4. Суспільний соціальний прогрес: критерії та тенденції

Поняття Суспільний прогрес — це такий напрям роз-

суспільний прогрес витку людського суспільства, що характери­зується незворотними змінами людства, ти­ми чи іншими прогресивними змінами окремих соціальних спільностей людей, їх угруповань, верств або індивідів у результаті здійснення пере­ходу від нижчого до вищого, від менш досконалого стану до більш доско­налого та ін. Механізм суспільного прогресу в усіх економічних сис­темах полягає у формуванні нових потреб та інтересів, цінностей у різних сферах суспільного життя та пошуках можливостей їх задово­лення. Нові потреби, інтереси, цінності формуються як результат виробничо-матеріальної, духовної діяльності людини і пов'язані з пошуком і винаходом нових засобів праці, спілкування, організації суспільного життя, з розширенням та поглибленням масштабів нау­кових знань, ускладненням структури творчої і споживацької діяль­ності людини. Дуже часто виникнення, формування та задоволення суспільних потреб здійснюються на основі відкритого конфлікту ін­тересів різних соціальних спільностей та соціальних угруповань, верств, а також підпорядкування інтересів одних соціальних спіль­ностей і угруповань іншим. У такому випадку соціальне насилля виявляється неминучим супутником соціального прогресу. Суспіль­ний прогрес як послідовне сходження до складніших форм суспільно­го життя відбувається в результаті вирішення, усунення суперечнос­тей, що виникають, діють на попередніх етапах та фазах суспільного розвитку.

Що ж є джерелом суспільного, соціального прогресу? Джерелом, першопричиною суспільного, соціального прогресу, що визначає ба­жання та дії мільйонів людей, виступають не зовнішні міфічні сили, а їх власні потреби та інтереси. Відповідно всі міркування про сус­пільний прогрес, не пов'язаний з його першопричиною, — є мірку­вання, що не мають матеріальної основи. Які ж потреби, інтереси, цінності людини обумовлюють суспільний, соціальний розвиток? Усі потреби, інтереси, цінності поділяються на дві групи: природні та історичні. Природні — це всі соціальні потреби, цінності, інтереси людини, задоволення яких забезпечує збереження та вдоволення життя людини як природної, біологічної істоти. Природні потреби та інтереси людини обмежені біологічною будовою людини, історичні ж — це всі соціальні та духовні потреби, інтереси, цінності, задово­лення яких необхідне для відтворення і розвитку людини як соціаль­ної істоти. Жодна з груп потреб, інтересів, цінностей не може задо­вольнятися за межами суспільства, поза розвитком суспільного,

248

матеріального та духовного виробництва. На відміну від природних потреб, інтересів та цінностей людини історичні — породжені в процесі суспільного прогресу, необмежені в розвитку, тому й без­межним є суспільний соціальний і інтелектуальний прогрес. Проте суспільний прогрес — це не тільки об'єктивна, а й відносна форма роз­витку. Протилежністю суспільного прогресу є суспільний регрес, тобто незворотна зміна, що йде по спадній лінії до деградації. Там, де відсутні можливості для розвитку нових потреб, інтересів та ціннос­тей і їх задоволення, лінія соціального прогресу закінчується. У та­ких випадках історія конкретних суспільств та регіонів світу харак­теризується тупиковою лінією розвитку, наступають періоди занепаду та стагнації. У минулому нерідко спостерігалися випадки соціально­го регресу, загибелі культур та цивілізацій, що раніше сформувалися. Отже, соціальний, суспільний прогрес у світовій історії йде зигзаго­подібно.

Багато років, навіть десятиліть філософи й соціологи Заходу та Сходу вважали основним загальносоціологічним критерієм суспільного прогресу розвиток продуктивних сил. Події 80-х — початку 90-х років XX ст. показали, що доведеться розстатися з уявленням, за яким ключовим і, власне, єдиним джерелом розвитку вважалися револю­ційні зміни в продуктивних силах і виробничих відносинах. Лінійна теорія суспільного прогресу, в основу якої покладено прогрес продуктив­них сил, часто зазнає краху, а отже, і не може служити надійним інструментом прогнозу. Чому ж так буває? Тому, що основою теорії є вимір суспільного прогресу ступенем влади людини над природою. А життя показує, що безмежне збільшення матеріальних засобів жит­тя, прийнятих за благо, обертається для людини згубними наслідка­ми. Ще з часів переходу до машинного виробництва розвиток людс­тва йшов під знаком безумовного пріоритету процесу індустріалізації. У тій чи іншій формі з тими чи іншими особливостями процес індустріалізації неминучий для будь-якої країни. Саме тому трива­лий період розуміння соціального прогресу поєднувалось із про­мисловим розвитком, з високими темпами економічного росту і створенням великої машинної індустрії. Умови та форми створен­ня економічного, політичного і соціального життя були підпорядко­вані розвитку техніко-економічних основ, досягненням індустріаль­ної технології.

Напередодні XXI ст. ейфорія індустріально-технократичного оп­тимізму спадає. Індустріальний розвиток не тільки створив загрозу соціальним і культурним цінностям, а й підірвав власну основу. На Заході заговорили про кризу індустріалізму, ознаками якої стало руй­нування навколишнього середовища і виснаження природних

249

ресурсів. На початку XXI ст. велике занепокоєння викликають зрос­таючі соціальні втрати індустріального зростання. Дедалі оче­виднішим стає невідповідність рівня науково-технічного й еконо­мічного розвитку рівню задоволення потреб людини. Змінилось і саме поняття соціального прогресу. Основним критерієм соціально­го прогресу стає приведення суспільного устрою у відповідність не лише з вимогами розвитку техніки, скільки, насамперед, із звичай­ною природою людини. Найважливішою ознакою нової цивілізації стають якісні зміни ролі людини в усіх сферах суспільного життя, її всебічна гуманізація. Звичайно ж, піднесення продуктивних сил са­мо собою ще не гарантує прогресу. Доводиться відмовитися від по­гляду на історію як процес закономірної зміни соціально-економіч­них формацій. Навіть якщо форми власності змінювали б одна одну саме в такій послідовності, економічна вісь становить лише один із векторів суспільного розвитку, а розвиток продуктивних сил лише одне з його джерел. Увесь досвід XX ст. спростовує однофакторний підхід до розвитку сучасного суспільства. На формування тієї або іншої суспільної структури впливає багато факторів: прогрес науки та техніки, стан економічних відносин, устрій політичної системи, вид ідеології, рівень духовної культури, національний характер, між­народне середовище або існуючий порядок у світі та роль особи. Суперечності розвитку Суспільний прогрес здійснюється в резуль-сучасного суспільства ^тат' усунення, подолання соціальних супе­речностей. Внутрішнім джерелом розвитку народів, зв'язків між ними, людства виступають суперечності. Однак необхідно відрізняти суперечності, що обумовлюють відтворення відносин у межах соціально-економічної і політичної системи, та суперечності, що викликають розвиток соціально-економічної і по­літичної системи та її зміни. Суперечності, що суспільно обумовлю­ють відтворення відносин,— це суперечності функціонування суспіль­ства, а суперечності, що викликають розвиток соціально-економічної та політичної системи,— суперечності розвитку суспільства. Ті та інші суперечності тісно взаємопов'язані. У первісному суспільстві, що розвивалося надзвичайно повільно, суперечності функціонуван­ня виступали на передній край. З виникненням класів суспільство стає ареною класової, станової, кастової боротьби. Суперечності між рабами і рабовласниками, плебеями і патриціями, кріпосними залежними селянами і феодалами, ремісниками і купцями, найма­ними робітниками і капіталістами стають основними у сфері суспільних відносин, виступають, насамперед, як суперечності фун­кціонування кожної соціально-економічної системи, оскільки від­творюють існуючі суспільні відносини. Але чим швидше просува-

