3. Соціально-політична думка в Україні: національно-культурне відродження та державність

На початку XX ст. соціально-політична думка в Україні відоб­ражала перехід українського національно-визвольного руху від ста­дії культурного українофільства і просвітництва до організованого просвітництва народу і активізації боротьби за визволення народу з-під гніту поміщиків і капіталістів. Своєрідним кредо ряду політич­них мислителів в Україні ставали підтримка і розвиток національ­ного руху за встановлення державності в Україні, за суверенність у союзі з Росією на автономних засадах.

196

Проблеми Проблеми виникнення держави, її розвит-

державності в творчості ку, функцій, соціальної суті займають Івана Франка значне місце в творчості Івана Франка

(1856—1916) — українського письменника, громадсько-політичного діяча. Навчався у Львівському універси­теті. Один з організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів та ін. Характеризуючи політичні погляди Івана Франка, можна виділити: аграрну проб­лему, її вирішення в Галичині, загальні принципи розв'язання селянського питання; проблеми робітників, обгрунтування їх ролі в боротьбі за соціальне і національне визволення; проблеми су­спільства і держави. На ранньому етапі творчості Іван Франко — соціаліст, але не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну увагу приділяє і проблемам економічного, політичного і соціокультурного розвитку України. Йому імпонує російсько-феде­ративний принцип устрою суспільства. Кожна громада вільна, і ні­хто не має права нав'язувати їй якісь правила, встановлювати нор­ми, порядок. Федерація — найоптимальніша форма організації життя суспільства.

Розкриваючи в 70-х роках XIX ст. революційний перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних, Іван Франко відмічає, що «велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній поря­док, а постановить новий». Під «всесвітньою революцією» Іван Франко розумів «не всесвітній бунт бідних проти багатих, не все­світню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових і політичних факторів, будь вони криваві або й зовсім ні, які змі­нюють всі тогочасні поняття і основу, і цілий розвиток, у якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу». Вбачаючи в соціальній революції докорінне перетворення всієї системи соціально-еконо­мічних і політичних відносин, Іван Франко підкреслював і те, що соціальна революція не має обов'язково призводити до «всесвіт­ньої різні», що є результатом тиранії та жорстокості панівних сил, низького рівня матеріального та духовного розвитку суспіль­ства. Далекий від думки, що в умовах капіталізму вже усунена будь-яка можливість насильства, кровопролиття у здійсненні революції, Іван Франко підкреслював, що така можливість є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим матеріальним і духов­ним прогресом суспільства. Та з прогресом суспільства, з розши­ренням матеріальної і духовної сфери можливість у мирному за­вершенні революції зростає. І тут Іван Франко проводить думку про освіту народу, з тим, щоб відвернути страшний кривавий вибух

197

через посилення гноблення, зростання бідності та збільшення про­летаріату. В умовах же соціалізму держава зникає. На думку Івана Франка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спіль­ностей. І знову об'єднані великі народності або зв'язки між ними зможуть за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні супе­речки, вести через обраних справи міжнародного обміну та ін. На тому і завершиться вся влада в суспільному устрої. Кожна громада краю, так само як кожна особа в громаді, є вільною, порядкує у себе вдома зовсім по-своєму, і ніхто не має права накидати їй згори які-небудь правила. Кожна громада спілкується з іншими заради спільної праці і здійснення спільних розбудов, що їх не в силі здійснити одна громада. Це є правдиве братерство (федерація), і тіль­ки така спільність може забезпечити лад і злагоду між громадами.

Громадсько-державний принцип, що лежить в основі федерації осіб і громад, що створюється винятково заради інтересів і потреб, захищає і гарантує свободу особи і громади, громадсько-федера­тивний принцип визначає відносини між особою і общиною, їх права та обов'язки, залишаючи кожному необмежену свободу сло­ва, освіти, способу життя, сусідства, встановлення рівності, праці, справедливості. Спільно вирішуються і спільні пізнання, незгоди тощо, захист від зовнішніх ворогів і, нарешті, громадсько-фе­деративний принцип визначає відносини між общинами, об'єд­наннями та народами. Федерація зберігає і захищає найширшу і найповнішу автономію особи, общини, народу.

Правда, пізніше Іван Франко змінює акценти: не відкидаючи федералістські відносини, вважає, що федерація може бути плід­ною між самостійними державами, підкреслюючи, що пропоновані концепції не можуть бути панацеєю від усіх лих і лихоліть, і не можуть бути реалізовані в тому вигляді, в якому пропонуються, але сприятимуть пошуку шляхів вирішення проблем. З таких позицій розглядається ідея «народної держави», що пролунала в теорії ні­мецьких соціал-демократів. Розкриваючи зміст народної держави, Іван Франко вказує, що за такою програмою свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть перетворити сучасну державу, засновану на пануванні одних і пригнобленні інших, на експлуатації,— в народну, що панівне становище займуть пред­ставники народу у вирішенні всіх проблем в інтересах народу. Хоча тоді Іван Франко брав під сумнів правомірність створення народ­ної держави, та пізніше, на початку XX ст., взагалі проявив скепсис до ідеї народної держави і зробив висновок, що народна держава, пов'язаний з нею соціалізм соціал-демократів не принесуть щастя народу, не створять рай на Землі. Усунення всіх лих існуючого

198

лаДУ. його удосконалення, впровадження досягнень науки в прак­тику — ^{ось шлях} людства, ось суспільний прогрес, просування ци­вілізації по шляху прогресу.

В контексті виникнення людського суспільства Іван Франко роз­глядає природне право і суспільний договір. Поняття право, писав Іван франко, використовується найрізноманітніше: для визначення не ли­ше права, а й релігійних догматів, правил моралі, законів природи тошо. Відрізняється і розмежовується етика (сфера оцінок, суджень про добро і зло та ін.), науки про законотворчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство) і власне наука про право та ін. Необхідність держави обумовлюється об'єднанням окремих сил для спільної мети, уряд підтримує громадську солідарність, перешко­джаючи окремим силам розірвати суспільну цілісність.

В контексті філософської концепції культури Іван Франко роз­глядає проблему соціокультурного розвитку, простежує сам куль­турно-історичний процес. Поступ у культурі — це єдність надбань і втрат, піднесення і занепад, творіння і знищення, прискорений рух вперед і манівцеві дороги, застій. Але все ж історія «не знає стрибків, оскільки в ній мають місця безперервність і наступність людського буття». Культури народів розвиваються нерівномірно у своїх скла­дових частках: одні з них забігають далеко вперед лінією прогресу, другі тримаються середини, треті дуже відстають, четверті заходять в глухий кут. Звертається увага на драматичний характер соціокуль­турного розвитку України (постійна боротьба з сусідніми народами і державами за незалежність), складність у вирішенні питань роз­витку культури української нації. її «окультурення» відбувається на розмежуванні регіонів: Схід — Захід, Північ — Південь. Геополітич-ний фактор відіграє подвійну роль для України, створює об'єктивні можливості для інтенсивного культурного обміну і, разом з тим, ви­значає безперервні геополітичні акти у відносинах до України. Важливим стратегічним завданням, що стоїть перед українською громадою, є відтворення з величезної української етнічної маси «су­цільного культурного організму». Саме така соціокультурна націо­нальна структура має стати здатною до успадкування «загальнолюдсь­ких культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна, хоч і сильна, Держава не може состоятися». «Окультурення» української нації має відбуватися у двох основних напрямках: окультурення зсередини, тобто залучення нових поколінь до кращих надбань народу — розвиток етносу за рахунок акумуляції власної національної спад­щини і оволодіння нею; окультурення ззовні, тобто асиміляція куль­турних цінностей інокультур за рахунок максимально широких зв'язків українського народу з іншими народами.

199

Концепції Усталеність культурних традицій, збережен-

державності України _ня і розвиток національної культури, функ­ціонування етнічних спільностей неможливі без збереження і розвитку мови народу — саме до таких висновків приходять визначні мислителі України: Олександр Потебня, Іван Огієнко та ін. Спираючись на ідеї німецьких лінгвістів та етнопсихо­логіє (Генрі Штайнталя, Вільгельма Гумбольдта, Германа Лотце), філософ, лінгвіст Олександр Потебня (1835—1891) висловлює думку про те, що мова — це не тільки засіб визначення думки, а здебільшо­го — засіб творення свідомості. Причому йдеться про творення сві­домості саме етносу, а не когось іншого. Мова виростає з глибин народного духу, в тому числі з глибин позасвідомого, і базується на домовних елементах свідомості. На думку Олександра Потебні, в мові кодуються глибинні пласти національної самосвідомості, куль­турної самобутності народу. Отже, культурне успадкування, як засіб зв'язку між поколіннями народу, можливе лише через мову. Всі інші форми успадкування (матеріальна культура з усім її різнома­ніттям, різновиди художньої культури) вторинні у мові. Ці ж думки в культурологічному аспекті відстоює і лінгвіст, філософ Іван Огієн­ко, підкреслюючи, що мова — це форма культурного життя, форма національної організації, душа кожної національності, виступає як певний орган культури, традиції, є ознакою національного визначення. Звідси висновок: якщо якась нація хоче панувати над іншою, насам­перед воліє заборонити, або навіть знищити мову поневоленої нації. Ось чому, на думку Івана Огієнка, російські великодержавники на­зивали українську мову «наріччям», забороняли і нищили її всіляки­ми засобами. Наслідком всіх заборон стала русифікація, в процесі якої руйнувались українські звичаї, німів народ, падала національ­на свідомість, забувалася історія, притаманні нації ознаки нищи­лися. Поки живе мова — житиме й народ як національність. Не стане мови — не стане й національності.

