3. Розвиток соціології в XX ст.

Особливо популярною на початку XX ст. ста- Концепція ... т-

психології натовпу ^ла концепція психологи натовпу. Творцем концепції масового суспільства «психологіч­ного натовпу» виступає Гюстав Лебон — французький соціолог, ан­трополог, психолог. Слідом за Жозефом Гобіно, одним із пророків неминучої загибелі західної цивілізації, Гюстав Лебон відстоював концепцію расового визначення, підкреслював ієрархічний харак­тер расового поділу й особливу значущість расової належності в роз-

126

127

витку цивілізації, вважав, що вирішальну роль у соціальних про­цесах відіграє не розум, а емоції. Звичайно ж, прогрес наукового знання XIX ст. охоплював усі існуючі галузі, а досягнення кожної з них впливало й на розвиток інших. Таке становище і в психології.

Значні досягнення біологічної науки обумовили виділення пси­хології в самостійну галузь знань, а впровадження в її методичні компоненти кількісних і експериментальних методів дослідження сприяли широкому використанню спостережень та ін. Психологія поступово переходить до дослідження індивіда, до вивчення меха­нізмів міжіндивідуальної і групової діяльності та поведінки. Розвит­ку психології значно сприяла і соціологія, тому що багато психоло­гічних проблем поставлено соціологами Шарлем Монтеск'є, Гербертом Спенсером, Людвігом Гумпловичем та ін. Психологічні напрями в соціології XIX ст. трохи плодотворніші науково, ніж ор-ганіцизм, соціальний дарвінізм або расово-антропологічна школа, що орієнтувалися на біологію, тоді як психологія, визначаючись із власним предметом, більше пов'язана з соціально-історичними да­ними, з аналізом людини і суспільства як елементів соціальної сис­теми. Ідеї народного духу властиві творчості Герберта Спенсера та Георга Гегеля — представників німецького романтизму, але соціоло­ги Лапаріус та Штейнталь розвинули ідеї в концепцію, все ж не дав­ши однозначного розуміння суті духу народу. Свідомість народу є синтез індивідуальної свідомості. Тоді і виникає концепція психоло­гії натовпу.

Один з основоположників концепції психології натовпу Гюстав Лебон розглядав цивілізацію як продукт інтелектуально творчої елі­ти. З позицій аристократизму Гюстав Лебон виступив проти всіх форм соціальної рівності та демократії, прагнучи довести, що всі досяг­нення цивілізації — результат діяльності еліти, яка в сучасних умовах поступово відтісняється від участі в історичному процесі тому, що розвиток промисловості, урбанізація, зростання ролі та впливу засо­бів масової інформації збільшують роль мас в історичному процесі. На зміну ері еліти приходить ера мас, ера сліпого і стихійного на­товпу. Гюстав Лебон сформулював концепцію масового суспільства, ототожнюючи масу з натовпом, пророкував наступ ери мас і занепад цивілізації. У натовпі індивіди втрачають почуття відповідальності й потрапляють під владу ірраціональних почуттів, догматизму, нетер­пимості, всемогутності тому, що ними управляє закон «духовної єд­ності натовпу». Сучасне життя дедалі більше визначається поведін­кою натовпу, що становить завжди сліпу, руйнівну силу. Важливу роль у розвитку суспільства Гюстав Лебон приписує ідеям, нав'яза­ним масам багатьма лідерами. Революції — прояви масових істерій.

128

Констатуючи різні за поведінкою і діяльністю окремі особи за зви­чайних умов та у спільноті людей, де під впливом натовпу людина здійснює такі дії і вчинки, які ніколи не зробив би індивід, Гюстав Лебон вводить класифікацію натовпу: різнорідні та однорідні народи. Різнорідний народ може бути анонімним натовпом і неанонімним (суд, парламент). Однорідний натовп народу може скластися з верств людей, які об'єднані певними колективними ознаками та інтересами (народ, натовп) та ін. Обмеженість поглядів Гюстава Лебона полягала втому, що він не враховував соціальної структури суспільства, пізнав лише — еліту і натовп. Обмеженість не дала можливості серйозно розробити проблему психології натовпу. Багато проблем, пов'яза­них з аналізом психології натовпу, виявилися плідними і знайшли продовження в дослідженнях соціальних психологів та соціологів.

Один із відомих засновників соціальної психології і представни­ків психологічного напрямку в соціології французький соціолог Габ-ріель Тарддалі розвиває концепцію масового суспільства. В основній праці «Закони наслідування» він досліджує індивіда і його роль у суспільстві, вказує, що суспільство є продукт взаємодії індивідів. Прагнучи вивільнити соціологію від біологізму й органіцизму, Габ-ріель Тард полемізує з Емілем Дюркгеймом і його школою з позицій номіналізму (номіналізм — напрям в середньовічній філософії, який вважав загальні поняття лише поодинокими предметами); твердив, що коли суспільство — мозок, то свідомість окремої людини є його клітиною, на противагу Емілю Дюркгейму вважав суспільство про­дуктом взаємодії індивідуальної свідомості, воно розвивається че­рез перевагу однієї людини над іншою і через засвоєння ними віри, переконань, бажань, намірів тощо. Ставив і мету: створити науку — соціальну колективну психологію, що мала вивчати взаємодію свідо­мості окремих індивідів і тим самим виступати в ролі фундаменту соціології — науки про суспільство. Кожна людина — невід'ємна єдність і першооснова всього, а суспільство існує завдяки індивідам. Суперечності між неповторністю індивіда і реальністю соціального буття Габріель Тард намагається подолати з допомогою створеної теорії наслідування. Наслідування — це процес повторення різних форм буття.

