2. Морально-гуманістичний зміст життя людини

Для чого жити? Нагадаємо. Марксизм сенс життя людини вбачав У її самоцінності і самоцілісності. Але важливо не обмежуватися тим, Щоб бачити сенс життя людини у самому житті, ігноруючи питання: для чого жити? Концепція органічно поєднує наукове розуміння життя людини з ціннісним підходом. Людське життя виявляється і не випадковим, і не безглуздим: індивід і особа існують не тільки самі собою, але і як частина цілісності. Індивід є суспільна істота, "сякий прояв його життя — прояв і утвердження громадського жит­тя. Це поняття є прагнення дати собі через себе самого об'єктивність ^в об'єктивному світі та реалізувати себе. Однак від усіх інших живих !стот людина найбільше відрізняється тим, що протягом свого інди-^ВіДуального життя ніколи не досягає мети життя, родової, історич-^н°і- Людина — постійно не реалізована адекватно істота — не задо-

443

вольняється ситуацією, коли саме життя виявляється лише засобом до життя. Природно, покликання, призначення, завдання всякої людини — всебічно розвивати усі свої здібності.

Збіг єдності особистого і суспільного, вірніше, їх міра, щ₀ змінюється на різних етапах історії й у різних суспільно-економіч­них системах, і визначає цінність людського життя. Постійна зміна міри особистого і суспільного дедалі яскравіше виражає індивідуалі­зацію особи і разом з тим її єднання із суспільством, мету і зміст її існування та розвитку. Це постійне устремління в майбутнє, що додає змісту і цінності людському життю. Рух загального життя через підпо­рядкування розуму приводить усе більше до згоди і єдності людей, до усвідомлення, що є вище благо — «сучасне єднання в сучасному вищому розумі».

Звичайно, таке розуміння проблеми могло б вести вперед гума­ністичну думку, якби розуміння проблеми не занурювалося потім у релігійно-християнські погляди і не абсолютизувало морально-філо­софські аспекти існування і розвитку особи в суспільстві. Питання: хто є людина ? належить до самої суті справи. Якщо ж людина — річ, можна запитати: що таке людина? і давати пояснення поняттю так, як буває при визначенні продуктів природи або предметів вироб­ництва. Але людина — не річ, і її не можна визначати так. Проте людину дуже часто розглядають як річ. Говорять: це робітник, ди­ректор, президент тощо, а це означає: людину визначають за її соці­альною роллю, ідентифікують з її професійною функцією в суспільстві. Але людина — жива істота, яку можна зрозуміти тільки в діяльному процесі її розвитку. І в будь-яку мить свого життя людина ще не є тим, чим може стати і чим, можливо, ще й стане. Найголов­ніший аспект у визначенні людини полягає в тому, що її мислення може поширюватися за межі задоволення її потреб. У людини є розум. Таке бачення життя людини випливає саме з реально гуман­істичних установок свідомості і поведінки людини, з чіткого визна­чення змісту того, для чого людині треба жити далі, аніж це обумов­лено нормальними віковими параметрами, що відповідають індивідуальним особливостям людини, особи і потребам суспіль­ства.

Філософія існування — напрямок сучасної

Повсякденність: фі_ЛОсофії, що виник у 20-х роках XX ст. в Ні-

філософія життя ^ Т . ' .5 .„ _сп V

меччині, а потім у Франції, а в 40-х — ->1>-^Х

роках поширюється в багатьох країнах Заходу і Сходу. Джерела філо­софії існування — феноменологія Гуссерля, релігійно-містичне вчен­ня К'єркегора. В процесі повсякденного життя кожної особи, в про­цесі поширення індивідуального буття народжуються філософські

проблеми існування. Зростаючій людині світ повсякденності пропо­нує більш-менш збалансований набір стереотипів поведінки і сприй­няття. Але світ повсякденності ніколи не забезпечує повної безкон­фліктності розвитку свідомості, не створює психологічну обстановку, _{в яК}ій можна зберегти душу від суперечностей і ударів долі.

