Панщина

Панщина не була якимсь народним лихом тільки галицьких ук­раїнців, бо вона існувала в Польщі, Чехії, Німеччині та інших кра­їнах. Але для українців вона була подвійним лихом, громадським і національним, тому що тут панами дідичами були поляки, які по­руч із економічним визиском селян проводили також і полоніза-ційну політику серед вищих верств суспільства. "Майже все, що піднеслося понад хлопа, чи то шляхта, чи міщани, все те за польсь­ких часів зробилося поляком, за Австрії — німцем, а пізніше знов поляком,— писав Іван Франко.— При українській мові, при укра­їнській народності лишалися тільки темні селянські маси й малов-чені сільські священики. Вищі духовні, єпископи та каноніки го­ворили й писали по-польськи або по-латині. Цікава річ, що в пер­ших 50 роках австрійського панування польська мова серед галиць­кого духовенства, навіть по менших містах і селах, була поширена далеко більше, ніж за часів Польської держави." Так само міщансь­кі родини, що з початком австрійського панування ще розмовля­ли українською мовою, до 1820 р. майже зовсім спольщилися¹. За­вдяки тому в часі переходу Галичини під австрійську владу до ук­раїнців, чи пак, як це тоді називалося, до русинів, зараховувалися тільки селяни та нижче духовенство й тому то поляки згірдливо казали, що український народ, це — "хлоп і поп", селянин і свя­щеник. Польські пани заставляли греко-католицьких священиків працювати для себе на панщині та виконувати всякі двірські ро­боти².

Основним принципом феодальної держави була визнана зако­ном нерівність між людьми. Цісар мав необмежені права і ціла дер­жава була його власністю, бо держава була для цісаря, а не цісар для держави. Всі жителі країни називалися не громадянами, але підданими цісаря. У Галичині тільки шляхта, пани-дідичі були по­вноправними людьми й виконували на місцях адміністраційні й су­дові чинності. Допоміжним, дорадчим чинником для цісаря були крайові шляхетські соймики, до яких булії допущені тільки повно­правні піддані, тобто шляхта й вище духовенство³. Решта населен­ня не мала повних прав.

¹ Франко І. Вказ. праця.— С 108.

¹ Возник М. Просвітні змагання галицьких українців у 19 віці.— Львів, 1912.— С 1.

¹ Франко І. Вказ. праця.— С11.

140

Міщани, купці й жиди доступу до сойму не мали, за винятком посадника міста Львова, якого на ту посаду іменував уряд. Міща­ни мали менші права від шляхти й хоч панщини не відробляли, але мусіли платити панам-дідичам, крім державного податку, ще й "домовий чинш". Ще більш обмежені права мали жиди, які пан­щини теж не відробляли, тільки платили чинш, як це писав Іван Франко, за те, що були жидами. Вони не мали права жити на селі, бути урядниками, ходити до вищих шкіл, бути офіцерами у війську. Проте жиди вміли обходити деякі закони і з відома й волі панів жили й по селах, де орендували корчми. Обходячи неспра­ведливі, як і справедливі закони, вони займалися головно торгів­лею, продажею горілки в корчмах та позиками грошей і при тому практикували шахрайство¹.

Але найбільш упослідженим був селянський стан. За польсько­го панування селянин, чи хлоп, як його згірдливо називали пани, був легально прив'язаний до своєї землі й не мав права переходи­ти з місця на місце. Він і його грунт були власністю пана й наза-гал права селянина були малощо більші від прав робочої худоби. Деякі дідичі, знаючи, що піддані нікому не можуть поскаржитися, заставляли їх працювати часто й по чотири-п'ять днів на тиждень, нераз і в найбільші свята².

Як свідчив перший австрійський губернатор Галичини граф Йо-ган Б. Антон Перген 1773 р., у більшості панських маєтків селяни працювали на панщині цілий тиждень. Лише на галицькому Поділлі селяни виконували панщину влітку три дні на тиждень, взимку два³.

Без панського дозволу селянин не міг "своєї" землі продати, ані заміняти, ані ділити між дітей, збільшувати чи зменшувати, не міг женитися, ані давати дітей до школи до міста. Дідич мав право да­вати дітей своїх панщизняників навчатися ремесла, щоб мати з них своїх' власних ремісників. Навіть уряд не приймав до вищих шкіл селянських дітей, поки пан не посвідчив на письмі, що звільняє того хлопця від панщини⁴.

Крім праці на себе, пани стягали зі своїх селян державні по­датки та збирали для себе різні данини: кури, яйця, мітки, мед, хміль та інші сільськогосподарські продукти. Деякі пани розділяли зі своїх ґуралень горілку для селян, розраховуючи, скільки кварт, чи гарців, мусів він випити на рік. Розуміється, що за ту горілку він мав заплатити. "Таким делікатним способом пани забезпечува­ли собі з одного боку збут горілки, бо селянин від того не міг від­мовитися, а з другого приучували селянина довгі часи до п'янства"⁵.

' Там же.— С 12

² Коковський Ф. Провесна на Сяніччині //Життя і знання.— 1936.— Ч.5.— С. 137.

