2. Суть, структура, характер вільного часу

- Час — істотний фактор життя людини. З

Фактор часу .

в житті суспільства народження дитина зустрічається з часом. Спочатку це простий фізіологічний ритм, пов'язаний з режимом харчування і сну, природною зміною дня і ночі. Пізніше — уявлення про вік, часи послідовних подій, розу­міння минулого, сучасного, майбутнього, формування ставлення до культурних традицій і суспільних ідеалів. Час — повсякденний ритм життя, що звіряється з годинниковим механізмом, нагадує про себе у вигляді історії, питання сенсу і повноти життя. Неви­падково живуча мудра казка про втрачені часи, що стала універ­сальним символом до багатотомного циклу Марселя Пруста «В пошуках втраченого часу».

Історія культури знає багато способів визначення часу. Відома не тільки здатність людей орієнтуватися у часі за сонцем і зірками, Щоденними і щорічними циклами природи, але й пристосовувати­ся до природних циклів життя, висвітлення історії людських поко­лінь та її соціальних подій. Такі королівські саги скандинавських народів. Людина в сагах — ланка в ланцюзі поколінь. Покоління змінюють одне одного подібно до того, як змінюються пори року. В поколіннях можливі появи людей, в усьому подібних предкам: пе­редаються родові традиції, сімейні святині, родові імена та ін. Саги Розповідають — де нічого не відбувається, там не можна і говорити про час, тому що його просто неможливо помітити. У визначенні ^Часу переплітались природні риси. Спосіб визначення, виміру ча-^СУ, в основі якого лежать астрономічні цикли, знайомий здавна.

405

Його можна виявити і в основі астрології, і в основі стародавньої медицини, і в господарській діяльності далеких предків. Орієнто­ваність людини на астрономічні цикли пов'язана з біологічними ритмами життя, сформованими природним навколишнім середо­вищем. Відрив від навколишнього природного середовища міг при­вести до розлагодженості астрономічного і біологічних ритмів. До­слідження психологів і багаточисельні свідчення очевидців показали, що людина, тривалий період знаходячись у темному при­міщенні і позбавлена можливості спостерігати зміну дня і ночі або фіксувати її з допомогою годинника, поступово виробляє свій влас­ний добовий ритм, індивідуальний і відмінний від звичайного. Проблема розбіжності астрономічного і біологічного часу виникає і при перелітах з одного часового поясу в інший, викликає відчуття дискомфорту і стомленості. Але ще гостріше розлагодженість від­бивається на ритмі життя внаслідок розвитку засобів сполучення, масової комунікації, загальної інтенсифікації виробничих проце­сів, величезних обсягів інформації та іншого, що веде до приско­рення. Не всім виявляється під силу мобільна перебудова. Часто через фізичну неможливість люди похилого віку з величезним психологічним навантаженням не встигають за інтенсифікацією жит­тя, але це не під силу і молоді. Неврози, депресії, психічні розлади, що стали невід'ємною рисою сучасного цивілізованого суспільства — ре­зультат своєрідної аритмії, що виникає через складність швидкої злагодженості індивідуального та соціального ритму життя. Неда­ремно, ще в період Жан-Жака Руссо, привільне і спокійне сільське життя розглядалось як ліки від міської суєти.

Поява соціальних ритмів, відмінних від біологічних, пов'язана з виникненням таких форм людського життя, які буквально виривали людину з її природного становища. Формування цивілізації, процес соціальної розрізненості, тобто розшарування, викликаний уже еле­ментарними формами поділу праці, ввів у життя людей найпростіші соціальні величини виміру часу: перші календарі землеробства у зем­леробів, де орієнтирами в часі ставали свята збирання урожаю тощо. Адже ще до Петра І новий рік на Русі відзначали восени — у вересні, за старим землеробським календарем: новий урожай — новий рік. Свята відігравали особливу роль у вимірі часу. Будь-яка серйозна подія, якщо вона мала повторювану циклічність, відразу ж ставала відзначеною в календарі. Час не злився в просту безкінечність зміни дня і ночі, пір року. Час виконував організуючу функцію. Помічався і фіксувався час тільки тоді, коли людина зустрічалася з його зник­ненням: спливав день, і наставала ніч; весна поступово змінювалась літом, буянням природи, а літо змінювалось осінню — багатством,

