5. Соціально-правові вчення в XVIII ст.

У XVIII ст. відомими представниками французького матеріаліз­му виступали Дені Дідро, Поль Анрі Гольбах, Клод Антуан Гельвецій та інші мислителі й діячі, які стояли на позиціях передових демокра­тично налаштованих верств буржуазії. Французькі матеріалісти роз­горнули фронтальну атаку на християнську релігію, критикували де­їзм, тобто релігійно-філософське вчення, що допускає існування Бога лише як першопричину світу і не вивчає його впливу на розвиток природи та суспільства. Критикуючи феодальні, державні устої і їх політико-правову, соціальну основу, французькі матеріалісти про­понували такі управлінські інститути, які відображали б інтереси суспільства. Політичні вчення французьких матеріалістів стали кро­ком уперед у порівнянні з ідеями Монтеск'є. Проголошені ними ідеї обумовленості характеру людини суспільними і соціальними умовами і насамперед політикою, а також рівності людини, її врод­женого прагнення до добра та інші мали прогресивне значення.

Дені Дідро — один з відомих французьких матеріалістів, філософ, укладач енциклопедії, письменник, як і Вольтер, мав великий вплив на сучасників і на розвиток суспільної думки. В основі соціально-політичного вчення Дені Дідро лежить ряд положень теорії природно­го права. Основне в цій теорії — поняття природи людини. Спочатку люди жили в природному додержавному стані, були рівні між собою і керувались повною незалежністю. В інтерпретації Дідро природний стан виступав не стільки як період ізольованого існування індивідів, скільки як епоха первісних колективів із суспільною власністю на засоби праці. З появою приватної власності і духу наживи — джерела всіх вад — «природна рівність зникла» і люди поділились на багатих і бідних. Державна влада виникає як продукт суспільного договору, що люди укладають між собою, щоб забезпечити своє щастя, і це дає суспільству можливість створення організованої політичної форми.

78

Суспільний договір не позбавляє людей їх природної свободи і рівнос­ті. Людина лише частково передає державі свою природну незалеж­ність з метою забезпечення інтересів і об'єднання волі й сили всіх. Державна влада базується на волі народу-суверена, тоді як правителі і царі — всього лише її тримають. Знищення феодальних порядків ціл­ком можливе мирним шляхом з допомогою законодавчих реформ і морального виховання народу. Критикуючи дух корисливості, зажер­ливості і вихваляючи звичаї стародавніх народів, які не знали влас­ності, Дені Дідро не закликав до усуспільнення майна, а виступав прихильником невеликої приватної власності. Головна мета держа­ви — забезпечення прав громадян, їх свободи і щастя.

В ученні Поля Анрі Гольбаха, прихильника конституційної мо­нархії, а в ряді випадків — освіченого абсолютизму, знаходимо ба­гато інших думок про устрій держави і суспільства. В суспільстві все виступає як предмет обміну. Саме те, що люди не однакові, і спону­кає, навіть змушує їх звертатися один до одного та надавати взаємну допомогу. Вирішальна роль в історії відводилась діяльності законо­давств. Шлях визволення людей лежить через освіту. Незнання влас­ної природи призвело рід людський до того, що він опинився поне­воленим і став жертвою урядів. Створювати державу і закони людей змушують інтереси особистої користі. Суспільство сприймалось як царство розуму. І природні закони ті, що випливають із природи людини, складаючи найважливіші принципи суспільних відносин. Природні права вічні й невіддільні. Основні природні права: свобо­да, власність та безпека людини. В суспільстві діють основні закони, обумовлені суспільним договором, вони визначають взаємовідноси­ни між носіями влади (сувереном) і народом. Завдання законів — обмежувати владу володаря і забезпечувати правління в інтересах суспільства. Закони визначають повноваження суверена, його пра­ва, а також те, в яких межах народ повинен коритися володарю.

Один із представників французьких матеріалістів XVIII ст.— Клод Адріан Гельвецій виступав за політичні свободи, рівність усіх перед законом, висував гасла свободи слова, друку, думки і совісті. Відки-даючи географічні фактори, що обумовлюють суспільне життя, Клод Гельвецій визначає, що відмінності в законах і звичаях обумовлені винятково-соціальним середовищем. Люди всюди народжуються з рівними здібностями і нахилами, а відрізняються один від одного лише завдяки впливу сім'ї, вихованню і найближчому оточенню. Висловлюється немало глибоких здогадів про матеріальну обумовле­ність свідомості, її історичний розвиток, соціальну природу моралі і політичних установ. Суспільні інтереси є однією з основ виник­нення держави і законів.

79

Радикалізм Політичні вчення французького просвітни-

Жан Жака Руссо цтва стали ідейною зброєю Великої Фран-

цузької революції (1789). Разом з тим вони сприяли виникненню і розвитку прогресивних політичних і соці­ально-економічних ідей в країнах Європи та ін. Один з визначних французьких просвітителів, філософ, теоретик педагогіки Жан-Жак Руссо в працях «Бесіди про походження і основи нерівності між людь­ми» та інших викладає радикальний характер політичних поглядів, піддає різкій критиці феодально-станові відносини, вказує на при­чини нерівності появи і розвитку приватної власності. Разом з тим ідеалізується первіснообщинний лад, відкидається вчення Томаса Гоббса про те, що в первісному суспільстві точиться «війна всіх про­ти всіх».