Суспільство для людини — те природне середовище, поза яким неможливе її життя. Але людина, говорив Федір Достоєвський, є та­ємниця, її треба розгадати, а коли будеш розгадувати все життя, то не говори, що втратив час: я займаюся цією таємницею, тому що хочу бути людиною. Істотно те, що загальнолюдська мета збереження життя на Землі створює нову систему координат для розуміння лю­дини, її повсякденні турботи про хліб насущний, про чисте повітря для дихання, про чисту воду, своє здоров'я і здоров'я своїх дітей не можуть виключатися зі сфери теорії. Загальнолюдський початок у життєдіяльності людини грунтується саме на тому простому факті, що всі — живі істоти, а життя є вищою цінністю для кожного. Свідо­мо жертвують життям у граничних ситуаціях, коли проблема вибору стоїть настільки гостро, що, власне, і немає вибору. Але й природний для моральної людини вчинок вимагає великої мужності, великої сили духу. В широкій же історичній перспективі суспільного прогре­су людина має колись знайти такі соціальні умови існування, за яких життя стане абсолютною, безумовною і недоторканою за жодних обставин цінністю.

Розвиваючись і змінюючись, життя породжує нові ситуації, не передбачені життєвою мудрістю. Це характерно для переломних епох, у періоди різних смут, коли старі цінності і культурні установлення руйнуються, створюючи нормативно-ціннісний хаос, а нові тільки визрівають у прихованих глибинах масової свідомості. Адже в сучас­них умовах пануючим психологічним типом у суспільстві стає люди­на байдужа, ні в чому по-справжньому не зацікавлена, що легко висловлює будь-які обіцянки, але ні за чим не переживає занадто глибоко, що розучилася викладатися, працює без задоволення і на­півсиди, а іноді через відсутність роботи не трудиться. Шукаючи, куди б прикласти знання, руки, людина переживає процес катастро­фічного вивітрювання громадянських почуттів, і навіть суто осо­бисті якості її знебарвлюються й нівелюються.

Суспільство, шукаючи порятунку, потребує демократизації, що Почалася, але досі ще всерйоз не довело своєї здатності до неї. І які б Не були морально-психологічні виходи, що пропонуються суспіль-^ством індивіду, індивід не може прийняти їх без власного особистого ^ПеРеживання й осмислення. Запас доброти, схильність до підтрим­ки > Допомоги — звідки це в людині? Чи можна порухи душі вважати

444

445

вираженням природи людини, її натури? Адже зла, ворожнечі, нена­висті настільки ще предосить у світі, що навіть чорне диявольське начало може бути прийняте за головне. Ось де і виявляється, щ₀ самовідчуття людини як природної істоти таємно або явно завжди було присутнє у фатальній проблемі Добра і Зла. У біблійній легенді про гріхопадіння теж укладене «біологізаторство», адже вкушання плоду з древа пізнання привело, насамперед, до відкриття плотських насолод, до дітородіння як нового способу існування. Почалося живе життя людства з усіма його колізіями, породженими розщепленістю людини на тіло і дух. Природне, біологічне і соціальне в людині — давня як світ, як цивілізація проблема.

У людини є не тільки предметне мислення, але й розум, за допо­могою якого людина може осягнути істину. Якщо людина керується розумом, то повинна робити все для блага собі, своєї суті, тілесної і духовної. Але життя показує, що багато людей, засліплені жадібні­стю і марнославством, у приватному житті поводяться зовсім неро­зумно. І що ще гірше, поведінка цілих націй зовсім не відповідає параметрам розуму, тому що багато людей виявляються жертвами демагогії і дуже швидко забувають, що, прислухаючись до порад де­магогів, вони завдають шкоди собі й суспільству. Деякі вважають, що пророки передбачали майбутнє, але це не так. Пророки проголо­шували істину і тим самим побіжно вказували на неминучі наслідки нинішньої поведінки людей. Є й інші труднощі. Кожна людина орієнтована на певні цінності — соціальні, моральні, психологічні та ін. Як можна визнати, що шлях, яким рухається інша людина, обра­ний нею всерйоз і надовго, і що вона не зверне з такого шляху під впливом будь-яких обставин? Хіба є така мить у процесі життя, яку можна вважати вершиною, кульмінацією у формуванні особи, про яку можна стверджувати, що в таку мить людина є саме те, що вона є, і вже тепер ніколи не стане іншою? Так, можна стверджувати, що таких людей багато. Але є і люди, віддані одній меті, одним інтересам і завданням і не відступають від них ніколи.

