Тема 7. Україна в 1917 - 1920 рр- суперечності становлення державності

Мета семінару: проаналізувати хід подій 1917 - 1920рр. в Україні; дати ха­рактеристику Центральної Ради та її Універсалів; висвітлити найважливіші моме­нти боротьби за владу в Україні в 1917 - на початку 1918 р.; розкрити основні те­нденції та протиріччя, що визначилися в ході розвитку ущіаїнської національної державності в 1918 - 1919 рр.; дати аналіз розподіленню класово-політичних сил в Україні в 1919 - 1920 рр.; з'ясувати причини поразки українських визвольних змагань.

Заняття 1

План

1. Центральна Рада та її Універсали.

2. Боротьба Центральної Ради та Рад робітничих і солдатських депутатів за владу в Україні. Проголошення Радянської влади.

3. Гетьманат П.Скоропадського. Характер та особливості влади.

Після перемоги Лютневої революції в Росії встановилося двовладдя. 27 лю­того 1917 р. було створено Петроградську Раду робітничих депутатів, яка висту­пала як орган, що представляв інтереси революційного народу.

2 березня Тимчасовий комітет Державної думи сформував Тимчасовий уряд, бІJiЬшicть членів якого належали До партій кадетів і октябристів. Він пови­нен був здійснювати свої функщї до скликання Установчих зборів і встановлення в країні постійної форми правління.

Своєрідно розгорталися події в Україні, де звістка про зречення престолу царя Миколи II викликала хвилю національної та політичної активності. Необхід­но звернути увагу на те, що різні політичні сили діяли в цих умовах відповідно до своїх інтересів. Представники російських буржуазних партій формували на міс­цях громадські комітети (у Києві - Виконавчий комітет), які підтримували Тимча­совий уряд. Соціалістичні партії (більшовики, меншовики, есери) взяли участь у створенні Рад робітничих і солдатських депутатів, які орієнтувалися на Петро­градську Раду. Але в Україні двовладдям справа не обмежувалася. Національне піднесення зумовило до формування місцевого Органу влади ^ Центральної Ради.

Розглядаючи перше питання, необхідно визначити політичні партії, громад­ські та інші організації, за ініціативою яких була створена Центральна Рада; ви­світлити її цілі; проаналізувати рішення Національного конгресу (6-9 квітня 1917 р.).

Не всі прошарки суспільства й політичні сили України підтримали Центра­льну Раду. Побоюючись, що зростання «українського сепаратизму» призведе до розпаду Російської імперії, проти неї виступили консервативні й навіть ліберальні кола російських поміщиків і буржуазії. Більшовики оцінили Центральну Раду як «буржуазно-націоналістичний» орган.

Треба звернути увагу на те, що Центральна Рада, визначивши найближчою ціллю отримання широкої автономії для України в складі Російської Федератив­ної Респ)^ліки, здобула вагому підтримку з боку ряду з'їздів української громад­ськості, які відбулися протягом травня-червня 1917 р. Однак Тимчасовий уряд продовжував шовіністичну політику царату щодо України: переговори представ­ників Центральної Ради, які на чолі з В.Винниченком виїхали до Петрограда, не дали позитивних результатів. Саме це обумовило прийняття 10 червня 1917 р. І Універсалу Центральної Ради, де проголошувалася автономія України в складі Російської Держави. Необхідно розкрити причини прийняття та суть наступних трьох Універсалів, які стали правовою основою утворення самостійної українсь­кої держави.

Політична ситуація в країні змусила Тимчасовий уряд шукати компроміс із Центральною Радою: 28 червня до Києва прибула труПа з трьох міністрів на чолі з О.Керенським. Разом з ними лідери Центральної Ради підготували та З липня ого­лосили II Універсал, у якому зобов'язувалися підтримувати політику Тимчасового уряду й погоджувалися відкласти впровадження автономії в Україні до скликання Установчих зборів. Необхідно з'ясувати умови цієї домовленості, визначити пов­новаження Центральної Ради та Генерального секретаріату, указати ставлення громадськості до II Універсалу.

Жовтневі події в Петрограді та встановлення Радянської влади змусили Центральну Раду прийняти III Універсал, де Україна прогологиувалася Українсь­кою Народною Республікою (УНР), уся влада в якій належала Центральній Раді та її виконавчому органу - Генеральному секретаріату, а на місцях - думам і земст- ва^.