¹ Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 6.

• Там же.— С. 13.

⁵ Франко І. Вказ. праця.— С. 13.

141

Одним із перших розпоряджень австрійського уряду для адміні­страції в Галичині, яке й далі виконували пани-дідичі, було поспи­сувати всі грунти свої і своїх підданих, їхні повинності у роботах, чиншах, данинах, все що мало вплив на вимір податку. Це був т.зв. Інвентарій, який мав стати легальною базою стосунків між паном і селянами. Але в тому Інвентарії пани, використовуючи неграмот­ність селянських мас, багато чого подали неправдиво, собі на ко­ристь, а підданим на шкоду. Про це уряд довідався і 1774 р. видав нове розпорядження, щоб пани дали списки із правдивими зізнан­нями про свої доходи. Хоча після того цісарева Марія Терезія упо­минала панів, щоб вони не вимагали від селян більше, як записа­но в інвентаріях, але пани на те, за старим звичаєм, не звертали уваги¹. Законом з 1775 р. уряд заборонив дідичам вимагати від се­лян більше як це записано в інвентарії, панщину в неділю і свята, примусову роботу за гроші без згоди селян та монополію корчма­ря на горілку. Обмежено також застосування тілесних кар і т.п.

УГ780 p. цісарева Марія Терезія померла й на престіл вступив її син Йосиф II, який уважав хліборобство головним багатством краю, а стан селянський найважнішим станом, тому що він своєю працею годує і збагачує всі інші стани. У листопаді 1781 р. цісар видав тим­часовий закон, що панщина не може виносити більше як три дні на тиждень, а у 1786 р. цей закон став постійним. Тоді ж встановлено робочий день — улітку 12 годин, взимку — 8. Закон 1782 р. фор­мально скасував особисту залежність селян від панів-дідичів і нада­вав селянам елементарні громадянські права, а сільським громадам — самоврядування. Дозволено селянам женитися без згоди пана, по­силати дітей до міської школи, скасовано примусову службу у панському дворі. Селянин перестав бути безправним кріпаком і став особисто свобщнішим під охороною державного права. Він був лише зобов'язаний точно означеною кількістю днів безплатної пішої або тяглої роботи на користь дідича. За те селянин міг користуватися безплатно дровами з лісу на опал та пасовиськом, що належали ді­дичеві. До селянина-панщизняка належало теж і посідання управ-люваного ним грунту і дохід з нього. Дідич не міг його з того грунту усунути, як це було із кріпаком, що був власністю дідича і прикова­ний до землі². Сталося це рік перед тим, як цариця Катерина II за­провадила кріпацтво в Лівобережній Україні.

У серпні 1786 р. відділено панські та державні (домінікальнї) зем­лі від селянських т.зв. рустикальних і власникам маєтків заборонено розпоряджатися ними, замінювати, ділити, приєднувати до фільвар­ків, а селяни одержали право спадкового користування своїми наді­лами тощо³.

Йосиф II 10 лютого 1789 р. видав закон, яким зовсім скасував панщину, але чотири місяці пізніше він передчасно помер, а з ним померло й багато його законів¹. Смерть Иосифа И була великим нещастям для Австрії, а зокрема для селянства. Його брат і на-слідник Леопольд II скасував закон про відміну панщини, але під­твердив усі інші. Однак він також помер передчасно в 1792 р. і на австрійський трон вступив його наступник цісар Франц І.

У квітні 1792 р. революційна Франція виповіла Австрії вшну й від того часу віденський уряд більше уваги приділяв зовнппнім справам. З цього скористались пани-дідичі та почали присвоювати собі гро­мадські рустикальні землі за "згодою" селян, буками змушуючи їх підписувати відповідні документи. На громадських землях будували корчми, заставляли працювати для себе в неділі й свята й вимагали більше днів праці на тиждень, чим це було приписано законом.

Користаючи з закону, який дозволяв селянам вносити скарги на своїх панів, в одній з них зі Станіславівської округи сказано, що у вересні 1799 р. богородчанський управитель камерального ма­єтку "бере від громад досить важкі та дуже нестерпні податки по­над ухвали урбарію і більші, як у інших камеральних маєтках" та що "на лан виганяють зі сходом сонця і тримають до заходу" і "так придушують роботою, що людські сили не витримують", а до того "ще й карають невинних людей"; що управитель "парубкам, які хочуть одружитися, не дає посвідчення до шлюбу, доки не запла­тять йому грошей або пів кірця пшениці." Читаємо там також і скарги на жидів, які спільно з управителем "в усьому маєтку орен­дують шинкування напоями та орендують млини" і "все тримають у своїх руках корчмарі". Там є також скарги на інші надужиття, а при тому й те, що "беруть селянських синів-одинаків, які мають господарство, або зятів навіть від жінок і дітей до війська, а вони мають старих батьків". Старий не може сам обробити грунт й тоді управитель "продає його хату й решту будівель, а старі батько й мати рекрута йдуть на старцівський хліб з торбами. Жінка й діти рекрута, які залишилися, поневіряються по людських кутках. Хату ж оцінюють і продають корчмарям"².