Оперуючи наявністю різних політичних учень, Жан-Жак Руссо пише, що спочатку люди жили, як звірі. У них не було нічого спіль­ного, навіть мови, не кажучи вже про власність або мораль. Люди були рівні між собою і вільні. Та в міру удосконалення навичок, знань, знарядь праці міцніли суспільні зв'язки, поступово зароджу­вались соціальні формування: сім'я, плем'я, народність. Період ви­ходу з дикості, коли людина стає суспільною, але все ше залишається вільною — найщасливіша епоха. Далі розвиток цивілізації пов'яза­ний з появою і зростанням суспільної нерівності, з регресом свобо­ди. Спочатку виникає майнова нерівність, що стала основою для приватної власності на землю. На зміну природному стану прихо­дить громадянське суспільство. З виникненням приватної власності відбувається поділ суспільства на багатих і бідних, між ними розпа­люються жорстокі суперечності, непримиренність. Нерівність со­ціальна та економічна веде і до нерівності політичної. Прийняті ж закони безповоротно знищили природну свободу, остаточно закрі­пили власність, перетворили хитру узурпацію в непорушне право і заради вигоди небагатьох прирекли відтоді весь людський рід на працю, рабство і злидні. З переродженням держави в деспотію на­стає беззаконня, відсутність усяких владних структур, панує тільки тиранія. В природному ж становищі все тримається на силі, на зако­ні сильнішого. Повстання проти тиранії є правомірним актом, як і розпорядження, що їх давав підлеглим деспот, управляючи держа­вою. На противагу Гоббсу, який у теорії суспільного договору ви­правдовував абсолютистську монархічну державу, Жан-Жак Руссо висловлювався за утворення такої держави, що забезпечує демокра­тичні права. Величезні переваги вчення Жан-Жака Руссо і поляга­ють у відстоюванні демократичних прав і свобод. При всій відносній прогресивності політичних поглядів Жан-Жака Руссо вони такі ж

80

ідеалістичні, як і погляди інших просвітителів XVIII ст. Його вплив на сучасників, особливо в період буржуазних революцій, затінив вплив Вольтера і Монтеск'є. Якобінці використовували вчення Руссо про закони як відображення спільної волі і необмеженого суверенітету народу для забезпечення революційної диктатури.

В XVIII ст. поряд з демократичними, соці- Соціальні і політично альними, політичними концепціями розвит­ ку держави і управління суспільством розви- утопічного соціалізму ^{} и 3 к} . .

вались соціальні та політико-правові вчення

утопічного соціалізму. Один із представників утопічного соціалізму сільський священик Жди Мельє, своєрідно розуміючи природне пра­во, співзвучне уявленням про справжню справедливість, які склада­лися в середовищі народу, підкреслює, що нема справедливості в тому, що одні несуть усі тягарі праці і незручності життя, а інші, не знаючи турбот і праці, мають насолоду всіма благами і зручностями життя. Різко засуджуються вищі стани феодального суспільства, які живуть за рахунок народної праці, пригноблюють, кривдять, грабу­ють народ. Різко засуджуються монархія і церква. Всі релігії і полі­тичні закони становлять лише таємні системи несправедливості, з їх допомогою багаті гноблять бідних, нищать і тиранять народ та ін. Засудження феодалізму і приватновласницького ладу з позицій інте­ресів трудівників у вченні Жана Мельє органічно пов'язане з програ­мою народної революції, з побудовою справедливого суспільства, без приватної власності, що породжує збагачення найсильніших, хит­рих і спритних, злих і негідних, породжує зубожіння народу. Народ­на революція має привести до ліквідації не тільки феодалізму, а й приватновласницького ладу взагалі.

Тоді ж у Франції сформувалися уже комуністичні теорії Мореллі, Леже Марі Дешан та ін. Доктрина Мореллі грунтується на деяких положеннях теорії природного права. На відміну від буржуазних те­оретиків природне становище ним зображується як золотий вік, ко­ли люди підкорялись тільки законам природи, що передбачали спільність майна і загальну обов'язковість праці. В концепції Мо­реллі нема місця суспільному договору. Виникнення і утвердження приватної власності перевернули догори дном усі закони природи, спотворили пристрасті людей, породили жадобу та інше, виник при­ватний інтерес — ця виснажлива хвороба всякого суспільства. Мо­реллі підкреслював зв'язок держави, політики, моралі з відносинами власності, заперечував Монтеск'є, який критикував принципи де­мократії, аристократії, монархії і деспотизму. При збереженні при­ватної власності концентрація багатств неминуче веде до того, що демократія перетворюється в аристократію, аристократія — в мо-

6 "Соціологія" °

нархію, а монархія — в деспотію, тиранію. Тому нема сенсу шукати найкращу форму управління, доки не знищені приватна власність і народжені нею приватні інтереси. Ідеї утопічного соціалізму зна­йшли відображення і в працях інших мислителів. Особливе місце займав бенедиктинський монах Леже Марі Дешан, який поділяв іс­торію людства на три етапи: дикість, коли люди не знали власності, влади, законів; потім люди перейшли до стану законів, виникла не­рівність, власність, закони, суспільство поділилось на соціальні спіль­ності; а потім настає царство «безумства звичаїв», обману і насилля. Та в «стані звичаїв» не буде релігій, війн, судів, торгівлі, банкрутства, спекуляції та ін. Життя людей стане простим і близьким до природи. Свідомість моральної єдності людей і простота життя приведуть до відмирання примусу та управління суспільством.

