Державні Думи в Росії

Кінець 1905 і 1906 pp. позначені жорстокою реакцією. Револю­ційні здобутки були майже повністю знищені. Реакційні організа­ції вимагали збереження абсолютизму і самодержавства. Уряд зно-

ву відчув свою силу. Спираючись на реакційну пресу й на вимоги чорносотенних організацій, він намагався відновити старі закони і права. Почалася розправа з тими, хто повірив у Маніфест 17 Жовтня. В'язниці були переповнені заарештованими, а на лави підсудних потрапляли редактори та співробітники прогресивних газет. В імперії діяли "надзвичайні суди", які виносили смертні вироки¹. С

У лютому 1906 р. цар видав другий маніфест у справі виборів до Державної Думи, яка мала складатися з двох палат, Державної Ради та нижчої палати — Державної Думи. До Державної Ради половина членів мала бути призначена урядовими чинниками, а половина ма­ла бути виборна. До Державної Думи вибори відбувалися в чотирьох куріях: землевласницькій, тобто поміщицькій, міській, селянській та робітничій. Голосувати могли тільки чоловіки, що досягли 25 років. Державна Дума мала мати 524 депутати, розподілені на всі курії, з того в поміщицькій курії один депутат припадав на 2000 поміщиць­ких виборців, у міській — на 7000, у селянській — на 30000, а в ро­бітничій — на 90 999 виборців. Оскільки в цей час український на­род складався в основному з селянства, то його представництво в Думі було дуже обмежене. Крім того, вибори не були прямі, але "ступневі". Поміщики й міщани мали двоступневу, робітники — триступнсву, а селяни — аж чотириступневу систему. Селяни виби­рали спершу десятників на т.зв. волосний збір, на волосному зборі вибирали представників до повітових зборів, а повітові — до губер­ніальних і щойно на губерніальних зборах селянських представників вибирали депутатів до Державної Думи.

Весна 1906 р. проходила в цілій Російській імперії під знаком виборів до Державної Думи. У половині травня 1906 р. головою Ради Міністрів був номінований Петро Столипін (1862—1911), лю­дина консервативних поглядів. Він обійняв також пост міністра внутрішніх справ. Під час передвиборчої кампанії половина Російсь­кої імперії перебувала в надзвичайному стані охорони, бо уряд про­водив вибори і приборкував революційні виступи, які вибухали в різних місцях імперії. І в тих областях діяли військові суди, які при­суджували або до розстрілу, або на заслання. Тисячі людей, звину­вачених в протиурядових виступах, гинули на шибениці чи були розстріляні, а ще більше пішло до Сибіру².

В Україні, як і в цілій імперії, ліві соціалістичні партії бойкотува­ли вибори, а за ними пішли й українські соціал-демократи, чим по­легшували виборчу більшість російських ліберальних партій, головно конституційних демократів (кадетів). Останні розвинули в Україні

¹ СередякА. Товариство "Просвіта" за межами Галичини // Нарис історії "Просвіти' (за ред. І. Мельника).— Львів—Краків—Париж, 1993.— С. 64.

² Там же.— С. 66—67.

³ Там же.— С. 64.

338

¹ Полонська-Василенко Н. 1905 рік в Україні // Український самостійник.— I960.—

Ч. 2(424). - С 29. ¹ Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С. 80.

339

широку агітацію й обіцяли обстоювати в Думі українські національні домагання. Оскільки кадети найбільш толерантно ставилися до ук­раїнського питання, в їхній партії було багато інтелігентних україн­ців, тому з цієї партії було обрано чимало депутатів-українців. На Полтавщині діяла зовсім самостійно Українська Радикально-Демок­ратична Партія й вона провела кілька своїх кандидатів¹.

Незважаючи на таку виборчу систему, як і несприятливі полі­тичні умови, до першої Державної Думи на призначені українсь­ким губерніям 102 місця в Думі — від України обрано 24 поміщи­ки, 26 представників міської інтелігенції та 42 селяни.

Урочисте засідання 10 травня 1906 р. відкрив сам цар Микола II. Але вже по кількох сесіях виявилося, що в розумінню уряду ця пер­ша Державна Дума була надто революційною й проіснувала тільки до 21 липня 1906 p., тобто всього 72 дні, і цар її розпустив. Розпуск Думи не сприяв заспокоєнню суспільства. Навпаки, терор збільшив­ся, бо за самий 1906 р. терористи забили 768 і поранили 820 пред­ставників влади, а військовий суд засудив на смерть 683 особи².

