Закарпаття

На південному схилі Карпатських гір знаходиться висунута най-далі на південний захід частина української землі, знаної протя­гом історії під різними назвами: Закарпаття, через своє географіч­не положення— українська земля за Карпатами; Угорська Русь, ос-

¹ Там же.—С. 284.

² Там же.—С 290.

224

кільки протягом століть тут панувала Угорщина; Підкарпатська Русь, у складі міжвоєнної Чехословаччини, тому що відносно чехів це Підкарпаття.

Закарпаття своєю площею обіймає бл. 15 000 кв. км і від півно­чі та сходу вздовж Карпат межує з Галичиною, на заході — зі Сло­ваччиною, на півдні з Угорщиною, а далі на схід — з Трансільва­нією. Головні міста Закарпаття—Ужгород і Мукачів. Мукачів є також осідком єпископа мукачівської єпархії та василіанського Свя-то-Миколаївського монастиря на Чернечій Горі. Мова закарпатських українців — це т. зв. карпатський діалект, яким говорять мешкан­ці південно-західної частини кол. Станіславівської єпархії, Ко-сівського, Надвірнянського і південних частин Стрийського, Сам-бірського, Сяноцького та Новосандецького повітів Галичини. От­же, творять вони одну мовну групу із галицько-буковинськими гуцулами, бойками і лемками.

Південні схили Карпат русини заселяли ще далеко до приходу угорців, що зрештою стверджує і анонім Бейли Іу: "Русини-укра-їнці заселяли не тільки гірські гребені Карпат, але сягали далеко вглиб Угорщини до місцевостей Токай, Дебрецин, Гайдудорог та інші, де ще перед першою світовою війною старші люди говорили руською мовою. Ці території, заселені греко-католиками, належа­ли колись до Мукачівської єпархії"¹.

Колись, за князя Володимира Великого, ця територія належала до великої Київської Держави, але по його смерті 1015 p., угорський король Стефан І використав княжі міжусобиці між синами Воло­димира і прилучив Закарпаття до Угорщини. З того часу аж до по­чатку XX ст. Закарпаття постійно перебувало в межах Угорщини. Правда, в XIII ст. тут правили українські князі, зяті угорського кня­зя Бели, князь Ростислав Чернігівський та князь Лев І Галицький. Але це все були тільки короткі проміжки часу. Від 1393 до 1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березного Комітату був князь Федір Коріятович, але він там володів з ласки угорського ко­роля. Коріятович залишив по собі на Закарпатті тривалу пам'ятку у вигляді монастиря св. Михаїла на Чернечій горі біля Мукачева. Незважаючи на те, Закарпаття ніколи не творило інтегральної ча­стини Угорщини й навіть у мадярських літописах про цю терито­рію згадують як про Маркію Рутенорум (область русинів)². Так са­мо в кордонах Мадярщини Закарпаття ніколи не творило суціль­ної адміністративної одиниці³.

¹ Шацдор В. Характеристика історичного розвитку русинів-українців у Мадярщині (Угорщині) // Свобода.— 1984.— Ч. 48.—14 березня.

² Шандор В. Вказ праця // Там же.— Ч. 47.—13 березня.

' Пекар А.В. Нариси історії Церкви Закарпаття //Записки ЧСВВ.— Рим, 1967.—Т.22.— С 14.

225

п В. Верига

З половини XIII до кінця XV ст. на Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Сев-люш, Хуст та інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночас­но припливали на схід і словаки, що дало початок ступневій сло-вакізації західного Закарпаття¹.

Після довготривалих воєн з Туреччиною від кінця 14 ст., що за­кінчилися угорською поразкою під Могачем, в 1526 р. Угорщину по­ділили між собою Оттоманська Імперія, Семигород, який був під зверхністю турецьких султанів, та Австрія. Внаслідок того Закарпаття також було поділене — західна частина (Ужгородщини) разом з Пря-шівщиною належали до Австрії, східна — до Семигорода, а середню захопили турки. І оскільки Семигород і Австрія суперничали й по­стійно вели війни, Закарпаття власне було головним побоїщем для обидвох цих країн і його населення брало участь по обох боках. Особливо активну участь брали закарпатські русини у повстанні Франца II Ракоція (1703—1711), в якого вони творили прибічну гвар­дію і заслужили від нього почесну назву "найвірнішого народу"².

Боротьбу між Габсбургами і Семигородом використало населення Закарпаття для полегшення власної долі. Постійні війни, як також часті турецько-татарські напади на рівнинні частини Закарпаття спричинили адміністраційний занепад, і панщина тут була далеко легша, а в горах її взагалі не було. Це дозволило Закарпаттю від­родитися культурно і скріпитися економічно. Тому туди навіть га­личани тікали від панщизняного утиску.

У 1699 р. східна Угорщина, а разом з тим і східне Закарпаття, пе­рейшла з-під панування турецького султана під австрійських Габ-чібургів, що дало нагоду мадярським магнатам відновити над насе­ленням систему поневолення і податкового здирства. У 1767 р. ав­стрійська цісарева Марія Терезія видала закон, який зменшив пан­щину на половину, визначив панщизняні обов'язки і надав селянам право на переселювання. Цісар Йосиф II видав у 1785 р. закон про скасування підданства, але по його смерті підданство відновлено й повернено старі порядки. Посилена панщина викликала рух оприш­ків³, що виступали проти дідичів і державної адміністрації.

Раніше нащадки українських княжих родів служили при дворі угорських королів й часто займали високі державні посади. Але з часом вищі українські верстви перейшли в римо-католицьку віру

¹ Лнсяк-Рудницький І. Закарпаття //Енциклопедія українознавства (словникова ча­ стина).— Париж-Нью-Йорк, 1955-57.- Т. 2.- С 717.

² ШтефанА. За правду і волю; спомини і дещо з історії Карпатської України.— Торон­ то, 1973.-К.Н. 1.- С 126.

' Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1955—57.— Т.2.- С 718.

й помадярщилися. Однак у списках шляхти з XVII—XVIII ст. на Закарпатті було ще трохи й української: Бачинські, Балудянські, Фсрковичі, Ольшавські, Бренковичі, Анталовські та інші. Отримав­ши шляхетство разом із гербом, вони втішалися тими самими при­вілеями, що й мадярські шляхтичі-дідичі аж до скасування панщини в 1848 р.¹. Однак не стали мадярами, а зберегли свою національ­ність. Власне із цієї незначної кількості руської шляхти вийшли оборонці і просвітителі русько-української селянської маси на За­карпатті. Слід підкреслити, що автохтонне населення Закарпаття аж до кінця другої світової війни називало себе русинами, а мову свою руською, що походить від історичної назви України — Русь. Подібно називали себе мешканці Галичини й Буковини аж до пер­шої світової війни. Власне це українське, чи як воно звало себе в ті часи — руське селянство, яке в своїй масі залежало від мадярської шляхти-аристократії, залишилося на поталу мадярам протягом сто­літь, а під кінець XIX ст., також ще й жидам, які напливали в За­карпаття з Росії, втікаючи від погромів.