„ ... XVIII ст. увійшло в історію Європи і Аме-

КонцеПЦН • гт г

філософії історії ^{рики як стол1ття} Просвітництва. Блискуча

плеяда філософів проголосила всесилля людського розуму і завдала смертельного удару забобонам і мрако­біссю — темній спадщині Середньовіччя. Вільнодумство входило в моду. Вивільнення розуму від пут обскурантизму сприяло швидкому прогресу наук і мистецтва. На початку століття в лоні філософії фор­мується і розвивається філософія історії, що ставила метою вивчен­ня історії суспільства. І хоча філософія історії — продукт XVIII ст., все ж елементи соціальної філософії властиві і творчості ряду філосо­фів античності, і творчості мислителів Середньовіччя — Августіна, Ма-кіавеллі та ін. Системою філософських і історичних методів аналізу соціальних процесів залишається філософія історії в концепціях Ніцше, Канта, Гегеля. Історики тоді аналізували джерела демокра­тичних революцій в Європі, Америці та ін. У працях відомих пред­ставників соціально-політичної думки ФрансуаГізо, Огюстена Тьєр-рі, Луї П'єра, Томаса Пейнпа, Томаса Джефферсона, Олександра Гамільтона та інших розглядаються важливі ідеї, формуються теорії про державу, право, суспільство: по-перше, історія твориться людьми, по-друге, революція є результатом суспільних суперечностей, загос­трення яких вибухонебезпечне, по-третє, походження соціальних спільностей і станів, державної влади сягають своїм корінням до завоювань одних племен іншими. Філософія історії виступає зв'язу­ючою ланкою філософії і соціології — галузі знань, що вивчає сус­пільство, державу. Концепції філософії історії ставили за мету дослі­дити процес виникнення людства, розкрити рушійні сили історії та її законів на базі емпіричних і узагальнених фактів і даних, подій і явищ в історії, культурі народів. Поява філософії історії — свідчення завершення відносно тривалого етапу в розвитку самої філософії і

початку нового етапу в розвитку соціального пізнання, що привело до відокремлення гуманітарних, тобто суспільних, людських знань від філософських, а суспільствознавство поза філософією було поді­лене на різні галузі знань, у тому числі й соціологічні. Філософія історії прагнула відобразити історичний процес через поєднання ана­лізу суспільних явищ, подій, фактів та історії культури і їх філо­софське узагальнення.

Один з перших італійських філософів Джамбаттіста Віко ро­бить спроби реалізувати принципи філософсько-історичного аналі­зу світового процесу історії. Розглядаючи історію як продукт діяль­ності людей, відмічає, що історичний процес об'єктивний, але це не означає, що людина з її свободою, інтересами може змінювати хід історії, тому що історичні закони мають характер передбачень і не збігаються з волею царів та інших історичних осіб. Відповідно до зако­номірностей соціальних процесів суспільство у розвитку проходить три обов'язкові цикли, або етапи. Спочатку етапи, коли теоретичні уявлення панують, оволодівають розумом, а жреці управляють сус­пільством. Відсутні держава і правові закони і норми. Потім суспіль­ство вступає в період, коли виникають держави з усіма їх атрибутами і коли представники аристократії, стоячи біля керма держави, нав'язу­ють волю, забезпечуючи собі заможне життя і жорстоко гноблячи плебс — народ. І потім уже йде період людства — вищий ступінь розвитку суспільства. Виникають республікансько-демократичні представницькі монархії з правами і свободами для всіх громадян суспільства, і їм забезпечуються гідний суверенітет, особисті свобо­ди і права. На такому етапі законодавство мудро поєднує співвідно­шення приватного і спільного інтересу, забезпечує справедливість у вирішенні соціальних проблем та ін.

Процес історичного розвитку людства відбувається по спіралі від нижчого до вищого. Грунтовно розглядається і аналізується суть лю­дини в органічному поєднанні із системою внутрішніх і зовнішніх зв'язків, концентрується увага не на природних факторах історично­го процесу, незалежних від людини, а на тому, що саме людина вно­сить в історію людське, що відрізняється від природного, що люди­на творить історію. Творення історії самою людиною — умова і людське самопізнання, тому що людські суспільні знання — не що інше, як самоусвідомлення мети і плодів своєї історичної діяль­ності, творчості. Світ людини — це система зв'язків і взаємовідно­син, що об'єднує її з іншими людьми, з навколишнім середовищем. Саме через взаємодію розвиваються людина і суспільство. Цикліч­ність історії — загальний закон розвитку всіх народів. Метод аналізу історичного процесу, запропонований Джамбаттістою Віко, суттєво

82

б*

83

відрізняється від більшості філософсько-соціологічних концепцій, де історичні події, явища і факти стверджуються сконструйованою схемою, використанням емпіричної основи історії. Незрозумілий сучасниками Джамбаттіста Віко випереджує ідеями розвиток сус­пільства, що відіграли потім важливу роль у становленні принципу історизму в соціальному пізнанні, набагато випередивши ідеї Йогана Гердера, Георга Гегеля та інших і справивши вплив на істориків Фран­ції. В сучасній соціології ідеї Джамбаттісти Віко модернізуються, тран­сформуються в численних концепціях та доктринах походження й розвитку держави, суспільства.