Свою власну парламентарну Громаду створили 45 депутатів-ук­раїнців. її головою був обраний адвокат і громадський діяч з Чер­нігова Ілля Шраг. Серед її членів були відомі українські діячі, такі як Володимир Шемет і Павло Чижевський (обидва — дідичі з По­лтавщини), Микола Біляшевський, барон Федір Штейнґель з Ки­єва, Андрій В'язлов з Волині. Громада почала видавати свій влас­ний журнал "Украинский Вестник", що мав служити трибуною для цілої Росії й тому друкувався російською мовою. Редактором жур­налу був Максим Славінський, а секретарем — Дмитро Дорошен­ко. У цьому журналі співпрацювали найкращі українські інтелек­туальні сили, а в тому числі й Іван Франко та Володимир Гнатюк з Галичини. Пізніше зі Львова до Петербурга приїхав проф. М. Гру-шевський, якого тоді всі вважали за провідника украшського руху в Росії. Його наукові праці та організаційний талант створили йо­му великий авторитет і глибоку пошану. Прибувши до Петербур­га, Грушевський став ідейним провідником редакції "Украинского Вестника", а також й української Парламентарної Громади, яка ста­вила собі за мету домагатися автономії України, про що дуже ясно проголосив з думської трибуни її голова Ілля Шраг. Цікавим яви­щем було те, що депутати Євген Онацький та Аркадій Грабовець-кий промовляли в Думі українською мовою, і голова Думи проф. Муромцев їх не зупиняв³.

Було укладено декларацію Української Парламентської Громади у справі автономії України, яку мав виголосити з думської трибуни

голова Громади Ілля Шраг. Але до того не дійшло, бо вже 8 липня 1906 р. Думу розпущено¹.

У січні 1907 р. відбулися вибори до Другої Думи, депутатами до якої обрано більше половини з лівих партій. Із 102 депутатів від України лівих — соціал-демократів, трудовиків та кадетів було 65, октябристів, поміркованих, правих тощо 29. Українська Парламен­тарна Громада мала цим разом 47 членів, які домагалися автономії України, місцевої самоуправи, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з тим Громада вимагала створення кафедр укра­їнської мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях². Цим разом українські депутати вже поставили справу автономії гостріше. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним автономним урядом. Громада видавала часопис — "Рідна Справа — Думські Вісті", що виходив два рази на тиждень за редакцією Василя Доманицького, хоча офіційно редакторами зареєстровані були М. Хотовицький і С. Нечитайло. В "Рідній Справі" друкувалися промови членів Ук­раїнської Парламентарної Громади. Отже, як виявилося, Друга Дума була більш революційна, ніж перша, й тому вона також втримала­ся заледве 103 дні, від 5 березня до 15 червня 1907 р.

Після цього розпочалася нова реакційна політика уряду. Сто-липін, щоб виключити революційні елементи з Думи, видав 3 чер­вня 1907 р. новий виборчий закон, який надавав у Державній Ду­мі перевагу упривілейованим станам. Згідно з тим законом, у се­лянських куріях один депутат припадав уже на 60 тисяч виборців і число депутатів у Державній Думі зменшено до 442 для цілої імпе­рії. Від українських губерній число депутатів збільшено до 111, але з них 64 були дідичі-поміщики, а депутатів-селян зменшилося із 42 до 20. За партійною приналежністю в Третій Думі від українсь­ких губерній було 41 октябристів, 5 кадетів та 26 від "Союза рус­ского народа", решта від інших політичних партій. Внаслідок того до Третьої Думи свідомих українців дісталося заледве 29 осіб³, тобто замало, щоб творити окрему парламентарну фракцію. Одначе, і де­путати систематично підносили питання про переслідування укра­їнської преси та про потребу українського шкільництва.

Третя Дума відбула свій строк і в 1912 р. відбулися вибори до Четвертої Державної Думи. Вислід був несподіванкою для урядо­вих кіл, бо вона стала лівішою за третю. У ній було по 150 депута­тів від правих та лівих партій та 130 "октябристів", які були більш схильні до опозиції і не раз вступали у спілку з лівими партіями. Головою Думи був "октябрист" Михайло Родзянко, великий дідич

¹ Там же.

² Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С. 424.

³ Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С. 83.

¹ Там же.

² Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.— С. 42—43.

• Історія Української РСР.-Київ, 1953.—Т. 1.— С 625.

340

341

Катеринославщини, який ставився негативно до українського на­ціонального питання. Таке трактування державними чинниками Ук­раїни було тим більш дивне, що в той час дістали школи з рідною мовою навчання малі народи Кавказу, а також татари, естонці й латиші.

У 1908 р. 37 депутатів внесли законопроект про навчання укра­їнської мови в народних школах, який, щоправда, недопустили до розгляду російські посли-шовіністи з "Клубу Русских Национали­стов", але він зробив певний розголос. У 1909 р. питання про ук­раїнську мову в судах виніс професор Київського університету Іван Лучицький, яке також викликало протест чорносотенців.

У відповідь на ті домагання Столипін в 1911 р. заявив, що "іс­торичним завданням російської державности є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею від­родження старої України й устрою малоросійської України на ав­тономних національно-територіяльних основах"¹.

Помимо всіх репресій, українське питання ставало щораз більш актуальне і про нього заговорили й посли-росіяни, а не тільки са­мі українці. У 1913 р. професор С Іванов вимагав кафедр укра­їнознавства в університетах України, а єпископ Нікон — введення української мови в школах. З приводу державного бюджету справу бсзправств державної адміністрації в Україні порушували такі ви­датні посли Думи, як А. Шингарьов, Павло Мілюков, Олександер Керенський, Григорій Петровський та інші. Вони домагалися сво­боди національного розвитку та автономії України².

На форумі Другої Думи виникло також питання — виділення Холмщини й Підляшшя в окрему українську (офіційно — мало­руську) губернію, щоб українське населення звільнити з-під постій­ного польського наступу. На жаль, українські депутати — есери й есдеки (в думі всі вони виступали за партійною приналежністю) вважали, що вони повинні йти рука в руку з польськими соціалі­стами, то в справі Холмського законопроекту вони не тільки не виявили жодного зацікавлення, але були проти нього. Проект узя­лися реалізувати праві російські кола — монархісти-націоналісти, цо гурту яких належав єпископ Євлогій Храповицький, що був де­путатом від Холмщини. Власне з правих рядів вийшов офіційний доповідач в справі Холмського проекту — Володимир Чихачов — депутат з Поділля³, але забракло голосів, щоб його схвалити.

Цей законопроект був схвалений щойно в Третій Думі, коли кіль­кість правих депутатів зросла, а крім того, законопроект підтрима-

ли депутати з партії "октябристів". Поляки намагалися сторпеду-вати той законопроект, назвавши його "четвертим поділом Поль­щі", пояснюючи це ще й тим, що Дума не мала права вирішувати справи Холмщини, тому що ті землі були визнані Польщі Ві­денським Конгресом. Остаточне голосування над опрацьованим за­конопроектом відбулося 9 травня 1912 р. Проти проекту голосува­ли поляки й соціалісти, в тому числі й соціалісти-українці. Зако­нопроект, схвалений 23 червня 1912 р. великою більшістю голосів, був підписаний царем і став законом, на базі якого була виділена Холмська губернія. Кордони губернії були визначені на строго ет­нографічних засадах і українське православне населення було аб­солютною більшістю її населення¹.

_s

Столипінські реформи

Прихід до влади Столипіна на посаду голови Ради Міністрів та мі­ністра внутрішніх справ став важливою подією цього періоду. Він був великим противником ліберального й соціалістичного рухів і тому планував змінити Російську імперію з допомогою соціальних реформ та посилення політики русифікації неросійських народів, зокрема Фінляндії й України. Це завдяки йому була розпущена Друга Держав­на Дума, яка не погодилася бути тільки інструментом у його руках.

У 1910 р. Столипін видав спеціальний указ, яким наказував губернаторам не давати дозволу на створення товариств з "іно­родців", до яких зараховано також й українців². Влада відкинула законопроект про введення української мови до початкових шкіл України, а полтавський губернатор посунувся аж так далеко, що пропонував не допускати українців на посади учителів та шкіль­них інспекторів. У школах забороняли співати українських пісень, декламувати українські вірші і навіть виконувати українські мело­дії на музичних інструментах³. Уряд ліквідував українські культур­но-освітні організації, замикав товариства "Просвіти", українські клуби й бібліотеки. Навіть заборонив продаж Євангелії українською мовою, що її видав Церковний Синод у 1905 р.

