У

К. Фішер: філософія є історією філософії

такий спосіб філософія виявляє прагнення й тенденції спрямованості своєї доби, чим приносить “визволення й обнову життя” (М. Шлемкевич). У цьому полягає її важливе практичне значення. Безумовно, цей оптимізм випливає з філософської системи Геґеля, на якій базуються висновки Куно Фішера. І все ж, якщо погодитися з К. Фішером, що філософія є історією філософії, тоді вона постає сукупністю всіх філософій протягом історичного поступу й завершується самопізнанням людського духу. На цьому щаблі розвитку людського духу філософія вичерпується своєю історією, а раз так, то втрачається її практична спрямованість.

Щ

В. Дільтей: філософія – це знання, спрямоване на цілісність світу

об визначити сутність філософії, звертається до аналізу її історії представник ірраціоналістичної філософської традиції, що репрезентує “філософію життя”, Вільгельм Дільтей (1833 – 1911). На основі аналізу історії філософії він робить висновок, що поняття науки є завузьким щодо філософії, а тому її треба поставити поруч науки. Родовим поняттям, що зближує філософію і науку, є поняття культурної системи. Воно зближує філософію також із мистецтвом та релігією. Основні ознаки культурної системи, за Дільтеєм, такі: одноформність функції в кожнім індивіді, що належить до культурної системи, та належність індивідів з цією функцією до одної спільноти. Розкриваючи призначення та предмет філософії, Дільтей виокремлює не функцію узагальнення доробків інших наук, а наголошує, що на відміну від окремих наук філософія шукає розв’язання загадки світу й життя, що зближує її з мистецтвом і релігією. Але, на противагу останній, це розв’язання вона хоче подати у формі узагальнення. Окрім того, філософія прагне охопити життя чи світ в цілості й проникнути в їх сутність. Коли філософія хоче охопити життя в його цілості “загальноважливим способом”, тоді постає теорією. М. Шлемкевич пропонує визначення філософії, що випливає з розуміння сутності філософії Дільтеєм: “Філософія – культурна система, завданням якої є дати загальноважливе рішення загадки світу й життя”⁸.

Д

В. Дільтей: філософія – це знання, спрямоване на цілісність світу

ільтей зробив істотний вплив на філософську позицію М. Шлемкевича, тому коментатор його праці “Сутність філософії” О. Кульчицький надає особливої уваги філософії Дільтея. Оскільки філософія Дільтея не лише своєрідно трактує предмет філософії, а й є важливим щаблем, що дозволяє більш повно осмислити призначення та завдання філософії в історичному плюралізмі ідей та способів життя, то варто пильніше придивитися до його вчення. Його філософія життя ставить собі за мету “викласти” (auslegen) повноту життя із життя самого, чи інакше – стати ”герменевтикою життя”. Життя він розглядає як своєрідний текст, який запропонували філософам і який вони повинні викласти. Текст життя охоплює лише людський світ і не торкається світу органічного. Людське життя й витворює духовний світ у своїй цілості, “причому, тим не менше, життя залишилось у своїй незглибленності (Unergrundlichkeit), загадковості (Ratselhaftlichkeit), сфінксом із тваринним тілом і людською головою, осідком духовності”, яка не здатна, одначе, збагнути всю первісну незглибленність (недосяжність. – Упорядн.) життя. За Дільтеєм, останнім поясненням світу “є чиста фактичність – так є” (reine Faktizilat). Людське ставлення до життя – це спроба пізнати життя відмінним способом, ніж пізнається природа. Цей спосіб є “розуміння” (das Verstehen). Воно послуговується специфічними “категоріями”, “найзагальнішими поняттями, що відповідають найзагальнішим аспектам, формам і життєвим проявам”⁹. Дослідники філософії Дільтея стверджують, що своєрідність викладу думок у нього дуже утруднює розуміння його концепції. Тому при подальшому розгляді розуміння ним предмета філософії будемо користуватися викладками фахового знавця його філософії О. Ф. Больнова (Bolnow)¹⁰ із покликанням на коментар О. Кульчицького.

Підвалиною для введення “специфічних категорій” життя є в Дільтея концепція життя як “сили” (Lebens Kraft). “Вартість життя відчувається… передовсім у здійснюванні сили, найвищі його моменти вміщуються в пристрасті, що ворушать цілою особою”. Тому призадума над самим собою, “всобістю”, “себесамістю” (Selbigkeit) є одночасно призадумою над стосунками (“відношенням – Bezug”) до назверхньої дійсности”. Світ є завжди корелятом “всобості”, яка є осередком життєвої сили. За Дільтеєм, в основі людських дій лежать несвідомі “змагання і хотіння людини”. Це так воля людини “витягає свої щупальця довкола себе” (згадаймо розуміння життя як “волю до життя” в А. Шопенгауера).

Життя Дільтей розглядає у трьох аспектах:

“ 1) “життя” не означає ідивідуального буття (Dasein), але одночасно й первіснішу спільноту життя, що пов’язує людей; 2) “життя” не означає ізольованої суб’єктивності, але цілість, “себесамість”, “всобість” та світ охоплюючого відношення; 3) “життя” не означає безформного й пливкого чогось, але в історичному процесі також розгорнену цілість укладів життєвих (Lebensordnung), що до них треба, наприклад, зарахувати предусім відомі нам уже “системи культури”: науку, мистецтво, релігію, філософію.”

