4. Праця — основа суспільного виробництва

Праця — основна умова життя людини і функціонування суспіль­ства. Праця є, насамперед, процес, що відбувається між людиною і природою, процес, де людина власною діяльністю опосередковує, регулює та контролює обмін речовин між собою і природою. Речо­вині природи людина сама протистоїть як сила природи. Завдяки праці, людина напала на слід свого природного розвитку, виділилася зі світ у тварин і стала думаючою, розумною істотою, тобто справді людиною. Звичайно, праця створила людину. Праця, створивши лю­дину і людське суспільство, виступає однією з перших передумов жит-тя і розвитку людини, оскільки сама є специфічним процесом, що мож­ливий лише у суспільній діяльності, у спілкуванні людей між собою. Праця завжди виступає у формі колективної діяльності. У вироб­ництві люди вступають у взаємини, адже не можна не об'єднуючись Досягти спільної мети. Для того, щоб виробляти, створювати матері-ильні блага, люди вступають у певні стосунки, але тільки в межах суспільних зв 'язків ці стосунки, як і їх ставлення до природи, виступа­ють у формі виробництва.

541

Праця як цілеспрямована діяльність людей є водночас найпрос­тішою абстракцією, що виражає найдавніше ставлення людей до при­роди й один до одного в усіх суспільних формах виробництва. Прац_я як окреме поняття з'явилося порівняно недавно, а саме тоді, коли виникає відносно розвинена сукупність багатьох видів праці і коли жоден з конкретних її видів — землероба, ремісника, комерсанта та інших не міг уже відтворювати різноманітність людської діяльності З перемогою великого машинного виробництва виникла розвинена сукупність конкретних видів праці, за яких праця найчіткіше висту­пає як засіб створення багатства взагалі, тобто капіталу, і втрачає свій специфічний зв'язок з певним робітником.

Суб'єктом і носієм праці стає лише людина. Машина, тварина, певні сили природи можуть виконувати певну роботу, та в поняття праці ця діяльність не входить. Проте й діяльність людини не пов­ною мірою збігається з поняттям праці, бо праця — це не всяка, а лише суспільно-корисна діяльність. Праця як суспільно-корисна ді­яльність — категорія соціально-історична. Чим ширше, глибше, уні­версальніше здійснювана людиною праця, яка розкривається в тру­довому процесі, тим різноманітнішою стає сукупність засвоєних і засвоюваних людиною явищ та речей зовнішнього світу, тим багат­шим і універсальнішим стає внутрішній духовний світ особистості та суспільства. З розвитком і урізноманітненням трудової діяльності зростає практична необхідність духовного освоєння навколишнього світу. Людина все більш свідомо випереджає хід майбутніх подій, уявно обганяє історичний процес. Перетворюючи і видозмінюючи реальний світ, людина у процесі праці ставить нову мету, внутріш­ньо більш складні проблеми, випереджає в намірах та прогнозах наслідки своєї діяльності. На жаль, праця, створюючи чудові речі для інших, нерідко супроводжується зубожінням працівника. Змі­нюється ручна праця машинною, але водночас частина робітників потрапляє у варварські умови праці, які перетворюють людину-робітника на придаток до машини. Метою праці є створення мож­ливостей для підвищення добробуту людей, покращання умов їх праці та побуту.

У теорії і на практиці провідна і визначальна роль належить ак­тивно-практичному ставленню до реальностей життя, що виступає як об'єктивний закон виникнення йрозвитку внутрішнього духовного світу суспільства й людини. Виробництво матеріальних благ супро­воджується присвоєнням, пристосуванням та видозміною предметів природи за умов певної суспільної форми. Суспільна форма вироб­ництва зумовлює ту чи іншу структуру суспільства, ставлення людеи до природи через віддзеркалення в їх почуттях і мисленні зв'язків

542

людей, що виникають у процесі виробництва матеріальних благ. Од­ночасно узагальнюється й розкривається ставлення людей до об'єк­тивного світу, до суспільства і природи. Багатство і обмеженість ду­ховного світу окремої людини і суспільства загалом визначаються і типом панівних у суспільстві виробничих відносин. У минулому в теорії та практиці закріпилося вузьке розуміння праці як економіч­ної категорії. Трудова діяльність оцінювалась з позицій матеріаль­ного утилітаризму і зводилась до процесу виробництва матеріаль­них цінностей, а в загальному вираженні розумілась як процес утилітаризації природи. Речовинно-утворювальна функція праці гі­пертрофувалася так, що сам суб'єкт праці — людина — розглядався переважно як виробник споживчих вартостей, а соціально-утворю­вальна функція лише декларувалась. Але ж відомо, ще Георг Гегель, а за ним і Карл Маркс, за процесом виробництва речей змогли поба­чити процес відтворення людини, опосередкований зміною оточую­чого світу.

Основні призначення праці — задоволення потреб індивіда й суспільства, необхідність досягнення практично корисних, утилі­тарних результатів. Але працю не слід обмежувати лише вироб­ництвом матеріальних благ, необхідних для задоволення людсь­ких потреб, а вбачати в ній процес задоволення головної людської потреби — потреби у праці. Породжена необхідністю задоволення життєвих потреб, праця постійно формує і збільшує нові потреби, актуалізуючи життєдіяльність людини. Безперечно, праця за своєю природою — явище суспільне. Первіснообщинний лад об'єднав людей через необхідність добувати їжу, переборювати стихійні ли­ха, боротися з ворогами. Саме тому праця кожного члена роду без будь-яких опосередковуючих ланок безпосередньо включалася в суспільну працю.