Фізика розглядає періодичні рухи, хвилі, гравітацію, біологія — займається фізико-хімічним відтворенням шляхів появи нових по­колінь. Соціологія має досліджувати психологічні відтворення ре-"ультатів наслідування, що мають повторюваність, число й виміри. Рушійною силою суспільства виступає психічне прагнення людей до наслідування. Саме тому явища суспільного життя часто подібні між собою, тому що вони — результат наслідування в найрізноманітні-

9 "Соціологія" *^"

ших формах: звичаях, моді, симпатіях, навчанні, вихованні та ін. Головним об'єктом наслідування в суспільстві виступають винаходи та відкриття окремих індивідів — їх творчих особливостей. З них, завдяки наслідуванню, виникають нові відкриття, нові удоскона­лення елементів матеріальної та духовної культури. Наділена твор­чою уявою обдарована особа — єдине джерело всілякого оновлення. Становлення і розвиток суспільства безпосередньо поєднані з відкриттями тому, що обумовлюють три основні процеси в суспіль­стві: повторення відкриттів (завдяки наслідуванню), протиставлен­ня ним (опозиція) та пристосування (адаптація). Суспільство завжди має великі можливості у виборі винаходів. Коли ж відкриття збіга­ються між собою, починається зіткнення винаходів, їх єдинобор­ство, тому що члени суспільства поставлені перед вибором, чому наслідувати. Такий стан у суспільстві Габріель Тард називає опозиці­єю, наслідком якої стає змагання наслідування. Йде боротьба між індивідами, які обрали різні об'єкти наслідування: боротьба за право власного вибору народжує конфлікти, дискусії або співробітництво, тобто може закінчитися по-різному — від взаємопогодженості по­зицій до військового конфлікту. Та які б не були відносини на етапі опозиції, рано або ж пізно конфлікт приведе до відновлення соці­альної рівноваги і настане процес адаптації. Отже, є два типи на­слідування: звичаї та мода. У традиційному суспільстві панує зви­чай, а в сучасному — переважає мода. Відкриття завжди сприймається менш хворобливо, якщо воно відповідає існуючим звичаям, тради­ціям. На зміну одній новизні приходять інші, знову настає насліду­вання, опозиція і адаптація, і, звичайно ж, відповідно розвивається суспільство. Суспільство має завжди величезні можливості у виборі винаходів. Якщо ж відкриття збігаються, то перед членами суспіль­ства виникає проблема вибору: що наслідувати, починається зіткнен­ня відкриттів. Точиться боротьба між різними індивідами, які обра­ли різні відкриття для наслідування. Становлять інтерес і дослідження Габріелем Тардом громадської думки. У праці «Думка і натовпи» стверджується, що не стихія дикої маси — натовпу, а публіка ви­ходить на арену історії XX ст. Преса, телефон, телеграф та інші масо­ві комунікації розширюють можливості спілкування людей, сприя­ють зростанню духовного потенціалу особи і її самореалізації, що перетворює публіку в духовну спільність із широким вибором сере­довища спілкування і його форм.

У розвиток соціальної психології значний вклад вніс американ­ський соціолог, психолог Чарльз Хортен Кулі. Освіту здобув у Мічі-ганському університеті, де читав курс філософії та психології. За­гальнотеоретичними джерелами соціологічних концепцій Чарльза

Кулі стала філософія Гетте, Емерсона, функціональна психологія уільямаДжемса, соціологія Огюста Конта, Герберта Спенсера, Кар-_ла Маркса, Людвіга Гумпловича, Габріеля Тардата ін. Його науко­вий інтерес: соціально-психологічні механізми, що формуються в результаті взаємодії між індивідами, особою і суспільством; сус­пільство як психологічний організм, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними спільнотами, вер­ствами і суспільством, де соціальне та індивідуальне єдині, як частки людського життя.

У дослідженнях проблем соціальної психології доводиться, що основа взаємодії обумовлюється психічною природою людини, тому що суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Взаємовідносини між індивіда­ми є причиною формування певних асоціацій людей, які Чарльз Кулі називає первинними групами. Такі групи відрізняються тісними внутрішніми взаємозв'язками своїх членів через особистісні відно­сини. Первинні групи становлять основу суспільства завдяки тому, що індивіди пізнають соціальну дійсність, ідеали, цінності, набира­ються досвіду, здобувають соціальні знання. Природно, відбуваєть­ся соціалізація індивіда і формування його власного світосприйнят­тя та менталітету (тобто способу мислення, душевного складу). Такими первинними спільнотами є сім'я, дитячі ігрові колективи, сусіди, спілкування всередині яких дозволяє усвідомити кожному індивіду власне Я. Поведінка і діяльність індивіда через усвідомлен­ня Я\ зіставлення його з Ми або Вони створюються свідомо, і, звичай­но ж, стають соціальними. Свідома діяльність завжди є соціальною. Людина стає людиною завдяки її взаємодії з іншими людьми. Про­цеси спілкування та інші форми стосунків людини з людиною ста­ють об'єктами соціологічного аналізу. Чарльз Кулі першим вводить У науковий обіг поняття комунікація, що визначає як механізм існу­вання та розвитку людських відносин.

Звичайно ж, у соціології Чарльза Кулі поєднуються індивід, со­ціальна спільність, верства, група і суспільство в єдину цілісну сис­тему — психологічний організм. У методології соціального дослід­ження Чарльз Кулі віддає перевагу інтроспективним методам, визначаючи за точними, метричними процедурами лише допоміжну роль. Соціологія Чарльза Кулі вплинула на розвиток інтеракційних концепцій, на розширення соціально-психологічних досліджень і теорій, а також на теорії, що поєднують елементи органіцизму та інтеракціонізму (чиказька школа соціальної екології). Ідеї про уяв­лення сприяли формуванню американським соціологом Уільямом Томасом поняття визначення ситуації. Уявлення Чарльза Кулі про

130

з*

131

роль свідомості в суспільному житті часто використовувались аме­риканським філософом Джорджем Міддом. Проте загальносоціоло-гічні висновки Чарльза Кулі не можна назвати безперечними, тому що ним визнавались економіка, політика, ідеологія відносин між кла­сами вторинними елементами соціального, а на перше місце стави­лись міжособові зв'язки та відносини.

У психологічній соціології одним із напрям-

нстинктивізм ків є інстинктивізм. Концептуальний напрям

Уільяма Мак-Дугалла. . . ,,„

Соціологічні проблеми шстинктивізму сформувався на зламі XIX і психоаналізу XX ст. Інстинктивізм — напрям, що прагне

