26. Політична система суспільства: сутність, структура, функції та типи

Соціальні процеси відбуваються в межах певних соціальних інститутів, відносин і норм. Політичне життя суспільства також здійснюється за допомогою особливого соціального механізму, що забезпечує його єдність, цілісність і впорядкованість.

Поняття "політична система" охоплює розгалужену сукупність різних політичних інститутів, соціально-політичних об'єднань, форм, норм і принципів взаємодії та взаємостосунків між ними, завдяки чому реалізується політична влада.

Політичну систему варто розглядати як частину, чи підси­стему загальної суспільної системи. Як підсистема вона взаємо­діє з іншими суспільними підсистемами – соціальною, економічною, моральною, правовою, культурною тощо.

У політології підхід до визначення політичної системи як до однієї з підсистем суспільства дає можливість розкрити механізм функціонування політики як взаємодії різноманітних і різно­спрямо­ваних елементів політики, внаслідок яких формуються політичний режим і політичні дії.

Системний підхід до вивчення політики запропонували американські політологи Д. Істон і Г. Алмонд.

Системний підхід вказує на те, що політична система – це саморегульований і саморозвивний організм, який реагує на імпульси, що надходять іззовні.

За моделлю Д. Істона, ця система має вхід, на який надходять імпульси – вимоги, підтримки чи протести. Підтримка виявляється у сплаті податків, дотриманні законів, участі в голосуванні тощо. На виході система має результат функціонування політичної системи, тобто політичні рішення та політичні дії. Якщо рішення й дії задовольняють вимоги, то система отримує підтримку та стабільно функціонує. Якщо ж рішення й дії си­стеми не відповідають очікуванням, то система впадає в част­кову чи цілковиту кризу та розпад. У разі часткової кризи си­стема може бути реформована, а в разі розпаду на її місці виникає нова.

Американський полотолог Г. Алмонд розширює коло суб'єктів політики. Політична система в його теорії – це безліч взаємодій поведінок як держав­них, так і недержавних. Г. Алмонд актуалізує психологічні, особистісні аспекти політичних відносин.

У сучасній політології існує також багато інших концепцій політичної системи, але теорії Д. Істона і Г. Алмонда залишаються актуальними, тобто є класичними.

Структура політичної системи – це внутрішня організація та способи взаємозв'язку й взаємодії її компонентів. Структура політичної системи містить такі підсистеми:

 інституційну – соціально-політичні інститути й установи, тобто це держава, політичні партії, громадські рухи, організації, об'єднання, органи представницької та безпосередньої демо­кратії тощо;

 функціональну – сукупність усіх ролей і функцій певних соціально-політичних інститутів та їхніх груп;

 регулятивну – сукупність політико-правових норм та інших культурних засобів регулювання відносин між суб'єктами по­літичної системи, до яких належать традиції, звичаї, принципи, політичні погляди;

 комунікативну – сукупність взаємин між суб'єктами по­літичної системи для досягнення й утримання влади;

 ідеологічну – сукупність політичних ідей, теорій, концепцій, що реалізуються через політичні знання, політичну та правову культуру, політичну соціалізацію.

Основними елементами політичної системи є політична організація, політичні відносини, політико-правові норми, по­літична свідомість.

Політична організація – це політичні установи: держава, партії, громадські організації та рухи, ЗМІ, церква.

Політичні відносини – це відносини між суб'єктами по­літичного життя, тобто класами, націями, соціальними групами, політичними лідерами з приводу функціонування політичної влади.

Політико-правові норми – це державні конституції, статути та програми партій. Вони регулюють політичні відносини, узаконюють політичні засади створення, існування та функціо­нування різноманітних організацій, визначають стиль і методи роботи політичних інститутів, сприяють формуванню меха­нізму розподілу ролей між членами суспільства.

Політична свідомість – це віддзеркалення політичних відносин й інтересів, оцінка політичних явищ, які проявляються у певних поняттях, ідеях, поглядах, теоріях.

У функціях політичної системи розкривається її роль і значен­ня в суспільстві. У літературі з політології існує безліч підходів до ви­значення функцій політичної системи. Це є результатом того, що функції політичної системи з розвитком історичної та політичної ситуацій у суспільстві й власне по­літичної системи видозмінюються­.

На наш погляд, можна виділити такі функції:

 телеологічна – полягає у визначенні цілей, завдань і напрямів розвитку суспільства;

 інтеграційна – покликана об'єднати членів суспільства на основі цінностей та ідеалів, прийнятих і задекларованих еконо­мічно й політично панівними силами суспільства;

 організаторська – полягає в мобілізації людських, матеріаль­них, духовних ресурсів суспільства на виконання цілей і завдань його подальшого розвитку;

 регулятивна – легітимізує політику, тобто забезпечує по­зитивне сприйняття та визнання політики членами суспільства й забезпечує участь громадян у політичному житті;

 контрольна – полягає в слідкуванні за дотриманням і виконан­ням законів, у вирішенні соціально-конфліктних інтересів, у вмінні політичної системи знижувати соціальну напруже­ність через здійснення контролю за розподілом матеріальних і духовних цінностей, ресурсів, привілеїв тощо.

Сучасні держави світу мають різноманітну специфіку соціально-політичних відносин, неповторну історію розвитку та функціонування політичних систем. Проте певні групи країн мають схожі риси політичних систем, за якими можна здійснити їх типологізацію.

Основні критерії типологізаціі політичних систем:

– характер політичної влади;

– рівень економічного розвитку суспільства;

– тенденції соціального розвитку суспільства;

– ступінь реалізації прав і свобод особистості;

– рівень сформованості громадянського суспільства й інші чинники.

Одна з найпоширеніших класифікацій політичних систем ґрунтується на принципі визначення сутності політичного режиму, тобто сукупності прийомів, методів і способів здійс­нення політичної влади. Політичний режим відображає рівень політичної свободи та ставлення органів влади до правових основ її діяльності.

Головне у визначенні демократичності чи антидемократичності політичної системи – це надання політичною владою можливостей реалізувати членам суспільства їхні права та свободи.

Якщо держава пригнічує громадян, не дає їм можливості реалізувати свої права, то такий режим називають антидемо­кратичним. Коли ж людина (громадянин) і його права є пріори­тетними для влади, то такий політичний режим вважається демократичним.

Спираючись на характер політичного режиму, виділяють тоталітарні, авторитарні та демократичні політичні системи су­спільства.

Тоталітарні політичні системи здійснюють тотальний, тобто загальний, контроль над особистим життям кожної людини та суспільством загалом. У таких системах наявний максимальний утиск прав і свобод громадян, відсутність легаль­ної опозиції та повна монополізація влади певною партією чи іншою організацією. Для тоталітарної системи характерні скасування розподілу влади, вождизм, повна ідеологізація су­спільного життя, організовані державою насильство й терор, підконтрольність економіки державі та її мілітаризація, наявність цензури щодо ЗМІ та ін.

Найжорсткішими формами тоталітаризму вважають деспотію, нацизм, фашизм.

Авторитарні політичні системи є проміжною ланкою між тоталітарними й демократичними системами. Для них характерним є те, що політична влада уособлюється з режимом особистої влади чи влади правлячого угруповання. У такій си­стемі істотно обмежено права та свободи громадян, звужено можливості дій легальної опозиції. При авторитарній політичній системі парламент перетворюється на другорядний орган влади, участь народу в політиці має вкрай обмежений характер, до­мінує офіційна ідеологія, за якої припускається існування інших ідеологій, але лише лояльних до панівного режиму. В економіці авторитарних політичних систем можливе співіснування держав­ної та приватної власності. За сучасних умов авторитарні по­літичні системи характерні при переході до тоталі­таризму чи до демократії.

