Михайло Драгоманов

Одним із викладачів, звільнених з посад Київського універси­тету, був молодий професор Михайло Драгоманов, що звернув на себе увагу працями, які друкувалися в журналі "Вестник Европы". У цих статтях він обговорював ставлення української громадсько-

¹ Пріцак О. Роля О. Лотоцького в уневажненні Указу заборони українського слова з 1876 року // Свобода.- 1981.— Ч. 4.-8 січня.

² Пріцак О. Вказ. праця // Там же.—Ч. 5.-9 січня.

270

сті до внутрішньої та зовнішньої політики Російської імперії. За те його усунено з праці згідно з наказом самого царя ще 1875 p., перед проголошенням Емського Указу. Драгоманову дава­ли замість професорства у Київському університеті посаду в одно­му із університетів Росії, але він відмовився.

Київська "Громада" вислала Драгоманова за кордон, щоб він у Відні, який тоді був важливим політичним центром, розбудував ук­раїнський осередок для інформування Західної Європи про укра­їнські справи. Однак у Відні Драгоманов не затримався, а 1878 р. переїхав до Женеви, яка тоді вже була осередком московських ре­волюціонерів. Там почав видавати перший модерний український політичний журнал "Громада" та різні інші брошури західноєвро­пейськими мовами з інформаціями про українські проблеми вза­галі, а під московською окупацією зокрема. Оскільки Драгоманов почав переходити на соціалістичні позиції, київська "Громада" у 1886 р. відмовилася далі фінансувати його діяльність. Переїхавши 1889 р. до Болгарії, він працював професором загальної історії в Софійському університеті. В Софії передчасно М.Драгоманов по­мер 1895 р.

Як політичний мислитель Драгоманов проповідував федерацію України з Москвою, бо не бачив реальних сил, на які міг би опер­тися український сепаратизм¹. У батьківському домі він виховувався під впливом московських ідей, якими захоплювався не тільки його батько, але й дід. Через те він не мав ідеї української державності, навпаки, він ту ідею завзято поборював, будучи ворогом усякої дер­жавності взагалі, а української спеціально².

"Головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київському періоді було переконання про конечність міститися українству, і політично і літературно, під одним дахом з росій-ством,— писав Іван Франко. — Українська література — популяр­на, для домашнього вжитку; все що понад те, повинні українці, за прикладом Гоголя й Костомарова, писати по-російськи, наповня­ючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю. Ті са­мі думки пробував Драгоманов ширити і в Галичині, та тут вони зу­стріли рішучий опір навіть з боку прихильників Драгоманова, як В. Новицький. Не багато змодифікував він ті думки й тоді, коли ро­сійські порядки змусили його шукати захисту для вільного українсь­кого слова за границею"³.

¹ Дорошенко В. Михайло Драгоманів (1841—1895) // Життя і знання. 1935.— Ч. 6.— С 163.

² Будзнновський В. Історія національної думки на тлі моїх споминів // Новий Час (Львів).—1934.— Число 101.— 9 травня.— С. 2.

^J Франко І. Поза межами можливого // Зібрання творів у 50 томах.— Т. 45,— Київ, 1986.- С 2S2.

27!

Будучи демократом, Драгоманов вірив, що Україна з демокра­тичною Росією буде мати власну автономію, а тим самим змогу всебічно розвивати свою мову й культуру. Він заперечував будь-який державний централізм, вважаючи його породженням ро­сійського державного централізму. Драгоманов виступав за повну децентралізацію Росії, за демократичну перебудову її на принци­пах федерації. Росію він уявляв у вигляді союзних вільних соціалі­стичних громад, які в свою чергу мали б входити до федеративно­го союзу всіх слов'янських народів¹.

У своїх політичних працях Драгоманов називав українців не інакше, як тільки південними росіянами і, на його думку, такими вони повинні бути. "Він силкувався навіть міцніше зв'язати українців з росіянами бо­ротьбою зі спільним ворогом абсолютизмом, а в своїх програмових на­рисах, особливо у "Вільній Спілці", дав зразок зовсім безнаціональної російської федерації, кладучи в основу територіальний поділ"².

Федералізм Драгоманов поширював у своїх теоріях на сферу по­літичної боротьби і на культуру. Проте, вимагаючи визнання пра­ва на організацію політичних партій за національним принципом для різних національностей, він різко виступив проти марксистів, закидаючи їм відірваність від дійсності. Думки з цього приводу він детально розвинув у проекті Всеросійської конституції "Вільна Спіл­ка" ("Вольный Союз"), тому деякі російські ліберали вважали Дра-гоманова за основника першої російської конституційної теорії'.

Драгоманов мав великий вплив на своїх сучасників — україн­ців як на Наддніпрянщині, так і в Галичині й Буковині, зокрема серед молоді. Користаючи з більш ліберальних обставин Австро-Угорщини, в 1870 pp. Драгоманов друкував у Галичині свої анти­релігійні твори, якими підкопував авторитет української греко-ка-толицької ієрархії й духовенства, головного авангарда українсько­го національного відродження на українських землях під Австрі­єю. У розпалі своєї боротьби з клерикалізмом Драгоманов не зу­мів правильно оцінити, яку важливу роль відогравала Греко-Като-лицька Церква для українського народу в Галичині.

Драгоманов закликав українську інтелігенцію до більшої рухли­вості, щоб поширити організацію, здобуваючи вплив на широкі на­родні маси, а особливо на міста. Перебуваючи довгі роки поза Ук­раїною, Драгоманов з власного досвіду радив щадити українські на­ціональні сили. "Кожний українець, що покидає Україну, кожна копійка потрачена не на українську справу, кожне слово сказане не по-українському,— остерігав Драгоманов,— це видаток з укра­їнської мужицької скарбниці, який до неї ніколи не повернеться".

¹ Лукеренко В.Л. Світогляд М.П. Драгоманова.— Київ, 1965.— С. 32,

² Франко І. Вказ. праця.— С. 282—283. ' Лукеренко В.Л. Вказ. праця.— С. 32.

Драгоманов був контроверсійною особою за життя й такою за­лишився в історії. Деякі прибічники його теорій вважають, що хоча Драгоманов не був на словах прихильником відірвання Укра­їни від Росії, однак своєю працею зробив для цього відірвання куди більше, ніж хто інший¹. Незважаючи на це слід твердити, що власне М. Драгоманов був першим, хто виніс проблему україн­ства, а зокрема переслідування української мови, на ширшу між­народну арену.

Помимо великого відчуття реалізму в політичнш тактиці бороть­би за автономію, Драгоманов не спромігся проаналізувати пробле­му до кінця і під впливом вчення французького мислителя Прудо-на переходив в утопію, коли йшлося про те, як до тієї демокра­тичної федерації можна буде дійти та як така федерація буде існу­вати. Леон Василевський, польський політик соціалістичного на­прямку і знавець українських справ, вважав, що "занадто оптимі­стичний федералізм Драгоманова затримав розвиток української по­літичної думки на 50 років"². Правдивість цього передбачення ви­явилася в часі української революції 1917—1918 pp.

Культура та мистецтво

Доба 80-х і першої половини 90-х років XIX ст. була, мабуть, найглухішою в історії українського національного руху³. Різні за­борони з боку уряду не дозволяли київській та й іншим громадам на якусь ширшу діяльність і тому українські вчені на чолі з В. Ан­тоновичем звернули свою увагу на науковий місячний журнал "Кі-євская старина", що його у 1882 р. заснував історик і педагог Те-офан Лебединцев і який виходив російською мовою аж до 1906 р. Довкола того журналу згуртувалася велика група українських уче­них, а також поляків і росіян, які працювали в ділянці україноз­навства і друкували там свої наукові праці з історії України, мови, етнографії, історії української літератури, права тощо. "Кіевская ста­рина" внесла поважний вклад в українську науку й культуру. "Про­тягом 25 років "Кіевская старина" була єдиним друкованим орга­ном української думки в Російській імперії й енциклопедією істо­рії України, хоч, за умовами часу, друкувалася російською мовою"⁴. Велику фінансову допомогу журналу надавали меценати української науки Василь Тарновський-молодший та Василь Симиренко (1835— 1915). В. Симиренко залишив весь свій маєток вартістю близько

¹ Дорошенко В. Вказ. праця.— С. 163.

² Wasilewski L. Przedswiat.— Londyn, 1896—Ks. 10; Мухин M. З життя академіка А. Кримського // Визвольний Шлях.— 1963.— Кн. 7.— С 884—885.

' Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 317.

⁴ Полонська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т. 2.—С. 320.

272

273

10 млн. рублів для "Товариства допомоги українській літературі, ми­стецтву й науці" з умовою, що з нього можна буде витрачати на поточні культурні потреби тільки відсотки, а сам капітал повинен залишатися непорушним. На жаль, цієї фундації не вдалося зре­алізувати через воєнні дії та остаточну окупацію України більшо­виками.

В. Симиренко був одним із найбільших українських мецена­тів, він підтримував не тільки "Київську старину", але також був одним із головних грошедавців на потреби Наукового Товариства ім. Шевченка й журналу "Літературно-Науковий Вісник" у Льво­ві та інших українських часописів. Він також заснував і утриму­вав у своєму селі Сидорівці один з кращих українських народних театрів.

Незважаючи на всі переслідування українського руху та на всі за­борони з боку уряду, в Україні творилася українська наука. Видатні науковці опрацьовували історію України, з'явилися праці про укра­їнську мову й літературу, на науковій ниві працювали історик Олек-сандер Лазаревський, мовознавець і фольклорист Олександер Потеб­ня, дослідник історії української мови Павло Житецький, правник Олександер Кістяківський, історик і етнограф Микола Петров.

Із важливих українських письменників того часу були Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Панас Мирний, Степан Руданський та інші.

У XIX ст. збільшувалася кількість українців у різних установах, різних галузях культури, але водночас зменшувалися можливості знайти відповідні посади в Україні. Унаслідок того, а зокрема після таємного Валуєвського указу з 1863 р. та Емського Указу з 1876 р. багато українських талантів емігрувало до Росії, де можна було більш свобідно себе виявити. Кількість українських діячів, які включилися в російську культуру, була дуже велика¹. До них слід зачислити з письменників Миколу Гоголя, Федора Достоєвсь-кого, Григорія Данилевського, Володимира Короленка; з компо­зиторів Петра Чайковського, з філософів Володимира Соловйова, Памфіла Юркевича, славетного педагога Костянтина Ушинського, братів Ігоря й Володимира Грабарів, внуків Адольфа Дворянсько­го, різьбяря Івана Мартоса та багато, багато інших українців, які сьогодні відомі, як діячі російської культури.