З розвитком виробничих сил у характері праці сталися суттєві зміни, насамперед поглиблюється розподіл праці. Суспільний ха­рактер праці проявляється не в процесі створення продукту, а в про­цесі його реалізації, коли виявляється, що індивідуальні витрати на виробництво продукту не збігаються із суспільними нормами. Зви­чайно ж, до змісту праці завжди входить обмін діяльністю між інди­відами, а праця робітника — жива праця є доповненням живої праці всіх інших індивідів. Ставлення до навколишнього світу здійснюєть­ся людиною через спільну працю. Якщо специфічно-характерну ри­су людської праці складають використання й створення засобів пра-Ш, то праця несе в собі атрибут суспільності, а така суспільність Переноситься на історично визначені види праці як механізми соці­ального наслідування.

543

Уявлення про працю складається у людей досить рано, а виник нення спільної форми праці припадає на період відносно зрілого суспільства, коли не тільки виникає розвинена сукупність конкрет них видів праці, а й жоден з них не претендує на панування. Усі види праці перетворюються на різновид промислової праці, а система роз­поділу праці приводить до того, що метою виробництва стає вироб­ництво багатства. Багатство — історично накопичена праця в її кон­кретній формі. Праця за таких історичних умов — це праця взагалі спрямована на накопичення багатства незалежно від його різнови­дів. Формування такої праці передбачає реальну можливість перехо­ду індивідів від одного виду праці до іншого в умовах розвиненої сукупності її різновидів. Суспільна праця дозволяє подолати вузь­кий горизонт утилітаризму людської діяльності з виходом до її духов­ності. Заснована на мисленні логіка людської діяльності набуває ути­літаризму, дозволяє діяти не на користь сваволі, а за мірками всіх речей і обставин. Перебудовуються схеми людської діяльності, і лю­дина, стаючи суб'єктом діяльності, підпорядковує її внутрішній ло­гіці розвитку. Мислення як суб'єктивний базис такої діяльності уяв­ляє її в соціальному баченні як суспільну працю, тому що її зміст стає суспільним. Така праця адекватна суспільній природі людини. Пра­ця розкриває і переводить у матеріал мислення загальні закономірні зв'язки, на основі чого й складаються загальні прояви людської сві­домості — наука, мораль, мистецтво, право та інше.

У сучасному суспільстві перенесення центру ваги в суспільному розподілі праці на розумову працю пов'язане з докорінною зміною місця й ролі людини у виробництві: робітник замість того, щоб бути головним агентом процесу виробництва, стає ніби поруч з ним. Тен­денції розвитку сучасного виробництва такі, що проста праця витіс­няється, правилом стає творча діяльність, яка відкриває простір для розвитку всіх обдарувань, здібностей тощо. Зміна змісту праці, деда­лі більше наповнення її духовним змістом, як і відкриття у праці її найважливішої людинотворчої функції, є здобутком розвитку людсь­кої думки. У такому визначенні праця забезпечує рух думки до опа­нування загальним. Людська діяльність — це таке утворення й вико­ристання знарядь праці, що, по суті, нескінченне, не має завершеного стану, не створює підсумкового абсолютного продукту. Основним ре­зультатом трудового процесу є перетворення набутих знань і нави­чок на особисту власність.

Соціалізація особи розкриває власне суспільну природу людини, не тільки безпосереднє спілкування між людьми, а й спілкування через знаряддя праці, через опосередкування трудовою діяльністю. Засвоєння знань і раціональних прийомів діяльності, втілених у зна-

544

рлддях праці, стає вихідним моментом при залученні особи до трудо­вого життя. І не тільки через власний досвід, а й через знання осо­бистість починає сприймати навколишній світ, відкриваючи в ньому нові властивості й відносини. Праця за своєю суттю є засобом буття, через посередництво якого формується й розвивається людина.

_п Різноманітність форм праці, взята у конкрет-

і суспільнТіосини но-історичному і предметно-прикладному значенні, служить основою її класифікації. У працях соціологів Ірини Чанглі, Льва Гордона, Едварда Клопова, Віталія Врублевського та інших подається класифікація форм праці. Суспільна природа праці отримує якісно нову визначеність з того моменту, коли людська діяльність безпосередньо зрощується із сус­пільними умовами реалізації, що становлять стосунки людей з при­воду організації трудової діяльності. Ті особливості людської діяль­ності, які відрізняли її від природних процесів, відступають з першого плану у міру формування людини як суспільного суб'єкта. Мається на увазі суб'єкт, який породжено й виховано суспільством, що функ­ціонує у суспільстві й пов'язаний з іншими членами суспільства різ­номанітними суспільними відносинами. Діяльність і суспільні відно­сини нерозривні, діалектично взаємно обумовлюють одне одного. Демонструючи нерозривність людської діяльності з конкретно-істо­ричними формами відносин людей, праця стає предметом спеціаль­ного осмислення, коли суспільні відносини починають визначати зміст і форми діяльності, набуває функцій її організації та стимуля­ції, у сфері суспільного виробництва вичленовуються виробничі від­носини як відносини базові, що визначають історичний тип суспіль­ства. В процесі суспільного виробництва результат праці окремої людини стає вихідним пунктом праці інших людей, і в кінцевому результаті тільки внаслідок сукупної діяльності колективу природний матеріал доходить до завершення у вигляді предмета людської потреби. Розви­ток людини відображає, з одного боку, її ставлення до процесу праці, а з іншого — до виготовленого нею продукту праці. Єдність утворю­ють предметний характер людської діяльності та суспільний спосіб її реалізації.