Питання взаємодії національної культури та цивілізації і стоять в центрі уваги Олександра Потебні та Івана Огієнка. Не погоджую­чись з думкою слов'янофілів про те, що західна цивілізація згубно впливає на самобутню культуру Росії, України і взагалі слов'ян, Іван Огієнко підкреслює, що чим більше культурно розвинений народ, тим більше має свою «фізіономію», свій дух, специфічний націо­нальний тип. Цінність тієї чи іншої національної культури для людс­тва полягає не в її схожості з іншими, а в її самобутності — зауважу­вав відомий історик української культури Дмитро Чижевський. Тому «кожна нація якраз у своєму своєрідному, оригінальному, у своїй «однобічності» і обмеженості і має вічне, загальне значення». Іван

200

Огієнко звертає увагу на те, що в ХУІ-ХУІІ ст. в Україні, на відмі­ну від Російської імперії, де іманентно притаманні консерватизм і підозрілість до «інородців», широко використовувалися досяг­нення культури країн Західної Європи.

Отже, залучення до загальнолюдських цінностей і здобутків, що має цивілізація, є умовою збереження і подальшого розвитку національної культури і духу народу. Культурні запозичення, як правило, трансформуються відповідно до особливостей тієї націо­нальної культури, що здійснює запозичення. Спираючись на ідеї німецьких романтиків, філософію історії Шеллінга і Гегеля, укра­їнська культурно-історична школа, до якої належали Михайло Мак­симович, Володимир Антонович, Микола Костомаров, Михайло Гру-шевський, виходила з того, що не має єдиної «общеруської» історії, немає «общеруської народності». Кожний народ, в тому числі укра­їнський, має самобутню історію і культуру, є носієм специфічного «духу», етнічної суспільної свідомості. Ніякі культурні впливи і на­сильницькі культурні асиміляції не спроможні знівелювати або зни­щити цей «дух». Народ, як суб'єкт культурно-історичного процесу, продовжує себе у кожному новому поколінні, створює культурні традиції, в яких закріпляються і передаються по естафеті поколінь особливості етносу, національної самосвідомості, способи життє-творення. Такий процес невпинний, безперервний.

Українська ідея В історії науки та культури України кінця

Михайла Грушевського XIX — першої половини XX ст. у вивченні

проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866— 1934) — відомому вченому, історику, політичному діячу, засновни­ку національно-демократичної партії Галичини і товариства укра­їнських поступовців у Києві. Закінчив Київський університет, завідував кафедрою всесвітньої історії Львівського університету. У березні 1917 року примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів. Очолював Центральну Раду. У квітні 1918 року об­раний президентом України, пізніше емігрував до Австрії. По­вернувся в 1924 році в Україну. Пройшов певну творчу й політичну еволюцію, зокрема від історичної народницької концепції у бік дер­жавницької, від федералістичної до самостійницької.

Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспіль­но-політичний прогрес однаково визначався біологічними, еко­номічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток по­лягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів — колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний

201

добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характери­зує різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утри­мання панівною елітою, пропонує схему історичного процесу в Схід­ній Європі, що розробляє, насамперед, під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На початку 1918 року Михайло Гру-шевський перейшов до ідеї національної незалежності та сувереніте­ту України. Величезна ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Михайлу Грушевському сформувати своє розумін­ня суспільного процесу і політичного розвитку. Суть історіософської концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ — це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава — це анархо-соціалістичне поняття Прудона—Драго-манова, і герой в історії відповідає позитивізму як методу пізнання. Михайло Грушевський, досліджуючи історію українського народу, висуває ідею «національної самооборони-». Вся історія українського народу — це розбуджена енергія національного самозбереження пе­ред небезпекою видимої національної загибелі. На такому історич­ному грунті виростають ідеали українського народу: свобода, рів­ність і народний ідеал справедливості або автономії.

Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній вер­хівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами та ін. І тут звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає націо­нальне почуття. В історичних працях Михайло Грушевський до­сить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і старо­давньою формою українського життя. З особливою чіткістю визна­чались в історії дві народності — великоруська і українська, дві най­більші різновидності серед слов'янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль творця, культурно і політично переважаючого у Східній Європі елементу, відіграла народність українська, а потім — народність ве­ликоруська. Історичне життя тієї та іншої народності розвивалося самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи кількість відмінностей укладу життя і відокремлюючи їх національні типи дедалі різкішою рискою. Безперечно, дві народності — дві історії. Адже рубежем іс­торичної долі українського народу стало IV ст. н. є., коли є певні відомості про українців. Розселення українських племен на їх тепе­рішній території збігається з початком їх історичного життя. Століт­тя, що безпосередньо йдуть за розселенням, готують державну орга­нізацію, історія якої становить головний зміст першого періоду

202

сторичного життя українського народу. Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго в стародавньому періоді своєї історії. Починаючи з XIV ст. український народ вхо­пить до складу інших чужих держав, то служачи пасивним об'єктом їх правління, то будучи більш-менш певною і різкою опозицією до управління.

Ще в кінці 90-х років XIX ст. суспільно-політична діяльність Михайла Грушевського, який добивався національної рівноправності українського народу з польським та російським, наштовхнулася на протидію польських патріотів-націоналістів. Москвофільські і слов'янофільські кияни і львівські діячі засуджували Михайла Гру­шевського як лідера українського сепаратизму, звинувачуючи його в тому, що він підписав маніфест «народовців про політичну самостій­ність України». Дивна працьовитість і енергія Михайла Грушевсько­го давала йому можливість не обмежувати свою діяльність якимось одним напрямком. При всіх обставинах головною темою, «задушев­ною мрією» його дослідження було створення суспільної історії Укра­їни. А іншим напрямком його суспільно-наукових інтересів було ще і відстоювання українознавства на російській і галицькій землях. На початку XX ст. приділяє значну увагу дослідженню історії козацтва, організує археологічні експедиції на Запорізьку Січ, в Харків, Краків, Варшаву, Петербург та інші міста, результатом чого стали публікації виявлених архівних документів, що розкривали суть суверенної дер­жавності України. Починаючи з 1906 року Михайло Грушевський дедалі більше звертається до подій в Україні. Сам же підтримував ідею української автономії в Російській федеративній республіці, а також солідарність українства з поступовими течіями інших народ­ностей. Та в концепцію суверенності держави України, що будує відносини з іншими державами на рівноправній, взаємовигідній ос­нові, Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автоном­но-федералістські погляди Михайла Грушевського грунтувалися на твердому переконанні, що автономія України базується на чесній, справедливій федерації з Росією. Пізніше під натиском подій Ми­хайло Грушевський різко і досить переконливо обґрунтовує прого­лошення України суверенною державою.

Проблеми

теоретичної соціології

в суспільній думці

У другій половині XIX — на початку XX ст. відомий в Росії та Україні історик, юрист, со­ціолог Максим Максимович Ковалевський (1851-1916) досліджує проблеми теоретич­ної соціології. Читає курси філософії в Харківському університеті, а потім у Петербурзі. Соціологічні погляди Максима Ковалевського формувалися під впливом концепцій Огюста Конта, Джона Мілля,

203

Герберта Спенсера, Джорджа Кларка, Іммануїла Канта, Карла Марк­са та ін. В працях досліджується становище соціально-політичних явищ з еволюційно-генетичним аналізом їх причин на основі ви­вчення історичних джерел. Історія людської цивілізації — це зміна різних соціальних інститутів, що пояснюються вченими як загаль­ноприйняті взірці поведінки і звичок мислення.

У працях з реформування держави Максим Ковалевський за­хищає демократичні права і свободи, проголошені французькою Декларацією прав людини і громадянина. Як і інші представники природничо-правової теорії, Максим Ковалевський відрізняв при­родні і громадянські права людини. Природні права притаманні людині від природи, зумовлені самим фактом існування людини. Громадянські права — право на щастя, свободу совісті, свободу слова — це продукт певних суспільних відносин. З виникненням суспільства і держави люди передали частину своїх природних прав в «загальний фонд». Так виникають громадянські права, що нале­жать людині як члену суспільства. Це ті права, які людина не здат­на захистити своєю владою. Це стосується і права власності — права надбаного, а не природного. Слідом за Жан-Жаком Руссо, Томасом Пейном та іншими соціологами Максим Ковалевський вважав, що в природі не існувало приватної власності на землю, земля — «спільна власність людського роду, племені тощо». При­ватна власність виникає з переходом до землеробства, а також у результаті «недоплати робітникам». Тоді ж виникає і поділ людей на багатих і бідних, хоча за природою всі люди рівні в своїх правах, а поділ на багатих і бідних є наслідком виникнення приватної власності.