Демократичні політичні системи володіють широким діапазоном гарантій прав і свобод громадян, вільною діяль­ністю керівної та опозиційних партій. Діяльність ЗМІ не обмежується цензурою. Демократичні політичні системи вільні від визнання лише однієї ідеології: для них характерний ідеологічний плюра­лізм. Виниклі в суспільстві конфлікти вирішуються правовими засобами. Демократичні системи вирізняються високим рівнем розвитку громадянського суспільства, організаціїї якого контролюють діяльність політичної системи. Зі сфери діяльності державної влади виключено неполітичні методи – переважно використовуються методи компромісу. Багатопартійність та існування легальної опозиції є невід'ємними елементами демократичного політичного процесу. Силові процеси забезпечують зовнішню та внутрішню безпеку системи, і при цьому їхня діяльність регламентується законом. Вони діють поза політикою.

Інша класифікація політичних систем заснована на типах політичної культури (Г. Алмонд).

1. Англо-американський тип, якому притаманна спеціалі­зована структура політичних відносин та чітке розділення й бюрократизація влади.

2. Континентально-европейськкий тип поєднує старі й нові політичні культури (Франція, Німеччина, Італія).

3. Доіндустріальний, або частково індустріальний тип, для якого характерна мішана політична культура, в якій уживаються полярні політичні орієнтації та не розмежовані функції системи.

4. Тоталітарний тип, політична діяльність в якому монополізована й повністю контролюється правлячою партією.

Згідно з типологією, визначаються й критерії розвиненості громадянського суспільства. Тут виділяють традиційні та модернізовані політичні системи.

Політичні системи можуть також класифікуватися за харак­тером взаємозв'язків з навколишнім середовищем: відкриті – системи з динамічною структурою та зв'язками; закриті – з чітко фіксо­ваною структурою та мінімізованими зв'язками із середовищем.

27. Політичні режими: поняття й типологія

Термін "політичний режим" у перекладі з латинської означає порядок управління. У політології цей термін використовується як сукупність засобів і методів здійснення політичної влади певної керівної еліти.

Політичний режим характеризується такими пара­метра­ми:

– ступінь політичної участі народу та його задіяність у процесі прийняття державних рішень;

– характер функціонального ставлення інститутів влади до основних прав і свобод людини;

– рівень можливостей вільного суперництва правлячого й опозиційного угруповань у процесі формування органів держав­ної влади;

– дотримання владними органами в своїй діяльності Консти­туції та законів країни;

– наявність державної ідеології, свободи ЗМІ;

– застосування переконань, примушень або відкритого насилля для здійснення державного управління.

Політичний режим – це соціальний механізм поєднання влади, суспільства та громадян, який функціонує в межах певної політичної системи суспільства й має цілі її стабілізувати, спираю­чись на соціальні інтереси та використовуючи різні методи.

Отже, політичний режим – це система методів, прийомів і засобів здійснення державної політичної влади. Він безпо­середньо впливає на форму правління й державний устрій, фіксує внутрішній стан політичної організації суспільства.

Сутність політичного режиму характеризується такими ознаками його діяльності:

– ступенем гласності та свободи слова;

– фактичним захистом прав і свобод громадян;

– політичним та юридичним статусом правоохоронних органів у суспільстві;

– характером взаємостосунків пересічних громадян і урядовців;

– існуванням і вільною діяльністю політичної опозиції.

У різних країнах світу існують три основні типи політичних режимів: демократичний, тоталітарний і авторитарний.

28. Тоталітарний політичний режим

Об'єктивні передумови для формування тоталітарних по­літичних режимів у першій половині XX ст. були в багатьох країнах, окрім країн з глибокими демократичними традиціями. Тоталітарні режими перемогли в країнах, які не мали розвиненої демократії, громадянського суспільства – Німеччині, Італії, СРСР, Японії. Політологи виділяють два основні види тоталітарних режимів, які кваліфікуються залежно від основних ціннісних критеріїв.

1. Правий тоталітарний режим, в основі якого лежить національний (расовий) критерій, – фашистські режими в Німеч­чині, Італії, Іспанії.

2. Лівий тоталітарний режим, заснований на класовому (соціальному) критерії, – сталінізм в СРСР, маоїзм у Китаї.

Сутність тоталітарних режимів:

1) надцентралізована державна влада на чолі з диктатором і його найближчим оточенням, народ повністю усунуто від при­йняття політичних рішень;

2) управління суспільством здійснює диктатор без опори на демо­кратичні механізми, за допомогою репресивних правоохоронних органів;

3) у політичному житті суспільства діє одна партія, що під­тримує тоталітарну владу та партійний апарат, який фактично переплітається з державним апаратом;

4) у державі існує одна офіційна ідеологія, плюралізм думок не допускається та зазнає переслідувань з боку ідеологічного апарату;

5) встановлюється тотальний, усеосяжний контроль за ЗМІ, діє цензура, допускається тільки інформація, дозволена владою;

6) держава у власних інтересах формує та розвиває культуру, мистецтво, освіту, контролює релігію, приватне життя людей, позбавляє їх права вільно висловлювати свої думки й почуття, обмежує свободу пересування, вибір професії тощо;

7) державна й політична влада формуються на користь правлячої верхівки, влада відокремлена від народу, його потреб та інтересів, але прагне формувати в масовій свідомості уявлення про свою єдність з народом;

8) держава приймає закони й правові норми на користь правлячої верхівки, хоча формально вони декларуються як при­значені для народу;

9) у державі відсутня правова захищеність людей, можуть застосовуватися насильство, примушення та навіть терор;

10) економічною основою держави є велика власність – державна, суспільна, монополістична;

11) не допускається самоврядування на місцях, відсутні елементи громадянського суспільства.

Отже, тоталітаризм – це політичний режим, в якому здійснюються повний контроль і сувора регламентація з боку держави над усіма сферами життєдіяльності суспільства та життям кожної людини, що забезпечується переважно сило­вими засобами, зокрема, засобами збройного насильства.

29. Авторитарний політичний режим

Авторитарний режим влади є проміжною ланкою між то­талітарним і демократичним режимами. Він трохи лібераль­ніший, ніж тоталітарний, але суворіший, аніж демократичний.

Авторитарний політичний режим – це такий державний і політичний лад суспільства, за якого вся влада належить одній особі, партії, класу чи елітній групі на чолі з лідером.

Основні ознаки авторитарного політичного режиму:

1) влада зосереджується в руках одного лідера чи партії, а народ повністю позбавлений можливості формувати або контролювати владні структури, хоча формально проголошується демократія;

2) існують представницькі органи влади, проте їхня діяльність перебуває під контролем правлячої еліти, до того ж часто глава держави концентрує в своїх руках як виконавчу, так і законодавчу влади;

3) система виборності державних органів влади діє формаль­но, керівні посади передаються у спадок;

4) принцип розподілу влади на виконавчу, законодавчу та судову лише декларується. Насправді, суди є додатком до державної влади, виконують її вказівки та є залежними в своїх рішеннях;

5) відсутня єдина ідеологія, проте плюралізм думок і дій опозиції допускаються в певних межах, якщо вони не загрожують чинному ладу, політичні партії в своїй діяльності зобов'язані орієнтуватися на програму партії правлячої;

6) права та свободи людини проголошуються, але не забезпечуються, особливо в політичному житті, а у взаєминах із владою при конфліктних ситуаціях людина реально позбавлена гарантій безпеки;

7) правоохоронні органи формально стоять на сторожі закон­ності, але практично не підконтрольні суспільству та можуть використовуватися владою в політичних цілях;

8) відсутній терор, масові репресії, але переважають командні й адміністративні заходи в системі державного управління;

9) усебічний контроль над усіма сферами суспільного й особис­того життя відсутній;

10) обмеження свободи має дозвільний характер, частково зберігається цензура.