Трагедією України XIX ст. було те, що на відміну від XVIII ст. почали вважати за росіян (русских) усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували свої твори в російських часописах і т.д. "Здійснилося побажання Катерини II, — писала Наталя Полонська-Василенко, — щоб сама назва Тетьман-

¹ Полонська-Василенко Н. До історії України XIX століття // Український історик. — 1964.— Ч. 4.- С 10.

274

щини зникла". У ХГХ ст. стала зникати сама назва України, яку офі­ційно замінила спочатку "Малороссия", а далі "Юго-Западный край", "Южно-русские губернии"¹ (Південно-Західний край, Пів­денні російські губернії).

Вільне українське друковане слово видань з'являлося на землях під Австро-Угорщиною і приходило в Україну навіть у добу най-сильніших переслідувань. Гідним уваги є те, що навіть тоді, "коли замовкали майже всі прояви українського життя й воно ледве жев­ріло під гнетом утисків і заборон, не припинявся постійний прип­лив свіжих сил у ряди борців за національне визволення, й кадри цих борців,— як це твердив історик Дмитро Дорошенко,— поста­чали всі верстви українського суспільства: від українського панства, нащадків старих українських родів, до простих селян і робітників"². Хоча, правду сказавши, з-поміж українських панів тільки одиниці постійно підтримували український рух у 1860—1870 pp.³.

Точні та прикладні науки. Не відставали українці і в ділянці точних та прикладних наук, й впродовж XIX ст. появилася низка визначних науковців світової слави, з яких, на жаль, багато зара­ховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких вони працювали А насправді вони були синами українського народу, якого вони' не цуралися.

До таких належав Михайло Остроградський, видатний матема­тик (1801-1862), який народився в с Пашинівка на Полтавщині. У 1820 р. він блискуче закінчив Харківський університет, і згідно з но­вим законом йому прислуговувано звання кандидата наук. Однак, незважаючи на знаменитий атестат, трикратні успішні екзамени і свою обдарованість, молодий Остроградський зустрівся з непередба­ченими труднощами в отриманні цього наукового ступеня. Не ма­ючи успіху на батьківщині, в 1822 р. він виїхав до Парижа продо­вжувати свої студії, без потрібного фінансового забезпечення.

Студіюючи в Парижі, щоб оволодіти новими теоріями приро­дознавства й виробити навички самостійної математичної творчо­сті, вігі відвідував також відкриті засідання Паризької Академії Наук, це на нього звернули увагу славні французькі вчені. І власне тут Остроградський одержав свої перші наукові результати і, остаточ­но оформившись як учений математик, став викладачем свого улюб­леного предмету, а незабаром очолив кафедру математики у па­ризькому коледжі Генріха IV.

По шістьох роках Остроградський покинув Париж і виїхав до Росії (Петербург), де він представив ще дві свої наукові праці і 17 груд­ня 1828 р. був обраний ад'юнктом Академії Наук з прикладної ма­тематики, тобто помічником академіка. Ще цього самого року він

¹ Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.—С. 12.

² Там же.

' Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С 312.

275

почав викладати математику в Морському Кадетському корпусі. "За два роки Остроградський робить десять доповідей, присвячуючи їх актуальним питанням теорії хвиль, теорії теплоти, пружним коли­ванням, віковим нерівностям у русі планет, рівновазі і руху твер­дих тіл. Водночас учений з великим успіхом читає перший публіч­ний курс з небесної механіки"¹.

Видатних результатів М. Остроградський досягнув у галузі варі­аційного числення в теорії чисел, геометрії і теорії ймовірности. Він написав близько 40 наукових праць з ділянки математичного аналізу, математичної фізики та анатомічної механіки. Крім російсь­кої Академії Наук, він був також обраний членом Академії Наук Нью-Йорку, в Італії Національної Академії деі Лінчеі в Римі й Ту­ринської Академії та почесним членом багатьох наукових товариств й університетів². У 1856 р. він був обраний членом-кореспонден-том Паризької Академії Наук. Працюючи в абстрактній галузі знан­ня, Остроградський любив і добре знав літературу й мистецтво. З української літератури його улюбленим письменником був Тарас Шевченко і їх обидвох єднала багаторічна щира дружба³.

Остап Волощак (1835-1918), видатний географ, ботанік і флорист, народ, в м. Яворові, Галичина. Самотужки, на власний кошт вчився в гімназії у Львові, а потім студіював право в Будапештському універ­ситеті. Однак, працюючи як адвокат у Відні, він не задовольнявся своєю професією і вписався до Віденського університету, де студіював природознавство і медицину. Там сформувався як науковець-ботанік.

О. Волощак зробив вагомий внесок у розвиток ботанічної гео­графії, працюючи у Львівському університеті. Він вивчав закономір­ності поширення рослин та розмежування флори східних і захід­них Карпат, опублікував близько 50 наукових праць з ботаніки, і значна частина його наукового дорібку не втратила своєї цінности навіть і з кінцем XIX ст.

За висліди його наукових праць Волощак був номінований чле­ном Віденської та Краківської Академії Наук, а також і дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові⁴.

Іван Пулюй (1845-1918), видатний фізик, нар. у Грималові на Тернопільщині. Гімназію закінчив у Тернополі і вписався на теоло­гічні студії у Віденському університеті. Однак, закінчивши його, не висвятився на священика, тільки записався на філологічний факуль­тет. У 1875 р. І.Пулюй виїхав до Страсбурга, де продовжував студі­ювати електротехніку. У 1877 р. дістав академічне звання доктора фі-

¹ Конфорович А.Г., Сорока М.О. До первокореня істини // Аксіоми для нащад­ ків.— Львів, 1992.— С.83.

² Там же.- С.95. ⁵ Там же.- С.87.

⁴ Кобів Ю.Ф. Дослідник Карпатської флори //Аксіоми для нащадків. — Львів, 1992.- С 487-495.

лософії (спеціализація з фізики). Наступного року на всесвітній ви­ставці в Парижі Пулюй був нагороджений за винаходи фізичних і електротехнічних приладів. У 1882 р. Пулюй обійняв посаду техніч­ного директора електротехнічного бюро у Відні і привернув до себе увагу винаходами електронічних апаратів. Він одержав посаду про­фесора експериментальної і технічної фізики в німецькому Політех­нічному інституті в Празі. За науково-технічні досягнення у 1889 р. його обрали ректором того інституту, а в 1902 р. він став першим де­каном першого в Європі електротехнічного факультету.

Творча індивідуальність Пулюя особливо яскраво проявилася в га­лузі електромеханіки, удосконалюючи технологію виготовлення роз-жарувальних ниток для освітлювальних ламп. Його лампи були наба­гато кращі від ламп американського винахідника Томаса Едісона и демонструвалися на світовій виставці в м. Штайєрі 1884 р. Учений перший дослідив "холодне світло", знане тепер як неонове¹. За його активної участі запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі — першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення променів "X", якими пізніше скористувався німецький вчений Рентген і від якого ці промені діста­ли свою назву. Власне тому Пулюя слід уважати основоположником науки про рентгенівські промені в не меншій мірі, ніж Рентгена.

Іван Пулюй опублікував близько 50 наукових праць німецькою мовою, переважно на сторінках Повідомлень Віденської Академії Наук, а також англійською. Чотири статті видрукував українською мовою у виданнях Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Льво­ві, дійсним членом якого він був.

Намагаючись протидіяти полонізації в Галичині та русифікації своїх співвітчизників в Наддніпрянщині, Пулюй разом з Паньком Кулішем, і частково з Іваном Нечуй-Левицьким, багато часу і зусиль віддав перекладу Біблії українською мовою. Перебуваючи у Відні з 1864 p., вже у 1867 р. Іван Пулюй організував культурно-пропаган­дистське товариство "Січ", що мало протидіяти акціям польського та російського товариств та поширювати найгірші чутки про українців².

Він переклав українською мовою і підручник з геометрії, що також був заборонений під російською займанщиною. Для підне­сення національної свідомості народу і протиставлення москвофіль­ству вчений заснував молодечий гурток для вивчення й популя­ризації української історії і літератури.

Під час першої Світової війни Пулюй очолював разом з Іваном -Горбачевским Комітет допомоги утікачів у Празі³, співпрацював з Союзом Визволення України. Він також написав німецькою мо-

¹ Влох О.Г. та ін. Доля вченого в долі України //Аксіоми для нащадків.— С 188. ¹ Даценко Леонід, Шендеровський Василь. Славетний український вчений Іван

Пулюй // Розбудова держави (Київ).— 1994.— N° 5.— С.25. ' Енциклопедія українознавства (словникова частина).— С.241.

276

277

вою розвідку п.н. "Україна і її міжнародне політичне значення"), в якій обгрунтував потребу незалежної української держави для за­безпечення миру в Європі перед російською загрозою. Одночасно Іван Пулюй звернувся до уряду Японії із закликом дозволяти ук­раїнським полоненим користуватися українським перекладом "Псалтиря", який був заборонений в Росії тільки тому, що звучав українською мовою. Внаслідок того царський уряд вніс формаль­ний протест¹.

Іван Горбачевський (1854-1942), видатний учений, педагог і гро­мадський діяч, нар. у селі Зарубин на Тернопільщині. Після закін­чення гімназії в Тернополі студіював медицину в Віденському уні­верситеті. Як лікар і професор Карлового Університету в Празі про­довжував свої досліди в ділянці сечової кислоти. Він одним із пер­ших виділив у чистому вигляді амінокислоти й показав, що вони є будівельним матеріалом білків.

І. Горбачевського декілька разів обирали деканом Медичного фа­культету, Карлового Університету в Празі, а в 1902-1903 pp. — рек­тором. Його наукові праці друкувалися німецькою, чеською й ук­раїнською мовами.

Від 1906 до 1917 р. Горбачевський був членом Найвищої Держав­ної Санітарної Ради, а з 1908 р. — член Палати Панів Австро-Угор­щини. У 1917 р., по смерті цісаря Франц-Йосифа, австрійський уряд запропонував І. Горбачевскому посаду міністра здоров'я Австро-Угорщини. Але коли наприкінці жовтня 1918 р. більшість Міністер­ської Ради виявилася проти поділу Галичини на українську і польсь­ку частини, Горбачевський на знак протесту зрікся своєї посади.

