формою позитивна філософія близька до метафізики, а соціологія — до філо­софії історії, але за загальною орієнтацією обидві відтворюють про­блеми науки про людину і про суспільство. В класифікації наук, про­понованій Огюстом Контом, соціологія йде за біологією. Соціологія вивчає людське суспільство на основі зібраних достовірних фактів, вив­чає діяльну істоту (індивідів і суспільство), звільняючись від мета­фізичного і спекулятивного духу, наближаючись за своєю точністю до природничих наук. Кожна діяльна істота в наукових концепціях має бути представлена статично і динамічно. Та на відміну від біоло­гії, соціологія розглядає діючих і здатних діяти індивідів як соціальні утворення, тобто в контексті взаємодії соціальних спільностей. Стала новаторством висунута Огюстом Контом вимога до соціології: ви­вчати закони явищ, що спостерігаються, а не шукати апріорних, тобто існуючих до всякого досвіду першопочаткових чистих, незмін­них причин, обґрунтовувати достовірність, істинність своїх висновків на фактах і на зв'язках, а не філософською інтерпретацією розумін­ня історії.

Специфіка соціологічного підходу до суспільного життя полягає в тому, що соціологічний підхід становить теоретичні дослідження законів соціальних явищ з допомогою загальнонаукового методу, а не філософської рефлексії, тобто відображення, дослідження пізнавально­го акту, взаємне відображення єдиного. В сукупності суспільні явища, за Контом,— образний організм. Ця ідея Конта передбачила поста­новку методології структурно-функціонального аналізу. Ідея порядку і прогресу проходить червоною ниткою через всю концепцію соціології Огюста Конта. Велика політична і моральна криза сучасного сус­пільства, міркував Огюст Конт, обумовлена, насамперед, розумовою анархією. Очевидно, розбіжність розуму стосовно всіх основних пра­вил лежить в основі соціального порядку. Соціолог, який досліджує, легко відзначає відсутність у суспільстві спільних ідей, висуваючи на основі вивчення емпіричних фактів нові і прийнятні для всіх ідеї, розкриваючи процес становлення нової спільності принципів і ство­рення відповідних установ, що сприяють повному подоланню сус­пільної кризи. Поки ж окремий розум не сприйме всі спільні ідеї, на основі яких можна будувати спільну соціальну доктрину, пише Огюст Конт, народи, незважаючи ні на які політичні паліативи (тобто захо-

I 'Соціологія" 97

ди, що не забезпечують повного вирішення проблеми), за необхід­ності залишаться в революційному стані і формуватимуть тільки тим­часові настанови. Огюст Конт попереджує, що потрібно лише мудре втручання в природний процес суспільного життя. Треба тільки при­вести в струнку систему всі знання про особисте і колективне людсь­ке існування, одночасно вивчивши думки, почуття і дії людей. Тіль­ки точна оцінка природного процесу еволюції людства може дати теоретичний фундамент для мудрого втручання, здійснення систе­матичних змін на базі знань, що вносяться постійно і спонтанно, спроможних значно зменшити «згубне сповільнення і різку неуз­годженість».