Але всі ці переслідування та репресії викликали зворотну реак­цію⁴ — нові заворушення, заставляли організувати самооборону й об'єднуватися проти наступу.

Найбільш значною в діяльності Столипіна була аграрна рефор­ма. Вона мала на меті розв'язати нелегке земельне питання. Указ від 9 листопада 1906 р. скасовував обов'язкові "земельні общини"

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 446.

² Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 425.

³ Пастернак Є. Нарис історії Холмщини й Підляшшя (новіші часи). — Вінніпег, 1968.— С 113-114.

¹ Там же.— С. 119.

¹ Історія Української РСР.— Київ, 1953.— Т. 1.— С 628.

' Там же.— С 629.

* Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 430.

342

і надав кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву "відрубу". Селяни могли перено­сити туди свої господарські будівлі і створювати "хутір". Крім того, уряд надав Селянському земельному банкові право виділяти селянам вигідні для сплати кредити на закуп землі. Це сприяло та­кож торгівлі землею, яку продавали поміщики, а також бідніші се­ляни. На жаль, ціни, за які продавалися поміщицькі землі, були такі високі, що небагато селян могли їх купити.

За неповних чотири роки четвертина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916— 1917 pp. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад сім мільйонів десятин землі. Внаслідок цього напередодні вибуху ре­волюції 1917 р. у руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,6 га¹. У вислщі столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була поширена і становила заледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою користувалося селянство, майже вся перейшла в особисту приватну власність². Особисте приватне землеволодін­ня стало переважаючим також у Чернігівській губернії, де на кож­ний двір у середньому припадало по 6,3 десятин землі, але декіль­ка поміщиків все таки ще володіли від 50 до 1000 десятинами зем­лі, а Терещенко мав 250 000 десятин³. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях приватне землеволодін­ня охоплювало близько 50% усіх дворів.

Слід підкреслити, що столипінська реформа викликала вороже ставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити ро­бітників. В Україні лише поодинокі великі землевласники, як гу­берніальний маршалок Волині Є. Журавський, Терещенко, Хари-тоненко та Чикаленко, поставилися прихильно до реформи.

Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увін­чалося тільки частинним успіхом, бо з можливостей, які вносила земельна реформа, користали багатші та проворніші селяни. Шля­хом скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли гос­подарювати. Але зі зростанням багатшої верстви селян зростала теж т.зв. бідняцька верства, яка в цей час становила приблизно третину всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській гу­бернії понад 33 000 господарств мали дві або менше десятин землі. У деяких районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсо­нщини, були села, що рішуче виступили проти виходу на хутори.

¹ Енциклопедія українознавства.— Мюнхен, 1949.— Т. 1.— С. 1042. ¹ Історія Української РСР.— Київ, 1953.— Т. 1.— С 635.

' Щербаков В. Черниговщина накануне революции // Летопись революции.— 1927.— №. 2(23).- С. 31.

344

Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за безцінь тим, хто хотів купити. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості підкріпитися, вона приско­рила їхню повну ліквідацію й остаточно перетворила їх у пролета­рів. Багато шкоди наробив в українському селі алкоголізм, якому пособляла державна алкогольна монополія, бо деякі виділені наді­ли землі на повну приватну власність навіть не продавалися, їх просто пропивали їхні власники. ДЦоб чисельно зменшити бід­няцьку верству, Столипін заохочував бідніших селян емігрувати з України до Сибіру, де був достаток вільної землі. І багато людей користало з того, але були й такі, що поїхали там шукати кращої долі, але потрапивши на нових місцях у скрутне становище, бо земля ще не була освоєна й не було де жити, поверталися назад, стративши все, що мали¹.

Збільшені ряди бідняцької верстви легко піддавалися агітації чле­нні Соціал-Революційної Партії, які закликали їх до страйків та за­ворушень. Соціал-революцінери були проти аграрної реформи Сто­липіна, бо вважали, що землю треба було б забрати від поміщиків і роздати селянам безплатно. Крім того, аграрна реформа мала на меті ліквідувати сільський пролетаріат, що йшло на шкоду соціалі­стам усіх мастей. У зв'язку з тим Столипін став головним об'єк­том атак соціал-революціонерів й остаточно загинув з рук есера Д. Богрова в часі відвідин Києва, 18 вересня 1911 р.

