Боротьба за український університет

Одною із пекучих проблем Галичини на переломі XX ст. було пи­тання українського університету. Заснований у Львові 1784 р. ціса­рем Иосифом II університет з німецькою мовою викладання мав бу­ти переданий українцям так швидко, як тільки вони розвинуть задо-ВІльно свою мову. У 1822 р. поляки домоглися кафедри польської МОВИ й літератури, яка там існувала аж до 1848 p., коли ректор Тав-гер заявив, що "цей університет слід вважати українським", та що пін ще через деякий час буде німецько-український. Того ж самого року відновлено там кафедру української мови й літератури, де ви­кладачем був призначений Яків Головацький.

Заходами А. Ґолуховського 4 липня 1871 р. цісар Франц Иосиф до і вол и в замінити німецьку мову польською і професори мали ВІЛЬНУ руку, якою мовою викладати свої предмети, українською •ні польською. А тому що більшість професорів були поляки, у Пекінському університеті запанувала польська мова. У 1878 p., помимо цісарського декрету з 1781 p., новообраний ректор Лев Підміський заявив, що університет за своїм характером повинен

206

207

стати польським. Професори-українці і студенти запротестували проти того, але поляки вперто проводили в життя своюі політику й антукраїнський рух в університеті скріплювався. Так почалася бо­ротьба за український університет у Львові, з одного року, парла­ментарним шляхом за посередництвом численних виступів укра­їнських послів у Віденському парламенті, а з другого — шляхом незалежних акцій українського студентства, демонстрацій, страй­ків, а також т. з. "буч". У 1883 р. українські студенти на своїх вічах поставили категоричну вимогу запровадження української мови та відкриття кафедри історії України у Львівському універ­ситеті.

У липні 1899 р. студенти-українці організували свій з'їзд, на яко­му обговорювано питання надання Львівському університетові ук­раїнського характеру. Однак, стративши надію на відвоювання Львівського університету і взагалі на позитивне полагодження спра­ви, вирішили домагатися окремого українського університету. Цю думку підхопило українське суспільство й українські посли на чолі з Костем Левицьким поставили це питання у віденському парла­менті на денний порядок. Але позитивного висліду та вимога не дала, за винятком того, що в 1894 р. в існуючому університеті від­крито кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на істо­рію Східної Європи" з українською мовою викладання. На викла­дача запрошено Михайла Грушевського з Києва. Але боротьба за окремий український університет продовжувалася. На своєму вічі в 1901 р. студенти вимагали створення в міжчасі паралельних кла­сів з українською мовою викладання в усіх трьох факультетах (права, медицини й філософії) та двомовних університетських формулярів, в українській і польській мовах.

Тим часом українські делегації оббивали пороги у віденському парламенті з вимогою окремого українського університету. Дійшло до поважного конфлікту поміж студентами поляками, які стали в оборону "польського" університету, та українцями. Демонстрації ставали щорічним явищем і повторялися в 1903 p., 1906 p. і де­кілька разів у 1907 р.

У січні 1907 р. студенти влаштували одну з найбільших "буч", внаслідок якої поліція арештувала 99 студентів, серед яких були Ми­рослав Сочинський, Володимир Левицький, Іван Крип'якевич, Пет­ро Карманський та багато інших, (відома тоді "Справа 100"). Обо­роняти безплатно заарештованих зголосилися найбільш відомі адвокати—Кость Левицький, Микола Шухевич і Володимир Ста-росольський, але до суду справа не дійшла. Студенти 21 лютого оголосили голодовий страйк з вимогою, щоб їх випустили й на су­ді вони могли відповідати "з вільної стопи". Польський крайовий суд вирішив звільнити з тюрми тільки найбільш ослаблених, але студенти солідарно заявили, що вийдуть усі, або ані один, що во-

ни готовіївмерти голодною смертю. І суд випустив усіх 27 лютого, а українська громадськість стрічала їх як героїв¹.

У 1907 р. міністр освіти обіцяв ту справу розглянути, і коли по трьох роках поляки стали вимагати, щоб парламент офіційно ви­знав Львівський університет як польську установу, українці орга­нізували численні віча, на яких схвалювано вимогу окремого укра­їнського університету. Тим часом поляки вирішили розв'язати те питання силою. Вони організували "боївки", які часто нападали на студентів-українців. Це викликало реакцію серед українського студентства й 1 липня 1910 р. дійшло до збройної сутички, в якій загинув студент Адам Коцко та було багато поранених з обох боків.

У справу вмішалася поліція і заарештувала 127 студентів-україн­ців, серед заарештованих не будо ні одного поляка. З них суд по­карав 101 тюрмою і позбавив академічних прав. Справа пішла до Відня і цісар потвердив кару десятьом, а 91-го студента звільнив.

Українські посли до віденського парламенту внесли негайну скаргу до прем'єра уряду з вимогою окремого українського універ­ситету. Справа знову затягалася, бо хоча австрійський уряд годив­ся такий університет відкрити, проти цього виступив польський по­літик професор В. Грабський і контрольована поляками Львівська міська Рада.

До польсько-українського антагонізму долучився ще й ректор Львівського університету Дембінський, який 14 грудня 1907 p., всу­переч розпорядженню міністерства, щоб т. зв. імматрикуляцію від­читувати латинською мовою, відчитав польською мовою. Коли ж студенти-українці запротестували, тоді польські шовіністи кинулися на них і важко їх покалічили². Це викликало протест українських послів у віденському парламенті.

Справа українського університету у Львові не переставала бути актуальною. Після довгих торгів, цісар остаточно погодився, щоб для українців був збудований окремий університет не пізніше як до 1916 р. Прихильне ставлення австрійських властей у Відні було викликано напруженими міжнародними відносинами, а зокрема, між Австрією і Росією. Австрія хоч-не-хоч мусіла щось обіцяти для українців, щоби зберегти їхню лояльність.