рясністю урожаю і плодів, фруктів, закінчувався рік — пора праці змінювалась святами та ін. Саме поняття час використовується і в сучасному літочисленні, використовується для визначення ритму даття, подій тощо. Поняття час, в тому числі і літочислення виникло _в культурі Європи разом з християнством. Гостро відчувається час, коли минає, або його не вистачає, і як Фауст просить у Мефістофеля тільки єдиного: відчути смак часу: «Зупинись, мить, ти прекрасна!» — вигукує Фауст, бажаючи утримати час, що втікає від людини, напов­нити його життям. Є ставлення до часу як цінності, без якої життя немислиме.

Люди по-різному сприймають і класифіку- Специфіка, структура _ють щ_ННОсті. Це залежить від життєвого до­ вільного часу свіду, виховання, світогляду. Але все, що є для людини статусом цінності, незалежно від коштовності речі або моральності, має величезний вплив на спосіб життя. Ставлення до часу як цінності виникає не відразу. Вперше час як суспільна цінність фіксується в економічних теоріях XIX ст., де розглядається невід'єм­ ною характеристикою суспільства. Давід Рікардо писав, що справж­ нє багатство нації — у можливості за менший робочий час створити можливо більший достаток, величезну кількість матеріального ба­ гатства, тобто справжнє багатство суспільства — час, вивільнення з процесу матеріального виробництва, час, яким людина може вільно роз­ поряджатись: частково для споживання продуктів, частково для віль­ ної діяльності і розвитку здібностей. Вільний час — дозвілля, створю­ ване працею і вільне від праці. Подальша еволюція концепції вільного часу відображена в соціології Огюста Конта. В епоху промислової революції колишнє зменшення суспільно-необхідного робочого ча­ су вивільняло час із сфери матеріального виробництва. Робочий час мав рухомі межі у визначенні вільного часу. Доступність економіч­ них процесів кількісним описам відобразилась у первісному чисто кількісному визначенні вільного часу. Але дедалі більший розвиток сфери духовного виробництва, залучення до неї величезних мас лю­ дей поставили під сумнів кількісний критерій. Нерегламентованість праці вченого, політика, управлінця, що породила гнучкий рухомий режим праці, не кажучи уже про діячів мистецтва, висунула питання про якісний зміст вільного часу. Єдність кількісних і якісних крите­ ріїв відобразилась у формуванні вільного часу — самостійного соці­ ального явища.

Умовно структура вільного часу має два рівні: суспільно необхідний і індивідуально-вільний час. Суспільно необхідний час тісно пов'язаний ³ кількісною визначеністю часу, його матеріальним обчисленням: ро­бочий тиждень і кількість вихідних; час, витрачений на той чи інший

406

407

вид занять, рід праці і часу дозвілля; засоби індивідуальні і суспільні що використовуються для організації і проведення дозвілля. Індивіду­ально-вільний час розкриває інші риси вільного часу: світоглядні орі­єнтації, духовні потреби, соціальну активність, політичну лояльність повсякденну ментальність та інше — інакше кажучи, все те, що стосу­ється внутрішнього світу кожної окремої людини, її сприйняття сво­боди, яка надається суспільством. Тут вільний час розкривається як якість життя, його особливий спосіб, наповненість змістом, що не зводиться до задоволення елементарних потреб. Єдність суспільно-необхідного і індивідуального вільного часу обов'язкова для розумін­ня суті і специфіки самого вільного часу. Обмеженість свободи мовби випливає з антагонізмів між людьми, з нівелювання індивідуального ставлення людей до свободи і вільного часу. І тоді вільний час набуває форми суспільного обов'язку, що нав'язаний суспільству окремою людиною. Тут, мабуть, доречно згадати грецький міф. Прометей не дав людям свободи преси, але добув вогонь, який допомагав їм готува­ти їжу і зігрівав, коли холодно, тобто дав можливість відносної свобо­ди дій. Прометей ще попросив Афіну подарувати людям вічну юну душу, чим уподібнив людей богам. Людина навчилася дивитись на небо. У неї виникла потреба свободи.