Повсякденне життя — це не тільки звичне,

Емоції і оюритми . „ . . . .„ _п

спокійне, второване (накатане) існування, в

якому день удень, місяць у місяць і щорічно відтворюються одні й ті ж самі емоційно-нейтральні ритуали (прокинувся, почистив зуби, поїв, пішов на роботу, почитав пресу, подивився телевізор та ін.). Ц^е і відкриття, і потрясіння, і розчарування, і захоплення. Усе це плин повсякденності. Але ж ще недавно багатоликі проблеми людино­знавства препарувалися настільки раціонально і політично, шо ніяк не вдавалося прописати в них і поняття душі. У повсякденному житті постійно користуємося поняттям душа для самовираження (душа

адіє, душа вимагає, душа болить), для оцінки відносин до інших пюДЄЙ'^{1Х ха}Р^актеР^истики (душа не приймає, споріднена душа, підне­сена душа, боягузлива душа та ін.). Мабуть, тут цілісне самовідчуття

_р0цесу життя, певне становище внутрішнього світу людини. Серед щоденної суєти приходять вищі життєві одкровення.

Спектр філософських проблем існування досить широкий і різ-_но,манітний. Найважливіша проблема — це саме життя, його онто-логічність, тобто укорінення, що розвивається в інших вимірах дійсності, які виходять за межі повсякденного світу (Бог, Космос, потойбічне існування та ін.). Реальне життя людини квантоване, на­самперед, біологічно: народження людини та її смерть вибирають із загального буття те, що належить окремій людині. В таких межах життя безупинне тому, що його основу складає безперервний процес взаємопроникнення біологічного і соціального і навпаки. Коли йдеться про круті повороти життя, про душевний перелом або про переломний вік, то повсюди є спільником природно-біологічні і су­спільно значущі імпульси, пориви, стан. їх навіть неможливо окре­мо виділити, тому що імпульси проживаються і переживаються не­подільно. Звичайно ж, життя, що складається як деяка доля — шлях, що припускає питання про взаємодію в долі моментів неминучості, випадковості та вільного вибору самої людини.

Людське життя проходить фази розвитку: дитинство, юність, зрілість і старість, і всякого разу життя приносить людині і радощі, і втіху, і прикрість, гіркоту, жаль, смуток, горе і біль. І мабуть, не можна погодитись з існуючою серед філософів думкою, що знання соціальних проявів людини зовсім не обов'язкові, а досить судити за вчинком або суспільно значущим продуктом. Так, місце прожи­вання, життєдіяльність — особиста справа кожного, але потрібно пристойно поводитись у суспільстві. А якщо це дитина? У педа­гогіці, у вихованні дітей важливе знання не тільки здоров'я або нездоров'я, але й генетичної неоднорідності дітей, що випливає з розходжень природної обдарованості. Проте до досліджень спосо­бу життя людей не доходять руки. Тим часом це важливі соціальні Джерела поводження. Однак часто люди доводять один одного до 'нфаркту: соціальний тиск ситуації іноді не під силу крихкому людському організму. Тому ставлення до людини як до біосоціаль-ної істоти — питання не тільки теорії, а й практики людського спілкування. А важливо знати і сумісність один одного, знати по-^чУття, що дозволяють бачити, чути, почувати, сприймати. Правда, ^є вчені, які вважають, що людина здатна одержувати інформацію ^Не вдаючись до використання почуттів, думають, ніби розум люди-

^и володіє деякими ще не зрозумілими можливостями, що умож-

446

447

ливлює сприйняття інформації, крім почуттів, тобто понадчуттр

во.

