Визвольні рухи в Європі

Українське національне відродження не було якимсь відірваним явищем від загальнополітичних процесів Європи, як цілості. На­впаки, XIX ст. характеризується якраз зростанням революційних рухів, як серед державних, так і поневолених народів. Державні на­роди прагнули обмежити владу своєї керівної верхівки, домагаючись більшого голосу в вирішуванні державних справ, тобто демократи­зації суспільно-політичного устрою. Водночас, зокрема в другій по­ловині XIX ст., ширилися різні соціалістичні ідеї справедливого по­ділу народного доходу та боротьби проти жахливої експлуатації ро­бітників капіталістами.

Визначними ідеологами соціалістичного руху були француз Сен Сімон (1760—1825), шотляндець Роберт Оуен (1771—1858) та ні-

¹ Лотцькігй О. Вказ. праця.— Т. 3.— С. 323.

² Там же.

мецький жид Карл Маркс (1818—1883). Маркс був найбільш лівий у своїх теоріях, що їх він з'ясував у творі "Капітал" (Das Kapital) та у виготовленім ним, на спілку з німцем Фрідріхом Енгельсом "Комуністичному Маніфесті", опублікованому 1848 p., який вва­жається першим програмовим документом наукового комунізму. Карла Маркса та Фрідріха Енгельса вважають основоположника­ми сучасного комунізму.

Поруч із змаганням до демократизації та забезпечення гідного людського існування для чисельно зростаючого робітництва-про-летаріата, долучався також і національний, чи радше націоналістич­ний рух серед поневолених народів у складі багатонаціональних ім­перій Росії, Австрії та Туреччини (поляки, чехи, хорвати, серби, болгари, румуни, греки та ш.), як і серед народів, роздріблених на ряд більших і менших держав (Німеччина й Італія).

Турецька, або Оттоманська імперія, панувала вже декілька сто­літь над народами південно-східної Європи і контролювала морські протоки Босфор і Дарданели, що ведуть із Чорного у Середземне море. За панування над берегами Чорного моря, а в подальшому й за контроль над протоками, велися постійні вшни між Російсь­кою і Турецькою імперіями.

До російсько-турецьких спорів долучався ще й реліїтйний чин­ник, бо народи південно-східної Європи належали до християнсь­кої Східної Православної Церкви, а Туреччина була мусульмансь­кою державою й жахливо переслідувала християн. Це викликало постійні бунти проти турків. Росія використовувала ці заворушен­ня для своїх політичних цілей, виступала як протектор православ'я й давала постійно моральну й матеріальну допомогу грекам, сер­бам, румунам, болгарам тощо. У той спосіб вона підривала потуж­ність Туреччини й поширювала свої впливи на терени Балкансь-кого півострова.

Але послаблення Туреччини на користь Росії, зокрема зростан­ня московських впливів на Балканах і Середземному морі, загро­жувало інтересам західноєвропейських держав, зокрема Австрії та Франції. Англія також не була радою ширенню Росшської імперії, бо то загрожувало її посілостям в Азії, де знаходилася Індія, пер­лина Британської імперії. Власне цей конфлікт імперіалістичних ін­тересів допровадив до Кримської війни у 1854—1856 pp. і не все дозволяв Росії розправитися зі своїм сусідом-суперником. Але за­вдяки цим ворогуванням та війнам поміж Росією і Туреччиною, довголітня боротьба сербів за своє національне визволення увін­чалася успіхом.

Для скріплення своїх впливів серед слов'янських народів на Бал­канах, під кінець 1860 pp. для послуг Росії постала нова ідеологія — панславізм, яка по своїй суті нічим не різнилася від російського на­ціоналізму та експансії Російської імперії. Головними проповідни-

348

349

ками панславізму, як крайнього російського націоналізму, були ви­значний публіцист М. Данилевський та генерал Р. Фадеев. Російські дипломати спритно використовували православну релігію та пансла­візм на користь Російської імперії.

У 1817 р. Туреччина була змушена дати Сербії автономію і ви­знати її князя Мілоша, що стало початком до повного національ­ного визволення. Унаслідок московсько-турецької війни 1829 р., два румунські князівства, Валахія і Молдавія, одержали від Туреччини повну автономію, але покищо під російським протекторатом.

Після десятилітньої жорстокої боротьби з Туреччиною (1821— 1831) Греція також визволилася з-під турецького панування і про­голосила свою самостійність у 1831 р. із монархічним ладом.