30. Демократичний політичний режим

Термін "демократія" в перекладі з грецької мови означає владу народу. Водночас у політології існують різні думки з приводу сутності демократії, заснованої на виокремленні певних її елементів. Спочатку демократія як спосіб політичного управління суспільством виникла в Стародавній Греції, в Афінах, – у формі прямої демократії, тобто безпосерднього правління народу. Збори всіх громадян Афін чоловічої статі (жінкам, рабам та іноземцям заборонялося брати участь) вирішували всі питання життя суспільства простим голосуванням. Рішення ухвалювалося більшістю голосів. Так обирали на певний термін і правителів. Одночасно, низький культурний рівень громадян дає можливість правителям маніпулювати думкою народу. Грецькі філософи Платон і Аристотель називали демократію найгіршою формою правління.

Під упливом буржуазних революцій XVII–XVIII століть у Європі сформувалася нова ідеологія демократії. Джерелом влади в державі проголошувався народ, який через рівно­правність участі у виборах формував законодавчу та виконавчу влади. Виникає ідея розподілу влади. На цій основі прямої демо­кратії сформувалася теорія представницької демократії.

Теорія представницької демократії заперечує в суспільстві єдину волю народу як основу діяльності влади. Прихильники цієї теорії розглядають суспільство як сукупність соціальних груп, які прагнуть реалізувати власні інтереси. Ці групи обирають своїх представників до органів влади. Джерелом влади визнається народ, який висловлює свою волю не безпосередньо, а через представників, обраних на певний термін. Отож основною стає не участь усіх громадян у формуванні владних структур, а принцип відповідального та компетентного правління.

Сьогодні вважають, що демократичний режим повинен базу­ватися на принципах народовладдя, гуманізму, від­критості суспільства, захисту прав і свобод людини. Не людина для держа­ви, а держава для людини – такий основний принцип сучасної демократичної держави. Ніхто не має права монополізувати державну чи політичну владу. Всі громадяни, незалежно від су­спільного або майнового статусу, рівні перед законом, обов'язковим для всіх.

Варто виділити основні ознаки демократичного режиму:

1) визнання джерелом влади в державі народу. Йому повинна належати законодавча та конституційна влада. Народ обирає своїх представників до влади, він має право брати участь безпосередньо в розробці й ухваленні законів через народні ініціативи та референдуми;

2) участь громадян у формуванні органів влади, в ухваленні політичних рішень і здійсненні контролю за органами влади. У сучасних демократичних країнах принцип участі громадян реалізується через принцип їхнього представництва. Громадяни обирають своїх представників у структури влади та делегують їм на певний термін свої повноваження. Носіями представницької влади є парламенти, а також виборні представники виконавчої та судової гілок влади. На основі принципу більшості, що ви­значається в ході виборів, формуються структури виконавчої влади;

3) пріоритет прав і свобод людини та громадянина над правами держави. Державна влада повинна захищати природні права та свободи пересічних громадян – право на життя, гідність, здоров'я, освіту, роботу, соціальне забезпечення, на володіння майном, на невтручання в особисте та сімейне життя;

4) політична рівність усіх громадян: кожен громадянин може обирати та бути обраним до органів влади, ніхто не повинен мати політичних переваг;

5) верховенство закону в усіх сферах життя суспільства. Існування громадянського суспільства та правової держави. У правовій державі чітко визначено форми й механізми її діяльності, а також межі свобод громадян, які гарантуються Конституцією;

6) практичне впровадження в життя принципу розділення влади на законодавчу, виконавчу та судову. Кожна з них самостійна й незалежно виконує свої функції. Судова влада повноважна відміняти рішення виконавчої та законодавчої влади;

7) політичний плюралізм і багатопартійність. Політичні партії повинні бути поставлені в однакові правові умови. Партія, що одержала більшість голосів на виборах, одержує право на формування органів влади та стає правлячою партією. Партії, що програли вибори, стають опозиційними;

8) ідеологічний плюралізм: у суспільстві немає єдиної офіцій­ної ідеології. Низка ідеологічних течій можуть протистояти одна одній, але не на шкоду національним інтересам суспільства;

9) гласність і свобода ЗМІ, котрі можуть вільно висловлювати думки, відмінні від офіційних настанов. Допускається існування альтернативних джерел інформації;

10) у діяльності владних структур переважають методи пере­конання, компромісу, береться до уваги думка меншості, опозиція не переслідується. Неможливе застосування засобів масо­вого насильства та терору щодо опозиції й населення;

11) армія, поліція та органи безпеки перебувають під по­стійним демократичним контролем;

12) у державі діє принцип "усе, що не заборонено – дозволено".

31. Держава в політичній системі суспільства

Ідея держави як способу організації суспільства сягає своїм корінням сивої давнини. На різних етапах розвитку народи та племена приходили, часто незалежними один від одного шляхами, до висновку про необхідність створення органу, що здійснював би їхню охорону й забезпечував права та свободи. Основною причиною появи держави в різних народів стало усвідомлення необхідності загального управління задля під­тримання життєво важливих умов існування спільноти. У державі народ мав нагоду об'єднати свої сили, дисциплінувати діяль­ність членів суспільства та спрямувати її на досягнення економічних, політичних і соціальних цілей.

Держава виникла як закономірний, об'єктивний результат природної еволюції суспільства на певному етапі його розвитку та зрілості.

Термін "держава", зазвичай, вживається у двох значеннях. У широкому значенні він розуміється як країна, суспільство, розташоване на певній території та кероване певними органами влади. У вузькому, власне політологічному значенні, держава – це політична організація, що історично сформувалася на певній території, чи політичний інститут, який володіє верховною владою на певній території.

Держава є основним інститутом політичної системи, організаційним, спрямувальним і контрольним щодо спільної діяльності людей і відносин між соціальними групами, класами та націями.

Більш глибоко й усебічно з'ясувати сутність держави дає можливість виділення її найбільш суттєвих ознак.

1. Відокремлення публічної влади від суспільства – її незбіган­ня з організацією всього населення та поява прошарку професіоналів-управлінців. Провідне місце в системі публічної влади належить державному апаратові, тобто політичній еліті, котра практично здійснює владу в державі.

2. Суверенітет – верховна влада на певній території. У будь-якому суспільстві є безліч влад (партійна, виробнича, сімейна тощо), але найвищою, верховною владою, рішення якої обов'язковим для всіх громадян, організацій та установ, володіє лише держава.

3. Територія – частина літосфери, гідросфери та атмосфери, окреслена певними межами (кордонами) держави. Вона становить фізичну та матеріальну основу держави. Територія є простором, на який поширюється юрисдикція держави. Вона як ознака держави нероздільна, недоторканна, суверенна (на території діє влада тільки цієї держави) та невідчужувана (держава, що по­збулася території, перестає бути державою).

4. Народонаселення – сукупність людей, що проживають на території держави та підпорядковуються її владі. Владні повноваження держави над населенням мають загальний характер. Кожен громадянин держави, а також іноземні гро­мадяни зобов'язані підкорятися єдиній державній владі. Народо­населення може складатися як із однієї, так і з декількох націй і народностей. Незважаючи на соціальні відмінності, населення держави складає єдине товариство – народ, який є джерелом і носієм влади в державі. Постійне населення певної території має, зазвичай, стійкий зв'язок із державою через підданство чи громадянство та користується її захистом усередині країни та за її межами.

5. Монополія на легальне застосування сили – фізичний примус. Діапазон державного примусу охоплює всебічно життя громадянина від обмеження його свободи (позбавлення волі) до фізичного знищення. Можливість позбавити громадянина основ­них цінностей, котрими є життя та свобода, визначає особливу дієвість державної влади. Для виконання функції примусу в держави є спеціальні органи (армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура, в'язниці) та засоби (зброя, гроші, ЗМІ тощо).

6. Виняткове право на видання законів і правових норм, обов'язкових для всього населення (держава володіє правом на регулювання суспільного життя за допомогою прав і законів). Завдяки цьому держава закріплює певний порядок су­спільних відносин, а також структуру та порядок діяльності державного апарату.

7. Право на стягнення податків і зборів із підконтрольного населення, котрі є обов'язковими платежами, з громадян і комерційних організацій, що стягуються публічною владою для по­криття витрат держави при здійсненні нею своїх функцій. Податки необхідні для забезпечення численних державних службовців, а також для матеріального забезпечення державної політики: економічної, соціальної, оборонної тощо.