Існують і біологічні ритми — періодично повторювані зміни хя рактеру й інтенсивності біологічних процесів і явищ у живих оргя нізмах. Це важливо і при визначенні поведінки людини в побуті суспільстві, в особистому житті та ін. Біологічні ритми реалізуються в тісній взаємодії з навколишнім середовищем і відбивають особли­вості пристосування організму до циклічних факторів середовища що змінюються. Обертання Землі навколо Сонця (з періодом в один рік), обертання Землі навколо своєї осі (з періодом у 24 години) обертання Місяця навколо Землі (з періодом у 28 днів) приводять до коливань освітленості, температури, вологості, напруженості елект­ромагнітного поля тощо, служать своєрідними датчиками для біоло­гічного годинника. В умовах, що циклічно змінюються, змогли ви­жити тільки ті організми, стан яких змінювався в такт зі змінами середовища. Так, з настанням зими в середніх широтах багато тва­рин впадають у сплячку, і це допомагає їм пережити несприятливий період. Ведмідь, що з якихось причин не заліг або був розбуджений, не доживає, як правило, до весни. Яблуня, що раптом зацвіла пізньої осені, майже завжди гине. Безладні, хаотичні зовнішні впливи згуб­но впливають на живі організми.

Біоритми впливають і на працездатність людини. Працездатність має два періоди: з 10-ї до 12-ї години і з 16-ї до 18-ї години. Уночі працездатність знижується, особливо в інтервалі з 1-ї до 3-ї години ночі. Лікарі дійшли висновку, що багато ліків діють подібно отруті. Виявляється, далеко не байдуже, коли, в яку годину хворий приймає прописані йому ліки. Людям, що страждають, наприклад, виразко­вою хворобою, потрібно переносити прийом їжі на ніч — саме тоді їх організм найкраще схильний до прийому їжі. Добовий ритм варто враховувати при лікуванні алергії. Дослідження показують: чутливість до таких основних алергенів, як побутовий пилок, досягає свого мак­симуму ввечері. А краща опірність організму припадає на пізній ра­нок. Людям, що не можуть похвалитися здоровим серцем, варто особ­ливо пам'ятати, що працездатність серцевого м'яза протягом двадцяти чотирьох годин не однакова — двічі на добу, близько пер­шої години дня і дев'ятої вечора — вона падає до мінімуму. Сезонні ритми в багатьох людей виражені дуже чітко. Навесні обмін речовин в організмі більш активний, аніж восени й узимку та ін. Людина йде з життя у свої несприятливі дні, існування яких припускав ше 25 століть тому давньогрецький лікар Гіппократ. Саме в дні зниження фізіологічної активності організму померли російський цар Микола І і болгарський цар Борис II. У такі дні розбилися Валерій Чкалов,

448

іфрій Гагарін, загинули при наземних іспитах три американських астронавти корабля «Аполлон», французький льотчик і письменник дятуан де Сент-Екзюпері у свій несприятливий день не повернувся з розвідувального польоту...