І. Горбачевський автор чотиритомного підручника курсу лі­карської хімії чеською мовою і курсу органічної хімії українською мовою та ряду інших наукових праць. Він був дійсним членом Ук­раїнської Академії Наук та дійсним і почесним членом Наукового Товариства ім. Шевченка. Участь Горбачевського у науковому жит­ті Чехо-Словаччини настільки вагома, що в деяких чеських енцик­лопедіях відзначається, що він був чеським ученим українського по­ходження. Іван Горбачевський виховав цілу плеяду учених, зокре­ма в галузі лікарської хімії².

Микола Пильчиків (1857-1908), український фізик, нар. у Пол­таві і закінчив Харківський університет у 1880 р. Ще студентом другого курсу винайшов електричний фонавтограф, на кілька де­сятиріч випередивши американського винахідника Томаса Едісо-на³. Від 1881 до 1887 р. Пильчиків створив 18 наукових праць, ви­найшов і збудував дев'ять власних фізичних та фізично-хімічних

¹ Ukraina und ihre internationale politische Bedeutung, von Hoftat Dr. J. Puluj.— Wien, 1915; ДаценкоЛ.,ШендєровськийВ. //Там хе.— С. 29.

² Юркевич О.Г. Український вчений світової слави //Аксіоми для нащадків.— С.339-347.

³ Плачинда В.П. Фізик-новатор //Там же.— С 210.

278

приладів, з поміж яких рефрактометер для рідин здобув визнання не тільки в Російській імперії, ате і за кордоном. Він також пер­ший почав розробляти теорію магнітометричних методів розвідки. Від 1889 до 1894 р. був професором у Харкові і там здійснив перші в Україні експериментальні й теоретичні дослідження з радіоак­тивності, ставши піонером нової наукової дисципліни — ядерної фізики. Від 1894 до 1902 р. був професором Одеського університе­ту, а потім Харківського Технологічного Інституту. Очоливши ка­федру фізики та фізичну лабораторію того інституту, він збудував першу у Харкові радіостанцію з 25 метровою щоглою, де продо­вжував дослідження радіозв'язку, зокрема створив модель радіоке-рованого протимінного захисту для військових кораблів і т. п. Він автор праць, які стосуються геофізики, оптики, радіотехніки і рен­тгенографії.

Пильчиків мріяв перетворити лабораторію на фізичний інсти­тут, але з поверненням автократичного царського правління в Ро­сійській імперії і поліційних переслідувань у нього стався нерво­вий розлад і він у 1908 р. учинив самогубство.

Незважаючи на великі зобов'язання супроти науки та своїх на­укових планів, Микола Пильчиків не забував також і про свій ук­раїнський рід і народ, з якого він вийшов. Йдучи слідами свого батька Дмитра Пильчикова, члена Кирило-Методіївського Братства й активного діяча полтавської "Громади", в 1892 р. Пильчиків став одним із фундаторів Наукового Товариства ім. Шевченка у Льво­ві, дійсним членом якого він був. Його також обрано членом-ко-респондентом Тулузької Академії у Франції, Фарадеївського Това­риства в Лондоні, Американського Електрохімічного Товариства та ряду французьких і багатьох наукових товариств Росії¹.

Михайло Туган-Барановський (1865-1919), видатний український економіст й учений мислитель, нар. у селі Солоному на Харків­щині. Закінчивши природничо-математичний і правничо-економіч­ний факультети Харківського університету 1892 p., Туган-Барановсь­кий написав працю "Вчення про граничну корисність господарських благ, як причину їх діяльності", в якій виступив з критикою те­орій трудової вартості та граничної корисності. Він є також авто­ром багатьох економічних праць, в тому числі про економічну кризу промисловості в Англії, за яку дістав ступінь магістра політичної економії Московського університету в 1895 p., де став працювати як приват-доцент. Однак після чотирьох років був звільнений за "вільнодумство" і повернувся в Україну, де брав участь в українсь­кому суспільному житті, зокрема в Полтавському земстві.

За свою працю "Російська фабрика в минулому й сучасному" Туган-Барановський здобув титул доктора Московського універси-

¹ Там же.- С 216.

279

тету. Внаслідок того його покликали на приват-доцента Петер­бурзького університету і професора економічних факультетів Пе­тербурзького Політехнічного і Комерційного інститутів. Він є ав­тором багатьох творів з політичної економії, а його праця "Осно­ви політичної економії", яка з'явилася в 1907 p., стала дуже попу­лярним підручником для студентів вищих шкіл на всій території Російської імперії і витримала декілька видань. Твір "Основи по­літичної економії" важливий для української економічної науки ще й тим, що він насичений матеріалами з української господарської діяльності. Ця праця конкурувала з працею А.Маршалла "Прин­ципи політичної економії", і за неї Туган-Барановський отримав ве­лику премію ім. адмірала С.А. Грейда від Петербурзької Академії Наук¹.

М. Туган-Барановський провів також аналіз кооперативного руху й написав на тему кооперації низку цінних праць, головною серед яких є дослідження "Соціальні основи кооперації", що згодом стало відоме в усьому світі. Його праці з ділянки економії, а в тому й кооперації, принесли йому міжнародну славу передового економі-ста-теоретика.

Туган-Барановський розпочав свою наукову діяльність як при­хильник "легального марксизму", але з часом змінив свої погляди і в своїх теоретичних й історичних працях з політичної економії пропагував ідеали соціальної справедливості.

Туган-Барановський співпрацював з українськими вченими, в то­му числі й з Михайлом Грушевським, готуючи енциклопедичний довідник "Украинский народ в его прошлом и настоящем", третій том якого, що був присвячений народному господарству України, редагував Туган-Барановський. На жаль, цей том не з'явився дру­ком. За часів Центральної Ради Михайло Туган-Барановський очо­лював Міністерство Фінансів і належав до тієї групи українських вчених, яка в 1918 р. добивалася створення української Академії Наук. Він помер наглою смерттю 22 січня 1919 р. в дорозі до Оде­си, перебуваючи у складі урядової делегації УНР на Світову Кон­ференцію в Парижі.

Георгій Вороний (1868-1908), видатний український математик ро­дом з Полтавщини, який прожив лише 40 років, але залишив піс­ля себе істотний слід у сучасній теорії чисел. Науковий світ вва­жає його найбільшим арифметиком своєї епохи. Закінчивши При­луцьку гімназію у 1885 p., вступив до Петербурзького університе­ту на відділ математики і самотужки працював над теорією чисел та алгеброю.

У 1889 р. Г. Вороний склав випускні іспити і його як багатообі-цяючого науковця залишили при університеті для одержання про-

¹ Злупко С.М. Фундатор теорії економічної коньюнктури //Аксіоми для нащадків.— С 454.

фесорського звання. Захистивши у 1894 р. дисертацію "Про цілі алгебраїчні числа, що залежать від коренів незвідного рівняння третього ступеня", був номінований професором при кафедрі чистої математики Варшавського університету.

У 1897 р. учений захистив докторську дисертацію під назвою "Про узагальнення алгоритму неперервних дробів". Слід підкрес­лити, що обидві його дисертації, магістерська і докторська, були відзначені премією Академії Наук ім. академіка Буняковського. Ро­сійська Академія Наук 1907 р. обрала Г. Вороного своїм членом-кореспондентом з фізично-математичного відділу¹.

Однак доля не судила Вороному повністю виявити свій талант, і великий математик помер 20 листопада 1908 , маючи всього сорок років. Наукова спадщина Вороного складається з шістьох мемуарів, трьох статей з теорії чисел та сімох повідомлень на наукових з'їздах і конгресах. Його праці, присвячені аналітичній теорії чисел; алгеб­раїчній і геометричній теорії чисел і математичному аналізу.

Вищенаведений перелік визначних науковців — це тільки прик­лад, яких геніальних учених дав український нарід у доволі неспри­ятливих політичних, а то й економічних умовах, беручи до уваги, що тільки одиниці мали змогу користати із благ середньої та ви­щої освіти в Австро-Угорщині, а ще менше в Російській імперії.

Театр і музика. В Україні існували російські театри, які на ви­могу населення грали також українські п'єси. Для них у Києві збу­довано новий театральний будинок, а в Харкові він уже існував раніше. Діяв російськомовний театр в Одесі, який утримували графи

Мартови.

Поява професійного театру українською мовою в Україні пов'язана з діяльністю І. Котляревського, Василя Гоголя-Яновсько-го та Григорія Квітки-Основ'яненка. На початку XIX ст. в Україні було вже чимало театрів російсько-польсько-українських та інших, чужоземних. Особливо розвинувся театральний жанр французько­го типу, рід веселої вистави зі співом, т.зв. "водевіль". За таким зразком князь Шаховський написав у 1812 р. водевіль "Козак-сти-хотворець", а кілька років пізніше Іван Котляревський скомпону­вав свій водевіль "Москаль-чарівник". На основі італійсько-фран­цузьких зразків Котляревський написав "Наталку Полтавку", яку перший раз показано на сцені в 1819 р. і то з великим успіхом. Успіх українських творів І. Котляревського спонукав інших авто­рів писати українські п'єси. Так з'явилися такі твори, як "Любка, або Сватання в селі Рифмах", "Бувальщина", "Кум Мірошник", а також "Простак" — Василя Гоголя-Яновського, "Сватання на Гон-чарівці", "Щира Любов" та інші Гр. Квітки-Основ'яненка.

ГорбачукЛ. На вершині цариці наук //Аксіоми для нащадків.— С. 170.

280

281

У половині XIX ст. з'явилися також п'єси історично-побутові, як "Назар Стодоля" Т. Шевченка, драма "Гаркуша" написана з на­слідуванням італійських розбійницьких драм. Яків Кухаренко (1800— 1862) написав кілька п'єс з чорноморського побуту, а Семен Гу-лак-Артемовський скомпонував оперу "Запорожець за Дунаєм", яку вперше поставлено на сцені Петербурга 1863 р. Того самого року побачила світ драма Марка Кропивницького "Дай серцю волю, за­веде в неволю". М. Кропивницького вважають основоположником модерного українського театру.