Зігмунда Фрейда з'ясувати соціальні явища та процеси з допо-

могою звернення до біологічної природи людини. Близькі інстинктивізму ідеї простежуються в різних філо­софів, психологів протягом історії науки. Стрижнем концепції ін­стинктивізму стала теорія інстинктів соціальної поведінки Уїльяма Мак-Дуталла, основна ідея якої полягає в тому, що причиною соці­альної поведінки визнаються вроджені інстинкти, що виражають прагнення до мети як загальну якість, що єднає людину і тварину. На противагу біхевіоризму Уїльям Мак-Дугалл створює цільову або гор-мічну (від грецьк. горме — прагнення, бажання) концепцію поведін­ки. За концепцією організм, обдарований вітальною енергією, що проявляється в прагненні, є рушійна сила інтуїтивного характеру і реалізується в дії інстинктів. Набір інстинктів людини пов'язаний із психофізичною схильністю — наявністю спадково закріплених ка­налів для розрядки нервової енергії. Дія інстинкту включає аффек-тивну (рецептивну), центральну (емоціональну) і афферентну (ру­шійну) частини. їх внутрішнє відображення — неусвідомлені емоції, що впливають на свідомість і визначальну поведінку. Людина наді­лена парами пов'язаних між собою інстинктів і емоцій: інстинкт боротьби, пов'язаний з гнівом і страхом, відтворення роду — з рев­ністю і жіночою сором'язливістю та ін. Із психологічних інстинктів Мак-Дугалл виводить основні соціальні інститути (сім'я, торгівля та ін.) і процеси (війна та ін.). Значна увага приділяється стадному інстинкту, що утримує людей спільно і лежить в основі більшості соціальних інстинктів. Соціальні інстинкти ведуть до зростання міст, колективної праці, дозвілля тощо. Прихильники інстинктивізму по-різному пояснюють не тільки зміст, а й чисельність базових інстинк­тів. Якщо починаючи з 20-х років інстинктивізм не привертає увагу соціологів, то з 80-х на Заході знову пожвавлюється.

Зігмунд Фрейд — відомий австрійський лікар, психолог, філософ велику увагу приділяє соціологічним проблемам психоаналізу. У про­цесі розвитку психоаналітичні доктрини в самого Зігмунда Фрейда й

ряду його послідовників (Анрі Адлер, Вільгельм Райх, Карен Хорні, Ґерберт Салліван, Еріх Фромм та ін.) дедалі більше соціологізува­лись. Психоаналітична орієнтація в соціології мала ряд тенденцій і напрямків. Основна проблема психоаналітичної орієнтації — проб­лема конфлікту особи і суспільства. Більшість прихильників психо­аналітичної орієнтації вважають, що соціальні й моральні норми, заборони, санкції, соціальний контроль та репресивність, придушу­ючи, витісняючи вихідні потяги або потреби людини, ведуть до прогресуючого відчуження, незадоволеності, деформації характеру, розвитку неврозів та ін. Існуючі соціальні норми та інститути роз­глядаються як необхідна умова виживання людства. Починаючи з 20-х років психоаналітична орієнтація зайняла помітне місце в сфері конкретних соціологічних досліджень, особливо в соціології сім'ї, девіантної поведінки, суспільної думки та ін. Психологічна орієнта­ція зосереджує увагу на виявленні несвідомих процесів, імпульсів, мотивів, захоплень із метою позбавлення пацієнта від неврозів, від­новлення його душевної рівноваги. Проблема розв'язання сексуаль­них колізій і на ранніх етапах має вирішальне значення йе лише в індивідуальному розвитку кожної людини, але й в історичному про­цесі. В такому ракурсі Зігмунд Фрейд розглядає виникнення держа­ви, релігії, моралі, соціального контролю, санкцій та ін. Сублімація сенсуальної енергії лежить, за Фрейдом, в основі соціокультурної, художньої та інших видів людської діяльності. Згодом сенсуальний монізм дедалі більше поступається у Фрейда місцем сенсуальному дуалізму: сексуальні ж інстинкти перетворюються в його доктрині в інстинкт життя — Ерос, поряд з яким виникає не менш могутній інстинкт смерті — Танатос. Боротьба інстинктів між собою і з циві­лізацією, взаємодія їх сублімованих і несублімованих форм, а також несвідоме і свідомість визначають, за Фрейдом, природу суспіль­ства, його функціонування, розвиток, конфлікти.

•т. . . Становлення та розвиток соціології відбу-

Формальна соціологія ^к ^

вається одночасно з поширенням соціальних досліджень різних сфер суспільного життя. Емпіричні дослідження економіки, політики, демографічних процесів, суспільної думки іс­тотно стимулюють розвиток соціального пізнання, дають цікаві фак­ти, дані, різні зведення тощо для аналізу потреб, інтересів, цінностей і створюють можливості для розвитку емпіричних соціологічних дос­ліджень та ін. Відомий бельгійський та французький учений Ламбер Адольф Жак Кетле вперше всебічно використав статистичні методи для вивчення різних соціальних явищ у найрізноманітніших сферах суспільного життя. З другої половини XIX ст. в країнах Західної Єв­ропи починаються масові дослідження культури, освіти, умов життя

132

133

бідних верств населення, злочинності та ін. Такі напрями соціаль­них досліджень здобули назву моральної статистики. Проблеми зло­чинності досліджуються соціологами Емілем Дюкпетьє, Ламбером Адольфом Кетле в Бельгії, Андре Геррі у Франції, Джоном Сінкле-ром в Англії та ін.

Наприкінці XIX ст. в Західній Європі процеси модернізації пра­вових і політичних інститутів ішли повільніше, а енергійний бри­танський або французький лібералізм сприймається з певним не­довір'ям. Ці обставини позначилися і на тенденції в культурі й науці в Німеччині, Італії тощо. Поворот до позитивізму, характерний для європейської думки другої половини XIX ст., не обминув і німецьку, італійську та інші культури, але ця течія не залишила тут глибокого сліду, викликала, на думку Селестена Бугле, представника школи Еміля Дюркгейма, тоді професора Тулузького і Паризького універ­ситетів, більше заперечень, аніж використання досвіду. Ці обстави­ни безпосередньо стосуються розвитку німецької соціологічної і по­літичної думки. Домінуючою тут стає не натуралістична, а так звана духовно-історична орієнтація. Серед німецьких істориків, філосо­фів, соціологів у сфері господарської, соціально-політичної і куль­турної історії поширюється ідея про специфічну духовну суть госпо­дарських, правових і релігійних інститутів, що знаходить адекватне відображення з допомогою емпіричних методів досліджень, харак­терних для природничих наук. Важливе значення для формування німецької національної соціологічної традиції мали методологічні дискусії в історичній науці 80-90-х років, де обговорювались, зок­рема, питання взаємозв'язку економічної сфери і позаекономічних чинників суспільного розвитку. Представники історичних шкіл ні­мецької політекономії і правознавства порушували питання про історичну специфіку розвитку господарства і права, відзначали, зок­рема, що так звана раціональність економічних законів і юридичних норм не абсолютна, а є чимось похідним залежно від обставин, місця та часу.

