2. Розвиток соціальних знань у Стародавньому Світі

Міф і епос — Міфологія (грецьк. му/оз — розповідь, сказан-

стародавні форми ня) — фантастичне відображення дійсності,

відображення дійсності реальних подій у первісній свідомості, втілене

в характерну для давнини усну творчість. Міф виникає на ранніх етапах історії як розповідь, фантастичні образи якої (боги, легендарні герої, події та ін.) стали спробою узагальнити і з'ясувати різні явища природи і суспільства. Всяка міфологія долає,

44

підкорює і формує сили природи у відображенні і за допомогою відображення, але вона зникає разом із наступом справжнього, дій­сного панування над силами природи. Міф — це своєрідна форма прояву світогляду, світосприйняття стародавнього суспільства. В мі­фі всі явища природи і суспільства відображені в персоніфікованій формі, художньо узагальнених образах, але, на відміну від звичай­них чуттєвих уявлень, міфологічна фантазія сповнена чудес. Міф — завжди узагальнене відображення певних явищ, подій тощо. Міфоло­гія зображувала дійсність у тій чуттєвій формі, через яку людина сприймала навколишню природу, світ, сама будучи невід'ємною часткою природи та світу. З розвитком суспільства, що відобража­ється насамперед у меншій залежності людини від природи, здійснюється поступовий перехід від міфологічного сприйняття дій­сності, реальності подій і явищ до інших форм відображення. У різних народів це відбувається по-різному і на різноманітних істо­ричних стадіях розвитку. Виникають нові форми сприйняття світу, де уже фантастичні образи поступово змінюються людськими, на передній план виступає людина, яка не сприймає покірно визначену їй долю, а веде боротьбу з Фатумом, приносить себе в жертву заради інших людей або ж перемагає Зло. Виникає нова форма соціального знання — епос.

Епос — оповідь про минуле — малює картину життя народу, розповідає про його ідеали, мораль, прагнення. Ідеал, мораль вті­люються в образі історично реального або вигаданого героя-бога-тиря, сповненого незвичайної сили, розуму, хитрості, здатності подолати всі перешкоди, що виникають на його шляху. Герой спов­нений і Добра, і Справедливості. Втілюючи інтереси народу, герой бореться зі Злом, Неправдою, що символізують його противників, ворогів. Битва, насамперед, відбувається на фоні історичної долі народу, історичних подій і особливостей. Героїчний епос опоети­зований філософією, мораллю, політикою, нормами повсякденної життєдіяльності етносів, народів, елементами їх духовної культури.

Соціально-історичний прогрес народжує нові форми пізнання дійсності і її відображення у свідомості індивідів та маси. Як пер­винне, нероздільне знання філософія виникає в глибокій, сивій давнині, задовго до появи фізики, хімії, біології та інших наук. По­няття філософія — грецьке: філео і софія, що означає любов до мудро­сті. Можна подумати, що філософія виникла просто за потреби поміркувати, подумати знічев'я. Так іноді у звичайному, буденно­му житті і вживається поняття, коли хочуть перервати непотрібні міркування співрозмовника, кажучи: «Кинь філософствувати». І це не випадково.

45

В античності, в середні віки, в період панування богослів'я фі­лософія часто ставала нікчемним, пустопорожнім міркуванням, ви­користовувалась, щоб обгрунтувати всілякі релігійні, фантастичні уяв­лення. В дійсності ж, звичайно, філософія як наука нічого спільного не має з таким поглядом, міркуванням. Адже недаремно філософія виникла раніше інших наук, як тільки людина почала серйозно ду­мати про навколишній світ, прагнучи за її допомогою обгрунтувати суспільство, суспільні, політичні та соціальні явища і події. Людина, сповнена потреб практично оволодіти силами природи, пізнати нав­колишній світ, реальність життя, вдавалася до філософії. Поступово йшло становлення математики і природничих наук. Міфологія і епос заміняються точним описом минулих подій — історичними хроніка­ми та самою історією — наукою. Виникають, розвиваються і утвер­джуються елементи наукового знання. Успішному розвитку науко­вих знань сприяв розвиток суспільного поділу праці, поглиблення її спеціалізації.

