Національний рух 1870—1914 pp.

Із введенням нових реформ у Російській імперії, хоча й не зов­сім задовільних, почало розвиватися культурне життя, яке захоп­лювало чимраз ширші кола населення. Почалася організація шкіл для молоді, а для дорослих окремі недільні курси. В цьому русі чи­малу роль відіграло й українське студентство, яке пішло на працю "в народ" на різні посади — сільськими писарями, вчителями то­що, намагаючись бути ближче до народу та піднести його на ви­щий культурний рівень. Вони розповсюджували популярні укра­їнські брошури та шкільні підручники. Спочатку ніхто цьому не перешкоджав, і навіть російська преса друкувала твори українських письменників. Московська влада також не звертала уваги на зро­стання українського національного руху, який вона трактувала як культурно-освітню діяльність. Навпаки, вона видавала українською мовою відозви до українського селянства й дозволила видавати в Києві коштом Шкільної округи кілька українських книжок для на­родних шкіл. Але в короткому часі урядові чинники, ба навіть ши­рокі кола російської інтелігенції, побачивши, що український рух набирає сили — затривожилися. Зокрема, т.зв. слов'янофіли, які проповідували ідею об'єднання слов'ян під проводом Москви.

Росіяни, заборонивши назву "українець", "українка", називали український народ "малоросами", а себе "великоросами", які разом із білорусами творили ніби то один великий "російський народ". Тому вони поборювали й нищили те все, що вказувало на відруб­ність українського чи білоруського народів від роешського. Укра­їнську мову вважали діалектом роешської. Крім росіян, проти ук­раїнського національного руху виступили й поляки, зокрема на Пра­вобережжі. Ба, навіть і жиди приєдналися до ворогів украшського відродження, вбачаючи в тому русі сепаратистичні тенденції. Так між "добрими сусідами" для українського народу не було місця.

Взаємовідносини поміж росіянами, поляками й українцями ду­же правильно визначив чеський поет і публіцист Карел Гавлічек-Боровський (1821—1856), який писав, що більша частина Європи не правильно розцінює панславізм і взаємовідносини між росіяна­ми й поляками. "Ми не повинні думати про невинне ягня і про вовка, але зрозуміти, що то вовк зустрів вовка, а між ними ягня, яким є українці. Поляки самі пробували раніше знищити Росію, а тепер Росіяни пробують знищити Польщу ... Україна — постійне прокляття, яке самі над собою виголосили поляки, це — яблуко незгоди, кинене долею між ці два народи, що збуджує між ними вічну ненависть, аж поки один із них не буде цілковито поневоле­ний, є джерелом незгоди. Придушення українських вольностей метиться на Польщі і на Росії... Духа українського народу похова­ли його сусіди, які почали ділитися його тілом і, як звичайно бу-

263

ває в таких випадках, зачали сваритися та ще й досі не поро­зумілися"¹.

Звільнення селян з кріпацького стану дозволило українській ін­телігенції зовсім відірватися від російських слов'янофілів і набли­зитися до свого народу. Приводом до цього послужив польський з'їзд у Гродні, на якому поляки висунули свої претензії до право­бережних губерній, що ніби з давніх-давен належали Польщі. Слов'янофіли всупереч цьому об'явили правобережні землі "иско­ни русскими". І тут українська інтелігенція з'ясовувала обом, що самі українці мають думати про себе і так як хотять, не питаючи нікого, отже не потребують опіки ні росіян, ні поляків².

Великодержавні претензії поляків і росіян не терпіли українських народовців і тому обидва табори накинулися на "сепаратистів", в числі яких поміщики визнавали найстрашнішим ліберального Ґа­лаґана, в якого бували відомі тоді "українофіли" Дорошенко та Глі-бов. Вони обвинувачували Григорія Галагана в тому, що він разом з іншими капіталістами, також "хохломанами" добивався, щоб ма­єтки у цьому краю купували виключно уродженці малоросійських губерній. Він вивів з Лівобережжя багато українців на посади по мирових установах, щоб через них мати можливість керувати спра­вами по своїх ідеях³.