250

я і_СТорія, тим більшого значення набувають суперечності роз-итку, обумовлені зародженням і розвитком наступної прогресивної порівнянні з попередньою соціально-економічної системи.

Соціальні суперечності поділяються на зовнішні і внутрішні, основ­ні і неосновні, антагоністичні і неантагоністичні. Специфіка соціаль­них суперечностей проявляється, насамперед, у тому, що соціальні суперечності об'єктивні і виступають у формі суб'єктивної діяльності людей. Зовсім недавно вважалось основними суперечностями сучас­ної епохи — протистояння двох світових систем. Початок XX ст. пов'язаний із соціалістичною революцією в Росії, з різким загострен­ням суперечностей суспільного розвитку. Оглядаючись на джерела протистояння, не можна не бачити його об'єктивної обумовленості. Адже теорії та концепції, що не мають об'єктивних основ і не відобра­жають потреби, інтереси, цінності суспільного розвитку, а тим більше які йдуть всупереч з ними, не змогли б тримати під впливом мільйони людей протягом десятиліть. У сучасних умовах, що зазнали докорін­них змін, глобальне протистояння двох систем вичерпане. В ядерний вік збройна сутичка не може закінчитися не чим іншим, як самозни­щенням людства. Соціальне протистояння об'єктивно усувається і в політичній, економічній, гуманітарній сферах. Тому протистояння йде всупереч з основними процесами розвитку сучасної цивілізації, що відбувається під впливом науково-технічної революції і відповідних інтересів людства. Після багатьох десятиліть розколу і непримиримо­го протиборства людство не тільки опинилося перед необхідністю, а й здобуло можливості стати на шлях співробітництва в створенні ціліс­ного, стабільного та справедливого світового порядку.

У сучасних умовах XXI століття дедалі гострішими стають проти­борство, боротьба за сфери впливу й ринки збуту між Єропою, Азією, США та Латинською Америкою. Пожвавлено йде констатація кон­курентних сил в Африці та Австралії. Взаємодія загальноцивілі-заційних і соціально-економічних і політичних факторів у розвитку суспільства не залишаються незмінними. Зі зростанням зрілості сус­пільства дії соціально-економічних, політичних законів розвитку слабшають, тоді як роль загальноцивілізаційних факторів зростає і стає дедалі певнішою. Історичний досвід людства виявляє помилко­вість штучно внесеної в суспільствознавство тези про те, що в умовах капіталістичного суспільства не можуть народитись інші, некапіта-лістичні форми та тенденції суспільного життя. Карлу Марксу нале­жить думка про те, що з подоланням антагоністичних суперечностей суспільного розвитку завершується передісторія людського суспіль­ства, а попередня історія — це болісний, тяжкий процес перебування справжньої цивілізації людства.

251

Величезні соціально-економічні, політичні та духовні зміни, що сталися в 90-х роках XX ст. і тривають на початку XXI ст. у світі, сприяли розгортанню формування досконалої, суттєво відмінної світової цивілізації, що не стане ні капіталістичною, ні соціалістич­ною, а буде соціально-інтегративною, що будується на принципах бла­га народів, їх соціально-політичному і національному самовизначенні, на основі розвитку взаємовигідних відносин між народами, додержанні цілісності їхньої території, невтручанні у внутрішні справи один одно­го, дбаючи про їх економічне зростання, поліпшення життя. Важливу роль відіграватиме збереження навколишнього середовища, ство­рення екологічних виробництв і збереження природи. У політичній сфері розгортається об'єднання народів слов'янських, мусульмансь­ких тощо, виникають великі слов'янські об'єднання народів Євро­пи, мусульманські — на Ближньому та Середньому Сході, об'єдну­ються народи Латинської і Північної Америки, Азії та ін.

Проблема визначення соціальних суперечностей — ключова проблема соціальної філософії. Існує два підходи до визначення соціальних суперечностей: матеріалістичний та ідеалістичний. Ос­новними суперечностями, вважав Георг Гегель, є суперечності в сфері ідеології. Фрідріх Енгельс вважав, що непослідовність ідеа­лізму в тому, що ідеалізм зупиняється на існуванні ідеальних спо­нукальних сил, які є в суспільстві. Матеріалізм завжди визнавав спонукальними мотивами суспільного розвитку об'єктивні супе­речності: об'єктивні суперечності у сфері економіки (суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, супереч­ності власності на засоби виробництва, суперечності між соціаль­ними спільностями, соціальними верствами та ін.); суперечності у сфері політичній (ідеологічні суперечності). Що ж стосується анта­гоністичних і неантагоністичних суперечностей, то вони відрізня­ються гостротою і характером вирішення. Механізм вирішення су­перечностей різноманітний: усунення, зняття суперечностей, регуляція дій соціальних спільностей, взаємодія їх інтересів, по­треб та ін.

„ Основними факторами єдності суспільства

Спільність і відмінність •*- г і

моралі і права виступають норми моралі і права, що є ос-

новними нормами поведінки людей, інди­відів. Право і моральність, указував Еміль Дюркгейм, це сукупність уз, що прив'язують один одного і до суспільства, створюють із маси індивідів соціальну спільність, суспільство. Установлення загаль­нообов'язкових правил поведінки людей і індивідів, їх певної від­повідальності на випадок недотримання норм і правил регулюють­ся правом і мораллю. І хоча право і мораль — відносно самостійні

252

гулятори поведінки спільності й індивідів у суспільстві, все ж вони суттєво відмінні один від одного. Якщо мораль стає з виник­ненням людського суспільства, у процесі становлення праці, то пра­во — тільки з появою держави. Якщо право виражає державну во­лю то мораль виражає волю окремих соціальних спільностей, угруповань і суспільства. Якщо ж додержання норм моралі забезпе­чується внутрішнім переконанням у справедливості норм і силою суспільної думки, то додержання норм права, крім того, і силою державних владних структур та сил примусу. Правопорядок стій­кий, стабільний, якщо опирається на свідоме здійснення норм як необхідних і справедливих. Мораль опирається не тільки на пере­конання, свідомість, а й на громадський примус. По суті правові норми, як правило, відмінні від моральних своєю формальною виз­наченістю, встановлюються або санкціонуються державою в зазда­легідь установленому певному порядку, мають певну форму (закон, указ та ін.). Норми моралі постійно формуються в суспільстві в міру його розвитку і поширюються в міру підтримки їх суспільною, гро­мадською думкою. Норми моралі, як правило, мають загальні прин­ципи поведінки. Тому одній моральній нормі — «не убий», «не зне­важай особи іншого» — відповідають багато правових норм, що карають за вбивство, зневагу тощо.