Джерела пізнання соціальних явищ, історичних подій, пізнання суспільства сягають сивої давнини. Спроби формування соціальних теорій є в творчості Демокріта (близько 470 до н. є.— помер у глибо­кій старості), Платона (близько 428—347 до н. є.), Арістотеля (384— 322 до н. є.) та інших мислителів античності. Джерела, що дійшли до сучасності, свідчать про спроби пояснити суть різноманітних фак­тів, подій, явищ, процесів суспільного розвитку. Іноді вони здають­ся наївними, але тоді це були радикальні джерела пізнання світу і навколишнього середовища, пізнання суспільства. Значний інте­рес тоді становили проблеми виникнення та розвитку емпіричних соціальних досліджень, форм та методів збирання фактів, даних, описи подій, явищ та суспільного життя, способів, методів класифі­кації, систематизації, узагальнення тощо. Суспільна практика вима­гала глибше пізнати природу та закономірності її розвитку.

Перехід від первісносуспільних відносин до рабовласницьких і процес формування політичної організації суспільства, соціальної, станової, кастової структури, поява товарно-грошових відносин, тор­гівлі, військової служби, збирання податків та податей, утримання державного апарату тощо вимагали різноманітної і досить повної інформації. Це один із стимулів використання знань математики в соціальній сфері. Виникає тоді і потреба в різноманітній інформації про населення, його склад та заняття, необхідної для обліку в проце­сі вироблення політики владних структур і влади в цілому. Здійсню­ються перші переписи населення і перші спроби кількісного аналізу соціальних явищ та процесів. Про перший перепис населення у ста­родавніх євреїв у XII ст. до н. є. згадується в Біблії. Наука підтвер-

джує факт проведення перепису населення царем Давидом (близько 973 до н. є.). Перепис зайняв тривалий період. Його результати свід­чили, що ізраїльтян налічувалось більше 800 тис. сильних чоловіків, здатних воювати, а іудеїв 500 тис. Безперечно, переписи населення мали політико-економічне значення. На Стародавньому Сході цар Давид створив велику централізовану державу, що об'єднала Ізраїль та Іудею, встановив релігійний культ, сформував постійне військо, розвинену систему державного апарату (суду, чиновників, збирачів податків та податей, писарів та ін.).

Створення держав обумовило потребу розвитку емпіричних со­ціальних досліджень. Переписи населення, здійснювані воєначаль­никами, свідчили про пошуки резервів воїнів та робочої сили. На­селення здебільшого сприймало переписи як богопротивну справу. Так, в Римській імперії, в Росії часів Петра І переписи населення викликали протести, чутки про пришестя нечистої сили, спалахува­ли бунти, спостерігалося масове ухилення від реєстрації тощо. Пе­реписи населення і його майна в Стародавньому Римі здійснювали­ся з метою визначення соціального, політичного, військового та податкового статусу людей.

„ . Історія Стародавньої Греції дає багатий ма-

Вчення про суспільство . ^г ... т-Г

в Стародавній Греції ^теР^іал Я™ соціологи. Процеси становлення й розвитку суспільства та соціальних знань — дуже важливий об'єкт аналізу умов появи соціальних спільностей, різноманітних соціальних інститутів, об'єднань, установ, збагачен­ня системи соціальної орієнтації, ідеалів, потреб, інтересів, критері­їв суспільного і індивідуального престижу тощо. Процеси, що відбу­валися, мали й інший важливий аспект: формування та розвиток емпіричних досліджень, соціальних явищ та подій, що ставали дже­релом досліджень, класифікацій, узагальнень емпіричних фактів, по­дій, явищ і становили поняття протосоціології.