Держава ж виникає слідом за об'єднанням людей в общину, спіль­ність, тому що не об'єднані люди не здатні самі дотримуватися спра­ведливості у відносинах між собою. Спільність людей створюється за договором — єдино можливим способом утворення держави. Вер­ховна влада в державі належить самому народу. З ідеї народного суспільства випливають права народу утворювати або ліквідувати будь-яку форму правління, право народу на повстання і революцію та ін. Головне прагнення Максима Ковалевського — відмова від спогля­дальних суджень про суспільство, створення позитивної соціальної те­орії, яка має стати такою ж доказовою, загальнозначущою, як і при­родничо-наукові теорії. Спекулятивній метафізиці та заснованій на ній філософії історії Максим Ковалевський протиставляє порівняль­ний історичний метод спостереження. В політичній соціології він вбачав загальну теорію розвитку і прагнув вивчати історію держави і влади з позицій соціології.

204

В працях «Сучасні соціологи», «Соціологія» та інших Максим Ковалевський розвиває ідею еволюції поступового удосконалення громадських і суспільних установ, що діаметрально протилежні марксизму. Виступаючи проти суб'єктивного методу в політичній соціології, неокантіанського протиставлення суспільних знань при­родним соціологічним законам, Максим Ковалевський вважав ос­новним закон прогресу, який обгрунтував зростання соціальної со­лідарності. Класова боротьба розглядалася як ознака незрілості або, навпаки, відображення того чи іншого суспільного ладу. На прикла­дах Англії, Франції та інших країн показана небезпека загострення соціальних суперечностей, які неминуче призводять до соціальної революції і які тоді в Росії загострювалися і вели до соціальної не­стабільності. Звідси випливає і його політична доктрина конститу­ційної або народної монархії, якій приписувалася місія верховного посередництва між станами, верствами, класами та захист інтересів народу.

Одним з відомих представників неопозитивізму, що мав величез­ний вплив на розвиток політичної соціології в XX ст., виступає Пи-тирим Олександрович Сорокін — американський соціолог російсько­го походження. Народився Питирим Сорокін в 1889 році вЖешарті, Комі. Після еміграції в 1922 році зайняв помітне місце серед західних соціологів. Критикуючи панівну в США емпіричну тенденцію, Пи­тирим Сорокін розвиває теорію інтегральної соціології, яка охоплює всі соціологічні аспекти широко зрозумілої культури. Соціальна дій­сність розглядалась у дусі соціального реалізму, що обумовлює існу­вання понадіндивідуальної нематеріальної реальності. В праці «Сис­тема соціології» формулюються теоретичні основи системи-теорії «соціальної стратифікації» та «соціальної мобільності». Основою по­літологічного і соціологічного аналізу вважається соціальна пове­дінка, соціальна взаємодія. Взаємодія індивідів визначається як ро­дова модель і соціальна група та суспільство, особливо зосереджується увага на аналізі ієрархічної структури організованої соціальної спіль­ності. Всередині соціальних спільностей існують страти (верстви), Що виділяються за економічною, політичною і професійною ознака­ми. Щоб визначити соціальний стан людини, варто знати її сімей­ний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, про­фесію, належність до політичних партій, економічний статус, походження тощо. Тільки так можна визначити її соціальний стан. Суспільство, вважав Питирим Сорокін, без розшарування і нерів­ності — міф. Можуть змінюватися форми і пропорції розшарування, але суть суспільства постійна. Стратифікація існує і в суспільстві з «розвинутою демократією», і в недемократичному суспільстві. У будь-

205

якій організованій соціальній спільності можуть змінюватися фор­ми стратифікації — пом'якшуватись або ставати жорстокими, але не можна їх скасувати, ліквідувати. Таке загальне правило. Так, найбагатший далеко не завжди є на вершині політичної або профе­сійної піраміди, а також не в усіх випадках бідняки займають най­нижчі місця в політичній та професійній ієрархії. А це означає, що взаємозалежність трьох форм соціальної стратифікації далека від досконалості.

Проблема соціальної мобільності, сформульована Питиримом Сорокіним, вельми важлива. Соціальна мобільність означає перехід від однієї соціальної позиції до іншої (вертикально і горизонтально), своєрідний «ліфт» для переміщення всередині соціальної спільності і між спільностями. Соціальна стратифікація і мобільність в суспіль­стві зумовлені тим, що люди не рівні фізично, за розумовими здіб­ностями, схильністю, смаком, потребами тощо, а також самим фак­том їх спільної діяльності, яка вимагає організації, а сама організація неможлива без керівництва, виконавців, підданих. Суспільство зав­жди стратифіковане, тобто поділене на страти, йому завжди властива нерівність. Проте нерівність має бути розумною. В пізніших працях «Соціальна філософія у вік кризи», «Влада та мораль» та інших Пи-тирим Сорокін проповідує ідеї альтруїстичної любові, морального від­родження, етичної відповідальності та солідарності, культурних цін­ностей, тобто ідеї, які визначали етико-моральну спрямованість російської соціологічної думки. В політичній соціології Заходу, а потім і Сходу, високо цінуються концепції соціокультурної динаміки і ем­піричні дослідження мобільності соціальної стратифікації. Тоді ж значним авторитетом користується Питирим Сорокін і як критик зі своїм надзвичайним захопленням кількісними методами та іншими формальними процедурами в політичній соціології на шкоду зміс­товному аналізу.

Одним з лідерів російського позитивізму є Микола Костянтино­вич Михайловський (1842—1904) — автор «суб'єктивного методу» в політичній соціології. Його сучасник Василь Зіньковський писав, що «творча думка у Михайловського працювала дуже сильно. Це — розум, здатний широко узагальнювати, сміливо формулювати буду­вати позиції, розум глибокий і філософськи обдарований». Микола Михайловський — яскравий зразок індивідуальності. Для нього кри­терій блага реальної особи стає тим наріжним камнем, на якому створювалась вся система соціологічних поглядів. Особа, за Михай­ловським, вагома тільки в суспільному середовищі, особа і суспіль­ство доповнюють одне одного. Будь-яке приниження особи завдає шкоди суспільству, а заглушення суспільного — шкоди особі. Сама

206

_оС05_а — це людина, яка намагається синтезувати особисту користь з суспільною. В критиці органіцизму, дарвіністської соціології, а піз­ніше марксизму Микола Михайловський послідовно виходив з кри­терію блага реальної особи, вважаючи, що органіцизм дбає про благо класу, а інтереси індивіда, реальної особи відсуваються на другий план, що теорія прогресу грунтується на ідеї «боротьби за індивіду­альність».

В працях «Аналітичний метод в суспільній науці», «Що таке про­грес?» та інших Микола Михайловський різко виступає проти пере­несення біологічних законів на суспільство, теорії еволюції Спенсе-ра, що розглядали суспільство як єдиний організм, а особу як клітину цього організму. Еволюційний розвиток суспільства (Спенсер запе­речував будь-яку доцільність, мету в соціальному світі і замість по­няття прогрес вживав поняття еволюція) пов'язувався з поділом праці і спеціалізацією. Будучи прихильником суб'єктивного телеологізму, тобто вчення про мету, Микола Михайловський вважав, що поділ праці розвиває одні здібності людини за рахунок інших, кожен має лише малу частку навичок, знань тощо. Спеціалізація веде до вбогості людське життя, збіднення особи. Ступінь розвитку спеціалізованих знань і навичок може бути високим, але людина перестає існувати як цілісна особа, живе в уривчастому світі, знижується «тип її розвитку». «Тип розвитку», за Михайловським, визначається сумою властивос­тей, тоді як «ступінь» розвитку — перевагами якоїсь однієї власти­вості. Вищим мірилом цінності суспільства вважались інтереси «живої особи». Проте сучасне суспільство, що розвивається на основі «поділу праці між людьми, шляхом роздрібненості цілісності особи», прино­сить інтереси особи в жертву інтересам «системи найбільшого ви­робництва».

На противагу Герберту Спенсеру висувається оригінальна «фор­мула прогресу», трактована як поступове наближення «до можливо повнішого і всебічнішого поділу праці між органами і можливо мен­шого поділу праці між людьми». Формула прогресу обґрунтовува­лась Миколою Михайловським за допомогою суб'єктивного методу в соціології, що розглядав історію з позицій «морального, справед­ливого». Негативно ставився і до дарвіністської соціології, піддаю­чи гострій критиці соціологічний дарвінізм, визначаючи дію в людському суспільстві законом боротьби за існування і в такій бо­ротьбі критерієм досконалості вважає пристосованість людини до середовища, яка виживає і поліпшує вид тільки сильних і пристосо­ваних, а слабі і непристосовані гинуть. Прогрес не є пристосуванням До середовища. Ефективніше в людському суспільстві пристосову­ються до умов і середовища «згуртована посередність», отже, вижи-

207

вають практичні, гинуть же часто ідеальні особи. У соціології, вважав Микола Михайловський, треба користуватися не тільки об'єктив­ним, а й суб'єктивним методами дослідження, категоріями мораль­ного і справедливого. У реальному світі необхідно діяти відповідно до мети і «загального ідеалу», а не переносити механічно на людське суспільство причинність, що проявляється в природі. Тільки визна­чивши мету, можна визначити шляхи практичної діяльності, зневага мети та ідеалів неминуче веде до ультраіндивідуалізму — поглядів на життя як на процес, де кожен дбає тільки про себе, веде себе як йому заманеться, не цікавлячись суспільними справами, не прагнучи до соціального ідеалу. У формулу прогресу включає суб'єктивно-етич­ний момент, вважаючи справедливим і розумним тільки те, що на­ближує особу до її всебічного розвитку і цілісності.