Патріархом німецької академічної політичної соціології вважаєть­ся Фердинанд Тьонніс, праця якого «Громади і суспільство» увійшла до класичного фонду соціологічної думки XIX ст. У працях Ферди-нанда Тьонніса не тільки знаходить легітимацію поняття соціологія, але й робиться спроба систематичного викладу головних її поло­жень як науки. Творчості Фердинанда Тьонніса властиві й риси позитивістсько-еволюційної соціології, і психологізм, і певна гуманіс­тично-антропологічна спрямованість. Соціологія вивчає зв'язки і від­носини не фіксовані просто із життєвих ситуацій, а, насамперед, із фактів соціальної взаємодії. Тому її метод більше схожий на мето-

134

ди хімії, аніж на методи описового природознавства, базується на принципах ізоляційної абстракції, шляхом якої визначаються чисті форми соціальної взаємодії, а прямих аналогів суспільного життя може не бути. Саме тому концепцію Фердинанда Тьонніса назива­ють формальною соціологією. Розглядаючи суспільні зв'язки, Ферди­нанд Тьонніс відмічає, що соціальні зв'язки, які утворюються за волею і взаємністю, можуть бути двох типів: зв'язки реальні, зв'яз­ки органічного життя — в цьому суть спільності, або ідеальні, меха­нічні утворення — і в цьому суть суспільства.

Суть двох основних понять тьоннісівської соціології близька до ідеї асоціативної психології (поєднання вольових прагнень за прин­ципом подібності або протилежності) і співзвучна консервативно-романтичним уявленням про органічне і механічне. Отже, в основі соціальних зв'язків лежить воля (Фердинанд Тьонніс вперше вво­дить поняття волюнтаризм для відповідних філософських учень). Тип волі визначає тип соціальних зв'язків, можливе взаємовідштовху-вання, взаємозаперечення волі, але такий стан не розглядається в межах «чистої соціології», оскільки там, де ворожнеча відіграє голов­ну роль, є якась сукупність людей, але відсутній справжній соціаль­ний зв'язок. Поняття суспільство, в політичному і соціальному розу­мінні, має свою реальну основу в правах і поглядах. Тут суспільство еквівалентне поняттю народ. Суспільство — різновидність раціональ­но-індивідуального типу особистих взаємозв'язків в історичній пер­спективі витісняє спільність, розкладає, атомізує його природний організм. Безумовно, що концепція однорідності світу соціальних відносин і зв'язків — значний вклад в розробку загальносоціологіч-ної теорії, теорії соціальної дії, типів соціальних систем. Концепція завершує розвиток впливової традиції європейської соціально-філо­софської думки — традиції осмислення протистояння і взаємопро­никнення двох початків людського співжиття — природного, тради-ціоналістського і новаторського, культурно-раціонального.

г. Наукова спадщина Георга Зіммеля — пред-

Соцюлопя ^ , ......

Георга Зіммеля ставника формальної соціологи — належить

не тільки історії соціології. Виділяють три етапи духовної еволюції Георга Зіммеля: натуралістичний, зв'язаний із впливом прагматизму, соціал-дарвінізму і спенсерівського еволю­ціонізму з характерним принципом диференціації; неокантіанський, Що відрізняється віднесенням цінностей культури до сфери, яка ле­жить по той бік природної причинності; і розуміння діяльності гума­нітарія як трансцендентної формотворчості. Джерело творчості — особа з її апріорно заданим способом бачення. Відповідно з форма­ми бачення виникають різноманітні «світи» культури: релігія, філо-

135

софія, наука, мистецтво та ін. Третій етап визначається розробкою ідеї життя. Життя реалізується в самообмеженні з допомогою самого життя і створених ним форм. На вітальному рівні форма і наука — смерть; смерть не приходить ззовні, життя несе її в собі. На трансві-тальному рівні життя переборює власну самообмеженість, утворю­ючи більше — життя і породжені життям його тлінність і мінливість. Більше того: життя є форми культури. Філософія життя перетво­рюється в філософію культури. Георг Зіммель дає загальну схему розвитку культури: нескінченне породження життям нових куль­турних форм, що еволюціонують, стаючи гальмом життя, подаль­шого розвитку, а тому замінюються новими формами, приреченими пережити ту ж долю. Сучасному йому етапу розвитку культури влас­тива риса — боротьба життя проти принципу форми, тобто культури. Формальна соціологія — інтегральна частина загальнофілософської і культурофілософської концепції, її основні поняття — зміст (історич­но обумовлена мета, мотиви, обговорення людських взаємовідносин) і форма (універсальний спосіб втілення і реалізації історично-мінливого змісту). У сукупності взаємодій (форма плюс наповнення її змістом) реалізується суспільство. Поняття суспільство має два значення: по-перше, суспільством називається певна реально існуюча спільність людей, певна багатоманітність соціалізованих індивідів; по-друге, суспільство — система відносин між індивідами, система форм, у яких відбуваються процеси соціалізації. Головна теза емпіричної со­ціології — знання відносної, а не абсолютної соціоактивності люд­ського співжиття, абсолютизації соціальних процесів.

„ . . Макс Вебер (1864—1920) — німецький соціо-

«Розуміюча» соціологія ^Г ....

Макса Вебера ^лог' основоположник «розуміючої» соціоло-

гії і теорії соціальної дії, який застосував її принципи до економічної історії для дослідження політики, влади, релігії, права. Головна ідея соціологи Макса Вебера — обґрунтування можливості максимально раціональної поведінки, що проявляється в усіх сферах взаємовідносин людей. Методологічні принципи соціології Макса Вебера пов'язані з іншими теоретичними системами, харак­терними для суспільствознавства — позитивізмом Огюста Конта і Еміля Дюркгейма, соціологією марксизму. На світогляд Макса Ве­бера великий вплив мала баденська школа неокантіанства, насампе­ред погляди одного з її засновників Генріха Ріккерта, за якими взає­мозв'язок буття і свідомості будується на основі певного ставлення індивіда до цінностей. Макс Вебер розмежовує ставлення до ціннос­тей і оцінки, вказує, що наука має бути вільна від оціночних суб'єк­тивних міркувань. На відміну від Ріккерта, який розглядає цінності і їх ієрархію як щось надісторичне, Макс Вебер гадає, що цінність

136

визначається характером історичної епохи, накреслюючи спільну лінію прогресу цивілізації людства. Цінності виражають загальні установки певного періоду і, звичайно, історичні відносно, вико­ристовуються Максом Вебером як інструмент розуміння явищ, людського суспільства, поведінки його членів. Щоб з'ясувати дійсні причинні зв'язки явищ у суспільстві й дати осмислене тлумачення людської поведінки, доцільно сконструювати недійсне — виведені з емпіричної реальності ідеально-типові конструкції, які виражають те, що характерне для багатьох суспільних явищ. Такий ідеальний тип Макс Вебер розглядає не як мету пізнання, а як засіб, що дозво­ляє розкрити «загальні правила подій».