Соціологію Огюст Конт поділяє на дві основні частини — со­ціальну статику і соціальну динаміку. Соціальна статика покликана вивчати умови панування і закони функціонування соціальних сис­тем. Соціальна статика — це, по суті, анатомія суспільства, теорія суспільного порядку, раціональна, ефективна організація суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу). І Огюст Конт порівнює суспільство з живим організмом, що має різні органи, які виконують свої специфічні функції. Та розглядати функціонування будь-якого окремого органа відірвано від цілісного живого організму не можна. Тому суспільство — цілісна система, і неможливо правильно зрозу­міти суть, роль і місце в суспільному житті, окремі його структурні елементи поза його цілісністю. Для Огюста Конта головним, висхід­ним у взаємодії суспільства і особи виступає суспільство, а не особа, адже не індивіди створюють суспільство, а суспільство визначає со­ціальну природу особи. Поділяючи суспільство на окремі соціальні структурні елементи, соціальні інститути, Огюст Конт особливо виділяє сім'ю, державу і релігію, що відіграють важливу роль в забез­печенні органічної єдності суспільства. Саме сім'я, а не індивід становить ту одиницю, з яких і складається суспільство. Людина з народження переважно егоїстична, хоча в її природі поряд з егоїс­тично-особистим є і неегоїстичне, соціальне. І вся історія людства в Огюста Конта — це поступове подолання егоїстичних нахилів люди­ни: на ранніх етапах розвитку людства явно переважали егоїстичні інстинкти людей, які дедалі більше долаються в міру індустріального розвитку суспільства, що потім приводить до поширення і утвер­дження альтруїстичних основ, тобто готовності жертвувати своїми інтересами заради інших. І однією з важливих функцій сім'ї стає виховання молодого покоління в дусі альтруїзму, подолання врод-женного егоїзму, індивідуалізму. Соціальні зв'язки мають, мабуть, зовнішній характер, тому що в їх виникненні важливу роль відіграє матеріальна необхідність, що втілюється в таких інститутах, як про-

98

мисловість, торгівля, армія та ін. Природа соціальних зв'язків — головне питання соціальної статики, що має своїм предметом взає­мовідносини, які зберігаються при всіх історичних умовах, елемен­тах соціального організму.

Соціальний закон — це закон стадій історичного розвитку, за яким всі думки обов'язково проходять три змінюючі одна одну ста­дії. Спочатку — теологічна стадія, де відкрито панують спонтанно діючі функції, що не мають доказів. Потім метафізична — зі звич­ним переоформленням і формулюванням абстракцій або сутності, що приймаються за реальність. І, нарешті, позитивна стадія, що незмінно обґрунтовується точною оцінкою зовнішньої діяльності, історичної реальності. На думку Огюста Конта, від загального стано­вища людського знання залежить і рівень техніки, ремесел, промис­ловості та ін. Закон трьох стадій історичного розвитку одночасно є і законом розвитку всього людства. Знання людини і знання культури людства, вважав Огюст Конт, проходить три стадії: теологічну, мета­фізичну, позитивну. Держава — це охоронець суспільного порядку, виразник «суспільного духу», що стоїть на сторожі соціальної солі­дарності і бореться проти тенденцій розходження ідей, почуттів і інтересів у суспільстві. Без такого порядку неможливий суспільний прогрес. Тому дотримання суспільного порядку підкорення державі і його нормам, законам, вважає Огюст Конт, це священний обов'я­зок будь-якого клану суспільства. Але єдність суспільства, людства в ідеалі має базуватися, насамперед, на духовній, моральній єдності. І тут особливо велика, на погляд Конта, роль релігії, релігійних пере­конань, що створюють фундаментальну основу соціального поряд­ку: руйнується віра, розпадаються і соціальні зв'язки.

Соціальна динаміка вивчає закони розвитку соціальних систем і їх зміни. Соціальна динаміка Огюста Конта — це позитивна теорія сус­пільного розвитку. Не заперечуючи певну роль у суспільному розвит­ку інших факторів, які Огюст Конт називав вторинними (клімат, ра­са, приріст населення, розподіл праці), безумовний пріоритет він віддавав первинним, духовним, розумовим. Отож характер суспільства на кожному історичному етапі і напрям його розвитку визначаються «станом його розуму». Три ступені безумовного розвитку людства — теологічна, метафізична і позитивна — відповідають трьом стадіям історичного прогресу. Перша стадія — теологічна, охоплює старо­давність і раннє Середньовіччя аж до XIII ст. Панування релігійного світогляду, воєнно-авторитарні політичні режими, очолювані жре-Цями і військовими — ось що характерне для теологічної стадії. Друга стадія — метафізична — охоплює XIV—XVIII ст., для якої є характер­ним перехід від одного, старого, що руйнується, суспільного поряд-