Соціологія в Україні ^{На почат}кУ XX ст. в Україні посилюється

на початку XX ст. суспільно-політичний рух. Виникають по-

Національне відродження літичні партії, народжуються нові прогре­сивні рухи, що об'єднують прогресивні сили українського народу. Важливою обставиною, що прискорила процес політичної активізації мас, політичної організації національної, у тому числі української буржуазії, стало створення соціальної ситуа­ції, що свідчила про визрівання демократичної революції. Багато політичних партій і рухів ставили за мету створення суверенної дер­жави України. Проблеми державності українського народу займа­ють значне місце в процесі української національно-демократичної революції в 1917— 1920 роках. Тоді існувала певна свобода політичної думки. Представники прогресивної інтелігенції — вчені, письмен­ники, політичні діячі — Володимир Винниченко, Михайло Грушевсь-кий, Роман Роздольський, Борис Крупницький, Вячеслав Липинський, Павло Христюк, Микола Хвильовий, Юрій Коцюбинський, Володимир Затонський, Павло Любченко та ще багато інших розробляли пробле­ми державності в Україні, відстоювали ідеї її соборності і суверен­ності. Погляди прогресивної інтелігенції і політичних діячів відоб­ражали інтереси та наміри широкого спектру політичних сил — від ліберально-демократичних, націоналістичних до соціалістичних.

В умовах становлення і зміцнення Радянської влади дедалі біль­ше посилюється тоталітаризм, забарвлений по суті легалізованим російським шовінізмом. Розпуск у 1925 році Української комуні­стичної партії («боротьбистів») — легально існуючої політичної пар­тії, що виступала за суверенітет України, привів до переміщення ідеї особистості, суверенності і державності України в діаспору, за кор­дон. Саме в еміграції — в США, Латинській Америці, Канаді, Захід­ній Європі поряд з уже існуючими політичними об'єднаннями фор-

ться _нові ід_Єї за рахунок свіжих сил з України. Значна частина оедставників патріотично настроєних політичних діячів залишала­ся в західних районах України — в Галичині і на Волині (Вячеслав Липинський, Юлій Бращайко, Дмитро Васильчук та ін.), глибоко переживаючи втрату української державності, радикально пере­оцінюючи наслідки революційних подій в Україні. Тоді переоцінка українського політичного життя зумовлена зростаючим впливом на­ціоналізму у повоєнній Європі, внутрішніми процесами в Радянсь­кій Україні. Розпочата в 20-х роках українізація з ініціативи кому­ністичної партії створювала уявлення, що в Україні складаються передумови будівництва вільного національно-культурного життя. Тоді багато хто з емігрантів повернулися в Україну. Відбувалася переоцінка установок у ставленні до Радянської України і багатьох українських інтелігентів східних регіонів, а також у Галичині та на Волині. Поширювалося радянофільство.

Проблеми суверенності України стояли в центрі наукових інте­ресів багатьох відомих українських філософів, істориків, політоло­гів, соціологів, які вбачали можливість федеративного об'єднання України з Росією, Білоруссю та іншими державами, але тільки після досягнення повної державної самостійності і тільки на добровільній основі. Своєрідне бачення суверенності України знаходимо в по­глядах одного з представників національно-ліберальної течії укра­їнського визвольного руху Євгена Чикаленка. Стрижнем політичної програми стала національна ідея. Пропонуючи реформувати Росію в федеральну державу, Євген Чикаленко вказував, що Україна має уві­йти до Російської Федерації на автономних засадах як суверенна держава. Та згодом під впливом історичного розвитку подій в Укра­їні після повалення самодержавства погляди Євгена Чикаленка радикалізуються: зневірившись у можливості побудови федералістсь­кої Росії, переходить на позиції створення суверенної незалежної демо­кратичної держави України, та після подій 1918—1920 років, коли розпа­лися і Центральна Рада, і гетьманат, і директорія, Євген Чикаленко виступає за утворення в Україні монархії та ще й з монархом-чужинцем, бо ні Скоропадський, ні Симон Петлюра, ніхто інший не може бути монархом, бо на своєму монарху українці не змиряться.

Політична соціологія Питання створення суверенної демократич-Вячеслава Липинського ної України були в центрі досліджень укра­їнського історика, політолога і соціолога Вя­чеслава Липинського. Народився у 1882 році в сім'ї селянина на Волині. Закінчив філософський факультет Краківського університе­ту, навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві, служив офіце­ром у драгунському кавалерійському полку. Один з організаторів

208

14 "Соціологія"

209

Української демократичної хліборобської партії, посол гетьманського уряду та Української народної республіки у Відні, один із засновни­ків Українського союзу хліборобів-державників, автор програмних документів союзу, пізніше — професор Українського наукового уні­верситету.

Суть доктрини Вячеслава Липинського зводиться до найважли­віших моментів: по-перше, політичний ідеал для України — спадко­ва монархія на чолі з гетьманом як символом української національ­ної ідеї. Влада гетьмана обмежується двома законодавчими палатами: нижньою — з'їздом Рад окремих земель і верхньою — Трудовою радою держави. Початки української монархічної державності — сві­дома діяльність Богдана Хмельницького. По-друге, спираючись на диференціацію типів державного будівництва та націоналізму (твор­чий і руйнівний; від останнього — нації поневолені і недержавні), основними підвалинами української монархічної державності вважав особливий політичний режим влади — класократію, що не заперечу­вало республіканської парламентської демократії. Шлях до встанов­лення режиму проходив через завоювання. По-третє, суть класифі­кації — це панування активної меншості — аристократії. В основу концепції аристократії Вячеслав Липинський поклав принцип «те­риторіального патріотизму», селекції найкращих людей за їх здіб­ностями, духом та активною діяльністю. Аристократія обиралася б, на думку Вячеслава Липинського, з різноманітних класів (хлібороб­ського, комунікаційного, інтелігенції) і станів (організаторів і органі­зовуваних). Ця обрана меншість мала обмежувати владу послухом гетьманові, влада якого у свою чергу обмежувалася б законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини визна­чалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм мав стати противагою соціалізму і націо­налізму. Узагальнюючи досвід будівництва державності України в період гетьмано-козацьких подій за створення державності та висо­кої етичної культури хліборобської спільності, і будував Вячеслав Липинський ідеологію української державності, бачив українську дер­жаву на чолі з гетьманом — єдиновладним верховодою. Таку побудо­ву держави України Вячеслав Липинський намагався пояснити тим, що загальнообраний парламент при однопалатній системі є формою правління, несприйнятливою для українського народу. І хоча про­голошувалось, що Україна має стати демократичною державою, все ж демократичність обмежувалася. Адже з демократії жодна нація не починала своє існування, і демократичні нації можуть існувати там, де існувала і є власна національна держава, або там, де уже були або верховодять свої власні класократичні або охлократичні аристо-

210

оатії Д^ля реалізації ідеї суверенності необхідна сильна влада воло-_я володар очолив би державу, дбав про її захист і збереження і через кабінет міністрів, керував би державною адміністрацією. Дер­жавна влада і володар обмежувались би двома законодавчими пала­тами, шо опираються не на політичну демагогію, а на постійні і не­змінні принципи інтересів території і праці, інтересів народу та економічних, соціальних, духовних прагнень.

Орієнтація державності України на перебування у складі Російсь­кої Федерації, хоча б на правах повної суверенності і автономії, все ж не сприятиме національному об'єднанню і тому не може бути вико­ристана в Україні. Разом з тим, підкреслював Вячеслав Липинський, географічне положення України, спільне історичне минуле, загаль­ні економічні інтереси вимагають, щоб з Росією і Білоруссю суве­ренна Українська національна держава створила тісний військово-економічний союз і спільно з ними шукала союзників у Європі. Та життєздатність держави залежить від форми її суспільної організації, системи управління тощо. І тут Вячеслав Липинський не дає чіткої відповіді. Багато виникає суперечностей і неясностей, а саме — фор­мування державності України та ін.

Заслуга ж Вячеслава Липинського в тому, що він розглядає дер­жавність України як фактор національного об'єднання, підкреслю­ючи, що тільки власна держава дасть те об'єднання всіх хліборобів, ремісників, промисловців, яке стане міцним творцем, українським хліборобським класом, поєднає всіх трудівників. Тут спостерігаєть­ся ігнорування робітників, їх сили, згуртованості як суспільного кла­су, рушійної сили суспільного прогресу. Власна українська суверен­на держава можлива тільки на грунті компромісу і погодження між українськими класами в ім'я бажаного всіма законного ладу і спо­кійної творчої праці, в ім'я спільного для всіх права нації на самови­значення, вважав Вячеслав Липинський.