У реальному житті різні умови приводять до того, що суспільні явища завжди матимуть відхилення від ідеального типу. На думку Макса Вебера, ідеальний тип як методологічний засіб дозволяє, по-перше, сконструювати явище або людські дії так, ніби вони мали місце в ідеальних умовах; і, по-друге, розглядати це явище або дії незалежно від локальних умов. Передбачається, що якби дотримува­лись ідеальні умови, то в будь-якій країні дії здійснювалися б саме так, тобто розумове утворення нереального, ідеально-типового — прийом, що дозволяє зрозуміти, як справді відбувалася та чи інша історична подія. Ідеальний тип дозволяє трактувати історію і соціо­логію як два напрями наукового інтересу, а не як два різні предмети знань. Отже, щоб виявити історичну причетність, необхідно насам­перед збудувати ідеально-типову конструкцію історичної події, а по­тім зіставляти нереальний, розумовий хід подій з їх реальним роз­витком. Соціологія, на думку Макса Вебера, є «розуміючою», оскільки вивчає поведінку особи, вкладаючи в свої дії певний сенс. Дії людини набирають характер соціальної дії, якщо в ній присутні два моменти: суб'єктивна мотивація індивіда й орієнтація на інших. Соціальною дією вважаються дія, «суб'єктивний сенс якої належить до поведінки інших людей». Комплексний і разом з тим єдиний соціальний про­цес складається лише у процесі уявлення, погодженої взаємодії людей. Зрозуміло, шо в дійсності, в реальному житті людина дале­ко не завжди знає, чого вона хоче. І Макс Вебер вдається до конс­труювання ідеально-типової моделі типу індивіда, де сенс дії і сенс Діючого збігаються, для чого вводиться поняття «цілераціональна Дія». Орієнтуючись на можливу реальну поведінку людей в житті, Макс Вебер виділяє чотири види діяльності: цілераціональна, цін­нісно-раціональна, аффектна і традиційна. Цілераціональна діяль­ність, тобто через чекання певної поведінки людей та ін., ціннісно-Раціональна, тобто свідома віра в етичну, естетичну, релігійну Цінність; аффектна особливо емоціональна і традиційна — через звич-

137

ку і лише цілераціональна і ціннісно-раціональна дії є соціальними. Якщо в ранніх типах суспільства переважали традиції і аффективні дії, то в індустріальному суспільстві — цілераціональні й ціннісно-раціональні усвідомлені дії. Отже, вказує Макс Вебер, раціона­лізація є всесвітньо-історичний процес. Раціоналізується спосіб ведення господарства, управління економічною політикою. Раціо­налізується спосіб мислення людей, спосіб їх життя. Стрижнем кон­цепції «розуміючої соціології» Макса Вебера є ідея раціональності.

У соціології політичної влади Макс Вебер підкреслює, що влада є один з вічних і необхідних компонентів людського буття, існує в будь-якій організованій спільності людей. Серед численних видів влади особ­ливе місце займає політична влада. Для творчості Макса Вебера по­літична влада є ключовою. При аналізі політичної влади Макс Вебер послідовно спирається на теорію соціальної дії, вважає своєрідним атрибутом соціальної дії орієнтацію на інших, що передбачає взаєм­не чекання відповідної поведінки всіх учасників політичних відно­син. Це й забезпечує легитимність панування: ті, хто управляють, чекають, що їх командам будуть підкорятися, ті ж, ким управляють, чекають певних вказівок, директив та ін. Так виникає передумова — тенденція, що забезпечує можливість максимально раціональної по­ведінки в політичній сфері й дозволяє досягти високої ефективнос­ті міжлюдських взаємовідносин, маючи на увазі й керуючих і керо­ваних, іх взаємодію.

Багато в концепції Макса Вебера перегукується з соціологією марксизму про владу. Аналізуючи відносини між керуючими і керованими, Макс Вебер звертає увагу на соціальні структури і кла­сові політичні конфлікти та кризи. Тип панування випливає з від­носин, що складаються в сфері економіки. Разом з тим Макс Вебер підкреслює значущість і інших чинників: відмінність у статусі і престижі людей, їх схильність до різних релігійних цінностей та ін. Приділяється увага конфліктам між угрупованням управляючих. Причини політичних колізій вбачаються в суперечностях між по­літичними партіями і бюрократичним апаратом управління. Та Макс Вебер розійшовся з марксизмом у питанні шляхів та засобів руху до раціональної влади й у визначенні її суті, маючи на увазі ідеальний перспективний тип політичного управління. Якщо Карл Маркс розв'язання соціально-політичних катаклізмів у владній сфері бачив у революційному перетворенні державних структур і функцій так, щоб утвердилося неполітичне, бездержавне управ­ління народу самим же народом, то Макс Вебер вважав можливим у межах існуючого капіталістичного ладу створити зразково-раціо­нальний тип влади, що пов'язаний з утворенням раціонально-

138

бюрократичного типу управління. Макс Вебер вказує, що штаб управління має складатися з чиновників, які особисто вільні й підкоряються тільки діловому службовому обов'язку, мають стій­ку службову ієрархію і певну службову компетенцію, працюють за контрактом і на основі вільного вибору відповідно до спеціальної кваліфікації; певні оклади, а чиновники розглядають свою службу як основну професію, передбачають свою кар'єру та ін. Зрозумі­ло, це — ідеальний тип формально-раціонального управління, а не існуюча реальність.

