Соціологія релігії

Соціологія релігії відносно самостійна галузь знань, що зна­ходиться на стику двох галузей гуманітарного знання — соціології і релігієзнавства, одночасно складовий компонент і в релігієзнавства, і соціології. У системі науки соціологія релігії належить до соціоло­гічних теорій середнього рівня. Соціологія розглядає релігію як соці­альний інститут, у взаємозв'язку з іншими соціальними інститутами і суспільством. Соціологія вивчає місце релігії в суспільній системі, структуру релігійного комплексу і взаємодію між його окремими елементами, функції та роль релігії в суспільному просторі, характер її впливу на різні соціальні інститути і людей, соціальні визначе­ності, що обумовлюють виникнення, розвиток і існування релігії в суспільстві. Соціологія вивчає релігію не тільки як цілісне соціальне явище, але й на рівні соціальних спільностей і індивідів, аналізуючи характер і рівень їх релігійності, соціальну поведінку щодо релігії, ставлення до неї — не тільки віруючих, але й невіруючих людей.

1. Суть релігії

Релігія (лат. геіщіо — благочестя, набожність, Що таке релігія святиня, предмет культу) — світогляд і від-

чуття світу, система певних поглядів на навколишній світ, засно­ваних на вірі в існування одного або кількох богів, на різновидності надприродного. У соціології виділяються два рівні осмислення проб­лем релігії — теоретичний і емпіричний.

На теоретичному рівні релігія досліджується як цілісне соціальне явище в системі суспільних відносин і соціальних зв'язків. У такому випадку соціологія спирається на загальносоціологічні теорії, адап­туючи їх до об'єкта вивчення.

На емпіричному рівні здійснюються конкретно-соціологічні до­слідження , що дозволяють усвідомити проблему релігійності на макро-рівні (суспільство, географічні регіони, демографічні групи) і на мікрорівні (малі соціальні спільності й спільності окремих індивідів). У соціології релігії варто розрізняти власне наукові завдання, що випливають із самої природи соціологічного знання, від ідеологіч-

них завдань, пропонованих науці ззовні. Соціологія може викорис­товуватися й з теологічною, і антирелігійною метою. Але саме науко­ве знання про релігію ні релігійне, ні антирелігійне. Воно не претен­дує на осягнення надприродних об'єктів (Бога, загробного життя, безсмертя душі та ін.), оскільки все це не підпадає в компетенцію науки, у тому числі і соціологи релігії.

Визначити суть релігії означає виділити її основні і визначальні властивості, що, з одного боку, типові для всіляких релігійних явищ, а з іншого боку — дозволяють відрізняти релігійні явища від явищ, що належать іншим культурним сферам. Критерієм релігії служить поклоніння надприродному. Надприродне — суть, що не підкоряється природним законам. Це не тільки Бог, різні божества і духи, але й деперсоніфіковані суттєвості: Абсолютний Дух, Світовий космічний Розум. Але уявлення про надприродні сили ще не відображає спе­цифіки релігії, тому що надприродні сили зустрічаються й у ряді філософських вчень про божественний Абсолют. Але до філософсь­кого Бога даремно звертатися з молитвами і чекати якого-небудь сприяння людським устремлінням, тому що філософська ідея зне­особленого Бога служить лише принципом для пояснення картини будови Всесвіту і вирішення певних світоглядних аспектів. На відміну від філософії, релігія ґрунтується на вірі в особливу силу, якою володі­ють надприродні істоти, що дозволяє їм самовиражатися, впливаю­чи на людей і навколишнє середовище їх проживання. Впливи різні: творення, збереження, руйнування і відновлення. Людям у своєму житті властиво орієнтуватися, насамперед, на благо (незалежно від ціннісності), від дії надприродної сили переважно очікуються благі наслідки. Релігійні люди прагнуть до практичного встановлення і підтримки оптимальних відносин з надприродними суттєвостями. Саме тут головний зміст релігійного поклоніння, без чого немисли­ма ніяка релігія. Не випадково, що походження самої назви «релігія» пояснюється латиною геїщаге — зв'язувати.

У чому ж полягають оптимальні зв'язки і відносини з надприрод­ними суттєвостями? Насамперед, ставлення до них — як до суттєво-стей священних. Поняття священного одне з фундаментальних у релі­гієзнавстві і охоплює соціологію релігії. Священне (від лат. засег — обране, відділене, вилучене) розглядається в опозиції до профанного — навколишньої щоденності і звичайних явищ життя. Священне — не­звичайне, обране, відділене і вилучене від усього звичайного. Межею відокремлення священного від профанного служить його особливий авторитет, закріплений спеціальними нормами шанування. Тут ав­торитетом виступає надприродна сила в її могутності, таємничості й доброті.

718

719

Авторитет священного закріплюється спеціально встановлени­ми нормами шанування. Норми спрямовані на підтримку особливо­го достоїнства священного, на відміну від профанного. Норми вста­новлюють порядок поведінки у взаємодії з надприродними суттєвостями, визначаючи, як необхідно поводитися і від яких вчинків утримуватися, щоб гідно шанувати Бога, богів або духів. Такими регулятивними нормами служать різні ритуальні роз­порядження.