Отже, характер трудової діяльності визначається формами соці­альних зв'язків людини з об'єктивними умовами суспільного вироб­ництва. І тут простежується закономірність: безпосередньому став­ленню людини до предметів природи передує ставлення людей, однаковою мірою причетних до суспільних умов виробництва. Уже саме залучення людини до трудового процесу означає втрату людиною самої себе. В Усіх випадках, коли виробництво починає орієнтуватися не на по­треби особистості, а на отримання матеріального продукту, спосте-

³⁵ Соціологія" 545

рігається факт відчуження і людини від людини, і людини від приро­ди. Знецінювання людини відбувається через знецінювання їїтруд₀_ вих навичок, а виробництво зводиться тим самим до праці. Цінність людини-творця за таких умов зводиться до вартості її як різновиду продуктивної сили. Така праця викликає звуження кругозору люди­ни, гальмує її інтелектуальний розвиток, а з цим інтелектуальний розвиток суспільства.

Знецінювання людської праці та байдуже ставлення людини до її подальшого вдосконалення відбуваються через суперечності між: наяв­ним багатством дійсно універсальних форм людської праці і таким ха­рактером суспільного виробництва, при якому конкретний вид праці що відповідає індивідуальним нахилам, є випадком. Праця втрачає сут­тєву єдність у сфері відносин між людьми і предметом докладання їх здібностей, перетворюючись зі способу самоствердження й само­розвитку людини на засіб створення матеріального багатства. Відок­ремлення індивідів у виробничому колективі — не тільки наслідок розділення праці, а й перетворення людини на невід'ємний, своє­рідний елемент матеріального виробництва.

Соціологія праці — це галузь соціології, що вивчає трудову ді­яльність як соціальний процес, соціальні фактори підвищення ефек­тивності праці, вплив технічних, технологічних і соціальних умов на ставлення людей до праці. Виходячи із характеристики праці як про­цесу, що формує людину і суспільство, виділяють три основних ас­пекти суті праці.

По-перше, соціологія праці — це соціальні закономірності взаємодії людей у процесі виробництва, а механізми дій і форми виявлення закономірностей визначаються через діяльність трудових колективів і особи. Тут аналізується комплекс проблем, пов'язаних з діяльністю людини і колективу в умовах використання традиційних і нових технологічних процесів, а також в екстремальних умовах праці (праця монтажників, шахтарів, працівників хімічного виробництва, атомних електростанцій).

По-друге, соціологія праці — це комплекс показників, що свід­чать про ставлення людини і колективу до праці, її характеру, змісту, умов. Тут аналізуються фактори мотивів ставлення людини і колек­тиву до праці, пов'язаних, насамперед, з матеріальним зацікавлен­ням змістом праці, взаємовідносинами у колективі, сенсом праці.

По-третє, соціологія праці стосується соціальної організації під­приємства, функціонування колективу, тобто особливої системи сто­сунків, що утворюють сукупність ролей, цінностей, зв'язків між працівниками цього колективу. До сфери соціології праці входять різноманітні проблеми, що стосуються структури трудового колек-

546

тивУ, й°^г0 Функцій, взаємовідносин між членами колективу, в тому числі підлеглими і керівниками (аналізуються проблеми соціально-психологічного клімату колективу, конфліктів, які є в ньому, мето­дів керівництва, стосунків між керівниками і лідерами тощо). Важ­ливими є ті соціальні процеси, що протікають у колективах при реалізації соціально-трудових відносин, тобто безпосереднього функ­ціонування та зміни станів соціальних спільностей, прошарків, окре­мих працівників у процесі їх трудової діяльності.

Основними категоріями соціології праці ви- Категорп ступають: умови праці, організація праці, види

соцюло п р праці, ставлення до праці, задоволеність пра-

цею та трудовим колективом, соціально-психологічний клімат колек­тиву тощо. Вивчаючи ставлення до праці, мотивацію праці, задово­леність працею та інше, доцільно виділяти основні суспільні функції праці, що відтворюють її діяльнісну сутність. По-перше, праця висту­пає засобом задоволення людських потреб. Це одна з найважливі­ших функцій праці, з якої починається суспільне буття людини. По-друге, праця — засіб відтворення суспільного багатства. Через трудову діяльність людина, задовольняючи свої потреби, опосередковує, ре­гулює і контролює обмін речовин між собою і природою. По-третє, праця — це безпосередній творець суспільства і основний фактор суспільного прогресу. Задовольняючи потреби людини і створюючи багатства, праця лежить в основі будь-якого суспільного розвитку. По-четверте, людинотворча функція праці проявляється в тому, що праця постає передумовою розвитку самої людини в усі історичні епохи. Створюючи всі цінності людського буття і розвиваючи у праці суспільство, людина як суб'єкт суспільного розвитку розвиває саму себе. По-п'яте, праця — це сила, що прокладає людству шлях до свободи і дає людям можливість заздалегідь враховувати дедалі більш віддалені природні й суспільні наслідки своїх дій. Саме у праці і за допомогою неї суспільство пізнає закони розвитку і закони природи.