Вимоги моралі ширші — необмежені, всеохоплюючі, аніж норми права. Мораль засуджує у всіх випадках погане, неуважність тощо, а право карає тільки за таке ставлення, за таку поведінку, що свідчать про ненадійність здійснення прав і обов'язків, передбачених законом. Якщо ж мораль засуджує всі випадки недобросовісності, халатності у здійсненні тих чи інших обов'язків тощо, то право переслідує тільки таке невиконання службових обов'язків, яке завдає істотної шкоди державним, суспільним інтересам або правам та інтересам окремих осіб, які оберігаються законом. Якщо ж мораль, на відміну від права, ганьбить байдужість, формальність у ставленні до людей, будь-які прояви егоїзму, цинізму, то право осуджує тільки особливо злісні випадки таких негативних явищ. Якщо право — свобода, визначена законом, то моральність покладає на людину лише обов'язки, не визначаючи прав. Тому право є закон правди, тобто юридичної спра­ведливості, а мораль — закон любові. Нарешті, норми моралі гнучкі­ші, ніж норми права. Через специфіку формування норми моралі швидше відображають нові потреби, ідуть ніби попереду, вказуючи шлях праву. Правові норми значно відстають від потреб і інтересів суспільства. Мораль відіграє особливу роль у забезпеченні соціаль­ної солідарності, бо моральне все те, що служить джерелом солідар­ності, усе, що змушує людину рахуватися з іншими, регулювати

253

відносини, вчинки не тільки егоїстичними спонуканнями. Зміню­ються норми, змінюється і ставлення до них. Відхилення від норм таке ж природне, як і додержання їх. Повне прийняття норм виража­ється в конформізмі, а відхилення від норм — в різних видах відхи­лення поведінки від норм тощо.

„ _г Будь-яке насилля — зло. Насилля породжує

соціальногГн^силля тільки насилля. Але насилля, що опирається на демократичні закони і міжнародні правові норми,— неминуча умова захисту прав людини, особи у світовій спів­дружності. Іншим шляхом не можна забезпечити додержання всіх за­конів, поки не досягнуто відповідного рівня свідомості громадян і політичних діячів. Без відповідного до закону насилля неможлива бо­ротьба із злочинністю, зупинення збройних конфліктів. Та мова йде не тільки про насилля проти тих або інших соціальних спільностей, верств, угруповань, покарання індивіда або групи, що порушили за­кон, а також про припинення міжнародної агресії. Іноді виникнення і задоволення суспільних потреб відбувається на основі відкритого конфлікту інтересів соціальних спільностей людей. Хоча насилля за певних умов та форм неминуче, воно все ж завдає шкоди моралі сус­пільства, веде до потрясінь, руйнувань, а в крайніх формах — до масо­вої загибелі людей. Тому в усі часи та періоди історії людства, різні класи і верстви населення поруч із використанням різних форм на­силля намагалися вирішувати суперечності ненасиллям, що краще і для державної влади.

Практика життя показала, що багато авторитарних режимів у ре­зультаті концентрації засобів можуть добитися забезпечення техніч­ного розвитку, швидкого тимчасового успіху, але нездатні до пер­спективи й не відповідають вимогам сучасної цивілізації. У сучасних умовах ненасиллям здійснено об'єднання Німеччини, не насиль­ницькими засобами, а шляхом тиску на метрополії здійснили анти­колоніальні демократичні революції і завоювали незалежність біль­шість колоніальних країн і народів. Важливу роль відігравали і відіграють референдуми щодо вирішення суперечностей тощо. У су­часних умовах навіть суперечності між робітничим класом і капіта­лом, принаймні деякі з них, за досвідом соціал-демократичних уря­дів окремих країн Європи, вирішуються ненасиллям. Ненасилля — зовсім не обов'язково відмова від боротьби, догідництво. Ненасилля включає активну діяльність, хоча і не завжди виступає найефектив­нішим засобом досягнення соціальної справедливості. Методами не­насилля, що пов'язані з діяльністю державної влади в ім'я пошуків шляхів соціальної справедливості, соціальної рівності є соціальні ре­форми.

Типи суспільства У соціології суспільства розподіляються на

традиційні та індустріальні.

Традиційне суспільство — суспільство з аграрним устроєм, з ма­лорухомими соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. Звичайно, традиційне суспіль­ство сприймається як родоплемінне, феодальне суспільство, примі­тивне і відстале. Дійсно, для традиційного суспільства характерні вкрай низькі темпи розвитку виробництва, що можуть задовольнити потреби лише на мінімальному рівні, а головне — велика інерцій-ність, несприйнятливість нововведень, обумовлена особливостями його функціонування. У традиційному суспільстві регламентуються, суворо контролюються норми, соціальні структури, соціальні інсти­тути, звичаї, поведінка індивідів тощо. Соціальні формування, утво­рення, освячені традиціями, вважалися непорушними, і навіть дум­ка про їх можливе перетворення, зміни вважалася крамольною. Будь-який прояв свободи особи, який виступає новацією в суспіль­стві, глушиться, затримується і культурою, і соціальними інститута­ми, владними структурами тощо.

Індустріальне (промислове) суспільство — суспільство, що безпо­середньо визначається рівнем технічного, індустріального розвитку. Індустріальне суспільство — один із двох основних типів суспільства (поряд з капіталістичним суспільством) — аналізується соціологами Заходу для порівняння природи сучасних суспільств із походженням і природою традиційних (родоплемінних, феодальних) суспільств. Поняття індустріальне (промислове) суспільство введене в соціологію ще Сен-Сімоном. З'ясування природи і характеру індустріального суспільства здійснювали Огюст Конт, Герберт Спенсер, Карл Маркс, Макс Вебер, Еміль Дюркгейм та ін. У 50—60-х роках XX ст. у США і Західній Європі в соціології висунута соціологами Ральфом Дарен-дорфом, Раймондом Ароном, Уолтом Ростоу, Даніелем Беллом та іншими концепція індустріального суспільства. Індустріальне суспіль­ство як більш загальне поняття конкурувало з марксистським по­няттям капіталістичне суспільство, щоб уникнути протиставлення капіталізму і соціалізму, які розглядались як різновиди одного типу індустріального суспільства, що має функцією розвиток продуктив­них сил і нагромадження суспільного багатства. З точки зору сучас­них теоретиків індустріальне суспільство, капіталізм — його верхня, перехідна форма, обмежена суспільствами Європи ХІХ і початку XX ст., тоді як соціалізм — пережиток системи раннього індустріа-лізму, обмежений перелицьованими феодальними відносинами і мілітаризованим ладом життя. Для сучасного розвинутого індустрі­ального суспільства характерне переливання самодіяльного населен-

254

255

ня з первинного (сільського господарства) і вторинного (промисло­вість) в третій сектор господарства — послуги. Це виключає постійне масове безробіття, забезпечує поступове вирівнювання доходів і спо­живання продукції первинного і вторинного секторів і знижує не­безпеку соціальних потрясінь (теорія Фурастьє).