У християнстві норми передбачають здійснення віруючими таїн­ства причащання. Зміст таїнства полягає у дякуванні Ісусу Христу за зроблену ним жертву й у причетності його жертовному подвигу, за допомогою вживання двох символів — проскури, що символізує розп'яте тіло, і вина — символу пролитої Христом крові. У право­слав'ї і католицизмі причастя розглядається як таємниче, невидиме і незбагненне перетворення хліба і вина на реальне тіло і кров Ісуса Христа. Ритуальна дія має сакральний (тобто священний) зміст, закріплений авторитетом божественної особи Ісуса Христа і його життєвим подвигом. Обов'язкове причащання тілом і кров'ю Хри­ста виступає нормою, що є гідним ставленням до Божественного Сина, шанування його як рятівника людства. З іншого боку, існу­ють норми, що регулюють порядок причастя й обмежують поведін­ку християн у ритуалі. Віруючий-християнин має здійснювати таїн­ство натще, оскільки вважається неприпустимим зіткнення дарунків із матеріальною їжею. Безпосередньо перед причастям віруючий обов'язково сповідується, тому що, не очистившись від гріха, лю­дина стає не достойною прийняти святі дари. Тут маємо справу з табу щодо священного. Табу слід розглядати межею, що відокрем­лює священне від профанного і зберігає особливе достоїнство свя­щенного, підтримуючи його авторитет. Іншими словами, табу пе­редбачає: не роби зі священним так, як зробив би зі звичайними речами, а якщо зустрічаєшся зі священним, не поводься так сто­совно нього, як поводишся в повсякденному оточенні. Символом такої межі виступає огорожа навколо культового будинку, що відок­ремлює священний простір від мирського. Перехід через огорожу не є проста зміна місцезнаходження людини, але вказівка їй на не­обхідність істотної зміни соціальної поведінки стосовно до вимоги особливої поваги священного.

Здійснення нормативних вимог ритуалу на- ґитуал зивається ритуальним благочестям. Ритуаль-

не благочестя доповнюється моральним благочестям, дотриманням встановлених моральних норм священного. Духовний прогрес, у процесі якого людство дедалі більше освоює моральні цінності,

органічно включає в тканину релігійного життя, складає її етику. Моральні обов'язки священного охоплюють не тільки надприродні суттєвості, але й членів людського співтовариства. Візьмемо, при­міром, біблійні заповіді не убий, не кради, шануй батьків. їх дотри­мання — не тільки вимога гідного морального ставлення до людей. Біблійні заповіді-в іудаїзмі і християнстві, що вважають Біблію свя­щенним писанням, іменуються божественними заповідями. їх до­тримання — дотримання божественної волі, а отже — священний обов'язок перед Богом. Зрозуміло, поле священного в релігії не обмежується тільки ритуальною стороною, але й охоплює мораль­ну сферу в ситуації божественне — людське. Шанування надпри­родних суттєвостей невіддільне від ритуального і морального бла­гочестя, інша справа, в яких формах воно виявляється на тому або іншому рівні духовного стану людства. Не випадково, що назва релігія походить не тільки від латинського геїщаге — зв'язувати, але й від іншого латинського слова — геїщіо, у перекладі — благочестя. А разом обидва значення вказують на благочестя як основну вимо­гу встановлення і підтримки людиною належних відносин з над­природними істотами.

Сенс релігійного благочестя в єдності означає, по-перше, благо­честя як воздаяння божественному благої, у змісті належної його достоїнству, честі, на відміну від усього повсякденного, мирського; по-друге, благочестя як подяка, відповідно до якої людина прино­сить особливий дарунок божеству за той дарунок, що від нього одер­жує; по-третє, благочестя як сакральна відповідь людини на сак­ральний заклик з боку Бога (богів) неухильно дотримуватись визначених норм. Відповідно будується система поклоніння над­природному, заснована на благові і честі, благові і дарунку. З одно­го боку, божество робить людині честь тим, що дарує йому те або інше благо; з іншого боку, людина віддає божеству належну йому честь, шанує його за зроблене благо. Зрозуміло, поклоніння над­природному виступає суттєвою характеристикою релігії і визначає релігію як духовно-практичне життя людини. Людина інтегрована в суспільну систему й окремі її компоненти — різні спільності, ко­лективи і групи, предмет її заклопотаності — не тільки власне, але і суспільне благо, від якого багато в чому залежить і благо індивіду­альне.

Релігійне поклоніння не тільки справа індивідуальна, але й со­ціальна. У процесі релігійного поклоніння люди встановлюють між собою зв'язки і відносини, норми регулювання релігійних дій і поведінки, а й здійснюють контроль за їх дотриманням. Ство­рюється специфічна символічна модель, де відображається люд-

720

46 "Соціологія"

721

ський і соціальний досвід — модель сакральних символів. Релігій­на творчість, навіть якщо визнавати її божественним установлен­ням, як у теології, в соціології виступає соціальною творчістю. У процесі спільного поклоніння відбувається поділ між його учасниками обов'язків і відповідних їм соціальних ролей, які ускладнюються й дедалі більше диференціюються з розвитком релігійних традицій. Згодом формуються релігійні організації з ієрархічною системою, органами управління, інститутами віру­вань. Релігія стає соціальним інститутом. Якщо на містичному рівні релігію визначають як зв'язок між людиною і Богом (теоло­гічний підхід), то на соціальному рівні її утворюють зв'язки і відно­сини між людьми, призначені для спільного поклоніння надпри­родному (соціологічний підхід).