Ці найбільш загальні ознаки, властиві всім державам, але з по­гляду сутності та механізмів реалізації влади при різних по­літичних режимах і формах державного правління, вони мають істотні відмінності.

Отже, держава – це особлива форма політичної організації влади, що створюється національною чи багатонаціональною спільністю людей на певній території, вона володіє суверенітетом і здійснює управління суспільством на основі права за допо­могою спеціального механізму (державного апарату) та певних матеріально-фінансових ресурсів (податків).

Політологічна наука виділяє низку теорій і концепцій походження держави. Найпоширенішими є такі: теократична, патріархальна, завойовницька, договірна (контрактна) та соціаль­но-­економічна.

Теократична концепція розглядає державу як результат божого встановлення. У стародавніх народів Сходу, Єгипту, Греції, Риму вища державна влада обожнювалася. Походження верховних правителів держави оголошувалося божественним.

Патріархальна теорія розглядає державу як велику сім'ю, створену на основі добровільного злиття малих сімей під за­ступництвом батьківської влади (влади батька).

Завойовницька теорія розглядає державу як результат зовнішніх завоювань і політичного насилля. Держава – це право­вий інститут, насильно нав'язаний однією групою людей (завойовниками) другій групі (підкореним).

Договірна (контрактна) концепція створення держави за до­говором між правителями та підданими, що укладається з метою забезпечення порядку й організації суспільного життя. Держава постає як орган загального примирення людей, котрі в буденному житті постійно конфліктують.

Існує декілька соціально-економічних теорій, що пояснюють походження держави такими соціально-економічними чин­никами, як суспільний розподіл праці, економічні інтереси, соціальні суперечності.

Одна з ранніх належить Платону, котрий вбачав причини виникнення держави в розподілі праці, уособленні діяльності видатних особистостей щодо керівництва суспільством.

Іригаційна теорія доводить, що перші держави виникли в країнах жаркого клімату на берегах річок. Тут людям, щоб вижити, необхідно було будувати гігантські дамби та канали. Орган, створе­ний для організації будівництва, поступово перетворився на орган керівництва всіма справами суспільства – на державу.

Марксизм розглядав виникнення держави як наслідок су­спільного розподілу праці, створення приватної власності на засоби виробництва, розшарування суспільства на класи. Щоб класи з протилежними економічними інтересами не знищили один одного, потрібна була організація (сила), котра б стримувала боротьбу класів, тримала суспільство в межах порядку, що узаконював би систему гноблення одного класу іншим.

Виникнення держави як основного інституту політичної системи пов'язане з низкою причин або чинників. До них можна віднести:

 суспільний розподіл праці, розвиток виробництва, виникнення додаткового продукту, розширення господарських зв'язків вимагали посилення управлінських функцій і створення спеціальних органів управління;

 створення приватної власності й антагоністичних класів призвели до виникнення організації для пригноблення одного класу іншим;

 необхідність здійснення захисту суспільства від зовнішньої небезпеки чи, навпаки, для підкорення інших народів, завоювання їхніх територій і бажання зберегти там своє панування.

Окрім цих чинників, деякі вчені називають ще психологічні, антропологічні, демографічні, природно-географічні й інші причини.

Дискусія про пріоритет певних причин, або чинників, над іншими в генезі держави продовжується й сьогодні. Будь-яка держава виникає та розвивається під упливом низки чинників, серед яких навряд чи можна виділити якийсь один визначальний, домінантний.

Як основний елемент політичної системи суспільства, держава виконує багато функцій, що вирізняють її серед інших політичних інститутів.

Функції держави – це головні напрями її діяльності. Вони охоплюють її діяльність загалом, у них відображаються соціаль­на цінність і сутність держави, а на їхнє здійснення спрямо­вано роботу всього державного апарату й кожного органу влади зокрема.

Традиційно функції держави поділяються на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх функцій відносять політичну, еконо­мічну, організаційну, правову, соціальну, освітню, культурно-виховну.

Політична функція полягає в забезпеченні політичної стабіль­ності, здійсненні владних повноважень, у виробленні політичного курсу, що відповідає потребам і сподіванням усього на­селення чи спрямований на підтримку політичного панування, переважного в економіці певної соціальної групи.

Економічна функція проявляється в організації, координації та регулюванні економічних процесів за допомогою податкової і кредитної політики, у створенні стимулів економічного зростання, в здійсненні системи планування.

Організаторська функція полягає в здійсненні владних повноважень щодо реалізації виробленої політики, здійснення контролю за виконанням законів і прийнятих рішень, інформа­ційного забезпечення політики, здійснення заходів координації діяльності різних суб'єктів політичної системи.

Правова функція здійснює забезпечення правопорядку, встановлення правових норм, які регулюють суспільні від­носини та поведінку громадян, забезпечує охорону суспільного устрою від руйнівних дій екстремістів.

Соціальна функція полягає в задоволенні життєво важливих потреб людей у роботі, житлі, підтриманні здоров'я; в наданні соціальних гарантій людям похилого віку, інвалідам, безробітним, молоді; у страхуванні життя та здоров'я, власності тощо.

Освітня функція забезпечує розробку та здійснення політики, що охоплює весь процес освіти від дошкільної до університет­ської, здійснює її демократизацію, неперервність і створює людям рівні можливості щодо її отримання, адже це один з найважливіших чинників підготовки молоді до активного життя.

Культурно-виховна функція спрямована на створення умов для задоволення культурних потреб людей, залучення їх до джерел вітчизняної та світової культури, створення можли­востей для самореалізації громадян у творчості, це виховання високої моральності та патріотизму.

Не менш важливими є і зовнішні функції держави.

Оборонна полягає в забезпеченні цілісності, суверенітету та безпеки держави, в підтримці обороноздатності суспільства на достатньому рівні, в усуненні загроз життєво важливим інтересам країни через припинення збройних конфліктів.

Дипломатична пов'язана з підтримкою та розвитком міждержав­них відносин, з налагодженням співпраці з іншими державами у вирішенні глобальних проблем людства (сировинної, енергетичної, екологічної, демографічної, ядерної безпеки тощо).

Зовнішньоекономічна функція полягає в розвитку взаємовигідного економічного співробітництва й інтеграції з іншими країнами, в участі у міжнародному розподілі праці.

Миротворча пов'язана з участю збройних сил держави в здійс­ненні миротворчих операцій у різних куточках світу.

Усі функції взаємопов'язані. Зовнішні функції закономірно витікають із внутрішніх і є їхнім продовженням, одночасно вони здійснюють зворотний уплив на внутрішні.

Функції держави відображають те загальне, що властиве всім державам, проте через суттєві відмінності в організації влади й у способах її здійснення, вони можуть істотно різнитися.

Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула трьох важли­вих характеристик: демократизму, соціального захисту та право­вої сутності, що відображаються в Конституціях та інших законодавчих актах.

Демократична держава – це держава з демократичним типом політичної культури, в якій народ є джерелом влади, а державні демократичні соціально-політичні інститути забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами та свободами.

У демократичній державі забезпечуються:

– реальна рівність перед законом усіх громадян;

– верховенство закону для всіх органів управління;

– побудова громадянського суспільства, розподіл владних повноважень між трьома її гілками – законодавчою, виконавчою та судовою;

– існування ефективних механізмів стримування конфліктних ситуацій.

На сучасному етапі про демократизм держави свідчить:

– забезпечення ефективності її функціонування;

– існування конкуренції у сфері державотворчої діяльності;

– встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних від­носин між державою і громадянами;

– високий ступінь довіри населення до інститутів держави.

Особливого значення за сучасних умов набуває, так звана, соціальна держава.

Соціальна держава – це держава, що прагне до забез­печення кожного громадянина гідними умовами існування, соціальної захищеності, участі в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових суспільних життєвих можливостей для самореалізації особистості.

