Н

К. Юнг. Архетипи колективно-го, несвідомого

овітній психоаналіз у творчості його речників Карла Густава Юнґа (1875 – 1961), Еріха Фромма (1900 – 1980) та ін. відходить від предмета, окресленого З. Фрейдом. Юнґ не погоджується з тлумаченням Фрейда щодо природи несвідомого та з поясненням походження людської культури й, зокрема, творчості через механізм сублімації та чуттєві комплекси.

Аналізуючи неврози, Юнґ зрештою доходить висновку, що несвідоме включає в себе не лише індивідуальне несвідоме, як вважав Фрейд, а й колективне несвідоме, що своїми коренями сягає в глибоку давнину. Це – фундаментальні образи-символи, що не піддаються вербалізації й дискурсивному мисленню. Ці первісні образи, сформовані за архаїчної доби, за своїм функціональним призначенням є певним проектом, матрицею, згідно з якою в людства формується ставлення до дійсності. Ці первісні образи як першооснову фундаментальних структур психіки Юнґ назвав архетипами колективного несвідомого. У своїй безпосередній формі архетипи виражені в міфах, де виявляє себе досвідоме ставлення до світу. З часом архетипи прибирають форми усвідомлених правил, норм, що засвоюються людьми у вигляді релігійних учень. Тобто з ходом оцінюючої людської історії вони дедалі більше зазнають оцінюючого свідомого опрацювання.

У психоаналізі К. Юнґа вчення про архетипи є методологічним принципом аналізу художнього твору. За Юнґом, художній твір за своєю сутністю є такою образотворчістю, яку належить трактувати як самосутню. Згідно з цим методологічним принципом художній твір живе своїми законами, своїм життям і використовує людину, її особисті обставини життя як своє живильне середовище. Твір, що зародився в душі художника, є стихійною автономною силою, яка прокладає собі дорогу або тиранічно, або живосилом, або ж з віртуозною хитрістю, з якою вміє досягти свої мети природа, не турбуючись про особисте благо чи горе людини, яка є носієм творчого заряду. Це соціопсихічне явище в психоаналізі Юнґа має назву автономного комплексу. За Юнгом, художній твір у своєму завершеному вигляді є художній образ, що піддається аналізу настільки, наскільки ми здатні розпізнати в ньому символ. З цього погляду бути поетом, письменником означає дозволити, щоб за словами стояло Пра-слово, за образом твору Пра-образ колективного несвідомого.

За Юнґом, потреба народу в конкретному художньому творі – це потреба заглянути в найглибші джерела життя, в які інакше заглянути не можна, це потреба суспільства конкретної історичної доби в актуальності на свій час такого архетипу, якого бракує духові часу. Наприклад, Шевченків “Кобзар” виразив загальну потребу українців у середині ХІХ ст. ствердити свою національну самототожність. З позиції психоаналізу Юнга, це так актуалізував себе архетип Самості.

Окрім архетипу Самості, Юнґ говорить про архетипи Аніма, Анімус, Великої Матері, Бога, Мудреця, Дитини, Персони.