Розбіжності в поглядах на подальші перспективи розвитку країни зумовили виниішення конфлікту між Центральною Радою та більшовиками. 12 грудня1917р. І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив установлення на території України Ра­дянської влади, а 14 грудня був сформований уряд Української Радянської Респу­бліки (УРР).

Конфліктна ситуація виникла й між Центральною Радою та Російським Ра­дянським Урядом. Тому 9 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла IV Універсал, де проголошувалася незалежність УНР та державне відокремлення України від Росії. Поступово втрачаючи авторитет серед народу, але намагаючись будь-яким шляхом зберегти самостійність України, Центральна Рада пішла на угоду з Німе­ччиною. Австро-німецькі війська, фактично окупувавши Україну, почали віднов­лювати буржуазно-поміщицький режим на її території. Центральна Рада їм біль­ше не була потрібна. Спираючись на заможні верстви населення, окупаційні влас­ті провели вибори гетьмана України. Ним став царський генерал П.Скоропадський, який 29 квітня 1918 р. узяв на себе обов'язки верховного пра­вителя України.

Як підсумок треба проаналізувати позитивне та негативне в діяльності Центральної Ради.

Друге питання необхідно розпочати з аналізу діяльності більшовицьких ор­ганізацій на Україні в 1917 р.'Важливо звернути увагу на те, що після Лютневої революції соціалістичні партії брали активну участь у створенні Рад робітничих і солдатських депутатів, кількість яких протягом тільки березня 1917 р. досягла 170. У Харкові Рада виникла 2 березня, у Києві - З - 4, у Катеринославі - 4 берез­ня. На Донбасі на початку квітня 1917 р. діяло 132 Ради робітничих та 48 Рад сол­датських депутатів. За Радами йшли робітники великих промислових центрів, со­лдати, частина найбіднішого селянства, учнівської та студентської молоді. Але більшість населення підтримувала в цей час Центральну Раду, і тому боротьба між нею і більшовиками на першому етапі вилилась у боротьбу за маси.

Необхідно врахувати й те, що з розгортанням подій консервативні буржуа- зно-демократичні позиції Центральної Ради все більше входили в протиріччя з ін­тересами багатьох верств населення: селяни так і не одержали землі, робітники не дочекались робітничого законодавства; неторкнутими залишилися банківська си­стема, судовий апарат, загальне законодавство, освіта. Ситуація ускладнювалась тим, що значну частину України захопила продовольча й паливна кризи. Рівень життя різко знизився, збільшилось безробіття. Це призвело до загострення полі­тичної ситуації й до нового піднесення всіх форм боротьби трудящих.

Жовтневий переворот різко поляризував політичні сили в Україні. 26 жовт­ня Мала Рада на своєму засіданні прийняла резолюцію, у якій засуджувалися по­дії в Петрограді. У ній підкреслювалось, що Ради - тільки частина революційної демократії і тому перехід влади до їх рук неприпустимий. Рада робітничих і се­лянських депутатів Києва розірвала відіюсини з Центральною Радою. У той же час на підтримку Радянської влади виступили робітники багатьох великих проми­слових центрів, шахтарі Донбасу. Фабзавкоми явочним шляхом установлювали контроль над виробництвом. Селяни створювали комітети для розділу поміщиць­кої землі. У ряді міст робітники й солдати формували революційні комітети та за­гони Червоної гвардії. У деяких промислових центрах почалися збройні повстан­ня. Посилився процес більшовизації Рад.

Рішучість більшовиків, їх чітка програма, декрети про мир і землю відігра­ли велику роль, народні маси пішли за ними, що й дало можливість проголосити УРР. Боротьба між Центральною Радою та більшовиками розколола населення України на прихильників першої або /фугої влади. Найбільш яскраво це прояви­лося серед делегатів І ВсеукраїнськЬго з'їзду Рад, що розпочав роботу 4 грудня 1917 р. у Києві. Оскільки підстав для об'єднання не було знайдено, частина деле- гг<;г -«алишила засідання та переїхала до Харкова, де об'єдналася з делегатами III з'їзду Рад Дсн-ішкого та Криворізького басейнів. Об'єднаний з'їзд проголосив се­бе Всеукраїнським і 12 (25) грудня 1917 р. заявив про створення Української Ра- д.«нської Республіки, влада в якій належала лише Радам робітничих, солдатських та селянських депутатів. З'їзд обрав Центральний Виконавчий комітет (ЦВК) і уряд УРР - Народний секретаріат із 12 чоловік (11 більшовиків та 1 лівий есер).