Концепція державності Проблеми державності України стояли в цент­рі всієї наукової діяльності українського іс­торика Дмитра Дорошенка (1882—1951) — громадсько-політичного Діяча. Закінчив Київський університет. Член Центральної Ради, мі­ністр закордонних справ України (1918). З 1919 року в еміграції, професор Українського вільного університету; директор Українсь­кого національного інституту в Берліні (1925—1931), президент Ук­раїнської вільної академії наук (1947-1950). Виходячи з примату пра­ва перед політикою, спираючись на численні джерела, старанно простежив політичну історію України, прагнучи висвітлити органіч­ні типи суспільних зв'язків і починаючи історію з сивої давнини, Дмитро Дорошенко зазначав, що в калейдоскопі різних народів, які

14* 211

пересувалися українською територією, вимальовується обличчя сло­в'ян — безпосередніх предків українського народу. Київська Русь від попередників одержала в спадщину їх характерні риси — військовий і комерційний характер, прагнення наблизитися до Чорного моря, орієнтацію на Південь або Схід (переважні впливи арабські та хо­зарські). Простежує і розвиток української державності аж до Га-лицько-Волинськоїдержави, висвітлює відродження українськоїдер-жавності в період Богдана Хмельницького, її розквіт та повільну втрату суверенності.

Пошуки шляхів національного відродження велися не тільки на грунті монархізму і націоналізму, але й на основі соціалістичних ідей. Значне місце тут належить літератору й політику Миколі Хвильовому. Ставлячи за мету перевиховання українців, позбавлення їх від покірної, рабської психіки і плаксивої сахаристості, що породжували досі «хох-ляцьку розляпаність» безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова та не були людьми діла, не були здатні до практичних дій (яким досить одного сумного слова, щоб із них уже потік солоденький сік слабодухості). Ідеал високоосвіченої людини — громадянина, гуманіс­та, творця культурних, суспільних і політичних цінностей, активного історичного діяча — Микола Хвильовий вбачав у європейцеві, протис­тавляючи його провінціалу-українцю, який може піднятися тільки до рівня просвітянщини, закликав українців орієнтуватися на Захід.

В ЗО—50-х роках поступово зростає обсяг соціально-політичних знань. Значний вклад в дослідження історії України, ідей держав­ності, демократизації суспільства внесли відомі історики, філософи Дмитро Багалій, Орест Левицький, Дмитро Яворницький, Агатангел Кримський, Олександр Гіляров, Степан Семківськийгат. В емігра­ції плідно працювали політичні діячі Дмитро Дорошенко, Павло Пол­тава, Володимир Винниченко, Микита Шаповал та ін. Загальна соціологія Одним з фундаторів вітчизняної соціології в Микити Шаповала Україні є соціолог Микита Юхимович Шапо­вал (1882—1932). Народився у слободі Сріб-лянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії, в сім'ї бід­ного селянина. Через убогість батьків з великими труднощами спочатку отримав початкову освіту у 1900 році, а потім з відзнакою закінчив Новоглухівську державну лісову школу, здобувши фах лісо­вода. Інтелектуальна обдарованість, колосальна сила характеру мог­ли б спричинити до неабиякого успіху на багатьох поприщах, та Ми­кита Шаповал обрав чи не найтяжче — боротьбу за національне та соціальне визволення України. Служив у російській армії, спробу­вав навчатися в Харківському університеті та згодом переїхав до Києва, зайнявся літературною та журналістською діяльністю.

212

У своїх статтях Микита Шаповал поєднував ідею залучення укра-■ ського суспільства до модерної світової цивілізації з боротьбою нографічно зацикленого українофільства та українського лібера­лу Одночасно відстоював національний характер вітчизняної культури. Ідейно спрямовував український рух не лише до культур-нмцтва, а й до політичної боротьби. З притаманною йому суперечли­вістю, обумовленою власним темпераментом та реаліями історичної епохи, Микита Шаповал інколи вдавався до переоцінки, а то й нега­тивного заперечення деяких традиційних суспільно-культурних цін­ностей, доходив до декларування певних ідеологічних позицій. у 1917—1920 роках в період бурхливих революційних подій в Україні революційний радикалізм, впевненість у необхідності соціальної ре­волюції і одночасна зневіра у революційності української інтеліген­ції, а також ідейні незгоди серед верхівки українського політичного керівництва викликали глибоку внутрішню кризу Микити Шапова­ла, виштовхнули його в своєрідну опозицію офіційним урядово-пар­тійним колам України. Пізніше, в еміграції Микита Шаповал плідно займається громадсько-суспільною та науковою діяльністю. Значний внесок зробив у розвиток соціології.

У «Загальній соціології», написаній ним як підручник для слухачів Українського робітничого університету в Празі, викладається багато ідей, думок, концепцій про суспільство, людську поведінку і взаємо­відносини. Розробляючи систему соціальних факторів, що зумовлю­ють суспільну поведінку людини, взаємодію індивідів і соціальних спільностей, Микита Шаповал вважав, що вони грунтуються на безу­мовних і умовних рефлексах людського організму. Правда, сам же фактично свідомо заперечував застосування органічної теорії суспіль­них явищ і процесів («Україна і Росія» та ін.). Але все ж намагався вивести з модної тоді рефлексологічної теорії Івана Павлова та Воло­димира Бехтєрєва пояснення генези різноманітних факторів поведін­ки людини — від психологічних до складних суспільних, вважаючи, що такий підхід сприяє суспільній об'єктивності, нейтралізує вплив суб'єктивістської інтроспекції (тобто спостереження за власними внут­рішніми психологічними явищами, самоспостереження). В дійсності в такому підході відображена хибність соціологічних поглядів Мики­ти Шаповала, який механічно поєднував біологічний і суспільний аспекти визначення поведінки людини, спрощував мотиви і прояви соціальної діяльності. Звичайно, нахил до рефлексології мотивується пошуками об'єктивності методології соціологічного пізнання, але це не виправдовує крайнощів — механістичного розуміння природи, об'єктивності соціальної взаємодії, що проявляється через розуміння суті та ролі інтересів. їх об'єктивна соціальна природа вже тоді досить

213

розроблена матеріалістичною теорією суспільних відносин. Проте ка­тегорія інтересу не знайшла досить виразного відображення у «За­гальній соціології». Це особливо дивує тому, що у світогляді самого Микити Шаповала інтереси завжди розумілися як об'єктивні прояви індивідуальної або колективної свідомості.

Привертає увагу те, що виклади теорій, ідей, концепцій просякну­ті соціалістичним світоглядом. Це особливо помітно при характерис­тиці історичного процесу і в реалізації прогностичної функції соціо­логії, зустрічається і характерне для марксизму утопічне тлумачення соціальної перспективи та шляхів її здійснення. Розглядаючи поход­ження держави, Микита Шаповал пише, що «держава є своєрідне соціально організоване, майже закрите скупчення, яке здійснює пра­во вищого володіння на певну територію, у межах якої воно регулює своїми законами поведінку індивідів і скупчень, утримуючи внут­рішній лад і організуючи зовнішню охорону його». Полемізуючи з Фрідріхом Енгельсом з приводу походження сім'ї, приватної власнос­ті і держави, Микита Шаповал на відміну від марксизму твердив, що держава виникла в доісторичний період, що в історичний період дер­жава існувала як соціальне явище. На переконливих фактах доводить, що держава виникає не внаслідок диференціації економічної і не Бог, не Дух, не договір і не наслідок диференціації творили державу, а спільна (гуртова) боротьба за засоби життя, необхідні для людини і вміщені в природі та території, «що держава є формою організації порядку», «охорони спільних інтересів населення», органом «суспіль­ної, рівної для всіх справедливості» тощо.

. Богдан Кістяковський (1868—1920) — відомий

Соціологія

Богдана Кістяковського У ^СВ1Т1 вчении-сощолог, автор оригінальних

соціологічних концепцій. Значна увага ним приділяється аналізу основних понять соціальних наук, обгрунтуван­ню наукових основ соціологічного дослідження. Основою соціаль­ного життя Богдан Кістяковський вважав взаємодію людей, завдя­ки якій складаються певні форми колективної свідомості. Практиці причинно-наслідкових відносин підпорядковується і формування та трансформація колективної свідомості. Нормативно-ціннісна свідо­мість, що грунтується на нормах права, етики, логіки і розвивається телеологічно, саме і протистоїть колективній свідомості. Звідси фор­мується основне завдання соціології — поєднати телеологічний і при­чинно-пояснювальний підходи в розумінні суспільного життя.