7* 99

ку до нового, у зв'язку з чим таку стадію Огюст Конт називав перехід­ною. У духовній сфері чільне місце займають філософія, метафізика, в політичній сфері — професіонали-юристи, публіцисти, аристократи. Третя, вища стадія — позитивна, що почалася в XIX ст., разом з утвердженням позитивної наукової свідомості. За контівською соці­альною динамікою настає розквіт економіки (промисловості, реме­сел), науки, а в минуле повністю відходить воєнний дух і міліта­ристський спосіб панування, на місце аристократії приходить соціократія, принципи побудови, функціонування і розвитку якої розробляються особливою прикладною наукою — позитивною полі­тикою. В центр духовного життя висуваються вчені, філософи, по­зитивісти і діячі мистецтва, а на місце старої традиційної релігії з Богом приходить позитивізм з проповіддю всезагальної любові до суспільства, людства. У здійсненні ідеалів позитивної політики важ­ливу роль Огюст Конт відводив робітникам за умов їх відмови від соціалістичних поглядів — знищити священну приватну власність та ін.

Значення соціології Огюста Конта визначається тим, що на основі синтезу досягнень суспільствознавства того періоду і всупереч панів­ним тоді спекулятивно-споглядальним філософським підходам і теологічним поглядам він уперше обґрунтовує необхідність науко­вого підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку; визначає соціологію як особливу науку, що базується на спостереженнях; ставить питання про проведення емпіричних досліджень в науці; обґрунтовує закономірність розвитку історії, за­гальні контури соціальної структури і ряду важливіших соціальних інститутів суспільства.

Соціологія Контівську позитивістську лінію в філософії

Герберта Спенсера і соціології продовжує розвивати англійський дослідник Герберт Спенсер (1820—1908), за­сновник органічної школи в соціології. У другій половині XIX ст. Герберт Спенсер просувається далі шляхом становлення соціо­логії як самостійної науки, особливо в галузі системного і структур­но-функціонального підходу до вивчення суспільства.

Досліджуючи походження всіх живих організмів, Герберт Спен­сер вважав, що і суспільство розвивається як природа, як живий організм; прагнув провести якомога більше емпіричних узагальнень для доведення еволюційної гіпотези. Це дозволило б стверджувати з великою упевненістю, що еволюція здійснювалась і здійснюється в усіх середовищах природи, в тому числі в науці і мистецтві, у релігії і філософії. Суть еволюції Герберт Спенсер, опираючись на праці Карла Бера, вбачав у переході від гомогенності (однорідності) до

гетерогенності (неоднорідності), зростаючій з'єднаності і специфіч­ній обумовленості певності.

Ідеї Герберта Спенсера доповнені тезою про загальні тенденції зростання внутрішньої диференціації, яка супроводжується вдоско­наленням процесу інтеграції органів. Усі морфологічні ознаки ево­люції Герберт Спенсер знаходить і в розвитку суспільства. Полемізу­ючи з представниками «організмічного» погляду на суспільство Платона, Гоббса, стверджує, що аналогія між біологічним і соціаль­ним неповна, тому що індивідуальний організм має конкретність, тоді як соціальний — дискретний, переривний і непереривний, про­тилежні, але взаємопов'язані властивості матеріальних об'єктів. От­же, суспільство не може і не повинно поглинати окрему особу. Істот­ним виміром соціального процесу вважається перехід від суспільства, де особа цілком підкорена соціальному цілому, до такого становища, де соціальний організм служить складовим його індивідів. Герберт Спенсер розглядав еволюцію як перехід від непевної безладної однорідності до певної, поєднаної різнорідності, що супроводжує розсіяність руху та інтеграцію матерії, виділяє три види матерії: не­органічну, органічну і надорганічну. Аналізу піддає надорганічну еволюцію.