Праця — першооснова виникнення людського суспільства, цементує головні устої його існування і прогресу. Функціонуючи як спосіб задо­волення людських потреб, праця породжує першу істинно людську потребу — потребу діяльності, тобто самої праці. Потреба праці — це суспільні відносини, що створюють об'єктивну основу людської сутнос­ті- Стимулом праці виступає потреба не в самій дії, «аби працюва­ти», а споживча цінність процесу праці як творчості, як акту самови­раження особистості. Ставлення до праці — це відтворення трудової Діяльності в загальній системі цінностей суспільства й особистості, а також ставлення людини, соціальної спільності до конкретних видів трудової діяльності, включаючи суспільний статус і престиж профе-

547

"■

сій, зміст і умови праці, потреби й мотиви, пов'язані з діяльністю на окремому робочому місці, у виробництві тощо. Ставлення до праці характеризує ставлення людини, соціальної спільності як до соці­ально життєвої цінності, до професії, до роботи в конкретних вироб­ничих умовах певного виробничого циклу тощо.

Важливу роль у діяльності на виробництві ві-трудової діяльності Д іграють стимули та мотиви трудової актив­ності. Стимули — осмислені спонуки, викли­кані впливом об'єктивних чинників. У суспільстві завжди діє досить складна система мотивів трудової діяльності, що, з одного боку, вклю­чає велику кількість факторів, які визначають активність людини, з іншого боку, неоднозначно, по-різному впливає на різних людей. Стимули праці тим сильніші, чим більшою мірою результати діяль­ності задовольняють сукупність потреб інтересів, що спонукають до дії відповідної якості.

Соціологія праці (в розвинених державах Заходу частіше назива­ється індустріальною соціологією) почала розвиватися у 20—30-х ро­ках XX ст. Досліджуючи проблеми, пов'язані із соціальною суттю праці, індустріальна соціологія важливим об'єктом аналізу ставить соціально-трудові відносини. Один з відомих сучасних американсь­ких соціологів Фредерік Херцберг вважає, що західна соціологія про­аналізувала три найважливіших підходи до вивчення і регулювання виробничої поведінки робітників.

Перший підхід. Науковий менеджмент, який базується на розроб­леній на початку XX ст. теорії американського інженера Фреда Тей-лора. Згідно з теорією ефективності, праця людини збільшується зведенням виробничого завдання до найпростіших операцій, які не потребують складних трудових навичок. Поштучна відрядна прогре­сивно-преміальна система оплачування праці викликала підвищен­ня продуктивності праці навіть старих і ледачих робітників. Хроно­метрування робочих операцій з метою економії рухів і спрощення трудових функцій, детальний опис кожної операції, докладний інс­труктаж, погодинна оплата і система бонусів (великих премій з при­бутків підприємства, отримуваних раз чи двічі на рік за успіхи у пра­ці), збиральні конвеєри — все це наукова організація виробництва, яка широко і з успіхом використовується у промисловості й досі.

Початком другого підходу соціології до регулювання виробничої поведінки робітників стали проведені у 20—30-х роках XX ст. амери­канським ученим Елтоном Мейо знамениті хотонські експерименти у Вестерн Електрик Компані поблизу Чикаго. Вивчаючи вплив різ­них факторів на підвищення ефективності виробництва: умови та організацію праці, заробітну плату, міжособистісні стосунки, стиль

548

керівництва тощо, Елтон Мейо показав роль людського і групового факторів. В концепції «людських відносин» Елтон Мейо акцентує увагу, по-перше, на тому, що людина — це соціальна істота, орієнто­вна і включена до контексту групової поведінки; по-друге, жорстка ієрархія підпорядкування і бюрократична організація несумісні з при­родою людини та її свободою; по-третє, керівники промисловості повинні орієнтуватися більшою мірою на людей, ніж на продукцію. Це забезпечує соціальну стабільність суспільства і задоволення інди­віда роботою. Другий підхід названий менеджментом людських від­носин. Саме з другого підходу розпочалася американська індустрі­альна соціологія. В сучасних умовах в її межах досліджуються і практично розробляються важливі проблеми організації праці.

Третій підхід до регулювання виробничої поведінки робітників пов'язаний з ім'ям американського соціолога Берреса Фредеріка Скіннера і названий ситуативним менеджментом. Тут використову­ються матеріальні, соціальні спонукальні фактори. Винагорода за працю пов'язується з досягненням конкретної мети у трудовому про­цесі, а головною турботою менеджера стає оцінка результатів діяль­ності робітника і добування матеріальних та моральних стимулів. Звичайно ж, підходи до регулювання виробничої поведінки робітни­ків не вичерпують проблеми мотивів трудової діяльності робітників. Сучасні соціологи Заходу, а потім і Сходу, розробляють концепції трудових мотивів, широко використовуючи теоретичне положення концепції трудових мотивів Абрахама Маслоу, Фредеріка Херцберга та інших.