* * *

У Києві з 1907 р. почав виходити історично-етнографічний та літературно-публіцистичний місячник "Україна", як продовження "Київської Старини", за редакцією літературознавця, етнографа і філолога Володимира Науменка. Але цей журнал самоліквідувався з появою "Записок" Українського Наукового Товариства, яке по­стало з ініціативи і заходом того ж таки В. Науменка в 1908 р. Го­ловою'Товариства був обраний Михайло Грушевський, який у ско­рому часі об'єднав біля нього десятки членів, старших і молодших наукових діячів. Товариство почало видавати свої "Записки" і влаш­товувало прилюдні наукові конференції.

Репресії уряду, що мали хаотичний характер, викликали у різ­них партіях прагнення об'єднатися. Адміністрація таємними ука­зами забороняла приймати українців—"мазепинців", "сепаратистів" на посади вчителів і професорів університетів. Українські літера­турні твори роками лежали в цензурі, а державним урядовцям за­бороняли передплачувати українські часописи й журнали, чим влада позбавляла їх читачів і передплатників, а з другого боку, наклада­ла на видавництва великі грошові кари. У той спосіб видавництва

¹ Радянська енциклопедія історії України.— Київ, 1972.— Т. 4.— С. 216.

345

позбавляли матеріальних засобів, що остаточно доводило до руїни й ліквідації тих видань.

Репресії з боку уряду викликали нові заворушення. Це найкра­ще виявилося восени 1912 р., в часі похорону Миколи Лисенка, на який з'їхалися представники з різних кінців України, в тому чис­лі й з Галичини та Буковини. У похоронному поході взяло участь понад сто тисяч народу. Тут були старі й молоді, заможні й біцні, інтелігенти, селяни й робітники. Похорон Лисенка став першим масовим виступом українців. У Москві цю величезну українську де­монстрацію зрозуміли як перший тривожний сигнал дозріваючих подій в Україні¹.

У 1914 р. століття народин великого сина України Тараса Шев­ченка збиралася відзначити урочисто ціла Україна, включно з Гали­чиною й Буковиною. Під австрійською займанщиною приготування відбувалися без значних перешкод. У підросійських землях України по більших, а подекуди й по менших містах, постали офіційні комі­тети для вшанування пам'яті поета. Але ці приготування дуже зане­покоїли російський уряд, підбурюваний реакційною пресою. Чорно­сотенні організації повели шалену кампанію проти відзначення пам'яті Шевченка і проти "мазепинського" руху взагалі. І вслід за тим міністр внутрішніх справ Маклаков заборонив друкувати про-пам'ятне видання в честь століття народин Тараса Шевченка. Мі­ністр внутрішніх справ рекомендував усім губернаторам не дозволя­ти публічного вшанування пам'яті Шевченка, називати його ім'ям вулиці і школи. Святіший Синод заборонив правити панахиди, Мі­ністерство освіти заборонило учням середніх шкіл ходити на акаде­мії й концерти в честь Шевченка². Унаслідок того, в Києві урочисте відзначення століття Шевченка було відмінено й тільки в Катери­нославі та ще в двох-трьох містах відбулися святкування.

Але на тому справа не стала, ініціятиву взяли студенти, в першу чергу грузини, які ставилися з великим пієтизмом до Шевченка. Студенти створили протестний комітет, який організував 10—11 бе­резня 1914 р. у Києві вуличну демонстрацію. Але зараз з'явилася протидемонстрація чорносотенної студентської організації "Двого­лового орла", які волочили по вулиці й топтали ногами портрет Т. Шевченка. Так на вулиці міста вийшло спонтанно кілька десят­ків тисяч осіб і дійшло до сутички між двома демонстраціями. Влада, побоюючись, щоб не дійшло більш бурхливих виявів, спровадила кінну поліцію і кілька відділів козаків, щоб розігнати київських де­монстрантів. Було декілька поранень і поліція заарештувала кілька десятків демонстрантів, здебільшого грузинів³.

¹ Ковалевсьют М. При джерелах боротьби.— Інсбрук, I960.— С. 134—135.

² Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С. 162.

³ Там же.— С. 163.