Церква і народ

Помимо того, що закарпатські українці були позбавлені полі­тичної самоуправи і провідної аристократичної верстви, вони збе­регли свою народність завдяки релігійній окремішності. Мадяри були католики, а русини-українці православні аж до половини XVII ст. Але українська Православна Церква й духовенство не мали рівних прав з римо-католиками мадярами, їх тільки толеру­вали, а тому не рідко й переслідували.

Щоб піднести престиж української церкви і здобути для неї права подібні, як мала римо-католицька церква, єпископи розпочали захо­ди, щоб зробити унію з Римом, подібну до Берестейської Унії 1596 р. 11і заходи закінчилися т.зв. Ужгородською Унією 1646 р. у західній ча­стині Закарпаття, згідно з якою Українська Церква мала гарантовані повні специфічні обрядові права. Крім того, церква і духовенство були зрівняні перед законом з римо-католицькою церквою. Першим уній-ним єпископом став василіанин Петро Партеній з осідком у Мукачеві.

Лис унійні заходи довели до затяжної боротьби у половині XVII ст. між прихильниками унії і православними, причому останні інаіішли заступництво в Семигородського князя Ракоція, завзято-іо кальвініста й великого ворога латинства. Завдяки йому правос-іі.ш'и на Мармарощині вдержалося аж до 1720 р. Головними осто-нмп православ'я виявилися монастирі, зокрема Свято-Миколаїв-

¹ Мелі.шікоїш И. Н. Закарпатская Украина в революции 1848 года // Ученые записки Пи. пи via славяноведения.—Москва, 1949.—Т. 1.— С. 244.

226

227

ський у Мукачеві та Свято-Михайлівський у Грушові/на Мармаро-щині, який від 1391 р. користувався правами ставропігії¹.

Великою перепоною у свободному розвитку релігійно-національ­ного життя було узалежнення мукачівського єпископа від мадярсько­го архієпископства в місті Ягері. Насправді, від прийняття церковної Ужгородської унії 1646 р. мукачівські єпископи були зведені до ролі генеральних вікаріїв мадярських римо-католицьких архієпископів в Ягері. Єпископ Михайло Мануїл Ольшавський (1743—1767) перший почав боротьбу за унезалежнення Мукачівської єпархії. Щоб вихова­ти свідоме духовенство, він заснував богословську школу 1750 р. у Мукачеві, де виклади відбувалися в тодішній книжній українській мові. Він також організував народне шкільництво, щоб ширити ос­віту серед населення Закарпаття. Ягерський архієпископ Карло Естергазі, щоб ослабити українське католицьке духовенство і підко­рити собі його, підбурював православних у боротьбі з уніатами. Це довело до відкритої боротьби за єпископа Івана Брадача й архіди­якон Андрей Бачинський звернувся в імені українського духовенства за поміччю до цісаревої Марії Терезії. На її домагання, незважаючи на протести мадярського єпископату, папа Климент XIV унезалеж-нив Мукачівську єпархію від Ягеру буллою від 19 вересня 1771 р. Ще того самого року Закарпаття виділено в окрему автономну єпархію з осідком в Мукачеві, а Іван Брадач був першим самостійним єписко­пом Мукачівської єпархії². Це була територіяльно величезна єпархія, з якої під тиском мадярів у 1818 р. виділено на заході другу греко-ка-толицьку єпархію з осідком у місті Пряшеві, яку підпорядкували острогомському архієпископові, як свому митрополитові³.

Найбільш заслуженим ієрархом Закарпаття був Андрей Ба­чинський (1732—1809), номінований мукачівським єпископом у 1772 р. Бачинський переніс осідок Мукачівської єпархії та богос­ловської семінарії до Ужгорода, а в парі з тим і богословську школу, це вона дістала характер духовної семінарії. Там же була відкрита та­кож і дяківська школа. Єпископ Бачинський намагався об'єднати Закарпаття з Галичиною в одну церковну провінцію — митрополію, але цьому противилися мадяри, які не хотіли допустити до об'єднан­ня Закарпаття з Галичиною, щоб не скріплювати русинства-україн-ства. Для піднесення освіти він організував бібліотеки, а при церков­них громадах закладав українські школи. У цей час Закарпаття мало найкраще зорганізоване шкільництво з усіх українських земель і в 1793 р. налічувало 300 шкіл. Одночасно єп. Бачинський закликав ду­ховенство, щоб воно держалося свого обряду та плекало рідну мову.

¹ Федорів Ю. Історія церкви в Україні.—Торонто, 1967.—С. 241.

² Лужницьшй Г. Українська церква між сходом і заходом: нарис історії української церкви.—Филадельфія, 1954.—С. 512.

⁵ Пекар А. В. Вказ.праця.—С. 97.

Справа церковного об'єднання з Галичиною стала знов акту­альною 1843 p., коли папа Григорій XVI хотів греко-католикам на­дати, якщо не одного спільного примаса, то двох примасів, одно­го для Галичини, а другого для Закарпаття. Однак мадяри не по­годилися з тим, щоб греко-католицькі єпархії були вилучені з-під мадярської церковної влади. Тому вони не дозволили створити в межах Мадярщини греко-католицьку митрополію¹.

Незважаючи на політичне відокремлення Закарпаття від решти українських земель, духовні зв'язки далі існували; у церкві вжива­ли богослужебні книги київського чи львівського видання й роз­пиналася місцева реліїійна література, що за своїм характером бу­ла частиною української барокової літератури. Уніатська, чи пак Грско-Католицька Церква на Закарпатті, була опорою русинства, тобто українства. Мукачівська греко-католицька єпархія стала за да­них умов у проводі обнови й закріплення не тільки релігійного, але й народно-культурного життя². Саме з рядів греко-католиць-кого духовенства на Закарпатті вийшли провідники українського національного відродження.

Друга половина XVIII ст.— це доба інтелектуального піднесен­ня Закарпаття. Перед у цьому русі вели єпископи Михайло Ману­їл Ольшавський (єп. 1743—1767), Іван Брадач (єп. 1767—1772) та Андрій Бачинський (єп. 1772—1809). їх уважають за найкращих цер­ковних і культурних діячів Закарпаття.