Як виходить із наведеного документу, у зв'язку із цими наду-життями була вже якась комісія на місці, але вона жодного "дек­рету не видала й видати не хоче". Селяни хотіли вислати в тш справі окрему делегацію до цісаря, але Станіславівський окружний ста­роста не видав паспорта на їзду до Відня. Немає сумніву, що тут діяла рука згаданого управителя.

Положення селян не покращало і в пізніших роках. Хоча біль­шість приписів, виданих Иосифом II, ніхто не скасував, та вони

¹ Там же.- С.29.

^г Баран С. Весна народів в Австро-Угорській Україні.— Мюнхен, 1948.— С 2. ⁵ Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 7.

142

¹ Франко І. Вказ. праця.— С. 36—37.

² Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 61—62.

14?

були тільки на папері. Пани не зважали на них і поводилися з під­даними по-старому, застосовуючи тілесні кари, всупереч закону прилучали рустикальні грунти до своїх, самовільно визначали се­лянам, скільки горілки вони мають випити та скільки за неї за­платити чи відробити і т.п.

У 1819 р. уряд провів реєстрацію панських і селянських маєт-, ків, причому пани приписали собі багато рустикальних грунтів, про що селяни не знали, зокрема в Коломийській, Станіславівській, Стрийській та Сяноцькій округах. Панська жахлива поведінка, зде­більшого безкарна, викликала селянські бунти у різних місцевостях Галичини — Перемищині, Станіславівщині, Поділлі¹.

Доволі обширне донесення окружного старости Мільбахера в мі­сті Стрию з 10 квітня 1825 р. свідчить про утиски селян у маєтку Сколе їхнім дідичем виконувати панщину, як також і про вжиті про­ти них засоби примусу у формі карних військових експедицій². Ко­мандир піхотного батальйону в Заліщиках звітував у липні 1838 р. своєму командуванню у Львові про початок селянського заворушен­ня у зв'язку з утисками селян дідичами. "Останнім часом серед се­лян місцевого округу, переважно в селах вздовж Дністра, проявля­ється надзвичайне збудження,— писав майор граф Вурмбрад.— Сю­ди приходять частково цілі громади, частково по 20—30 осіб або більше їхніх представників, подають до ц.к. (цісарсько-королівсько­го) окружного староства прохання або скарги, публічно висловлю­ються дуже рішучим способом про заподіяні їм їхніми дідичами чис­ленні кривди та перенесені утиски й вимагають, щоб перших покарали, а інше — припинилося. Не менш цього скаржаться міс­цеві дідичі, що їхні піддані відмовилися від належного їм послуху, не хочуть більше виконувати жодну панщину і що їх таємно під­бурили до цього опору"³.

Церква і школа

1 У часі переходу Галичини піц австрійське панування галицькі

д русини-українці вже майже три чверті століття визнавали^н^тську ngpjgw н.ч бпяі_Керестейської Унії. Важливо підкреслити, шоТали-чіша~ТТЯидТївїіїе^ з усіх земель України під пануванням Польщі за­держалася при Православній Церкві. Однак, коли в 1686 р. Ки­ївську Митрополію підпорядковано московському патріархові, пе-ремиський єпископ Іннокентій Винницький, переконавшись, шо унія — цс не ополячення чи облатинення, але окрема національна церква, перейшов потаємно на унію у 1681 р. Протягом наступних

¹ Франко J. Нкп і. ирици.— С. 46—47.

² Там же.

^J Класова боротьба иміиистип Східної Галичини.— С 185.

144

десяти років він приготовляв до того цілу єпархію, яка після Луцької була найбільшою й найбільш впливовою єпархією в Україні, й у 1692 р. єпархія офіційно прийняла унію¹.

У 1700 р. слідами Перемиської єпархії пішла Львівська на чолі з єпископом Иосифом Шумлянським. Важливим бастіоном правос­лав'я залишалася ще Львівська Ставропігія, яка перейшла на унію в 1708 р. і в цілій Галичині зостався при православ'ї одинокий мона­стир у Богородчанському повіті Манявський Скит,² який користу­вався правом ставропігії царгородського патріарха. Цісар Иосиф II наказав перевести ревізію українських монастирів, польських кляш-торів і багато з них, які нічого не давали для суспільства, тобто не утримували шкіл, не займалися наукою й не доглядали хворих, він декретом з 12 січня 1782 р. наказав ліквідувати, а їхні землі пере­брати на потреби уряду.' Він говорив, що монастир, який не прино­сить жодної користі Людям, не може бути милий Богові³. Але лік­відовано тоді й деякі дійсно корисні монастирі, зокрема і книгозбірні при них, в яких знаходилися також цінні рукописи. Правдою є, що при ліквідації монастирів те, що вважалося важливішим, передава­лося до публічних книгозбірень, або продавалося на ліцитацїї. Але те, що було писане кирилицею, якої урядовці читати не вміли, чи не хотіли, продавалося до крамниць за безцінь на опакування. Тоді загинули навіки дорогоцінні пам'ятки української культури — старі рукописи⁴. Жертвою ліквідації монастирів упав також і Манявський Скит у 1785 р., при якому була чимала бібліотека.

