4. Особливості розвитку соціальних знань в XVII ст.

_{т ія} XVII ст. характеризується інтенсивним про-

природного права цесом розвитку знань про людину, суспіль-

та суспільного договору ство. Соціальне пізнання за формою і зміс­том істотно відрізняється від попередніх: виникали нові галузі наукових знань (політична економія, соціальна статистика, демографія та ін.), використовувалися спеціальні мето­ди соціальних досліджень, чітко ставилося питання про використан­ня математичних методів соціального пізнання і прогнозування розвитку соціальних процесів. Антифеодальна боротьба, що розгор­нулася ще в XVI ст., зростання буржуазії співпадали з насущними інтересами народів, які страждали від безправності та свавілля бага­тіїв. В XVII ст. вперше за багатовікову історію людства висувається і широко обґрунтовується уявлення про загальну правову рівність лю­дей незалежно від їх соціального походження і стану. Вимоги лікві­дації соціальних станів, усіх форм феодальної залежності, встанов­лення загальної рівності перед законом, обгрунтовані прогресивними мислителями, мали загальнолюдський характер. Класичним втілен­ням соціального, політико-правового світогляду стала теорія при­родного права. Традіційно ототожнюючи суспільство з державою, те­оретики природного права, на відміну від античних мислителів, пояснювали суспільність людини не з її природної доброзичливості й схильності до спілкування із собі подібними, а, навпаки, з її нібито природженої асоціальності.

Одним з перших відомих теоретиків школи природного права та суспільного договору став нідерландський учений Туго Гроцій (1583— 1645). У XVII ст. Нідерланди — одна з найрозвинутіших капіталістич­них країн. Тоді успішна революційна боротьба проти гніту іспансь­кого короля та феодалів принесла їм незалежність і створення республіки, де влада належала верхам торгової буржуазії. За участь у революції Гуго Гроцій засуджений. Згодом емігрував до Франції. Там і написав відомий трактат «Про право війни і миру» (1825), де викла­дено доктрину про соціальне, політичне право та державу. Вихідні, початкові пункти учення Гуго Гроція — природа людини, соціальні якості людей, їх природні права. Джерелом природного права є людсь­кий розум, в якому закладено прагнення спокійного і розумного спілкування людини з іншими людьми. На такій основі визначають­ся пропозиції природного права (вимоги розуму), до яких належать Утримання від чужого майна, повернення одержаної чужої речі і від­шкодування вигоди, що її одержали за користування чужою річчю та ін. Встановлене волею людей право ділиться на людське і божественне

66

5*

67

і відповідає рекомендаціям природного права. Вихідні, стрижневі категорії доктрини — поняття і зміст справедливості і природного права — розкриваються через ті приватно-правові інститути, втілен­ня яких у законодавстві мало важливе значення саме для зростаючої буржуазії. Суспільство має одну мету: користуватися своїми надбан­нями, забезпечувати кожного спільними силами за спільною зго­дою. Тому справедливість як умова співжиття цілком полягає в утри­манні від посягань на чуже добро.

Гуго Гроцій твердив, що колись існувало природне становище, коли не було ні держави, ні приватної власності. Укласти ж договір про створення держави людей штовхали прагнення до спілкування, їх здатність підходити до всього розумно і зважено, до цього ж побу-джував і сам розвиток людства, втрата ним початкової простоти. Тоді феодальним концепціям «боговстановленості влади» і протис­тояла теорія договірного походження держави. Спочатку люди об'єд­нались у державу не за божественним велінням, а добровільно, переко­навшись на досвіді в безсиллі окремих розсіяних сімейств протистояти насиллю; звідки і веде своє походження громадянська влада. Ідея дого­вірного виникнення держави висловлювалася в історії соціальної, політико-правової думки задовго до Гуго Гроція, а в реальній прак­тиці середніх віків угоди укладались між феодалами, між феодалами і містами, що стали формою, джерелом права. Та лише Гуго Гроцій договір про створення держави розглядає як вихідне, початкове по­няття теорії держави. Метою держави є охорона приватної власнос­ті. Держава визначалась як «досконалий союз вільних людей, укладе­ний заради дотримання права і загальної користі». Церковна ж влада із законами та нормами людського життя є ознакою держави. При ство­ренні держави народ міг обрати будь-яку форму правління, але, об­равши її, народ мав коритися володарям і не міг ні народ, ні володар без згоди всіх змінювати форму правління, бо договори за природним правом мали виконуватися. Саме тому Гуго Гроцій вважав правомірною будь-яку існуючу форму правління і заперечував право підданих чини­ти опір хоча б і несправедливим вимогам влади. Помірковане за змістом соціально-політичне вчення Гуго Гроція відображало ста­новище нідерландської буржуазії, що перебрала влади і була настро­єна консервативно. Та теоретична основа радикальних антифеодаль­них програм, висунутих попередниками, детально розробляється і Гуго Гроцієм. Непорушність договорів між державами — один з прин­ципів міжнародного права.