З'їзд оцінив політику Центральної Ради як контрреволюційну, що перешко­джає здійсненню соціалістичної революції в Україні. Таким чином, боротьба за владу між Центральною Радою та більшовиками вступила в нову фазу.

Підводячи підсумки, студенти мають підкреслити, що в революційних поді­ях на Україні в 1917 р. позиція народних мас не була однозначною. Боротьба між різними політичними силами, яка дедалі ставала гострішою, призвела до грома­дянської війни.

Розглядаючи третє питання, необхідно пам'ятати, що проголошення геть­манату було, по суті, державним переворотом. Ініціаторами його стали найбільш консервативні елементи українського суспільства, які виступили проти револю­ційних перетворень і уклали 28 квітня 1918 р. угоду з командуванням німецьких військ. Ліга землевласників України (на з'їзді були присутні 6500 делегатів) уро­чисто проголосила П.Скоропадського гетьманом і доручила йому вивести країну з «хаосу й беззаконня». Уряд П.Скоропадського відмінив усі закони й розпоря­дження Тимчасового уряду та Центральної Ради. Необхідно проаналізувати перші документи нової влади («Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий устрій України»), у яких виявилася клас*ова природа гетьманського режиму.

Перший гетьманський уряд, значною мірою через бойкот із боку українсь­ких партій, був сформований переважно з кадетів. Із відомих українських діячів до нього входив лише Д.Дорошенко, який виконував функції міністра закордон­них справ. До гетьманської адміністрації запрошувалися й інші представники українського національного руху, але вони відмовилися. Очолюваний великим землевласником октябристом Ф.Лизогубом уряд розгорнув активну діяльність. У сфері зовнішАьої політики було досягнуто визнання України «де-юре» або «де- факто» ЗО державами, 12 червня 1918 р. було укладено перемир'я з Радянською Росією. Розроблялися проекти вирішення аграрного питання. Почалося форму­вання Збройних сил. 12 листопада 1918 р. була проголошена автокефалія україн­ської православної церкви. Проводилася активна політика українізації: розширю­ється система навчальних закладів (створено маі^е 150 нових українізованих гі­мназій, у жовтні 1918 р. відкриті два українські університети - у Києві та Кам'янець-Подільскому, ішла підготовка відкриття універсктету в Катериносла­ві), організовуються національний архів і бібліотека, почала функціонувати Укра­їнська академія наук. Доцільно звернути увагу на неоднозначність у ставленні громадськості до самого факту гетьманського перевороту. Слід визначити, які сили підіримували гетьманську владу. Необхідно також з'ясувати, чому режим П.Скоропадського виявився неспроможним створити міцну соціальну базу. Відновлення прав вели­ких землевласників, каральні експедиції проти селян, які за Універсалом Центра­льної Ради вже поділили землю; відродження соціального стану козацтва, до яко­го увійшли заможні селяни - усе це викликало протест основної маси селянства. Повернення промислових підприємств колишнім володарям викликало стійкий опір режиму й з боку робітничого класу. Серед представників національної інте­лігенції, аграрного та промислового капіталу зростало незадоволення співпрацею П.Скоропадського з колишніми представниками російських правлячих кіл і офі­церства, які осіли в Києві та виношували плани відтворення Російської імперії.

Спроби окупаційної влади використати економіку України для потреб Ні­меччини й Австрії, у чому вона знаходила підтртку з боку адміністрації гетьма­на, посилювали загальне невдоволення, яке переростало в боротьбу проти існую­чого режиму. Учасники бс^ютьби мали різні цілі. Найбільш радикальне крило - більшовики (у червні 1^18 р. у Москві відбувся І з'їзд Компартії України) - про­голосило курс на відновлення в країні Радянської ^ади. Активізується більшови­цьке підпілля, восени почалося формування в Нейтральній зоні українських повс­танських дивізій.