Структура вільного часу розкриває два основних аспекти: зміст віль­ного часу як суспільної можливості та індивідуальної потреби в ній. Єд­ність двох структурних елементів розкриває саму суть вільного часу. Суспільство надає людині можливість вільної і повної дії. І хоча вільний час як соціальне явище потрапляє в поле зору науки тільки в XIX ст., все ж досить чітке уявлення про вільний час існувало уже в античності. Вже Арістотель у «Політиці» говорив, що відмінність грека від варвара є відмінність вільної людини від зайнятого трудовою діяльністю раба. Стародавні свята, ритуальні оргії' нагадували людині про те, що життя не зводиться до звичайної плинності буднів, а наповнене і вільним торжеством людської натури над поглинаючою і невелюючою людську особу трудовою повсякденністю. Свята вносили в життя ритм і органі­зацію, зміну в плинності однакових днів. Це відвойоване у природи право людини на свій час, присвячений не боротьбі за створення мате­ріальних умов життя, а самому життю. Поділ часу вільного і трудового не тільки привів до створення першого календаря і показав, що час неоднорідний, але й виявив, що різний час відповідає різним сферам і навіть різним способам життя. Для античності час — це відмінність грецького варварського життя; для християнства — міра долішнього, де людина добуває хліб своїм потом, і міра горішнього, що не знає праці і страждань. Промислова революція і розвиток індустріального суспіль­ства конкретно визначили різницю праці і дозвілля, знявши з них на-

408

лив романтики попередніх культурних визначень. Поява вільного ча-показала, що людина починає помічати час там і тоді, де і коли вона

_усТрічається з відмінностями у часі. Зміни часу відповідають змінам у способі життя, вірніше особливості часу стають помітними в нових особливостях життя. Ці два моменти уже досить чітко простежуються в дитячій психології. Якщо уявлення про зміну дня і ночі з'являються досить рано, то поняття віку виникає лише тоді, коли людина починає уловлювати різницю у віці, а час ще тривалий період асоціюється із самим годинниковим механізмом або з програмою дитячих телепере­дач. Та самостійне значення час одержує тільки тоді, коли власний вільний час стає для людини цінністю. Вивільнення часу усвідомлю­ється як насущна потреба, дозвілля — як справжнє життя.

Суперечності особи і суспільства, соціально-Суперечності суспільного розвитку. ^го ' індивідуального переходять у зміст струк-Проблеми вільного часу ^ТУР^И вільного часу, підкреслюють нерозрив­ний зв'язок часу з людським життям, з його проблемами. Дослідження соціальних основ людської життєдіяль­ності неминуче зустрічається з тим, що відмінність вільного і робо­чого часу — один з важливих показників соціологічного аналізу. Со­ціологія у розробленні методології аналізу часто звертається до феноменологічної філософії Едмунда Гуссерля. Основними вимога­ми феноменологічного методу є, по-перше, феноменологічна ре­дукція, тобто утримання від яких би не було суджень, що стосуються об'єктивної реальності і виходять за межі «чистого» (тобто суб'єк­тивного) досвіду; по-друге, трансцендентальна редукція, тобто роз­гляд самого суб'єкта пізнання не як реальної, емпіричної, соціальної і психологічної істоти, а як чисто трансцендентальної свідомості. По праву основною категорією феноменології може стати категорія ча­су, а важливою методологічною позицією — відмінності внутрішньо­го і зовнішнього часу.

Один з відомих соціологів — Макс Шеллер відзначав, що існує різниця між реальною соціологією і соціологією культури. Предмет реальної соціології — практико-життєва, інстинктивна сфера життя людини. Предмет же соціології культури — сфера духовного життя, ідеальна сфера. Але відмінність тут не абсолютна, а випливає з того, Що в основі будь-якої дії людини лежить так звана антропологічна, тобто природна для людини подвійність інстинктивного і духовного. Макс Шеллер і виділяє дві сфери життя людини. Та мова все ж бо йде Про єдине життя і єдину людину. Єдність випливає з невизначеного явища — поняття інтенціональність. Інтенціональність — основна ха­рактеристика часу, означає здатність свідомості людини бути спря­мованою, цілісною і єдиною, незважаючи на багато образів, що зміню-