Українські громади

Незважаючи на те, український рух зростав по різних містах Ук­раїни і поза нею. Де були більші скупчення українців, почали осно­вуватися т.зв. Громади, які гуртували у своїх рядах свідомих україн­ців, переважно студентів. Громади провадили національно-культурну та громадсько-політичну працю в межах Російської імперії. Перша така громада виникла в Петербурзі, де було багато української інте­лігенції, яка цікавилася українськими справами. До неї належали іс­торик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, поет Тарас Шевченко, колишній організатор Кирило-Методіївського Братства Василь Білозерський та ін. Білозерський за фінансовою підтримкою українських поміщиків Василя Тарновського та Григорія Галагана видавав літературно-науковий журнал "Основа", що в 1861—1862 pp. і був осередком українського національного руху.

Журнал виходив українською та російською мовами й коло нього гуртувалися найкращі уми України. Утверджуючи самобутність ук­раїнської національності, її риси, "Основа" стверджувала право ши-

рокого розвитку української національної культури в усіх її сферах і проявах¹. Журнал сприяв розвиткові національної свідомості та став неофіційним речником українського національного руху. Він мав великий вплив на культурний і літературний процеси і через те посідає важливе місце в історії української культури. На жаль, доноси, переслідування цензури, а за тим і фінансові труднощі, при­мусили видавців припинити видання журналу у листопаді 1862 р.

Особливо пам'ятно записав своє ім'я в історії українського ру­ху в ділянці культури, а зокрема в релігійному русі Пантелеймон Куліш, який переклав українською мовою Св. Письмо. Почав він цю працю в 1860 р. і, незважаючи на досить несприятливі умови, не тільки довів її до кінця разом із професором Віденського уні­верситету Іваном Пулюєм, визначним фізиком і винахідником, ро­дом з Галичини, але здійснив це видання. "Новий Заповіт" вий­шов 1880 p., а згодом коштом Британського Біблшного Товариства побачила світ і ціла українська Біблія. "Тим була сповнена давня мрія прихильників української культури і поступу народу",—писав Михайло Грушевський².

Український національний рух захопив не тільки українців, але навіть і частину молоді зі спольщених уже шляхетських родів Пра­вобережжя, яка почала вивчати історію України, її народний фоль­клор і мову. На чолі цього руху стали Володимир Антонович, Тадей Рильський та Борис Познанський. І якраз ці люди почали запере­чувати польські твердження, що мовляв, Правобережжя це части­на Польщі, що український народ є віткою польського народу, а йо­го мова — діалектом польської мови. Цей рух відомий в історії під назвою "українофільство".

Полякам не легко було з тим погодитися й вони згірдливо на­звали ту групу "хлопоманами" й закидали їй зраду польських ін­тересів і ренегатство. У відповідь на те Володимир Антонович опуб­лікував на сторінках журналу "Основа" свою статтю під заголов­ком "Сповідь", в якій заявив, що шляхтичі-поляки, які живуть в Україні й хочуть бути чесними зі собою, мають тільки два можли­ві шляхи: перший, повернутися до українського народу, якого ко­лись зреклися їхні предки. Працею і любов'ю вони повинні спо­кутувати за кривди, заподіяні тому народові, який виховав багато поколінь шляхетських колоністів, які визискували його працю і в заміну за те відплачувалися тому народові презирством та знева­гою. Вони знущалися над ним, зневажали його релігію, звичаї, мораль.

¹ The mind of modern Russia, edited by Hans Kohn.— New Brunswick, 1955.— P. 298.

² Слабчеико M. Матеріали до економічно-соціяльної історії України XIX ст.— Харків, 1927.- Т. 2.- С. 309-310.

¹ Там же.- С. 310.

264

' Бернштейн М.Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця 50-х — 60-х років XIX ст. - Київ, 1959.- С 209.

² Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е удосконалене вид.— Він­ніпег, 1962.— С 132.

265

Другий шлях — це залишитися зайдами-паразитами, визиску­вачами українського народу й ворогами його національного роз­витку. Отже, маючи до вибору цих два шляхи, Антонович вибрав перший шлях — повернувся до віри предків і працював для добра свого народу.