У розвиток філософії, історії значний вклад вніс Марі-Жан Антуан Кондорсе — французький соціолог, політичний діяч, який примикав до жирондистів. В економічних питаннях — прихильник фізіократів. Критикуючи релігію з позицій деїзму і просвітництва, Марі-Жан Ан­туан Кондорсе закликав відмовитися від марновірства і розгорнути розвиток наукових знань. У праці «Ескіз історичної картини прогре­су людського розуму» розвивається погляд на історію як на продукт розуму. Проголошуючи демократичний лад вершиною розумності та «природності», Марі-Жан Кондорсе розкриває основні рушійні сили історичного прогресу — розум, знання, людські здібності, визначає основні його етапи, висловлює думку про роль праці у розвитку сус­пільства, значущість суспільного поділу праці.

На основі різних випадкових ознак Марі-Жан Антуан Кондорсе поділяє історію на десять епох. Перша епоха у розвитку людини: ви­никнення полювання, риболовства, поява уміння виготовляти зна­ряддя праці та інші інструменти. Люди живуть сім'ями, зростання їх сприяє створенню родів, племен. На такій стадії суспільство ще не знає приватної власності. Люди постійно шукали їжу, не маючи віль­ного часу для занять наукою, мистецтвом. Поступовий перехід від напівтваринного існування людини до людського способу життя, добування засобів для життя, збереження певної кількості здобутих продуктів харчування тощо — характерні риси, що відрізняють лю­дину від тварини. Друга епоха у розвитку суспільства: поява кочівни-ків-скотарів та перехід до землеробства. Поділ праці приводить до спеціалізації діяльності людини, обумовлює формування соціальної структури, виникнення приватної власності, виникає соціальна не­рівність, перетворення захоплених у боях і війнах між племенами і народами полонених в підневільних робітних людей та ін. Третя епоха: виникнення писемності, що дала можливість розвивати пі­знавальні можливості суспільства, духовність. Четверта епоха: прог­рес людського розуму в Греції і Стародавньому Єгипті та інших циві­лізаціях. П'ята епоха: прогрес науки, її поділ, піднесення та занепад,

період Платона, Арістотеля, Архімеда, інтенсивний розвиток механі­ки, гідравліки, мистецтва грецьких та інших античних майстрів, ви­никнення в Стародавньому Римі правової науки, розвиток історич­них, соціально-політичних вчень і знань. Виникає християнство. Шоста епоха: занепад науки і освіти вже до Відродження в період хрестових походів теології, міфів тощо. Це епоха торжества теологіч­них міфів, феодальної анархії, кріпосництва, зародження магоме­танства, ісламу та ін. Сьома епоха: визначається першими досягнен­нями науки в період Відродження до винаходу книгодруку. Наукові досягнення: компас, порох, в сфері культури — творчість Данте, Бо-каччо та ін. Восьма епоха охоплює винахід книгодруку, подолання наукою і філософією старих поглядів. Виникають, формуються наці­ональні мови, національні культури, звичаї. Йде боротьба проти ре­лігії, відбувається реформація. Змінюються старі уявлення про Со­нячну систему, відкриття Коперника і Галілея, а проблему пізнання реалізує метод Бекона. Математика відкриває логарифми. Дев'ята епоха починається від періоду Декарта і триває до утворення Фран­цузької республіки: досягнення незалежності людського розуму, що відкриває безмежні можливості перспектив суспільного прогресу. Десята епоха: епоха майбутнього, торжество розуму на Землі. Соці­альні ідеали Марі-Жана Антуана Кондорсе відображають свободу, рівність, братство, а віра в справедливість, торжество розуму несе відбиток ідей гуманізму епохи Відродження. Заслуга Марі-Жана Ан­туана Кондорсе полягає в послідовній і систематичній розробці тео­рії суспільного прогресу і застосуванні принципу історизму для ана­лізу історичного процесу.

Значний інтерес становлять праці з філософії історії відомого німецького просвітителя Йогана Готфріда Гердера. Його позиції не завжди послідовні. Визначаючи Бога творцем світу, Йоган Гердер водночас стверджує, що Бог передав долю людства самим людям. Концепцію світової історії як закономірного, єдиного, взаємо­пов'язаного цілісного процесу викладено в праці «Ідеї до філософії історії людства». Обґрунтовував необхідність філософії історії як ок­ремої галузі знань, розглядаючи з позицій філософії історію людини як закономірне продовження розвитку природи. Рослинний та тва­ринний світ — продукт еволюції природи, а сама людина самопоро-джується природою, несе елементи неорганічного й органічного сві­ту, є вершиною природи. Одним з визначних елементів людської історії виступає культура, що визначає прогрес. Суспільство — певна соціальна спільність, існує завдяки взаємозв'язку індивідів і спіль­ностей людей між собою. Історія народів Стародавнього Сходу (Ки­тай, Корея, Японія та ін.), Греції, Риму, Близького Сходу (Вавілон,

84

85

Ассірія, Єгипет та ін.), народів Європи стала для Йогана Гердера базою досліджень розвитку світової історії. Основні риси концепції історії, ідеї саморозвинення, спадковість культури історії людства, її безперервність в просторі і в часі — об'єктивний, закономірний сус­пільний прогрес.