До 1880 р. окремих українських театральних труп не було, а ук­раїнські п'єси ставили на сценах російських театрів російські та польські трупи. Пізніше уряд забороняв і переслідував українські п'єси взагалі й українські актори мусіли працювати на російських сценах. Кращими з них були Михайло Щепкін, приятель Т. Шев­ченка, Карпо Соленик та Марко Кропивницький. Михайло Щеп­кін (1788—1863) коло 15 років працював в Україні, граючи російські та з особливим успіхом українські п'єси. Карпо Соленик (1815— 1851) відмовився вступити на російську імператорську сцену і грав у Харкові та в інших містах Лівобережжя. Він став одним із фун­даторів українського реалістичного театру¹.

Дещо пізніше вийшло розпорядження, яке дозволяло ставити українські п'єси за умови, що того самого вечора мала йти й ро­сійська п'єса з такою самою кількістю акторів. Це дуже ускладню­вало працю, але помимо того на початку 80-х pp. українське теат­ральне мистецтво знову ожило.

Марко Кропивницький (1840—1910) написав понад 40 оригіналь­них чи перероблених з інших творів театральних п'єс, у яких від­творював побут України та її колоніальне становище. Драматург відзначався гострою обсервацією народного життя й тому давав над­звичайно живі й дотепні сцени.

Восени 1882 р. Марко Кропивницький як талановитий актор і режисер організував першу українську професійну театральну тру­пу з участю Марії Заньковецької, Миколи Садовського та інших. Пізніше до них приєдналися ще два брати Садовських, Карпенко Карий і Панас Саксаганський. Ця група започаткувала нову добу в історії українського театру.

Михайло Старицький (1840—1904), письменник, пост і драма­тург, автор лібрет до Лисенкових опер "Гаркуша", "Чорноморці", "Тарас Бульба" та ін. Під тиском реакції мусів у 1878 р. виїхати за кордон, але в 1880 р. повернувся й розгорнув видавничу й теат­ральну діяльність. У 1883 р. очолив перший професійний українсь­кий театр. Пізніше заснував театральну трупу молодих акторів, а з

¹ Антонович Д. Український театр // Нова Україна (Прага).— 1923.— Ч. 1—2.— С 136-137.

1895 p. віддався повністю літературній творчості й перекладам з чу­жих мов. Великий вклад Старицький зробив в українську драма­тургію, створивши ряд побутових й історичних драм і романів, як "Ой, не ходи Грицю", "Талан", "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Облога Буші", "Останні орли" та ін. Російською мо­вою він написав романи "Перед бурей", "Разбойник Кармелюк". Деякі його ліричні поезії здобули таку популярність, що стали на­родними піснями, як наприклад "Ніч яка, Господи", "Туман хви­лями лягає", "Ох і де ти, зіронько та вечірняя". М. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і ві­діграв велику роль в організації літературного і громадського жит­тя в 1890-х рр¹. З усіх драматургів XIX ст. він найкраще володів драматичною концепцією.

Крім Старицького, драматичні твори писали М. Кропивниць­кий та І. Тобілевич. Марко Кропивницький (1840—1910), закінчив­ши Київський університет імени св. Володимира, працював у Єли-саветграді дрібним урядовцем і брав участь як актор і керівник в аматорських театральних гуртках разом з І. Тобілсвичем. У 1871 р. вступив до професійного російського театру в Одесі, де грав пере­важно українські ролі, і працював також у російсько-українських провінційних трупах. Очоливши першу українську професійну трупу 1881 p., зорганізовану в Єлисаветграді, започаткував нову добу в житті українського театру. В його трупі виступали видатні укра­їнські актори: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Сак­саганський, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська та ін. Кропивницький виконував ролі різноманітного жанру, як ха­рактерно-драматичного, так і комедійного, і в цьому він виявляв­ся найсильніше. З театрального життя він відійшов 1902 p., однак продовжував письменницьку роботу.

Славну роль в історії українського театру, у піднесенні його твор­чої майстерності, відіграв великий український драматург, артист і режисер, старший брат Садовського і Саксаганського Іван Тобілевич (1845—1907), що виступав під псевдонімом Карпенко-Карий. У 1883 р. Карпенко-Карий написав свій перший драматичний твір-дра-му "Бурлака", в якому розкрив соціальне лихо і цілковиту безправ­ність українського народу в Російській імперії. За цей твір його засу­дили на п'ять років заслання, яке він відбував у Новочеркаську. На засланні драматург створив для театру низку сценічних творш: "Бон­дарівна", "Наймичка", "Мартин Буруля", "Безталанна". У 1887 р. Тобілевич дістав дозвіл повернутися на свій хутір, а в 1888 р. він разом із Саксаганським заснував новий український театр, тобто чет­вертий з ряду в Україні (в той час існували вже театри Старицького,

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1976.— Т. 8.- С 3029.

282

283

Садовського і Кропивницького), який ставив переважно реалістич­но-побутові п'єси. Він виступав із величезним успіхом у Києві, Оде­сі, Катеринославі, по різних містах і селах України і поза нею,— Мінську, Петербурзі, Варшаві, Кишиневі тощо¹.

У 1905 р. Микола Садовський, корифей українського побутово­го театру, очолив у Львові театр "Руської Бесіди" і спричинився до піднесення театральної культури в Західній Україні. Повернув­шись до Києва, Садовський заснував перший український стаці­онарний театр, який працював аж до 1919 р.

Під кінець XIX і на початку XX ст., незважаючи на заборони й обмеження з боку російського уряду, українське театральне мистец­тво розвинулося, а в парі з ним й українська драматургія, які ві­діграли поважну роль в українському національному русі. З почат­ком 1860-х pp. у ряді міст і містечок України організувалися ама­торські театральні вистави. На початку 1870-рр. пожвавилося ук­раїнське театральне життя в Києві, душею якого були драматург Михайло Старицький і композитор Микола Лисенко. Вони спіль­но організували Товариство українських сценічних акторів, а разом з ними співпрацював цілий гурт української інтелігенції.

Видатним драматургом був також Іван Франко (1856—1916), писали п'єси Борис Грінченко (1863—1910), Любов Яновська (1865—1933), Людмила Старицька-Черняхівська (1868—1941) та інші².

Велике значення для розвитку театрального мистецтва мала му­зична творчість Миколи Лисенка (1842—1912), який народився в козацько-поміщицькій родині. Закінчив Київський університет із науковим званням кандидата природничих наук. Музичну освіту за­вершував у Ляйпцігу та Петербурзі. З 1869 р. жив у Києві. За ак­тивну участь у громадському житті 1907 р. був заарештований. М. Лисенко ціле своє життя присвятив українській музичній куль­турі, обробляв музику народних пісень, компонував музику на твори Тараса Шевченка, з яких найбільш відомі кантати: "Б'ють поро­ги", "Гайдамаки", "Іван Гус". Написав опери "Різдвяна Ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", оперету "Ене'іда" та численні інші тво­ри. Як композитор, Лисенко тісно співпрацював з театром і тим спричинився до піднесення його музично-мистецького рівня

М. Лисенко був визначним музичним етнографом, диригентом і піаністом. Своєю працею в ділянці музичної етнографії він став основоположником національного українського напрямку, опертого на окремішності народно-національних традицій, на оригінально­сті й багатстві народної музичної творчості.

¹ Григоріїв Ю. Великий український драматург // Нова Зоря (Чікаго).— 1966.—

Ч. 37.—11 вересня. ¹ АнтоновичД. Український театр // Нова Україна.—1923.— Ч. 1.—2.—С 139.

Записуючи та збираючи українські народні пісні, обробляв до них музику. Він написав наукову працю "Характеристика музыкаль­ных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобза­рем О. Вересаевым", а також праці про музичні інструменти в

Україні.

У 1904 р. Лисенко відкрив власну Музично-драматичну школу в Києві, з якої вийшла низка відомих українських співаків. У цій школі разом з Лисенком працював також славний тенор Олексан-

дер Мишуга.

Слідами Лисенка пішли й молодші композитори-українці Ки­рило Стеценко, Яків Степовий, Микола Леонтович та інші.

Кирило Стеценко (1882—1922), син маляра-самоука, закінчив ду­ховну семінарію в 1903 p., а до 1907 р. навчався в Музично-драма­тичній школі М. Лисенка. Того ж року був арештований за участь у громадській праці й висланий на Донеччину, звідки повернувся роком пізніше. У 1911 р. висвятився на священика і працював на Поділлі. Організував 1918 р. капелу "Думка", з якою подорожував по Україні. У 1921 р. повернувся знову до душпастирської праці на Київщині, там і помер. К. Стеценко у своїй творчості застосо­вував багатомелодійність і різноманітність гармонійних засобів. Він компонував музику до поезій Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся та ін., в якій важливе місце посідають соло­співи. Крім того, компонував музику до різних українських п'єс Гр. Квітки-Основ'яненка, С. Черкасенка, А. Велисовського тощо. Однією з найбільш відомих його композицій є "Заповіт" на слова

Тараса Шевченка.

Микола Леонтович (1877—1921), син священика, визначний ком­позитор й учитель хорового співу й диригентури. У 1904 р. закін­чив студії в Петербурзькій Академії. Леонтович компонував музи­ку для капели та хорів, оперту на українських народних мелодіях, гармонізував українські народні пісні та церковно-релігійні твори. Однією з найбільш відомих не тільки в Україні, але і в Північній Америці, є його композиція "Щедрик".

Творчість Леонтовича відіграла значну роль у розвитку хорової культури XX ст. і мала великий вплив, як на вокальну, так і на інструментальну творчість композиторів наступних поколінь. Ле­онтович був великий музичний талант, творчість якого, на жаль, перервала трагічна смерть з рук невідомого злочинця в домі його батьків у селі Марківці на Поділлі, як тільки там встановилася со-

вєтська влада.

Яків Степовий (справжнє прізвище Якименко, 1883—1921), ком­позитор, педагог і музичний критик. У 1909 р. закінчив Петербурзь­ку Консерваторію із 1917 р. викладав у Київській Консерваторії, де був також керівником Музичної драми та Державного вокаль­ного ансамблю. За своє коротке життя скомпонував багато соло-

284

285

співів на слова українських поетів, сонати, сюїти на теми українсь­ких народних пісень, хорові твори тощо.

На західноукраїнських землях визначними композиторами були Михайло Вербицький й Анатоль Вахнянин у Галичині та Сидір Во-робкевич на Буковині.