У другій половині XIX ст. осередком українського національ­ного руху знову став Київ, де було багато видатних українських уче­них і студентів університету. Вони часто зустрічалися і в 1861 р. з тих зустрічей постала "Громада", яка на початку не мала жодних організаційних форм, ані якоїсь політичної програми. У 1862 р. ки­ївська "Громада" нараховувала понад 200 осіб і заявила, що єди­ний обов'язок її членів, як людей, що встигли дістати вищу осві­ту, полягає в тому, щоб ужити всіляких заходів до надання народу можливостей придбати освіту, усвідомити себе, свої потреби, умі­ти заявити їх, словом, внутрішнім своїм розвитком стати на той ступінь, на який він поставлений законом¹. Отже, в засаді київська, як і всі інші громади, присвячувала всю свою увагу культурній ро­боті, організації недільних шкіл з навчанням української мови, ук­раїнських концертів, видаванню підручників і творів красного пись­менства тощо.

Основним завданням громади було ширити освіту серед укра­їнського народу та ставати в обороні його гідності і прав. До полі­тики Громада і не вмішувалася, зате старалася впливати на зем­ства, щоб вони закладали школи, а також приділяли більше уваги розвиткові науки та письменства. Серед членів громади була низ­ка визначних науковців, які досліджували різні ділянки українського життя. Щойно з часом громади поставили собі за завдання, ши­рити українські національні ідеї серед українського населення².

Першим головою київської "Громади" був історик професор Во­лодимир Антонович (1834—1908). До неї належали такі визначні науковці, як мовознавець Кость Михальчук (1841—1914), філолог Павло Житецький (1837—1911), етнограф Павло Чубинський (1839— 1884), етнограф Борис Познанський (1841—1906), фольклорист Та-цей Рильський (1841—1902), статистик Олександер Русов (1847— 1915), етнограф Олександер Стоянов та інші. Київська "Громада" готувала до видання популярні книжечки для народу. В Києві вий­шла книжка "Дещо про світ божий", а в Петербурзі заходами пра­цівників журналу "Основа" появилося дві книжечки українською мовою "Оповідання зі святого Письма", яку опрацював священик Степан Опатович, та "Аритметика" Олександра Кониського.

Вслід за київською організувалися громади в Черніїхші, Вінни­ці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Хар­кові, а також в Москві.

Київська "Громада" підтримувала українське письменство, те­атр, музику тощо. У 1875 р. вона закупила російську газету "Кіев-скій Телеграф" і через цілий рік утримувала її, як свій орган, і на його сторінках висловлювалась на актуальні громадські справи.

Після проголошення Емського Указу київська "Громада" ого­лосила себе розпущеною, але насправді продовжувала існувати в зменшеному числі членів, потаємно під назвою "Стара Громада". Це був єдиний організований гурт в Україні свідомих українців аж до заснування Загальної Української Організації¹. "Стара Грома­да" складалася з людей різних політичних переконань, переважно правих, але були й соціалісти та революціонери. У "Громаді" твердо вимагалося, щоб в доборі членів мусіла бути одноголосність. Коли хоч один голос був проти, то такого чоловіка у члени не прийма­ли. Завдяки тому не було між її членами злодіїв, хабарників, чор­носотенців і ніколи не було зрадника чи провокатора, як це часто траплялося в інших організаціях².

Власне київська "Стара Громада" придбала могилу Шевченка в Каневі, яку за матеріальною допомогою Золотоноського земства від­ремонтовано й поставлено залізного хреста. Довкруги могили роз­вела великий парк і побудовано сходи для виходу на гору³.

Налагоджувалися зв'язки не тільки з іншими громадами щц мос­ковською окупацією, але також і з Галичиною та Буковиною. Однак у політичному відношенні "Стара Громада" не спромоглася витво­рити окремої політичної думки чи ідеї, яка брала б до уваги перш за все інтереси украшського народу. Вона обстоювала перебудову Ро­сійської імперії на федерацію народностей з демократичним устро­єм, в якій Україна мала б широку земську, громадську та міську са­моуправу, тобто автономію. У своїх суспільних поглядах стояла на досить радикальному становищі, а деякі її члени схилялися до соці­алізму й мали зносини з російськими революційними партіями⁴.