У 1914 р. Галичина відзначала століття народин Тараса Шев­ченка. Величаво був зорганізований шевченківський здвиг 28 чер­вня 1914 р. у Львові, в якому взяли участь всі молодечі організації, близько 12 000 членів "Січей", "Сокола", "Пласту", "Українських Січових Стрільців" та спортових дружин. Були там також представ-

¹ Лшора А/. Один із сорока мільйонів. Машинопис, на правах рукопису.— Львів, 1993.- С 132-133.

² Левицький К. Вказ. праця.— С 462-463.

208

209

ники чеських, хорватських та словінських руханкових товариств. І, власне, на цьому здвизі наспіла вістка про вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда і його дружини в Сара­єві, що стала приводом до вибуху першої світової війни.

БУКОВИНА

Буковина — це край між середнім Дністром і головним хреб­том Карпат у басейні ріки Прута й горішнього Серета на погра-ниччі української та румунської національних територій. Назва Бу­ковина вперше стрічається у XIV ст. і походить від великих буко­вих лісів. Спочатку вона означала простір на кордонах тодішньої Молдавії й Польщі; згодом, зокрема, після захоплення Буковини Австрією, вона поширилася на весь край¹.

Від X ст. територія сучасної Буковини становила частину Ки­ївської держави Руси-України. Буковина разом з іншими землями в долині між ріками Дністром і Прутом, що простягаються аж до Дунаю і Чорного моря, була заселена в основному українськими племенами і в XII ст. творила частину Галицько-Волинської дер­жави. У тих часах Буковина була мостом між північним заходом Галицько-Волинської держави і Чорним морем, де простягалася тоді могутня Візантійська імперія.

У 1241 р. Буковина потрапила під зверхність татарських ханів і була відділена від Галицько-Волинської держави. Пізніше мол­давська колонізація посунулася далі на північ і Буковина стала ча­стиною молдавського князівства. Молдавія не тільки не усунула ав­тохтонного українського населення, але й сама потрапила під вплив української культури й політичного розвитку².

З упадком Візантійської імперії у XV ст. на південному сході Європи і на Близькому Сході виросла нова Оттоманська імперія, яка у XVI ст. поширила своє володіння і на Молдавію, у складі якої знаходилася Буковина. Наприкінці XVII ст. у середущій, як і в південній Молдавії, процес румунізації переміг і українська мова зникла з церкви й урядових установ. Одначе у північній частині Молдавського князівства, тобто сучасній Буковині, збереглося не тільки автохтонне українське населення, але також його мова, по­бут, культура. у У часі російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Молдавію й Во­лощину, що були під зверхністю турецького султана, захопили ро-

!

сійські війська. Від 1769 p. вони перебували на Буковині, а їхнє командування у Чернівцях. Але успіхи Росії у війні з Туреччиною, яка готувалася до наступу на Балкани, занепокоїли Австрію. Тому, коли Туреччина запропонувала Австрії посередництво між воюючи­ми сторонами, Австрія радо на те погодилася. В остаточному ви-сліді, це коштувало Туреччині північної частини Молдавського во­єводства — Буковини.

Беручи до уваги стратегічне значення Буковини, яка єднала Га­личину з Семигородом, Австрія скористала зі скрутного положення Туреччини і в порозумінні з російським командуванням у 1774 р. ввела свої війська до північної частини молдавського воєводства, тобто сучасної Буковини. У переговорах з Туреччиною Австрія ви­сунула свої історичні претензії на Буковину на підставі колишньої приналежності її до Покуття¹.

Австрійська цісарева Марія Терезія, окупувавши Галичину при першому розподілі Польщі 1772 p., вважала себе правним спадко­ємцем також і окупованої частини Молдавії, як колишньої скла­дової частини галицького королівства. Знеможена війною Туреч­чина погодилася на вимогу Габсбургів і 7 травня 1775 р. підписала у Константинополі договір, згідно з яким Австрія перебрала ту те­риторію під своє панування. Цій трансакції спротивився молдавсь­кий воєвода Ґрігоре Ґіка, але його протести не принесли користі, і він за те наклав головою.

Цій території, яка становила близько 10 500 квадратних кіло­метрів, австрійський уряд офіційно надав популярну тут ще з XIV ст. назву Буковина. А оскільки Буковина від півночі й заходу ме­жувала з Галичиною, то у 1786 р. її як окрему округу з адміністра­тивним центром у Чернівцях прилучено до Галичини.

(Буковина 1774 р. мала заледве 277 заселених пунктів, у тому три більших міста: Сучава, Серет і Чернівці. Перший перепис населення в 1774, р. виявив, що на терені Буковини проживало 14 650 родин, в тому числі 22 родини бояр, 175 родин дрібної шляхти, на загал 75 000 осіб. За національним складом населення Буковини стано­вило 60% українців, 26% румунів та 5% інших національностей (ци­гани, жиди, вірмени тощо)². Молдавське, тобто румунське населення розміщалося в основному в південних районах Буковини.

З переходом Буковини під владу Габсбургів, австрійський уряд намагався збільшити населення за допомогою імміграції з інших своїх або й чужих теренів. З цього скористали найбільше молдавські румуни, а в деякій мірі й українці з Галичини. Почався також ве­ликий наплив німців, дещо поляків, зокрема на різні високі та се-

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Львів, 1993.— Т. 1 (Переви­ дання в Україні).—С 187—188.

² Nowosiwsky І.М. Bukovinian Ukrainians; a historical background and their selfdetermination in 1918. Translated from Ukrainian by Walter Dushnyk.—New York, 1970.— P. 14—15.

210

¹ Onciul D., Polek Y. Landesgeschichte //Die 6stterreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild.— Wien, 1899.— Band 20: Bukowina..— S. 123.

² Nowosiwsky I. M. Op. cit.—P. 36.

211

редні урядові посади. Згідно з військовим переписом у 1840 р. бу­ло вже 339 669 мешканців, які проживали у трьох містах, двох пе­редмістях, чотирьох містечках та 278 селах. Серед них було 449 ду­ховних осіб, 1840 шляхти-боярів, 454 урядовців і пенсіонерів, 375 мистців і ремісників та 26 ПО господарів. Молоді від 1 року до 18 літналічувалося 85 517 осіб, а всіх жінок 168 548^і.