Завдяки цим трудолюбним владикам половина XVIII ст. ви­явилася "золотою добою" в історії церкви Закарпаття. Зайво під­креслювати, що в цей час усе культурне і, очевидно, релігійне життя зосереджувалося коло церкви. З кінцем XVIII ст. Закарпат­тя дало цілу низку висококваліфікованих інтелектуальних сил, що позакінчували закордонні університети, одначе їх не використано годі для культурного розвитку своєї землі, й вони у пошуках за працею опинилися деякі в Галичині, як видатний фізик і матема-іик Іван Земанчик (помер після 1822 p.), професор, пізніше де­кан і ректор Львівського Університету; Петро Лодій (1764—1829), професор Львівського, Краківського, а також і Петербурзького університетів; Михайло Балудянський (1769—1847), економіст і 11 ра вник, професор університету в Будапешті, у 1803 р. заходами Івана Орлая запрошений до Росії і брав участь у законодавчій роботі графа Михайла Сперанського, а в 1819—1821 pp. був пер­тим ректором Петербурзького університету; Юрій Гуца—Венелін (1S02—1839), який відіграв чималу роль у культурному відроджен­ні нової Болгарії, поклавши початок болгарським етнографічним студіям, та інші.

' Тим жо.

' Шатер ///• Вказ. праця // Свобода.-1984.— Ч. 49.—18 березня.

228

229

Весна Народів на Закарпатті

Революційний рух 1848 p., знаний як Весна Народів, захопив також Угорщину, яка в межах свого королівства мала багато слов'ян. Крім русинів і словаків на півночі, знаходилися ще й землі пів­денних слов'ян, в тому числі Хорватія. Усі ці слов'янські народи Угорщина хотіла змадяризувати, насильно запроваджуючи в їх шко­лах й урядах мадярську мову. У справу втрутився центральний уряд у Відні, ставши на боці слов'янських народів. На тому тлі у верес­ні 1848 р. вибухло збройне повстання мадярів проти Габсбургів під проводом Лайоса Кошута, якого мадяри проголосили президентом незалежної Угорщини. Не маючи власних сил, щоб задушити ма­дярське повстання, молодий австрійський цісар Франц Иосиф І за­просив на допомогу Росію. Російський цар Микола І вислав до Угорщини понад стотисячну армію, під командою генерала Івана Паскевича, яка в серпні 1849 р. побувала на Закарпатті та задуши­ла повстання. Кошут мусів рятувати своє життя втечею до сусід­ньої Туреччини.

Під час революції періоду 1848 р. панщина була теоретично ска­сована законом угорського сойму, але насправді існувала аж до 1853 р. Це й було одною з причин, чому українське населення Закарпаття не підтримало мадярське повстання й залишилося ло­яльним Австрії. Закарпатська інтелігенція, що складалася головно з духовенства, домагалася автономії для своєї країни в межах Угор­щини. Однак, переконавшись, що уряд Кошута не думає задо­вольнити потреб слов'янських народів, на чолі з Адольфом Доб-рянським (1817—1891) і священиком Олександром Духновичем (1803—1865) висунула ідею автономної Угорської Руси й об'єднан­ня її з українською частиною Галичини.

З приходом на трон Франца Иосифа на початку 1849 р. А. Доб-рянський виїхав на чолі української депутації до Відня і вручив ці­сареві прохання — створити автономну Угорську Русь й об'єднати всі українські землі під Австрією в одну адміністративно-політич­ну цілість¹.

Після проголошення березневої конституції в 1849 р. Доб-рянський розвинув широку діяльність з метою об'єднання Закар­паття з Галичиною. Він опрацював окремий меморіал у тій справі і, зібравши під ним підписи на Закарпатті, відправився до Львова, де представив свій план Головній Руській Раді. Рада той план схва­лила й 20 квітня 1849 р. меморіал вручила губернаторові Галичини графові Агснору Голуховському, щоб він передав його цісареві.

Ідея такого об'єднання Закарпаття з Галичиною в одне "Руське воєводство" знайшла широкий відгомін по обох боках Карпат. Най-

¹ Мельникова И. Н. Вказ. праця.—С. 272.

краще обгрунтування тій ідеї дав Олександер Духнович у своїй статті в "Зорі Галицькій" "Состояние русинів в Угорщині". Згадуючи про те, як мадяри-азіяти прийшли в долину ріки Тиси, відірвали "забес-кидських русинів" від інших руських племен, що проживали на схід від Карпат, він ствердив, що вони свобідних 700 тисяч русинів пе­ретворили в рабів Угорщини. Обговоривши факти конечности тери-торіяльного об'єднання Закарпаття з Галичиною, Духнович закінчив свою статтю словами: "Русини угорські давніше з галицькими з'єд­нані були (а) в самій Угорщині, як самобутній нарід визнаний, бо в XIV ст. руським воєводою обдарований. Русь Угорська має історичні права на бажаний союз і для того вважала за потрібне про те до Го­ловної Ради Руської у Львові, як і до Його Імператорської Велично­сті просьбу подати в надії, що уряд просьбу ласкаво прийме і обіця­ну всім народам рівноправність і на угроруське племя ізволить"¹.

Однак об'єднання всіх українських земель під Австрією в одну адміністративну провінцію не вдалося зреалізувати через великі впливи польських аристократів у Відні, які хотіли зберегти у своїх руках усі галицькі землі й виступили проти поділу Галичини на ук­раїнську — на сході, та польську на заході. У цьому вони дістали повну підтримку від мадярів і румунів, які теж не хотіли втратити українських територій. За те австрійський уряд поставився прихиль­но до першого проекту закарпатських русинів і в 1850 р. створив т.зв. "Руський Дистрикт" із заселених українцями земель Угорщи­ни, зі столицею в Ужгороді. Вже в 1849 р. у Відні назначили Адоль­фа Добрянського, одного з найбільших борців за національно-по­літичні права Закарпаття, заступником наджупана цього "Руського Дистрикту" й на тому пості він був у 1850—51 pp.². "Руському Ди-стриктові" не визначено тоді герба, але сам А. Добрянський і його прибічники вважали синьо-жовті кольори національними барвами Закарпаття. У 1855 р. в Марамороській жупі введено також синьо-жовті кольори, тому що, як це записано в протоколі Мараморось-кої жупи, "добрі дві третини населення жупи є русини, а з уваги на те, що й на інших руських землях синя і жовта барви є прий­няті, хай так буде і в Марамороші."

Мукачівська греко-католицька єпархія більше як 150 літ ужива­ла синьо-жовтих барв як своїх кольорів. Коли в 1818 р. з Мука­чівської єпархії виділено Пряшівську єпархію, вона так само за­держала синьо-жовті барви³. Це свідчить, що населення Закарпат­тя завжди вважало себе складовою частиною русько-українського народу. З відновленням конституції в Австрії в 1860 р. мадяри до­моглися скасування Руського Дистрикту, який був їм не наруку.

¹ Там же.— С 273.

² ШкфшА. Вказ праця. — С. 97. ^! Там же.- С 103.