Михайло Вербицький (1815—1870) — видатний український ком­позитор середньої доби в історії української музики. Музична твор­чість Вербицького охоплює важливіші ділянки церковної і світської музики, і засвідчує не тільки про його творчу всесторонність, але і про його талант. Найбільш відомими його творами зі світської му­зики є "Заповіт" Т. Шевченка для двох хорів, "Тост до Руси" на слова В. Стебельського, "Де Дніпро наш котить хвилі", "Поклін" на слова Юрія Федьковича, різні солоспіви тощо. У 1863 р. він на­писав музику до слів Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка стала українським національним гімном. До інструментальних творів належать одинадцять його симфоній на теми українських на­родних пісень. М. Вербицький мав непересічний музичний талан, якого, на жаль, він не міг розвинути замолоду, бо жив у бідному галицькому селі, музичну грамоту опановував самотужки, з кни­жок, студіюючи твори західноєвропейських композиторів¹.

Сидір Воробкевич (1836—1903), православний священик на Бу­ковині, письменник, драматург і громадський діяч. Як композитор відзначився складанням літургічних пісень і псалмів, а також ком­понував хорові твори, сольні пісні й оперети.

Анатоль Вахнянин (1841—1908), громадський діяч, посол до га­лицького сойму й віденського парламенту, педагог — засновник і перший директор Вищого музичного інституту імені Лисенка у Львові, та журналіст — редактор політичного часопису "Правда" у 1867—1870 pp., а також співредактор "Діла". Він же автор опери "Купало".

З наступної генерації композиторів в Галичині слід згадати свя­щеника Остапа Нижанківського (1862—1919), визначного гро­мадського діяча, композитора й диригента. Він був також членом Української Національної Ради 1918—1919 pp., за що його поляки розстріляли без суду в травні 1919 р. у селі Завадів на Стрийщині, де він був парохом.

Філарет Колесса (1871—1947), музикознавець-фольклорист, ет­нограф і композитор, автор кількох праць з української музиколо-гії й етнографії, здебільшого про походження та розвиток укра­їнської народної творчості, зокрема українських народних дум. Він досліджував стиль українських пісень і дум в їх історичному роз­витку, компонував музику для хорів й обробляв народні пісні.

¹ Залсський О. Михайло Вербицький // Свобода.— 1970. — Ч. ЗО.—18 лютого.

Станіслав Людкевич (1879—1989), визначний композитор, му­зикознавець і фольклорист. Музичну освіту здобув у Віденському університеті й був викладачем Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. З його найбільш відомих творів треба згадати симфонічно-хорову оду "Кавказ" на основі поеми Т. Шевченка, "Вічний рево­люціонер" на слова Івана Франка, "Заповіт" Т. Шевченка та бага­то інших.

Завдяки творам українських композиторів на початку XX ст. не­бувалих успіхів осягнуло українське хорове мистецтво. Так само ве­лику славу здобули українські оперні співаки-артисти.

Олександер Мишуга (1853—1922), тенор, родом з Галичини, ви­ступав у головних ролях з великим успіхом в оперних театрах Льво­ва, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона, Мілана, Рима, Парижа та інших міст Західної Європи. Перебуваючи в Ки­єві, Мишуга запізнався з родинами Лисенків, Старицьких, Косачів та інших діячів культури в Україні. Діяльність його не обмежувалась тільки тим, що він чарував чудовим голосом та видатною майстер­ністю численних слухачів як оперний та концертний співак,— Ми­шуга був великим патріотом і громадянином. Міцна дружба єдна­ла його з Іваном Франком. Тільки завдяки коштам, які передав із своїх артистичних зарібків Франкові, могла з'явитися друком окраса української поезії збірка "Зів'яле листя". Взагалі Мишуга значну ча­стину своїх гонорарів віддавав на громадсько-культурні справи, на допомогу талановитій молоді¹. Велика заслуга його і в тому, що він одним з перших прийшов на допомогу Миколі Лисенкові і разом з ним, починаючи з 1905 p., виховав цілу плеяду видатних співаків², а між ними і славетного М. Микиша.

Мишуга навіть у зеніті успіхів і слави ніколи не забував про укра­їнську музику й народню пісню. Він займає почесне місце в історії українського концертного виконавства, як один з кращих інтерпре­таторів і пропагандистів українських народних пісень, творів укра­їнських композиторів. В останні хвилини свого життя він записав все, що' надбав за життя, Музичному інститутові ім. М. Лисенка у

Львові.

Соломія Крушельницька (1873—1952), також родом з Галичи­ни, лірично-драматичне сопрано, виступала в головних ролях на оперних сценах Європи й Південної Америки. Про її виступи ар­гентинська газета "Іль Діяріо" писала: "Як геній, що глибокою мис­лю заволодіє людством, або як лицар, що великим вчинком захо­пить широкі верстви народу, так Соломія Крушельницька своїм ми­стецьким талантом здобула мільйонове місто Буенос Айрес"³. Вона

¹ Рильський М. Син народу // Радянська культура.— 1963.— № 46.-9 червня.

¹ Кротевт Є. Ми(с)тець — патріот // Там же.

³ Деркач І. На вершині мистецтва // Там же.— № 76.-22 вересня.

286

287

була незрівняною, неперевершеною як в оперному, так і в камер­ному мистецтві. Ті, кому довелося бачити і чути артистку на сцені в різних куточках світу, ніколи не забудуть її блискучого співу і гри. У Соломії були прекрасний, оригінального тембру голос (со­прано), бездоганна дикція¹. Коли вона співала, можна було зрозу­міти кожне слово. Здавалося, шо вона не співає, а говорить. В її репертуарі близько 60 опер, таких як Отелло, Тангойзер, Труба­дур, Мадам Батерфляй та інші, які принесли їй безсмертну славу. "Спів Соломії Крушельницької,— писав італійський критик М. Іка-льяті,— весь сповнений поезії та захоплюючого чару, лунав у Римі протягом чотирьох коротких місяців. З цим чаром, з цією поезією наша публіка, здавалось, не хотіла вже ніколи розлучатися"².

Модест Менцінський (1875—1935) був одним з найкращих ге­роїчних тенорів (між іншим у славних вагнерівських операх) євро­пейських сцен. Він учився у консерваторії у Львові, а закінчив студії у Франкфурті, де і розпочав свою мистецьку кар'єру, бо на бать­ківщині тоді оперного театру не було. Від 1901 до 1903 pp. Мен­цінський перебував у Німеччині, а з 1904 по 1910 pp. на становищі першого тенора в Стокгольмській опері у Швеції. У 1911—1926 pp. він виступав в операх усіх великих міст Західної Європи (Гамбург, Берлін, Кельн, Брюссель, Париж, Амстердам, Мілан). Як тільки траплялася нагода, він приїжджав до Львова й виступав у Львівсько­му оперному театрі. Чим вище Менцінський піднімався на верши­ни мистецтва, тим більше зростала в нього, як і в Мишуги та Кру­шельницької, любов до рідного народу, з якого вийшов і якому за­вдячував своїм талантом³. У 1925 р. Менцінський хотів приїхати на гастролі в Україну і дирекція театру в Харкові на те погодила­ся, але совєтський уряд не бажав собі виступів Менцінського в Ук­раїні. В його концертному репертуарі були також твори украшських композиторів—Січинського, Матюка, Ярославенка, Людкевича, Ко-лесси, Барвінського. З нагоди його 60-ліття шведське столичне ра­діо звернулося до нього з проханням виступити в цей день і заспі­вати те, що йому найдорожче. І він проспівав для світу низку ук­раїнських народних пісень і Лисенковс "Мені однаково"⁴.

Мишуга, Крушельницька, Менцінський — це велика трійка, якою може погордитися кожний народ.

Іван Алчевський (1876—1917), родом з Харкова, драматичний те­нор, артист петербурзької опери, виступав також у головних ролях на сценах опер Західної Європи, в Лондоні, Парижі, Мілані та ін­ших столичних містах, а також і в Нью-Йорку. Крім спектаклів в

¹ Жозєфіна (Негріта) Кано де Піяцціні. Славетна співачка, моя велика подруга //

Соломія Крушельницька.— Київ, 1977.—Т. 1.— С. 141.—142. ¹ Ікальяті М. Троянди за прекрасне // II Tirso.— 1905.— №. 15.— 16 квітня. ³ Деркач І. Героїчний тенор // Літературна Україна.— 1964.—№ 33.— 28 квітня. * Там же.

288

оперному театрі в 1906—1907 pp., що проходили з великим успі­хом, Алчевський організував серію концертів, в яких пропагував українську класичну музику. Тріумфальні виступи Алчевського в Па­рижі дістали високе визнання не тільки серед вимогливих фран­цузьких критиків, але й серед композиторів¹.

Малярство і графіка. "Українське малярство з кінцем XVIII ст. дійшло до незвичайно високого ступеня розвитку й це тоді Укра­їна явила майстрів, що можуть уважатися між першими майстра­ми цілого сучасного їм культурного світа",— писав відомий мистец­твознавець Дмитро Антонович.— Перший між ними Дмитро Ле-вицький (1735—1822) з Києва, син украшського майстра, маляра і гравера Григорія Левицького. В його працях мистецтво українського портрету доршнює найкращим майстрам тієї доби Англії і Фран­ції. Володимир Боровиковський (1757—1825) з Миргорода, портре­тист, фундатор романтично-реалістичної школи українського пор­третного малярства. Видатний скульптор Іван Мартос (1752—1835), родом з Чернігова, професор і ректор Петербурзької Академії Ми­стецтв. Разом з тим академічний рисунок підійняв на височінь най­кращих європейських вправ того роду другий український майстер з Чернігівщини — Антін Лосенко (1737—1773)².

Останній видатний майстер доби класичності, поет Тарас Шев­ченко, був на засланні й йому було заборонено працювати на ниві мистецтва. Інших українських мистців змушували переселитися до Москви та Петербурга, працювати на користь російського мистец­тва. Вже сам факт, що такий чи інший мистець працював у Росії, російська історіографія зачисляє їх як російських мистців. До та­ких належали романтики Олексій Венеціанов (1780—1847), родом з Ніжина, син грека й українки, та маляр і графік Костянтин Тру-товський (1826—1893), автор відомих картин "Сорочинський Яр­марок" і "Весільний викуп"; реалісти Іван Крамський (1837—1887), Микола Ярошенко (1846—1898) та Ілля Рєпін (1844—1930).