п Тоді, коли в передових країнах Західної Єв-

Полггако-соціальні . ^ . ^

вчення в Західній Європі Р^опи соціальна політико-правова теорія уже

починає відокремлюватися у відносно само­стійну галузь знань, соціальні, політико-правові вчення в Німеччині ще розвивалися в межах філософії. Безсилі німецькі бюргери відда­вали перевагу в політиці роздумуванню замість того, щоб діяти. Об­ґрунтування класових інтересів переносились в сферу абстрактної теоретизації і міркувань про суть і роль людини в суспільстві, її праг­нення до свободи та ін. На рівні теоретичних узагальнень соціальні і політично-правові концепції ставали відірваними від безпосеред­ніх запитів практики філософії. При всіх недоліках, пов'язаних з відмовою від вирішення насущних проблем соціальної перебудови, німецька класична філософія відіграла плідну роль у розвитку сус­пільної теорії.

Родоначальник класичної німецької філософії Іммануїл Кант стає основоположником одного з великих напрямків теорії держави і пра­ва. В основі кантівської філософії лежить протиставлення емпірич­ного (дослідного) і апріорного методів пізнання. У «Маніфесті зви­чаїв» викладене своєрідне тлумачення природного права. Іммануїл Кант, ідучи за Руссо, дотримується умовного природного станови­ща, де відсутнє об'єктивне право. Людині властиве одне-єдине при­роджене право — свобода морального вибору. Звідси випливають не­від'ємні моральні якості людей: рівність, здатність ділитися своїми думками та ін. В додержавний період людина здобуває суб'єктивні природні права: право на власність, право на життя тощо. Відповід­но до принципів умовного підходу до пояснення соціально-політич­них явищ Кант відмовляється вирішувати питання про походження держави, прагне подолати певну суперечність, властиву концепціям природного права, де утворення держави шляхом договору ставало і реальною подією минулого і основою майбутньої ідеальної організа­ції політичної влади. На думку Іммануїла Канта, суспільний договір є лише ідеєю розуму, що має безперечно практичну реальність. Іммануїл Кант надає суспільному договору рис регулятивного прин­ципу, що дозволяє судити про справедливість конкретних законів. Ідея договору служить «безпомилковим мірилом» права і безправ'я. Вклад Іммануїла Канта у розробку політичної теорії характеризуєть­ся тим, що сформульовано основні ідеї і принципи сучасних вчень

про правову державу. Дано і визначення: держава — поєднання бага­тьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави є верховенство закону. Іммануїл Кант підкреслював, що розглядає не державу, що існує в реальності, а державу в ідеї, такою, якою має бути відповідно з чистими принципами права і покликана гаранту­вати стійкий правопорядок; держава має будуватися на началах су­спільного договору і народного суверенітету.

Найбільш завершеними і систематизованими судженнями про право, державу і громадянське суспільство стали погляди Георга Віль-гельма Фрідріха Гегеля — класика німецької філософії. Політико-пра­вові погляди Гегеля склались під впливом Французької буржуазної революції і спочатку були радикальними, але потім, під впливом змін політичної ситуації в країнах Західної Європи і посилення фео­дально-дворянської реакції, ставали дедалі консервативнішими. Політико-правове вчення Георг Гегель розглядає як необхідну скла­дову частину філософії, ідея права трактується як єдність права і його здійснення або «наявність буття» права, його реалізацій. Георг Гегель прагне подолати недоліки кантівського апріоризму, що від­риває логічне від історичного в праві. Розглядаючи ідею права, Георг Гегель виходить з концепції ідеї тотожності мислення і буття. В ученні про право і державу теза тотожності мислення і буття знаходить відображення у формулі: «Що розумне, те дійсне; що дійсне, те розумне». Тут під дійсністю розуміється не все існуюче в реальності, а лише те, що існує із необхідності. Дійсність вище існування. Гегель рішуче заперечував природно-правову теорію походження держа­ви. Природний стан і природне право є стан безправ'я, свавілля, стан, де не можна сказати нічого, окрім того, що «з нього необхідно вийти». Тільки в державі людина здобуває свободу. В державі грома­дянин одержує гідну йому честь завдяки посаді, на яку поставле­ний, завдяки професії, якою володіє і завдяки будь-якій своїй тру­довій діяльності. Заслуга Георга Гегеля в тому, що замінивши поняття «природне становище» категорією громадянське суспільство, він здійснив розмежування громадянського суспільства і держави.

Громадянське суспільство виникає після виникнення держави, що складається з трьох систем: потреб індивіда і задоволення їх з допомо­гою його праці, а уже через працю індивіда і задоволення потреб усіх інших, дієвості правосуддя, що охороняє свободу і власність приват­ної особи та ін. На думку Георга Гегеля, громадянське суспільство поділяється на три стани: субстанціональний (землевласники-дворя-ни і селяни); промисловий (фабриканти, торгівці, ремісники); загаль­ний (чиновники). Основна функція громадянського суспільства, що в Усіх діях покладається на правосуддя,— стежити, щоб вільно розвива-

86

87

лась приватна власність і не охоплювалась соціальними, моральними вимогами. У визначенні громадянського суспільства Гегель трактує громадянське суспільство як систему матеріальних потреб. Правильно відмічаючи суперечливий характер буржуазного суспільства, Гегель тим часом намагається виявити джерела державності не на основі аналізу матеріальних, економічних відносин, а звертаючись до ідеаль­них передумов — народного духу тощо.