Відповідно до своєї методології Макс Вебер розглядає легітимні типи панування, де критерієм конструювання ідеальних типів слу­жать мотиви підкорення, згідно з наявністю в них тієї чи іншої час­тки раціональності. Виділяється три легітимних типи панування і три типи мотивів підкорення: панування в силу віри в обов'язковість легальних установок і ділової компетентності; панування, обумовле­не правами, звичкою до певної поведінки. Нарешті, панування може базуватися на простій особистій схильності підданих, тобто на базі аффекту. Якщо ж панування здійснюється в силу віри і обов 'язковості легальних установок і ділової компетентності, то мотивами підкорен­ня є співвідносини особистих інтересів індивіда з інтересами інших, що породжує цілераціональні дії. У державах, де існує такий тип пануван­ня, підкорюються не особі, а законам. Якщо ж поведінка людей обу­мовлена звичаями, вірою в святість існуючих діючих порядків і вла­ди, то це патріархальний тип панування, де апарат управління залежить від господаря, а, отже, вірність йому, а не компетентність служить основою для заняття тієї чи іншої посади. Нарешті, ха-ризматичне панування, що базується на магічних здібностях, «божест­венному» дарі, силі слова визначного політика. Мотиви підкорення тут: вірність, покірність володарю.

Реалізація ідеї політичної раціональності, ефективності обумов­люється Максом Вебером різним ступенем участі людей в політич­ному житті взагалі й політичній владі зокрема, він вважає, що можна бути: політиками випадково (участь у волевиявленні); політиками за сумісництвом (довірена особа, член правління партійно-політич­них спілок та ін.), коли політика «не стає для них першочерговою справою життя ні матеріально, ні ідеально»; професійними політика­ми. З тенденції раціональності політичного життя логічно випливає Ідея перетворення у своєрідне «заняття», де потрібні професійно підготовлені люди з різними знаннями й уміннями. Щоб державна влада не стала основним джерелом добробуту і, отже, не самовід-творювала корупцію, Макс Вебер дає цінні поради і корисні реко­мендації: аби ніхто економічно не міг жити для політики за пануван-

139

ня приватновласницького порядку, мають бути деякі, дещо триві­альні передумови: у нормальних умовах політик має бути незалеж­ним від доходів, що може принести йому політика. По суті, варто обирати представником влади людину, яка володіє матеріальною і духовною власністю, має постійний достатній дохід (мова не про розміри його багатства). Соціально-психологічно така людина біль­ше підходить до здійснення правової, етичної раціональної політи­ки. Та Макс Вебер не зводить все до економічного аспекту. За сучасних умов країна, де утверджуються політичний плюралізм, зустрічається зі складністю, викликаною корупцією партійно-полі­тичного характеру, коли партійними лідерами за вірну службу розда­ються різні посади в партіях, газетах, товариствах, владних структу­рах держави та ін. Усі партійні битви за своєю суттю є битвами за владу. Проблема політичної фракціональності не специфічно укра­їнська. Треба визнати, що бюрократія як функціональний елемент управління є атрибут держави, відтісняється від панування соці­ально-політичної сили. Якщо ж утверджувати політичний плюра­лізм із рівноправністю всіх націй, то варто, щоб лідери усвідо­мили, що в спільних інтересах постійно формувати, підтримувати і берегти одну соціальну верству — сучасне чиновництво як високо­кваліфікованих спеціалістів духовної праці, професійно підготовле­них, з високорозвинутою чесністю, що гарантує бездоганність. Орієнтація на такий ідеальний тип позбавила б від масових ірраціо­нальних змін в державних інститутах після чергових виборів, від чого суспільство зазнає матеріальних і духовних втрат.

^ . . Еміль Дюркгейм (1858—1917) — соціолог і фі-

«Соцюлопзм» . , .. . ..

Еміля Дюркгейма лософ, засновник французької соціологічної

школи, численні праці якого впливали і про­довжують впливати на розвиток соціологічної думки. Еміль Дюр­кгейм вніс особливо вагомий вклад в розробку проблем предмета і методу соціології як самостійної науки з позицій структурного функ­ціоналізму.

Особливості соціології і структурно-функціонального методу Емі­ля Дюркгейма обумовлені впливом неокантіанства. Ставлячи зав­дання подолання старої філософської дилеми емпіризму і апріорі в галузі цінностей і знань, Еміль Дюркгейм розробляє метод саме со­ціологічного підходу до цінностей, ідей, суджень, визнає трансцен­дентність цінностей і їх виняткову роль у пізнанні об'єкта суб'єктом. Та цінності не дані апріорно і поза суспільством, а виростають у суспільстві, перебувають у ньому, імманентно властиві йому. Саме суспільство в інтерпретації Еміля Дюркгейма виступає як емпірична і як трансцендентна реальність, джерело і вмістилище всіх вищих

140

цінностей. Духовні цінності й ідеї лежать між суб'єктом і об'єктом пізнання і в такому розумінні — трансцендентні, але й вони є соці­альними чинниками. Головна особливість методу — з'ясувати соці­альне соціальним — полягає в тому, що цінності й ідеї втілюються в соціальні норми і стають важелями соціальної регуляції. Соціаль­ні норми як соціальні факти взагалі мають примусовий характер, тобто змушують людину діяти відповідно до їх змісту. Соціальні факти (речі) існують поза людиною і впливають на людину приму­сово. Але соціальні фактори сприяють розвитку дій.

В історії соціології часто використовуються різні мітки, віхи, що мають виділити якісь істотні риси в теорії, визначити її своєрідність. У теорії Еміля Дюркгейма міткою виступає соціологізм — метод обгрунтування самої науки як самостійної, зі своїми поняттями, предметом, це спосіб підходу до соціальної реальності, її розуміння і пояснення. Сама ж соціальна реальність включена в універсальний світовий порядок, як і інші види реальності, й розвивається за пев­ними законами. Специфіка соціальної реальності визначає і специ­фіку соціології. Соціальна реальність є вищою реальністю, і в міру цього відбувається соціологізація всіх способів та засобів досліджен­ня суспільства. Соціологічний спосіб, метод визнається Емілем Дюр-кгеймом єдино вірним, виключаючим інші способи або включаючи їх. Соціологія виступає не тільки як специфічна наука про соціальні факти, а й своєрідна наука наук, покликана обновити і соціологізу-вати найрізноманітніші галузі свідомості: філософію, логіку, етику, історію, економіку та ін. Соціологія стає системою соціальних наук. У такому розумінні соціологізм із базової соціологічної концепції перетворюється в широке філософське вчення.

Основні теоретичні проблеми соціології Еміль Дюркгейм ста­вить і аналізує оригінально. Дотримуючись еволюціоністського під­ходу до розвитку соціального життя, застосовуючи структурно-фун­кціональний аналіз його вивчення, Еміль Дюркгейм торкається не суспільства, а суспільств, надаючи ключового значення в процесі удосконалення суспільств і їх історичного розвитку поділові суспіль­ної праці. На відміну від Герберта Спенсера, який вважав чинником, що об'єднує людей, вільну гру індивідуальних інтересів, або Огюста Конта, який у цьому зв'язку вказував на державу, Еміль Дюркгейм бачив саме в поділі праці об'єднуючу основу, чинник подолання Роз'єднаності і боротьби з центробіжними тенденціями.