Отже, позиція Богдана Кістяковського полягає у відстоюванні наукової орієнтації у сфері аналізу життя, подоланні засилля психо­логізму в соціології. І щоб уникнути при дослідженні людської пове­дінки зумовленості проблематики лише психологічними аспектами,

яото зосереджуватися на констаташях закономірностей, неуперед-женому аналізі соціальних явищ. Отже, при розгляді суспільства слід обмежувати соціальний психологізм та з'ясування суспільства як спільності, шо породжує такі суспільні рухи, почуття й прагнення, які не існують поза спільністю, як певною однорідністю, що виникає в процесі взаємодії, створюється якісною зміною індивідуальних пси­хічних станів. Для досягнення науковості в соціології Богдан Кістя­ковський пропонує, по-перше, при формуванні основних понять суспільство, держава, право, культура ураховувати їх всебічність: іс­торизм, зв'язки теорії і практики тощо; по-друге, виявляти прина­лежність відносин у соціальній сфері, розглядати проблеми можли­вості і дійсності, необхідності і випадковості і в соціальних процесах; по-третє, з'ясовувати місце і роль цінностей у соціологічному пі­знанні. Отже, наукове пізнання соціальної сфери здійснюється в трьох площинах: спільності, необхідності та незалежності.

„ . . Володимир Винниченко (1880—1951) — талано-

Політичні погляди .. _ .

Володимира Винниченка ^витии прозаїк, драматург, публіцист, політик,

голова Генерального секретаріату Централь­ної Ради і голова Директорії Української народної республіки. Роз­роблена ним концепція державності України грунтується на принци­пах соціалізму та федералізму. На його думку, реальним ідеалом в тодішніх існуючих умовах була автономія України у складі Російської Федерації на принципах рівності взаємовигідних економічних зв'яз­ків, збереження державної цілісності Росії та України. Незалежність України неможлива насамперед через міжнародне положення Украї­ни, оскільки, вщірвавшись від Росії, вона може попасти в залежність від іншої сильної держави Заходу. Тому Україна має добиватися не політичної і економічної незалежності від Росії, а співіснувати з нею на взаємовигідних умовах, у формі співдружності двох держав. Пізні­ше, в праці «Відродження нації», Володимир Винниченко під впли­вом реального політичного розвитку України переглядає свої погляди стосовно союзу України та Росії на основі федерації. Почуття панівної нації, що формувалося століттями у свідомості росіян, в тому числі у свідомості «простих» людей — великоросів, швидко не зникне. По­чуття сервіризму, тобто плазування, прислужування, щодо представ­ників, які підкорили українську націю, теж не вмирає одразу. Отже, потрібно створити політичні умови, щоб допомогти позбутися шкід­ливої спадщини. Такими умовами, доходить висновку Володимир Винниченко, має стати політична незалежність української нації. От­же, як політичний діяч Володимир Винниченко еволюціонує від ідеї Української культурно-національної автономії у складі Російської Фе­дерації до відродження ідеї української державності і незалежності. Та

214

215

метою Володимира Винниченка стала не сама державність, а відро­дження нації) пробудження в народі своєї національної гідності. Держав­ність є тільки засіб для досягнення мети.

Важливою для світогляду політика-соціаліста стала думка про те, що відродження нації повинно йти гармонійно з соціальним ви­зволенням, а не всупереч йому. Володимир Винниченко виступив за інтернаціоналізм у відносинах між націями і народами. Але під ін­тернаціоналізмом він розуміє не відречення людини від своєї націо­нальності й розсотування себе у безформній, абстрактній масі, а «спо­лучення всіх національних сил людськості», «кооперацію народів». У написаному в 1949 році «Заповіті борцям за визволення» Володи­мир Винниченко, осмислюючи уроки української історії, визначає роль української еміграції у творенні вільної, суверенної України, вважає, що українська держава створена народом, всією українсь­кою нацією в процесі великого перевороту в Росії. Але існуюча укра­їнська державність не може задовольняти потреби національного відродження. Україна поки що не самостійна, а залежна від Росії, живе і береже в собі ідею незалежності, щоб у слушний момент здій­снити мету: створити суверенну демократичну Україну.

, _ Один із теоретиків українського націоналіз-

Ідеї державності 1^ ...

му Павло Полтава в концепції самостійної

України зазначав, що в незалежній Україні створюється такий соці­ально-політичний устрій, де відсутнє гноблення людини людиною, антогоністичні класи та соціальні сили, спільності, держава будуєть­ся на принципах демократизму і справедливості, єдності українсь­кої нації. Українці цінують і поважають усі народи — польський, російський та інші, прагнуть дружити і співробітничати з іншими народами, і національно-визвольний рух — органічна частка істо­ричного процесу. Ідея міжнародного співробітництва може повні­стю реалізуватись лише за умови самовизначення народу.

Оригінальну концепцію націології та націографії сформулював ук­раїнський соціолог Ольгерд Бочковський — політичний діяч, професор Української господарської академії в Подебрадах. Спираючись на праці окремих мислителів Європи, Ольгерд Бочковський визначив два фак­тори в процесі формування історичних народів: механічний та орга­нічний (історично-державні та неісторично-державні народи). Фор­мування історичних народів і держав назване механічним тому, що вирішальною силою тут стала держава, а неісторичних — органічним, бо творчими силами тут виступають політично пасивні громадські верстви суспільства. Процес державотворення характеризувався хро­нологічно, географічно та із суспільного боку. Дійсно, хронологічно історичні народи Англії, Франції, Росії формувалися швидше порів-

няно з неісторичними. Підкреслювалося велике значення демократії _в створенні національних держав неісторичних народів, бо минали ієрархію феодалізму і одразу починали формуватися в демократичні. Самовизначення як завершальний етап формування національної дер­жави означає політичне оформлення в суверенні національні держа­ви, ЩО є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Український політичний діяч Кость Левицький (1859—1941) у своїх численних працях з історії України простежив еволюцію націо­нальної української ідеї, змістом якої вважав вимоги свободи, суве­ренності українського народу, ставив вимогу «утворення окремої русь­кої політичної території з Галичини і Буковини в Австро-Угорщині». Революційні події на початку XX ст. конкретизували національну ідею у вимогу національно-культурної автономії й проголошення Галичи­ни своєрідним П'ємонтом, навколо якого б об'єдналися українські землі, що привело б до висунення на початку XX ст. лозунгу «повну державну суверенність всьому з'єднаному українському народу».

Певний інтерес становить сформульована українським істори­ком Степаном Томашівським концепція української державності, що спиралася на три критерії — географічне положення українських земель (особлива залежність від Чорного моря та степу), процес формування української нації та становлення української національної державності. Найбільш прийнятна для українського народу форма правління — республіка. Причиною ж втрати Україною державності вважав від­сутність єдиної національно-державної ідеї. Заслуговують на увагу і праці філософа, культуролога Дмитра Чижевського, який з позицій філософії окреслив український національний тип: а) через систему рис психічного складу українця — емоціоналізм, сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та прагнення до свободи, неспо­кій та рухливість; б) через такі важливі моменти історичного розвит­ку національного характеру, як постійного тла української історії — природи України та історичних періодів — князівської доби й барок­ко; через світорозуміння видатних українських мислителів тощо.

Багато і плідно працював у галузі історії державності України Дмит­ро Яворницький (1855—1940). В трьохтомній праці «Історія запорізьких козаків» досліджує еволюцію українського козацтва, Запорізької Січі, що протягом тривалого періоду виконувала функції державного ут­ворення у формі демократичної республіки. Характерними рисами утворення були виборність старшини, існування козацького кола (ради) як органу самоврядування внутрішнього життя та відносин із сусідніми державами. На Січі не існувало кріпацтва. Хоча й існувало розшарування на старшинську верхівку, яка володіла хуторами, знач­ними матеріальними цінностями, та головну масу неімущих, найма-

216

217

них робітників. З огляду на розвиток української нації Запорізька Січ — унікальне політичне і соціокультурне явище, визначний інститут фео­дальної державності. Царизм, занепокоївшись зростанням сепара­тистських тенденцій на півдні імперії, став на шлях обмеження прав і вольностей запорізьким козакам, а згодом ліквідував Січ як соціаль­но-політичний інститут українського народу.

В 20—30-х роках XX ст. розвиток вітчизняної соціології не при­пинявся, хоча йшов неоднозначно. Соціологічні дослідження велися з позицій марксизму, пролетаріату, в умовах повної інтегрованості в радянську соціологічну науку. Та все ж на розвиток соціологічної думки в Україні відчутний вплив мала світова соціологія, зокрема соціологічні школи СШАта Західної Європи, де процес подальшого розвитку соціологічних знань через певні історичні умови йшов ін­тенсивніше. На початку 90-х років створюється в системі Академії наук Інститут соціології. Головний напрям діяльності інституту — виявлення закономірностей українського суспільства тощо. Тут плід­но працює багато відомих вчених України — соціологів, філософів, істориків. Сучасні українські соціологи та політологи Василь Кре-мень, Валерій Ворона, Володимир Волович, Леонід Губерський, Во­лодимир Піча, Володимир Оссовський, Микола Горлач, Віктор Па-зенок, Наталя Черниш, Анатолій Ручка та інші приділяють багато уваги проблемам соціально-політичного розвитку українського сус­пільства, розбудови держави, єдності української нації. Відроджен­ня українського етносу відбувається в поєднанні з відродженням самобутнього життя національних меншостей в умовах повного рів­ноправ'я громадян, незалежно від їх національності.

Література

Бромлей Ю. В. Очерки теории зтноса.— М., 1983.