Абсолютизуючи і містифікуючи ці ідеальні передумови, Гегель про­голошує основою державності народний духу формі релігії. Державний лад випливає і єдино тільки й може випливати з істини релігії. Держа­ва є не що інше, як ідея розуму, свободи і права. Держава виступає як моральне ціле, де долаються всі суперечності, що є в громадянському суспільстві. Держава саме і є не що інше, як організація поняття сво­боди. Ідея держави як організації свободи проявляється, по-перше, у вигляді конкретної держави, по-друге, у відносинах між державами як зовнішнє державне право, і, по-третє, у світовій історії Георг Гегель відстоює конституційну монархію та критикує ідею народного суве­ренітету й республіканського правління. Конституційна монархія має три влади: законодавчу, урядову і судову (владу володаря).

Політичне вчення Гегеля мало величезний вплив на розвиток полі-тико-правової думки. Прогресивні положення теорії стали основою розвитку ліберальних і радикальних концепцій. Соціологічні концеп­ції Георга Гегеля стали важливим джерелом формування політичних, соціальних і економічних ідей Карла Маркса. Саме теорії держави бракувало, насамперед, політичного підходу, і Карл Маркс у полеміці з Георгом Гегелем формулює систему соціально-економічних і полі­тичних ідей. Основні положення концепції про державу полягають у тому, що, по-перше, держава — це конституційна монархія, яка воло­діє сильною виконавчою владою, врівноваженою участю громадян в управлінні і додержанням індивідуальної суспільної і місцевої автоно­мії, по-друге, правова і інституційна структура держави перебуває в процесі постійних змін, викликаних наміром пристосування теоре­тичних передумов до традиційних умов, по-третє, політичне життя кожної епохи формується і визначається домінуючими духовними і матеріальними силами епохи, всієї її культури і цивілізації, по-четвер­те, остаточне з'ясування характеру кожної епохи і їх змін треба шукати в природі буття Духу, Розуму.

Філософія історії чітко поставила проблему Ідеї консерватизму . „ _,

■с- ■ закономірності и об єктивності історично-

та лібералізму ^Ґ ^

го прогресу, робила спроби поєднати фак­ти, емпірику з теорією узагальнення. Проте спроби, що не опира­лись на тверді методологічні основи з чітким розумінням діалектики

88

емпіричного і теоретичного, і самі історико-культурні факти, дані, явища, події обмежені, їх не досить для відкриття дійсних законо­мірностей історичного розвитку. Закономірність історії залишилась ідеєю, а не доведеним фактом. Це обумовило кризу в розвитку соці­ального пізнання, і на початку XIX ст. філософія історії втрачає домінуюче становище у розвитку соціального знання.

Паралельно з філософією історії триває становлення інших, но­вих галузей знань. Проблеми революційної демократії, індустріалі­зації виступають ключовими. Перший напрям в соціально-політич­ній думці тоді об'єднував тих, хто позитивно сприйняв ці суспільні цінності, що виникли в процесі революційних подій, і, насамперед, реалії буржуазного суспільства. Це позиція ліберальної соціально-політичної думки, зокрема позитивізму. І другий напрям, який зібрав концепції, що в тій чи іншій формі відстоювали попередні давнішні порядки, прагнули критикувати їх з позицій минулого, ідеалізували феодалізм та ін. Такий напрям одержав назву в соціально-політич­ній думці — консерватизм. І якщо освітяни XVIII ст. своєю діяльніс­тю стимулювали процес революційної ломки старого суспільного ладу, то мислителі першої половини XIX ст. прагнуть в тій чи іншій формі осмислювати революційні перетворення і оцінити той сус­пільний лад, що йшов на зміну старому режиму. Проблеми револю­ційної демократії, капіталістичних відносин та інші виступають ключовими для прогресивних мислителів. Ідеологія лібералізму мала важливе значення для формування соціологічної думки і розвитку соціологічної теорії. Суспільно-політичні ідеї консерватизму і лібера­лізму — важлива сторінка в історії соціальної думки XIX ст. Звичай­но ж, далеко не все з проблематики, що обговорювалась консерва­тивними і ліберальними теоретиками, можна прямо і безпосередньо віднести до соціології, але ті цінності, що їх відстоювали консерва­тори і ліберали — цінності порядку і свободи, виявились далеко не чужими в теорії соціології.

Соціологічні ідеї консерватизму, лібераліз-

Соцюлопчні гї утопічного соціалізму займали в першій

проблеми ' ' ..,-,_, . .

половині XIX ст. важливе місце в соціально-політичній думці Європи. Філософи, соціологи прагнули в тій чи іншій формі осмислити результати революційної ломки старого суспільного ладу й оцінити той суспільний лад, що йшов на зміну феодальному. Тоді ж усі без винятку мислителі займаються ключо­вими проблемами демократії, індустріалізму і капіталізму.