У сучасних постсоціалістичних суспільствах поки зберігається ста­ре співвідношення секторів господарства. Але загальна «логіка ін­дустріалізації» веде всі суспільства до збільшення подібності (кон­вергенції) основних інститутів та способів організації господарства. І чим вищий рівень індустріалізації суспільств, тим сильнішою є тен­денція одноманітності. Концепція індустріального суспільства — не­від'ємна частина теорії конвергенції, модернізації і технократичної революції менеджерів. Капіталізм як зникаючий етап індустріально­го суспільства — це суспільство, де промислове виробництво майже цілком знаходиться в приватній власності і підприємець — водночас і власник, і головний управляючий виробництвом. Із зростанням масштабів індустріальних об'єднань власність на капітал не гарантує контролю над системою влади і управління на підприємствах, що переходить до спеціалістів управління, менеджерів, які більше схильні створювати загальнонаціональні системи «соціального ринкового господарства». Влада такого «нового правлячого класу» значно біль­ше заснована на експертному контролі над інформацією, аніж на праві власності. Тут маємо продовження утопії Сен-Сімона про уп­равління промисловим суспільством радами вчених і технічних ек­спертів. Політичне значення в теорії індустріального суспільства мають процес демократизації, знищення традиційних станових при­вілеїв, ієрархій, формування рівних громадянських прав (юридич­них, політичних, соціальних) і загальної рівності перед законом, які йдуть ще від Токвіля. Саме в розвитку системи громадянських прав, що протидіє системі класового поділу, західні соціологи Толкотт Пар-сонс, Томас Маршалл та інші шукають пояснення відсутності не­примиримої поляризації класів (пролетаріату і капіталістів) і насиль­ницької соціальної революції на Заході, передбаченої Марксом. Класові відносини стали джерелом гострих насильницьких конфлік­тів лише на ранніх етапах індустріального суспільства. Класові кон­флікти, характерні для XIX ст., послідовно пом'якшали, набрали розвитку загальноприйняті форми трудових угод, колективних дого­ворів і узаконення робітничих організацій тощо. Загальна тенденція розвитку сучасного індустріального суспільства — прогресуюче усу­нення соціально закріплених нерівностей, щоб система соціальної стратифікації максимально опиралась на внутрішні нерівності, шо виходять з відмінностей природних здібностей і професійних якос-

256

тей- Такі завоювання захищає національна ліберально-демократична іржава.

Прихильники теорії індустріального суспільства визначають ос­новні положення: найзначніші історичні зміни в сучасному світі пов'язані з переходом від традиційних аграрних суспільств до ін­дустріальних, заснованих на машинному виробництві, фабричній організації і дисципліні праці, національній системі господарства з вільною торгівлею і спільним ринком. Тому поняття індустріальне суспільство пов'язане з теорією модернізації як провідною концеп­цією суспільного розвитку. В індустріальному суспільстві станові пе­регородки зникають і завдяки зростанню мобільності соціальної, на базі широкої доступності освіти починає переважати рівність мож­ливостей. Різноманітність розвитку наслідків соціально-політичних процесів індустріалізації на Заході і в країнах вторинної модернізації пояснюється тим, що в Англії і США ідея громадянських прав (тобто принцип політичної свободи), прав людини й ідея нації як різноет-нічного співгромадянства в межах єдиної державності утверджува­лися ще до початку першої промислової революції, а в Україні ці політичні проблеми не вирішувались із-за стрімкого розвитку індус­тріалізації в світі.

Розвитком системи ідей індустріального суспільства стали теорії постіндустріального суспільства. Концепція постіндустріального суспільства сформульована Даніелем Беллом. Своєрідність істори-ко-культурного розвитку капіталізму обумовила формування різно­манітних варіантів концепції постіндустріального суспільства (лібе­ральне, що спирається на американську модель капіталістичного розвитку, і радикальне, що базується на європейській моделі). В ос­нові концепції постіндустріального суспільства лежить поділ усього суспільного розвитку на три етапи: доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне. Поява концепції постіндустріального суспільства обумовлена структурними змінами в економіці та культурі найроз­винутіших країн. Різко зростає роль знань і інформації, індивід одер­жує переваги в просуванні по сходинках соціальної ієрархії. Плідна творча праця — дитина свободи — стає основою успіху й розквіту людини в суспільстві тощо.

Існують у соціології найрізноманітніші варіанти традиційного та індустріального суспільства.

Звичайно, соціологічний аналіз суспільства (генезис, концепції, формування і функціонування, тенденції та ін.) показує, що суспіль­ство є сукупність усіх методів, способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного. Суспільство — важлива категорія соціальної філософії і теоретичної

"Соціологія" 257

• ••я

соціології. Сучасне суспільство — сукупність систем соціальних і державних владних інститутів, взаємодія яких забезпечує можли­вість функціонування і розвитку базових і надбудовних суспільних відносин. Соціальні інститути, державні владні системи, структури і політичні інститути взаємодіють у суспільстві, виступаючи рушій­ною силою прогресу і руху, вдосконалення суспільних відносин. Со­ціальний інтерес органічно поєднаний з потребами і цінностями осо­би, суспільства. Власні потреби і інтереси людини, інтереси і потреби суспільства виступають джерелом і першопричиною суспільного, со­ціального прогресу.

Література

Вебер М. Избранньїе произведения.— М., 1990.

Дюркгейм 3. О разделении общественного труда. Метод социологии.— М.

1991. Основьі социологии. Курс лекций / Под ред. А. Г. Зфендиева.— М., 1993. Парсонс Т. Современное состояние и перспективьі систематической теории в

социологии.— М, 1968. Пригожим А. Нововведение, стимули и препятствия.— М., 1989. Смелзер Н. Социология.— М, 1995. Соціологія / За ред. С. О. Макеєва.— К., 1999. ТернерДж. Структура социологической теории.— М., 1975.