Дільтей розрізняє три роди розуміння:

1. “висловлення” (Aussage – якому відповідає логічне розуміння) висловленого речення, твердження;

2. технічна споруджувальна діяльність;

3. вирази переживання, наприклад, міміка або людські дії. У першій групі йдеться про висловлені змісти думки, у другій – про дії, що зроджуються під тиском хотіння, щоби чогось досягти та що їх тривкі, назверхні наслідки постійно нам можуть служити для реконструкції “внутрішнього життя нутра людини (das Innere), з якого вони виникли”, та що свідчать про наявність цілей людської діяльності. У третій групі предметів розуміння йдеться про “засяг виразу цього, що внутрішнє, – коли виникає потреба… поставити внутрішнє вперед самого себе (щось собі усвідомити) або іншим щось довести до відома”. Спільною рисою цих трьох форм розуміння є “процес, що в ньому із назверхніх ознак пізнаємо внутрішнє” та з яким у різний спосіб пов’язані вже згадувані “категорії життя”.

Найбільш фундаментальною категорією життя, за Дільтеєм, є “переживання” (Erlebnis). Зміст цієї категорії не є змістом переживання щоденної мови. Воно є лише “внутрішньою свідомістю якогось стану чи процесу” та як таке є “уприявленням” дійсності, “що його маю в собі як щось, що якось приналежне до мене”. Людина переживає те, що для її майбутнього життя важливе, що має для нього значення. Другою важливою категорією життя є категорія значення і важливості (Bedeutunq, Bedeutsamkeit). Значущим є переживання, в якому охоплено “план майбутньої життєвої поведінки”, або “коли в ньому завершилась інтервенція особи в цілість життя”. Переживання не творять постійної тканини життя, але можуть бути лише моментами його перебігу.

Окрім цих понять до категорії життя Дільтей відносить поняття “цілості”, а щодо відношення частин до “цілості” – категорію “пов’язаності” (Zusammenhang). Для збереження і розгорнення життя він уживає категорію “сили”, яка виявна в категоріях “творення” (Schaffen) “формування” (Gestalten) та “розвитку” (Entwicklung), те, що є сталим, у розвитку виявлене в категорії “сутності” (Wesen). Усі ці поняття підпорядковані категорії “часовості”. Категорія “розвитку” може “мати своєю останньою метою досягнення досконалого стану, який відповідає категорії “ідеалу”.

Незважаючи на наголошення “незаглибленості” та багатобічності життя як цілості, Дільтей, “зрікаючись будь-яких “трансцендентальних тверджень” для пояснення цієї найвищою мірою ірраціональної цілості життя, у житті самому аж ніяк не обмежує ролі розуму і думки (і цим істотно відрізняється від Ніцше). Навпаки, за Дільтеєм: життя владно вимагає, щоб ним керувала думка”.

Інший виразник “філософії життя” Фрідріх Ніцше (1844 – 1900), має діаметрально протилежний щодо Дільтея погляд як на філософію, так і значення життя. Уже його визначення філософії відкидає раціонально-поняттєвий підхід і стверджує її символічну інтерпретацію: “Філософія, як я її до цього розумів і переживав, є самохітне перебування в крижаному середовищі та гірських вершинах, пошук усього дивовижного і загадкового в існуванні всього, що до цього часу переслідувалося мораллю”¹¹. Тут крижане середовище символізує страхітливу самотність, але й рівночасно – сумирний супокій речей у світі. Гірські вершини символізують внутрішнє чуття вищості людини, що осягнула Абсолют. Дивовижне й загадкове в існуванні є його ірраціональність, яка є самою раціональністю. Життя за своєю сутністю є проявом незбагненної сили. Цю дійову силу Ніцше називає “волею до влади”. Вона виявна в людськості як ірраціональна дія інстинктів. Їхньою основою є рівнодійні первні – діонісійський (як нічим не детермінована гра життєвих сил) і аполлонівський (як розміреність, сформованість виявів життя). Культура, мораль, наука в суспільстві здійснюють підміну “життя”, яке є воно собою “сутнім”, тобто сталим і повторюваним. Отже, суспільство своє покликання вбачає в прагненні витіснити з людського існування діонісійський первень, а це означає ставити за похідне “життя” як вічний рух, ставання, постійний плин, що не має атрибутів “буття”. Цей первень, що виявнює одвічну активність Абсолюту, виказує, що в ньому (Абсолюті) немає ні добра, ні зла, ні істини, ні хиби, а все є воля до потуги (der Wille zur Macht). У суспільстві лише мистецтво уприявнює діонісійський первень. У ньому “краса спонукає до прородження” і саме в цьому захована її таємнича дія на людину. Під впливом ірраціональних потягів людина витлумачує світ. А кожне з них є “певний вид жадання влади”. А кожна філософія є окремою “інтерпретацією” істини, вартостей, за якими приховані прагнення зберегти ті чи ті форми життя. Отож, наукові істини, етичні принципи чи політичні постулати існують у силу своєї “корисності” певній спільноті, вони виправдовують її існування. Окремий же індивід усі видумки розуму бере за апріорні форми життя і слухняно слідує за ними й відтворює їх. Лише нова людина, “надлюдина”, здатна перебороти в собі множину сталих прикмет людської природи. А це передовсім колективно-егоїстичний спосіб виживання людей, що нездатні боротися самостійно. Лише “надлюдина” здатна ствердити свою свободу в самотньому протистоянні світу і в такий спосіб пройнятися Абсолютом, що є світовою гармонією, де світ постає єдністю, в якій відокремлювати “Я” від “Ти” є омана, майя. “Надлюдина” – це той “досконало мудрий”, що осягнув “Дао”, чотири священні істини Гаутами чи пройнявся сутністю християнської Трійці й боговтілення. “Надлюдина” є той, хто стоїть “по той бік добра й зла”, як камінь, вітер, вода, трава, ліс, будь-яка частина цілісної світобудови. “Надлюдина”, за Ніцше, і є сенсом буття в естетично-символічній формі – це “блискавка з темної хмари людства”¹².