У 1897 р. В. Антонович й О. Кониський зорганізували з'їзд пред­ставників громад, на якому створено Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, яка мала координувати працю всіх громад. Ця організація 1904 р. перетворилася на Українську Демократичну Партію, а згодом на Українську Демократично-Радикальну Партію.

Відділ Російського Географічного Товариства. Київська "Грома­да", до якої входили відомі професори й доценти університету, ви-

¹ Історія Української РСР: у двох томах,— Київ, 1967.— Т. 1.— С. 457. ^г Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х— на початку 80-х років XIX ст.— Київ, 1974.— С. 114.

¹ Чикаленко Є. Спогади, 1861—1907.— Нью-Йорк, 1955.— С 292.

² Там же.- С 293.

³ Там же.- С 295-296.

⁴ Дорошенко Д. Нарис історії України.—Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С 315.

266

267

кладачі київських гімназій, які прагнули повністю розгорнути й ле­галізувати свою діяльність і наукову роботу. У лютому 1873 р. захо­дом членів "Громади" В. Антоновича, В. Беренштама, Ф. Вовка, П. Житецького та інших у Києві був відкритий "Південно-Західній Від­діл Імператорського Російського Географічного Товариства" ("Юго-Западный отдел Императорского Русского Географического Обще­ства"), яке насправді було самостійним товариством. Його першим головою став власник великих земельних посілостей Чернігівщини й Полтавщини громадський діяч Григорій Галаган, діловим керівни­ком — відомий етнограф та громадський діяч Павло Чубинський. Членами Товариства стали лише українці, працівники на науковій ниві: історик Володимир Антонович, видатний економіст і соціолог з швейцарсько-українського роду Микола Зібер, історик і публіцист Михайло Драгоманов, основоположник української статистичної на­уки Олександер Русов та багато інших. Всі вони присвятили себе до­слідам української культури, історії та етнографії. Студії членів То­вариства визначали два основні моменти: а) інтерес до історії укра­їнського господарства в його окремих галузях, б) пильна увага до питань тогочасної української економіки.

У першій половині 70-х pp. відділ розвинув успішну дослідну роботу, до якої залучив широкі кола міської та сільської інтеліген­ції. Вони збирали етнографічні, фольклорні, історичні й економіч­ні матеріали з багатьох міст і сіл України. Відділ Географічного То­вариства 2 березня 1874 р. провів одноденний перепис населення міста Києва, статистично його опрацювавши. Виявилося, що мі­сто здебільшого заселене українцями. У 1875—1876 pp. появилося два томи "Записок" із багатим і цінним матеріалом з народної твор­чості: пісні, казки, легенди, давні акти і літописи та аналіз зробле­ного перепису населення Києва.

Крім того, Географічне Товариство допомогло влаштувати 1875 р. Міжнародний Археологічний Конгрес у Києві, на якому розгорнуто синтетичну картину України, як окремо своєрідно сформованого організму¹. У часі конгресу проф. В. Антонович організував виставку української археології, а також українських карт і грав'юр, яка здо­була загальносвітове визнання. В остаточному висліді Третій Архе­ологічний Конгрес був святом української археології².

На жаль, Географічне Товариство проіснувало не повних чоти­ри роки й було закрите внаслідок Емського Указу. Однак воно встигло організувати систематичне вивчення минулої і сучасної Ук­раїни, а також видати декілька популярно-наукових творів.

Емський Указ

Діяльність київської, як і інших громад в Україні, а також Відділу Географічного Товариства звернула на себе увагу московських шові­ністів, які знову засипали Петербург доносами про зростання укра­їнського сепаратизму. Олександер II створив у серпні 1875 р. спеці­альну комісію "для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю." І на підставі пропозицій тієї комісії цар, який саме тоді перебував на відпочинку в Німеччині, місті Емс, підписав закон про абсолютну заборону українського письменства. Закон отримав назву "Емський Указ" 1876 р. Указом заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот, ставити українські театральні вистави і влаштовувати концерти з українськими пісня­ми. Якщо хотіли організувати концерт, то всі пісні треба було пере­кладати російською мовою. Але тоді українці, не бажаючи співати по-російськи, перекладали пісні французькою мовою і спдвали по-французьки¹. Правда, в 1881 р. скасовано заборону влаштовувати те­атральні вистави українською мовою, але видано інші застереження й обмеження. Крім того, Указ суворо забороняв ввозити в межі ім­перії, без спеціального дозволу, будь-які книги та брошури, видані за кордоном українською мовою².