Розгорнуту форму теорія суспільного договору знайшла в XVII— XVIII ст. (Томас Гоббс, Барух Спіноза, Джон Локк, Генрі Айртон, Джон Лільберн, Жан-Жак Руссо та ін.) у зв'язку з боротьбою бур-

68

жуазії проти феодалізму та абсолютної монархії, ставши ідейним об­ґрунтуванням посягань буржуазії на соціально-політичне пануван­ня. У середині XVII ст. в Англії здійснено буржуазну революцію. У союзі з новим дворянством буржуазія боролася проти монархії, про­ти феодального дворянства і проти панування церкви. У період революції в Англії серед захисників абсолютизму дуже складну і досить своєрідну позицію займає англійський філософ Томас Гоббс. Його соціологічні погляди пов'язані з філософією природи і лю­дини. Світ є сукупністю речових субстанцій — тіл. Людина займає проміжне місце між природними та штучними тілами, є природ­ним тілом, але як громадянин бере участь у створенні штучного тіла — держави, «смертного бога». В природному, тобто в договірно­му, стані люди рівні фізично і розумово. Рівна здатність правити і захоплювати одні і ті ж речі веде до невпинної, безперервної бо­ротьби. Саме тому природне становище — це війна «всіх проти всіх», бо навіть якщо і нема битв, все ж явно виявляється воля, прагнення боротися. Ось тут і діє природне право, яке Томас Гоббс трактує як свободу робити все для самозбереження, в тому числі і пося­гати на життя інших. Але антропологічна рівність не забезпечує досконалих переваг і нікому не дає гарантій безпеки. Гарантію безпе­ки людям могло б забезпечити чітке дотримання рекомендацій, порад природного розуму або природного закону, загальне право якого полягає в тому, що всяка людина має добиватися миру, оскільки у неї є надія досягти його, то людина може використати будь-які засоби, що дають переваги на війні. Звідси випливає зібрання природних законів, за якими для встановлення загального миру розумно піти на взаємне обмеження прав усіх людей.

Соціальність тотожна державно-політичному формуванню і створюється шляхом укладання між соціальними спільностями сус­пільного договору. Додержання договору гарантує мир, тобто безпе­ку. В безпеці відсутній страх порушувати договір, тому в природному становищі не діють природні закони. Людина за природою не соці­альна. Постійне існування соціальності гарантує лише те, що вини­кає не з взаємного перенесення один на одного відповідальності через договір, але як умова можливостей договору, «трансцендент­них» йому. Це більше, ніж згода, або одностайність. Це реальна од­ностайність, втілена в одній особі за допомогою згоди між кожною людиною, і так колись кожна людина сказала кожній іншій людині: Уповноважую таку людину або зібрання осіб і передаю їм своє право управляти собою за умови, що вони теж передають право ними Управляти і санкціонуватимуть всі його дії. Виникаюча держава, Демократична, аристократична або монархічна, цінна сама собою.

69

Отже, Томас Гоббс формував своє вчення про право і державу на основі вивчення природи і пристрастей людини. Думка Гоббса про пристрасті і природу людини надто песимістична: людям властиві суперництво, прагнення до наживи, недовір'я (прагнення до безпе­ки), любов до слави, честолюбство. Ці пристрасті роблять людей ворогами: «людина людині вовк». Тому природний стан там, де не­має влади, тримає людей у страсі, вони знаходяться у стані «війни всіх проти всіх». Пагубність стану «війни всіх проти всіх» побуджує людей шукати шляхи до припинення природного стану, а отже, вста­новлення природних законів. Природні закони говорять: треба шу­кати миру, всім треба взаємно відмовитися від права на все. Люди мають виконувати укладені ними угоди, відмовляючись від природ­них прав, тобто свободи, робити все для свого самозбереження, лю­ди передають права державі, суть якої Томас Гоббс визначав як єди­ну особу, яка відповідальністю за дії людей і зробила сама себе шляхом взаємного договору значної кількості людей з тим, щоб ця особа могла використати силу та засоби всіх так, як вона вважає за необхід­не для їх миру, загального захисту та добра.