ҐБуковина творила окрему округу, якою завідував окружний ста­роста, відповідальний перед галицьким губернатором. Окружними старостами були звичайно німці, або румуни, які, за малими виїм­ками, послушно виконували розпорядження галицької адміністра­ції, що знаходилася в руках поляків^

За час перебування Буковини пщ австрійським пануванням й завдяки австрійській імміграційній політиці, населення її зросло в 1900 р. до 723 000 чол., а в 1910 до майже 795 тис. осіб. Отже, воно зросло більше як у десять разів і стало багатонаціональним. Незва­жаючи на те, українці все таки залишилися найбільш чисельною групою, понад 305 тис. або 38,4% усього населення, і в Північній Буковині становили переважну більшість. На другому місці були румуни — 273 250 або 34,4%, і становили більшість у Південній Буковині. Не цілих 168 850 (21,1%) становила німецька група, яка проживала здебільшого в містах, як державні урядники, а головно в Чернівцях; поляки начисляли поверх 36 тисяч (4,6%) та понад 11500 (1,5%) інших національностей, а в тому найбільше жидів².

У гірських околицях Буковини, тобто на Буковинській Гуцуль-щині, за молдавського періоду не було панщини, бо не було панських маєтків та інших господарських споруд, ані панської ор­ної землі, на якій селяни мали б відробляти панщину. Однак біль­шість селян "на долах", тобто на буковинських низинах, була під­даними різних панів-бояр, але їхні взаємовідносини нормувалися "Золотою Грамотою" воєводи Олександра Гіки від 1 січня 1766 р. На підставі цієї грамоти піддані селяни мали відробляти 12 днів панщини на рік (4 дні навесні, 4 — влітку і 4 восени) та платили панові десятину з урожаю. Самі ж пани-бояри всю свою землю від­давали в користування селян і самі рідко мали своє власне госпо­дарство. Крім того, було ще й багато інших зобов'язань супроти панів, як також супроти держави, якій платили податки. Подібно як і в Галичині пани-бояри на Буковині надуживали своїми пра­вами і вимагали від селян далеко більше, як на це дозволяв закон. Однак панщина на Буковині не була така жахлива, як у Галичині. Алечїсе ж таки Буковина перебувала у занедбаному стані й новий австрійський володар почав запроваджувати деякі реформи, щоб під­нести добробут новозайнятого краю-4

Цісар Иосиф II 1781 p. окремим декретом замінив кріпаччину, в якій селяни, чи пак "душі", вважалися власністю пана-поміщи-ка, на панщину, в якій пани були власниками не селян, але зем­лі, яку селяни "діставали" від панів для власного користування. У цей час землевласники почали закладати на Верховині, тобто на Гуцульщині, господарські споруди (корчми, млини тощо) і притя­гати до роботи підлеглих їм селян, але це відбувалося тільки на основі договорів, бо "Золота Грамота" не передбачувала примусо­вої праці-панщини¹. Згідно з декретом цісаря, селяни мали самі складати умови зі своїми панами-боярами, щоб визначити, скіль­ки кожний з них мусів працювати на пана за одержану від нього землю. Так повільно заходила панщина й на Буковинську Гуцуль-щину. Але згідно з законом, селяни завжди мали право вносити скарги на своїх панів-дідичів, коли вони надуживали зі своїх прав. У 1788 р. уряд затвердив для селян право на власність тих грунтів, які були в їхньому користуванні.

ҐУ Чернівцях 1782 р. створено окрему буковинську православну митрополію і засновано духовну семінарію для кандидатів на пра­вославних священиків, спершу у Сучаві, а в 1789 р. її перенесено також до Чернівець. Австрійський уряд 1786 р. відібрав від мона­стирів і церковних парафій землю та створив з них Реляійний Фонд Буковини^

Унаслідок того, що через кілька століть Буковина перебувала у складі Молдавського воєводства, її аристократія складалася здебіль­шого з молдавських бояр — румунів, хоча населення її було в ос­новному українським, чи як тоді називали — руським. Молдавські аристократи, подібно як і польські в Галичині, швидко зуміли знай­ти шлях до двору Габсбургів у Відні й були визнані речниками Бу­ковини. Своє впливове становище вони вживали не тільки для влас­них вигод, але також і для румунізації краю.

Від 1785 р. на Буковині засновано цілий ряд шкіл. Але знову ж таки завдяки впливам румунських бояр, у цих школах мовою на­вчання була німецька або румунська. Оскільки вчителями були ру­муни, то школи стали засобом румунізації українських дітей.

Від Віденського Конгресу до Революції 1848 р.

Після Віденського Конгресу 1815 р. в Європі почалася жахлива реакція, на чолі якої стояв австрійський канцлер князь Климент Мсттерніх. Бояри використали це і домоглися збільшення панщи­ни з 12 днів на рік до 70, а подекуди й до 100 днш². Пани без­правно забирали у селян землю, ліси й пасовиська й вимагали до-

¹ Bendella Т. Die Bukowina im K6nigreiche Galizien.—Wien, 1845.—S. 9.

² Nowosiwsky I.M. Op. cit.— P. 167.

212

¹ Історія Гуцульщини.—Чікаго, 1975.— Т. 1.— С 73.

² Полонська-Василеико Н. Історія України.—Мюнхен, 1976.— Т.2.— С.334.

213

цаткових послуг для себе. Особливо жорстко відчули це безправ'я гуцули, де законом була воля бояр.