409

ються в ній, а також на те, що свідомість може бути звернена / _в середину, до самої людини, і зовні, на зовнішній світ. Для феноменоло­гії це — характеристика повнокровного життя свідомості, на проти­вагу ще не розвинутій свідомості дитини, затухаючій свідомості літ­ньої людини, яка не може ні на чому зосередитися, відрізняється поганою пам'яттю та ін. Інакше, інтенціональність — здатність до саморегуляції, самоорганізації. У феноменології самоорганізація пов'язується з внутрішнім часом. Звичайно ж, часом називають особ­ливу форму життєвої єдності.

Відмінності внутрішнього і зовнішнього часу показують, що форм життя — нескінченно багато. Кожна особлива форма, характеризу­ється своїм власним внутрішнім часом. Історики зустрілись з проб­лемами складності встановлення єдиної хронології подій у стародав­ніх культурах. Локальність їх існування привела до формування у кожній культурі власного уявлення про літочислення. Християнське уявлення про час довго не приживалось на території, населеній людь­ми, які визнавали язичництво, залишаючись зовнішнім часом спів­існування християн, які належать до різних етнічних культур. Цікава доля фізичного або астрономічного часу. На певному етапі історії людства час теж став зовнішнім. Йому на зміну прийшло уявлення про час, пов'язаний культурними подіями та індивідуальними пере­живаннями. Стародавні єгиптяни міряли час правліннями фараонів; греки — олімпійськими іграми; стародавні скандинави поділили час на «вік кремацій», пов'язаний зі спалюванням померлих, і «вік кур­ганів», коли померлих ховали в курганах. Та ж участь дісталась і часу праці, що ставав з появою вільного часу зовнішнім для людини. Але вільний від праці час залишався індивідуальним часом конкретних людей і все ж часом, наданим суспільством, суспільним виробниц­твом. Звідси — концентрація у сфері вільного часу проблем соціаль­ного і психологічного дискомфорту, пов'язаного з індивідуальним переживанням кожною конкретною людиною. Вільний час — до­звілля, що має безумовну цінність. Колись освічені кола Європи були приголомшені вчинком Гогена, процвітаючого буржуа, який знехтував достоїнствами цивілізації в ім'я ілюзорних цінностей віль­ного часу. З позицій безробітного статус людини вільного часу може здаватись лише відображенням її непотрібності суспільству, байду­жості суспільства до неї, вільний час є не її власний час, а час, від якого відмовилося суспільство.

У сучасних умовах розвиток напрямків, пов'язаних з новими со­ціальними реаліями, зміною соціально-економічної ситуації в світі, що породжує якісно нові проблеми поділу праці, становища і вико­ристання ринку робочої сили, освоєння країнами з різним рівнем

_льТури пращ нових технологій тощо, є основним змістом сучасної оціології праці. Соціальні наслідки технічних інновацій ведуть до яових типів поділу праці, підвищення гнучкості ринку робочої сили, формування зайнятості в нових економічних і соціальних умовах. Зростання повного або часткового безробіття призводить до виник­нення психологічного дискомфорту і соціальної нестабільності. По­ява резервної армії праці — природний наслідок вивільнення часу в межах дедалі інтенсивнішого розвитку промисловості. Проте віль­ний від роботи час і вільні робочі руки — не тільки результат розвит­ку суспільного виробництва, але і його необхідна умова. Можливість швидкої перебудови всього суспільного господарства, безболісне пе­рекачування капіталу з однієї галузі в іншу, зняття віджилих соціаль­них і виробничих форм організації праці, мобільні зміни всього су­спільного організму — необхідна передумова нормального розвитку сучасного суспільного виробництва.