Ефективною формою держави Томас Гоббс вважав абсолютну монархію, але в численних роз'ясненнях і застереженнях, по суті, відводив основне місце прогресивним принципам правління держа­вою, необмеженості державної влади. І те, що Томас Гоббс писав про абсолютність державної влади, стосувалося сфери публічного політичного права. Забезпечення миру і безпеки в державі вимагає покладення на підданих у сфері політичних відносин одних лише обов'язків, надання суверену — лише прав. Але у сфері приватно­правових відносин підданим мають надавати широку правову ініціа­тиву, систему прав, свобод та їх гарантій. Відсутність у підданих яких-небудь прав щодо суверена пояснюється Томасом Гоббсом як правова рівність осіб у їх взаємних відносинах. Та Гоббс не прихиль­ник поділяти суспільство на привілейованих і непривілейованих. За­безпечується рівна для всіх справедливість за принципом: не можна забирати ні в кого те, що йому належить, треба поважати непоруш­ність договорів, можливість захисту для кожного в суді, визначення рівних податків та ін. Приватна власність — умова співжиття, необ­хідний засіб миру.

У працях Томаса Гоббса викладено розуміння свободи як права робити все те, що не заборонено законом: там, де суверен не виклав ніяких правил, підданий вільний чинити або не чинити на свій влас­ний розсуд. Мета законів не в тому, щоб утримати підданих від вся­ких дій, а в тому, щоб дати їм правильний напрям. Закони схожі на огорожу край дороги, тому зайвий закон шкідливий і непотрібний.

70

Томас Гоббс вважав, що необхідною гарантією правопорядку і за­конності є необмежена влада короля. Засуджував і громадянську вій­ну, вбачаючи в ній відродження ганебного стану «війни всіх проти всіх». Права державної влади сумісні з інтересами тих класів, які здійснили в середині XVII ст. в Англії буржуазну революцію. В теорії суспільства і держави Томаса Гоббса є зародки матеріалістичного розуміння суспільних явищ. Установлена в результаті революційних подій в Англії конституційна монархія відкрила великій буржуазії можливість перебрати на себе реальну владу і управління державою.

Гострі суперечності епохи знайшли відображення в ученні гол­ландського філософа Баруха (Бенедикта) Спінози (1632-1677), 3 ідеєю чіткої закономірності, причинної обумовленості всіх явиш природи і пов'язане політико-правове вчення. Необхідність, відповідно з якою існують і діють природа і кожна її частина, і є природне право, і важливо, що природне право Барух Спіноза ототожнював з «могут­ністю» — здатністю будь-якої частини природи до самозбереження: «право кожного поширюється так далеко, як далеко поширюється притаманна йому могутність». Людина така ж частина природи, як і всяка інша, прагнення до самозбереження визначає всі її пристрасті, афекти, тобто стан тіла, і їх усвідомлення. На пізнанні пристрастей (афектів) людей і прагнув Спіноза побудувати вчення про право і державу.

На політико-правове вчення Баруха Спінози, безперечно, пев­ний вплив мали капіталістичні відносини. За природою людина егоїстична і користолюбна, писав Барух Спіноза, і кожний захищає чужий інтерес тільки тому, що думає, як зміцніти своє благо, засу­джуючи гонитву за наживою, ненаситну жадобу до багатства як бе­зумство, безрозсудливість, що ними охоплені натовп, злидарі. Та вчення про суспільство, державу, природне право формується на уявленні, що користолюбство поряд з іншими афектами є вічною і незмінною рисою людської природи. Якщо ж кожний з величезним запалом шукає особистої користі, гадає Барух Спіноза слідом за Нік-коло Макіавеллі, а за справедливіше вважає ті закони, що необхідні для збереження і примноження його надбання, то політика має базу­ватися на тому, що умовою досягнення загального блага є забезпечення приватної власності. Об'єктивно це вело до визнання буржуазного суспільства і відносин природними, відповідними природі людини. Ось чому теорія права і держави, побудована на такій основі, по суті, могла б бути лише буржуазною. В ученні про суспільство, державу і природне право Барух Спіноза продовжує концепцію про державу Томаса Гоббса, але на відміну від нього вищою формою влади вва­жає не монархію, а демократичне правління і обмежує всевладдя дер-