Останні роки XVIII і перші XIX ст. — це безпросвітна, чорна доба в історії українців Галичини. Тоді навіть його єдина "інтелігентна" верства — священство, було поголовно зденаціоналізоване. Лише одиниці мали деяке, зрештою дуже неясне, почуття національної сві­домості, проявом якої була симпатія до панщизняного раба-хлопа і відсутність погорди до його "мужицької" mobh^s. Поза тим вище ду­ховенство національної свідомості не мало й тому користувалося польською або латинською мовами.

Нижче сільське духовенство не багато різнилося, за винятком одягу, від селянина піц оглядом освіти та звичаїв. У той час, щоб стати священиком, треба було вміти тільки читати та писати по польськи та кирилицею. Отже, поза нечисленними одиницями, у перших роках по прилученні Галичини до Австрії української ін­телігенції насправді не було. ^Польські пани уніатську церкву вва-

¹1 Федорів Ю. Історія Церкви в Україні.— Торонто, 1967.— С. 244—245.

' (Гам же.— С 246.

' GrodziskiS. Historiaustrojuspoleczno-politycznego Galicji, 1772—1848.—Wroclaw, 1971.—

S. 121. ' Лужницький Г. Вказ. праця. — С. 393—394. ¹ КривоносюкП. Організатор і просвітитель //Шашкевичіяна.— 1973. 4.1 (19—20).—

С.З.

145

жапи чя гіршу від риліп-ігатоттич^р'¹'; а уніатських священиків ча­сто принижували й заставляли нарівні з селянами працювати для себе на панщині та виконувати всякі двірські роботи¹. З уваги на те, в 1777 р. уряд видав окрему заборону гнати священиків на пан­щину² і вживати їх до двірських робіт!;

<

аз

Як і раніше, проти греко-католиків виступив енергійно польсь­кий клир³, який намагався златинізувати українську церкву, що було рівнозначним полонізації.

Австрійський уряд звернув увагу на незавидний стан уніатської церкви і вживав заходів, щоб поліпшити долю її духовенства, а в ;~ першу чергу піднести його освіту. У Відні у 1774 р. була заснована х духовна семінарія п.н. Barbareum, де виділено 14 місць для україн­ців. З Barbareum вийшла ціла низка добре підготовлених достой­ників і суспільних діячів Греко-католицької Церкви⁴. Поліпшено й матеріальне та правове становище греко-католицького духовенства. ■|У 1783 р. за єпископа Петра Білянського для піднесення рівня ос­віти^ засновано духовну семінарію у Львові.

Йосиф II 1784 p. закрив Barbareum у Відні, але заснував у Львові перший на українських землях університет. На жаль, українці не ) могли з нього користати, бо всі виклади відбувалися там латинською / мовою. Оскільки молоді українці, кандидати на священиків, не були / приготовлені слухати викладів латинською мовою, як також тому, / що відчувався великий брак освічених греко-католицьких свяще-/ , ників, Иосиф II відкрив 1787 р. при університеті у Львові духовнуЦ семінарію Studium Rutenum ("Руський Інститут") з українською мо- І * вою викладання, що була тимчасовим українським філософічним і І богословським факультетом. Першим ректором цієї духовної семі-1 а нарії був Антін Ангелович, пізніше галицький митрополит.

Тут викладали лише українці, але мовою, наближеною до церков-

но-слов'янської. Цей Інститут проіснував аж до 1808 p., коли вже було достатнє число гімназійних абсольвентів, що знали латинську мову⁵. На інших факультетах Львівського університету також були професо­ри українці, а від 1787 р. почалися виклади деяких предметів на філо­софічнім та богословськім відділах українською книжною мовою, бо професори не знали народної української мови. Отож студенти тієї [ мови не розуміли, вони самі просили, аби їм викладати по-польськи⁶. ^Завдяки австрійським реформам вже під кінець XVIII ст. греко-католицьке духовенство інтелектуально дещо піднеслося, але в парі

¹ Коковський Ф. Провесна на Сяиіччині // Життя і знання.— 1936. — Ч. 5. — С 137.

² ВознякМ. Вказ. праця.— С 1—2.

³ Лужніщький Г. Вказ. праця.— С. 487.

⁴ Там же.

⁵ ВознякМ. Вказ. праця.— С. 2—3.

⁶ Франко І. Вказ. праця.— С. 110.

146

з тим стало занехаяти народні звичаї, цуратися української мови, та | L приймало не тільки польську мову, але й польський дух. Перед у тім | Г вело вище духовенство. Одинокий львівський єпископ Петро Бі- і' н лянський (1736—1798) боронив права та мову українського народу, | але його наступник єпископ Микола Скородинський (1757—1805) '| був гарячим прихильником усього, що польське, й сам не вмів навіть говорити по-українськи¹. Незважаючи на те, він змагав до того, щоб відновити Галицьку митрополію, яка існувала у Львові ще за княжих часів від 1303 до 1347 р. Києво-Галицька уніатська митрополія прак­тично вже не існувала, оскільки була під володінням російських ца-рів, і її влада на землі, захоплені Австрією, не простягалася.