Поширення ідей французьких просвітителів, Французька рево­люція 1789 року, якобінський терор, революційні і наполеонівські війни — все це викликало ненависть і опір реакційних класів фео-

89

дальної Європи. Феодальна реакція особливо посилилась після поразки Наполеона у війні з Австрією, Росією, Прусією. За револю­цією наступила реставрація. У Франції знову запанували Бурбони. Емігранти, особливо реакційні кола феодального дворянства, що по­вернулись до Франції, прагнули ліквідувати завоювання буржуазної революції. Реакціонери нападали на просвітництво. Тоді ж з осудом Французької революції виступили англійський парламентарій Едмунд Бьорк, швейцарець Карл Людвіг Галл ер, савойський граф Жозеф де Местр, французький політичний діяч віконт Луї Габріель Амбруаз, віконт де Бональд та ін. Найвпливовішим ідеологом кон­серватизму виступає Жозеф де Местр. Жив в Савойї, Швейцарії, на Сардинії, довго був посланником короля Сардинії в Росії. Всю силу свого незвичайного таланту Жозеф де Местр обрушив на просвіт­ництво і революцію. Людина, яка може все змінити, але не може нічого створити або змінити на краще без допомоги божої, загорди­лась і вважає себе джерелом верховної влади, захотіла все робити сама. І Бог покарав людей. Революція — божа кара, що зруйнувала весь політичний порядок, спотворила моральні закони. Революція приречена на безплідність, твердив де Местр, міцне лише те, що ґрунтується на божественній волі; закликав французів до своєї ста­ровинної конституції, що їм дала історія, аби через монарха одержа­ти свободу. Тоді Франція знову стане честю і прикрасою Європи.

Аналогічні ідеї містили і твори де Бональда. Революція, твердить де Бональд, сталася від послаблення віри в Бога, революція розкла­дає суспільство, веде до жахливого деспотизму. Закони людських суспільств випливають з природи людини взагалі, і тому політичні суспільства можуть мати лише природний устрій. Закони такого сус­пільства виражають божу волю, природу людини і спільну волю. Ме­та будь-якого суспільства — охорона особи і майна. Бональд крити­кує сучасників-філософів за індивідуальні основи їх теорій, прагне створити філософію не індивідуального, а загального, спільного. Природним ладом суспільства, заснованого на природі речей, затвер­дженням Бональда, є монархія. її прообраз і основний елемент — сім'я. Монарх спрямовує силу відповідно до спільної волі. Коли ж суспільна воля єдина, то влада не може розподілятися.

Середньовічні ідеали прагнув обґрунтувати бернський патрицій Карл Людвіг Галлер, професор права в Бернському університеті. Через політичні перевороти покинув Швейцарію. Прийняв католицтво. Карл Галлер жив у Франції, в Австрії, присвятив своє життя боротьбі з рево­люційними ідеями. Карл Галлер писав, що Богом встановлений при­родний закон, який управляє всіма людськими відносинами, за яким сильний владарює, слабкіший підкоряється. Суспільна нерівність ви-

пливає з природної нерівності людей. Богом визначена влада батька, господаря, освіченого над неосвіченим. Бог встановив заборону пося­гати на права іншого. Карл Галлер відкидає ідею суспільного догово­ру, шо ставить людське свавілля на місце вічного, встановленого Бо­гом порядку. Теорія суспільного договору суперечить історичним фактам — жодна держава не виникла так. Люди завжди жили грома­дою, пов'язані рядом відносин без всяких договорів, оскільки їх сили і потреби нерівні і вони мають потребу один в одному. Суспільство — не штучне утворення, а природне становище людства: так само ви­никає і держава — не з теоретичних побудов, а історично. З осуджен­ням французької революції виступає англійський парламентар і пуб­ліцист Едмунд Бьорк, який бачив у революції загрозу Англії. Отже, консервативні мислителі негативно ставляться до революції як насил­ля, брутального розриву з традиціями народного життя, відстоюють принципи монархії, станової ієрархії, католицизму та ін.

Соціальна філософія лібералізму, патріархом якого вважають кла­сика економічної науки Адама Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційній добі, стає провідною в соціально-політичній думці. Програмні ж основи лібералізму з урахуванням досвіду Французької революції опрацювали Ієремій Бентам, Джон Стюарт Мілль, Бенжамін Константаін. Звичайно, лібералізм — це конгломерати поглядів, що зосереджуються навколо провідних ідей: індивідуалізм, утилітаризм. Відстоюючи цінності буржуазного активізму та раціоналізму, лібе­рали захищають від консервативної критики ідеологію Просвітниц­тва. Будь-який суспільний інститут, доводить Ієремія Бентам, слід оцінювати насамперед з погляду, чи служить він суспільству, людям на користь. Ідеологія лібералізму мала важливе значення для форму­вання соціологічної думки і розвитку соціологічної теорії, заклала основу теорії соціальної дії, ставила питання про зв'язок між соці­альними диспозиціями особистості та інституційними рамками со­ціальної діяльності, а також про зв'язок між окремими соціальними субстанціями. Не випадково пізніше ринкову модель покладено в основу теорій суспільства — функціоналістської, теорії соціального обміну та ін.

Кінець XVI11 і майже вся перша половина XIX ст. — період оцін­ки результатів Французької революції і переосмислення ідейних наслідків. Це період, коли незрілому капіталістичному виробниц­тву, незрілим становим, класовим відносинам відповідали і незрілі теорії. Утопічний соціалізм кінця XVIII — першої половини XIX ст. °пирався на нагромаджений досі ідейний багаж. Великі утопічні ^с°Ціалісти Анрі Сен-Сімон, Шарль Фур'є, Роберт Оуен сприйняли ^ВіД просвітителів XVIII ст. віру у всемогутність людського розуму.