71

жави вимогами свободи. Барух Спіноза є прихильником ідеї суспіль­ного договору, але ця ідея розуміється ним дуже своєрідно. Необхід­ність держави і законів обумовлена природною причиною — супе­речностями між пристрастями і розумом людей. Людина тоді вільна і могутня, коли керується розумом, а більшість людей (натовп) одер­жимі пасивними афектами, що штовхають і побуджуютьдо нерозум­них вчинків, а це і обумовлює необхідність права і держави. Якби люди від природи так були створені, що нічого не бажали б, крім того, на що їм вказує справжній розум, то суспільству, звичайно, не потрібні були б ніякі закони. Але людська природа зовсім інша. Кож­на людина прагне до своєї користі, але більшість керується своєю думкою, захопленням, а не розумом, сповнена примхами, не раху­ється з майбутнім. Тому жодне суспільство не може існувати без влади, без сили, а отже, і без законів, що стримують пристрасті і неприборкані пориви людей. Закони, що забезпечують заохочення або карають, необхідні для того, щоб підкорити розуму пристрасті, щоб стримати натовп, тримати людей і дотримуватися порядку і законності в суспільстві. Розумною і наймогутнішою державою вва­жалась демократична. В демократичній державі менше можно боя­тися безглуздя, недоладності, бо майже неможливо, що більшість зійшлась на одному безглузді, недоладності. Особливості демократії в тому, що влада і закони не протистоять народу і не суперечать його свободі.

Проголошена в Англії в ході революції республіка незабаром за­гинула. Реставрована монархія та реакційна політика Стюартів ви­кликала широке незадоволення, і їх було повалено. Прийнятий тоді, в 1689 році, «Білль про права» закріпляв основні правові вимоги бур­жуазії, державно-правові гарантії законності і правопорядку. «Слав­на революція» сформувала в Англії конституційну монархію, закрі­пила соціально-становий компроміс буржуазії з дворянством. Правові соціально-політичні теорії і концепції, підсумки «славної революції» знайшли обґрунтування в працях англійського філософа Джона Локка (1632-1704). В творі «Два трактати про правління» дається критика теологічно-патріархальної теорії і викладається кон­цепція природного права та суспільного договору. Концепція Джона Локка підсумовувала попередній розвиток буржуазної політико-пра-вової та соціальної теорії природного права і суспільного договору, а програмні положення доктрини містили найважливіші державно-правові вимоги буржуазії. Важлива особливість вчення Джона Локка в тому, що обґрунтовується ідея прав та свобод людини, існуючих в додержавному стані. Природний стан — «стан повної свободи в дії та розпорядженні своїм майном та особою», «стан рівності, за яким уся-

72

ка влада і всяке право є взаємними, коли ніхто не має більше за іншого». Природним правом є власність, як право на власність, шо виступала як право на власну особистість (індивідуальність), на свої дії, на свою працю та її результати. В ученні Джона Локка ідея трудової власності служила аналогії приватної буржуазної влас­ності. Саме праця відділяє «моє» і «твоє» від загальної власності; власність — щось нерозривно пов'язане з особистістю і «те, що лю­дина вилучає з предметів, створених і наданих їй природою, злива­ється зі своєю працею, з чимось таким, що їй невід'ємно належить». В природному стані всі рівні, вільні, мають власність і все це надбан­ня миру і доброзичливості. Та будь-який закон потребує гарантій. Для створення гарантій природних прав і законів люди відмови­лися від права самостійно забезпечувати права і закони.