„ . Теорія трудової мотивації американського

людських потреб психолога і соціолога Абрахама Маслоу роз-

криває потреби людини. Класифікуючи по­треби людини, Абрахам Маслоу розподіляє їх на базові (потреба у харчуванні, безпеці, позитивному самооцінюванні та іншому) і ви­робничі, або мети-потреби (у справедливості, благополуччі, порядку та єдності соціального життя тощо). Базові потреби розміщуються відповідно до принципу ієрархії, у порядку зростання від нижчих матеріальних до вищих духовних: по-перше, фізіологічні й сексуаль­ні потреби — у відтворенні людей як носіїв робочої сили, їжі, дихан­ня, фізичних рухів, житла, відпочинку тощо; по-друге, екзистенці­альні потреби — потреба у безпечному існуванні, впевненості у завтрашньому дні, стабільності умов життя і діяльності, прагненні запобігти несправедливому ставленню, а у сфері праці — у гаранто­ваній занятості, страхуванні від нещасних випадків тощо; по-третє, соціальні потреби — у прив'язаності, належності колективу, спілку­ванні, турботі про іншого й увазі до себе, участі у спільній трудовій

549

діяльності; по-четверте, престижні потреби — у поважному ставлен­ні з боку інших людей до потреб у службовому зростанні, статусі престижі, визнанні й високій оцінці; по-п'яте, духовні потреби -„ потреби у самовираженні через творчість. Перевага теорії Абрахама Маслоу в поясненні взаємодії факторів, у відкритті їх рушійної пру­жини, в тому, що потреби кожного нового рівня — актуальні, суттєві для індивіда лише після задоволення попередніх. Крім того, Абрахам Маслоу зазначив, що фізіологічні, сексуальні та екзистенціальні по­треби природжені, а всі інші — соціально набуті.

Подальший розвиток концепція трудової мотивації знаходить в теорії Фредеріка Херцберга, названій мотиваційно-гігієнічною теорі­єю. Тут виділяються вищі потреби (досягнення, визнання, просуван­ня, власне робота, можливість творчого зростання і відповідальнос­ті) й нижчі потреби, яким відповідають десять мотиваційних факторів: політика компанії, технічний нагляд, стосунки з керівником, між-особистісні стосунки з колективом, стосунки з підлеглими, заробі­ток, безпечність і гарантія роботи, особисте й сімейне життя, умови праці й статус. Проводячи дослідження трудових мотивів, Фредерік Херцберг помітив, що коли люди говорили про незадоволення робо­тою, то мали на увазі переважно оточення, а коли задоволені — саме роботу. Звідси висновок, що будь-який індивід має не одну систему потреб, а дві, якісно різні, незалежні одна від одної, які по-різному впливають на поведінку людей.

Перша група — гігієнічні фактори. Не належать до змісту роботи, вживаються для позначення комфортних умов праці й побуту, нала­годженої організації праці й режиму роботи, забезпечення робітни­ків різними пільгами й житлом. Ці фактори сприяють розвиткові психологічно комфортних стосунків між робітниками, а в результаті — очікуванню незначного рівня задоволення потреб роботою чи заці­кавленості нею, а лише відсутності незадоволення. Ефективні «гігі­єнічні» умови праці закріплюють, стабілізують персонал, але не­обов'язково спонукають до підвищення продуктивності праці.

Друга група факторів — мотиви — задовольняють, з точки зору Фредеріка Херцберга, внутрішні потреби і включають визнання, до­сягнення успіхів у роботі, інтерес до її змісту, відповідальність, са­мостійність тощо. Саме вони визначають задоволеність роботою і підвищують трудову активність. Тому задоволеність — функція зміс­ту роботи, а незадоволеність — функція умов праці. Звідси, за допо­могою профілактики гігієнічних заходів покращання середовища можна успішно позбутися незадоволеності робітників, але тільки до певного нульового рівня ставлення до своєї роботи. Для того, шоб зсунути людину з мертвої точки і підняти зацікавленість у пращ,

необхідні додаткові заходи збагачення праці. Фредерік Херцберг вва­жає, шо емпірично доводячи те, що матеріальну винагороду, зарпла­ту премії не можна розглядати як постійно діючий фактор, оскільки люди працюють за гроші до певної межі, аби відчувати себе впевнено. Однак це зовсім не означає, що за наявності грошей вони обов'язко­во почувають себе щасливими і підвищують продуктивність праці. Підвищення зарплати прив'язує робітника до підприємства, якщо в іншому місці він отримує менше, але не завжди стимулює підвищен­ня продуктивності праці.

Основним результатом мотиваційно-гігієнічної теорії стала роз­роблена Фредеріком Херцбергом концепція збагачення праці, яка включає сім елементів: прямі стосунки з клієнтом; персональну від­повідальність товаровиробника і звітність; зворотний зв'язок; право на безпосереднє звернення; вільний графік; контроль за ресурсами; підвищення кваліфікації та набування унікального досвіду. Кон­цепція визнана багатьма американськими компаніями. Сформовані й реалізовані три основних (групових) проекти організації праці. По-перше, «менеджментучасті» в США, який є обговоренням робітників з адміністрацією деяких управлінських рішень; по-друге, «соціотех-нічні системи» — такі, наприклад, як бригадна організація праці, зви­чайна у компанії «Вольво» (Швеція), що надає групам робітників повноваження визначення режиму й графіка роботи, можливості ротації робочих місць всередині групи. І, по-третє, «гуртки якості» (в Японії), які наділяють робітників відповідальністю за статистич­ний облік якості продукції та внесення пропозицій удосконалення, поліпшення виробництва.