Із більшовиками співпрацювали ліві есери й боротьбисти (утворили свої ор­ганізації в травні 1918 р. внаслідок розколу УПСР). В опозиції до гетьманату з са­мого початку виступили практично всі українські партії. У травні 1918 р. виник їх координаційний центр - Український національно-державний союз, на початку серпня перетвоізений в Український національний союз (УНС), головою якого у вересні став В.ВИННИЧЄНК0. Поряд із цими політичниші силами наприкінці 1918р. визріла до активних дій велика частина українського селянства, яке втомилося від змін влади й порядків і бажало отримати землю. Подальші події показали, що від того, за ким підуть селяни великою мірою залежала перемога тих чи інших полі­тичних груп або партій.

Необхідно звернути увагу й на революційні події в Німеччині, які приско­рили падіння гетьманату.

П.Скоропадський намагався зміцнити владу союзом із російськими антира- дянським силами. 14 листопада він призначив новий кабінет міністрів і прийняв Акт Федерації, у якому зобов'язувався об'єднати Україну з майбутньою небіль- шовицькою Росією. Того ж дня представники укршнських соціалістичних пщпій створили Директорію.

Список рекомендованої літератури

Бойко О.Д. Утворення единого національного фронту українськими політичними силами у 1918 р.//Укр. іст. журн. - 1997.-№ 6. - С. 14 - 23. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: Енциклопед. довід. / За ред. І.Ф.Кураса. - К.: УРЕ, 1987. - 632 с.

Верстюк В.Ф. Українська революція // Історія України. - К.: Генеза. - 1997. - С.184-243.

Верстюк В.Ф. Українська гетьманська держава // Україна; утвердження незалеж­ної держави (1991-2001). - К.: Альтернатива, 2001. - С.80 - 86. Винниченко В. Відродження нації; У З ч. - К.:Політвидав України, 1990. - Ч.З. - 542 с.

Винниченко В. Щоденник. - К.: Либідь, 1990. - С.94 - 124. Грушевський М. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. - К.: Ли­бідь, 1992. - 46 с.

І

Держалюк М. Брестський мир і Україна // Пам'ять століть. - 1998. - № 1. - С.40 - 57.

Дмитришин в. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 р. : Нові дані з німецьких архівів // Політол. читання. - 1994. - № 1. - С. 104 - 120. Дорошенко Д. І. Історія України (1917 - 1923 ); У 2 т. - К.; Глобус, 1992 - Т.1 - 238 с.;Т.2.-349 с.

Затонський В.П. До питання про організацію тимчасового Робітничо-селянського Уряду України // Укр. іст. журн. - 1989, - № 5. - С.І 15 - 123. Історія Українського війська / У поряд. Д. Дашкевич. - Л.: Світ, 1996. - 840 с. Ковальов В. Генерал П.Скоропадський: українське військо (червень-грудень 1917р. //Військ.-іст. альм. - 2001.-№ 1.-С.48 - 60.

Кульчицький С. ^ Велика російська революція (Лютнева революція 1917 р., її зв'язок із Жовтневою революцією та подіями Української революції І917 - Т918рр.)//Сучасність.- 1998.-№ і._с. 84-90.

Кульчицький С.В. Українська держава часів гетьманщини // Укр. іст. журн. - 1992. - № 7. - С. 60 - 79; № 8. - С.60 - 79.

Кульчицький С. В. Центральна Рада. Утворення УНР // Там же. - № 5. - С. 71-88; № 6. - С. 73-94.

Курас І. Ф. Повчальний урок історії. - К.: Політвидав України, 1986. - С. 131 - 149. , ^

Октябрь и гражданская война на Украине; страницы истории / Отв. ред.

И Щусь. - К.: Наук, думка, 1987. - 255 с.

Пиріг Р.Я. Павло Скоропадський /Р.Я. Пиріг, Ф.М. Проданюк // Укр. іст. журн. - 1992.-№9.-С.91-119.

Притуляк П.П. Економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною 1918 р.//Там же.-1997.-№1.-С. 62-72;'

Проданюк Ф. Дипломатия державы гетьмана Павла Скоройадского // Политика и время. - 1992.-№ 5. - С. 62 - 69.

Революция на Украине по мемуарам белых / Сост. С. А. Алексеев. Под ред.

Н.Попова. - К.: Политиздат Украины, 1990- - 435 с. Скоропадський П. Спогади. - К.; Україна, 1995. - 493 с.