Подібні демонстрації мали місце також і в інших містах Укра­їни. Це був перший такого роду національний рух на землях цен-тральносхідної України, що виплеснувся на вулиці міст, щоб ви­явити своє невдоволення. Російська преса з подивом висловлюва­лася про цей несподіваний вияв потужності українського національ­ного руху. Заборона відзначати сторіччя народин Т. Шевченка знай­шла свій відгомін й на форумі Думи у Петербурзі. В часі палкої дискусії над тою справою високий царський достойник граф Кап-ніст, нащадок Василя Капніста, казав, що заборона святкувати сто­річчя з дня народження Шевченка є образою для цілої України¹.

Україна з польською та московською, чи змосковщеною укра­їнською аристократією, змагала власними силами в нерівній бо­ротьбі, не маючи навіть сприятливих політичних умов. Як засвід­чив "Союз Русского Народа", серед найбільш завзятих ворогів ук­раїнського національного відродження не бракувало і зрусифіко­ваних українців. Православна церква, будучи підпорядкована по­вністю Російській Православній Церкві, виявилася найбільш успіш­ною зброєю у російщенні українського народу. Вона повністю сто­яла на послугах імперського уряду та московського шовінізму. Проте завдяки горстці українського дворянства-аристократії, головно на Лівобережжі та невеликого відсотка національно свідомої українсь­кої інтелігенції, український національний рух здобував щораз ва­гоміші позиції. Цей рух з кожним роком могутнів та мобілізував українське селянство, яке у своїй основі було здоровою і числен­ною базою у боротьбі за національне й соціальне визволення. В Україні обидва ці елементи були дуже тісно пов'язані й тому, що переважна більшість дворянства була чужородною, боротьба за на­ціональне визволення була одночасно й боротьбою за соціальне ви­зволення і справедливість. Унаслідок того напередодні першої сві­тової війни український народ під Росією не був ще належно на­ціонально й політично свідомий.

Період від скасування кріпацтва до вибуху першої світової вій­ни приніс великі зміни в Україні. Крім піднесення сільського гос­подарства, яке мало добрі та злі сторони, розбудовувалася також і промисловість, здебільшого завдяки мінеральним багатствам Укра­їни. Так само постійно скріплювався й захоплював щораз то шир­ші кола суспільства український рух, незважаючи на великі пере­шкоди з боку державної адміністрації. На переломі XIX—XX ст. Україна спромоглася на свою власну політичну ідеологію та після революції 1905 р. в Росії виявила себе живим і повним наснаги організмом, створивши свої власні політичні партії. Але найбіль­шим успіхом була відважна оборона прав українського народу на форумі російського парламенту — Думи. На жаль, все це стосува-

¹ Полонська-Вастенко Н. Історія України.— Т. 2.— С. 431.

346

347

лося переважно права мати українську школу та розвивати укра­їнську літературу. Більших політичних домагань українська інтелі­генція, за малими винятками, під російською займанщиною не зу­міла ані сама, а тим більше в народі, закріпити.

Відданий українській справі, оборонець української мови і школи Микола Костомаров ревно намагався довести лояльність українсь­кого руху до Росії. Власне із його писань виходило, що весь укра­їнський рух вичерпувався такою скромною метою, як видавання книжок для народу, букваря та словника; навіть українську літера­туру визнавав він лише "для домашнього вжитку"¹.

Наступне півстоліття не зробило великих змін у політичних по­глядах української інтелігенції, яка мала б вести свій народ до кра­щого майбутнього. Внаслідок того українство не дістало великої спадщини ідей, що творили би ясний і повний політично-держав­ний світогляд. Українська людина, яка виховувалася під різнородни-ми впливами, почавши зі школи, а потім преси, літератури й науки, засвоювала погляд, що український народ нездатний до творення свого національного життя в основних його ділянках — громадській, політичній, державній. Великий вплив на політичну думку українсь­кої інтелігенції кінця XIX ст. мали ідеї Драгоманова, що вважалися за ознаку найбільш поступового та модерного українства й проти­ставилися зневажаному "культурництву". Однак і вони зв'язували майбутність українства з розвитком поступових російських течій, спрямовували політичні настрої громадянства у бік лагідного спів­життя у російській державі, а не до державної незалежності².

І власне з такою політичною настановою захопила український народ війна 1914 p., а вслід за тим і революція 1917 р.