Аналіз перших кроків емпіричних соціологічних досліджень в Стародавньому Світі показує повну залежність їх розвитку від знань математики, геометрії, фізики. Розвиток філософії йшов паралельно з історичними знаннями, але ці два пізнавальні процеси хоча ніколи і не перетиналися, але збагачували один одного. Пізнавальний дос­від історії не вивчався філософією, а соціально-філософський ана­ліз суспільних процесів відсутній в історії: стихійна реалізація істо­ричної необхідності, соціальні, економічні, політичні процеси, війни та інше породжували та підтримували упевненість в існуванні Долі, Фатуму, приреченості і даремних прагнень та спроб людини подола­ти їх. Ні історики, ні філософи античності не розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами. Для

46

47

них суспільство ще виступає як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія уявлялися як компонент космічного буття. Звідси і прагнення філософів розглядати суспільство, державу, індивідів в аспекті загального, спільного.

Історія античності свідчить, що з появою рабовласницьких су­спільств, чіткого поділу праці на фізичну та розумову і перетворення розумової праці на специфічну сферу діяльності змінюється і харак­тер пізнання: суто прагматичне, спрямоване на задоволення прак­тичних потреб, пізнання набуває власної логіки розвитку, формує внутрішні потреби, що уже можна назвати показовими. Власне, виникає наукова самосвідомість, формуються окремі елементи гно­сеології, тобто вчення про здатність, здібність людини пізнавати дій­сність, вчення про джерела, форми і методи пізнання тощо. Пізнаваль­ні потреби разом із соціальними обумовлюють виникнення перших спроб опису та фіксації подій минулого і сучасного, їх осмислення, оцінки та аналізу. Поступово дедалі більшого значення набувають проблеми істинності, достовірності документів та історичних фак­тів, про які йде оповідь, виникають і розвиваються окремі принципи систематизації і опису історичних подій та викладу фактів, з'явля­ються перші спроби історичних оповідей про минуле на основі раціо­нального переосмислення міфів, епосу, легенд, подій, хронік та ін. І міфологічне, і епічне відображення реальності поступово витісня­ється філософським осмисленням реальності та історичними опові­дями про життя суспільства, його соціальні структури, системи сус­пільних і міждержавних відносин та ін. Соціальні потреби класового суспільства породжують нові форми їх відображення, обґрунту­вання і захисту, обумовлюють появу детальніших способів аналізу соціальних проблем та методів їх реалізації. Розумова, теоретична діяльність піддається розшаруванню, роздрібненості. Виникають найрізноманітніші галузі знань: поряд з історичними, філософськи­ми знаннями розвиваються політичні, правові та інші форми сус­пільствознавства.

_ Творчість визначного філософа Стародавньої

Платона та Арістотеля Греції Платона велика і різноманітна. Соці­ально-політичні проблеми найповніше ви­рішуються в працях «Політика», «Держава», «Закони». Потребу в державі та законах Платон пояснює постійним прагненням людей до задовольнення їх бажань, прагненням наблизитися до суспільно­го ідеалу. Основне зло сучасного йому суспільства Платон вбачав у людському егоїзмі, що випливав з комерціалізації людських відно­син. Срібролюбство, жадоба, корисливість, свавільність, зарозумі­лість та зухвальство підривають стабільність суспільства. Таке

суспільство хворе зсередини і його необхідно лікувати: повернути розвиток «спиною до моря», на думку Платона, це «найгірше сусід­ство». Море наповнює країну прагненням легко нажитися за допо­могою великої і малої торгівлі, вселяє в душі лицемірство і брехливі звички.