Найбільш докучливим було т.зв. "пропшаційне право", за яким селяни повинні були купувати річно певну кількість алкогольних напоїв лише в корчмах своїх панів. Тому кожний пан прагнув від­крити якнайбільше корчм. Наприклад, у невеликій Русько-Кимпо-лунзькій окрузі на 2767 селянських дворів припадало 93 корчми, приблизно одна на 25—30 дворів¹. Здебільшого пани здавали кор­чми в оренду (звичайно жидам), а орендарі наживалися на здир­ствах та обмані селян. У корчмах горілку давали селянам у борг, внаслідок цього їх часто обманювали, борги зростали й через те вони не рідко тратили ціле своє господарство. Хоч австрійський уряд і заборонив силою нав'язувати селянам напої або давати їм у борг чи під заклад, орендарі не звертали на це уваги. "Справа в тому, що гірський селянин ніколи не мав грошей і коли б йому давали горілку лише за готівку, то він майже ніколи б не відвіду­вав корчми"²,—писалося у скаргах до уряду. А це означало, що він не потрапив би в борги, які його руйнували.

Водночас завіз горілки до корчми був також обов'язком селян. У згаданій уже гірській Русько-Кимполунзькій окрузі кожний селянин, що мав коня, повинен був безплатно привозити у панські корчми го­рілку, а хто не мав коня, платив відповідний податок панові. Через бездоріжжя горілку довозили лише в'ючним шляхом, тобто в де­рев'яних бочілках, нав'ючених на коней, що забирало день, або і два.

Поруч із панщиною докучливою була також і військова повин­ність, яку введено на Буковині у 1831 р. Тоді це була справжня і довголітня неволя, бо служба в австрійській армії тривала 14 років і лише з 1845 р. була зменшена до 8 років. Власті визначали, скільки рекрутів повинні були давати окремі округи, а окружні старости давали вказівки домініям про виділення певної кількості людей, тоб­то пани були уповноважені призначати рекрутів. Цим правом во­ни часто зловживали й віддавали в рекрути людей, які їм були не вигідні. У призначений день мандатори разом зі своїми помічни­ками несподівано забирали хлопців, заковували в кайдани й від­правляли до окружного уряду³.

Селяни вносили скарги до крайової галицької адміністрації про ті всі безправства, але уряд не став в обороні селян. Для подачі скарг селяни вибирали громадських делегатів, або т.зв. пленіпотен-тів, тобто уповноважених, які повинні були захищати інтереси гро­мад у різних справах, а особливо під час суперечок з боярами. 06-

¹ Шевченко Ф.П. Лук'ян Кобилиця: з історії антифеодальної боротьби селянства Буковини в першій половині XIX ст.—Київ, 1958.—С. 47—48.

² Там же.

³ Там же.—С 50—51.

рання делегатів було дозволено цісарським декретом ще наприкінці XVIII ст. і від кожної громади вибиралися по два делегати. У сер­пні 1840 р. з гірських околиць Буковини 22 громади писали ціса­реві, що дідичі загарбали від них неправно ліси і здирали нена­лежні данини. Гуцули скаржилися, що вже 25 років судяться з па­нами, але не знайшли справедливості. За цей час громади написа­ли 27 скарг самому цісареві, 27-губерніальній канцелярії у Львові і безліч в окружний уряд, три рази висилали делегацію до Відня. Для розгляду скарг у гори направлялися десять комісій, але жодна з них не вела справи в користь селян. Більше того, ці комісії навіть за­лякували селян і намовляли перестати судитися з панами¹.

Брак позитивної акції з боку уряду допроваджував до розпачу де­які громади й вони відмовлялися виконувати панщину. У відповідь на те уряд присилав військові каральні частини, які не тільки знуща­лися над селянами, але ще й жили їхнім коштом декілька тижнів, руйнуючи і так бідне гуцульське село. Лукіян Кобилиця, з села Пу-тилів Русько-Кимполунзької округи, був одним із уповноважених пленіпотентів у 1839 p., який намагався легальними засобами випра­вити кривди, заподіяні гуцулам. Коли ж до цього не дійшло, селяни виступили з одвертим бунтом проти утисків і гніту румунських діди­чів. Остаточно дійшло до збройного повстання в 1842—1843 p., відо­мого під назвою "Гуцульський бунт", який очолив Лукіян Кобилиця. Центром того бунту була буковинська Гуцульщина, але він скоро поширився й на сусідні з нею райони. За свою діяльність Л. Коби­лиця був переслідуваний і покараний в'язницею.

Навесні 1846 р. селяни Русько-Кимполунзької округи написали ще одну скаргу цісареві до Відня про знущання дідичів над ними і про загарбування найкращих лісш і полів, як також і про зловживан­ня при наборі рекрутів. Ця скарга знайшла належний відгук у Відні, бо була передана 1 вересня до Львова із допискою "загрожує небез­пека". Але тут вона знову застрягла в якомусь уряді, не дочекавшись якоїсь акції з боку державних чинників. У жовтні 1847 р. селяни се­ла Путилова подали того ж самого змісту нову скаргу на дідичів гу­бернаторові Стадіонові у Львові, який 13 січня 1848 р. доручив буко-ііинському обласному урядові розглянути ту справу і до кінця квітня иоііідомити про наслідки слідства. До окружного уряду в Чернівцях І кш'тня 1848 р. наспіла бажана інформація, але довести її до кінця не іідалося, бо у Відні вибухла революція, яка усунула реакційний уряд Мсттерніха.

Школа й освіта в XIX ст.

Поруч з економічним визиском, практикованим дідичами та їх­німи доііі|)сними, продовжався і культурний утиск. Румунська верхів-

¹ Тим же.—С. 88.

214

215

ка на Буковині, так само як і польська в Галичині, не бажала освіче­них селянських мас, зокрема українських, і тому не допускала до шкіл української мови. У 1780 р. на Буковині не було жодної публіч­ної школи, в 1788 р. їх було вже 12 (дві нормальні взірцеві й 10 по­вітових), а в 1792 р. — 32 школи і запланованих було ще 28. Влада це оправдувала браком українських книжок, хоча такі книжки були в су-сідній Галичині. Зате вона протегувала румунську мову в школі й да­вала гроші на видавання шкільних підручників румунською мовою.