Проблемні мотиви діяльності аналізуються і марксизмом. Згідно з марксизмом, людство виступає як процес породження людини людською працею, а основу історичного руху складає спосіб вироб­ництва матеріальних основ життя людини як виду. Матеріальний характер стосунків, що виникли в процесі виробництва, дає реальну можливість свідомого формування й управління механізмом тру­дової діяльності. Такими механізмами виступають цілісні орієнти­ри особистості, потреби, мотиви, воля, бажання, характер, інтереси, емоції. Всі вони спрямовані на досягнення мети — гармонійного і вільного розвитку кожної людини в єдності всіх властивостей (фізіо­логічних і соціальних) — як необхідної умови розвитку всіх членів суспільства. Головним у русі є скасування економічного відчужен­ня, тобто необхідною передумовою для цього є забезпечення безпо­середнім виробникам можливості бути власниками основних засо­бів виробництва, визначення мети виробництва, вибору засобів, Методів і шляхів їх досягнення.

550

551

Аналізу мотивів праці і діяльності в Україні традиційно приділя­лося багато уваги. Суспільствознавці прагнули до обгрунтування і впровадження в практику господарювання механізмів трудової ак­тивності мас, працюючих за принципами матеріальної зацікавле­ності і високосвідомого ставлення до праці. Проте тільки зміна сис­теми матеріального стимулювання була нездатна всебічно змінити ставлення до праці різних категорій працівників і непомітно перет­ворювалася на жорсткий (суворий) обов'язок (політичний, юридич­ний, моральний) і в теорії, і в реальному житті. Героїко-романтич-ний образ праці перебував у повній гармонії з її підневільністю.

Факторами, що обумовлюють ставлення до праці, виступають технологічні й функціональні особливості змісту конкретного виду праці. Функціональний зміст праці — сукупність об'єктивних мож­ливостей розвитку творчих здібностей особи у конкретному виді тру­дової діяльності. Саме тут реалізується творча функція праці, а її відсутність у трудових стимулах сильно знижує дієвість будь-яких систем заохочення. Мотиви трудової діяльності породжуються всією сукупністю взаємин у колективі, де працює людина: стосунки з ке­рівником, колегами, елемент змагання у трудових відносинах тощо. Такий рівень мотивів не відміняє інших, а ніби надбудовується над ними, надаючи їм колективної орієнтації. У трудових колективах на­роджуються початки суспільного прогресу. Існують у трудовому ко­лективі й різноманітні системи солідарності, які стимулюють уста­новлення сприятливого клімату в бригадах, цехах тощо (великого розмаху набула солідарність на підприємствах СІЛА, Франції, Анг­лії, Японії тощо). Здійснюються різні програми, засновані на теорії людських відносин (Елтон Майо, соціометрія Джекоба Морено). Вва­жаючи найбільш небезпечною хворобою США «низьку згуртова­ність», Джекоб Морено говорить, що за допомогою соціометричних тестів, соціального контролю за поведінкою малих груп, здійснення соціального регулювання з урахуванням відносин потягу й огиди можна замінити соціальні революції «революціями співробітництва». Існують і мотиви усвідомлення змісту праці, підготовлені всім розвитком інтересів людини. Такий рівень закінчує мотивацію тру­дової діяльності і випливає з особливостей соціально зумовленої структури особи робітника (зміст та інтенсивність потреб і запитів, характер життєвих ідеалів і прагнень).

Сукупна для всіх мотивів активність людини свідчить про те, шо результативність праці, зростання її продуктивності залежать не тільки від рівня її технічного оснащення, професійної дієспроможносгі люди­ни—її знань, умінь і гідної матеріальної винагороди, а й від не завжди придатних для обліку показників соціального розвитку: морального по-

«7

тенціалу особистості, форми людського спілкування, атмосфери у тру­дових колективах тощо. Виникає соціально-психологічний баланс, який зумовлює загальний стан задоволення чи незадоволення людини ви­конуваною нею роботою. Підвищення ефективності праці все більше залежить від тих капіталовкладень суспільства, які спрямовуються не тільки на науково-технічне переозброєння праці, а й у сферу соціаль­ного розвитку і забезпечення людей.

Проблема національної безпеки і її головної

Економічна безпека ^ґ .. .

в країнах ринкової складової — економічної безпеки, зали-

трансформації шається актуальною для кожної країни. Ак-

тивна цілеспрямована політика держави, яка протидіє загрозам стабільності економічної і політичної систем,— об'єктивний фактор суспільного життя. Національна безпека — більш широке поняття, аніж економічна, і загрози, шо виникають, відсте-жуються спеціальними державними інститутами, що виробляють ре­комендації уряду з їх відвернення. Однак проблеми національної, в тому числі економічної, безпеки для багатьох країн світу або доко­рінно змінюються, або перестають бути актуальними. І насамперед тому, що загальносвітові інтеграційні процеси перетворилися в головну домінанту суспільного розвитку. Відособлені, замкнуті локальні господарські системи в XIX ст. поступилися наприкінці XX ст. місцем національним, що динамічно замінюються, та гло­бальним всесвітнім господарствам. Практично тільки починається перехід до єдиної системи всесвітнього господарства.