Суспільна згода, гарантії природних прав і свобод стали спра­вою державною. Межі влади держави за всіх форм правління — при­родні права підданих. Державна влада не може брати на себе право повелівати за допомогою довільних деспотичних указів, навпаки, вона зобов'язана дотримуватись правосуддя, визначати права підда­ного за допомогою проголошених законів. Влада не може позбавити будь-яку людину частини власності без її згоди. Джон Л окк висловив ідею розподілу влади, вважаючи головним у її розподілі — забезпе­чення законності, непорушності правопорядку. Політико-правові, соціальні теорії та концепції Джона Локка мали величезний вплив на подальший розвиток соціально-політичної думки. Особливо широ­ке розповсюдження мала теорія природних невідчужуваних прав лю­дини, використана Джефферсоном та іншими теоретиками амери­канської революції і введена пізніше до французької Декларації прав людини і громадянина. На розвиток соціальної, політико-правової думки і конституцій мали вплив також теорії поділу влад, що слідом за Джоном Локком плідно розвивали Монтеск'є та інші теоретики природного права і суспільного договору, концепцій держави.

Теорія природного права та держави знайшла розвиток і в творах філософів, соціологів та правознавців Німеччини, Італії, Росії, Шве­ції, Данії та ін. Вчення Самуїла Пуфендорфа (1631-1694) формува­лося під впливом теорій Гуго Гроція, Томаса Гоббса та ін. Істотна відмінність теорії Самуїла Пуфендорфа — в намаганні примирити теорії Гоббса і Гроція, використовуючи загальний для них раціона­лізм. Спроба створити світську правову теорію, світські в своїй осно­ві вчення про державу, відстояти свободу думки тоді в умовах Німеч­чини стала прогресом. Проте Самуїл Пуфендорф обґрунтовував і необхідність збереження кріпосництва і князівського абсолютиз­му. Відкидаючи теологічну теорію походження держави, Самуїл Пу-

73

фендорф вважає державу продуктом свідомої діяльності людей, їх рішення об'єднатися. В основі виникнення держави лежать два до­говори: перший — між людьми про об'єднання і вибір форми прав­ління, другий — між людьми і обраним ними правителем про обов'язки підданих підкорятися владі і обов'язки правителя дбати про підданих. Послідовник Самуїла Пуфендорфа професор Христіан Томазій (1655—1728) першим у Німеччині почав розробляти природ­не право, продовжував лінію на вивільнення державно-правової на­уки від владарювання теології. Держава у Христіана Томазія — «при­родне суспільство, що містить в собі верховну владу заради блага всіх і громадянського благополуччя». Ліберальні побажання і ілюзорні теорії про віддалений суспільний ідеал виявились усього лише епізо­дом в історії. На зміну їм іде консервативне тлумачення природно-правових ідей, пропагується поліцейська держава. Спроба обгрунту­вати основи поліцейської держави зроблена Христіаном Вольфом (1679-1754). Політична історія Італії епохи феодалізму дуже склад­на. Побажання політичної централізації Італії і осудження свавілля і беззаконня, характерних для феодалізму, топталися на місці. Прог­ресивні мислителі просвітництва Цезаре Беккарія (1738—1794) та інші під впливом ідей Гуго Гроція, Томаса Гоббса, французьких просві­тителів Вольтера, Монтеск'є, Дідро, Гельвеція та інших детально займаються розробкою теорії природного права і суспільного дого­вору, формують концепції походження держави.

_Пп . . . . На рубежі XVII—XVIII ст. остаточно фор-

Сощальш і політико- _ ^ ^р

правові вчення в Росії мується абсолютна держава. Ліквідація в Ро­сії старофеодальних установ завершила ре­форми Петра І, поклала початок подоланню промислової, військової, культурної відсталості. За часів Петра І завершилась консолідація і законодавче оформлення феодалів у єдиний привілейований соці­альний стан, який різко виділявся серед населення. Офіційна док­трина абсолютизму включала традиційне, теологічне обгрунтування царської влади. Період петровських реформ супроводжувався знач­ними змінами соціальної, політико-правової основи, змісту і про­грами політики та соціальних заходів правлячих соціальних верств. В законодавчих актах твердилось, що імператор всеросійський є монарх самодержавний і необмежений у правах, і підкорятись його верховній владі не тільки за страх, але й за совість сам Бог велить. Реформи Петра І вважалися за загальне благо — сам цар дбає про народну користь. Та за загальним благом практично виднілося зміц­нення панівних верств суспільства — феодалів, розширення їх при-вілеєв, посилення кріпосництва. Спроби використати антифеодаль­ні за своєю спрямованістю, антитеологічні за ідейною основою,

74

реалістичні за постановкою і вирішенням проблеми політики і права теорії, щоб обгрунтувати деспотизм і кріпосництво, супроводжува­лися істотними деформаціями ряду положень теорій держави і пра­ва. Концепція суспільного договору, хоча і застосовувалася для об­грунтування абсолютизму, проте, знаходячи опертя у вченнях Гоббса, Гроція, Пуфендорфа та інших, мала інший сенс: утвердити закони кріпосництва, порядки феодалізму.