Розгадка вічної таємниці людських відносин знайшла відобра­ження в «законі ноосинхронності організмів». Суть закону полягає в _тому, шо два організми синхронні за біоритмами, тобто сумісні, якщо їх народження відбувалося в аналогічних, періодично повторюваних факторах космічного впливу. Асинхронні біоритми в Санд і Мюссе, Ахматової і Гумільова: вони, що називається, були створені одне для одного, але разом бути не могли і розлучилися. Несумісність біо-ритмів Катерини II і Петра III стала причиною не тільки насиль­ницької смерті Петра III, але і появи на світ їх недалекоглядного сина — Павла І. Підтверджено: були ідеально синхронними біорит­ми організмів французького короля Людовика XV і відомої в історії його фаворитки маркізи де Помпадур; російської цариці Анни Іоанівни і її фаворита Ернста Бірона. Ідеальна синхронність біо-ритмів пов'язувала Джорджа Кеннеді і Мерилін Монро, Павла Ди-бенка й Олександру Коллонтай, Івана Тургенєва і Поліну Віардо, Сергія Єсеніна і чарівну танцівницю Айседору Дункан. Фактор су­місності зближує людей і в професійній діяльності. Синхронними були біоритми в Олександра Невського і Георгія Жукова та ін. Знан­ня про біоритми має велике значення в практичному житті людей. Суть не в тім, щоб чітко зафіксувати, що в людині соціальне, а що — біологічне. Саме такі фіксації відриваються одна від одної. Прагнення звести завдання філософії до створення логічно несупе-речливих визначень обертається підтримкою існуючого розриву між двома культурами — природничо-науковим і гуманітарним знан­ням. Ще одна проблема філософії існування — комунікація, міжосо-бистісне спілкування, що тісно переплітається з проблемою Добра і Зла, моральності й аморальності. Чи може людина зрозуміти пра­вильно іншу людину і як скористається таким розумінням? Чи може людина співпереживати іншій, а та, у свою чергу, ще іншій людині? Чи вічно тяжіє над людиною самотність і чи можливо її перебороти? Що уможливлює певне «світле братерство» людських душ, що друж­но живуть — без заздрощів, ненависті та жорстокості? Світовідчу­вання, засноване на причетності до всього живого, важко уявити біологічно запрограмованим. Адже світовідчування створюється в нерозривному зв'язку з розвитком моральної свідомості.

Живу природу не можна знищити, тому що тим самим лікві­дується джерело харчування, дихання, тобто суто фізіологічного існу­вання людей. Якщо вважати спілкування однією з найважливіших

²⁹ Соцюлопя 449

специфічних властивостей людини, то культура спілкування, його якість формуються від різноманіття зв'язків, у тому числі і зв'язків із природою. Людина не може розкрити, реалізувати свою родову суть якщо відмовляється, свідомо чи несвідомо, від єдності з живою при­родою, від приналежності до неї не тільки за походженням, але й за самим сенсом існування, коли не береже навколишнє середовище Широкий рух проти загрози ядерної катастрофи, небезпеки повного зникнення життя на Землі є воістину загальнолюдським.

Формування Філософія існування зайнята з'ясуванням

почуттів людини шляхів і факторів, що сприяють виникнен-

ню і формуванню в людини, індивіда, особи­стості емоцій, почуття страху, сорому, любові, волі, радості, солідар­ності, свободи, заздрощів, ненависті, ревнощів, суперництва та ін.

Страх — емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному чи соціальному існуванню індивіда і спрямована на джерело дійсної або уявлюваної небезпеки. На відміну від болю й інших видів страждання, викликаних реальною дією небезпечних для існування факторів, страх виникає й при його передбаченні. Залежно від характеру загрози інтен­сивність і специфіка переживання страху варіюють у досить широко­му діапазоні відтінків (побоювання, острах, переляк, жах). У соціаль­ному розвитку людини страх виступає як один із засобів виховання: сформований страх осуду використовується як фактор регуляції пове­дінки. Через те, що в умовах суспільства індивід користується захис­том правових і інших соціальних інститутів, підвищується схильність людини до страху. Виховання стійкості до страху звичайно спрямова­не не на рятування від нього людини, а на формування вміння воло­діти собою за його наявності.

Сором — емоція, що виникає в результаті усвідомлення люди­ною реальної або фіктивної невідповідності її вчинків або тих чи інших індивідуальних проявів, що не відповідають вимогам і нормам моралі, прийнятим у суспільстві. Сором — повністю соціально обу­мовлена емоція, що формується в поводженні людини в ході соці­ального засвоєння етичних норм і правил поведінки конкретного суспільного ладу, конкретної культури. Але в полі зору філософії бувають не тільки емоції страху, сорому тощо, але й любов — велика світла творча сила, любов у всіх її проявах і іпостасях — від потягу статей до любові до Бога і Батьківщини. Однією з провідних проблем філософського існування є і воля. Воля і необхідність, воля і заборо­на, воля і відповідальність, воля і обов'язок, воля і любов — от лиШ^е кілька ракурсів, у яких розглядається воля людини, особи, виступа­ючи для цивілізованого людства визнаним ідеалом суспільного, соці­ального й індивідуального буття.