«•••

БАЗОВІ КОМПОНЕНТИ СОЦІАЛЬНОГО ЖИТТЯ 1. Соціальні спільності, соціальні інститути

Суть соціальних Соціальна спільність — сформоване історично

спільностей за спільними інтересами відносно стійке об 'єд-

нання людей, які перебувають у взаємодії, на­дають один одному допомогу в досягненні особистої мети і реалізації особистих і спільних потреб та інтересів. Соціальні спільності людей відрізняються за роллю і місцем у системі соціальних зв'язків істо­рично певного суспільства. Солідарність, потреба у взаємодії людей, координації їх спільних дій і обумовлюють відносини між людьми. Як же люди утворюють, формують ті або інші соціальні спільності, верстви, групи? У суспільстві індивіди відрізняються один від одного багатьма соціальними характеристиками: професією, характером праці, ставленням до власності, розмірами прибутку та ін. Відрізня­ються індивіди один від одного і здібностями розумовими, темпера­ментом характеру, поведінкою, вихованістю тощо. Характеристику досить чітко і точно кількісно, якісно і порівняльно визначають со­ціальні спільності: робітники, селяни, вчені, кооператори, військо­вослужбовці, студенти, пенсіонери та ін. Чи об'єднані між собою такі люди в якісь певні соціальні спільності, верстви? Якщо говорити про формальне об'єднання, як буває в політичних партіях, то ні, якщо ж говорити про реальне об'єктивне об'єднання людей та їх становище в суспільстві, то — безперечно.

У соціальні спільності, верстви, стани людей об'єднують соціальні інтереси, що становлять реальні причини їх дій, звершень і форму­ють інтереси у членів різних соціальних спільностей, верств у зв'язку з їх відмінністю у становищі й ролі в суспільному житті. Соціальні інтереси спільності, групи, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх членів, не зводяться до суми індивідуальних інтересів, тому що в процесі соціальної взаємодії індивідів відбувається фор­мування колективного інтересу як цілого, що відображає уже спільні риси соціального становища окремих індивідів. Соціальний інтерес соціальної спільності, верстви, групи завжди спрямований на збере­ження або зміни їх становища в суспільстві. Виділяються основні

258

_І

■»

види соціальних спільностей людей; по-перше, соціально-станові спільності людей — класи, соціальні верстви, соціальні групи тощо; по-друге, національно-етнічні; по-третє, трудові колективи (соці­ально-професійні об'єднання, групи та ін.); по-четверте, сім'я (соці­ально-демографічні групи), соціально-територіальні (поселенські) групи та ін.

Природно, у спільність об'єднуються люди, які мають схожі, од­накові функції і обумовлені ними статуси соціальних ролей, куль­турні запити, етнічні ознаки та ін. Соціальна спільність має особли­вості: по-перше, спільність перебуває в постійному розвитку, зазнаючи змін, самовідновлення; по-друге, для спільності характер­ний певний набір соціальних цінностей, інтересів, норм, що регулю­ють взаємодію; по-третє, спільність відіграє в суспільстві певну, свою роль, має ролеву структуру. Прагнення до переваг солідарності, об'єд­нання зусиль частіше й лежить в основі соціальної спільності, інди­віди, які утворили спільності, якісно підвищують ефективність своїх індивідуальних дій, здатність до вдосконалення своїх інтересів, ви­живання. Так, мобільною, активною силою, здатною ефективно роз­вивати культуру, економіку тощо, виступають індивіди однієї етніч­ності, об'єднані в націю, сповнені єдиною національною ідеєю і розвинутим почуттям національної самосвідомості, організовані по­літично в єдину національну державу. І навпаки, відставання роз­витку спільності, солідарних зв'язків між представниками того або іншого етносу посилюють небезпеку втрати етнічної самобутності, згасання національної культури, державності та ін. Україна, що пе­ребуває в глибокій економічній, соціальній, політичній кризі, шукає різні шляхи виходу з кризового стану. Та біда в тому, шо економічні реформи, формування державності здійснюються зверху, без широ­кої підтримки низів.

Загальнонаціональна українська ідея, суть якої полягає в рефор­муванні суспільства економічно, політично, культурно і соціально, не оволоділа всім населенням України, і пропоновані зверху рефор­ми повисають у повітрі, іноді взагалі не знаходять всебічної підтрим­ки низів. Від ефекту солідарності, що надається індивіду спільністю, залежить і стійкість соціальних зв'язків у спільності. Звичайно ж, ефект може бути явним, очевидним або прихованим, зовнішньо не проявлятися для індивіда, може проявлятися не досить швидко, а може і проявлятися через певний проміжок часу та ін. Але те, на­скільки винагородження позитивного ефекту участі індивідів і спіль­ності перевищує витрати, плату за координацію зусиль індивідів, за їх готовність жертвувати в окремих випадках своїми прямими інте­ресами, залишається головним критерієм результативності та стій-

• будь-якої спільності. Проте ніяк не можна ставити під сумнів необхідність самої координації зусиль між індивідами, участі їх у пільностях, індивідуальну доцільність формування соціальних спіль­ностей У індивіда в межах спільності виникає повне коло намірів, лей зобов'язань, сподівань, що прямо з особистими потребами не поєднані, але виражають ті моменти, що забезпечують ефективніше функціонування спільності як соціального об'єднання.

Щорічно в Україні публікуються статистич- Разноманітність _н- _н- _{0 що ст}і_льки__{т0 є} робітників,

спільностей ^г

селян, студентської молоді, стільки-то фер­мерів, кооператорів, бізнесменів та ін. Часто дані свідчать про чи­сельність тієї або іншої соціальної спільності, соціальної верстви, професійної групи тощо. Та справа в тому, що статистика не визна­чає соціальних спільностей, їх чисельність, а здебільшого виділяє якусь безліч, тобто людей за якоюсь спільною ознакою, наявністю між ними соціальних зв'язків. Розрізняють і соціальні категорії: про­фесійні, вікові, майнові та ін. Але під соціальною спільністю розумі­ють лише групи людей, об'єднані соціальним зв'язком. Якщо ж ура­хувати, що соціальні групи формуються на базі певних об'єктивних обставин, то належність до соціальної групи пов'язана з об'єктив­ним становищем людей у системі соціальних зв'язків, здійсненням певних соціальних ролей. Важливими вихідними соціальними спіль­ностями є національно-етнічні об'єднання, які виникають на грунті спільності історико-географічного походження культури, і демогра­фічні, пов'язані з соціально-біологічною природою людини. З роз­витком суспільства з'являються спільності, пов'язані з диференціа­цією трудової діяльності, із специфікою соціально-економічного становища, розвитком поселенських об'єднань, спільностей. Якщо ж існують переважно два типи зв'язку: соціальні контакти та соці­альні взаємодії, то можна виділити і два основних типи соціальних спільностей. Існують і інші соціальні об'єднання: соціальна верства, соціальна група та ін.