Термін "соціальна держава" запровадив ще в 1850 р. німецький учений-юрист Л. фон Штайн, але його активна теоретична розробка та практичне втілення розпочалися в другій по­ло­вині XX ст.

Досвід розвинених країн переконливо свідчить, що за­родження та формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка пов'язує цілісний комплексний рух до соціально-ринкового господарства, громадян­ського суспільства, правової держави з цілеспрямованим форму­ванням інститутів соціальної держави.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між громадянами та державою, що сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності й субсидіарності.

Принцип солідарності передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо основних, визначених державою цілей та цінностей, як тимчасових, так і зорієнтованих на перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі багатих бідним, на взаємній підтримці громадянами один одного та на виконанні обов'язків громадян перед державою, держави перед громадянами та громадян одне перед одним.

Принцип субсидіарності отримав розгорнуте обґрунту­вання в соціальному вченні католицької церкви та набув соціально-державного змісту в практиці державного будівництва у ФРН та в інших країнах Заходу. Згідно з цим принципом, вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, котрі не до снаги нижчим органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності за стан справ. Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню спожи­вацької психології в громадян та їхніх об'єднань, фун­кціо­нального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову й особисту ініціативу громадян країни.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується виходячи зі специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов і традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Згідно з цим, створю­ється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують справедливі закони, "де закон – володар над правителями, а вони його раби".

Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була до­повнена завдяки безпосередньому зверненню до ідей природ­них прав людини. Найвідоміші мислителі епохи становлення ка­піталізму (ХVІІ–ХVШ століттях) сформулювали принцип розпо­ділу влади, покладений в основу теорії розбудови правової держави. Так, німецький філософ Іммануїл Кант, із іменем якого пов'язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує керування права й підпорядковується його вимогам. Громадянський правовий стан, на його думку, ґрунтується на таких апріорних (вроджених, додосвідних) принципах, як: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність між усіма як підданими держави та самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Німецький філософ Макс Вебер сформулював принципи правової держави: застосування права у сфері державного управління, керівництво держави – це не еліта суспільства, багаті чи його вожді, а посадові особи з обмеженою владою (бюрократія); державна адміністрація цілком підкоряється праву, а не певним особам, які керують державою; громадяни підпорядковуються не начальству, а тільки праву, котре реалізовує чи допомагає реалізувати посадовець.

Правова держава – це такий тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, розподіл влади, правовий захист особистості, юридична рівність громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

– верховенство закону та його панування в суспільстві;

– рівність перед законом власне держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

– верховенство представницьких органів влади, їх від­критість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

– розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування й взаємопротиваг гілок влади;

– гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;

– високий рівень функціонування громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управ­лінні суспільством;

– дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

– контроль за роботою державної влади з боку суспільства, громадських організацій та окремих громадян;

– відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав за дотримання міжнародних норм права;

– органічний зв'язок прав і свобод громадян з їхніми обов'язками, відповідальністю, законослухняністю, з високим рівнем правової та загальної культури.

Окрім суворого дотримання законів, суспільство правової держави передбачає ще одну принципову вимогу – дотримання норм моралі. Право та мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

32. Сутність і функції політичних партій у суспільстві

Політичні партії у всіх демократичних системах є одним із найважливіших суб'єктів політичного процесу. Термін "партія" походить від латинського слова "pars" – частина. Політичні партії є представниками найбільш політично активної частини суспільства. Вони створюються не стихійно, а формуються свідомо на основі добровільного об'єднання. Їм властиві внутрішньо­партій­на солідарність та усвідомлення приналежності до певної спільноти людей. Кожна зі спільнот має функціонально-цільову природу, оскільки створюється для досягнення певної мети, що ви­магає об'єднання зусиль великої кількості людей. Політичні партії, на відміну від інших соціальних організацій, безпосередньо зорієнтовані на боротьбу за завоювання та використання влади.

Для політичної партії як свідомо сформованої соціальної організації характерні такі ознаки:

 зв'язок партії з певним класом або соціальною групою, тобто наявність соціальної бази;

 наявність певної ідеології, тобто будь-яка партія є виразником інтересів певних соціальних груп або, щонайменше, особливого бачення світу та людини;

 існування формалізованої організаційної структури (членство, субординація органів, партійний апарат тощо);

 установка на завоювання, здійснення та збереження по­літичної влади.

На основі вищевикладеного можна дати таке визначення політичної партії.

Політична партія – це організована група однодумців, яка ви­словлює інтереси частини суспільства та має на меті їх реалізацію через завоювання державної влади чи участь у її здійсненні.

Соціальне призначення партії виявляється в різноманітних формах і видах її діяльності. Від інших політичних інститутів партію відрізняють властиві їй функції та найбільш характерні способи їх здійснення.

Функції партії поділяються на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх функцій належать; набір нових членів, поповнення партійної каси, врегулювання майнових та інших відносин між первинними структурами й партійною елітою, між рядовими членами партії та її лідерами тощо.

У більшості країн світу партіям забороняється здійснення комерційної діяльності, але її часто ведуть наближені до них підприємницькі структури. Зазвичай, функція поповнення фінансовими коштами партійної каси може здійснюватися трьома способами:

– за рахунок членських внесків;

– котшом пожертв і доброчинних внесків;

– через державне фінансування.

Завдаяки внутрішнім функціям партія отримає можливість здійснювати свої зовнішні функції.

Представницька функція полягає у формулюванні й обґрунтуванні інтересів певних класів і соціальних груп, у їхній інтеграції й активізації. При виконанні цієї функції завдання партії – перетворити безліч приватних інтересів окремих громадян, соціальних груп і класів у їхній загальний політичний інтерес. Партії акумулюють, об'єднують і систематизують інтереси певних соціальних, етнічних, вікових та інших категорій населення.

В ідеологічній функції партії концентруються інтереси різних соціальних груп, що реалізуються в процесі вироблення політичних програм та при здійсненні політичного курсу партії. Партія, зазвичай, має тривалу політичну програму, засновану на певних ідеологічних принципах.

Політичні партії прагнуть не тільки створювати, розвивати й оновлювати політичні доктрини, але досягти їх значної поширеності в суспільстві. Цьому сприяє такий бік ідеологічної функції, як політична соціалізація громадян. Вона забезпечує політичну освіту своїх членів та прибічників, виховання членів суспільства в дусі певних цінностей і традицій, залучення громадян до політичного життя, роз'яснення масам ситуації, що складається. Це виявляється у формуванні передбачуваної платформи дій, громадської думки, в організації підтримки програмних вимог партії широким загалом населення, постійною турботою про розширення своєї соціальної бази. Загалом роль партії в політичному процесі залежить від того, наскільки ефектив­ною є її ідеологічна діяльність, а також те, чи відповідає її програма очікуванням населення.

Боротьба за владу та її здійснення є найважливішою функцією партії. Залежно від ситуації в країні, партії обирають різні форми, засоби та методи боротьби за владу (насильницькі й ненасильницькі, збройні та мирні, легальні й нелегальні). У міру зростання політичної культури та цивілізованості суспіль­ства, насильницькі, а тим паче збройні, методи боротьби по­ступаються місцем мирним формам.

В умовах реальної демократії боротьба за владу здійснюється легальними конституційними методами, через систему демо­кратичних виборів, які є головною ареною для суперництва партій.

Кадрова функція полягає в тому, що партії, котрі отримали перемогу на виборах або зуміли провести до законодавчих органів своїх представників, отримують можливість брати участь у формуванні правлячої еліти, в підборі та розташуванні управлінських кадрів, тобто в здійсненні кадрової політики. Отже, партії є основними постачальниками кадрів для законодавчих, виконавчих і судових органів. Готуючи кадри не тільки для державного апарату, але й для внутрішньопартійної роботи, партії є зв'язковою ланкою, за допомогою якої в політичному процесі здійснюються добір, первинна селекція та подальша циркуляція політичної еліти.