Першим звернув на те увагу мукачівський єпископ Андрій Ба- чинський, який домагався від цісареви Марії Терезїї, щоб відно- ^ вити Галицьку митрополію і включити до неї закарпатські єпархії. Австрійський уряд поставився до тої пропозиції прихильно, але цьо­ му дуже спротивилися мадяри, які не бажали духового зближення Закарпаття з Галичиною². \

Однак цієї цілі вдалося осягти заходами архіпресвітера Греко-Ка- \ толицької Церкви у Львові Михайла Гарасевича. М. Гарасевич, за- \ кінчивши докторатом теологію у Віденському університеті, був у то- \ му часі, мабуть, найбільш освіченою людиною серед галицьких укра- \ їнців. Він добре володів латинською, німецькою, італійською і \ польською мовами і мав широкі зв'язки при цісарському дворі і в \ Ватікані. Деякий час редагував перший щоденник у Львові німець- \ кою мовою "Lemberger Zeitung" і написав кількатомну історію укра­їнської церкви латинською мовою "Annales Ecclesiae Ruthenae". У Львові 1808 p. встановлено Греко-католицьку митрополію на чолі з Антоном Ангеловичем (1756—1814)³, до якої ввійшли три єпархії — Львівська, Перемиська та Холмська| *

Це було тоді, коли імператор Напелеон створив т.зв. Варшавське князівство. Австрійський цісар забрав усе військо на захід для бо­ротьби з» Наполеоном і залишив Галичину безборонною. З того ско-ристали поляки у Варшаві й вислали до Галичини своє військо, щоб прилучити її до Варшавського князівства. Ранньою весною 1809 р. поляки захопили Львів й обсадили всі уряди своїми людьми. Мит­рополит Ангелович відмовився визнати польську владу в Галичині, знаючи, як поляки раніше поводилися з українським народом. Він також відмовився проголошувати наполеонівські та польські декре­ти. Унаслідок того поляки почали арештовувати грєко-католицькс духовенство й вивозити його на суд до Любліна⁴.

¹ ВознякМ. Вказ. праця.— С. 5.

² Федорів Ю. Вказ. праця.— С. 257.

³ Там же.- С 258-259.

' Лужніщький Г. Вказ. праця.— С. 500.

147

Щоб уникнути арешту, митрополит разом з генеральним вікарієм о. Михайлом Гарасевичем потаємно покинув Львів. Але поляки ви­слали за ними погоню, арештували їх у Карпатах і доставили до Стрия. Однак незабаром австрійське військо вигнало польських ле-. гіонерів зі Львова і врятували митрополита та його генерального ві-

cjp карія¹. Згідно підписаного 17 жовтня 1809 р. Шенбрунського миру Австрії знову повернено Галичину, хоч Росії відійшов т.зв. Терно-

^ пільський край, а до Варшавського князівства — українська Холм-щина та південне Підляшшя. За той короткий час польського пану­вання у Львові поляки наробили чимало шкоди² }

У жалюгідному стані перебувало шкільництво,— разом із польсь­кою частиною було заледве 24 середні (латинські) школи, з того 15 повних і 9 нижчих (прогімназій). В українській східній Галичині було дев'ять монастирських шкіл — прогімназій, у Збаражі (в 1805 р. пе­ренесена до Бережан); Бучачі й Дрогобичі — василіанські; у Львові, Перемишлі, Самборі, Станіславові та Ярославі — єзуїтські та у Збо­рові й Золочеві — піярські. У них навчалися сини польської шляхти. Хто скінчив латинську гімназію й хотів продовжати студії в уншерси-теті чи на теології, мусів закінчити ще дволітні ліцеї, які були у Льво­ві, Перемишлі, Тернополі й Чернівцях, а також у Тарнові³.

Для загалу не було ніяких шкіл і воно потопало у повній духов­ній темноті⁴^ У 1774 р. львівський староста/ Мільбахер писав, що в Бібрецькій окрузі нема вчителя. У цілому Львівському окрузі було заледве 10 правдивих учителів, але з них тільки два (в Підкамені і Залізцях) вчило дітей читати, рахувати та початків латини; решта учителів учила тільки по-польськи. Отже, справа піднесення на-

«j родного шкільництва в Галичині було пекучою для австрійського

і- урядуй Мабуть, у звязку з тим ще у|грудні 1774 p., на підставі ці-' сарського закону, встановлено три роди народних шкіл: 1) парафі-

Q яльні однокласові, головно по селах, в яких діти мали вчитися в рідній мові читати, писати й рахувати; 2) тривіальні, тобто трикла-сові, у малих містечках, та 3) нормальні, чотирикласові у містах.