Форма надорганічної еволюції виявляється людськими суспіль­ствами, їх зростанням і будовою, продуктами і відправленнями. Але соціальні явища здебільшого обумовлені не властивостями, що скла­дають суспільство одиниць, і умовами існування цих одиниць, а умо­вами життя всього суспільства і самим життям суспільства. Соціоло­гічним поглядам Герберта Спенсера на суспільство властивий індивідуалістичний підхід до еволюції суспільства. Люди живуть і залишаються жити один з одним тому, що їм вигідно. Спільне життя людей — необхідна умова для розвитку індивіда. Зовнішні і внутріш­ні «фактори соціальних явищ» розглядалися Гербертом Спенсером як стартовий стан умов розвитку індивідів і їх власні, як первісних людей, фізичні, емоційні та інтелектуальні виміри. Безсумнівно, що вторинні або похідні фактори охоплюються соціальною еволю­цією. Людська діяльність і соціальні явища значно залежать від властивостей клімату, ландшафту місцевості проживання тієї або іншої спільності людей і ґрунту, флори і фауни місцевості та ін. Герберт Спенсер підкреслює, що ранні стадії соціальної еволюції найбільш сильно залежать від місцевих умов, аніж пізніші, доходить висновку, що прогрес первісної людини затримувався відсутністю здібностей, що можуть проявитися тільки з самим прогресом. Розви­ток вищих фізичних, емоційних, інтелектуальних здібностей ішов спільно із соціальним прогресом. Чим менше розвинутими є фізич-

100

101

ні, емоційні й інтелектуальні здібності людини, тим сильніша її за­лежність від зовнішніх умов існування, важливою частиною яких може бути відповідне групове утворення. У боротьбі за виживання людина і спільність здійснюють ряд ненавмисних дій, об'єктивно зумовлених функцій. Такими функціями, що здійснюються членами певних груп і самими групами, визначаються групові організації і структури, відповідні інститути контролю за поведінкою членів соці­альних спільностей, груп та ін.

У процесі надорганічної еволюції виникають суспільні структури і організації, що мають функціональну спрямованість. І соціологія вивчає функціювання тієї або іншої суспільної одиниці, зосереджу­ється на результатах, що появляються в ході взаємодії одиниць. Соціологія описує і пояснює виникнення і розвиток політичної організації та церковних установ, життєдіяльність суспільства і його компонентів, їх регуляцію і виробничі відносини тощо. Досліджує соціологія і розвиток мови та знання, мораль та естетику, а також ураховує взаємну залежність між структурами і організаціями суспільства, з одного боку; і життєдіяльністю суспільства та його частин — з іншого. Герберт Спенсер намагався провести послідовну аналогію між біологічним організмом і суспільством як соціальним організмом, твердив, що безперервне зростання суспільства дозво­ляє розглядати його як організм. Суспільства, як біологічні організ­ми, розвиваються у формі зародків з невеликих мас шляхом збіль­шення одиниць і розширення спільностей, об'єднання спільностей у великі спільності і їх подальше об'єднання та ін. Первісні суспільні спільності, подібно групам простіших організмів, ніколи не досяга­ють значної величини шляхом простого зростання. Повторні проце­си утворення великих суспільств шляхом об'єднання дрібніших при­водять до поєднання вторинних утворень в третинні.

Отже, Спенсер виділяє типи суспільств за стадією розвитку. Один з важливіших критеріїв типології суспільств — відмінність у формах соціальної регуляції. Для соціального організму, як і для біологічно­го, характерне не тільки утворення дедалі більшої маси в процесі зростання, але й збільшення поєднання маси зі зближенням її час­тин. Взаємна залежність частин, що перетворює складні спільності в єдине ціле — суспільство, не може існувати без певного розвитку «лінії поєднання і пристосування для спільної дії». Для координації дедалі різноманітніших зі збільшенням маси соціального організму діяльностей в суспільстві необхідний правовий центр і відповідні засоби сполучення між дедалі віддаленішими просторово одна від одної соціальними одиницями. Центр з допомогою засобів сполу­чення впливає на частини.