Тоді ж теоретиком абсолютизму в Росії виступив священик Фео­фан Прокопович (1681-1736). Одержав широку богословську освіту в Києві, потім у Польщі, Італії, читав курси філософії, богослов'я, риторіки та ін. Відвідуючи Київ, Петро І знайшов Феофана Проко-повича, палкого прихильника реформ і проектів. На запрошення Петра І священик Феофан Прокопович переїздить до Петербурга, там бере активну участь у здійсненні церковної реформи. В обґрунту­ванні петровських реформ і законів Феофан Прокопович виступав з трактатами, проповідями та іншими творами. Гостро критикував ка­толицизм, обскурантизм взагалі, в тому числі мракобісся старого православного духовенства. Ліквідацію патріаршества, установ Ду­ховної колегії, а потім Синоду Феофан Прокопович обгрунтував по­силаннями на перевагу колегіального управління перед одноосіб­ним. Поєднанням богословських та раціональних ідей Феофан Прокопович обґрунтовував необмежену монархію. Необмеженість влади самодержця випливає зі згоди, за якою народ відмовляється від своїх прав і свобод, наділяючи ними правителя, який володіє всім народом на загальну користь.

Прихильником теорії природного права виступав і Василь Мики­тович Татищев (1686-1750) — державний діяч, організатор гірничої справи на Уралі, історик, учений, який вніс значний вклад у розви­ток науки. Посилаючись на Гроція, Пуфендорфа та інших, Василь Татищев засуджував папську владу за інквізицію, за переслідування Коперника, виступав за розвиток освіти, науки. Значну увагу при­діляв теорії природного права та суспільного договору. Природне становище — це становище свободи; за природою людині потрібна лише корисна свобода, «з розумом і розсудливо застосовувана». Дого­вір взагалі розглядався як основа всякої держави, в тому числі і монар­хічної. Форми правління залежать від ряду об'єктивних умов: місця розташування, території і становища населення. Демократія — «за­гальнонародна» влада — можлива тільки в територіально невеликій державі. Представницька система вважалася ознакою аристократії (правління обраних) і характерна лише для невеликих держав (Шве­ція, Венеція та ін.). Росія, Франція, Іспанія та інші країни, «яко великі держави, не можуть інакше управлятися як самовласно». За-

75

хист і детальне обгрунтування самодержавства в концепції Василя Татищева поєднується з мрією про впровадження в систему органів влади чогось на зразок представницьких дворянських зібрань, щоб упорядкувати законодавство, досягти компетентності центрального правління, припинити фаворитизм, казнокрадство, хабарі тощо. Різ­ко виступав Василь Татищев і проти кріпосництва, вважаючи його протиприродним, що суперечить природі людини, коли людина має захищатися і оборонятися від поневолення.

Розвиток промисловості, ремесла і торгівлі, прискорені рефор­мами Петра, привели до помітного зростання впливу промисловців та купців, що формували буржуазію. Одним з перших ідеологів ро­сійської буржуазії став Іван Тихонович Посошков (1682-1726), який усі надії покладав на царя, дотримуючись традиційно-теологічного обґрунтування царської влади, виступав прихильником тотальної державної регламентації виробництва, праці, багатьох сторін побуту задля збільшення суспільного багатства.

Період петровських реформ — переломний і плодотворний в історії політико-правової та соціальної думки в Росії. З ним пов'яза­ні круті зміни змісту і форми політико-правової думки правлячого класу; на зміну патріархально-теологічним доказам і обгрунтуванню самодержавства прийшла теорія суспільного договору і природного пра­ва. Сприйняття її все ж не поставило політико-правову і соціальну думку Росії в залежність від Заходу, а, навпаки, приєднало російську думку до досягнень світової цивілізації, стимулювало і відкрило пер­спективи саме оригінального і самобутнього розвитку, вільного від патріархально-теологічних догм.