Того самого року в Австрії введено закон, який передбачав загаль­ний шкільний обов'язок для дітей у віці від 5 до 12 років життя і в кожній парафії мала бути підставова тривіальна школа, а в містечках нормальні школи, утримувані громадою, включно з оплатою учителя, бо держава шкіл не утримувала. Був, щоправда, Шкільний фонд, що складався з невеликих і не постійних доходів, але цей фонд утриму­вав т.зв. головні школи вищого ступня в окружних містах⁶.]

У тривіальних і нормальних школах велику увагу приділяли на­вчанню німецької мови, бо вони мали доставляти кандидатів до нижчої державної служби і приготовляти учнів до гімназій та ре­альних шкіл. Але організація цих шкіл проходила дуже мляво. На­приклад, у 1828 р. усіх нормальних шкіл у Галичині й Буковині було всього 31, а в 1847 р. — 43^і. З міських шкіл, в яких навчання відбувалося народною українською мовою, до кінця XVIII ст. ві­домі тільки дві, школа Братства при Успенській (Волоській) Цер­кві у Львові й "Руська Народна Школа" при василіанській гімназії в Дрогобичі, заснована 1775 p., яка існувала аж до 1830 р.².

У 1776 р. зорганізовано першу спеціальну галицьку шкільну ко­ місію, яка мала зайнятися шкільними справами. Разом з тим з'яви­ лася цісарська постанова, "щоб при засновуванні шкіл звертано ува­ гу й на українську народність, яка творить дві третини людности провінції, щоб і вона мала свої народні школи та щоб загалом гре- ко- римо- й вірмено-католики були рівноправні в шкільних спра­ вах"³. Але цеї постанови через різні польські інтриги не виконува­ но. Польські пани не бажали собі мати освіченого українського се-| ₀ лянина, бо то не було в їхньому інтересі. Вони не допускали дд < організації народних шкіл, вживаючи при тому різних засобів. А якщо це було неможливе, тоді вони вимагали, щоб у тій школі на{ т- вчання відбувалося польською мовою. -*\

З поміж української інтелігенції у XVIII ст. найбільше прислу­жився справі народної освіти єпископ Петро Білянський (1736— 1798). Він доручав парохам, щоб у проповідях заохочували батьків віддавати дітей до школи, пояснюючи, які користі дає наука, а та­кож вимагав, щоб вони виготовляли списки хлопців, зобов'язаних ходити до школи. Але справа не була легкою, бо полякам власне Залежало на тому, щоб таких шкіл не було й тому вони зі свого боку робили старання, щоб учителш, ба навіть дяків, які були звіль­нені від військової служби законом з 1778 p., забирали до війська. Дійшло* до того, що в багатьох церквах, через брак дяків, забраних до війська, не було богослужень.

Згідно з державним розпорядженням, мовою навчання в школі мала бути мова більшости дітей. І коли мала приїхати комісія, щоб вияснити, котрих дітей більше, поляки вчителі відпускали зі шко­ли дітей греко-католицького обряду так, що більшість становили діти римо-католицького обряду, які не конечно мусіли бути поля­ками. Це вистачало, щоб мовою навчання стала мова польська⁴.

¹ Мацьхів В. Подія з історії нашої церкви //Свобода.— 1977.— Ч. 230.—20 жовтня.

² Лужницьхий Г. Вказ. праця.— С 501.

³ ГнатюкВ. Вказ. праця.— С. 16.

⁴ Там же.— С 8.

⁵ Вознях М. Вказ. праця.— С. 6.

⁶ Gmdziski S. Op. cit. — S. 257.

¹ ГнатюкВ. Вказ. праця.— С 8—9.

² Вознях М. Вказ. праця.— С 7. ⁵ ГнатюхВ. Вказ. праця.— С 9.

' Yaiemko M. Galicia — Halychyna (a part of Ukraine); from separation to unity. With an introd. of Clarence A. Manmng.— Toronto, 1967.— P. 105.

14Н

149

Маючи добрі зв язки з австрійською аристократією та цісарським двором у Відні, поляки намагалися представити українців Галичини як ворогів Австрії та симпатиків Росії. Такими нечесними заходами у 1805 р. полякам удалося дістати всі школи в Галичині й Буковині пщ нагляд римо-католицьких, тобто польських консисторій, які по­вели нагальну полонізацію українських шкіл¹. Десять років забрало українцям, щоб нагляд над українськими школами перебрали укра­їнські консисторії. Однак, в міжчасі заходами шляхти в 1812 р. ска­совано в Галичині шкільний примус й селяни перестали посилати дітей до школи і тільки де-не-де священики та дяки вчили приватно у своїх хатах церковно-слов'янського письма².

Одним з головних опонентів поширенню освіти серед українсь­ких народних мас був польський львівський архієпископ граф Ан-джей А. Анквіч, який "настроював Відень і Рим проти греко-като-лицьких українців". Це власне він домігся того, що Відень виступив проти друкування шкільних книжок українською мовою з "політич­них причин"³.