Подібний процес відбувався по цілій Європі, яку Віденський Конгрес з 1815 р. розподілив згідно з інтересами володарів учас­ників протинаполеонівської коаліції, а не з інтересами народів. Але тільки королшство П'ємонту мало короля італійського роду. В усіх інших державах панували чужинці, здебільша під впливом Австрії, яка для себе захопила дві провінції у Північній Італії, Ломбардію та Венецію. У той час австрійський канцлер князь Клемент Меттерніх твердив, що Італія — це тільки географічне поняття. Однак італійський народ проявив свою живучість і роз­горнув боротьбу за своє визволення та єднання в одній національ­ній державі.

Головну роль у національному відродженні Італії відіграв відо­мий італійський безкомпромісний республіканець націоналіст Джу-зеппе Мацціні. Але його безкомпромісність як республіканця не надавалася до тодішніх політичних умов Європи й тому практичне об'єднання Італії здійснив у 1871 р. граф Камілльо Кавур. Будучи прем'єром П'ємонту протягом цілої декади (1852—1861), Кавур сво­єю блискучою дипломатією здобув загальне визнання в Європі та дістав союзника проти Австрії в особі французького імператора Наполеона III.

До остаточного об'єднання Італії дійшло в 1870 р, коли слав­ний провідник італійських рєволюціонерш-республіканців Джузеппе Ґарібальді з'єднався з королем П'ємонту Віктором-Емануелем. В 1861 р. Ґарібальді розгромив війська Франческа II, Неаполітанського короля й захопив зі своїми революційними частинами південь Іта­лії, тоді як більшість північної Італії вже була об'єднана під про­водом Кавура. 17 березня 1861 р. проголошено королівство Італії з Віктором Емануелем як першим італійським королем. У 1866 p., після італійсько-австрійської війни, Венеція ввійшла до складу іта­лійського королівства. У липні 1870 р. вибухла прусько-французь­ка війна і французькі війська, які обороняли папу і Рим, мусіли його покинути. З цього скористали італійські війська, які в серпні зайняли місто й після проведеного плебісциту Рим включено до

350

складу італійського королівства і проголошено столицею Італії. Папська держава перестала існувати й на карті Європи появилася Італія, яка із "географічного поняття" перетворилася в об'єднану національну державу.

Подібний процес відбувався у той сам час і в Німеччині, яку Віденський конгрес переорганізував на 38 різних суверенних дер­жав, між якими було аж п'ять королівств: Прусія, Гановер, Саксо­нія, Вюртемберґія та Баварія. Щоправда, всі ці держави мали своїх німецьких володарів, між якими найбільшою під кожним оглядом була Прусія, з якої власне й почався процес об'єднання Німеччини. На чолі цього процесу став пруський канцлер (прем'єр уряду) князь Отто Бісмарк, який своїми дипломатичними захода­ми, включно з інтригами, зумів осягнути намічену ціль. На пере­шкоді до об'єднання Німеччини, так як і на перешкоді об'єднан­ня Італії, стояли Австрія та Франція. Бісмарк зумів своїми інтри­гами довести до семитижневої війни з Австрією влітку 1866 р. та Франко-Пруської війни в 1870 р., в яких Австрія під містом Садо­вою і Франція — під Седаном зазнали великих поразок. У січні 1871 р. на базі тих перемог, як і договорів з різними німецькими державами, Бісмарк допровадив до об'єдання Німеччини. У Дзер­кальній залі Версальської палати біля Парижа, столиці переможе­ної Франції, 18 січня 1871 р. Німеччину проголошено Другою Імперією, а пруського короля Вільгельма — імператором. Об'єд­нана Німеччина складалася з 25 держав, у тому чотири королів­ства і три вільні міста: Гамбург, Бремен і Любек, які разом твори­ли Другий Райх.

Постійні повстання народів Балканського півострова та війни з Росією досить ослабили колись могутню турецьку Оттоманську ім­перію. Численні болгарські повстання проти турецького пануван­ня, а зокрема 1876 p., яке турки криваво задушили, довело до но­вої Російсько-Турецької війни в 1877 р. На боці Росії воювали Ру­мунія,! Монтенєгро і Сербія. Після важких боїв і великих людських втрат російські війська зламали опір турків і в січні 1878 р. захо­пили Андріянополь і загрожували столиці Туреччини — Констан­тинополю. Султан запропонував мир і 3 березня 1878 р. Туреччи­на визнала незалежність князівства Монтенєгро, Сербії й Румунії. Найбільше, однак, скористала Болгарія, яка мала бути самоуправ­ною державою й платити Туреччині тільки певну данину.