230

231

* ■ ■

А. Добрянський, обнявши нову посаду, заводив українську мо­ву в урядах і школах, планував заснувати в Ужгороді "руську ака­демію". Здавалось, що все було на добрій дорозі. На жаль, сам Доб­рянський попсував всю справу, бо, ставши намісником, він замість ширити національну свідомість та розбудовувати українську куль­туру, почав класти підвалини під москвофільство¹.

* * *

Москвофільство існувало на Закарпатті ще з кінця XVIII ст., а в 1848—1849 pp. було підсилене постоєм російської армії, яка приду­шувала мадярське повстання. Головними діячами москвофільства були згадуваний уже Адольф Добрянський, а також греко-католиць-кий священик Іван Раковський (1815—1885), що редагував "Церков­ный вестник для русинов Австрийской Державы" і прищеплював Ідеї московського месіянізму. Під впливом Адольфа Добрянського в 1850—60-тих pp. на Закарпатті цілковито запанувало москвофільство, так що крізь нього не могла пробитися українська національна ідея. "Коли опісля наступив державний дуалізм і мадяри почали змагати до асимілювання немадярських народів, москвофіли відразу піддали­ся сій течії й потрапили погодити москвофільство з мадярон-ством",— твердив В. Гнатюк². Так, завдяки москвофільству, з одного боку, а мадярам з другого, які поборювали українську народну мову, мова закарпатських українців московщилась й робилися намагання створити окремішню мову для Закарпаття, мішанину церковносло­в'янської і московської мови³. Але москвофільство на культурнім по­лі цілком провалилося, бо народові й інтелігенції на Закарпатті мос­ковська мова й література були цілком чужі. Зате москвофільський месіанізм пагубно вплинув на релігійне життя народу, підкопуючи авторитет Риму — Ватикану. Це давало мадярам нагоду щораз то більше знущатися над народом і втручатися в його релігійне життя. Таким способом москвофільство загострювало мадяризацію Закар­паття⁴.

Одною з найбільш видатних постатей Закарпаття у XIX ст. був священик Олександер Духнович (1803—1865), який дав початок на­ціональному відродженню на Закарпатті. Родом з Пряшівщини О. Духнович був громадським і культурним діячем, письменником і публіцистом, істориком, учителем і поетом, який у своїх патрі­отичних поезіях закликав зберігати традиції, культурні надбання й не цуратися свого народу. "Я русин був, єсьм і буду",— писав він

¹ Полонська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.—Т. 2. — С. 338.

² Гнатюк В. Національне відродженнє австро-угорських українців (1772—1880 pp.). Відень, 1916.— С 46.

³ Лужніщький Г. Вказ. праця. — С.514.

⁴ Пекар А.В. Вказ. праця.— Т. 1. — СІ 15.

в одній зі своїх поезій, а його вірш "Підкарпатськії Русини" слу­жив як гімн Закарпаття аж до 1939 р.

Духнович заснував товариство "Літературноє заведеніє Пряшівсь-коє", яке проводило культурно-освітню роботу й видавало попу­лярні книжки для народу. Це, очевидно, не подобалося мадярам і вони 27 квітня 1849 р. арештували Духновича в Пряшеві та під строгим конвоєм відправили до Кошицької тюрми. Однак 9 трав­ня мусіли його звільнити, бо він не робив нічого незаконного. Духнович ціле своє життя працював серед молоді Пряшшщини й обороняв свій народ перед мадяризацією.

Під кінець свого життя Духнович присвятив багато уваги органі­зації культурно-освітнього товариства "Общество св. Василія Вели­кого" з осідком в Ужгороді, яке мало працювати над освітою народу та боронити церковні й національні традиції перед мадяризацією. У цьому допомагали йому мукачівський єпископ Василь Попович (1796—1864) та пряшівський єпископ Иосиф Гаганець (1793—1875), який започаткував національно-релігійне відродження Пряшівщини. Першим головою товариства був священик Іван Раковський (1815— 1885), а почесним головою Адольф Добрянський. Воно згуртувало близько 500 священиків і світської інтелігенції й зайнялося видавни­чою діяльністю. На жаль, товариство не здійснило свого завдання, бо піц головуванням І. Раковського ширило москвофільство, а потім потрапило під впливи мадярофілів і в половині 1870 pp. занепало.

Шляхом Духновича та гуртка письменників, що працювали разом з ним, як поет Олександер Павлович (1819—1900), автор "Церков­ної історії" Андрій Балудянський, видатний проповідник Степан Мустянович, пішли й деякі інші діячі, зокрема молодшого поко­ління. Деякі, хоча й віддані патріоти, не могли зважитися, якою мовою писати. Наприклад, греко-католицький священик Олексан­дер Митрак був етнографом і лексикографом і як письменник еле­гійні й патріотичні вірші писав народною мовою, а нариси з жит­тя закарпатських селян — язичієм, хоча йому не можна закинути брак патріотизму. Навпаки, він уже як 30-літня людина, збагнув трагедію свого народу, на що вказує його допис в ужгородському часописі "Свет" у 1867 р. Там він помістив свої враження з Вер-, ховини, в яких висловив цікаві міркування: "Я стояв на самій ме­жі Галицької та Угорської Руси і звертав мій зір то на Галицьку, то на Угорську Русь. Бідна Русь. І тут і там мертва тишина серед гір, цих гробів нашого народу, в яких закопана і доля наша. А чи воскресне вона? Гори однакові, нарід один, мова одна, одна кров, а люди розлучили нас і назвали одного утром, другого поляком, так що кінець-кінців і ми самі в те повірили"¹.

¹ Митрак О. Путевые впечатления на Верховине // Свет.—1867.— Ч. 14.; Рудловчак О. Хрестоматія Закарпатської української літератури XIX ст.— Кошіце, 1985.— Ч. 2.— С 107.

232

233

Закарпатські літератори другої половини XIX ст. продовжували писати твори дивовижним жаргоном, мішаниною російської, цер­ковнослов'янської та народної мов, які мало хто розумів. Ці твори були далекі від громадських, соціальних і культурних інтересів наро­ду і ще більше поглиблювали ізоляцію Закарпаття від Галичини.

Мадяризаційна політика на Закарпатті знищила у зародку наці­ональне, культурне й господарське життя, а народові відбирала його інтелігенцію. І не дивно, що на Закарпаттю наставав зворот, по­дібно як і в Галичині, до москвофільства, що стало самообороною перед національним знищенням¹.