Винниченко В. Відродження нації. В 3-х частинах.— Київ—Відень, 1920.

Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа.— К., 1990.

Дорошенко Д. Нариси історії України.— Львів, 1991.

Драгоманов М. П. Положение и задачи науки древней истории. — К., 1991.

Костомаров Н. И. Малороссийский гетман Зиновий Богдан Хмельницкий.— К., 1989.

Лигшнський В. Україна на переломі. Замітки до історії українського будів­ництва.— Відень, 1920.

Погорілий О. І. Соціологічна думка XX століття.— К., 1996.

Ручка А. А., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології.— К, 1995.

Современная американская социология.— М., 1994.

Черниш Н. З історії розвитку соціології в Україні.— Львів, 1995.

Яворницкий Д. И. История запорожских козаков.— К, 1920.

'Розділ фругий

СОЦІОЛОГІЯ СУСПІЛЬСТВА: СОЦІАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ ТА СОЦІАЛЬНІ ПРОЦЕСИ

■»• • • ^=с* • •■"

ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО

(Соціологічний аналіз)

1. Людина — соціальне явище

Соціологія досліджує проблеми людини з метою глибше, всебічні-ше зрозуміти, з'ясувати соціальну реальність, соціальні зв'язки та взаємодії. Людина — продукт біологічної еволюції. Людина — це родове поняття, що вказує на належність до людського роду, вищого ступеня розвитку живої природи на планеті. Всяка тварина народжується на світ уже будучи наділеною багатьма інстинктами, що заздалегідь і навіть із запасом забезпечують її пристосованість у певних умовах життя, але саме тому обмежують індивідуальні варіації поведінки. Поведінка тварини — одна з форм функціонування її організму. Са­ме структура організму визначає потреби тварини і програми їх по­ведінки. Тварини генетично належать до видової поведінкової ролі, і ніяка потреба не навчить, наприклад, рись, поводити себе так, як поводить себе вовк або лисиця. Інша справа з людиною. Як жива істота людина підкоряється основним біологічним та фізіологічним законам, а як соціальне явище — законам розвитку суспільства.

Що таке людина ^{Усі люди}> ^{які ЖИВ}У^{ТЬ на Землі майже 500} ти-

сяч років, належать до одного й того ж біоло­гічного типу — Ното каріепз — людина розумна. Факт загальнови­знаний. Та ось поки що нікому не вдалося відшукати в людині природжену роль поведінки: людина може поводитися на зразок будь-якого виду тварини (як ловець, мисливець, наприклад людина здат­на вдатися до найдивовижніших комбінацій вичікування та тактики переслідування), у поведінці людей спостерігаються глибокі відмін­ності, властиві різним історичним соціальним суспільним спільнос­тям. Та внутрішні відмінності не вроджені. Хлопчик-негреня, в дитинстві привезений в Україну до Харкова, з часом стає «стопро­центним харків'янином». Син селянина, вихований у місті, в сім'ї вчителя, засвоює всі умовності і звичаї міського життя і сім'ї вчите­ля. Міська ж дитина, яка виросла в сім'ї селянина, засвоює все сіль-

220

ьке Багатоманітність відмінностей серед людей свідчить про інди­відуальну варіантну поведінку, невідому тваринному світу. І те, що запрограмовано у тварин, визначено інстинктами їх поведінки. Го­ловні ж засоби передачі програми, що визначає поведінку людей, є мова (зрозуміла, розбірлива), показ і приклад. Місце генетичних інс­трукцій займають норми, замість спадковості — послідовність, звич­ність тощо. Специфічна для людини нормативно успадкована програ­мована поведінка називається культурою. Саме культура, що з дитинства засвоюється індивідом, будучи заданою йому дорослими, відігр^ає вирішальну роль у визначенні людських вчинків. Соціоло­гію цікавить людина як соціальна істота, як продукт і суб'єкт сус­пільних процесів, як відображення суспільних відносин.

Якщо ж розуміти під суспільством просто сукупність індивідів, які живуть, постійно взаємодіючи між собою, то доведеться визнати наявність суспільства і в тварин. Згуртування тварин — це стадо, де над усіма інстинктами домінує індивідуальний інстинкт самозбережен­ня, специфічне ж скупчення комах — мурашник, бджолина сім'я — не стільки спільність рівнозначних особин, скільки колектив надіндиві-дів, які живуть і діють за принципом фізичного розподілу функцій. Тільки люди утворюють суспільство і люди не можуть ні перетвори­тися в стадо, ні стати функціонально-ієрархічною сукупністю типу мурашника. Людське суспільство відмінне від природних спільнос­тей тварин, насамперед, цілісністю надбіологічною, що тримається на єдності культурних норм. Адже культура — це форма, де розвива­ються і передаються з покоління в покоління взаємозв'язки людсь­ких індивідів. Та людей відрізняє від тварин не тільки культура, а й свідомість, релігія тощо. Відрізняються люди від тварин виробниц­твом необхідних життєвих засобів і потреб. Виробляючи необхідне, люди побічно створюють і саме своє матеріальне життя. І тільки там, де існує виробництво (постійно відновлюваний процес праці), і мо­же мати місце суспільство — соціокультурне об'єднання людей.

Суспільство створюється і відтворюється тому, що триває про­цес, де людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і кон­тролює обмін речовин між собою і природою. Виробництво і відрізняє людину від тварин. Матеріальне виробництво — творчість, де втілю­ються різноманітні фізичні і духовні здібності людини. Отже, виробле­ні, сформульовані мислителями визначення людини: людина — іс­тота розумна, людина — істота, яка має самосвідомість, людина — істота моральна і вільна, яка викликає інтерес і відображає ті або інші якості людини, її місце в соціальному, суспільному житті. Лю­дина, за визначенням американського філософа Бенджаміна Фран­кліна, є тварина, яка створює знаряддя праці. Справді, створення

221

знарядь праці — це постійний стрижень людської виробничої діяль­ності та її сфера, де спостерігається невпинне нагромадження досяг­нень та успіхів, удосконалення виробничих відносин.

Найстародавніші ж знаряддя настільки еле-Основи соціального життя ментарні, що дозволяють допустити можли­вість їх виготовлення ще «пралюдьми», які не володіли ні понятійним мисленням, ні самосвідомістю, ні зрозу­мілою мовою. Адже виробництво найпростіших знарядь почалося на мільйон-півтора років раніше, аніж виникли мова і мислення. Три­валий період мова і мислення розвивалися, еволюціонували ще в інстиктивній, тваринній формі, а виробництво знарядь здійснюва­лося напівсвідомо, в інстинктивній тваринній формі, й мало своїм наслідком послаблення і розлад інстинктивної основи поведінки лю­дини на ранній її стадії. Праця, що виникала, потребувала свого роз­витку і вдосконалення всередині стада, де потрібно забезпечити мир, але це можна було зробити, лише докорінно перетворивши самий спосіб спілкування, лише за допомогою переходу від стада до общи­ни. Виробництво знарядь диктувало необхідність уже надбіологічного об'єднання, що відповідало виробничо-господарській кооперації індиві­дуальних умов. Вирішити таке завдання можливо лише за допомогою впливу вторинних засобів соціалізації.

Одним із важливих факторів походження і становлення людини став розвиток мови. За допомогою мови процес спілкування між людьми досягає максимуму ефективності. Відомий психолог Лев Ви-готський показав, що мова має яскраво виражену предметність і за­безпечує успішний розвиток предметно-практичної діяльності лю­дей. Мова не просто пасивно фіксує незалежно від неї виниклі предметні відмінності й розуміння, але й бере участь у самому народ­женні предметного середовища та соціальної єдності людських інди­відів. І які б величезні не були соціалізуючі можливості мови, їх все-таки не досить, щоб забезпечити справжню солідарність в праці та досягти миру всередині стада.

Істотну роль у розв'язанні завдання досягнення внутрішньостад-ного миру відіграв перехід до регулювання шлюбних відносин і виник­нення первісної родової общини. Сталась одна з найрадикальніших революцій, що мала глибокий вплив на людину — суб'єкта предметно-практичної діяльності. Йдеться про разючу відмінність у відтворенні між тваринним стадом і найпростішою з форм людської спільності — первісно-родинною общиною. Стадо базувалося на внутрішньо-шлюбних зв'язках, що виключають або серйозно обмежують зв'яз­ки, шлюби і контакти на стороні з представниками інших стад. Об­щина засновувалася на принципах виключення близькородинних

222

шіюбних контактів; члени общини мали шукати шлюбних партне­рів в інших — спочатку в обмежених — общинах. Перехід від внутрі-тньообшинних шлюбних контактів і зв'язків до зовнішніх поза-обшинних контактів і шлюбів пояснюється гострою потребою _позавнутрішньостадного світу, виключенням єну трішньостадної шлюб-_н0ї конкуренції та суперництва, що приводить до боротьби, яка завершувалася загибеллю суперника. Заборона близькородинних кро-возмішувальних зв'язків стала тим вихідним початком, з якого роз­горталася історія облагородження та одухотворення статевих почут­тів. Відтоді люди назавжди приречували себе на те, щоб ріднитися з далекими сусідами, долаючи їх відчуженість, ворожнечу, прагнучи до взаєморозуміння, терпіння і довір'я. Статева любов виступала важливим фактором миролюбства у відносинах між общинами, ро­дами, племенами. Рід, селище — не біологічна спільність, а швидше «просто соціальна» реальність — початок соціального життя. Тільки люди усвідомлюють свій родовід, знають і класифікують родовідні, родинні відносини (спочатку мати, дядько, бабуся, брат, сестра, а потім — батько, дідусь, дядько по лінії батька тощо), і вони, виник­нувши за давніх-давен, не зникнуть і не втратять сенсу, поки людина залишається людиною.