Великою шкодою для української науки й культури було закриття Південно-Західного Відділу Географічного Товариства, а його ке­рівника етнографа Павла Чубинського звільнено з праці. Це було додаткове розпорядження до Емського Указу, яке підписав сам Олександер II. На пропозицію згаданої Комісії, заборонено було видавати "Кіевскій Телеграф" й усунено ряд професорів з Київсько­го Університету, в тому числі й Драгоманова, якого вислали з Ук­раїни. Відомий уже тоді письменник П. Куліш зрікся російського громадянства. Вслід за тим почалися репресії супроти окремих ді­ячів українського руху. Рівночасно комісія вирішила підтримувати матеріально москвофільський рух у Галичині, видаючи таємні суб­сидії на його видання, які особливо завзято боролиоя з українським рухом³.

Це був великий удар по українському рухові, але він не зумів припинити праць українських науковців. Не маючи змоги видава­ти свої твори в межах Російської імперії, вони видавали їх у Гали­чині під австрійською окупацією і звідти нелегально перевозили в Україну.

Провідні кола України не могли погодитися з Емським Указом. Низка організацій та поодиноких впливових людей, інтервенюва-

¹ Лаврінєнко Ю. Від Емського Указу до нової програми Хрущова // Листи до Прияте­ лів.— Нью-Арк., 1962.— Кн. 1—2.— С 3.

² Курінний П. Нариси з історії української археології //Університетські виклади.— Авгсбург, 1947,- С 34.

¹ Чикаленко Є. Спогади.— С 86.

¹ Історія Української РСР.— Київ, 1967.— Т. 1.— С 455.

' Дорошенко Д. Нарис історії України.— Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С. 316.

268

269

ли, щоб уряд дозволив принаймні дітвору в школах навчати укра­їнською мовою. Київський адвокат і відомий письменник Конись-кий в 1890 р. подав прохання міністрові внутрішніх справ кн. І.М. Дурново, щоб взагалі скасувати Емський Указ. Олекса Кова­ленко, який жив поза Україною на Уралі в місті Челябінську, про­сив міністерство дозволу видавати українською мовою тижневик "Україна". Два роки пізніше, 1892 р. Харківське Товариство Гра­мотності післало петицію до уряду, щоб звільнити україномовні ви­дання від обмежень¹. Але все це залишалося або без відповіді, або закінчувалося відмовою.

Зокрема, актуальною стала справа української мови в 1903 p., коли в Полтаві відкривався пам'ятник Іванові Котляревському. На саме відкриття з'їхалися представники з цілої України, включно із земель під австрійським пануванням, щоб вшанувати пам'ять батька модерної української літератури. Організатори зверталися до уряду за дозволом провести свято українською мовою, на честь батька української літературної мови, але уряд дозволу не дав. Одинокий виняток був зроблений для галицьких і буковинських делегатів, які могли промовляти по-українськи, бо не знали російської мови.

Щойно в січні 1905 p., завдяки заходам Олександра Лотоцького, високого урядовця імперського уряду, при співпраці Петра Садилова й Петра Стебницького та відомого письменника Данила Мордовия, який писав українською і російською мовами, вдалося досягнути то­го, що цар Микола II підписав документ про скасування заборони вживання української мови. У додатку до того заходами П. Сади­лова та О. Лотоцького Славістичний відділ імператорської Академії Наук на чолі із російським вченим і провідним славістом Олексієм Шахматовим заперечив шовіністичні російські твердження, що ук­раїнська мова — це тільки діалект російської, ствердивши, що це є цілком самостійна мова. Академія Наук також видала записку "Про знесення заборони малоросійського друкованого слова" при кінці березня 1905 р. і від себе додала побажання, щоб "малоруське насе­лення мало таке саме право, як і великороси, говорити публічно і друкуватися рідною мовою"².