Відомий фахівець глобальних проблем Лестер Туроу вважає, що років через двадцять американці перестануть говорити про те, що зайняті в американській економіці, і почнуть усвідомлювати себе частиною глобального господарства. Ті держави, що здатні включи­тися в нову глобальну економіку, користуватимуться її плодами, інші ж — приречені на прогресуюче відставання і деградацію. У сучасних умовах поза інтеграційними процесами, поодинці вже неможливо забезпечити необхідну динаміку господарської системи. Західні Дослідники, відзначаючи революційні зміни в сфері технології (мікро-електроніка, біотехнологія, телекомунікації, сучасні розробки в про­грамному забезпеченні), пов'язують їх з не менш глобальними зміна­ми, що відбуваються в системі суспільних відносин. Політолог Джордж Гелбрейт вважає найсуттєвішим фактором для розвинутих країн подолання войовничого націоналізму. Національна ідентичність Уже не пріоритетна для економічно розвинутих країн. У бідних, еко­номічно відсталих країнах, особливо для маргінальної частини насе­лення, войовничий націоналізм залишається значимим фактором сус­пільного життя.

553

У сучасних умовах економічно слабкі країни — незалежні держави, що виникли після розпаду Радянського Союзу, роблять важку спробу переходу від директивної, керованої з центру еко­номіки до ринкової. В умовах ейфорії, викликаної здобуттям са­мостійності, регіональні політичні еліти не знайшли адекватних методів реформування економіки. Проблеми економічної без­пеки незалежних держав неймовірно загострилися. Ще недавно діяв єдиний народногосподарський комплекс. Беручи участь у загальносоюзному поділі праці, національні республіки успад­кували при розпаді Союзу частину загального економічного потенціалу, що обумовило недосконалу, іноді спотворену струк­туру виробництва. Україна з розвинутим сталеливарним комп­лексом, важким машинобудуванням залишилася без паливно-енергетичних ресурсів, що надходили в необхідній кількості зі східних регіонів єдиної країни. Порушення господарських зв'язків, що формувалися століттями, не може не викликати кри­зових явищ. Становище посилилось ще й тим, що багато країн пострадянського простору тільки почали створення державності без необхідних елементів цивільного суспільства, демократії, поваги до закону.

Ще один фактор, що обумовив для нових незалежних країн гостроту проблеми — непрофесійний підхід до вибору шляхів рефор­мування центрально-керованої економіки. Базуючись на поверхо­вих поглядах ліберальної політичної економії про те, що магічна сила невидимої руки ринку проявиться автоматично, правляча еліта зопалу кинулася здійснювати реформи. Джордж Гелбрейт вважає, що це «...напад безглуздого оптимізму». Перехід до ринкового гос­подарства вимагає часу і усвідомленості, має грунтуватися на про­думаних і обережних діях, розрахованих на тривалий період. Сво­бода вибору, конкуренція, приватна власність — такі цінності неокласичної теорії безперечні і необхідні для динамічного роз­витку країни. Вимагаються певні суспільні умови, що в нових не­залежних країнах ніколи не існували. Результати не забарилися виявитися — найжорстокіша криза, що охопила всі сфери суспіль­ства — економіку, політику, духовну сферу, культуру. Тоді в надії використовувати досвід передових країн традиційної ринкової економіки звернулися до західних консультантів, забувши засте­реження Френсіса Бекона, що саме подібність мавпи з людиною робить її огидною. Радниками дальших реформ у перехідних еко­номічних системах запрошені західні спеціалісти, які не володі­ють конкретною економічною ситуацією нових незалежних країн, а головне — не розуміють специфіки їх реформування. Об'єктивні

причини заважали виробленню адекватних економічній ситуації рекомендацій. У рецептах західних фахівців і політиків перева­жав і суб'єктивний фактор.

Правлячі кола країн пострадянського простору, заклопотані особистим збагаченням, не розпізнали чи не захотіли розпізнати шляхи ефективних реформ. Про що йде мова? Англійський еко­номіст Джеймс Ангрессано, торкаючись перехідної економіки, підкреслює, що з самого початку 90-х років перетворення в краї­нах Центральної і Східної Європи виходили з інтересів Заходу і визначалися ідеологічними постулатами, властивими неокла­сичній теорії, такими як надання ринку західним кредиторам до­ступу до сировини, вільна наймана праця, посилення політичного впливу в регіоні. Розвал економіки Росії, а потім економіки Ук­раїни, що стався наприкінці 90-х років, підтверджує думку анг­лійського економіста. Проблема економічної безпеки значно за­гострилася.

Сучасна економічна наука, торкаючись суті визначення поняття економічна безпека не дає однозначної відповіді. Але розбіжності у визначенні поняття економічна безпека не глибокі. Економічна без­пека — це сукупність умов і факторів, що забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність і стійкість, здатність до по­стійного відновлення і самовдосконалення. Навряд чи таке визна­чення уразливе для критики. Разом з тим є сумнів в коректності поняття незалежність стосовно до економіки. У світі не знайти краї­ни, навіть найбагатшої, що не залежала б або від енергоресурсів інших країн, або від діяльності фінансово-промислових груп, що маніпу­люють мільярдами гарячих грошей. Безпека країн світової співдруж­ності обумовлюється, подібно олігополістичному взаємозв'язку, їх економічною взаємодією.