У сучасних умовах суспільна тенденція до збільшення вільного часу і зменшення робочого, потреба в гнучкій професійності змінює суспільний статус професії, її корпоративність. Професія стає атри­ бутом часткової, функційної освіти людини. Але за професіоналіз­ мом, професійною діяльністю як діяльністю трудовою все ще зали­ шається пріоритет у визначенні наданих людині суспільством свобод. Свободи виступають все ще соціальним автономним інститутом. У інституалізації вільного часу багато різних оцінок. По-перше, це пов'язано з тим, що вільний час обмежується особливою соціальною сферою життя. По-друге, існує система рухомої залежності форм культурної організації вільного часу від спільної соціальної організа­ ції, що відображається у характері фінансування вільного часу: від античного мецената до державної політики у сфері культури, науки і освіти; створення різноманітних фондів підтримки «юних талантів», «молодих учених», «освітніх ініціатив» та ін., в розробленні різних форм соціального контролю — фінансового, політичного, ідеологіч­ ного, морального, релігійного, психологічного тощо, включаючи і створення індустрії вільного часу і шоу-бізнесу. Але за всієї різнома­ нітності характеристик соціального інституту — вільного часу, як і Раніше, актуальним залишається встановлення суспільного масшта­ бу вільного часу. Соціальні проблеми Безперечно, сфера потреб, співвідносячись вільного часу і³ вільним часом, не може бути вилучена з

культурного аспекту життя людини. Культу­ра Дозвілля визначається не лише ідеологічними побажаннями, але й Рівнем матеріального добробуту суспільства. Соціологія оперує та­кими показниками рівня дозвілля: кількість прочитаної художньої і

410

411

спеціальної літератури, відвідування кінотеатрів, театрів, музеїв, ху дожніх виставок та іншого за рік, місяць тощо; частота перегляду телепередач і відеофільмів, слухання радіопередач і музичних запи­сів (знову-таки за певний період часу); кількість часу, відведеного заняттям хоббі, прогулянкам у парку, спорту, побутовим проблемам сім'ї, друзям, відвіданню кафе, дискотек тощо; щомісячні, щорічні капіталовкладення окремої людини, сім'ї в такі заходи, включаючи кількість днів відпустки і пов'язані з ними матеріальні затрати, спів­відносний різноманітного використання вільного часу із соціаль­ною, демографічною, професійною структурою суспільства, а також регіональними особливостями, що дозволяє створити систему пред­метно-речового кількісного використання вільного часу різними со­ціальними спільностями, визначити орієнтації, приоритетні сфери культурного попиту, фінансові витрати на культурно-дозвільні по­слуги, тобто сформувати систему вимірів, що дозволяють перетво­рити сферу вільного часу на особливу індустрію потреб.

Сучасне цивілізоване суспільство — суспільство споживання. По­няття суспільство споживання знаходить широке втілення в так зва­ній новій картині культурної свідомості сучасної цивілізованої лю­дини — культурі постмодернізму. Полегшення най ширшим верствам населення доступу до культурних цінностей та їх проникнення в повсякденний життєвий ужиток стає основою формування нової культурної свідомості. Особливостями відзначаються прості побутові речі. Культура перестає бути чимось піднесеним і далеким, що живе виключно в музеях і книгах, концертних залах і театрах. Культура стає просто одним із засобів людського спілкування і взаєморозуміння — масовою комунікацією.

У сучасних умовах вільний час, дозвілля стає загальнодоступною культурною цінністю. Будучи протилежністю професійної діяльнос­ті, дозвілля стає особливою цінністю життя людини. У визначення культурного буття людини увійшли поняття толерантність, плюра­лізм та ін. Виникає теорія комунікації, що ставить важливою проблемою сучасного суспільства подолання фрагментарності пов­сякденної свідомості особи за умови збереження плюралізму, то­лерантності — провідних цінностей сучасної культури. Один із пред­ставників теорії масової комунікації — німецький соціолог Юрген Хабермас відмічав, що комунікації — новий інтеграційний резерв су­спільства на противагу зблідлій утопії суспільства праці. її основа — солідарність і взаєморозуміння, твердий і фундаментальний ресурс суспільної інтеграції поряд з такими засобами, що виходять за межі інтересів: гроші і влада. Основою теорії комунікації стає введення в соціологію Вільгельмом Дільтеєм поняття життєвий світ людини-

412

)Кит^{тЄвии св}'^т ~ ^це' ^пР^иР°дне середовище, і культурно-соціальніумо-існування, і сфера індивідуальних почуттів та переживань людини. іір випадково поряд з поняттям життєвий світ в соціології з'явля­ться поняття космос, що доповнює і розкриває життєвий світ люди­ни Поняття космос в Стародавній Греції також сприймалось досить гкладно і неоднозначно. Космос — це світ людини. І в античності визначення космосу пов'язувалось із визначенням гармонії і справедливості. Зміст, що вкладали в поняття космос, гармонія, спра-ведливість, істотно відрізняється від сучасного. І гармонія, і справед­ливість — єдність людини і космосу. Греки називали це збіжністю мікро- і макрокосмосу.