у твердженні про нескінченне різноманіття варіантів і форм по-_в0Дження таїться і така думка, що здоровий з погляду фізіології індивід, може бути виродком з погляду людських якостей, і така людина почуває себе нещасливою, безрадісною і стає злісною і дра­тівливою істотою. Незважаючи на можливі генетично обумовлені патологічні обставини, людина народжується психічно здоровою. Порушення відбуваються під впливом інших людей — тих, хто праг­не до абсолютної влади, хто ненавидить життя, терпіти не може, коли хтось радісно сміється. Як і чому в людини виникає бажання скалічити іншого? Відповідь треба шукати в тім, що ще й понині зберігається проблема канібалізму. З психологічно неповноцінним легше справитися, ніж із сильним і здоровим. Сильний може дати здачі, а слабкий не може, виявляється безпомічним перед злою во­лею пануючого. І чим сильніше група керуючих калічить (психічно) керованих, тим простіше їх експлуатувати, тобто використовувати як засіб для досягнення мети. Але людина наділена розумом і здатна критично аналізувати свій досвід, розуміти, що сприяє її розвитку, а що перешкоджає, прагне до розвитку більш гармонійного, до роз­гортання усіх своїх фізичних і духовних сил. У сучасних умовах люди страждають не менше, аніж раніше, а більше. Але кожний живе в такому відчуженні, у такому розладі із самим собою, що не здатний повністю навіть усвідомити свої страждання. Люди сприймають свої страждання як деяку даність. Страждання, це, мабуть, єдиний емо­ційний стан, властивий усім людям. І стражденна людина знаходить розраду в людській солідарності, коли довідується про загальний ха­рактер страждання. Страждаючі люди шукають розраду і порятунок у вірі, в переконаності дії надприродних сил, у духовності.

Світ щоденності, побачений через Бога — специфіка існування в Середньовіччі. Античну тему суті людини, яка віддається радощам і прикрощам повсякденного життя, відновлює епоха Відродження. Прогресивні погляди епохи Відродження описують повсякденність як вируючий вулкан пристрастей і емоцій. Властолюбство, жа­дібність, глупство, хтивість, страх, що процвітають у феодальному суспільстві, стають предметом філософського, соціального аналізу. І разом з тим філософи тоді підносили у всій величі гідність людини, Що, на жаль, багато в чому була вже забута. Із XVIII ст. філософія надовго відвертається від індивідуальних проблем існування люди­ни, зосереджуючи увагу на пошуках ідеального наукового методу, Що дозволяє проникнути далеко за межі повсякденного світу люди­ни, наблизитися до суті речей, до логічних суворих законів, які по­всякденний світ чомусь часто ігнорує. Тоді ж народжуються мірку­вання Блеза Паскаля про незначність і велич людини, філософ,

450

психолог Давид Юм вивчає пристрасті, афекти, емоції людини, Жан-Жак Руссо розповідає про таємниці душі людини, про її моральність і емоції. XIX століття приносить посилення інтересу філософії до суті і ролі людини, особи в суспільному житті. Людвіг Фейєрбах, з одного боку, і Серен К'єркегор, з іншого, вивчають глибинні вну­трішні переживання особи, її емоції, страхи і надії, можливі та діа­метрально протилежні шляхи виходу зі стану страхів до любові і гар­монії.