Але західні великодержави не погодилися на таке розв'язання східного питання. Англія, побоюючись російської експансії на Се­редземне море, оскільки Болгарія стане знаряддям у руках Росії в порозумінні з іншими державами Західної Європи, вимагала, щоб договір у Сан-Стефано розглянув ще й Берлінський конгрес. У лип­ні 1878 р. був скликаний у Берліні конгрес, в якому взяли участь Австрія, Англія, Франція, Німеччина, Росія, Італія, Греція й Ту-

351

рєччина. На Конгресі головував німецький канцлер Отто Бісмарк, і там укладено новий договір — Берлінський, який відповідав ін­тересам західноєвропейських держав. Велику Болгарію, створену у Сан-Стефано, поділено на три частини: Македонію залишено Ту­реччині, Східну Румелію також залишено в складі Туреччини, під безпосередньою владою султана, який мав назначити для неї гу-бернатора-християнина. Властиво Болгарія мала далі залишитися у складі Турецької імперії, але як автономна країна.

* * *

У зв'язку з Російсько-Турецькою війною російські війська ввій­шли на територію Молдавії і примусили її до участі в облозі твер­дині Плевна. Об'єднані князівства Валахїї й Молдавії використали цю нагоду і проголосили незалежність. На карті Європи появила­ся нова держава Румунія, незалежність якої визнано Берлінським договором. Те саме зробила Сербія, яка виступила війною проти Ту­реччини на боці Росії, і її також визнав Берлінський договір, але з вимогою, що Боснію і Герцеговину окупують австрійські війська, помимо того, що ті князшства були заселені сербами й хорватами.

На загал, можна сказати, що учасники Берлінського конгресу зовсім не дбали про Туреччину, не керувалися вони й добром на­родів, долю яких вони вирішували. Про те найкраще свідчить по­вернення християнських народів під турецьку владу, яка християн дуже переслідувала. Дбали вони самі про себе, щоб якнайбільше захопити земель Турецької імперії. Росії дозволили затримати ча­стину захопленої від Туреччини Вірменії з містами Батум, Каре і Ардаган та повернено їй південну Басарабію, яку Росія обіцяла від­дати Румунії за допомогу у війні проти Туреччини. Румунії, в за­міну за Басарабію, дали Добруджу, територію на південь від устя Дунаю. Ще перед Берлінським конгресом Англія намовила Туреч­чину передати їй острів Кіпр і взаміну за те Англія гарантувала Ту­реччині непорушність решти турецьких доміній.

Як і у Західній Європі, над берегами Атлантичного океану в XIX ст. також відбулися деякі політичні зміни. Віденський Конгрес з 1815 р. прилучив до Королівства Голландії також й підавстрійську Бельгію, заселену флямандцями й валонцями. Під впливом револю­ції в Парижі у 1830 р. збунтувалися проти голландського пануван­ня громадяни Брюсселя й на вулицях дійшло до боїв поміж цивіль­ним населенням та голландським військом. Був створений тимча­совий уряд, який 4 жовтня 1830 р. проголосив Бельгію незалежним королівством. Завдяки Франції, інші європейські держави погоди­лися на незалежність Бельгії, як конституцшного королівства.

Аналізуючи процеси національного відродження у другій поло­вині XIX ст. в Європі, доводиться ствердити, що завжди і всюди го­ловну роль у тих процесах відігравала національна аристократія. Ус-

пішність національного об'єднання Італії базувалася головно на ко­ролівстві Сардинії-П'ємонту, а Німеччини — на могутній Прусії.

Боротьбу за національне визволення країн південно-східної Єв­ропи з-під панування Туреччини весь час підтримувала Російська імперія, яка намагалася дістатися до Середземного моря. На шля­ху до здійснення цієї мети стояла Оттоманська імперія, яка пану­вала над Балканським півостровом і контролювала проливи Бос­фор і Дарданели. Росія використовувала поневолені Туреччиною народи для власної експанзії і через те була, хоча й важливим, але тільки допоміжним чинником.