Те,, саме було з українськими пейзажистами, Іван Айвазовський (1817-^-1900) та Архип Куїнджі (1842—1910), родом грек з Маріуполя, а також Олександер Мурашко (1875—1919), які не мали можливості виявити себе в Україні й помандрували в Росію, де розвинули свої таланти в Петербурзі і там творили на славу російського мистецтва. Знаменитий Міхай Мункачі (1844—1900), українець родом з Му-качева на Закарпатті, переселився до Парижа і там працював і здо­був всесвітню славу³.

У другій половині XIX ст. з наростанням національно-визволь­ного руху спостерігалася і значна активізація всіх форм духовного

289

і Лисенко І. У сузір'ї великих // Літературна Україна.-1970 - * «.-7 <f™Ј > ТгюиовячД. Українське мистецтво // Нова Україна (Прага).-1923.- Ч. 3.- С. 113. 'Там же.—С 114.

, , В. Верига

й культурного життя народу. Одним із проявів цих змін було ви­никнення таких українських мистецьких центрів, як Харківський з малярською школою Марії Раєвської-Іванової (1840—1912), що студіювала малярство в Дрездені і була першою жінкою-маляркою в Україні; Одеський з мистецькою школою на чолі з Киріяком Ко-станді, а також Київський з малярською школою М. Мурашка. По­жвавлювалося мистецьке життя також у Полтаві, Катеринославі, Львові та інших містах України¹.

Незважаючи на несприятливі обставини, в українському образот­ворчому мистецтві, подібно як і в музиці, помітне повернення до українських традицій. Українські мистці почали приділяти більше уваги не тільки побутовим темам українського села, але також по­верталися до історичних тем героїчних подій часів козаччини. З ог­ляду на це найбільш визначними малярами і графіками виявилися Опанас Сластіон, брати Василь і Федір Кричевські, Микола Са-мокиша, Сергій Васильківський, графік Юрій Нарбут та інші.

Бурхливого розвитку набрав пейзажний живопис, в якому ук­раїнські майстри втілювали свою любов до рідної землі. Новий ре­алістичний пейзаж розробляв Сергій Васильківський, Киріяк Ко-станді, Володимир Орловський (1842—1914), Петро Левченко (1856— 1917), Микола Пимоненко (1862—1912), Сергій Світославський (1857-1931).

Сергій Васильківський (1850—1917), один з найвидатніших маля­рів передреволюційної доби, знавець українського орнаменту і на­родного мистецтва. Він навчався в Петербурзькій Академії Мистецтв і ще студентом його картини були відзначені одинадцятьма срібни­ми та двома золотими медалями. Закінчивши студії, він виїхав за кордон на кошти Академії й побував в Іспанії, Італії й Англії, де мав змогу запізнатися із західноєвропейським малярським мистецтвом. Повернувши в Україну, постійно працював на Слобожанщині, де виконав понад 3000 творів різного жанру — портрети, українські пейзажі, баталії. Васильківський співпрацював з істориком Д.Явор-ницьким та М. Самокишею над альбомом українських краєвидів під назвою "З української старовини". У спілці з іншими малярами він виконав на історичну тематику також великі настінні панно в бу­динку Полтавського земства². З-під його пензля постали реалістичні полотна, які відображають красу і велич рідного краю: "Весна на Україні", "По Дінцю", "Ловлять снігура", "Після дощу", "Бездоріж­жя", "Захід сонця" та багато інших. Популярні його картини на іс­торичну тематику: "Козачий пікет", "Бій запорожців з татарами", "Дума про трьох братів", "Обрання полковником Мартина Пушка-

¹ Уманцев Ф. Розвиток мистецтва в 60—90-х роках XIX століття // Вісті з України.—

1965.- № 27 (Збі).-С. 7. ¹ Там же.

ря", "Сторожі запорозьких вольностей" та інші. Своїми історичними картинами Васильківський зарекомендував себе як артист-маляр, що глибоко відчуває і тонко відтворює образи героїчно-романтичного минулого¹. Васильківський виявився видатним майстром пейзажу навіть на фоні світового мистецтва.

Микола Мурашко (1844—1909) — видатний український мистець. Та відомий і як працьовитий педагог. З 1869 р. він викладав малю­вання в київських середніх школах, а в 1875 р. відкрив Київську рисувальну школу, якою беззамінно керував протягом чверть сто­ліття. Цю школу фінансово підтримував власник цукрових заводів Іван Терещенко. Звідси вийшли такі видатні майстри образотвор­чого мистецтва, як Микола Пимоненко, Олександср Мурашко, Іван Селезньов, Сергій Костенко, Григорій Дяченко, Фотій Красиць-кий, Іван Іжакевич, Григорії! Світлицький. Мурашко — це не тільки мистець великого діапазону, вш також був критиком, писав рецензії у київській та столичній пресі і був однодумцем ідеологів руху ху-дожників-передвижників², які боролися за реалізм, народність і на­ціональну своєрідність мистецтва.

К. Костанді (1852—1921) був маляром-реалістом, багато уваги присвятив побутовій тематиці. У зображенні природи виявився тон­ким й оригінальним кольористом і в пейзажах з Південної Укра­їни Костанді досяг тієї краси й проникливості, які зумовили появу в українському живописі специфічно "костандіївських" мотивів³.

Опанас Сластіон (1855—1933) — маляр і графік романтично-на­родницького напрямку, етнограф і педагог. Закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв і співпрацював з журналом "Київська Стари­на". Як маляр Сластіон любувався в українських краєвидах і жан­рових сценах з національною тематикою.

Найбільш талановитим малярем виявився Микола Самокиша (1860—1944), один з найбільших баталістів, що їх знає світове ми­стецтво. Він студіював у Парижі і ставив собі за мету відтворити іс­торичні події й національні особливості з життя й побуту українсько­го народу. Так постала ціла низка баталістичних картин з козацької доби. Самокиша разом з Васильківським працював над альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової "Живописної України"⁴. Брати Василь і Федір Кричевські, видатні українські артисти ма­лярі. Василь Кричевський (1873—1952) — архітектор, маляр, графіїс, театральний і фільмовий декоратор й автор проекту та мистецького оформлення відомого інтер'єру будинку земства в Полтаві⁵. У ма-

¹ Історія українського мистецтва в шести томах.— Київ, 1970.— Т. 4.— Кн. 2.— С. 142.

² Русич К.Ш. Київська Рисувальна Школа // Новий Шлях.—1979.—Ч. 24.—18 червня.

³ Мистецтво другої половини ХІХ-ХХ сторіччя.—С. 167.

' Енциклопедія українознавства.— Париж—Нью-Йорк, 1973.— Т. 7.—С 2701. ⁵ Горбенко Є.В. Монументальний живопис // Історія українського мистецтва.— Т. 4.-Кн. 2.- С 238.

291

290

лярстві майстер імпрессіоністичної школи, пейзажист, що з модер­ним декоративним малярством умів пов'язати локальний колорит. Як графік, Василь Кричевський був піонером українського книжко­вого мистецтва, який, починаючи з 1903 p., оформив понад 70 укра­їнських видань. Він виконав проекти державних гербів, друків і пе­чатки Української Народної Республіки, грошових банкнотів, по­штових марок, екслібрисів і т.п. Крім того, В. Кричевський писав рецензії і статті на мистецькі теми. У 1940 р. у Києві була влаштова­на ретроспективна виставка, на якій було показано 1100 експонатів його творчості¹. Василь Кричевський великий різнобічний мистець кінця XIX — першої половини XX ст., провідна й авторитетна по­стать у справах мистецтва в Україні. У 1944 р. він, не бажаючи жити більше в комуністичному "раю", емігрував на захід Європи, звідки переїхав до Венесуели, а в 1950 р. — до США, де й помер.

Федір Кричевський (1879—1947), закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв в 1910 р. і в лютому 1911 р. виїхав за кордон. Подорож по країнах Західної Європи: Франції, Німеччині, Італії тощо, позначи­лася на його творчості. Протягом 1912—1914 pp. на виставках київсь­ких малярів Ф. Кричевський показав ряд цікавих творів — "Краєвид села Шишаки", "Літній краєвид", "Три віки". У 1914—1918 pp. він був директором і професором Київського художнього училища, а ко­ли в листопаді 1917 р. була створена Українська Державна Академія Мистецтв, став її співзасновником, а у 1918—1922 pp. був ректором. Від 1920 до 1939 р. працював як професор Київського художнього ін­ституту. Кричевський — відомий маляр портретист. З-під його пен­зля вийшли портрети багатьох визначних діячів української культу­ри, Володимира Вернадського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Лисенка, Івана Котляревського, Григорія Сково­роди та інших. Його творчість позначилася переходом від імпрессі-онізму до синтезу українського стильового виразу на зразках народ­ного мистецтва. Він також є автором цікавої композиції ескіза "Збори Кирило-Мефодіївського Товариства", на якому зображені 12 кирило-мефодіївців на зразок апостолів. На ньому можна пізнати М. Косто­марова, М. Гулака-Артемовського, П. Куліша, О. Марковича, В. Бі-лозерського та інших. Найбільш виразна постать Тараса Шевченка в позі оратора. Немає між зображеними кириломефодіївцями провока­тора О. Петрова².

У 1940 р. Федір Кричевський дістав звання "заслужений діяч мистецтва УРСР". Творчість Кричевського позначалася багатством тематики, в тому числі й зображення українського народного по­буту. До цієї тематики належать панно-триптих "Життя", "Свати",

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Львів, 1994.—Т. 3. — С. 1190— 1191.

² Красовський І. Ф.Г. Кричевський — творець прекрасного // Наше Слово (Варша- ва).-1969.- № 20 (666).- 18 травня.

292

"Мати", "Шахтарська любов", "Веселі доярки", "Дівчата". У 1932 р. Федір Кричевський намалював цікаву картину на гуцульсь­ку тематику під назвою "Довбуш". На жаль, ця картина під час війни загинула, залишився тільки малий її варіант. У 1943 р. ми­стець виїхав на захід до Німеччини, але в 1945 р. був репатріова-ний до СССР, а два роки пізніше, ЗО липня 1947 р. Федір Кри­чевський помер.