102

Основна типологічна відмінність соціальних структур, за Спен-сером, полягає втому, чи є співробітництво людей в досягненні спіль­ної мети добровільним або примусовим. Саме це визначає проти­лежність суспільств «воєнного» та «промислового» типів. Герберт Спенсер, на відміну від своїх попередників, ясно бачить, що «воєн­не» суспільство не можна вважати пройденим етапом історії; що са­ме протиставлення «воєнної» і «промислової» соціальної організації має характер типологічної абстракції, що ізолює окремі фрагменти та тенденції складнішої соціальної реальності. Еволюційно-істо­ричний підхід поєднується у Герберта Спенсера зі структурно-функ­ціональним та системним. Соціальний організм складається з трьох основних систем: регулятивної, вироблення засобів для життя і роз­подільчої. Джерелом класових відмінностей вважалося завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають підневіль­ними або кріпаками. Відрізняється початкова, м'якша форма «домаш­нього рабства»; наступна стадія масового використання рабської праці в землеробстві і ремісництві супроводжується різким погір­шенням становища підневільних. Рабство пов'язане з розвитком поділу праці, що потім породжує і психологічні стимули збереження існуючого порядку. Спочатку працівник фізично, а часто і розумово поступається тому, хто змушує його працювати. Праця стає ознакою неповноцінності. Потім розвивається почуття гордості, що зміцнює марність. Згодом додається ще третє почуття: боротися з ворогами та дикими звірами вважається єдиним заняттям, гідним чоловіків. Так три стимули поєднуються, щоб утвердити відмінність між правля­чим воєнним класом і підлеглим виробничим класом.

Аналізуючи «регулятивну систему», Герберт Спенсер звертає пев­ну увагу на механізми «соціального контролю», розглядає політичне управління, як, власне, один з його видів. За Гербертом Спенсером, весь «соціальний контроль» тримається на «страсі перед живими і мертвими». «Страх перед живими» підтримується державою, а «страх перед мертвими» — церквою. Всякий соціальний інститут складався як стійка структура «соціальних дій». Соціальний контроль здійсню­ється «церемоніальними інститутами», які старші, аніж церква і дер­жава. Церемонії регулюють спілкування, символізуючи «статус» і «ранг» суб'єктів, що вступають у відносини, і культивують «почуття субординації». Герберт Спенсер, на відміну від Огюста Конта, не розглядав соціальну еволюцію як прямолінійний процес. Викорис­товуючи для доведення еволюційної гіпотези аналогію між «живим і Політичним» тілами, Герберт Спенсер усвідомлював її обмежені мож­ливості для «створення нарису емпіричної соціології» та ін. Багато ідей Герберта Спенсера згодом використано і далі розвинуто сучас-

103

ною західною соціологією, зокрема структурно-функціональним ана­лізом Толкотта Парсонса, культурологією і соціальною біологією.

Одним з фундаторів політичного лібералізму Історична соціологія ....... „ ■"