У XX ст. проблеми існування людини займають значне місце у філософії, виникає напрямок екзистенціалізму, що означає спосіб буття людської особистості. Уперше поняття екзистенціалізму, тоб­то існування людини, вживає Серен К'єркегор. Екзистенціалізм ста­новить те центральне ядро людського Я, завдяки якому це Я висту­пає не просто як окремий емпіричний індивід і не як мислячий Розум, тобто щось загальне (загальнолюдське), а саме як конкретна непов­торна особистість. Екзистенціальний аналіз, запропонований Лео Біневангером, це метод аналізу особи в усій повноті й універсаль­ності її існування (екзистенції). Відповідно до методу, справжнє бут­тя особи виявляється завдяки заглибленню її в себе з метою вибрати не залежний ні від чого зовнішнього життєвий світ. Обговорення людського буття, що концентрує суть світового буття, але докорінно відрізняється від буття речей, від відносин речових, вели соціологи Мартін Хайдеггер і Хосе Ортега-і-Гассет. У центрі їх уваги стояли проблеми соціального буття людини: пошук свого істинного Я, доля, розвиток людини в часі — все це екзистенціальні питання, активно обговорювані. Сприйняття себе і сприйняття іншого, діалогічність спілкування, можливості і межі розуміння й інше стали в центрі уваги досліджень і концепцій філософів Михайла Бахтіна, Мартіна Бубера, Жана-Поля Сартра, який висунув ідею абсолютної волі й абсолютної самотності людини серед людей. У сучасній протес­тантській філософії (Карл Гарт), у християнському персоналі (Еду-ард Муньє), у російськії філософії (Микола Бердяєв, Сергій Франк та ін.), в українській філософії (Володимир Танчер) піднімається проблема людини і Бога. Психоаналітичний напрямок у філософії існування людини, що утворив згодом ряд синтезів з іншими філо­софськими концепціями, відіграв велику роль у формуванні екзис­тенціальних проблем людини. Філософія тісно перепліталася з пси­хологією. Великий внесок у формування проблем людської волі, щастя, пошуку вищих орієнтирів тощо внесли Еріх Фромм і Віктор Франк. Але марксизм не звертався до екзистенціальних проблем. Суспільство розглядалося марксизмом як об'єктивний, закономірно функціонуючий організм.

Для людини, зануреної в повсякденність, повсякденна картина ійсності єдина. Світ повсякденності єдиний, тому що ніякі інші світи, хай то космічні простори або едемські сади, людину, зайняту повсякденними справами, просто не цікавлять. їй все одно, є вони чи ні. Світ повсякденності реальний, чуттєво даний, такий, що без­посередньо переживається: вагомо давить практичними турботами, жагучими потягами і соціальними нормами, що диктують одні дії і забороняють інші. У повсякденності від моменту ранкового проки­дання до моменту вимикання світла на ніч людині нерідко ні на хвилину неможливо відвернутися від турбот і обов'язків, перенести увагу на високі матерії, поцікавитися, чи існує ще що-небудь, крім щоденного вставання і титанічної боротьби з турботами, що обсту­пають з усіх боків. Спосіб повсякденного людського буття знамени­тий німецький філософ сучасності Мартін Хайдеггер через це і на­звав турботою. Повсякденна картина світу повсякденності далека від зображення всесвітньої місії людства і приписування йому яки­хось особливих обов'язків. Головне — прожити життя. А прожити життя — це складніше над усе.

Починаючи з кінця 80-х років XX ст. в Ук- Людина ... . ,-

має потребу в вірі Р^аші широку популярність здобуває теза:

«Людина має потребу в Богові». І не дивно. Після тривалого періоду гонінь церква відроджується. Засоби масо­вої інформації, письменники, політичні коментатори все частіше, ранком і ввечері, жагуче і пристрасно повторюють: «Людина має потребу в Богові». Так поступово створюється ілюзія, начебто народ, що тривалий період проживав в атмосфері безбожництва, у дійсності палко релігійний. Створюється враження: наприкінці XX ст. начеб­то українці, росіяни, білоруси й інші народи тільки й думають про потойбічний, загробний світ, а їх найулюбленіше заняття — піст і молитва, покірність і смиренність. Ревна ж духовна прихильність до Господа просто вимушено таїлася і ховалася під покривом наукового атеїзму. Звичайно ж, це виглядає ефектно, тим більше, що руйнує звичні обридлі уявлення. І все-таки, якщо не гнатися за «злобою Дня», варто визнати: масова свідомість дійсно в більшості безбожна, безрелігійна, і її «обмирщення» має набагато глибші причини, ніж політичне насильство й атеїстичне виховання.