Універсали Центральної Ради // Укр. іст. журн. - 1991. - № 8. - С.20 - 23; № 9. - С. 18-22.

Теми рефератів

1. Галицька Соціалістична Радянська Республіка.

2. М.С.Грушевський-перший президент України.

3. Конституція УНР.

4. Політика «воєнного комуі}ізму» я Україні.

5. Проголошення ЗУНР.

6. Лочаток історії ДЦУ.

7. Політичні портрети: В.Винниченко, Е.Квірінг, Є.Петрушевич, С.Петлюра, А.Пятаков, X. Раковський, М. Скрипник.

Заняття 2

План

1. Директорія. Політика, причини падіння.

2. Відновлення Радянської влади в Україні та її політика в 1919 - 1920 pp.

Перше питання доцільно розпочати з характеристики складу Директорії та партій, які створили її. Слід розкрити, як розгорталося повстання проти гетьмана­ту, які сили діяли з боку Директорії; проаналізувати Декларацію, що була оголо­шена 28 фудня 1918 р.

Директорія обіцяла: захищати інтереси робітників, селян і трудової інтелі­генції, перерозподілити землю; позбавити виборчих прав буржуазію тощо. Фак­тично ж становище залишилося незмінним. У керівництві не було єдності. Гостро дискутували про найважливішу проблему - чи будё на Україні встановлена пар­ламентарна республіка, чи радянська система. Нарешті було висунуто гасло «Трудових Рад». 12-15 січня 1919 р. пройшли вибори в Трудовий Конгрес - пар­ламент України, засідання якого відбулися в Києві 23 - 29 січня. Серед делегатів також не було єдності, частина з них залишила з'їзд, 150 делегатів доручили Директорії владу й оборону краю.

Іншою проблемою, що стояла перед Директорією, був пошук союзників. Становище в кінці грудня 1918 р. - січні І91>9 р. було напруженим. У цей час на півдні України та в Криму висадилися 60-тисячні війська Антанти. На Південно­му Сході зросла небезпека з боку Добровольчої армії, командування якої прагну­ло відтворили Російську імперію. Претензії до Галичини, де після падіння Авст- ро-Угорської монархії в листопаді 1918 р. виникла Західноукраїнська Народна Ре­спубліка (ЗУНР), мала Польща, яка вже захопила Львів і продовжувала витісняти на Схід уряд і армію ЗУНР. Рішуче виступали проти Директорії Радянський уряд Росії та більшовики України. Створений 20 листопада 1918 р. Тимчасовий робіт- ничо-селянський уряд розпочав 4 фудня наступ на територію України. 1 січня 1919 р. у Харкові влада перейшла до Рад, а З січня туди ввійшли передові радян­ські частини й переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд.

За цих умов виявилася діаметральна протилежність позицій членів Дирек­торії: В.Винниченко та його прибічники схилялися до угоди з Радянським урядом, помірковані члени тяжіли до країн Антанти. На початку січня Директорія напра­вила своїх представників до Англії, Франції, США, Італії та інших країн, а також на Паризьку мирну конференцію. У той час були розпочаті переговори з Раднар- комом РРФСР, однак сторони не досягли порозуміння. Відновлення бойових дій визначило кінцевий вибір союзника. Директорія попросила у Франції протекції «до закінчення боротьби з більшовиками», погоджуючись на контроль з боку Франції за економікою й фінаіїсами України протягом 5 років.

На цей час головою Директорії став С.Петлюра, який зосередив у своїх ру­ках військову й політичну владу. Він знайшов підтримку з боку Української" Га­лицької армії, яка зазнала поразки в боротьбі з польськими військами й перейшла за Збруч. Уряд С.Петлюри повів боротьбу з Радянською владою, відновленою практично на всій території України. Завершити розгляд цього питання необхідно аналізом причин поразки Директорії.

Друге гїитання слід почати з детального аналізу розподілення класових сил в Україні на гючатку 1919 р. Особливу увагу необхідно приділити особливостям селянського руху, який поширювався на території України.

9 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд проголосив ство­рення Української Радянської Республіки. Склад уряду, який дістав назву Рада народних комісарів (РНК) України, був розширений. До нього увійшли X. Раков- ський (голова), Ц. Квірінг, М. Подвойський, Артем (Ф. Сергеев), К. Ворошилов, Б.Затонський, О.ІІІліхтер, Ю.Коцюбинський та ін. Відновилася система Рад, вжи­валися заходи щодо зміцнення збройних сил. 1ІІ Всеукраїнський з'їзд Рад 10 бере­зня 1919 р. затвердив Конституцію УСРР. Була намічена широка профама соціа­лістичних перетворень в усіх сферах життя республіки.