Шарля Алексіса суспільно-політичної течи, що знайшла в

де Токвіля XX ст. широке розповсюдження, є фран-

цузький історик, соціолог і політик XIX ст. Шарль Алексіс де Токвіль. Народився Шарль Алексіс де Токвіль 29 липня 1805 року поблизу Парижа в аристократичній сім'ї. За часів якобінського періоду у Франції батько й мати були ув'язнені, та від страти їх врятували події 9 термідора. Ні соціальне походження, ні доля батьків, ніщо на початку життєвого шляху Шарля Токвіля не виявило, що він стане щирим прихильником демократичного сус­пільного ладу. Вивчав право, у 1831 —1832 рр. був у Північній Амери­ці, де аналізував американську політичну систему. Головним резуль­татом його перебування в США стала книга «Демократія в Америці», що стала популярною серед європейської громадськості, послужила вагомим аргументом при обранні Шарля Алексіса де Токвіля чле­ном Академії моральних і політичних наук, а потім і Французької академії. Він стає депутатом парламенту Франції, а пізніше обира­ється до установчих зборів, згодом і членом законодавчих зборів. Після залишення політичної сцени поселився поблизу міста Туз, де займається науковою діяльністю; подорожує до Німеччини, Англії, де зустрічався з відомим англійським теоретиком лібералізму Джорджем Ст. Міллем; публікує ряд праць з проблем політичного ладу у Франції та ін. Шарль Алексіс Токвіль помер 16 квітня 1859 року. Основною темою роздумів та досліджень мислителя є історич­ний поворот в усіх сферах тодішньої людської спільності, осмислен­ня народження демократичного суспільства. Соціальна філософія Шарля де Токвіля про демократію є своєрідний синтез ліберальних та демократичних ідей. Хоча на сучасників його праці серйозно не вплинули, та були заново відкриті на початку XX ст. Раймондом Ароном та ін. Глибоко і гостро відчував Шарль Алексіс де Токвіль силу перелому, що здійснювався в Європі після бурхливих подій ре­волюції 1789 року у Франції. Перебуваючи в Сполучених Штатах Америки зміг детально ознайомитися із специфікою політичного і соціального життя та суспільного буття, наочно переконатися у різноманітності прояву буржуазного прогресу. Соціологія Шарля Алексіса де Токвіля — це своєрідна історіографія ранньобуржуазно-го суспільства. Якщо пізніше соціологи оперували поняттями індус­тріального та доіндустріального суспільства, то Шарль Алексіс де Токвіль порівнює, протиставляє суспільства аристократичне і демо­кратичне.

Аристократичне суспільство — втілення старого феодального режиму, зруйнованого французькою революцією. Соціальне яви­ще — демократія — лейтмотив роздумів та досліджень Шарля Алек­сіса де Токвіля. Демократичне суспільство — це егалітарне суспіль­ство, де повалено старий феодальний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. Тут існують лише індивідуальні відмінності між людьми, зумовлені їх неоднаковими здібностями, освітою, достат­ком. У процесі історичного розвитку суспільства реалізуються два основні закони: по-перше, всі конкретні суспільства незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку неодмінно йдуть до де­мократії; по-друге, демократичний лад тісно пов'язаний з розвит­ком звичаїв, культури, науки, цивілізації. Суспільний прогрес несе людям демократію, свободу, рівність. На нерівності не може ґрунту­ватися свобода в демократичному суспільстві. Свобода передбачає рівність умов існування й охороняється різноманітними політич­ними та соціальними інститутами, в тому числі демократичним законодавством, свободою громадян створювати політичні об'єд­нання, свободою преси, волелюбними звичаями людей. Свобода і рівність — це потужні фактори руйнування старого, аристокра­тичного суспільства. Відсутність сваволі у суспільстві і супутніх їй аристократичних привілеїв, обмежень та перепон і передбачає сво­боду. Та свобода і рівність часто-густо суперечать одна одній і на­ростання політичних та економічних свобод може супроводжува­тись активним соціальним розшаруванням, тобто зростанням нерівності. І навпаки, досягнення рівності може призвести до лік­відації певних політичних і економічних свобод та ін. Принци­пове вирішення проблеми — в широкому розгортанні в суспіль­стві індивідуальних свобод та укоріненні стабільної політичної демократії. Укорінення демократії в США пояснюється історич­ними умовами, юридичними законами і духовністю населення. Для розвитку демократії історичні та географічні умови менш зна­чущі, ніж юридичні закони, а юридичні — менш значущі, аніж звичаї, мораль і релігія людей. Особливістю демократії в США є відсутність феодального суспільства, їх демократія розвивалась на власній основі, широким залученням громадян в політичне життя, політичної відповідальності і політичного плюралізму. Алексіс де Токвіль — теоретик демократичного ладу суспільства, один з родо­начальників політичного лібералізму. Заслуга полягає насамперед У розробці конкретно-історичного аналізу проблем демократії, застосуванні соціологічних понять і методу, який дає змогу роз­глядати проблему демократії у тісному зв'язку з соціографією кон­кретно-історичного суспільства.

104

105