У другій половині ХГХ ст. на Закарпатті почали з'являтися також різні часописи, але їхній вік був короткий, бо, по-перше, не було до­сить читачів через неграмотність населення, а по-друге, мова тих ча­сописів не була зрозумілою для населення. У 1856—1858 pp. мадяр­ське "Общество св. Стефана" в Будапешті видавало для закарпатсь­ких русинів "Церковную Газету", за редакцією священика Івана Ра-ковського, відомого москвофіла, і тому з його газети, як це писав один історик, "віяло духом православія і благоросположенія ко Ро­сії"². Першим українським часописом на Закарпатті був тижневик "Світ" в Ужгороді, який видавало "Общество св. Василія" в 1867— 1871 pp., а від 1871—1872 р. "Новий Світ", що їх редагували профе­сори гімназії в Ужгороді Юрій Ігнатко, Кирило Сабов та Віктор Ки-мак. У 1873—1886 pp. виходив тижневик "Карпати" за редакцією М. Гомичкова, в якому від 1882 р. більшість статтей була мадяр­ською мовою. Від 1885 до 1903 р. з'являвся півмісячник "Листокь", за редакцією греко-католицького священика Євгена Фенцика (1844—1903), письменника русофільського напрямку. Мова тих часо­писів була мертвою мішаниною церковнослов'янської, російської з домішкою народної, і такий самий мертвий був їхній зміст. Отже, нічого дивного, що вони з'являлися й заникали, не знайшовши до­ступу до широкого загалу читачів.

Конституція та мадяризація

У 1867 р. під тиском мадярів австрійську імперію переорганізо­вано на дуалістичну державу, Австро-Угорську Монархію, в якій Угорщина стала окремим королівством із власним парламентом й урядом. Франц Иосиф І коронувався також на короля Угорщини, яку відтоді з Австрією єднала особа монарха. Але успіх мадярів був нещастям для Закарпаття, яке залишилося в межах Угорського Ко­ролівства. Тому що закарпатські русини не підтримали мадярсько­го повстання, як і тому, що російські війська задушили його, ма-

¹ Лужтщький Г. Вказ. праця.— С 514.

² Волошин А. Спомини.— Ужгород, 1923. — С 41—42.

дяри перенесли всю свою ненависть, якою палали до росіян за по­гром у 1849 р., на закарпатських русинів. "Нищити русинів зроби­лося немов патріотичним обов'язком мадярським"¹. Українські здо­бутки з 1848—1860 pp. угорський уряд ліквідував і почав нагінку на українську Греко-Католицьку Церкву, намагаючись поставити її на службу запланованої мадяризації українського, чи пак, русь­кого населення Закарпаття. Мовою в урядах і в школах, замість української, стала мадярська мова. У духовній семінарії в Ужгоро­ді, де від 1809 р. виклади відбувалися латинською мовою, заведено ще й мадярську. Те саме сталося в Пряшівській семінарії—укра­їнську мову усунено зовсім². Папа 1866 р. під впливом угорського уряду іменував Стефана Панкевича на мукачівського єпископа, який через сім років свого єпископства виявився ренсгатом-мадяроном. Після нього єпископами були іменовані тільки надійні для Буда­пешту особи.

У 1863 р. мадяри повели пропаганду за введення мадярської мови до літургії, яка мала служити як один із засобів мадяризації. "Але Апостольський Престіл не допустив до того, щоб до церкви запро­вадити політику,— писав о. Августин Волошин,—і на Закарпатті залишилася старослов'янська мова"³. Наступ мадярів на церкву пе­реконав закарпатців, що настала вже вирішальна боротьба за їхнє існування. Підступне введення мадярської мови до літургії, ство­рення "політичної" мадярської єпархії, вирішальне слово мадярів у назначуванні церковних провідників, перебрання владою контро­лю над церковними школами,— все це й подібне засвідчувало, що Рим не був у силі спинити мадярщення Церкви⁴. Реакцією проти мадяризації Греко-Католицької Церкви був доволі численний по­ворот до православ'я, що в 1919 р. охопив майже третину насе­лення Закарпаття⁵.

На літературно-мовному відтинку народовецький рух у третій чверті XIX ст. розпочав учитель гімназії в Будапешті Василь Чо-пей (1856—1935), упорядник підручників для народних шкіл Закар­паття, в тому числі й української читанки. Він також автор "Русь­ко-мадярського словаря" (1883 р.), у передмові до якого доводив незалежність української мови від російської, чим заперечував мос­квофільські твердження. У той же час на науковому горизонті з'яви­вся етнограф священик Юрій Жаткович (1855—1920) та інші гре-ко-католицькі священики, які підтримували народовецький рух.

¹ Лужлітький Г. Вказ. праця.— С 514.

² Гнатюк В. Вказ. праця.— С. 24.

³ Волошин А. Спомини; релігійно-національна боротьба карпатських русинів-україн- ців проти мадярського шовінізму.— Филадельфія, 1959.—С. 18—20.

⁴ Пекар А. В. Вказ. праця.—С 111.

⁵ Федорів Ю. Вказ. праця.— С 282.

234

235

Свою журналістську діяльність 1900 p. розгорнув молодий свяще­ ник Августин Волошин. /

Проти мадяризаційної політики Угорщини на Закарпатті ви­ступили й політичні та суспільно-громадські кола Галичини, які в 1896 р. з нагоди мадярського відзначення тисячоліття угорського королівства опублікували у Львові "Протест Галицьких Русинів проти мадярського тисячоліття" під назвою "І ми в Європі". Ав­тори "Протесту" відстоювали думку, що закарпатські українці не окрема народність, а жива і діяльна частина українського народу, "тої нації, до котрої належать своїм походженням, своєю історич­ною і духовною традицією"¹.

У другій половині XIX ст., коли національні суперечності особ­ливо загострилися, щоб обгрунтувати свою політику національно­го гноблення, мадяри звернулися до філософічних теорій визна­чення нації. Вони 1868 р. схвалили навіть окремий "Закон про права національностей", який стверджував, що "всі громадяни Угорщи­ни в політичному відношенні становлять одну неподільну угорську націю, рівноправними членами якої є всі громадяни країни, неза­лежно від того, до якої національности вони належать." Така те­орія захищала ідею територіальної цілости Угорщини, утримання в її межах усіх національностей, що проживали в королівстві².

Про розміри мадяризаційної політики на Закарпатті найкраще засвідчують дані про шкільництво. Під кінець XVIII ст. на Закар­патті було 300 українських шкіл, в 1868 р. — 479, у 1874 р — 571, а в 1888 p.— вже тільки 353 українських, а 265 мадярських. У 1900 р. залишилося бл. 500 шкіл на 2918 сільських громад із присілками. На загальну кількість 134 280 дітей шкільного віку, до школи хо­дило тільки 52 477, тобто 39,9%. Одночасно статистика виявила, що заледве 25 000 українців уміло говорити по-мадярськи, а трохи менше число мадярів — по-українськи. Писати й читати по-укра­їнськи вміло тільки 7% чоловіків та 4% жінок³. У 1905 р. залиши­лося 23 українські школи, але законом з 1906 р. скасовано всі не-мадярські школи, й українські діти мусіли вчитися тільки по-ма­дярськи. У 1913 р. не було жодної української школи, тільки в 34 школах дозволено вживати староруську мову для навчання церков­ного співу⁴. Унаслідок такої політики у 1913 р. було 20 000 дітей, що взагалі не ходили до школи. До 1910 р. на 472 тисячі українців Угорщини закінчило середню школу лише 274 особи. У 1913/14 на­вчальному році в усіх середніх школах Угорщини налічувалося ли­ше 39 українців, у тому числі: в Марамароші — 6, Пряшеві — 18,

¹ Одохівська І.О. З історії українсько-угорських зв'язків другої половини XIX ст. // Український історичний журнал.— 1971.— № 10.— С. 96.