У сучасному суспільстві функціонує безліч соціальних груп. Соціальна верства, група — люди, між якими здійснюються певні контакти, спілкування, є спільні інтереси, потреби, цінності, мета. Спільність, в основі якої лежать зв'язки типу взаємодії з приводу об'єднання, солідарності, узгодженості спільних зусиль, становлять соціальну групу. Безліч соціальних груп у суспільстві обумовлена Різноманітністю ознак вирішуваних ними завдань і проблем. Адже об'єднують людей у спільності професійні інтереси, релігія, етнічні ознаки та ін. Соціальні групи розрізняються між собою й іншими ознаками, особливостями, властивостями. Так, є соціальні групи,

260

261

для яких характерна наявність безпосередніх особистих взаємодій, контактів. Бувають малі і великі соціальні групи (класові, територі­альні, національні), спільності, формальні та неформальні. Виділя­ються і соціальні групи за метою, тобто групи навмисно створені, сформовані для вирішення тієї або іншої групової єдиної мети. Мета може бути господарська (підприємство, комплекс, цех та ін.), на­уково-дослідницька (науково-дослідний інститут, лабораторія, конс­трукторське бюро та ін.), політична (політична партія, суспільно-політичні рухи та ін.), освітня тощо. Наявність більш або менш жорсткої системи взаємних прав і обов'язків учасників соціальної групи, контролю за додержанням зобов'язань, угод, поділ функцій, статусів і ролей учасників спільності й обумовлює навмисність ство­рення за метою конкретних та інших соціальних груп.

Соціальна група: Становлення соціальної спільності - гру-

внутрішні зв'язки ^пи — тривалий і складний процес її визріван-

ня, що пов'язаний з усвідомленням свого ста­новища, спільності інтересів, цінностей, формуванням групової свідо­мості та норм поведінки. Група стає соціально зрілою тоді, коли усвідомлює свої інтереси, цінності, формує норми, мету та завдання діяльності. Саме усвідомлення інтересів перетворює групу людей та самостійний суб'єкт соціальної дії. Соціальній групі як типу соціаль­ної спільності властиві основні, важливі ознаки. Однією з ознак гру­пи є взаємодія і регуляція інтересів, цінностей, потреб і самих дій щодо їх реалізації, що відрізняється багатошаровістю, багатоманітністю. Соціальна група виникає там і в таких обставинах, де є стійка мережа контактів між індивідами. До того ж, не має значення, з якого конк­ретного приводу встановлюються контакти: реалізація ідеалів, по­шук засобів життя, корисні інтереси, злочинний задум, взаємна сим­патія. Важливо те, що об'єднання індивідів стає як цілісність суб'єкта. Соціальне життя, безсумнівно, відтворюється, підтримується діями саме спільностей.

Отже, індивіди мають потреби в спілкуванні, створенні об'єд­нань, груп здебільшого з метою задоволення життєво важливих по­треб. У сучасних умовах є дуже мало справ, прагнень, що реа­лізуються, досягаються власними зусиллями. Правда, належність до групи вимагає і певних обмежень, наприклад, свободи поведінки, індивідуальних прав, дотримання групових вимог і норм. Баланс над­бань і втрат від участі в групі в різних ситуаціях різний. До того ж, кожен належить до кількох груп, вихід з групи, розрив з нею може обернутися нереалізованістю сподівань, прагнень і суб'єктивним неприйняттям тих або інших норм, джерелом яких є група. Важливу роль у формуванні соціальної групи, її єдності відіграє культура:

262

інності, норми, стандарти поведінки та ін. Кожний обізнаний з правилами, нормами, що регулюють внутрішнє життя.

Візьмемо студентську групу, парний особистий зв'язок з одно­курсниками, шо виникає в зв'язку із взаємною залежністю один від одного. Значущість зв'язку, вчинку, дії іншого студента оцінюється з точки зору того, як вони впливають на вирішення особистих проб­лем студента. Зовнішній парний особистий зв'язок із колегою зі сту­дентської групи, в тому числі надання допомоги, оцінка його дії з точки зору зміцнення престижу студентської групи тощо, хоча той або інший вчинок колеги із студентської групи може ніяк не вплину­ти на вирішення особистої мети інших, але вони оцінюють вчинок, надають допомогу, орієнтуючись на користь або шкоду, що їх здобу­ває студентська група. Ставлення (реакція, оцінка) до взаємодії між двома студентами може бути різним. Так, один студент підвів іншо­го: обіцяв попрацювати разом та забув про обіцянку. На інших сту­дентах це ніяк не відбилося, не позначилось. Але буває ставлення до взаємодії студентів у групі з точки зору функціонування студентсь­кої групи: зміцнення її позицій, спільних досягнень тієї чи іншої мети, здійснення тих чи інших потреб та ін: «Якщо не виконав обі­цянки, підвів не тільки колегу студента, а й усю студентську групу». Це вже соціальна взаємодія, а не особисті взаємовідносини між ок­ремими студентами та ін.

Звичайно, своєрідність зв'язків у тому, що вони встановлюються і розвиваються з метою збереження тих умов, тих переваг, що закла­дені в координації взаємодопомоги та ін. В спільності людей вини­кає складне переплетіння зв'язків, відносин. Ужитті буває по-різно­му, виникає спектр залежностей та зв'язків, що іноді не тільки безпосередньо «зав'язані» на особистих потребах і меті, скільки на необхідності зміцнення позицій спільності, забезпечення умов функ­ціонування спільності. У соціальній групі виникають і специфічні моменти духовної регуляції соціальних зв'язків. Для об'єднаних у соціальні групи людей характерна єдність провідних духовних регу­ляторів: цінностей, норм, принципів поведінки. Подібність, збіг сис­тем цінностей стає умовою і результатом стійкості, міцності внут­рішніх зв'язків між членами соціальної групи. Особливу роль відіграють і цінності соціальної солідарності (взаємна підтримка, уз­годженість дій, співробітництво, координація, взаємодопомога та ін.). ^у соціальній групі особа дивиться на себе очима колективу, а в осно­ві самооцінки лежать не просто цінності, потреби, принципи пове­дінки, а колективна думка, визнання заслуг і помилок колективом та Щ. Ознаками реальної групи є також самоідентифікація з певною спільністю і сприйняття групи як якісно певної цілісності з іншими.

263

Особливо важливі ознаки полягають у спільному відстоюванні інте­ресів, створенні самостійних організаційних структур.

Неформальна група створюється негласно, стихійно, в ній сти­хійно розподіляються і владні засоби впливу. Стихійно висувається в групі і лідер. Законність, легітимність лідерства утверджується мов­чазною згодою та добровільним підкоренням, спирається на силу, енергію, волю підтримувати групові стандарти претендента на лідер­ство. Авторитет і повагу, якими користується лідер, називають ста­тусом, а функції, що їх реалізує — роллю. Між різними людьми зви­чайно розподілені різноманітні якості: організаторські, виконавські, творчі тощо. Реалізація таких якостей, закріплення їх за конкретни­ми індивідами перетворюють їх на роль. У групі завжди відомо, хто допоможе словом і ділом, хто справедливо розсудить, хто розвесе­лить, а хто є джерелом напруги та неспокою. Різноманітність ста­тусів та ролей, поєднання і взаємодоповнення їх є структура групи, що дає змогу групі усвідомлювати й артикулювати, відтворювати влас­ну мету й інтереси, досягати та реалізовувати їх, більш-менш ефек­тивно реагувати на вимоги зовнішнього середовища тощо. Справді, багато цінностей та благ стають доступними лише за умови взаємодії з іншими людьми, а іноді і спільного захисту своїх прав.