Держава забезпечує задоволення природних потреб людей, і тому в сучасній державі люди поділяються на верстви, спільності, групи відповідно до особливостей їх душі. Існують правильні і не­правильні форми державного ладу. Правильними формами держав­ного ладу Платон вважає монархію і аристократію тому, що вони законні і їх діяльність спрямована на досягнення у суспільстві благ та злагоди. Неправильними формами політичного устрою держави для Платона виступають: тимократія (панування честолюбців і корис­толюбців, що прагнуть до наживи і збагачення), олігархія (панування купки багатіїв-марнотратців, злодіїв, майстрів темних справ, здат­них на злочини заради користі), демократія — влада більшості, що може бути законною і незаконною, якщо демос — народ — силою захопить владу, та тиранія — влада однієї особи над усіма. Тиран приходить до влади на хвилі лицемірного популізму: всім посміхаєть­ся, всіх обіймає, звільняє від боргів, роздає землю, а трохи пізніше знищує декого з тих, хто виступає проти тирана або засуджує його дії. Платон правильним і неправильним формам державного устрою про­тиставляє ідеальну державу, що здатна реалізувати основний прин­цип життя: справедливість та благо (в його розумінні) для кожного члена суспільства.

Держава Платона — це ідеалізація афінського кастового устрою, суть якого полягає в поділі громадян на три стани: філософів-пра-вителів, стражів і безпосередніх виробників — землеробів та ремісни­ків. Кожний стан має займатися тим, на що здатний, і не втручатися в справи інших станів. Гармонійне ієрархічне поєднання станів, які до­повнюють один одного, діяльність станів на основі врахування внут­рішніх якостей кожного з них створюють ідеальний державний устрій: розумному началу — філософам — належить панувати, простому ж началу — стражам — бути збройним захистом від внутрішніх та зов­нішніх ворогів, підкоряючись розумному началу. Обидва начала — розумне і просте — управляють началом нерозумним — вільними землеробами і ремісниками, які за «своєю природою прагнуть ба­гатства». Платон намагається сконструювати свій ідеальний поліс за допомогою творчої трансформації принципів східного ієрархічного управління — генерального поділу суспільства на два стани: управлін­ців і виробників. Суть конструкції Платона полягає у фундаменталь­ній перебудові самого полісного життєустрою: усунення відуправлін-

48

4 "Соціологія"

49

ня суспільством більшості вільних громадян (землеробів, ремісників) і передачі їх політичних прав закритому стану верховних управлінців та їх помічникам. Принцип Платона «займатися своєю справою» про­тистоїть полісному принципу загального доступу до політичних рі­шень: в ідеальній державі Платона «мізерні бажання більшості під­коряються розумним бажанням меншості». Людина для держави, а не держава для людини — ось кредо політичної філософії Платона. Дер­жава має бути щасливою «не в окремо взятій її частині, не так, щоб лише дехто в ній був щасливим, але так, щоб держава була щаслива повністю». Платон відкидає всі існуючі види державного устрою як нестійкі і ганебні саме тому, що в них влада завжди стає результатом реалізації і панування партикулярних інтересів певних соціальних верств, спільностей.

Використання «східної» ідеї про жорстке розмежування різних станів необхідне Платону для того, щоб зробити владу внутрішньо незалежною від тиску матеріальних інтересів, ліквідувати доступ до неї всіх власників. Звичайно ж, залучення філософів до управління Грунтується, насамперед, на тій основі, що філософи за духовним складом і родом діяльності найбільш далекі від мирських спокус. Хоча Платон у «Законах» допускає участь усіх громадян в управ­лінні державою через складну систему багатоступеневих виборів, все ж сам проект держави — та ж версія тотального панування. Оволо­діння політичним мистецтвом відрізняє дійсного управлінця від усіх інших, що володіють владою. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організувати і вести загальнодержавне життя, плести політичну тканину.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про дер­жаву вніс відомий філософ Арістотель — учень знаменитого філосо­фа Платона. Арістотель став основоположником логіки, психології, політики та ряду інших галузей знань, залишив величезну спадщину: вчення про суспільство, державу і владу. Визнаючи вічність існування світу і вічний рух, Арістотель прийшов до висновку про існування вічної причини світу і його вічного руху. У межах власне філософії залишається осмислення суспільного буття людини, її пізнавальних можливостей. З ускладненням філософських систем виділяється така галузь, предметом вивчення якої стає природа суспільства, або су­спільна природа людини.