90

91

Все лихо існуючої суспільної невпорядкованості випливає з того, що істина, справедливість ще не пізнані. Соціалісти вважали, що соціа­лізм — вираження розуму, істини, справедливості,— відкритий ни­ми, Сен-Сімоном, Фур'є, Оуеном, і залишилось те, чому вони й присвятили значну частину життя: переконати всіх в історичній зна­чущості свого відкриття, насущній необхідності його реалізувати. Соціалісти-утопісти наївно гадали, що від лихоліть бурхливого роз­витку капіталізму страждають усі соціальні спільності. Анархія ви­робництва, безробіття, економічні кризи, політичні перевороти, ре­волюції і реставрації, формальність проголошених прав і свобод, війни і загарбання чужих територій — все це зазнавало нищівної критики з позицій розуму, в ім'я загальних, спільних інтересів наро­ду. В галузі політико-правової теорії утопічний соціалізм пов'язував критику тодішньої держави і права з розкриттям виявлених вад капі­талістичного суспільства, що бурхливо розвивається.

Абстрактно конструюючи соціалістичний ідеал, соціалісти-уто­пісти висловили тоді ряд геніальних здогадів про взаємодію політики і економіки, про закономірності розвитку суспільства і держави. Разом з тим їх соціалізм залишався утопічним, його основною заслу­гою стала критика капіталізму. Соціалісти-утопісти глибоко і блис­куче викрили болячки і вади капіталізму, щиро прагнули до принци­пово нового, розумного соціального устрою, що несе справедливість у суспільних відносинах і благо кожній людині. У своїх уявленнях про соціалізм утопісти багато в чому піднялись над сучасним їм рів­нем науки про людське суспільство в усіх його сферах — економіці, політиці, ідеології. Незважаючи на ілюзії можливості збереження приватної власності (Сен-Сімон), гармонію праці і капіталу (Фур'є), для великих соціалістів-утопістів розумно організоване виробниц­тво має базуватися на зовсім нових, колективістських і планових засадах, причому, на думку Оуена, це можуть зробити самі трудящі, без капіталістів. Якщо ж помилкою була недооцінка політичного фактора в боротьбі проти капіталізму, то цікавими виявились думки про перспективи відмирання політичних функцій влади в майбут­ньому суспільстві. В працях великих утопістів ідея подолання полі­тичного відчуждення вперше одержала всебічне обґрунтування. Сен-Сімон вважав відпадіння потреби в державі результатом розпливання політики в економіці, заміни управління людьми керівництвом ви­робничими процесами. Фур'є обгрунтував ідею поступової заміни державної влади владою ненасильницькою тим, що неминуче гі­гантське зростання виробництва, досягнення справжньої свободи, гармонійного розвитку та задоволення пристрастей кожної людини за умов нового ладу. Для Оуена відмирання політичної влади —

результат поєднання суспільних і особистих інтересів в майбутньому суспільстві. Від ідей попередніх представників раннього комунізму про «відмирання держави» (Мельє, Дешан, Марешаль) великі соці­алісти-утопісти істотно відрізнялись тим, що відмирання держави ставили в залежність від промислового прогресу, збереження і вико­ристання в майбутньому суспільстві досягнень культури і цивіліза­ції.

Історичні заслуги соціалістів-утопістів безперечні. Консерватив­ні, ліберальні та соціалістичні напрямки в соціальній думці кінця XVIII — початку XIX ст. ще не можна віднести до соціології як науки про суспільство, внаслідок їх відверто неакадемічного характеру і чітко вираженої політичної тенденційності. Та все ж їх представники порушують чимало проблем, що пізніше потрапляють у коло інтере­сів соціології. Це, насамперед, питання про соціальну природу і фун­кції демократичних інститутів, специфіку ринкових відносин, фор­ми реорганізації суспільних відносин та ін.

Ще в античності, коли вперше усвідомлена й осмислена ясна різниця між людиною і навколишнім світом, виникають спроби теоретично осягнути соціальний вплив людського буття. В епоху Протагора і софістів, коли усвідомлюється потреба розмежування між двома елементами людського буття, природним і суспільним середовищем, коли виникають джерела науки про суспільство, саме тоді формуються фундаментальні для соціології проблеми подібнос­ті і різниці між законами природи і суспільного життя. В античну епоху та Середньовіччя ще відсутнє уявлення про соціологію як са­мостійну науку, та тоді уже досить детально розроблені концепції, доктрини політичної та правової теорії, економіки, етики та інших галузей знань, в центрі яких — проблема законів і норм суспільного життя. Починаючи з епохи Ренесансу, знання про суспільство пос­тупово звільняються від релігії — теоретичної оболонки і набувають секулярних, тобто світських, мирських форм. Пізніше формуються теорії громадянського суспільства та правової держави, осмислення значення спільнісних інтересів і договірних засад у суспільному житті.

Література

Арон Раймонд. Зтапьі развития социологической мисли.— М., 1993. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології від античності до початку

XX ст.- К., 1993. Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мисли.— К., 1992. Хвостов В. М. Социология. Введение. Исторический очерк учений об

обществе.— М., 1987.

92

93

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ В ХІХ-ХХ ст.