У суспільстві завжди існує безліч соціальних груп, які відрізня­ються об'єктивно за своїм положенням у системі соціальних зв'яз­ків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Зв'язки взаємної допомоги, «координації», солідарності в межах соціальної групи, ін-ституалізуються, набувають передбачуваного, керованого характеру. Виникають певні соціальні фактори, що забезпечують стійкість гру­пи, її мобільність, здатність ефективно і надійно вирішувати завдан­ня, проблеми, що об'єднують індивідів у соціальну групу. Особли­вості взаємодії людей в соціальних групах стосуються уже розвинутих. Але завжди є етап, коли починає формуватися система взаємодій.

У різних формах відбувається взаємодія як

Суть соціальних тип соціальних зв'язків. Задоволення най-

інститутів важливіших індивідуальних і суспільних по-

треб забезпечується взаємодією, що відіграє особливу роль у соціальних зв'язках, діях. У повсякденному житті багато явищ — безпека людини або її освіта, здоров'я або госпо­дарська діяльність, науковий пошук або відпочинок, дозвілля — становлять реальний щоденний сенс життя, який набуває інституа-лізованого характеру (тобто гарантованого від випадковості, спора­дичності), стійкості, самовідновлення. Саме хаосу, нестабільності, неорганізованості, випадковості, протистоять інституалізовані соці­альні явища, зв'язки, дії.

264

Соціальний інститут — стійкий комплекс формальних і нефор­мальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх у систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему. Обумовлюючи стійкість і певність ді­яльності соціальних спільностей, соціальні інститути інтегрують їх, надають їх взаємодії цілісність. Соціальний інститут — різновид особ­ливих соціальних зв'язків, тобто зв'язків, що забезпечують ціліс­ність. У сучасній соціології існують визначення й аналіз соціальних інститутів та соціальних організацій з позицій матеріальних, фор­мальних та функціональних. Узагальнюючи зміст численних понять соціальних інститутів, український соціолог Володимир Оссовський, польський соціолог Ян Щепанський визначають, по-перше, інсти­тути як групи людей, покликані для вирішення справ, важливих для всієї спільності, для реалізації публічних функцій; по-друге, інститу­ти — це форма організації комплексу соціальних дій, які виконують­ся деякими членами групи від спільності, тобто не депутати Ради є інститутом, а організація Ради, що надає їй право діяльності і забез­печує можливість презентувати жителів міста; по-третє, інститути — комплекс установ і знарядь діяльності, що дають змогу деяким чле­нам групи виконувати публічні функції, спрямовані на задоволення потреб і регулювання поведінки цілої групи. Визначені для Ради як інституту такі істотні засоби, як бюджет, персонал, технічні засоби тощо. Саме вони роблять Раду інститутом. По-четверте, інститут — певна соціальна роль деяких осіб, особливо важлива для жит­тєдіяльності групи, наприклад, соціальна роль голови Ради, членів її президії, депутатів, технічного персоналу тощо. Узагальнюючи зміст підходів до визначення соціального інституту, Ян Щепанський вва­жає, що «інститут — це комплекс установ, в яких обрані члени групи одержують право на реалізацію публічних та імперсональних дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і групових потреб, для регулювання поведінки індивідів». Особливостями інститутів є те, що в їх розпорядженні — способи діяльності, визначені імперсо­нально, незалежно від особистості й інтересів людини, і вони реалі­зують їх завжди однаково, користуючись підтримкою соціальної спільності або принаймні її більшості. Кожний соціальний інститут визначає дії, що передбачені його функціями, встановлює і закріп­лює за людьми соціальні ролі, визначає систему санкцій і соціально­го контролю. Мету інститут реалізує різними засобами і знаряддями: матеріально, ідеально, символічно.

Соціальні інститути поділяються на п'ять груп: економічні, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ, організа­цією праці, фінансово-грошовим обігом і т. д., політичні — пов'язані

265

із здійсненням функцій влади. Інститути стратифікації — визнача­ють розподіл позицій і людських ресурсів. Існують також інститути сім 'ї, пов'язані зі шлюбом, соціалізацією (вихованням) молоді. Куль­турні інститути, пов'язані з релігійною мораллю, звичаями і діяль­ністю, з науковою і художньою творчістю, стверджують і розвивають прийнятність культури суспільства, передають її наступним поко­лінням, формують ставлення людей до релігії, культури та ін.

Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії є реалізація головної функції інститутів — задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін. Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кіль­кості основних і неосновних функцій, що вони реалізують. Проте якщо сталися зміни, що в соціальних потребах не знаходять адекват­ного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дис­функції виражаються в нестачі матеріальних засобів і в організацій­них неполадках, у неясності мети діяльності. Складність усунення дисфункції соціальних інститутів полягає в тому, що виникнувши, соціальні інститути і в умовах зростання дисфункції продовжують діяти, працювати на себе, на інтереси, що не збігаються із суспільни­ми. Адже «свій» інтерес завжди має свого конкретного носія. Така персоніфікація приводить до виродження соціальних інститутів. Со­ціальні інститути — велике соціальне досягнення людини, що не тільки забезпечує досягнення головних переваг соціального (передбачливість, надійність, регулярність та ін.), але і дають підстави надіятися на те, що та або інша потреба так або інакше задовольняється і мета досяга­ється на якісному рівні. Якщо людина тисячами невидимих ниток пов'язана з людьми, із суспільством, то в системі соціальних зв'язків соціальні інститути найміцніші, могутні канати, що визначають жит­тєздатність системи соціальних зв'язків, системи соціальних дій. Са­ме вирішальним фактором, що визначає рівень життєдіяльності ін­дивіда, соціальної спільності, є стверджуючий, відлагоджении і регулярний, тобто інституціональний аспект соціального життя.

Однією з найважливіших умов динамічного розвитку суспіль­ства, життєвого успіху особи є оволодіння певними знаннями, набу­тими поколіннями. І це вирішується соціальним інститутом освіти. Відомо, що чим вища освіченість членів суспільства, тим вище розви­нуте суспільство. Та як соціальний інститут освіта сформувалась не відразу. Рідні від випадку до випадку передавали якісь знання, на­вички своїм дітям. Часто й діти підглядали: хто за ткачем, хто за ковалем, хто за тесляром та ін. Та це все спорадичні випадкові соці­альні зв'язки передачі знань. І відрізняється освіта як соціальний

266

інститут від випадкових поверхових контактів, безсистемних зв'язків передачі знань тим, що, по-перше, встановлюється постійна і глибо­ка взаємодія між учасниками такого зв'язку, по-друге, чітко визна­чаються функції прав і обов'язків, що забезпечують високий ступінь опрацювання, взаємодії кожного з учасників зв'язку (учителі і учні), по-третє, регламентація і контроль за взаємодією вчителя і учнів, наявність соціально-підготовлених людей для передачі знань молоді і концентрація зусиль вчителів і учнів на професіоналізації та ін.