У 1805 р. буковинські школи підпорядковано під нагляд львівсь­кої польської римо-католицької консисторії, яка так повела спра­ву, що в короткому часі залишилось тільки 15 шкіл, причому не було ані одної української, крім приватних т.зв. дяківок, у яких дяки вчили читати кирилицю і гражданку¹. Надалі цей стан дещо поправився, однак в 1843 р. на Буковині було лише 25 шкіл, та й то здебільшого так звані тривіальні школи, в яких учили лише читати, писати й лічити. Навчання велося німецькою, румунською або польською мовами². Отже, село залишалося без належної осві­ти, бо єдиними установами там були — церква і корчма. Підпо­рядкування буковинських шкіл римо-католицькій консисторії стрі­нуло великий протест, оскільки Буковина була в основному пра­вославного віровизнання.

Коли нагляд над школами в 1850 р. перебрала православна бу­ковинська консисторія на чолі з єпископом Євгеном Гакманом (1793—1873), цей стан поправився, але рішучий перелом в розвит­ку шкільництва зробив аж державний закон з 1868 р.

Прилучення Буковини до Галичини на початку не було корис­ним, бо до румунізації прилучилася ще й полонізація українського населення, насаджувався римо-католицизм. Але в другій половині того періоду, коли зросла національна свідомість українців Гали­чини й Буковини, таке прилучення виявилося корисним.

Буковина в Австрійській імперії до 1848 р. вважалася політич­ним закутком. "Спокійно і мирно було в нашому краю,— писав сучасник революційних подій Л. Ставфе-Сімігіновіч у своїх спога­дах.— В політичному житті брали участь лише окремі одиниці. Про національний рух мало було чути ... Для тих небагатьох оди­ниць, що порушували суспільний спокій тільки тоді, як дозволяли собі в корчмі забагато, вистачало тих кількох поліцейських, що були на послугах громадських урядів ... Буковина була далеко віддалена від усього, що означало великий світ, і тому губилася вона поміж іншими краями австрійської монархії"³.

¹ ГнатюкВ. Національне відродженнє австро-угорських українців (1772—1880 pp.).— Відень, 1916.-С. 14.

² Там же.—С ПО.

^} Шевченко Ф. П. Вказ. праця.—С. 130.

Революція 1848 р.

У березні 1848 р. на Буковину дихнуло новим вітром Весни На­родів.

Революційні рухи відбулися у Чернівцях та інших містах, де ство­рено навіть "національну гвардію", до якої входили міщани, реміс­ники, а також студенти духовної семінарії та гімназії. Але се­лянський рух організаційно майже не був зв'язаний з подіями, що відбувалися в містах, які становили чужонародні острови поміж ук­раїнськими селами. Більшу активність виявили українці в часі вибо­рів до віденського парламенту, бо для українців Буковини ті вибори були свого роду плебісцитом. І, незважаючи на різні махінації дер­жавної румунської адміністрації, вони вибрали, на всіх призначених для Буковини вісім послів, п'ять українців, двох румунів та одного німця. Одним із тих п'яти послів українців був Лукіян Кобилиця, провідник "Гуцульського бунту" взимку 1842—1§43 р. і 1оЧ7 р. Два румунські посли були обрані у південно-буковинських округах, Ра-дівецькій та Гурагуморській. Ті вибори заперечили румунські твер­дження, ніби Буковина є компактним румунським краєм¹. Хоча бу­ковинські посли-українці були майже неписьменні селяни, але в парламенті вони діяли спільно з послами-українцями з Галичини. І коли Головна Руська Рада висунула домагання, щоб території, засе­лені русинами, тобто українцями, виділити в окремий Коронний Край, буковинські посли підтримали цю пропозицію й домагалися, щоб Буковина ввійшла до того коронного краю.

Весна Народів на Буковині

Але хід подій на Буковині був дещо інакший, ніж у Галичині. Декрет про скасування панщини від 15 травня 1848 р. не стосу­вався Буковини, хоча вона була її складовою частиною. Це викли­кало нові бунти, й селяни відмовлялися відробляти панщину. Уряд присилав військо, яке змушувало селян до праці, а тих, що від­мовлялися, дідичі карали по 50 буків кожному. Щойно 9 серпня 1848 р. під тиском селянських заворушень поширено декрет і на Буковину. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити дідичам за своє звільнення дві третіх викупних плате­жів, а держава платила одну третю. Закон про скасування панщи­ни та про викуп панщизняних повинностей набрав сили Щойно з 7 вересня 1848 p., тобто після його затвердження цісарем.

Незважаючи на видані декрети від 9 серпня та 7 вересня 1848 j)., дідичі далі змушували селян виконувати різні панщизняні повин­ності. Слід підкреслити, що 1848 р. на Буковині був неврожай,

¹ Nowosiwsky І. М. Op. cit.— P. 52.

216

217

нищила посіви і саранча. У додатку до того в краю лютувала холера. У листопаді-грудні 1848 р. почалися селянські заворушен­ня, які очолив Лукіян Кобилиця. Ліквідувати повстання властям удалося щойно влітку 1849 р. Вони арештували Л. Кобилицю, який внаслідок жорстоких тортур помер 24 жовтня 1851 р. у тюрмі м. Ґураґумор¹.

Розігнавши перший парламент, цісар Франц Иосиф І проголо­сив 3 березня 1849 р. нову конституцію, на базі якої Буковина стала окремим від Галичини коронним краєм. Румуни намагалися прилучити Буковину до заселеного здебільшого румунами Семиго-родя, але їм цього не вдалося осягнути у великій мірі завдяки єпископові Є. Гакманові, який рішуче виступив проти того. Тоді вони повели кампанію за відокремлення Буковини від Галичини і надання їй автономних прав. Цісар залишив Буковину окремим коронним краєм, що остаточно переведено в життя щойно 6 бе­резня 1853 р. Вслід за тим її поділено на 15 повітів на чолі зі старостами, які підпорядковувалися президентові провінційного уряду в Чернівцях. Цей стан тривав аж до 22 квітня 1860 p., коли Буковину знову підпорядковано як окрему область галицькому урядові. Буковині повернено статус коронного краю з правом внут­рішньої автономії 26 лютого 1862 р. і цим закінчилося намагання румунів об'єднати її з Семигородом та Банатом, з яких вони планували створити Велике Воєводство Румунів.