Процеси глобалізації раціональні, ефективні. Економічна безпека — сполучення економічних, політичних, правових умов забезпечує стійке в тривалій перспективі виробництво максималь­ної кількості економічних ресурсів на душу населення. Тут викли­кає сумнів абсолютизація розміру виробництва економічного Ресурсу на душу населення, тому що нерідко розподіл між соці­альними спільностями створює реальну загрозу економічній без­пеці. Безперечно, економічна безпека — це стійкість соціально-еко­номічної системи, здатність її до саморозвитку, взаємодії в умовах ^глобалізації господарського життя. Науково-технічний прогрес викликає порушення рівноваги. Найважливіша якісна характери­стика — здатність економіки перебудовуватися, тобто переходи­ли на більш високий рівень збалансованості з найменшими соціаль-

554

555

ними й економічними витратами. Ця якість, властива суспільній системі, виступає найважливішим фактором економічної безпе­ки. Творче руйнування — форма прояву суспільно-економічного прогресу. Однак досвід реформування країн пострадянського про­стору свідчить про те, що можливий і варіант руйнування без тво­рення, варіант руйнівної дії, що загострює проблему суверенної економічної безпеки.

Дискусійними залишаються показники економічної безпеки Економічна безпека не тільки макро- і мікроекономічна, не тільки регіональна проблема, але й проблема, яка безпосередньо тор­кається індивіда, тобто окремої особи. В економічній теорії відо­ма класифікація потреб індивіда, представлена соціологом Абра-хамом Маслоу. Другою, після фізіологічних потреб є потреба у безпеці. У цивілізованому світі саме людина — носій прав і сво­бод — є безпосередня мета. Сюди необхідно віднести усе, що скла­дає основу формування і розвитку особи, внутрішній світ людини, її творчі здібності, матеріальний добробут, освіту і науку, а також духовну культуру. Усе це можливо при забезпеченні економічної безпеки особи. Економічну безпеку характеризують показники якості і рівня життя людей — доходи населення і його диферен­ціація, стан зайнятості, забезпеченість житлом, рівень споживан­ня продуктів харчування і товарів тривалого користування, пи­тома вага витрат на різні групи товарів і послуг, тривалість життя. Безперечно, важливими є і граничні значення показників, тобто ті величини, за якими економічна система втрачає свою стійкість, що загрожує самому її існуванню.

Проблеми зміцнення економічної безпеки пов'язані насампе­ред з економічним зростанням і в промисловості, і в сільському господарстві, тому важлива інвестиційна активність. На жаль, тут картина безрадісна: тіньова економіка — загроза економічній без­пеці країни, серйозний фактор, що погіршує інвестиційний клімат у країні. Низький експортний потенціал, дефіцит платіжного ба­лансу тісно пов'язані з проблемою збалансованості бюджету, та з року в рік витрати перевищують прибутки. Як наслідок — росте внутрішня і зовнішня заборгованість України. Важливий фактор — легітимність влади, тобто довіри населення до уряду, правлячої еліти, до здатності її адекватно, в інтересах народу, а не вузьких кланових груп компрадорської буржуазії здійснювати економічну і соціальну політику. На думку вчених, причина тривалого економіч­ного зростання на Заході — політична стабільність, заснована на верховенстві закону і повазі прав власності. У поєднанні з більш чутливою (тобто ліберальною) економічною політикою все це за-

клало основу для значного економічного зростання. Усі ці умови Україні відсутні. Ступінь довіри до влади винятково низький, верховенство закону лише декларується, соціальна політика неефек­тивна. Економічна політика України залежить від здатності держа­ви уряДУ> правлячої еліти завоювати довіру населення, проводити соціальну політику в його інтересах, утверджувати владу закону. Вирішивши такі проблеми, Україна міцно займе гідне місце у світо­вому співтоваристві.

Література

Пирожков С, Поповкін В. Українська економіка: важкий шлях до ринку // Політика і час— 1994, № 4; Проблеми економіки України і сучасність.

Хаек Ф. Безработица и денежная политика. Правительство как генератор делового цикла // Зкономические науки.— 1999, № 10—12.

Ширяева А., Мамедова Н. Неклассическая модель государственного регули-рования рьіночньїх отношений.— М., 1996.

556

557

СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

Політика — важливий фактор природно-історичного процесу — виступає в двох своїх основних функціях: загальноорганізаційної основи суспільства та конкретної регулятивно-контрольної сфери або систе­ми, що спрямовує життя, діяльність, відносини людей, суспільних со­ціальних спільностей, класів, націй, народів і країн. Роль політики в суспільстві обумовлена трьома її властивостями: універсальністю, все-охоплюючим характером, здатністю впливати практично на будь-які сторони життя суспільства, його елементи, ланки, відносини, почина­ючи з держави і завершуючи людиною; винятковою проникаючою здат­ністю, тобто можливістю безмежного проникнення і, як наслідок, ат­рибутивністю, тобто здатністю поєднувати неполітичні суспільні явища, відносини і сфери. Весь спектр проблем, пов'язаних з політи­кою, охоплює комплекс наук, галузей знань.