Сенс життя людини — досягнення вищого блага діяльністю, твор­чою, продуктивною працею. Тільки розумна діяльність, творча, про­дуктивна праця робить людину красивою. Держава-поліс виникає природно, як і всі живі організми в природі. Лише в державі людина стає повноцінною, тому що людина «за природою своєю істота полі-

50

тична», «істота соціальна». Той, хто живе поза державою,— або недо­розвинута морально істота, або надлюдина. Арістотель робить спро­би об'єктивно визначити достоїнства і недоліки різних форм прав­ління і пропонує найоптимальніший варіант державного устрою.

Аналіз походження та розвитку держави дає Арістотелю можли­вість визначити, що історичними формами спілкування людей стали сім'я, поселення, які складалися з кількох сімей, колонії, тобто ро­дові землегосподарські общини, з яких потім формується, склада­ється держава-поліс. Держава домінує над індивідом, сім'єю і родом, тому що покликана забезпечити високу моральність усіх мешканців, жителів поліса-держави. Всім громадянам держави забезпечується справедливість тому, що «право, яке служить мірилом справедли­вості, є регулюючою нормою політичного спілкування». Критично розглядаючи всі відомі тоді спроби полісної перебудови суспільства, принципово відкидає державноцентричний спосіб вирішення проб­леми Платоном. Не бачить виходу Арістотель і в тому, щоб «зробити державу надто єдиною», особливо за допомогою спільності жінок і майна, замінити «симфонію унісоном або ритмом, одним тактом». Тотальній програмі абсолютної єдності, підкорення інтересів части­ни інтересам цілого, тобто підкорення інтересів індивідів інтересам держави, протиставляє Арістотель і ідею відносної єдності, що грунту­ється на досягненні збалансованого поєднання приватних інтересів. Уявлення про те, що абсолютна цілісність є великим благом, невір­не, тому що для держави, особливо для поліса з дрібними інтереса­ми, цілісність є відносною.

На думку Арістотеля, держава є сформованою і певною сукуп­ністю громадян. Тут мова йде уже не про первинні елементи держа­ви: індивід, сім'я та інше, а про громадян. Громадянин той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави. Держава — продукт природного розвитку і подібна до первинних об'єднань, що при­родно виникли як сім 'я і поселення. Але держава — це і вища форма відносин. У політичному спілкуванні всі інші типи відносин досяга­ють мети: з огляду на те, що природа і різноманітні форми їх спілку­вання досягають свого завершення тільки в державі, Арістотель вва­жав, що природа держави стоїть перед природою сім'ї, індивіда, що держава передує індивіду. Але Арістотель виступає захисником права людини, індивіда, насамперед індивідуального права приватної влас­ності, обґрунтовує необхідність індивідуальної сім'ї і її індивідуаль­ної специфіки в порівнянні з державою, виділяє в суспільстві класи і верстви вільних людей: землероби, ремісники, торгівці, наймані робітники, заможні люди (знать), воїни, стражі, судді, управлінці. Найкориснішим класом вважає землеробів, які внаслідок своєрід-

4* 51

ного способу життя і територіальної розкиданості не схильні актив­но втручатися в управління державою. Управляти державою повинні люди, які мають достаток і здібність, знання та уміння. Це люди середнього класу.