² Там же.—С 92.

^! Дорошенко Д. Угорська Україна.— Прага, 1919.—С.8.

⁴ Шандор В. Вказ. праця // Свобода.—1984.—Ч. 47.—13 березня.

Ужгороді —І 4, Мукачеві — 8 та в Кошицях — 3^і. Отже, нічого див­ного, що перед вибухом Першої світової війни на Закарпатті було 60% неписьменних. Коротко кажучи, мадяризаційна політика Бу­дапешту на Закарпатті знищила започатковане там національне від­родження і Довела країну до культурного занепаду.

Майже до кінця XVIII ст. Закарпаття населяло відносно мало жидів, але коли в 1782 р. цісар Йосиф II видав відомий "Толеран-ційний Едикт", який дозволяв їм поселятися тут, з цього права ско-ристало багато галицьких жидів. У скорому часі жиди стали важ­ливим соціальним й економічним чинником Закарпаття. Оскільки там української середньої верстви не було, професійні зайняття, як право, медицина, дентистика і т.п., до певної міри опанували жиди, бо в деяких місцевостях їх було більше як мадярів. У жи­дівських руках знаходилося також шевство, кравецтво, годинникар­ство тощо². Торгівля, як звичайно, знаходилася у руках жидів, так само як і шинки та корчми, яких на Закарпатті було дуже багато. Великі зиски мали жиди від шинків і корчми, де вони споювали селян, даючи горілку в борг.

На Закарпатті, як це стверджував угорський економіст Еґан, най­нижча процентова ставка становила 30%. Але як тільки боржник не встигав віддати вчасно гроші, лихвар негайно підносив процен-тову ставку до 1 золотого ринського від 10 золотих тижнево, що давало 520% річних. Міністер справедливості Угорщини видав роз­порядження — переслідувати лихварство. Але воно процвітало при­ховано, бо лихварі застосували свого роду економічний терор- суп­роти боржників. Коли боржник подав лихваря до суду, тоді стра­тив кредит на майбутнє і в суді селянин боявся признатися, які відсотки він платить лихвареві, а коли приходило до ліцитації се­лянського грунту — тоді вже було запізно.

Якщо до суду справу від імені селянина подавав священик чи урядовець, то лихварі на ньому металися, підпалюючи обійстя або вбивагїи. Наприклад, "Василь Ряшко позичив від Е. Герша з Бу-ковця 5 золотих, які мав повернути до кінця року з 30% надвиш-кою. Та Ряшко не міг заплатити на час і, щоб уникнути екзекуції, зобов'язався заплатити до кінця 1876 року — 40 золотих і сплачу­вав лише частками, 5, 10, 14 зол., тоді, коли міг. Не мав грошей — приніс збіжжя. Коли Герш натиснув на нього — привів коня, по­тім ще п'ять корів і 15 овець. Коротко кажучи, з позичених Ряш-кові 5 зол. довгу зробилося 600. Справа пішла до суду і Герш запе­речив, що він позичив Ряшкові тільки 5 зол, а також заперечив, що дістав 600 зол. Навпаки, він твердив, що не знає, скільки Ряшко

¹ СміянН.К. Революційний та національно-визвольний рух на Закарпатті кінця XIX— початку XX ст.— Львів, 1968.— С. 74.

² ШтефанА. Вказ. праця.—С 272.

236

237

позичив і скільки від дістав від нього звороту. Через брак доказів справу припинено"¹. Г

За несплату боргів жиди забирали у селян їхні господарства. В окремих селах Закарпаття, зокрема гірських районах, /80—90% се­лянських дворів були боржниками жидів-лихварів; у деяких окру­гах за борги перейшло в руки лихварів 60% селянської землі².

Нагромаджуючи капітал із лихварства, жиди винаймали в оренду великі посілості та державні землі, полонини, сіножаті тощо, а потім віднаймали їх дрібними клаптиками за подвійну, чи потрійну ціну. Малоземельний русин-українець Закарпаття для свого прожитку міг винайняти потрібні йому угіддя виключно через жида-посередника, що забирав йому весь зиск для себе. Ані приватні великі земельні посілості, ані державні землі не здавалися в оренду прямо корінному населенню, а тільки через посередника-жида³.

Боротися з лихвою було дуже трудно, бо лихварі були готові на все й не перебирали в засобах. У Мармароськім комітаті по деяких селах засновано задаткові каси й організовано споживчі крамниці на зразок галицьких. Про це дізналися лихварі й зараз вислали двох людей до священика в Долішній Бистрі, що очолював цю коопера­тиву з пропозицією, щоб негайно відмовився від головування. І коли священик не послухав, то в скорому часі його обійстя підпалено з чотирьох кутів, внаслідок чого він утратив весь свій маєток⁴.

У державній адміністрації працювали в основному мадяри, але мадярська адміністрація була назагал байдужа до долі українського селянства. її бюрократизм полегшував жидівству нестримно визис­кувати закарпатців, яким не в стані були прийти з допомогою ні війт, ні священик.

Але не всі жиди нелюдськи використовували закарпатських селян і були лихварями. Це робили, звичайно, лише корчмарі, купці й посередники, які становили заледве 25% жидівського населення. Але й між цими жидами було багато таких, які чесно й законно викону­вали свою професію. Решта, тобто 75%, працювало в хліборобстві, як робітники, малі й більші землевласники, в лісівництві. Були й та­кі жиди, які безкорисно допомагали людям, що були в матеріальних скрутах і ставилися до своїх односельчан краще, ніж мадярські або навіть свої пани. "Взявши під увагу всі від'ємні й додатні сторінки діяльности жидів на Закарпатті,— писав Августин Штефан,— неупе-реджений дослідник ствердить, що вони виконали позитивну роботу в підвищенні добробуту населення Закарпаття"⁵.

¹ Мицюк О. Жидівська економіка на Україні за доби реакції // Розбудова Нації.— 1932.- Ч. 5- 6.- С 122.

² Сміян Н. К. Вказ. праця.—С. 23.

' Мицюк О. Вказ. праця // Розбудова Нації.—1932.— Ч. 3—4.— С 78.

⁴ Там же.— С 124.

⁵ Штефан А. Вказ. праця.— С 272.