Буковина отримала свій власний сойм, до якого входило спер­шу ЗО виборних послів, але виборчі мандати були поділені на стани: Релігійний Фонд — 2 мандати, великі землевласники — 8, сільські громади — 12, міщани — 5 (Чернівці — 2, а Радівці, Серет і Сучава по одному), купці і промисловці — 2 і єпископ з уряду — 1 мандат. Тому що єпископ і великі землевласники були, як прави­ло, румунами, то румуни домінували у тому соймі. Щойно 1910 р. в Австрії була введена виборча система національних курій, і мандати розділено поміж національні групи більш-менш пропорцій­но до населення. Тоді число мандатів у Буковинському соймі збільшено до 63². У виборах до буковинського сойму в 1870 р. на 27 послів було всього чотири українці, а між ними єпископ Євген Гакман. У 1890 р. до сойму вибрані три свідомі українці— Єротей Пігуляк, Іван Тимінський і Василь Волян; в 1892 р. до них дійшов ще проф. Степан Смаль-Стоцький, а в 1903 р. число послів-українців у буковинському соймі зросло до шести³.

¹ Шевченко Ф. П. Вказ. праця.—С 187. ^г Nowosiwsky І. М. Op. cit.—P. 54—55.

³ Буковина, її минуле і сучасне (за ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана і А. Жу­ковського).— Париж—Филадельфія—Детройт, 1956.—С. 253.

Після реорганізації виборчої системи у виборах 1911 р. до бу­ковинського сойму ввійшло 17 українців (15 від Націонал-Демок-ратичної партії, на чолі з бароном Миколою Васильком, Теодот Га-ліп від Радикальної партії й Микола Гаврищук від Соціал-Демок-ратичної). Крім соціал-демократа М. Гаврищука, 16 українських по­слів творили посольський "Український клуб" на чолі з М. Василь­ком. Але цей сойм мав тільки одну сесію і через напружене за­гальнополітичне положення на Буковині більше не скликався.

До віденського парламенту в 1890 р. був обраний Василь Волян, якого в 1893 р. замінив Сидір Винницький. Значення буковинських українців в австрійському парламенті зросло лише в 1898 p., коли послом став барон М. Василько. Цей визначний дипломат добре орієнтувався в загальних політичних справах Австрії і, використову­ючи свої зв'язки з впливовими віденськими достойниками, багато зробив для поліпшення становища українців на Буковині у політич­ній, культурній і церковній ділянках. Разом з М. Васильком у ві­денському парламенті від 1898 р. засідав також і Євген Пігуляк¹.

Важливою і корисною зміною для українців Буковини була кон­ституційна гарантія рівноправності усіх національностей у межах Австрії. Однак під кінець 1851 р. цісар скасував конституцію й Ав­стрійська імперія повернула в нову добу реакції, яка потривала ці­ле десятиліття.

Боротьба за національні права

Через брак власної інтелігенції Буковина не виявила великої по­літичної активності в часі Весни Народів. Визначною постаттю того часу був православний єпископ українець Євген Гакман (1834— 1873), який реорганізував свою єпархію та підніс рівень православ­ного духовенства.

У часі прилучення Буковини до Австрії, більша частина її нале­жала до Радівецької єпархії, а менша до Сучавської. Обидві ці єпар­хії підлягали молдавському митрополитові в Яссах. Але австрійський уряд не бажав собі, щоб духовна влада над^ його підданими знахо­дилася поза кордонами імперії, тому цісар Иосиф II видав 24 квітня

1781. р. "патент", згідно з яким усі парафії, церкви й монастирі Пра­вославної Церкви в Буковині віддав під владу Радівецького єпис­копа Досифея Херескула, який з "єпископа Радівців" став "єпис­копом Буковини". На підставі цісарської постанови від 13 лютого

1782. р. єп. Херескул переніс свою катедру до Чернівець, де збудо­вано для нього нову пишну резиденцію².

¹ Там же.-С. 258-259.

' Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви.— Нью-Т. 3.- С XV.

218

219

Вщ 1783 до 1873 p. Буковинська єпархія підпорядковувалася пра­вославному митрополитові у Карловицях (Хорватія). Заходами єпис­копа Є. Гакмана Чернівецьку єпархію 1873 р. піднесено до стану митрополії й вона отримала незалежність як Буковинсько-Далма-тинська митрополія. В такому стані вона перебувала аж до розвалу Австро-Угорської імперії в 1918 р. В 1840 р. єпархія поділялася на ві­сім деканатів, які складалися з 148 парафій та 24 місцевостей. Крім того, до православної єпархії належало ще три монастирі, у Путній, Сучавиці та в Драгомірній. Понад дві третіх, або 269246 осіб належа­ло до Православної Церкви, одна третя до інших віровизнань: 37738 римо-католиків, які мали один деканат, 9626 осіб різних інших християнських релігій та 10 293 особи жидівського віровизнання¹.

Говорити про національну свідомість буковинських українців у цьому часі важко, але вони знали й любили свою мову й тому поміж населенням сіл та адміністрацією, яка була в румунських руках, проходила затяжна боротьба за введення української мови до буковинських шкіл. Румунська мова у школах, якої діти не розуміли, відштовхувала їх від школи і сприяла зростанню негра­мотності. У 1811 р. цісарська Комісія освіти доручала, щоб у но-возапланованих 17 "тривіяльних" школах Буковини, у громадах зі змішаним румунським й українським населенням, учителі знали мову мешканців села. У березні 1844 р. згадана Комісія наказувала, щоб у публічних школах, на території між Прутом і Дністром, була введена українська мова. Але місцева румунська адміністрація са­ботувала це розпорядження. Згідно з переписом населення 1846 і 1851 pp., загальна кількість населення становила 447 095 осіб, в тому числі 188 288 українців (42,11%) і 175 670 румунів (39,30%), 37 855 німців (9,47%), 29187 жидів (6,53%) і 10086 або 3,59% ін­ших². Отже, румуни становили тоді дещо більше третини населен­ня, яке в основному проживало в південній Буковині. І тоді як в усіх селах із румунським населенням мовою навчання в школах була румунська, румуни робили всілякі перешкоди, щоб не допу­стити українську мову до школи в українських селах, твердили, що буковинські українці— це насправді зукраїнізовані румуни.