Зібравши та узагальнивши величезний досвід міст-держав (полі­сів), Арістотель сформулював шість форм управління державою, три з яких вважав правильними. Класифікацію державних форм, їх розподіл залежно від кількості владарюючих (один, небагато, більшість) Арістотель вважає непринциповими, а виділяє внутріш­ні якості управління, що може бути регульованим, правильним і нерегульованим, неправильним. У правильних формах правлячі суб'єкти через систему норм і обмежень різноманітного характеру діють в інтересах спільного блага. В неправильних формах правлячі суб'єкти не стримуються такою системою норм та обмежень і тому діють у своїх власних інтересах, встановлюючи абсолютні режими правління. Правильними формами державного правління, що забезпе­чують загальне благо і користь, Арістотель вважав монархію — царсь­ку владу, аристократію — владу небагатьох, знатних, які мають здібності, знання та уміння управляти людьми, політію — правління більшості, збалансоване правлінням, відібраним на основі цензу, освіченості, уміння піклуватися про загальне добро і благо. Непра­вильними, ненормальними формами вважались тиранія — необмеже­не правління однієї особи, яка використовувала владу повністю в своїх інтересах і користі; олігархія — правління небагатьох знатних і бага­тих осіб, які владу використовували лише у власних інтересах і корис­ті, демократія — необмежене правління незаможної більшості людей, що здійснюється винятково в інтересах більшості людей. Для Арісто-теля насамперед важливі внутрішні принципи організації влади, те, заради чого влада діє. Суб'єктом влади можуть бути і одна особа, і нечисленні групи, і більшість народу, але головне, щоб їх влада не абсолютизувалася, а ставала відносною, не безмежною, а регулюю­чою. Свавілля демосу аж ніяк не краще свавілля тирана. Тільки там, де у складі населення середні верстви мають переваги або над обо­ма крайнощами, або над однією з них, державний лад може розра­ховувати на стійкість.

Система Арістотеля має дуже багато елементів соціологічних знань, що належать до предметної сфери протосоціології, у ній за­кладено елементи наукового знання про соціальне управління, ви­значено деякі його особливості. Попередники Арістотеля також ро­зуміли необхідність управління державою суспільством. Управління державою — певний процес, а не теоретична система знань для за­безпечення процесу управління. Уперше Арістотель порушує, і

52

частково вирішує, проблему способу життя і відмічає, що спосіб життя великою мірою залежить від пізнання, від того, що людина розуміє під щастям або благом. Виділяються три способи життя: перший — грубий, коли люди під благом і щастям розуміють лише розваги та втіхи; другий — державний, коли гідні та діяльні люди розуміють пова­гу, почесті як мету життя, і третій — споглядальний спосіб життя. Досить глибоко розглядає Арістотель і таку, суто соціологічну, проб­лему, як дозвілля і вільний час. Дозвілля — початок всього і умова роз­витку порядності та політичної діяльності людини — істоти політич­ної. Дозвілля — невід 'ємна складова частина життя людини у зв 'язку з користуванням благами, відчуттям задоволення, щастя, блаженства тощо. Дозвілля — не просто вільний час, а час, заповнений різнома­нітними заняттями, філософським спогляданням, грою, фізичними вправами, забавами, що викликають відчуття приємності та задово­лення, мистецтвом, музикою, бесідами, спілкуванням тощо. В ді­яльності певне місце займають суспільні цінності: життя людини, роль поколінь у житті держави, доброта, порядність, справедливість та ін.

Соціально-політична ідеологія Стародавньої Соціально-політична Греції та Риму формувалась у процесі роз- ідеолопя Риму ^Ґ .