Але деякі села не здавалися й самі організували школи. Наприк­лад, у селі Залуче на Покутті, селяни побудували школу в 1825 р. й зобов'язалися оплачувати вчителя, щоб він учив їх "діти читати, спі­вати й писати". Школа проіснувала 15 років і дуже не подобалася ді­дичам, і в тридцятих роках, коли до школи прийшов учити дяк з су­сіднього села, вони постаралися, щоб того дяка забрали до війська, помимо того, що він був горбатий і до війська не надавався. Нового учителя по чотирьох роках навчання, діцич також арештував, післав-ши до нього війта зі своїми двірськими слугами, які вночі учителя закували в кайдани як злочинця і також віддали в рекрути. Внаслі­док того інші вчителі боялися йти до Залуча вчителювати. З другого боку, щоб відстрашити батьків і дітей від школи, дідич тих сільських хлопців, які вміли читати й писати, на фільварку посилав до найгір­ших робіт, а навіть запрягав до плуга⁴. Взагалі, пани-дідичі не люби­ли письменних панщизняників і старалися таких віддавати до війська, де треба було служити 20, а пізніше 12 років. На практиці, як хтось пішов до війська, та ще й у чужі краї, то рідко коли повер­тався додому⁵. Отже, пани робили все можливе, щоб наука виходила селянам на шкоду, а не на користь.

Однак знаходилися все ж люди, що ставали в обороні прав ук­раїнської мови і школи. Одним із перших, що займався організа-

¹ ГнатюкВ. Вказ. праця-— С. 10.

² Там же.

³ Демкович-ДобрянськиЙ М. Українсько-польські стосунки у XIX сторіччі (3 перед­ мовою В. Янева).— Мюнхен, 1969.— С. 21.

* ВозняхМ. Вказ. праця,— С 22—23. ⁵ Там же.— С. 11.

150 О/

цією українських шкіл, був Михайло Левицький (1774—1858), пе-ремиський єпископ, який 8 березня 1816 р. був номінований львівським митрополитом. Він закликав священиків відновляти по парафіях школи, в яких мали б учити відповідно підготовлені дя­ки, а на референта шкільних справ у своїй Перемиській єпархії покликав священика І. Могильницького і йому доручив організа­цію і нагляд над школами.

/ Іван Могильницький (1777—1831), крилошанин перемиської ка­пітули, виявився відданим організатором й оборонцем українсько­го шкільництва й української мови. У 1816 р. він, у порозумінню з єпископом М. Левицьким, заснував перше в Галичині культурно-освітне "Товариство Галицьких Греко-Католицьких Священиків для поширення письмами просвіти й культури серед вірних". Це То­вариство мало за ціль видавати шкільні й популярні книжки для ширення освіти українською мовою серед простолюддя. Але польсь­ка інтрига не дала можливсті цьому товариству розвинути свою діяльність^

X Крім того, Могильницький у 1820 р. написав "Граматику язика славеноруського", тобто граматику української мови, але віденська цензура два рази відмовлялася дати дозвіл на її друкування, незва­жаючи на рекомендації митрополита Левицького. Ця праця була опублікована щойно в 1910 р. заходами відомого мовознавця Ми­хайла Возняка.

І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою "Rozprawa о j^zyku ruskim" ("Розвідка про руську мову"), що з'яви­лася в 1829 р. У ньому автор відрізнив українську мову від польсь­кої і російської мов, та доводив її самостійність, ставлячи на рівні з іншими слов'янськими мовами. Крім того, Могильницький опра­цював катехизм "Наука християнина", що його видав митрополит Левицький. І. Могильницький був також автором ще й п'ятьох інших шкільних підручників, які, так само як і катехизм, були пи­сані Щоправда ще книжною мовою, але вже із використанням зраз­ків народної мови. Отже, можна спокійно твердити, що крилоша­нин Іван Могильницький був передвісником "Руської Трійці".X"

У 1818 р. на перемиський владичий престіл прийшов єпископ Іван Снігурський (1784—1847), який також виявився прихильни­ком освіти селянських мас. Він разом із крилошанинами І. Мо-гильницьким та професором греко-католицької духовної семінарії у Львові Іваном Лаврівським закладав парафіальні школи й у 1832 р. на 697 парафій перемиської єпархії було 385 шкіл, 24 три­віальні та дві головні школи. Незаможним студентам єпископ да­вав стипендії й за його часів Перемишль став центром музичної освіти. Це, очевидно, не було в інтересах поляків, які твердили, що українська мова — це "некультурний діалект" польської мови й тому його не варто поширювати. На єпископа Снігурського по-

151

ляки робили багато доносів до Риму, до Відня й до львівського гу­бернатора, що він роздуває національну ворожнечу.

Щоб готувати дяків-учителів, Іван Могильницький разом з єпис­копом Снігурським заснував у жовтні 1817 р. Дяко-вчительський Інститут у Перемишлі, щоб там навчалися на дяків й учителів си­ни селян, дяків і священиків, які не мали власних засобів продов­жувати освіту. Духовенство радо підтримало цей почин щедрими дарами, а директором Інституту став сам І. Могильницький.