Розробка принципів і форм відносин з іншими політичними партіями є важливою функцією партії. Ці відносини можуть бути відносинами партнерства, співпраці чи конфронтації. Багато в чому це залежить від гнучкості практичних дій, сміливості керів­ництва партії, від його здатності до компромісів. Партії можуть укладати різноманітні міжпартійні угоди, утворювати партійні коаліції, союзи та блоки. Між партіями, що відкидають контакти й діалог, відносини набувають характеру конфронтації, що різко ослаблює конструктивний потенціал таких організацій, їхню можливість упливати на державну політику.

Зміст, форми та методи здійснення одних і тих же функцій можуть розрізнятися як у партіях різних типів, так і в партіях одного типу, залежно від умов їхнього існування та дій. Специфіка виконання функції тими чи тими партіями залежить також від особливостей їхнього розвитку та статусу в державі.

33. Поняття й типи партійних систем

Важливе наукове та практичне значення в політології має проблема типології партійних систем. Поняття "партійної си­стеми" відображає спосіб взаємодії різних партій у боротьбі за владу. Партійна система – це сукупність наявних і чинних у країні політичних партій.

Загального поширення в політології набула типологія партій­них систем, що ґрунтується на суто формальному, кількісному критерії, котрий, у свою чергу, базується на кількості певних у країні партій. Згідно з таким підходом, усі партійні системи поділяються на одно-, дво- й багатопартійні.

Однопартійна система характеризується монополією на владу з боку однієї партії. В однопартійній системі відсутня політична конкуренція. Правляча партія не допускає існування поряд із собою інших претендентів на владу.

До позитивних рис однопартійної системи можна віднести відсутність міжпартійної боротьби за владу, а також здатність сконцентровувати владу в умовах кризового розвитку суспільства (війна, розруха тощо) та об'єднати весь народ задля досягнення єдиної мети. Якщо політична партія може відстоювати інтереси більшості народу, що можливо лише за умови високої демократичності всередині самої партії, то її діяльність досить ефективна, але історичний досвід свідчить, що монополія однієї партії на владу поступово веде до відриву партії (партійного керівництва) від загалу, від рядових членів, призводить до за­гнивання власне партії та її краху.

Термін "двопартійна система" має достатньо умовний характер. Його вживання пов'язане з тим, що в деяких країнах політичну владу здійснюють почергово тільки дві найбільші та найавторитетніші політичні партії, а інші партії не можуть успішно конкурувати з ними.

Поряд із класичною двопартійною системою виділяють також і модифікований її варіант – систему "двох із половиною партій". У ній конкурують між собою дві найсильніші партії, але жодна з них не має абсолютної більшості в парламенті, тому для формування уряду змушена входити в коаліцію з третьою, не найчисленнішою партією. Стратегічна позиція такої малої партії та здійснюваний нею явний або прихований шантаж забезпечують їй важливі пости в уряді, надають можливість здійснювати вплив на зміну політичного курсу.

До позитивних рис двопартійності належать поступове пом'якшення ідеологічних конфліктів між партіями, формування стабільного, не схильного до криз, відповідального однопартій­ного уряду, полегшення процесу вибору при голосуванні та мирний розвиток політичного життя.

До недоліків двопартійності варто віднести відсторонення інших політичних об'єднань від реального політичного процесу та поступову втрату великими партіями своїх особливостей.

У багатопартійній системі більше двох партій мають достатньо сильну організацію й авторитет, щоб впливати на функціонування урядових інститутів.

Як різновид багатопартійної системи існує багатопартійна система з домінантною партією. Вона характеризується тривалим перебуванням при владі однієї партії через наявність слабкої опозиції. Правляча партія за своїм упливом на виборців значно перевершує решту партій і отримує більшість депутатських мандатів у парламенті. У таких системах формально існує де­кілька партій, але реально здійснює політичну владу тільки одна. Нечисленні партії визнають провідну роль правлячої та в своїх програмних і статутних документах підкреслюють ідею під­леглості.

Найпозитивнішою рисою багатопартійності є реальна можливість появи нових політичних ідей і оформлення їхніх прибічників у партійному об'єднанні. Та в багатопартійних парламент­ських системах дуже важко сформувати стійку парламентську більшість, що призводить у подальшому до нестабільності коа­­­л­іційного уряду. Звичайний виборець майже не можле познайо­митися з програмними документами всіх партій і йому надзвичайно складно зробити усвідомлений вибір при виборних кампаніях.

Тож, порівнюючи партійні системи, потрібно пам'ятати, що тут не діє такий критерій "чим більше, тим краще". Велика кількість партій не свідчить про більшу демократичність суспільства.

Існують й інші класифікації партійних систем. Так, за ха­рактером політичних систем, можна говорити про демо­­­- кратичні, авторитарні та тоталітарні партійні системи. Виходячи з позицій панівних соціальних цінностей, можна говорити про соціа­лістичні й буржуазні системи, а беручи до уваги характер відносин між партіями та державою – про конкурентні й неконкурентні партійні системи.

Звичайно, не існує єдиного стандарту оцінки ефективності тих або тих партійних систем. Та все ж загальним критерієм ефективності партійних об'єднань є відображення та захист по­літичними партіями інтересів і потреб населення, можливість залучення за допомогою політичних партій до процесів ухвален­ня державних рішень якомога більшої кількості громадян, критичне корегування урядового курсу та здійснення демо­кратичного контролю над діяльністю уряду.

34. Суспільно-політичні рухи

Поняття "суспільно-політичний рух" охоплює різні об'єднання громадян, спілки, асоціації, що безпосередньо не належать до державних і партійних структур, але є суб'єктами політичного життя, проявляють себе в різних функціях спів­робітництва, опанування й критики, опозиції та боротьби щодо державних інститутів і партій. Це поняття охоплює широкий спектр об'єднань – тих, які впливають на владу, та тих, котрі тільки заявляють про себе.

Сучасні дослідники виділяють найбільш загальні ознаки суспільно-політичних рухів, які відрізняють їх від партій. По-перше, ідейно-політична орієнтація рухів ширша, а мета значно вужча, ніж у партій. Це дає можливість брати участь у русі значній кількості людей з різними політичними поглядами, що під­­тримують конкретну політичну мету. По-друге, рухи, за­звичай, не мають єдиної програми, статуту, сильного центру, єдиної структури, дисципліни. Основою рухів є солідарність їхніх учасників і добровільність участі в них.

Суспільно-політичні рухи прагнуть впливати на владу, але, звичайно, цієї мети не досягають.

Виділяють багато типів суспільно-політичних рухів:

 за ставленням до чинного режиму рухи поділяють на консерва­тивні, реформаторські та революційні;

 за ідеологією – ліберальні, консервативні, соціалістичні;

 за національними ознаками – культурно-національні,

 за демографічними ознаками – молодіжні, студентські;

 за ступенем організації – стихійні, високоорганізовані, слабко організовані;

 за масштабами – міжнародні, регіональні, національні;

 за методами та засобами дії – легальні, нелегальні, формальні, неформальні.

Незалежно від типу суспільно-політичні рухи виконують такі функції:

– координують рухи великих суспільних груп;

– висувають цілі та виробляють засоби їх досягнення;

– утворюють велику політичну силу для розв'язання конкрет­ного завдання;

– керують масовими виступами своїх прихильників.

Більшість сучасних рухів не вступають у будь-які зносини з партіями, діють автономно, позаяк не довіряють сучасним партіям. Подекуди партії можуть брати під контроль суспільно-­політичні рухи, щоб збільшити підтримку з боку електорату.

Якщо суспільно-політичні рухи досягають своєї мети, то вони закінчують своє існування, коли ж для досягнення мети потрібно більше часу та сил, вони набувають ознак партій, на котрі й перетворюються. Однак це не обов'язковий результат еволюції рухів.