Із відновленням Радянської влади на Україні поширювалася встановлена в Росії політика «військового комунізму», за допомогою якої Радянський уряд на­магався подолали економічну кризу. Вона складалася з цілого комплексу ідеоло­гічних, політичних та економічних заходів. Однією з найважливіших складових частин «військового комунізму» стало введення продрозкладки, що повинна була забезпечити продовольством міське населення й армію. На примусове вилучення хліба селяни відповіли саботажем, який був розцінений як куркульська контрре­волюція. Для поглиблення соціалістичної револірції в селі, боротьби з куркульст­вом за хліб стали організовуватися комнезами. На практиці виявилося, що вони виступали не тільки проти куркуля, а часто й проти середняка. У результаті прод- розкладка не виконувалася, а селяни втягувалися в запе^слу боротьбу.

Невдалою виявилась і земельна політика РНК України. За її рішенням більше ніж 1 млн десятин, на яких розташовувалися цукрові, винокурні, спирто­очищувальні й дріжджо-винокурні заводи з угіддями, були вилучені з загального земельного фонду. Крім того, на базі поміщицьких маєтків передбачалась органі­зація радгоспів, комун тощо.У селі, що чекало на землю, почала зростати воро­жість до центральної влади. У відповідь були прийняті заходи «пролетарського примусу» з боку губкомів, виконкомів, ревкомів, органів НК. Лише в травнії919р. частково були.виправлені помилки в ставленні до селянства. Воно отримало 9 млн десятин землі з 14,5, які входили до великих землеволодінь, проте ставлення селянства до радянської влади було настороженим. Це значною мірою обумовило успішний наступ військ Денікіна та сприяло виникненню на території республіки різного роду повстанських армій, загонів, уфупувань, що виступали в різний час проти радянської влади. ^

До числа серйозних прорахунків ЦК КП(б)У'та РНК Уігоаїни навесні 1919р. слід віднести і їх позицію щодо національного питання. Глибоке переконання в тому, що національні інтереси завжди повинні бути підпорядковані класовим, іг­норування національних особливостей України викликали гостру критику україн­ських більшовиків із боку тих представників національних соціалістичних партій, які були готові до співпраііі з Компартією та РНК України.. Проте їх аргументи сприймались як прояв буржуазного націоналізму, а протидія зводилася до нейтра­лізації політичних опонентів. Необхідно довести, що прорахунки Центральної влади «сприяли» антибільшовицьким виступам та Полегшили денікінським війсь­кам окупацію України.

Аналізуючи подальші події 1919 р., слід зупинитися на боротьбі радянської влади з денікінцями та політичними силами, які підтримали наступ добровольчої армії; з'ясувати причини її поразки. Становище України на початку 1920 рр. було вкрай складним. Народне гос­подарство було зруйноване: у Донбасі не пращовало 40% щахт, із 22 великих ме­талургійних заводів частково діяли 9; у порівнянні з 1913 р. зменшилися на 29,'6 % посівні площі, погіршилося матеріальне становище населення.

Необхідно відзначити, що на заключному етапі громадянської війни біль­шовики з більшим розумінням почали ставитис^я до національних особливостей революційного процесу в Україні. РНК РСФРР ї РКП(б) офіційно визнали неза­лежність України. Позиції більшовиків республіки зміцнювалися завдяки співро­бітництву з лівими українськими соціалістичними партіями (боротьбисти, борби- сти). Проте політика «воєнного комунізму» залишалася: :^роваджувалися масо­ва націоналізація, загальна труДова повинність, застосовувався позаекономіч­ний примус. Необхідно зазначити, яким чином саме в цей час затверджувалася монополія комуністичної партії на владу, формувалася однопартійна система. Не­зважаючи на те,що за земельним законом (лютий 1920 р.) селяни одержали без викупу близько 15 млн десятин землі, вони як і раніше виступали проти продроз- кладки та'в цілому проти політики "воєнного комунізму", зростали опозиційні на­строї й серед частини робітників. Це зумовлювало внутрішню нестабільність ра­дянської влади в Україні.