кладу міфу і виділення відносно самостійних

форм суспільної свідомості. Інтенсивна торгова діяльність греків, розширення пізнавального кругозору, вдосконалення технічних на­вичок і вміння, активна участь громадян у справах поліса, особливо демократичного, викликала кризу міфологічних уявлень і спонукала шукати нові методи пояснення подій і явищ у світі. Соціально-полі­тичні і правові вчення в Стародавньому Римі формувалися на основі філософських напрямів, перенесених з Греції. При формуванні со­ціально-політичних теорій і концепцій римські мислителі, філософи опиралися на запозичені з грецьких джерел уявлення про форми держави, співвідношення закону і справедливості, природні права та ін. Новизна та оригінальність політичного світогляду римських мислителів полягали у висуненні ідей, концепцій, теорій, відповід­них до відносин зрілого рабовласницького суспільства. Виникнення великої земельної власності і концентрація багатства, супровод­жуючись поглибленням соціальних суперечностей і непримиримос­ті, поставили панівні верстви перед необхідністю посилити соціаль­но-правовий захист майнових відносин. Усвідомлення потреби захисту майнових відносин викликало у панівних верств підвище­ний інтерес до правових і соціальних засобів закріплення свого па­нування, породжувало уявлення, що держава слугує захистові майна і тримається на злагоді громадян. Тоді ж посилюються практична

53

діяльність юристів з тлумачення законів, узагальнення юриспру­денції як самостійної галузі знань, розширюються і розробляються соціальні проблеми та ін. Уточнюються, доповнюються соціально-політичні теорії, що відображають перебудову державних механіз­мів у період, коли республіканська форма правління змінюється промонархічним режимом. Визначними ідеологами сопіально-полі-тичних та правових учень виступають знаменитий оратор Марк Ту­лій Ціцерон (106—43 до н. є.), відомі юристи Гай, Папініан, Павел, Ульніан, Модестін. Пізніше зароджуються теократичні доктрини Ав-густіна Блаженного, в яких виправдовується держава, що стоїть на захисті порядку на землі і допомагає церкві спрямовувати світ зем­ний до світу небесного, зберігати і підтримувати єдність людських думок і бажань. Помітний слід в історії Стародавнього Риму залиши­ли соціально-політична і правова думка (знаменитим стало визна­чення держави — «справа народна»,— дане Ціцероном), а також ідеї про право (закон) як зв'язки, основи суспільства та здійснена рим­ськими юристами кодифікація законів, становлення нової світової релігії — християнства.

Наростання кризи рабовласництва вело до різкого погіршення становища народу. Могутня державна машина Римської імперії жор­стоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля на­родних мас вело до посилення релігійних настроїв, надій і сподівань на допомогу фантастичних сил. Початкове християнство (приблиз­но І ст.— перша половина II ст.) різко відрізнялося за характером від пізнішої ідеології церкви. Християнством засуджувались рабовлас­ництво, утиски і безправність християн, проголошувалось знищен­ня Римської імперії, яку називали «царством диявола», і чекали при­шестя месії Христа — визволителя, Божого посланника, який зруйнує царство зла, кине гнобителів в «гієну вогняну», встановить рай на Землі. Еволюція християнства супроводжувалась жорстокою бороть­бою між церквою і різними сектами. З середини II ст. протест при­гноблених проти рабовласництва набирає широкого єретичного руху. Помітною віхою у розвитку соціально-правової ідеології християнсь­кої церкви стало вчення єпископа Аврелія Августіна (354—430), про­званого Блаженним. Розвиваючи вчення про державу, Августін вказував, що в світі існує дві держави: «божий град» (церква) і «град земний» (держава). Церква йде по землі, маючи за мету небо, «цар­ство небесне». Град земний — держава — творіння людське, його мета — тримати всіх у покорі, підтримувати тимчасовий порядок. Джерелом зла є вільна воля людей, що веде їх від самотності до спіль­ності, а рабство створене не природою, не правом людей, а виною їх перед Богом та ін. Людина, затиснута в тяжких лещатах соціального

54

життя, звертається до релігії, шукаючи саме в релігії порятунку від усіх лих та страждань. Світогляд Августіна — одне з джерел схола­стики. Утворі «Про град Божий» Августін розвиває християнську теорію фатальності Божественного зумовлення, земному граду протиставляючи град Божий, всесвітнє панування церкви. Тоді вважалось, що Рим як священне місто не може бути підкорений і тому захоплення Риму галлами подається як подія, що збентежила світ. Августін пояснював: захоплення галлами Риму — кара Гос­подня.