238

₁

І Єпископ Фірцак і "Рутеиська акція"

У 1892 рДмукачівським єпископом став Юлій Фірцак (1836— 1912), і завдяки йому відновлено діяльність "Общества св. Василія Великого". Відновлене "Общество" мало за мету розвивати культур­ну діяльність серед населення Закарпаття й тому спершу видало "Буквар" для шкільної дітвори. З 1897 р. стало видавати популярний часопис "Наука", за редакцією о. Юлія Чучки, спершу щодва тижні, а від січня 1904 р. щотижня. "Наука" була газетою народовецького напрямку, друкувалася етимологічним правописом і мовою, зближе­ною до народної. З 1903 р. її редактором був о. Августин Волошин. Часопис "Наука" втримався аж до вибуху війни 1914 р. і спричинив­ся чимало до культурного розвитку Закарпаття.

Єпископ Фірцак уболівав над трагічним станом українського на­селення Закарпаття, боровся проти мадяризації, й тому підтриму­вав "Общество св. Василія", але під тиском державної адміністра­ції мусів його розв'язати. Функції "Общества..." перебрало ново-створене акційне товариство "Уніо"¹. Фірцак уболівав також і над економічним станом населення й тому у квітні 1896 р. звернувся до уряду з проханням, щоб уряд перевірив, в якому економічному стані перебуває населення Закарпаття.

Остаточно на домагання єпископа Ю. Фірцака угорський уряд вислав на Закарпаття свого уповноваженого, вищого урядовця Мі­ністерства хліборобства, Едмунда Еґана, родом ірландця, для пе­ревірки ситуації. Еґан подорожував від села до села, приглядався до життя-буття закарпатських селян сам, не чекаючи від нікого ок­ремих звітів, і ствердив катастрофічний стан українського населення під нестерпним визиском місцевих корчмарів-лихварів, внаслідок чого населення масово емігрувало до СІП. Пізнавши жахливе по­ложення українського селянина на Закарпатті, він написав спеці­альний "меморандум" до угорського міністерства хліборобства, в яком5» змалював дійсний стан. Еґан звертав особливу увагу на по­стійне голодне життя сільського населення й на систематичний ви­зиск його з боку жидів, що довів закарпатських селян до повної господарської руїни. "Цей нарід буде поволі занепадати матеріаль­но й морально щораз то нижче, доки не загине зовсім", — відзна­чає Еґан². Якщо уряд думає допомагати русинам,— писав Еґан мі­ністрові хліборобства, і хоч би частину їх урятувати від смерти, необхідно терміново взятися за оздоровлення всього недужого ор­ганізму"³. І це трохи допомогло.

Мадярський уряд позитивно зареагував на меморандум Еґана, і тодішній міністр хліборобства Дарані започаткував цілий ряд рс-

¹ Волошин А. Вказ. праця.— С 15—16.

² Закарпаття в очах мандрівника // Самостійна Думка.— 1935.—Ч. 5.— С. 374.

¹ Еган Е. Економічне положення руських селян в Угорщині.— Львів. 1901.— С. 37.

239

форм, відомих під назвою "Верховинська Акція", яку/спочатку за­провадив у Свалявській окрузі, потім поширив на Верховину, а в 1900 р. — на все Закарпаття. Завдянням "Верховинської Акції", яку часом називали також і "Рутенською Акцією", було поліпшити еко­номічний стан закарпатських русинів. У скорому часі появився за­кон про лихву, який гальмував жидівські зловживання так, що в 1914 р. жидівська комерційна діяльність практикувалася здебільшого в межах законів¹. Безземельних селян почали наділяти землею, за­сновувалися сільськогосподарські курси, промислові школи та по­зичкові каси дрібного кредиту. Так само почали привозити на За­карпаття расову худобу й будували на полонинах державні стайні й колиби². З 1898 р. угорський уряд почав видавати народною мо­вою тижневик "Неділя" (поучительно-господарска газета для уг-ро-руского народа), завданням якої було духовно прив'язувати за­карпатців до мадярської держави. Але цей часопис нехотячи спри­яв також і пробудженню приспаної свідомості мас. Незважаючи на байдужість тодішньої закарпатської інтелігенції до долі села, серед народу пробудилася самодіяльність, організувалися споживчі крам­ниці, читальні та просвітньо-аматорські гуртки³. Запровадженням "Рутенської Акції" були незадоволені лихварі й торгівці, які рані­ше могли безкарно визискувати селян. Вони ставили урядові всі­лякі перешкоди у здійснюванні того плану, а 20 вересня 1901 р. вбили й самого Еґана⁴.

Великим лихом для Закарпаття були часті неврожаї, де селяни і так збирали найнижчий урожай порівняно з іншими частинами Угорщини, ба навіть Європою. Не менше шкоди селянам Закар­паття завдавали і стихійні лиха, зокрема повені, які нищили не тільки урожай, але й весь господарський дорібок. У 1903—1904 pp. Закарпаття впало жертвою великої посухи, від якої загинула куку­рудза, що була головним продуктом харчування багатьох селян. Унаслідок низьких урожаїв зернових культур і картоплі, частих неврожаїв і шкоди від стихійних лих, селянство жило в злиднях й напівголоді⁵. "Життя закарпатських селян,— писав В. Гнатюк,— не можна назвати навіть життям, а скоріше животінням"'.

Хоча народ Закарпаття бідував, його край мав великі природні багатства, якого власниками були чужинці. Були там величезні лі­сові простори, які надавалися не тільки для будівельної індустрії, але також і для хімічної. Хімічну промисловість почали розбудову-

¹ Зеркаль С. Національні й релігійні відносини на Закарпатті.— Нью-Йорк, 1956.— С. 27.

² Там же.— С 374.

⁵ Закарпаття в очах мандрівника // Самостійна Думка.— 1935.—Ч. 5.—С. 234. ⁴ Сміян Н.К. Вказ. праця.— С. ЗО.

^s Там же.- С. 36-37.

⁶ Український вісник.—1906.— Ч. 5.— С 297.

240

вати з 1870 р. коштами Америки, Англії, Німеччини і Франції. З деревини, зокрема бука, стали виробляти деревне вугілля, оцет, ме-тиль, алкоголь, ацетон та різні інші хімічні продукти.

Наприкінці XIX ст. на Закарпатті почали видобувати з надрів землі граніт, каолін, мармур, вогнетривкі та гончарні глини, вап­няк тощо. Велике значення мало добування бурого вугілля та кам'яної солі з осередком у Солотвині — найбільшої соляної ко­пальні в Україні, що давала 200 000 т щорічно, тобто бл. 20% усієї соляної продукції України. Було там також декілька нафтових ко­палень, ґуралень, броварень тощо¹. При наявності такого розвитку промисловості здавалося, що надвишку робочих рук на селі повинна б абсорбувати зростаюча промисловість. На жаль, цього не стало­ся, а законодавство не забезпечувало інтересів закарпатського ро­бітництва й воно бідувало не менше від селянства.