Перемога над Денікіним не стала кінцем громадянської війни. Директорія на чолі з С.Петлюрою не втрачала надії повернути собі владу. У квітні 1920 р. між С.Петлюрою та Ю.Пілсудським був укладений Варшавський договір, за яким в обмін на визнання Польщею Директорії як «верховної влади УНР», остання йшла на значні територіальні поступки. 25 квітня 1920 р. Польща розпочала бойові дії проти Радянської Росії та України. Разом із 70 тис. польських військ у бойових ді­ях взяла участь 15-тисячна армія під командуванням С.Петлюри. Контрнаступ Червоної Армії поклав кінець надіям Директорії на відновлення влади в Україні. Наприкінці листопада 1920 р. петлюрівські війська були остаточно розгромлені. Восени 1920 р. почалися радянсько-польські переговори, які закінчилися укла­денням мирного договору між Радянською Росією та Радянською Україною з од­ного боку та Польщею з іншого. Тоді ж у Криму були розгромлені війська Вран­геля. Основні фронти громадянської війни були ліквідовані. Але внутрішнє ста­новище в Україні залишалося дуже складним. Політика «воєнного комунізму» не відповідала інтересам більшості населення України. Республіка знаходилася в глибокій кризі.

Як підсумок необхідно вказати причини поразки національно-визвольної боротьби.

Список рекомендованої літератури

Великий Жовтень і громадянська Війна на Україні: Енциклопед. довід. / Відп. ред. І.Ф.Курас. - К.: УРЕ, 1987. - 632 с.

Верстюк В.Ф. Становлення радянської влади: кінець 1918 - 1921 р. // Історія України: нове бачення: У 2т. - К.: Україна, 1996. - Т.2. - С. 144 - 172. Васюковський Р.Ю. У пошуках союзників: зовнішня іюлітика Директорії УНР у першій половині 1919 року // Грані. - 1991. -№ 2(4). -С.36-43.

Ганжа О.І. Селянський повстанський рух (1918 - 1923) // Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917 - 1927 рр.) - К.: Ін-т історії НАН України. - 2000. - С. 120 - 150.

Гошуляк І.Л. Політичні аспекти історії громадянської війни на Україні // Укр. іст. журн. - 1990. - № 12. - С.36 - 46.

Іваненко В.В. Братовбивча громадянська: погляд крізь роки /В.В. Іваненко, ■ А.І. Голуб, О.А. Удод // Іваненко В.В'. Очищення правдою. - К., 1997. - С.53 - 62. Комин В.В. Нестор Махно: мифы и реальность. - М.: Моск. рабочий, 1990. - 79 с.

Махно Н. Воспоминания. - К.: Україна, 1991. - 184_с. _

Михайличенко ^.Ю. JП[poдoвoльчa політика радянської влади в Украші^ії здійснення в січні - серпні 1919 р. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна. - 2000.-№485: Історія, вип.32.-С.122- 131.

Олейников А.А. Борьба трудящихся Украины против интервентов и белогвардей­цев влчзды гражданской войны. - К.: Политиздат Украины. 1998. - 132 с. ГЬльськ^у^аїнсисий догові 1920 р. /^Українознавство: У 2 кн. В.С.Крмсаченко - к.: Наук.думка, 1997. - Кн. 2. - С.251-257. '

Попович М. Україна: незалежність здобута і втрачена (часи УНР. Директорія) // Київ, старовина. - 2001. - № 2. - С.25 - 37.

Хміль І.С. С.Петлюра і петлюрівці // Укр. іст. журн. - 1990. - № 3. - С. 107 - 119. Яценко В.Я. Українські партійно-політичні сили в 1917-1920 рр. Особливості структуризації // Вісн. Дніпропетр. ун-ту. Історія та археологія. - 1998.~Вип.4. - С.73-84.

Теми рефератів

1. Акт злуки УНР і ЗУНР, його значення.

2. Варщавський договір 1920 р., його оцінка.

3. Відномення Радянської влади на Україні в 1920 р.: державне й господар­ське будівництво.

4. Махновський рух в Україні в 1918 -1920 рр.

5. Н.Махно: політичний портрет.

6. Радянсько-польська війна 1920 р.

7. Трудовий конгрес (січень 1919 р.) \