Проте заснування Інституту стрінулося з труднощами, бо влада заборонила вчити там українською мовою, мовляв, цією мовою не­має літератури й тому радили вживати польської мови, як викла-дової. Тоді митрополит М. Левицький звернувся в цій справі до цісаря, який наказав створити окрему комісію з 11 губерніяльних радників та чотирьох духовних осіб, а саме: від поляків архієпис­коп А. Анквіч та канонік Мінасевич, а від українців митрополит М. Левицький та крилошанин Іван Могильницький. Більшість чле­нів комісії — поляків висловилися проти українських шкіл, а єпис­коп Анквіч заявив, що "в Галичині, як частині давньої Польщі, може бути лише польська мова народною і польські школи"¹.

Митрополит Левицький і крилошанин Могильницький не по­годилися з таким рішенням і внесли протест, внаслідок якого в 1818 р. цісар видав постанову, що: 1) в усіх народних школах Галичини й Буковини греко-католицькі священики мають навчати дітей релігії своєю народною, тобто українською мовою; 2) в усіх народних школах зі змішаною дітворою, римо-католицького та греко-католицького обрядів, навчання, крім релігії, має відбувати­ся польською мовою, але дітей греко-католиків треба навчити чи­тати й писати по-українськи; 3) у тих народних школах, де вчать­ся діти греко-католицького обряду, навчання має відбуватися по-українськи, але дітей треба навчити також читати й писати по-польськи; 4) де вже існують змішані школи, там греко-католики можуть на власний кошт організувати школи з українською мо­вою навчання; 5) над школами римо-католицького обряду нагляд мають здійснювати римо-католики, над греко-католицькими — гре­ко-католики, а над змішаними — нагляд здійснюватиме духовник того обряду, до якого належить більшість дітей; 6) школи з чисто українською дітворою мають право користуватися підмогою шкіль­ного фонду.

Отже, завдяки митрополитові Левицькому і його шкільному ре­ферентові І. Могильницькому українська мова в школі укріпила­ся, але все-таки польська мова мала більші привілеї. Українська громада могла у деяких випадках організувати школи з українською мовою навчання, але на власний кошт тоді як усі польські школи

¹ ГнатюкВ. Вказ. праця.— С. 11.

152

оплачував шкільний фонд, тобто з податків усього населення Га­личини. Ця постанова була чинна аж до 1848 р.¹. Внаслідок такої політики в трьох останніх роках перед скасуванням панщини у де­сяти округах Галичини в народних школах було 4262 учні римо-католицького обряду та заледве 1282 греко-католицького, тобто ук­раїнців. У багатьох селах Галичини існували шкільні будинки, але вони стояли пусткою, або використовувались для інших громадських цілей².

У першій чверті XIX ст. дійшло було до того, що українські бо­гослови навчалися церковно-слов'янської та української мови щой­но в останніх роках студій, щоб могли відчитати Службу Божу з цер­ковно-слов'янських книжок. Молоді парохи говорили проповіді та­кою каліченою мовою, що їхні парафіяни мало що могли їх розумі­ти. Бували й такі випадки, що греко-католицький священик не знав ні читати, ні говорити народною мовою. Про страшний занепад ук­раїнської мови найкраще може свідчити той факт, що у 1830 р. був виданий словник церковно-слов'янської мови з поясненнями поль­ською мовою. У той час навіть австрійський уряд звернув увагу, що "руське священство не піддержує сільських народних шкіл і не вчить у них дітей"³. Завдяки польським інтригам шкільництво сто­яло у Галичині погано, інтелігенція була байдужа або відчужена від свого народу, а змагання ідейних одиниць закінчувалися звичайно невдачами. З такого стану найбільше могли радіти поляки, маючи враження, що населення Галичини ось-ось перестане існувати як окрема національна група.

У 1820—1830 pp. коло молодого єпископа Івана Снігурського (1784—1847) зорганізувався цілий гурт учених і патріотично настро­єних священиків: професор і ректор греко-католицької духовної се­мінарії у Львові Іван Лаврівський (1773—1846); автор граматики ук­раїнської мови Йосиф Левицький (1801—1860); етнограф і філолог Иосиф Лозинський (1807—1889); історик Антін Добрянський (1810— 1877) та інші. Заходами митрополита Левицького, єпископа Сні­гурського та крилошанина Могильницького почалося друкування українських книжок, але все ще мертвою, церковно-слов'янською мовою. X

< Незважаючи на всі заходи патріотичної частини духовенства, більшість інтелігенції була відчужена від свого народу, а змагання ідейних одиниць закінчувалися здебільшого невдачами. Цей стан дуже засмутив Якова Головацького, який писав, що "руський на­рід (тобто український), другий щодо кількості серед слов'янських народів, не може виказатися такою літературою, що відповідала б,

'Там же.-С 11-12.

² Возняк М. Вказ. праця.— С 24.

' Там же.— С.б.

153

його чисельності ... Горстка людей, як словінці, дальматинці (хор­вати), лужицькі серби, словаки видають часописи, а три мільйони русинів ... під лагідним скиптром Австрії — жиють без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл — як дикуни"¹.