Українське національне відродження на Буковині почалося до­волі пізно, бо щойно в січні 1869 р., за ініціативою єпископа Гак­мана було засноване перше українське товариство "Руська Бесіда" головою якого був обраний священик Василь Продан. Але перева­гу тут мали москвофіли, які в 1870—1871 pp. видавали журнал "Бу-ковинская Зоря" штучною церковнослов'янською мовою за редак­цією учителя гімназії Івана Глібовецького. Починаючи з 1880 p.,

¹ BendeUa T. Op. cit—S. 38.

¹ Das Nationalittaetenrecht des alten Oesterreichs.—Wien—Leipzig, 1934. — S.55;Nowosiwsky I. M. Op. cit.-P. 58.

"Руська бесіда" почала розбудовувати читальні, які провадили куль­турно-освітню діяльність і ширили москвофільство. Одним із пер­ших, хто виступив проти москвофільської політики "Руської Бесі­ди", був Осип Юрій Федькович. Ще в листопаді 1869 р. він напи­сав статтю під заголовком "Щоб не було запізно! Голос спосеред руського народу". Але щойно в 1884 р. "Руську Бесіду" перебрали народовці, тоді вона скоро стала духовним культурним осередком національного відродження Буковини. Перед вибухом першої сві­тової війни "Руська Бесіда" налічувала вже п'ять філій у повітових центрах Буковини та 150 читалень з 13 000 членів.

У 1870 р. організовано політичне товариство "Руська Рада" також під проводом В. Продана та впливами москвофілів, але 1885 р. на чолі Ради стали народовці — фінансист Іван Тимінський, гімназіаль­ний учитель Єротей Пігуляк, педагогічний діяч і публіцист Омелян Попович й І. Окуневський. "Руська рада" видавала два часописи "Руська рада" і "Народний Голос". У 1880 р. під впливом галицьких народовців український рух на Буковині почав досить швидко ширитися.

Не мале значення для культурного розвитку Чернівців, як і для цілої Буковини, мало заснування учительської семінарії в 1870 р. та Університету ім. Франца Иосифа. Щоправда, в університеті ви­кладання велося німецькою мовою, але були окремі кафедри ук­раїнської та румунської мов і літератур. З цього університету вий­шов цілий ряд визначних буковинців і галичан, а між ними Іван Франко, Лесь Мартович та ін.

Під економічним оглядом за велике достягнення цього періоду можна вважати побудову залізничної сітки на Буковині: Чернів­ці—Львів, Чернівці—Вижниця, Чернівці—Заліщики та Чернівці— Новоселиця. Завдяки цьому Чернівці стали вузловим залізничним торговельним центром, що сприяло швидкому зростанню міста. У 1851 р. Чернівці мали всього 20 тис. населення, в 1900 р. воно зросло до 67 тис, а в 1930 р. до 112 тис.

У 1860 р. почали несміло з'являтися поетичні та прозові твори народною українською мовою. Не малу роль у цьому відіграли твори українських письменників з Наддніпрянщини— Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, а особливо поезії' Тараса Шевченка. Одним із перших на Буковині почав писати свої твори народною мовою Осип Юрій Федькович Гординський (1834—1888). Замолоду він служив при війську, був учасником кривавих австрійських по­ходів в Італію й тому багато віршів присвятив тяжкому "жов-нярському" життю. Ці твори належать до найкращих серед його літературного дорібку. Перша самостійна збірка поезій з'явилася в 1862 р. під назвою "Поезії Іосифа Федьковича". Своїми поетич­ними творами, в яких він малює життя простого народу, вояка й селянина, Федькович здобув загальне визнання. Він "перший на

220

221

всю закордонну Украшу звернувся безпосередньо до народу, чер­паючи від нього мотиви і зміст для своїх творів, принаймні най­кращих, і цим зайняв в історії українського письменства одмітне місце",— писав С. Єфремов¹. Услід за Федьковичем пішов Сидір Воробкевич (1836—1903), літературний псевдонім Данило Млака, автор творів про історичне минуле й побут українського народу. Він же драматург і композитор.

Під кінець XIX ст. на літературному горизонті Буковини з'явила­ся нова сила, талановита символістка — Ольга Кобилянська (1865— 1942), яка у своїх творах, зокрема в першому під назвою "Людина", з'явився друком 1891 р., та в другому "Царівна" (1895 р.) ідеалізує аристократизм духа. В її пізніших творах "Природа", "Некультурна", а особливо в оповіданні "Битва", змальовані розкішними барвами картини природи, які можна зарахувати до поеми в прозі. А твори "Банк Рустикальний", "Земля", "На Полях" та інші дають читачеві реально-мистецькі сцени.

Культурно-освітні організації на Буковині

У 1884 р. засновано в Чернівцях товариство "Руский Народний Дім", першим головою якого був Єротей Пігуляк, а секретарем Оме­лян Попович. Рік пізніше почав виходити часопис "Буковина" за ре­дакцією Осипа Юрія Федьковича, спочатку два рази в місяць, пізні­ше частіше. Після Федьковича редакторами "Буковини" були Силь-вестер Дашкевич, Осип Маковей та ін. Часопис друкувався народ­ною мовою й фонетичним правописом і проіснував аж до 1918 p., тобто до окупації Буковини румунами. Буковина відіграла визначну роль в розвитку національної думки і свідомості буковинських українців.