Поділ праці, під яким розумілась професійна спеціалізація, є ознакою високоорганізованого, розвинутого суспільства. В архаїч­них суспільствах відсутній поділ праці, бо там нема і соціального зв'язку й індивідуалізації особи, а отже, і нема потреби об'єднання.

141

Тільки з прогресом суспільства внаслідок всезростаючої спеціаліза­ції праці й індивідуалізації особи, руйнування традиційних зв'язків мови змушені обмінюватися своєю діяльністю, здійснювати взаємо­доповнюючі функції, об'єднуючись в єдине ціле. Поділ виробни­чих ролей приводить до солідарності людей. У залежності від якості та рівня солідарності Еміль Дюркгейм формулює концепцію еволю­ційного розвитку суспільства від механічної до органічної солідарності. У традиційних суспільствах існує лише механічна солідарність на основі подібності індивідів, одноманітності виконуваних ними функ­цій, нерозвинутості особистих якостей. У суспільствах, де поділ пра­ці набирає різноманітних форм, кожний індивід починає здійснюва­ти спеціальну функцію, формується новий тип солідарності. Таке суспільство нагадує організм із його різноманітними органами, які відіграють певну своєрідну роль в його межах. Це створює органіч­ну солідарність. Поділ праці формує особу, обумовлює відмінності між індивідами, які розвивають відповідно до своєї професійної ролі особисті здібності та таланти, приходить усвідомлення за­лежності один від одного, усвідомлення нерозривного зв'язку із суспільством. Архаїчна колективна свідомість уступає місце новій колективній свідомості з новими формами і змістом, стає світсь­кою, раціоналістичною, орієнтованою на особистість. Ці ідеї Еміля Дюркгейма тоді більше відповідали ідеальним типам прогнозів на основі виявлених тенденцій, аніж реальності, враховуючи антаго­нізми, класові бої в Європі та в США. Джерело класової боротьби бачив в «ненормальному» поділі праці між індивідами, тоді як Карл Маркс вбачав джерело класової боротьби в різних відносинах до за­собів виробництва. Соціологія має сприяти, на думку Еміля Дюрк­гейма, пом'якшенню або навіть зняттю конфліктів. Розглядаючи проблеми становлення гармонійної вільної і цілісної особистості, Еміль Дюркгейм дедалі більшого значення надавав духовним, мо­ральним цінностям, вихованню особи.

Гуманістична соціологія Одним з основних представників сучасного Флоріана Знанецького гуманістичного напрямку в соціологіївиступає

відомий польський філософ і соціолог Фло-ріан Знанецький. У 28 років він захистив докторську дисертацію з філософії в Ягеллонському університеті Кракова. Багато разів виїж­джав до США для читання лекцій з філософії. Наукова діяльність почалася зі спроб обгрунтувати філософське вчення про те, що осно­вою буття виступають цінності, які створюють культурний світ, фор­мують науки про культуру, в тому числі й соціологію. Соціологічні погляди Флоріана Знанецького складалися під впливом протиборства

на рубежі XIX і XX ст. між прихильниками позитивістської (натураліс­тичної) і антипозитивістської традиції в філософії (Вільгельм Дільтей, неокантіанство, Макс Вебер), а також американського прагматизму та емпіризму. Вважаючи, що предмет соціології — соціальні систе­ми, з яких складається соціальна дійсність, Флоріан Знанецький виділяє чотири види соціальних систем: соціальні дії, соціальні від­носини, соціальні особи, соціальні спільності, висуває вимогу вра­хування соціологом так званого людського коефіцієнта. Спочатку та­кий принцип розглядався як онтологічний (науковий), а потім як метафізичний, тобто як вимога враховувати точки зору індивідів, які брали участь у соціальній ситуації, їх розуміння ситуації, пов'язане з виділенням значущого для них аспекта. Більш широко така вимога розглядалась як результат соціальної діяльності людей. Підкреслю­ючи роль суб'єкта, Флоріан Знанецький одночасно вважав соціоло­гію номотетичною, тобто формуючою закони на основі індуктивно­го методу збору даних. Основою для узагальнень стають тільки емпіричні дані, до того ж ті, що дозволяють якомога повніше врахо­вувати людський коефіцієнт.

Філософія, на думку Флоріана Знанецького, де людина знову, як колись в античності, є «мірою всіх речей», називається гуманізмом. У центрі її уваги — історичні індивіди з їх різними і змінними праг­неннями і віруваннями або ж історичні суспільства з різноманітні­шими потребами та соціальними інститутами. Таке розуміння філо­софії приводить, по суті, до її ототожнення з філософією культури, що вивчає «процеси творчого розвитку». Натуралістична філософія, на думку Флоріана Знанецького, неспроможна з'ясувати безперервні процеси становлення світу, в ході яких формуються пізнавальний суб'єкт і непізнавальний предмет. І саме тут не задовольняється нео-кантіанський дуалізм суб'єкта та предмета. Сприймаючи неоканті-анське визначення соціогуманітарних наук як «наук про культуру», що виступають проти абсолютизації опозиції культури і природи, сам Флоріан Знанецький дотримувався положень прагматизму, що заперечував жорстке протиставлення суб'єкта і предмета. Проблему творчості не можна вирішити, не встановивши між «чистою пред­метністю і чистою суб'єктивністю особливої ланки — сфери ціннос­тей». На думку Флоріана Знанецького, цінності і речі разом утворю­ють реальний світ.

Важливе досягнення Флоріана Знанецького — розробка понят­тя система, де філософське уявлення про активність людини зна­ходить відображення в соціальній дії, що стала основною ланкою гуманістичної соціології. Предмет та метод гуманістичної соціоло­ги обґрунтовується з допомогою так званого гуманістичного коефі-

142

143

цієнта, поза сферою якого культурна дійсність не існує. Міф, твори мистецтва, мовні вирази, інструмент, право, соціальний лад — ц_е те, що виступає тільки як свідоме людське явище. Пізнати явища можливо лише завдяки досвіду і діям свідомих індивідів і соціаль­них спільностей. Гуманістичний коефіцієнт пов'язаний з онтоло­гічною характеристикою культурних фактів і методологією їх до­слідження. Концепція гуманістичного коефіцієнта мала подвійне значення: репрезентацію нової точки зору на ті явища, якими зай­малася натуралістична соціологія, і на її основі здійснення спроби розширення традиційного кола соціологічних інтересів.