Взаєморозуміння і солідарність як основа соціального союзу лю­дей виступають захисниками життєвого світу людини і його основ­ними вимогами, до яких соціологи відносять і споживацьку вартість. Інакше кажучи, комунікації розглядаються як необхідна умова ви­живання, резерв подальшого суспільного розвитку, тобто розвитку життєвого світу людини. Безпосереднє відображення знаходить в теорії комунікації протилежність виробництва і споживання, робо­чого часу і дозвілля. Соціальна комунікація розглядалась у контексті загальнотеоретичних побудов біхевіоризму, основою комунікацій є не мова як система, а безпосередні мовні сигнали, маніпулюючи якими, можна виховати людину будь-якого складу (Дж. Уотсон), символічного інтеракціонізму (соціальна структура є результатом ста­білізації процесів міжособового спілкування, а соціальний розви­ток — процес розвитку комунікативних форм (Дж. Мід)), персоналіз­му (комунікація є внутрішня метафізична здатність особи відкривати в собі почуття іншої). Приватний характер споживання, в тому числі і використання інформації, культури, приводять до природної фраг­ментарності повсякденної свідомості споживача, що долається на рівні соціального явища — політики і влади. Не випадково фрагмен-таризованою називається свідомість споживання, володіння дозвіл­лям. Дозвілля і споживання, що породжують фрагментаризовану сві­домість як панівну ідеологію повсякденності,— основні вимоги Миттєвого світу сучасної людини. Захист вимог, тобто цінностей віль­ного часу і прав споживачів, розглядається достатньою основою для нової суспільної інтеграції.

У сучасній соціології існують єдність і дуалізм понять життєвий ^Св'т і космос. Якщо космос — це не просто світ людини, то принцип вільної культурної єдності людей протистоїть примусовій єдності трудівників або інстинктивно-стадній єдності тваринного світу. Для Етичного світогляду космос символізував не лише життєве середо-^иШе, а й сам сенс життя людини. Космос — це світ людини. І не

413

випадково в основі теорії еволюції космосу лежав міф про андр_0Ге нів — єдиних першолюдей. Космос на противагу життєвому світу цікавий не тим, що він — одна з форм життя, яка інтегрує людей _а тим, що сам космос — єдине інтегроване визначення людини, жит­тєвий світ людської єдності. І хоча теорія комунікаціївинесла проб­лему суспільного життя за межі суспільного виробництва, все ж не залишила визначення людини та її вільного часу у виробничих ме­жах. Якщо сфера вільного часу — сфера споживання, то сама людина і її вільний час — продовження і умова виробничого процесу. В теорії комунікації визначається людина як споживач дозвілля. Комуніка­ція — засіб захисту споживача, не що інше, як засіб забезпечення безперервності виробничого процесу. Економічна організація сфе­ри вільного часу, тобто створення індустрії дозвілля, перетворення сфери вільного часу в особливий соціальний інститут — інститут суспільних свобод.

Конформізм і девіація, тобто відхилення від норм поведінки, бу­дучи двома взаємовиключаючими тенденціями, що розглядали нор­ми і цінності, є найвиразнішими в соціальній теорії. Саме поняття суспільної норми має деяку невизначеність. Люди за звичаєм всіля­ко вихваляють таку природу людини, якої ніде немає, і ганьблять ту, яка існує реально. Складність полягає в тому, що пошук об'єктивних критеріїв і норм вчинків людини постійно наштовхується на немож­ливість зайняти позицію нейтрального спостерігача. Уже в основі конформізму виявляються можливими паростки відхилення пове­дінки. Так, у 70-х роках в Європі поширюються так звані «страйки за правилами», коли старанне і пунктуальне дотримання робітниками інструкції приводить до порушення робочого процесу. Набувають поширення в найрозвинутіших країнах Європи, США, Японії, Ка­наді психологічні служби, до послуг яких переважно вдаються люди, що належать до найбільш соціально захищених верств населення. В сучасному суспільстві по суті до девіантних, відхилених форм пове­дінки належать усі інноваційні тенденції, тому що в тій чи іншій мірі будь-яка інновація виявляється посяганням на існуючі норми сус­пільного життя. Достатньо того, що будівництво якого-небудь вели­кого промислового об'єкта у провінційній глибинці повністю змінює устрій життя місцевого населення.