Одночасно "Руська бесіда", що її перебрали від москвофілів на­родовці, почала видавати "Бібліотеку для молодежі, селян і міщан­ства", в якій визначну роль відіграв педагогічний діяч і публіцист Омелян Попович (1856—1930). Пізніше назву "Бібліотеки" заміне­но на "Ластівку", а вкінці на "Читальню".

У 1887 р., за ініціативою Ом. Поповича, засновано товариство "Руська Школа", яке він очолював продовж перших чотирьох ро­ків. Від 1891 р. аж до 1914 р. головою товариства був мовознавець і педагог Степан Смаль-Стоцький (1859—1939). У 1910 р. товари­ство перейменовано на "Українська Школа". Воно в 1912 р. налі­чувало 12 філій по цілій Буковині, засновувало приватні школи, а також утримувало дівочу учитзльську семінарію в Чернівцях та ре­альну гімназію у Вашківцях. Крім того, товариство "Українська

Школа" дбало про українські потреби в державних школах, орга­нізувало курси для підвищення кваліфікацій учителів, видавало ук­раїнські шкільні підручники й серію книжок для дітей "Діточа Біб­ліотека".

Найбільшого розвитку у цьому періоді досягло власне укра-шське шкільництво на Буковині, яке стояло найкраще з усіх укра­їнських земель. У 1910—1911 шкільному році на Буковині працю­вало 216 народних шкіл з українською мовою навчання, в яких училося 39796 учнів і викладало 800 учителів-українців. Крім того, було ще 77 шкіл румунських, 82 німецьких та 32 інших шкіл. У 1911 р. з понад 122 тис. дітей шкільного віку тільки 4000 було неписьменних (3,03%)'. У цьому була велика заслуга Омеляна По­повича, інспектора українських народних шкіл у 1892—1912 pp.

Крім того* було ще й середнє шкільництво, одна чисто укра­їнська гімназія у Вижниці, крім згаданої вже приватної у Вашків­цях, а також школи, в яких деякі предмети викладалися українською мовою поруч румунської та німецької. У середніх школах Букови­ни навчалося тоді щорічно 1800 молодих українців та бл. 70 укра-шців, кандидатів на учителів.

У Чернівецькому Університеті від 1875 р. було три, а від 1884 р. п'ять кафедр з українською мовою викладання. Тут 1912 р. навча­лося майже 1200 студентів, серед них 313 українців та 312 румунів.

Згідно з декретом міністерства внутрішніх справ від 9 грудня 1860 p., українська мова була визнана офіційною мовою нарівні з німецькою та румунською в усіх урядових установах. Але, коли ук­раїнські посли запропонували, щоб українську мову вживати в соймі як офіційну, румунські запротестували, кажучи, що такої мови не­ма й румунська більшість схвалила, що в соймових дебатах можна вживати тільки німецьку й румунську мови.

Зі зростанням української інтелігенції та її національної свідо­мості, поправлялася й політична ситуація для українців. Почавши від 1880 p., усі національно свідомі українці, а зокрема українська інтелігенція належали до народовського табору на Буковині. Спо­чатку вони не хотіли творити жодних політичних партій, щоб не роздрібнювати себе, аж до створення Української Радикальної Партії в 1906 р. на чолі з Теодотом Галіпом, Ільком й Остапом Поповичами та Наполеоном Бігарієм. їхніми органами були "На­родна Воля" й "Народна Справа", які з'являлися в 1905—1909 pp., та "Громадянин", що прийшов їм на зміну і виходив аж до вибуху війни в 1914 р. Радикальна Партія мала досить добре зорганізовані партійні кадри при допомозі товариства "Січ". Однак її вплив на Буковині був слабкий².

¹ Єфремов С. Історія українського письменства.—Вид. 4, з одмінами й додатками.— Київ-Ляйпціг, 1919.- Т. 2.- С 125.

222

¹ Буковина, її минуле й сучасне.—Париж—Филадельфія—Детройт, 1956.—С 255—256. ^! Там жо.—С 257.

223

Того самого 1906 р. була заснована також Соціал-демократична партія, яка ставила собі за мету організувати українське робітниц­тво, її пресовим органом був часопис "Борба", що виходив з епіг­рафом "Пролетарі всіх країн, єднайтеся". Головою цієї партії був Осип Безпалко, а провідними діячами Григорій Андріящук, Ми­кола Гаврищук та інші. Соціал-демократична партія була в опози­ції до Радикальної партії, як також і до народовців, які в 1908 р. створили свою власну "Національно-демократичну партію", на чолі якої стали проф. С. Смаль-Стоцький, барон Микола Василько, Оме­лян Попович, Єротей Пігуляк, священик Теофіл Драчинський та ін. Пресовими органами цієї партії були "Буковина", яка тоді ви­ходила тричі в тиждень, і тижневик "Народний Голос".

Жваву національно-освщомлюючу й одночасно спортову працю провадили руханкові й пожежні організації, об'єднані в "Союзі Сі­чей", який у 1904—1914 pp. поширив свою сітку на всю Буковину й начисляв 123 правних членів, 5 окружних союзів та 112 товариств "Січ" по селах Буковини.

Поруч із цими найважливішими культурно-освітніми, загально-громадськими та економічно-фінансовими товариствами в період національного відродження Буковини виникло багато організацій найрізноріцнішого характеру, студентських, жіночих, учительських, церковних, драматичних, музичних, наукових, руханково-спорто-вих тощо. У 1914 р. на Буковині було 590 різних українських това­риств та установ¹.

Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв'язку із загальним українським відродженням. Від самого початку національно свідомі одиниці не без успіхів протистояли ру­мунізації та германізації, налагоджуючи зв'язки з українцями з інших земель, доказували історичні права українців на Буковину².

У 1909 р. націонал-демократи організували в Чернівцях з'їзд, на який прибули всі активні українські діячі: сільські війти з заступ­никами, голови читалень "Просвіти" й товариства "Січ" тощо. На тому з'їзді створено "Руську Раду", відому також піц назвою "Се­лянська Партія", на чолі з проф. С. Смаль-Стоцьким.

У такому стані Буковину захопила перша світова війна й перша російська окупація в 1914 р.