Порфірій Мартинович (1856—1933) створив цілий ряд портре­тів, як наприклад, гетьманів Івана Мазепи й Богдана Хмельниць­кого, філософа Григорія Сковороди і жанрових картин з укра­їнського життя. Він також був першим ілюстратором "Енеїди" І. Котляревського та деяких поезій Т. Шевченка ("Катерина", "Гайдамаки" тощо). Через хворобу він від мистецтва відійшов, але співпрацював з журналом "Київська Старина" і вивчав дерев'яну архітектуру і старовину Полтавщини.

Одним з найбільших графіків був Юрій Нарбут (1886—1920), ро­дом з Чернігівщини. Графікою захопився ще в Глухівській гімна­зії. У 1906 р. молодий Нарбут переїхав до Петербурга і там студі­ював графічне мистецтво та працював над оформленням книг, зок­рема казок. Згодом Нарбут створив власний стиль, заснований на українських національних традиціях народного мистецтва. Він ці­кавився геральдикою і сам виконав безліч гербів, ілюструючи "Ма-лороссійський гербовник", виготовив ряд силуетах портретів.

У березні 1917 р. Нарбут переїхав до Києва і з відкриттям Укра­їнської Академії Мистецтв у грудні 1918 р. його запрошено на про­фесора графіки. В Києві Нарбут разом з М. Бойчуком і В. Кричевсь-ким став основоположником нового українського мистецтва і мав великий вплив на українську графіку наступних десятиліть.

Із західноукраїнських малярів та графіків найбільш відомі були Іван Труш, Олена Кульчицька, Осип Курилас, Антін Манастирсь-кий, Осип Сосенко та ін. До західноукраїнських малярів слід за­числити також і Олексу Новаківського, який, хоча й народився на східному Поділлі, та свій талант повністю розвинув у Галичині.

Іван Труш (1869—1941), відомий маляр і мистецький критик. Він один із визначніших українських малярів-імпрессіоністів. Своєю творчістю розпочав відродження галицького малярства. Труш ство­рив цілу галерею портретів визначних українських постатей, почи­наючи від кардинала Сильвестра Сембратовича, кінчаючи своїм автопортретом. Намалював цілий ряд пейзажів з Криму, Венеції, Єгипту, Палестини і т.п., а також багато жанрових картин. Його твори визначаються лаконізмом мистецької мови та простотою композиції. Мистецька спадщина Івана Труша становить понад 6000 картин¹.

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1980.— Т. 9.- С 3274.

293

Олена Кульчицъка (1877—1967) закінчила Віденську школу ми­стецького промислу й набула слави як маляр-графік. Створила ве­ликі цикли картин, різних за технікою і тематикою: "Страсті Хри­стові", "З війни", "Ярмарок у Косові", "Жнива", "На базарі" то­що. Багато її картин основані на українській міфології та побуті. Мистецький доробок Кульчицької становлять портрети українських князів, письменників, побутові та історичні картини, пейзажі, на яких зображувала різнородні мотиви української природи, зокрема краєвиди Гуцульщини, а також твори ужиткового й декоративного мистецтва. Окрему групу становлять натюрморти і книжкові ілю­страції, особливо дитячих видань, бо діти були її улюбленою те­мою. Твори О.Кульчицької визначаються досконалою технікою і знанням українського побуту.

Осип Курилас (1870—1951), закінчив Краківську академію Ми­стецтва, і виявився знаменитим ілюстратором дитячих видань, пей­зажів. Курилас був одним із піонерів нового українського релігійного мистецтва. Він є автором багатьох іконостасів в Галичині й Америці.

Антін Манастирський (1878—1969), закінчив Краківську Акаде­мію Мистецтва в 1905 р. Серед його творів є пейзажі, портрети, полотна й графіки з фольклорно-етнографічними, історичними й соціальними мотивами й архітектурні пам'ятки. Він спеціялізував-ся як портретист і в талановитих портретах вмів виявити складну психологію людини. Історичні картини переважно на козацьку те­матику, "На водопої", "На могилі", "Козацька Школа", "Козаки в поході", "Тарас Бульба" і т.п. Звертають на себе увагу його чудо­ві картини з етнографічного побуту, як наприклад, "Ой під гаєм, гаєм", "Бабусенько— голубонько", "Ой ходила дівчина беріжком", "По діброві вітер віє". Манастирський залишив по собі до 1000 кар­тин, різних за жанром і темою, в тому числі й велику кількість ри­сунків та ілюстрацій дитячої та шкільної літератури¹.

Олекса Новаківський (1872—1935), визначний маляр і педагог, студіював в Одесі, а опісля в Краківській Академії Мистецтв, яку закінчив із золотою медалею. Намалював цілу низку портретів визначних громадян Львова, а також пейзажі ліричного характеру. Новаківський створив свою власну школу у Львові, яка в західній Україні була осередком малярської культури й дала низку відомих мистців, як Святослав Гординський, Володимир Гаврилюк, Сте-панія Гебус-Баранецька, Софія Зарицька, Едвард Козак, Степан Луцик, Володимир Ласовський, Мирон Левицький, Михайло Мо­роз та ін.

Модест Сосенко (1875—1920) студіював у Краківській Академії Мистецтв, у Мюнхені, а також у Національній Школі Мистецтв у

Парижі. Він є автором декількох портретів й монументального де­коративного розпису Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. Окремою ділянкою його малярських заінтересувань було церков­но-релігійне малярство. У своїх творах, особливо релігійних, він намагався синтезувати старі візантійські основи малярства з сучас­ними мистецькими досягненнями і був новатором у цій ділянці.

Для популяризації досягнень українського малярства і графиш велике значення мали музеї. Київський музей старовини й мистец­тва та Одеський міський музей красних мистецтв засновані в 1899 p., Харківський міський художніїї музей — 1886 р. та Феодо-сійська Картинна Галерея І. Айвазовського — 1880 р. та інші.

Російська влада не бажала розвитку української культури, а тим більш пропагування її здобутків. Москва ставила всілякі перешко­ди й застосовувала урядові утиски, зокрема, коли йшлося про ви­ключно українську національну культуру.

Одним із прикладів такої політики був випадок у Чернігові. Мар­шал Ніженського повіту Василь Тарновський, маючи колекцію ук­раїнської старовини, оригінальних портретів, зброї, стародруків, а також речей і документів, які стосувалися пам'яті Тараса Шевчен­ка, подарував її Чернігівському губерніальному земству. Земство на своїх зборах у 1899 р. більшістю, понад дві треті голосів вирішило організувати у Чернігові історичний музей і виділило кошти на його утримання. Проти тієї ухвали виступив чернігівський губернатор Андрієвський, мовляв, через брак матеріальних засобів, а також то­му, що "земства не мають права поширювати своє піклування на культурний розвиток населення". Одначе в таємному повідомлен­ні до Міністерства внутрішніх справ губернатор висловив побоюван­ня, що музей посилить українофільські настрої, які мають місце в

Чернігові¹.

Політика Російської імперії відносно культурних цінностей Ук­раїни була також своєрідною формою імперіалізму. Росія намага­лася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіж­жя, сало, а пізніше цукор та руду, забирала вона духовні скарби, обезкровлюючи тим українську культуру².

Велику роль у збиранні та популяризації шедеврів українського мистецтва відіграв Національний Музей у Львові, заснований мит­рополитом А. ІІІептицьким, відомим меценатом української науки й

мистецтва.

Архітектура.У середині XVIII ст. на зміну пишному козацькому барокко, прийшло рококо. Церкви рококо вирізняються ошатністю, вони тягнуться вгору. Власне в цій добі вибудовані дзвіниці в Київ­ській Печерській лаврі, біля Софійського собору, Кирилівського,

¹ Яичевська Є. Народний художник А. Манастирський // Наше Слово (Варшава).— 1969.— № 5 (651).—2 лютого.

294

І ЗїіїїІЬЇЇЇГЬ²^ V**« XIX століття // Український історик.-

1964.- Ч. 4- С 10.

295

Михайлівського та Брацького монастирів і багато інших. Церкви Щекавицька св. Покрови та св. Андрея в Києві, собор Різдва Бо­городиці з чудовим різьбленим іконостасом у Козельці на Черні­гівщині, собор св. Юра у Львові, головна церква в Почаївській лаврі, запорозький храм у Самарі — це найбільш відомі будівлі рококо. Головними меценатами тоді були гетьман Кирило Розумовський й останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський, який збу­дував між іншим церкву св. Петра й Павла у Межигір'ї, де май­стерно поєднані риси рококо з національним українським харак­тером сільської церкви¹.

Ліквідовуючи рештки української самостійності, з 1801 р. забо­ронялося будувати в Україні церкви в українському стилі, зате в церковному будівництві стали насаджувати візантійсько-московсь­кий стиль. Державні монументальні будинки в Києві, Полтаві, Одесі, Херсоні, Маріуполі й Катеринодарі будувалися вже не за проектами українських архітекторів, а за проектами, надісланими з Петербурга.

З початком XX ст., український національний рух захопив й ар­хітектурну творчість, в якій поширювалося відродження українсько­го стилю, піонером і послідовним виразником якого був Василь Кричевський. Шедевром відродженого українського національно­го стилю в архітектурі став будинок Полтавського земства.

Дальшого розвитку зазнало й українське народне мистецтво, яке не могло бути обмежене державними законами. Цей розвиток по­значився у виробництві килимів і гобеленів, вишиванні, мистець­кій кераміці, а також різьбі по дереву. На весь світ прославилися українські вишивки, гаптування срібром і золотом, вироби знаме­нитих майстрів кераміки, різьбярства, декоративного мистецтва. Ві­домими осередками народного мистецтва стали Опішня, Мирго­род, Хомутець і Скопці на Київщині, Ямпільщина на Поділлі, Ко-сів, Коломия, Яворів та Глиняни в Галичині.

Художня література. Найбільшим чинником, що спричинився до поширення національної свідомості серед українських селянських мас, було красне письменство — література. її розвиток і вплив тим більше замітний на українських землях під російською займанщи-ною, що там українське слово жорстоко переслідувалося й заборо­нялося державною владою. Незважаючи на всі заборони, передові українські інтелігенти продовжали свою літературну працю, писа­ли твори з українського побуту, як також історичні повісті й опо­відання, що виховували любов до свого народу. Література другої половини XIX ст. визначалася двома напрямками: реалізмом і мо­дернізмом. До найважливіших письменників другої половини XIX ст. аж до вибуху першої світової війни були Марко Вовчок (1834—

¹ АнтоновичД. Українське мистецтво // Нова Україна.—1923.—Ч. 3.—С. 113.