Дшсно важливим чинником у національному відродженні та в боротьбі за свою державність таких країн як Греція, Сербія, Бол­гарія та Румунія, була їхня релігія. Ці народи, визнавці православ­ного християнства, різнилися пщ релігійним оглядом від панівної мусульманської нації — Туреччини. Тут релігія ототожнювалася з народом, тим більше що турки-мусульмани переслідували христи­ян. Маючи свою власну національну церкву та свою власну ари­стократію, а при тому ще й сильного союзника, яким була Російська імперія, їхнє національне відродження й боротьба за власну дер­жаву увінчалися успіхом.

352

13

В. Верига

Розділ VI

УКРАЇНЦІ ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ

Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. укра­їнський народ, економічно визискуваний і політично переслідуваний в Україні, відчував щораз то більший голод на землю. Водночас оку­паційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців (головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але ще й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися.

Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі коло­нізували чужинці, а український селянин, не маючи вдосталь зем­лі для утримання власної родини, мусів шукати вільних земель поза межами своєї батьківщини.

У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український селянин забрів на Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався ген аж до Тихого Океану, організовуючи поселення, надаючи їм відо­мі в Україні топографічні українські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили у найдальші закутини амери­канського континенту, починаючи від холодної Канади, зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альберти, аж до най­дальше висунених окраїн Південної Америки, таких як провінції Ріо Неґро і Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусіли при­стосовуватися до локальних відносин, відмінних природних і куль­турних умов.

У XVIII ст. українці почали емігрувати на територію Нижнього Поволжя і в 1782 р. становили там уже 4,4% населення району. З часом українці поселилися в Самарській, Саратівській, а також в Оренбурзькій та Уфімській губерніях. Внаслідок того на Поволжі й Уралі створилися українські осередки серед російського населен­ня. На початку XX ст. українські поселення на Поволжі були по­середнім кільцем між суцільною українською територією в Європі й українськими поселеннями в Азії¹.

Зросло число українців й у північній Слобожанщині у межах Воронезької губернії, куди ввійшов інтенсивно заселюваний ук­раїнським селянством Острогозький полк. Під кінець XIX ст. у Воронезькій губернії було близько мільйона осіб української на-

ціональності. У 1897 р. в Острогозькому повіті вони становили 93,5%, в Богучарському — 82,2%, а в Валуйському — 52,9% усьо­го населення. Так само більшість українців проживало в Грайво-ронському, Путивльському та Ново-Оскільському повітах Курської губернії¹.

У першій половині XIX ст. надвишка української людності йшла головно в південну Україну, а коли вільної землі там не стало, від половини XIX ст.,— на Передкавказзя. Завдяки тому кількість українських переселенців на Північному Кавказі зросла від 2,4% у 1792 р. до 18,6% у 1858 р. Росія у 1829 р. захопила, на підставі Андріанопольського миру з Туреччиною, все чорноморське узбережжя від Анапи до Гагри, і тоді розпочалася його колоніза­ція українцями, в основному азовськими козаками, що поверну­лися з Туреччини, а також козаками з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, колишніх запорожців і селян-утікачів від крі­паччини, яких приписували до козаків. Завдяки тому в першій половині XIX ст. саме на Північному Кавказі найпомітніше зрос­ла частка українського населення. З 1861 р. на Закубання стали переселятися козаки-чорноморці, азовські та українські селяни — загалом 85 тис. осіб. Особливо інтенсивно почало населення зро­стати, коли в 1868 р. було дозволено брати землю також і невій­ськовим. Тоді впродовж 15 років на всю Кубань переселилося майже 250 тис. селян, переважно українців².

У 1897 р. відбувся перепис населення в цілій Російській імпе­рії, під час якого етнічну приналежність встановлювали за мовною ознакою, а це значно статистично знизило число українців, бо де­які з них уже не говорили українською мовою, але вважали себе українцями. Незважаючи на те, українці на Кубані становили від 50,7% у Новогригорівському — до 75,2% населення у Темрюцько-му повітах. На початку XIX століття Кубанщина перетворилася в справжню українську етнографічну територію.

Після Кримської війни в 1854—1856 pp. збільшилася також міг­рація українського населення і в Крим, де після виселених татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис, або заледве 35,5% населення. З розвит­ком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Ос­кільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також ба­гато німців, жидів і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У тому часі чимало українців пе­реселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало май­же 380 тис, що становило 19,6% всього населення.

¹ Енциклопедія українознавства —Мюнхен, 1949.—Т. 1.—С 147.

¹ Атлас. Українці — східна діаспора.—Київ, 1993.— С 7.

² Там же.— С. 5.

355