На думку Флоріана Знанецького, будь-який предмет або факт мо­же бути предметом наукового дослідження тільки у вигляді взаємоза­лежних із ним складових елементів упорядкованої системи або у вигляді упорядкованої системи взаємозалежних складових елемен­тів та ін. Значна увага приділяється обгрунтуванню теорії соціальних дій; соціальна дія визначається як динамічний процес, що з'єднує два полюси людської культури, і установка — полюс суб'єктивний та соціальна цінність — полюс об'єктивний. Істотна характеристика будь-яких соціальних дій визначається тим, що вони є діями взагалі, до того ж свідомими. Єдність суб'єкта і предмета виникає зі спільності їх ціннісного статусу. Система соціальної дії охоплює і первинні, і вторинні цінності та ін. Гуманістичний коефіцієнт відрізняє явища, що їх досліджує соціологія, від явищ, що їх вивчають природничі науки, філософія, психологія, соціальна педагогіка, не зменшує об'єк­тивності наукових знань; метод соціології є об'єктивним.

Інтеракціонізм У 30-х роках XX ст. в американській соціоло-

Джорджа Міда гії формується символічний інтеракціонізм.

Його коріння — в філософії прагматизму (Дж. Дьюї) і психологічному біхевіоризмі (Дж. Уотсон). Інтеракціо­нізм (англ. іпіегасііоп — взаємодія, вплив один на одного) — одна з найпоширеніших теорій в сучасній західній соціальній психології, що зводить соціально-психологічні процеси і явища до впливу людей один на одного і вбачає у ньому пояснення суті, походження й розвитку міжособових відносин. Інтеракціонізм сформульований Джорджем Мідом. Соціальний світ з позицій інтеракціонізму — це світ певний. Соціальні суб'єкти завдяки розуму відповідно кодують факти соціаль­ного життя, визначають їх місце, сенс, раціоналізують, осмислюють суть і передбачають подальший хід подій. Людина ніколи не поєднана з реальністю безпосередньо, а лише через посередництво різних ін-терпретативних механізмів. Соціальний світ сприймається як процес, де соціальні суб'єкти спонукаються до дії не внутрішнім психологіч­ним станом, не великомасштабними структурними факторами, а са-

144

специфічними людськими можливостями в соціальній взаємодії, можливостями морального виховання особи.

Представники символічного інтеракціонізму вважають головним з'ясувати, як же взаємодія між індивідами формує соціальну струк­туру і як соціальні структури, що є межою взаємодій, формують інди­відів. У руслі такої спрямованості вивчаються символічні процеси поняття ролі внутрішнього її програмування і самооцінки особи, шо взаємодіють один з одним. На думку соціолога Ервіна Гоффма-на символічний інтеракціонізм — це те, що власне здійснюється в ході соціальних процесів, коли індивід або багато індивідів фізично реагують на присутність іншого. Під соціальною взаємодією в інтер-акціонізмі розуміється лише безпосередня комунікація (обмін сим­волами), важливою особливістю якої визначається здібність люди­ни уявляти, як її сприймає партнер по спілкуванню (здібність сприймати і здійснювати роль іншого), або спільність (генералізова-ний інший), і відповідно інтерпретувати власні дії. Розвиток особи, з погляду інтеракціонізму, відбувається в процесі взаємодії з іншими людьми в суспільстві, яка пояснюється як система безпосередньої комунікації, причому структура особи містить компоненти, що за­безпечують активність особи, а також її контроль над власною ак­тивністю відповідно до соціальних норм, ролей і соціальних уста­новок партнерів. Основні філософсько-методологічні недоліки інтеракціонізму полягають у психологізації розвитку суспільства та суспільних відносин.

Ідея концептуальної системи соціальної структури, обґрунтова­на Джорджем Мідом, далі розвивалася і модифікувалася в працях Герберта Блумера, Томаса Куна, Шарля Страйкера, в психодра-матичному підході Ервіна Гоффмана, аналізувалась австрійським соціологом Джекобсом Морено. Джордж Мід — оригінальний фі­лософ, прихильник соціальної фізики, основоположник символіч­ного інтеракціонізму, вперше, раніше, аніж хтось із соціологів, ана­лізував фундаментальні соціальні процеси. Джорджу Міду належить формування теоретико-методологічної суті символічного інтеракці­онізму, основних принципів, які полягають у тому, що, по-перше, на відміну від тварин, людські істоти мають розумові здібності, які фор­муються в процесі соціальної взаємодії, коли, по-друге, в процесі соціальної взаємодії люди навчаються розумінню і символам, що дозволяють їм використати їх людські здатності. Розуміння сенсу і основних принципів і символів допомагають людям здійснювати саме людські дії і вступити у взаємодію. По-третє, люди здатні моди­фікувати або змінити сенс і символи, що використовуються ними в Діях і при взаємодії, згідно з власною інтерпретацією певної ситуації.

¹⁰ "Соціологія' 145

Люди, які здатні до модифікацій і змін, можуть повністю взаємоді­яти між собою, що дозволяє їм перевіряти курс своїх дій, врахову­вати і передбачати можливості, а потім його здійснювати. По-чет­верте, моделі дій і взаємодій, переплітаючись, створюють спільності Суспільні структури — продукт «кристалізації» процесів міжособис-того спілкування, і навіть найскладніші й незмінні інститути склада­ються з багатьох міжособистих взаємодій або актів симпатії, які ор­ганізовані в єдину й міцну цілісність з допомогою деякої системи символів. Практика суспільних зв'язків сприймається як безпосе­редній досвід функціонування соціуму.

Література

Иотин А. Понимающая социология.— М., 1979.

Леви-Стросс К. Структурная антропология.— М., 1995.

Ручка А., Танчер В. Очерки истории социологической мьісли,— К., 1993.

Современная американская социология.— М., 1994.

Тернер Дж. Структура социологической теории.— М., 1983.

Рагзопз Т. Зішсіига зроіесгпа а озоЬо-июзс.— ХУагзгаша, 1993.

Коіїєгі. Сіаззіка Зосіоіо^іса ТНеогу.— N. Уогк, 1987.

баскії Ізіогіа тузіі зосіаіоеісгпе.— \Уагзга\уа, 1983.

Іпапіеск І. Р. N31110 и киїїигге.— Шагзгаша, 1979.