35. Становлення багатопартійності в Україні

Процес становлення багатопартійності розпочався в Україні з початком перебудови, коли почали створюватися ноі політичні партії. З'являються альтернативні офіційній політиці, так звані, неформальні рухи, що не мали фіксованого членства, не ставили перед собою чітко сформульованих політичних завдань. Це були, насамперед, органі­зації захисників природи та різноманітні культурологічні об'єднання, наприклад: Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Меморіал, Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка та ін. Створені для розв'язання питань, здавалося б, далеких від політики, вони швидко проявили себе як політичні організації.

Після амністії політв'язнів-правозахисників у 1988 р. від­новила свою діяльність Українська гельсінська спілка (колишня група) та Українська демократична спілка як відділення московського Демократичного союзу, котрий проголосив себе опозиційною по­літичною партією. Відтак на основі демо­кратичних організацій, передусім, Українського культурологіч­ного клубу та Товариства Лева, навколо національно-демо­­-кратич­ної ідеї духовного від­родження України виник Народний рух України за перебудову. Власне ідея Руху вийшла зі Спілки письменників України, передо­всім, з її київського осередку. 13 лютого 1989 р. в газеті "Літературна Україна" було опубліковано проект програми Руху, а у вересні того ж року відбувся його настановчий з'їзд.

Виступаючи спочатку на підтримку перебудови, Рух згодом перетворився на опозиційну антикомуністичну організацію. Він від початку виникнення намагався всіляко заперечувати надан­ня йому рис політичної партії, вводячи можливість колектив­ного членства в організації. Поступово з нього почали ви­окрем­люватися політичні об'єднання з більш жорсткою структурою та порівняно чітко сформульованою доктриною. Цей про­­цес особливо прискорився після прийняття Закону України "Про об'єднання громадян"від 16 лютого 1992 р., який визначив правові основи діяльності політичних партій і громад­ських організацій в Україні.

Поряд із партіями, що певний час прилягали до рухів­ської коа­ліції, почали виникати організації, котрі не вписувалися в це об'єднання, чи то внаслідок радикалізму власних політичних програм, чи то не поділяючи його основних цілей. Відбулися настановчі з'їзди перших політичних партій республіки. Першою партією, що 1990 р. (ще за умов монополії КПРС на владу) зареєстру­валась у Міністерстві юстиції, була Українська респуб­ліканська партія. У 1991 р. було зареєстровано вже сім партій: Українську селянську демократичну партію, Партію зелених України, Демо­кратичну партію України, Партію демократичного відродження України, Ліберальну партію України, Україн­ську християнсько-демократичну партію, Соціалістичну партію України.

Процес становлення багатопартійності особливо прискорився з прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України та проведенням у грудні того ж року референдуму про державну незалежність України. У 1992 р. було зареєстровано шість політичних партій, зокрема: Селянську партію України, Українську консервативну республіканську партію, Християн­сько-­демократичну партію України та ін. Особливо "врожайним" на нові партії був 1993 р., коли зареєструвалися п'ятнадцять партій, як от: Партія праці, Українська партія справедливості, Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Громадянський конгрес України, Українська партія солідарності і соціальної справедливості, Трудовий конгрес України, Комуністична партія України, Організація українських націоналістів в Україні та ін. Народний рух після виходу з нього низки партій перетворився на політичну партію і також зареєструвався.

Нові політичні партії утворювалися й у наступні роки. На початок 1996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, сього­дні їх діє понад 100. Щоправда, реальна кількість політичних партій є дещо меншою, оскільки деякі з них припинили своє існування чи об'єдналися з іншими партіями.

Розділ V. Політична культура та по­літична сві­домість

36. Поняття "політичної культури суспільства" та її структура

Термін "політична культура" виник у XVIII ст. у працях німецького філософа Й. Гердера, хоча теорія, що описує цю групу по­літичних явищ, сформувалася тільки наприкінці 50-х – початку 60-х рр. XX ст. Загалом, політична культура розглядається як частина духовної культури суспільства, що охоплює сукупність історично виниклих, стійких ідей, переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, котрі виявляються в діяльності людей і забезпечують спадковість політичного життя суспільства.

Уведення в політичний аналіз ідеї політичної культури дало можливість істотно поглибити значення політичного процесу. На думку розробників сучасного потрактування політичної культури Г. Алмонда, С. Верби, залучення індивідів і соціальних груп до політики, обґрунтоване прагненням реалізувати свої соціально значущі інтереси. Тож політична культура розгляда­ється, насамперед, як соціально-психологічна основа, що визначає найстійкіші й найтиповіші зразки та правила політичної по­ведінки. Політична культура ніби утворює матрицю політичного процесу, що "відливає" свідомість і поведінку його суб'єктів у стійкі, відтворні впродовж історичного переходу форми.

Учення про політичну культуру підсумовує весь досвід існування політики як особливої сфери життєдіяльності суспільства та людини. Політична культура охоплює всі сфери по­літичного життя й містить: культуру політичної свідомості; культуру політичної поведінки індивідів, груп, партій; культуру функціонування чинних у певній країні політичних інститутів і організацій.

Із погляду концепції політичної культури як частини загальної культури суспільства, вона містить чотири компоненти:

1) пізнавальний компонент становлять знання та уявлення про різні аспекти політичного життя суспільства: про політичну систему та її певні інститути, про політичний режим, механізми владарювання, про затвердження рішень та їх реалізацію;

2) емоційно-чуттєвий компонент складається з відчуттів і пере­живань суб'єкта політики, що виникають у зв'язку з його участю в політичному житті суспільства, з емоційно забарвленого став­лення до різних аспектів політичного життя: їх ухвалення чи непри­йняття, симпатії або антипатії, захоплення чи презирство та ін.;

3) оцінний компонент – вироблені суб'єктом політики за певними критеріями оцінки сучасних політичних відносин, руху політичного процесу щодо їх відповідності чи невідпо­відності своїм цілям, соціально-політичним цінностям, нормам, ідеалам;

4) поведінковий компонент – це результат пізнавального, емоційно-чуттєвого й оцінного компонентів, перехід їх у сферу практичної реалізації; політична поведінка як спосіб реагування на події, що відбуваються в політичному житті.

При соціологічному аналізі політичної культури в ній ви­діляють ті ж елементи, що й у духовній культурі суспільства загалом. Основою культури будь-якого суспільства є досвід, сформо­ваний у певних поняттях і уявленнях та зафіксований у мові. Мова – це система знаків і символів, наділених певним значенням.

Першим базовим елементом політичної культури є смисловий, знаково-символічний. Політична культура є сукупністю текстів і символів, за допомогою яких здійснюються комунікація та ретрансляція політичного досвіду, знань, ідей, концепцій, значень і цінностей.

Складовою політичної мови є мова жестів: голосування, аплодисменти, вітання в різних варіантах, демонстративний відхід на знак протесту з політичних заходів тощо.

Мова жестів може бути віднесена до політичної символіки. Політичний символ – особливий знак, який у концентрованій формі відображає яку-небудь ідею чи явище. До таких символів відносять: національно-державні (прапори, герби, гімни), партійні (гімни, емблеми) та скульптурно-архітектурні (будівлі, площі, пам'ятники та ін.) символи.

Змістовний бік політичної культури утворюють політичні ідеї та концепції, переконання й вірування. Вони є безпо­середнім мотивом політичних дій і вчинків.

Ядро політичної культури становить ціннісно-нормативна система, що охоплює: соціальні цінності, ціннісні установки, соціальні норми (звичаї, традиції, ритуали, правові норми).

Формою політичних цінностей і норм є політичні інститути – порівняно стійкі типи та форми соціальної взаємодії, за допомогою яких структурується політичне життя, забез­печується його стабільність і спадковість.

Політичну культуру суспільства можна аналізувати загалом, а також покомпонентно. За покомпонентного анлізу в єдиній культурі виділяють порівняно автономні структуровані утворен­ня, що їх у науці позначають терміном “субкультури”.