У повсякденному житті соціальні зв'язки, дії між людьми досяга­ються через соціальні інститути.

По-перше, особливим типом регламентації регулювання взає­мовідносин, механізмами регуляції соціальних інститутів більш твер­до забезпечуються регулярність, велика чіткість, висока передбачу­ваність і надійність функціонування соціальних зв'язків.

По-друге, чітким розподілом функцій, прав і обов'язків учасни­ків взаємодії. Кожний виконує свої функції, а тому й кожний інший має досить надійні та обгрунтовані сподівання. Якщо не дотриму­ються обов'язки, то вживаються санкції, а звідси поведінка індивіда в межах соціального інституту має велику передбачуваність, а діяль­ність соціальних інститутів — регулярність самовідновлення.

По-третє, регулярність і самовідновлюваність більшості соціаль­них інститутів забезпечується також знеособленістю вимог до того, хто включається в діяльність соціального інституту, а виконання певного кола обов'язків веде до поділу праці і професіоналізації, реалізації функцій та ін. Для виконання своїх функцій соціальний інститут має установи, в межах яких організується діяльність людей, здійснюється управління соціальними діями, зв'язками, контролю­ється їх діяльність та ін. Кожний соціальний інститут володіє необ­хідними засобами, ресурсами тощо. Соціальний інститут охорони здоров'я має такі установи: лікарні, поліклініки, профілакторії, са­наторії, має свої органи управління. Для діяльності системи охорони здоров'я потрібні ресурси (приміщення, медичне устаткування, ква­ліфікація лікарів та ін.).

Соціальні інститути здійснюють функції закріплення і відтворення суспільних відносин в певній сфері суспільства; інтеграції і згуртування суспільства; регулювання і соціального контролю; включення людей в діяїьність або комунікації суспільних зв'язків і дій. Кожна з функцій знаходить конкретне відтворення в діяльності і своєрідності, в бага­томанітних соціальних інститутах.

Інституалізовані соціальні зв'язки є формальні і неформальні. Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку: взаємодії ^між суб'єктами здійснюються на основі формально застережених

267

правил, законів, регламентів, положень та ін. Формальні соціальні інститути відіграють важливу роль у зміцненні суспільства.

Неформальні соціальні інститути хоча й регламентуються в соці­альних діях, зв'язках, але не оформлені законом та ін. Візьмемо ін­ститут дружби. Йому властиві багато ознак соціального інституту. Адже дружба — один з елементів, шо характеризує життя будь-якого суспільства, є обов'язковим, стійким явищем в житті людей. Регла­ментація в дружбі досить повна, чітка, а часом навіть жорстка. Обра­за, суперечки, припинення дружніх зв'язків — своєрідність форми соціального контролю в інституті дружби. Та регламентація ніяк не оформлена у вигляді законів, адміністративних кодексів. У дружбі є ресурси (довір'я, симпатії), але немає настанов. Дружба має чітке розмежування в тому числі від любові, взаємовідносин із колегами по службі, братніх стосунків, але не має чіткого професійного стату­су, прав, обов'язків та ін. Природно, неформальні соціальні інститу­ти засновано на тісних особистих зв'язках, взаємних симпатіях, без­посередньому спілкуванні, спільності дій, прагненнях, почуттях, інтересах. Соціальний інститут і соціальний контроль тут здійсню­ється за допомогою неформальних санкцій — моральних норм, зви­чаїв, традицій та ін.

Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем.

Економічні інститути — най стійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.).

Політичні інститути, тобто соціальні інститути, пов'язані із заво­юванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функці­онування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи і засоби, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори тощо.

Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації: політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполі-тичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнен­ня поставленої мети. В процесі інституалізації стихійні й нестійкі форми політичної діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання. Політичні інститути виникають у процесі поді­лу політичної діяльності людей, втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні інститути забезпечують відтво­рення, стабільність і регулювання політичної спільності, незважаю-

268

чи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньогру-пову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою членів суспільства та ін.

Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламен­товані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширен­ня культури, соціалізації особи, оволодіння нею культурних ціннос­тей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін.)- У сучасних розвинутих суспільствах домінуючими виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціо­налізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність осо­бистої відповідальності та раціональності, ефективності дії та ін.

Основним у розвитку суспільства є фор-Соціальні інститути мування чітко налагоджених, регламентова-

в системі _н контрольованих і стійких соціальних

соціальних зв язків . „ , „

взаємодій, соціальних зв язків. Система со­ціальних інститутів визначає суспільний устрій суспільства і відпо­відно економічний, політичний його устрій, тип культури, освіти та ін. Багато в чому розвиток суспільства йде. через формування і діяль­ність соціальних інститутів. Чим ширше інституалізована сфера в сис­темі соціальних зв 'язків, тим більшими можливостями володіє суспіль­ство. Зрілість суспільства саме й визначається багатоманітністю соціальних інститутів, їх розвинутістю, здатністю надійно, стійко, професіонально задовольняти різноманітні потреби індивідів, соці­альних спільностей людей.

Розвиток соціальних інститутів відбувається у двох основних ва­ріантах. По-перше, виникнення нових соціальних інститутів. У су­часних умовах формування державності України створюються такі важливі соціальні інститути: фінанси, армія, дипломатія, соціальні інститути вищої освіти, науки та ін., що стають важливим чинником підвищення динамізму суспільства. По-друге, розвиток, удосконален­ня уже сформованих соціальних інститутів. У сформованих соціаль­них інститутах є значно більша потенція різноманітності, спеціалі­зації зв'язків, функцій, установ і на такій основі формування нових соціальних інститутів. Так, в Україні з надр загальносудової системи розвивається конституційний суд, виділяється в самостійний право­охоронний інститут слідства, в межах інституту охорони здоров'я має тенденцію стати самостійним соціальним інститутом нарколо­гічна служба та ін.

Виникнення соціального інституту робить обслуговуючий ним соціальний зв'язок незалежним, самостійним і рівноправним з ін­шими зв'язками. Важливе значення має перерегуляція інституаліза-Чи зв'язків. Зберігаючи соціальні інститути, основні учасники соці-

269

альних дій, зв'язків змінюють кардинально принципи регуляції. Так зокрема, сталося з інститутом власності. Людей не влаштовує мо­ральне, матеріальне, юридичне регулювання їх обов'язків і прав пов'язаних з власністю. Якщо раніше громадяни України не володі­ли, не мали власності, але одержували право на гарантований міні­мум рівня життя, то тепер багато хто хоче володіти, розпоряджатися власністю, ризикувати, мати шанс жити заможно й незалежно, віль­но. Якщо ж відбувається накладення основних систем соціальних інститутів (економічних, політичних та ін.), то проводиться і пере­гляд основних систем цінностей, принципів регулювання тощо, але сам процес збою соціальних дій, зв'язків призводить до небажаних наслідків, драматичних подій та ін. Суспільство — система соціаль­них інститутів, їх регулятори постійно перебувають у процесі онов­лення.