Початок XX ст. характеризувався трьома важливими процеса­ми: а) посиленням мадярського утиску, б) новою хвилею москво­фільської пропаганди, г) виникненням народовецької, тобто наці­ональної української течії, що її репрезентувала група молодшої світської і духовної інтелігенції. Згідно з угорською конституцією, найвищим законодавчим органом був парламент, який складався із виборних народом послів. На жаль, кандидати на послів, навіть українського роду, не виступали під фірмою української національ­ної групи. Вибраний посол, чи посли-родовиті "українці, ніколи не творили своєї національної групи, а завжди входили до мадярських національних партій й публічно виступали як мадяри².

. „ vvni-ши // Розбудова наші.- 1931.

• ™ гп Промисловість України //

і др. Володимирів та ГМ. ироми

» Полонська-Василенко п. v

241

Статистичні дані про населення Закарпаття дуже контроверсій-ні. У 1826 р. налічувалось бл. 800 тис. і з кожним роком воно чи­сельно зменшувалось. За даними Я. Головацького, 1828 р. було 476560 українцш³. Багато з них підлягало асиміляції, як також ма­дяри фальшували статистичні дані перепису населення, і в 1880 р. начислювано вже тільки 395 тис. осіб. Перепис населення в 1900 р. виявив 537 тис, а в 1910 р. — 605 тис. осіб. Це був раптовий при­родний зріст населення, який спричинив земельну кризу, що була одиноким засобом прожитку сільського населення. Селянам нале­жало тільки 35% усієї площі Закарпаття, а великим власникам — ма­дярам і державі — 64%. Один тільки граф Шенбурн-Бухгайм мав ко­ло 100 тис. га, себто близько 20% усієї території Закарпаття⁴. Серед селян переважали т.зв. карликові господарства, половина яких ста­новила по 2—5 га (5 — 7,5 акрів). Багато людей було зовсім беззе-

мельних, що жили з праці рук у панських і державних лісах. Згід­но з державною статистикою, у 1910 р. 23% українців були найми­тами чи сільськогосподарськими робітниками, або жили з праці рук у панських і державних лісах. Ремісники з помічниками становили тільки 3%, а купці — 0,07% серед українського населення¹.

Асиміляційні, чи пак, денаціоналізаційні процеси також шкідливо відбилися на закарпатських русинах-українцях. Коли ж 1900 р. від­бувся загальний перепис населення Угорщини, то він виявив уже тільки 429 447 осіб українського роду. "Але українські вчені, які спе­ціально працювали над обчисленням угорських українців, доводять, що це число має бути побільшене принаймні ще на кілька десятків тисяч,— писав історик Дмитро Дорошенко,— так, що в тому часі бу­ло їх принаймні з пів мільйона. Це вказувало на те, що на протязі останніх 75 років XIX ст. багато русинів пословачилося, а ще біль­ше помадярилося"².

Незавидний економічний стан змусив закарпатських русинів-ук-раїнців до масової еміграції за океан, зокрема до СІЛА, початок якої можна датувати 1877 р. Емігрували переважно бідніші селяни, лю­ди молодшого віку, без родин, з наміром заробити трохи грошей і повернути назад у рідні сторони³. У 1905—1907 pp. із Закарпаття емігрувало удвоє більше людей, як у тому самому часі народилося. В Америці 1897 р. вже налічувалося бл. 100 тис. угорських україн­ців (разом з пословаченими греко-католиками з Пряшівщини), які на американців робили враження "найбільш темних, найбільш убо­гих і пригнічених з поміж усіх іммігрантів, які приїжджали з Австро-Угорщини." За даними чехословацького міністра закордонних справ того часу, Мілана Годжі, напередодні першої світової війни із За­карпаття емігрувала третина населення⁴.

Невідрадні економічні умови, які в перших роках переживали закарпатські емігранти в Америці, використали російські правос­лавні священики й доволі успішно пропагували серед них перехід на православіє. Цей рух щедро підтримував Російський синод, по­силаючи до Америки місіонерів, гроші й навіть видавав часопис "на малоросійськом наречії", тобто українською мовою, якою не вільно було нічого публікувати на українських землях під Росією. Очевидно, що в парі з православієм ширилося й москвофільство⁵.

При переписі населення в 1910 р. до списку угорського насе­лення були зараховані всі ті закарпатські русини, які хоч трохи ро­зуміли мадярську мову. Внаслідок того відсоток українського на-

селения Закарпаття значно понизився. Міністерство внутрішніх справ видало розпорядження про перейменування ряду сіл з укра­їнських назв на мадярські. В одному тільки Ужанському комітаті було змінено назви 76 сіл. Від українців вимагалося зміняти їхні слов'янські прізвища на мадярські¹. Ще наприкінці XIX ст. з іні­ціативи угорського уряду на Закарпатті почали творитися "куль­турні товариства", що їх завданням було мадяризувати українські прізвища. Вони розгорнули доволі успішну діяльність, але не се­ред українського населення. За офіційними даними у першій по­ловині 1900 р. 2500 закарпатців перемінили своє прізвище, але це були в основному жиди та німці, українців між ними було дуже мало.

Першим представником модерного українства, що поцікавився і взяв собі до серця долю закарпатських українців, був Михайло Драгоманов, який двічі відвідував Закарпаття (1875 і 1876 pp.) і по­інформував своїх земляків про їх нужденне становище. Услід за тим, починаючи з 1890 pp., Закарпаттям зацікавилися галицькі вчені: письменник Іван Франко, етнограф Володимир Гнатюк, природо­знавець і філолог Іван Верхратський, історик Степан Томашівський та інші, які зробили свій вклад в національне відродження тої за­недбаної землі. Федір Вовк провадив там антропологічні досліджен­ня. Під їхнім впливом співпрацювали з Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові історик священик Юрій Жаткович, дослідник літератури Г. Слипський та ін.

У таких жахливих політичних, культурних й економічних умо­вах під мадярським пануванням захопив Закарпаття вибух першої світової війни у серпні 1914 р. Українська молодь Закарпаття була мобілізована до угорської армії, щоб проливати кров і вмирати за інтереси держави, яка їх переслідувала.

.' Там же.—с 8.

і

¹ ШтефанА. Вказ. праця.— С. 278.

² Дорошенко Д. Вказ. праця.—С 3—4.

⁵ Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1955— 1957.-Т. 2.- С. 724.

⁴ Сміян Н.К. Вказ. праця.— С. 77.

⁵ Дорошенко Д. Вказ. праця.—С. 10.

242

Розділ IV

ПІД РОСІЙСЬКОЮ ЗАЙМАШЩШОЮ (1861-1914 pp.)