Морально-соціальні заборони констатують первісно-родову общи­ну на противагу тваринному стаду, гурту. Звичайно, найдавніші мо­ральні норми, вимоги завжди істотно відрізняються від пізніше роз­винутої моралі. Людина історична, і віками їй призначено пройти через величезну різноманітність звичаїв і моральності, модифікува­ти свої погляди, світогляд стосовно до нових і нових матеріально-економічних запитів, визначити незалежні принципи (справедли­вість, вірність домовленостям, договорам, повага чесності людини, заохочення в праці тощо). Соціально-моральна єдність первісно-родової общини стала формою колективності, всередині якої скла­дається і розвивається виробничо-господарська кооперація первіс­них людей. Всі особливі ролі, чесність, гідність, що відрізняли одного індивіда від інших, є суспільними відносинами. Отже, суть людини не абстракт, властивий окремому індивіду. В реальній дійсності суть людини є сукупність всіх суспільних відносин.

Відповідно до суті людини як сукупності суспільних відносин, лю­дина постає істотою соціальною, але разом з тим, є частиною приро­ди, отже, людина істота біологічна. Всякий біологічний вид, і лю­дина розумна в тому числі, характеризується певною сукупністю видових ознак. На виявлення багатьох біологічних ознак виду мо­жуть впливати і соціальні процеси. За даними сучасної науки, се­редня нормальна тривалість життя людини становить 90— 100 років,

223

якщо не страждає спадковими захворюваннями і не стане жертвою зовнішніх обставин, що можуть стати причиною смерті (інфекції хвороби, викликані ненормальним станом навколишнього середо­вища, біда, лихо тощо). Але під впливом соціальних процесів три­валість біологічного життя змінюється: реальна середня тривалість життя зросла з 20—25 років у сивій давнині до 30—35 років у XVIII ст. і 75—77 років — у розвинутих країнах на кінець XX ст. Біологічно обумовлена тривалість дитинства, зрілості та старості людини: при­пущено можливий вік, в якому жінки можуть народжувати дітей — 15—50 років; визначається народження однієїдитини, близнят, трій­ні тощо. Біологічно запрограмована послідовність таких процесів у розвитку людського організму: здатність засвоювати різні види їжі, оволодівати мовою в дитинстві та ін. Успадкованою, тобто біоло­гічно обумовленою, є і обдарованість різних людей (музика, мате­матика, фізика, філософія, історія, література тощо). Расова різно­манітність людей пов'язана з тим, що окремі спільності населення різних регіонів планети адаптувалися до конкретних особливостей середовища їх проживання тощо. Людина розумна, до якої б раси не належала, має властивості з успіхом брати участь в будь-якій із сфер життєдіяльності людського суспільства. Унікальність кожної людини — факт найважливіший і в філософії, і в соціології. Ви­знання безмежної різноманітності здібностей та обдарувань, яки­ми володіють люди, є одним з основних принципів гуманізму. На­лежність людини відразу до двох світів — до світу суспільства і світу органічної природи породжує чимало проблем для її існування. Арістотель називав людину політичною твариною, підкреслюючи наявність у людини двох начал: тваринного і соціального (політич­ного). У формуванні здібностей, почуттів, поведінки, дій людини відіграють роль і політичне, і природне.

Існує багато концепцій людини — біологічних і соціальних. Кон­цепції людини біологічні, або натуралістичні абсолютизують роль при­родних, біологічних начал у людини. Біологічні концепції: расизм, який виходить з того, що в істотному природа людини визначається її расовою належністю; соціал-дарвінізм, який намагається з'ясувати явища суспільного життя (боротьба класів), опираючись на вчення Чарльза Дарвіна про природний відбір і еволюцію, змагання за ви­живання тощо. Спроби перенести явища і процеси, що відбуваються в природі, на явища і процеси, що відбуваються в суспільстві, широ­ко розповсюджені в біологічних концепціях про природу людини. Так, у 20—30-х роках XX ст. в соціології Заходу з посиланнями на етологію (науку про поведінку тварини) багато писалося про те, шо людині властиві вроджені інстинкти агресивності, успадковані нею

224

нібито від тваринних предків. Хоча саме поняття агресії, агресив­ності у поведінці тварини привнесене з повсякденного життя і має іншу суть. Потім поняття агресивності перенесено вже на поведінку людини і має сенс успадкованості від природи. Невиправдане пере­несення значення понять біології на суспільство характерне і для одержаного нині широкого розповсюдження в ряді країн Заходу со­ціології. Один із її засновників американський вчений Говард Уїл-сон пропонує розглядати історію людини з позицій зоологів з іншої планети, що складають каталог земних тварин. Тоді всі гуманітарні і соціальні науки стануть лише спеціальними розділами біології, а іс­торія і художня література — лише способами дослідження поведін­ки людини як біологічного типу.

Соціологічні концепції зображують людину лише зліпком з ото­чуючих її соціальних відносин, її пасивного поводження. Характер­не для соціологічних трактувань зневажливе ставлення до біологіч­ного в людині частково зберігається у вигляді християнської традиції, де духовне різко протиставляється тілесному, плотському, як велич­не — негідному, підлому. Але ж визначальне в людині — соціальне. Людина і суспільство нерозривні: лише в суспільстві, в межах конкрет -них соціальних утворень людина реалізується як людина, завжди зали -шаючись суттю всіх соціальних утворень, але ці утворення виступа­ють також: і як її справжня, дійсна спільність, тому також і як дещо, спільне всім людям. Свідомість і мислення людини виникають як сус­пільні продукти і, отже, є вторинними до її суспільного буття. На такій основі формуються і специфічні матеріальні і духовні потреби людини, що також визначають суть людини.

Визначаючи соціальну суть людини, підкреслюючи її суспільні зв'язки, оцінки, не можна нівелювати особливості окремих індиві­дів, принижувати їх специфічні риси як особистостей, наділених характером, волею, здібностями і пристрастями. Людина є безпо­середньо природною істотою, і як природна істота наділена при­родними силами, життєвими силами, будучи діяльною природною істотою. Ці сили існують у ній у вигляді задатків, нахилів і здібнос­тей, у вигляді захоплень тощо. Люди не владарюють над природою, а, навпаки, своєю плоттю, кров'ю та розумом належать природі й живуть у ній. Звичайно ж, у суті й природі людини соціальні та біологічні фактори відіграють якісно різні ролі. Ще в античності надавалася велика увага створенню ідеалу гармонійно розвинутої особи, і нині, утверджуючи розвиток багатства людської природи як самомету, важливо зосередити увагу на створенні умов, що за­безпечують духовну, моральну, естетичну і фізичну досконалість людини.

1^ "Соціологія" 225

Раніше і тепер у філософії, соціології та і в конкретних науках, що вивчають людину, панували і панують спрощені, однобокі інтер­претації вчення про людину, підкреслюються лише її соціальні характеристики, а всілякі спроби вивчення біології людини не беруться до уваги. Фактично біологія людини вульгаризаторська тлу­мачиться як якийсь аморфний субстракт, що формується суспільст­вом. Нехтуються запити медицини і охорони здоров'я, забруднюється навколишнє середовище відходами, шкідливими для здоров'я люди­ни. В епоху науково-технічної революції людство багато досягло у створенні різноманітних засобів, що пригнічують, нівечать, дефор­мують біологічні основи людської істоти — це і нервово-психічні стреси, і хімічні препарати, забруднюючі атмосферу, воду, Грунт і багато чого іншого. Не випадково в сучасних умовах однією з гло­бальних проблем стала проблема збереження людини як біологічно­го виду. Це змушує багато в чому переосмислити проблему взаємодії біологічного та соціального в людині. Людина незрівнянно універсаль-ніша, її органічна будова дозволяє порівняно з іншими біологічними вида­ми адаптуватися в дуже широкому діапазоні зовнішніх умов. Та все ж можливості людини далеко не безмежні — існують такі межі зовніш­ніх умов, за якими біологічна організація людської істоти зазнає не-відтворюваних, руйнівних її змін. У взаємодії біологічного і соціаль­ного, біологічне — продукт тривалої еволюції, а соціальне — продукт суспільного розвитку. В умовах сучасної високорозвиненої техніч­ної суспільної цивілізації можливості адаптації, пристосування людського організму надто обмежені, тим більше, що біологічна організація людини є дещо самоцінне і ніяка соціальна мета не може виправдати ні насилля над людиною, ні її оновлюючого перетворен­ня. Людина є суспільною істотою, і її життя є утвердженням суспіль­ного соціального життя.