296

1907), Степан Руданський (1830-1873), Леонід Глібов (1827-1893). Вони належали до перехідної доби в літературі, від романтизму до

реалізму.

Визначними представниками реалізму в літературі на Наддніп­рянській Україні були: Анатоль Свидницький, відомий у літерату­рі під псевдонімом Патриченко (1834—1871), який показував роз­вал старого патріархального побуту сільського духовенства й на­слідки чужої школи в Україні, які вели до відчуження і денаціона­лізації української молоді¹; Олександер Кониський (1836—1900), "який невтомно підкреслював доцільність для української молоді триматися свого поля, а не служити своїми силами на чужому

лану".

Повістяр Іван Нечуй-Левицький (1839—1918) робив перші спроби показати національно свідомих українців у повістях "Хмари" й "Над Чорним морем", а під псевдонімом Баштового написав працю "Ук­раїна на літературних позвах з Московщиною"². Панас Мирний (дій­сне прізвище Рудченко, 1849—1920) намагався збагнути "пробле­ми внутрішнього життя, переживання душі людської" й оповідав про буденне життя українця, його боротьбу за право бути люди­ною. Корінь лиха Мирний бачив у тодішніх економічних обстави­нах³. Борис Грінченко (1863—1910), якого видатний літературний критик Сергій Єфремов назвав "найхарактернішою й найвизнач­нішою постаттю серед літературного покоління 1880 pp.", він був не тільки громадський діяч і письменник, але і "символ цілої епо­хи — безмежного гніту з одного боку і дужого одпору та громадської відсічі, з другого"⁴. Павло Грабовський (1864—1902) засланий у Яку­тію, перебуваючи на чужині серед чужих людей, зумів викохати ве­лику любов до рідного краю й народу, а в парі з тим до людини взагалі, до всіх поневолених народів і країв, серед яких рідний край займає перше місце в серці поета⁵. До того самого покоління на­лежить Володимир Самійленко, який ганив усіх тих, які плазували перед* Москвою; Андріян Кащенко та інші.

У цей період творила й Леся Українка (псевдонім Лариси Ко­сач, 1872—1913), велика поетеса, багатогранний талант якої виявив­ся в найрізноманітніших жанрах. Вона — автор глибоко патріотич­них поезій. її відношення до Росії вона найкраще виявила в своїх драматичних поезіях "Бояриня", "Оргія" та інших. З великою си­лою поетеса оспівувала болі рідного краю та надію на перемогу в боротьбі, як також інтимні почування душі сумовитого інтеліген-

. Єфремов С історія українського письменства. Вид. 4-е.- Київ-Ляйпціг, 1919.-

. «£ ЬЇЙи.-М»™н. 1974 - Т. 2.- С 146-147.

' Єфремов С Вказ. праця.- С. 169-1 /«•

• Там же.-С. 197.

' Там же.-С. 221-222.

та-сучасника. У патріотичних поезіях пробивається незламна віра в перемогу, наприклад, у поезії "Contra spem spero".

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки займає ми­стецька проза, як "Біда навчить", "Жаль", "Приязнь" та інші. Сво­єю творчістю Леся Українка здобула собі винятково велике зна­чення в історії української літератури, бо вона збагатила українську поезію новими темами, новими мотивами, стала в авангарді твор­чих сил, що виводили украшську літературу на широку арену сві­тової літератури¹.

Отже, незважаючи на цензурні утиски та заборону українсько­го слова в другій половині XIX ст. під російською займанщиною, українська література досягла певного розквіту.

У третій чверті XIX ст. на Буковині з'явився Осип-Юрій Федь-кович (1834—1888), відомий також як буковинський соловій, та Си­дір Воробкевич (1836—1903), відомий під псевдонімом Данило Мла-ка. Вони були представниками романтизму. Це Воробкевич писав: "Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не сер­денько, але камінь має". Але найбільш всестороннім письменни­ком, поетом, публіцистом і науковцем із Галичини був Іван Фран­ко (1856—1916), який, подібно як Тарас Шевченко, закликав свій народ, що "Не пора, не пора москалеві й ляхові служить, Довер­шилась Україні кривда стара, нам пора, для України жить".

З кінцем XIX ст. Іван Франко, Ольга Кобилянська (1865—1940) та Осип Маковей (1867—1925) на Західній Україні та Михайло Коцюбинський (1863—1942) і Леся Українка (1871—1913), Володи­мир Самійленко (1864—1925) на Східній виводять українську' літе­ратуру із селянської тематики і присвячують деякі свої твори про­блемам, які заіснували із розвитком промисловості. Коцюбинсь­кий написав "Фата моргана", а Іван Франко — "Boa Constrictor" та "Борислав сміється", в яких зображають незавидні умови укра­їнського робітника.

Гідним уваги є те, що українські письменники, мистці та вчені, які стали на службу своєму народу, походили з різних суспільних верств. Найбільше їх, однак, походило зі шляхетсько-дворянських родів.

Поруч з оригінальними творами української літератури, з'явилася також і перекладна література класиків світової літератури різних пе­ріодів, починаючи від Гомера, через Данте, Шекспіра та Гете аж до Байрона. Визначними представниками у перекладній літературі були Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Павло Грабовський, Володимир Самійленко, Осип Маковей, Леся Українка, Михайло Старицький, а з молодших — Максим Славінський, Агатангел Кримський, вели­кий знавець перської та арабської мов та ін.

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1980.— Т. 9.- С 3331.

З розвитком української літератури з'явилися і перші спроби по­дати її історію та критичний аналіз. До піонерів у цій ділянці на­лежать росіянин Микола Петров (1840—1921), який у 1880 р. опуб­лікував працю "Очерки из исторіи украинской литературы XVII— XVIII веков", Микола Дашкевич (1852—1908) написав "Очерки іісторіи украинской литературы 19 столетия" в 1888 р., а в Гали­чині — Омелян Огоновський (1833—1894) написав українською мо­вою "Історію літератури руської" у чотирьох частинах, яка вийшла друком у 1887—1893 pp.

Українською мовою з'явилися твори класиків античного світу, як наприклад, Гомера, а також середньовічні твори, такі як "Піс­ня про Нібелюнгів", "Пісня про Ролянда", "Пісня про Гайявату" та "Келавала". Із класиків Західної Європи перекладені були тво­ри Данте, Сервантеса, Шекспіра, Гете, Байрона та ін.

Продовжувалося на широкій науковій базі збирання та дослід­ження фольклору. У Львові побачили світ 46 томів "Етнографічного збірника" за редакцією Івана Франка та Володимира Гнатюка, і 16 томів "Матеріялів до українсько-руської етнології", за редакцією Федора Вовка, а пізніше В. Гнатюка, в серії видань Наукового Това­риства ім. Шевченка. Багато матеріалів з видань українознавства друкувалося у "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка", за редакцією Олександра Кониського, а опісля Михайла Грушевського, а також у "Літературно-Науковому Віснику" у Львові, також за ред. М. Грушевського, на сторінках "Кіевскої Старини" у Києві. Але тут, у відміну від львівських видань, все виходило російською мовою.

На початку XX ст. українська культура в цілому досягла зна­чних успіхів. Мистецтво України вийшло поза вузькі етнографічні межі, де стало поруч з мистецтвом інших народів світу.

Обговорюючи украшську літературу та її авторів, не можемо по­минути з виду й те, що багато українських талантів, з уваги на не­можливість виявити себе вільно українською мовою, писали ро­сійською та іншими мовами. У першій половині XIX ст. до них належав Микола Гоголь (1809—1852), який був найвизначнішим представником української школи в російській літературі. Гоголь пішов у російську літературу як українець, щоб розповісти про іс­торичну Україну і поширити її духовно-культурні традиції на всю Росію¹. У другій половині XIX ст. з'явився Володимир Короленко (1853—1921), який також вибрав російську літературу для своєї пись­менницької кар'єри і став видатним російським письменником. Швейцарський літератор Бруно Гетц, аналізуючи його твори, пи­сав: "Його,—тобто Короленка,—українське походження, його ук­раїнські душа і світосприймання, особливий кольор його мелянхо-

' Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.— Нью-Йорк—Париж.— 1987.-С. 318.

29S

299

лії український, український його глибокий, а проте грайливий гу­мор... Щось було в нього таке, що він назавжди залишився укра­їнцем"¹. Обидва вони, як і Василь Наріжний (1780—1825), Григо­рій Данилевський (1829—1860) та інші подібні українці — російські письменники, у своїх творах зверталися до української тематики і свідомо, чи не свідомо, ширили знання про життя-буття українсько­го народу.

Проте українська література не могла свобідно розвиватися, бо в другій половині XIX ст. їй на перешкоді стояли два укази, таєм­ний Валуєва 1863 pp. та Емський указ 1876 р. й, очевидно, дер­жавна цензура. Як відомо, цензура в Росії не була новиною, її по-чатків шукати треба ще в часах Петра І, який у січні 1721 р. видав регламент Духовної Семінарії, що його можна назвати першим офі­ційним встановленням цензури. Катерина II 1783 р. видала указ Сенату "про вільні друкарні", який дозволяв відкривати приватні друкарні, але одночасно підпорядковував світські друкарні Священ­ному Синоду, Академії Наук, а також поліції. За Павла І заснова­но окреме відомство для нагляду над пресою.

Появився "Олександрівський" Статут 1804 p., який говорив, що в Російській імперії не повинна друкуватися і продаватися ні одна книга чи твір без цензури, яку мав здійснювати окремий комітет при університетах. Після повстання декабрисгів у 1826 р. з'явився новий статут, який визнавав право на існування тільки офіційного друку; забороняв друкувати твори з окремих галузей знань, зокре­ма вимагалося пильно стежити за творами з історичної тематики, книгами політичного змісту. Більш ліберальний статут 1865 р. звіль­няв від попереднього контролю газети, журнали, книги, урядові ви­дання, наукові праці тощо. Він дозволяв авторові протест проти неприхильного рішення цензорів. Цензура була знаряддям російсь­кого уряду в проведенні вірнопідданчої політики, захисті винятко­во державних інтересів, включаючи загальнолюдські цінності².