Соціологічні концепції ^гдайна боротьба у Франції XVIIІ ст. розкри-періоду кризи феодалізму ^ла протиборство прогресивного філософсь­кого, соціального і політико-правового вчен­ня з феодальним світоглядом, формування політичної свідомості буржуазії та народжуваного молодого робітничого класу. Просвіт­ництво як ідейний рух — закономірний щабель у розвитку буржуаз­ної соціально-політичної думки. Тоді в Європі проявляється полі­тичний радикалізм, що містить корінні рішучі дії і крайні погляди. Загальновизнаним лідером французького Просвітництва виступав визначний письменник і філософ Вольтер (справжнє ім'я Франсуа Аруе, який в історію суспільної думки увійшов як пристрасний ви­кривач католицької церкви, релігійного фанатизму і мракобісся. Феодальні порядки Вольтер критикував з позицій раціоналізму, вказував, що на зміну деспотичному правлінню прийде царство ро­зуму і свободи, де кожна людина матиме природні права — право на особисту недоторканність, право приватної власності, свободу пре-

76

си, свободу совісті тощо. Під свободою Вольтер розумів усунення феодальних пережитків, що сковували творчу ініціативу людини, її приватну підприємницьку діяльність. Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів. Вольтер передбачав ліквідацію кріпос­ного права, вивільнення селян від залежності церкви і держави. Про­пагував законність і ліберальні методи здійснення влади. Соціальні ідеї Вольтера відповідали інтересам торговопромислової верхівки французької буржуазії, спрямовували прогресивні сили суспільства на усунення феодальних порядків і повалення абсолютизму.

Визначним теоретиком держави і права Франції став Шарль Луї де Монтеск 'є, чиї суспільно-політичні погляди знайшли відображен­ня в романі «Персидські листи», а також в історичному нарисі «Роз­думи про причини величі та падіння римлян». Основна ж праця — книга «Про дух законів». Хід історичного розвитку, відмічав Шарль Монтеск'є, визначається не Божою волею і не випадком та збігом обставин, а дією відповідних закономірностей. Запозичуючи ідею природного (догромадянського) стану, Шарль Монтеск'є все ж від­кидає раціоналізаторські конструкції утворення держави, що виво­дилися із вимог природного права, не сприймав і саме поняття сус­пільного договору. Закономірності суспільного життя Монтеск'є розкриває через поняття спільного духу нації. За його вченням на загальний дух, моральність і закони нації впливають багато причин. Ці причини поділяються на дві групи: фізичні та моральні. Фізичні причини визначають суспільне (розміри і місце країни, чисельність населення та ін.). Моральні причини вступають у дію пізніше, з роз­витком цивілізації (політичний лад, релігійні вірування, моральні переконання, звичаї та ін.). В ученні Монтеск'є піднімається до сві­домості того, що історичний розвиток суспільства є результатом складної взаємодії об'єктивних і суб'єктивних причин. Серед мораль­них причин важливими є принципи державного ладу. Для Монтеск'є проблема раціональної організації суспільства — це проблема полі­тична, правова, а не соціальна. Ідеал повної свободи він обґрунтовує історичними формами держави: республіка (демократія та аристокра­тія), монархія і деспотія. Кожна з них має свій власний принцип, що характеризує державну владу, її взаємовідносини з громадянами. По суті, характеризуючи форми держави, Монтеск'є визначає і полі­тичний режим: республіка — держава, де влада належить або всьому народу (демократія), або частині його (аристократія); монархія — це одноособове правління, що опирається на закони, і деспотія — од­ноособове правління, але в ній відсутні закони, процвітає свавілля тощо. Та для забезпечення законів і свободи необхідний і в респуб­ліці, і в монархії поділ влади. Шарль Монтеск'є виділяє в державі

77

законодавчу, виконавчу і судову влади. Зосередження всієї повно­ти влади в руках однієї особи, установи або верстви неминуче веде до зловживання і свавілля. Крім розмежування компетенції, прин­цип поділу влади передбачає також надання гілкам влади спеціальних повноважень з тим, щоб вони обмежували і стримували одна одну. Вчення Шарля Монтеск'є про розподіл влади відзначалось новиз­ною у порівнянні з попередніми концепціями держави і влади. Ідеї Шарля Монтеск'є мали величезний вплив на подальший розвиток соціальної і політико-правової думки Франції та інших країн Євро­пи.