Дослідження повсякденної масової свідомості людей не тільки як історичного, але і як онтологічного соціального явища показує, Що у свідомості завжди, за всіх часів і історичних періодів існує деяке мирське неуцтво, перекручування. Це думки, почуття і переживання людей, безпосередньо пов'язані з їх повсякденним буттям, з фізич­ним і соціальним виживанням, із повсякденними турботами і зем-

452

453

ними радощами. Мирське неуцтво включає усе: від культурних форм задоволення фізіологічних потреб до високих міжособистісних і су­спільних переживань (любов, дружба, патріотизм, політичні при­страсті та ін.). Бог входить у повсякденне життя віруючих людей порадником, що допомагає позбутися тяжкого стану, полегшити страждання людини. Якщо ж віруючий чесно виконує обряди, зали­шає за собою повну свободу в мирських справах і в їх оцінці, то звертання до Бога буває повсякденним. А іноді, хоч людина і вважає себе прихильницею тієї або іншої віри, на практиці виявляється атеїсткою, чисто по-людському обмежуючи свої стосунки з потой-біччям покаяною молитвою і дрібним життєвим жертвопринесен­ням. Таке суто мирське ставлення до потойбічного відбивається в повсякденності, у прислів'ях: «На Бога надійся, а сам до роботи бе­рися», «Богу — богове, кесарю — кесареве», «Не зогрішиш — не покаєшся, не покаєшся — не врятуєшся», «Твої слова — та Богові до вух» і т. д. Характерний для XX ст. процес секуляризації багато в чому завадив справжній релігійності, яка існує в реальній свідо­мості та поведінці безлічі людей, що істинно називаються вірую­чими. Реальну віру в Бога і потойбічне царство має лише дуже вузьке коло людей: подвижники, аскети, пустельники, ченці, святі. Тому вони і святі, мають хиткі повсякденні мирські потреби, турботи і інтереси.

Дуже різні моральні та життєві висновки ро- картина світу билися і робляться з основного постулату

об'єктивно існуючої наївно-матеріалістичної свідомості, хоча і прості, зрозумілі. У сучасній практиці людина по­водить себе відповідно до окремого світу повсякденності, де для ви­живання потрібні матеріальні блага, де практично неможливо ігно­рувати вимоги чуттєвості, а людина смертна і вмирає назавжди. Та обставина, що суспільство є складна система, що розвивається на своїй власній основі, не відкидалася і не відкидається практично ніким із мислителів. І одним з теоретичних досягнень науки XX ст. вважається уявлення про соціальну систему.

Соціальна система — сукупність різноманітних соціальних спіль­ностей, верств і груп, пов 'язаних різноманітними відносинами. При будь-яких формах соціальності людина залишається часткою приро­ди і Космосу, специфічним проявом життя; і на рубежі XX і XXI ст. усі мислимі проекти устрою і перебудови життя мільйонів людей мають грунтуватися, насамперед, на необхідності підтримки життя всієї біосфери і можливостей існування та розвитку кожної людської істоти. Це не прекраснодушні мрії про царство загальної любові і гуманізму, а сувора дійсність. Дійсність вимагає, щоб вітальність як

454

._мПеративна установка на підтримку самого життя стала стрижне-ою, визначальною цінністю суспільного розвитку. У повсякденно­му житті людина піклується про хліб насущний, не намагаючись упо­дібнюватися птахам небесним. Живе людина за ладом свого внутрішнього світу: темпераментна, мінлива, неабсолютна, навіть якшо _в помислах щиро тяжіє до Божественного, то неминуче зану­рена в життя з його гріхами, плинністю та ін.

У свідомості людини земний, мирський світ переважає над світом небесним, диктує свої норми, принципи в поведінці й життєдіяль­ності. Звернені до земного, матеріальні думки і почуття виступають умовою виживання людини. Установка на життя для багатьох людей стає свідомою, продуманою, до того ж активно підкріплюється авто­ритетом природознавства. Звідси — необхідність усвідомлення важ­ливості глобальних проблем людства саме як проблем життя і смерті.