У 50-х роках на хвилі молодіжного демографічного вибуху вини­кає самостійне соціокультурне явище — молодіжний вільний час, мо­лодіжний ринок робочої сили, молодіжний ринок попиту та ін. Це стало детонатором, що виявив незрівнянно глибокі суспільні процеси. Мо­ва йде про те, що вперше за всю історію післявоєнна Європа стала більш-менш універсально ситою, що породило нове ставлення Д°

ці, _яка залишилася, зрозуміло, необхідною, але для значного на-

ення, _{в ТОМ}у _ЧИслі і для молоді, перестає бути примусово необхід-₀ю і постійною. Глобальне вивільнення часу, відхилення внаслідок помислового піднесення виявили полюсом девіації (відхилення) до недавнього історичного минулого, виступивши основою зміни сис­теми традиційних цінностей — необов'язкових у сучасних умовах норм минулого життя.

Перехід від цінностей праці до цінностей дозвілля, пов'язаний зі змінами частки робочого і вільного часу, виявив, що з девальвацією професії і праці як суспільних норм і цінностей сфера вільного часу, орієнтована раніше на відтворення і реабілітацію робочої сили в ма­совому масштабі і створення еліти, втратила попередні нормуючі орієнтири. Дозвілля стало масовим надбанням і повсякденним до­свідом життя, невід'ємним елементом нової молодіжної структури культури. Поява поняття молодіжна культура не просто характерис­тика альтернативного культурного становища молоді, але й те, що саме явище молодіжної культури не зникло разом з молодіжним бу­мом у Франції 60-х років і швидше розширило межі разом з подорос-лішалим рок-рухом в Англії. Еволюція молодіжної культури зафік­сувала її як елемент загального нового культурного стану — переходу від протилежності культури і життя до її, можливо тимчасової, єд­ності. Історію стали більше цікавити якраз ті сторони суспільного життя, що пов'язані не з традиційним визначенням культури як су­купності досягнень у сфері мистецтва, науки і освіти, а з визначен­нями культури як повсякденності, культури більшості та ін. Тоді ж на хвилі формування молодіжної культури створюється культуроло­гія — галузь знань, що вивчає процеси історії розвитку культури, куль­турних відносин у взаємозв'язку із суспільними відносинами.

Нове культурне мислення вперше після занепаду античного світу усвідомило, що вільний час — соціальний інститут культури, а не поодинока сфера культурного життя. Толерантність і плюралізм, визначення відхилень поведінки від суспільних норм є однією з умов суспільної єдності та суспільної гармонії, вони закріпили за вільним часом пріоритет у формуванні не тільки суспільного ідеа­лу, але й норми поведінки людини в суспільстві. Таке властиве ли­ше античному світу. Античні уявлення про толерантність культур­них норм повсякденного життя викладено в «Етиці» Арістотелем, який вважав нормою доброчесність, а не конкретну сукупність пра­вил і державних вердиктів. Доброчесність — форма довір 'я людини до ^Л}одини, основа довір'я, взаєморозуміння або культурна єдність. До-^сить, що справжньою карою для людини міг стати суспільний ви-Р°к, винесений народними зборами, вічем. І хоча історична еволю-

414

415

ція вела до девальвації системи цінностей, а в Стародавніх Греції т Римі існували жорстокість, віроломство, все ж досвід вільного ' культурного порушення питання про нормально-людське став по тім зразком і джерелом натхнення. Демократія і політика, мистец­тво жити серед людей подаровані саме античністю. Демократія і мистецтво втілили культуру і вільний час у єдиний соціальний ін­ститут, що випробовував освіту, формуючи в підростаючого поко­ління демократичне (полісне) мислення. Поняття демократія і полі­тика відтоді зазнали величезних змін, але продовжують діяти збагачувати змістом взаємозв'язок і взаємозалежність демократії політики, вільного часу та освіти.

Істотними рисами системи освіти, що сформувалася наприкінці XX ст., є поетапне введення обов'язковості та безкоштовності освіти й навчання в школах і вищих навчальних закладах. Тенденція обов'яз­ковості та безкоштовності навчання, що сформувалася на початку XVIII ст. в Німеччині, стосувалася спочатку лише початкової шко­ли, пізніше поширюється вже на середню освіту, а в сучасних умовах стала досить стійкою в усіх країнах світу. Асигнування коштів із дер­жавних, федеральних, муніципальних бюджетів на розвиток систе­ми освіти, надання фінансової допомоги студентам і науковим до­слідженням, свідчить, що освіта не лише суспільна потреба, але ще й суспільна можливість — суспільство настільки багате, що може доз­волити освіту як повсякденну культуру. Природно, що зміна статусу освіти — перехід від елітарної до масової — неможлива, крім тих змін, що приводять до розширення сфери вільного перетворення дозвілля в компонент повсякденного життя людини, населення. Змі­на масштабу вільного часу викликає втрату освітою соціальної кор­поративності, що нагадує перші середньовічні університети Європи. Широке розповсюдження набирають після Другої світової війни в країнах Європи, США, Канаді, Японії тощо некорпоративні форми масової освіти. Якщо раніше, щоб стати освіченою, людина мала пройти курс навчального закладу ліцейсько-гімназичного типу й уні­верситету, то пізніше, в післявоєнний період уперше доведено неп­родуктивність будь-якого виду вузькоспеціальної фахової діяльнос­ті, позбавленої широкої культурно-гуманітарної освітньої основи. Ще в XIX і першій половині XX ст. згладжувалася межа критеріїв, за якими відрізнялися освічені та неосвічені.

Дві тенденції в сфері освіти — масовість і інституальність утво­рюють єдиний, але разом із тим внутрішньо суперечливий розвиток освіти. По суті тут відображається нерозривний зв'язок освіти і сфе­ри вільного часу. Нестійкість системи поділу праці та потреби су­спільного виробництва в підвищенні гнучкості робочої сили, а та-

416

_кож збільшення попиту на професії, пов'язані безпосередньо зі сфе­рою обслуговування, особливо в медицині, обчислювальній техніці, правоохоронних органах, різних соціальних службах, приводять не лише до гнучкого визначення меж робочого й вільного часу, але й до _гнучких запитів виробництва щодо системи освіти. Професія не тільки перестає бути універсальною характеристикою людини, як бувало раніше в середньовічних корпораціях майстрів, а й сама втра­чає чіткість меж, особливо в сфері науки, мистецтва, політики, осві­ти, управління. І не випадково ще в XIX ст. відомий соціолог Макс Вебер ставив питання про те, чим є наука і політика — покликанням чи професією? Та ж проблема по суті виникає і в сучасних умовах — перед усією системою освіти стоїть питання: яка мета освітнього процесу? По-іншому визначається і суть змісту вільного часу. У сфе­рі освіти, якщо сама освіта не виступає сферою продуктивної праці, дозвілля є протилежністю трудової діяльності.

Введення ігрових форм навчання, підключення до організації освітнього процесу шкіл науково-технічного прогресу і театральної майстерності, створення системи ділових ігор і форм шкільного та студентського самоуправління вносять в освіту дух вільної і культур­ної самоорганізації. Логіка сучасного суспільного розвитку така, що сфери освіти та вільного часу мають тенденцію до зближення за умо­ви зміни самого характеру освіти, надання їм комунікабельності. Освіта перестає бути прерогативою навчальних закладів. Адже не можна вже не враховувати впливу на освіту засобів масової інформа­ції, художньої літератури й навіть різноманітного спілкування, по­дорожей, кола друзів та ін. Освіта дедалі більше набуває рис вільного розвитку людини, й навіть уявлення про професіоналізм поступово еволюціонує, набуває форми широкої освіченості.