Субкультура – це сукупність політичних орієнтації, значно відмінних від культурних орієнтацій, домінантних у суспільстві. Особливості політичних субкультур можуть бути зумовлені відмінностями становища суспільних груп в економічній, соціаль­ній структурі; етнічними, релігійними, освітніми, віковими ознаками. Наприклад, у багатонаціональних державах виділяють субкультури національних меншин, або релігійно-політичні субкультури. Для політичної субкультури жінок характерна схильність до консерватизму, молодь більше цінує можливості спілкування та якість життя, а старше покоління – добробут і забезпеченість.

Єдність і близькість субкультур сприяють стабільності су­спільства, а їх різнорідність є джерелом дестабілізації.

37. Політична свідомість: поняття, структура, функції

Політична свідомість – це сукупність уявлень і відчуттів, поглядів та емоцій, оцінок й установок, що відображають ставлення людей до здійснюваної та бажаної політики, що визначають здатність людини до участі в управлінні справами суспільства та держави.

Політична свідомість є однією з основних форм суспільної свідомості, вона виникає разом з появою державності та по­літичної влади. Це найзагальніша категорія, що характеризує суб'єктивний бік політики. Змістово вона охоплює чуттєві й теоретичні, ціннісні та нормативні уявлення громадян, поєднуючи їх з інститутами влади.

Політична свідомість здатна випереджати практику, прогнозу­вати розвиток політичних процесів, визначати природу діяльності у сфері влади як певних людей, так і їх суспільних об'єднань. Отож від політичної свідомості безпосередньо за­лежать зміст і характер політичного процесу, мета та засоби режиму правління.

Суть політичної свідомості полягає в тому, що вони є одночасно результатом процесу віддзеркалення й освоєння політичної реальності, зважаючи на інтереси людей.

Структура політичної свідомості. Залежно від суб'єктів-носіїв політична свідомість може бути масовою, груповою та індивідуальною.

Масова політична свідомість – це свідомість якогось су­спіль­ства щодо актуальних політичних питань, яка визначає форму політичної поведінки членів цього суспільства. Структур­но масова політична свідомість містить як статичні (цінності та загальні орієнтації), так і динамічні (масовий настрій, громад­ська думка) компоненти. Отож, по-перше, рівень очікувань людей і їхня оцінка власних можливостей впливати на по­літичну систему задля реалізації наявних очікувань; по-друге, соціально-політичні цінності, що лежать в основі ідеологічного вибору (наприклад, справедливість, рівність, стабільність, порядок і тощо); по-третє, це швидкозмінювані думки та настрої, пов'язані з оцінками поточні ситуації, уряду, лідерів, конкретних політичних акцій. Масова політична свідомість визначає тип і рівень політичної культури суспільства, котрі зумовлюють найтиповіші, масові варіанти політичної поведінки.

Групова політична свідомість – це узагальнена свідомість більш організованих і визначених, порівняно з масою, соціальних груп (соціальних класів, соціальних прошарків, національно­-етнічних груп, політичної еліти, різноманітних "груп тиску" та ін.), що відображає їхні соціальні інтереси й визначальний зміст, спрямованість та інтенсивність політичної активності групи. У дослідженні групової політичної свідомості важливе місце відводиться політичним позиціям та ідеологічним перевагам, панівним у конкретній групі, оскільки саме вони значною мірою визначають політичну поведінку членів цієї групи.

Індивідуальна політична свідомість – це властивість кон­кретної особи як суб'єкта політики, що виявляє його здатність сприймати політику, оцінювати її та порівняно цілеспрямовано діяти у царині політики. Структурно можна виділити два блоки компонентів політичної свідомості: 1) мотиваційний (політичні потреби, цінності, установки, відчуття й емоції) та 2) пізнавальний (знання, інформованість, інтерес до політики, переконання).

За характером і глибиною віддзеркалення політичних процесів виділяють буденний (соціально-психологічний) рівень політичної свідомості та теоретико-ідеологічний.

Буденна політична свідомість формується на основі щоден­но­го досвіду людей і має такі риси, як змістова дифузія, по­верхо­вість, несистематизованість, уривчастість, внутрішня суперечливість, підвищена емоційність.

Теоретико-ідеологічну політичну свідомість цілеспрямовано формують певні соціальні групи, виходячи з чистих уявлень, що є цілісною системою поглядів і думок, які пояснюють довколишню політичну дійсність на основі певної ідеологічної концепції. Теоретико-ідеологичний рівень політичної свідомості має такі риси, як цілісність, систематизованість, здатність до прогнозування.

Функції політичної свідомості

Регулятивна функція – політична свідомість дає орієнтири за допомогою ідей, уявлень, цінностей і таким чином регулює політичну поведінку людей, визначаючи конкретні форми їх участі чи неучасті в політичному житті суспільства.

Пізнавальна функція – політична свідомість допомагає людям засвоїти політичну інформацію, аналізувати навколишню політичну дійсність.

Оцінна функція – політична свідомість сприяє виробленню ставлення до політичного життя, до конкретних політич­них подій.

Прогностична функція – політична свідомість створює основу для передбачення змісту та характеру розвитку політичного процесу, надає можливість отримати уявлення про майбутні політичні відносини.

Інтегративна функція – політична свідомість сприяє об'єднанню соціальних груп суспільства на основі загальних цінностей, ідей, установок.

Мобілізаційна функція – політична свідомість спонукає людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільно-­по­­літичному житті задля відстоювання власних інтересів, до об'єднан­ня з своїми однодумцями в партії, рухи й інші об'єднання.

38. Політична психологія: суть і структура

Разом з ідеологією не менш важливе, а нерідко й істотніше значення для політики має політична психологія. Політична психологія – це рівень політичної свідомості, що є сукупністю емоційно-тілесних відчуттів, уявлень, настроїв людей щодо по­літичних явищ, які складаються в процесі набуття буденного до­свіду та безпосередньої взаємодії з політичними інститутами.

Політична психологія охоплює як універсальні відчуття й емоції людини, що специфічно проявляються в політичному житті (наприклад, гнів, любов, ненависть та ін.), так і відчуття, котрі трапляються тільки в політичному житті (відчуття симпатії й антипатії до певних ідеологій або лідерів, відчуття підвладності державі тощо). Однак різні ролі цих відчуттів і емоцій зумовлюють подвійне значення психології в політичному житті.

З одного боку, вона є тим духовним елементом, який визначає всі різновиди політичного мислення та поведінки людини, дає форму всім суб'єктивним проявам його розумової і практичної активності. У такому значенні політична психологія становить той внутрішній механізм перетворення людських уявлень, який органічно вплетений у політичний процес, але при цьому може й не виконувати жодної самостійної ролі в поведінці людини. Влада, держава, партії, різноманітні політичні вчинки суб'єктів, а також інші явища політики постають як ті чи ті форми психологічної взаємодії людей.

Із другого боку, політична психологія є генетично первинною, емоційно-оцінною реакцією політичної свідомості й тим специфічним духовним чинником, який націлює самостійну дію на вироблення мотивів політичної поведінки людини. Суб'єктив­ні образи лідерів, державии та влади, суб'єктивне до них ставлення у формі відчуття довіри чи недовіри найчастіше визначають по­літичну поведінку людини.

Політична психологія є практичним зрізом політичної свідомості, тим аспектом духовних утворень, який сприяє виробленню в людини безпосередніх мотивів і установок політичної по­ведінки. Якщо ідеологія є продуктом теоретичної діяльності групи людей, то політична психологія формується на основі практичної взаємодії людей одне з одним та з інститутами влади. І в цьому значенні вона характеризує ті відчуття та переконання людей, котрими вони керуються у щоденному житті. До її від­мітних рис належать, насамперед, відображення людьми по­літичних об'єктів крізь призму своїх безпосередніх інтересів і доступного їм політичного досвіду.

Тож політична психологія тим більше впливає на орієнтацію людей, чим сильніше політика долучається до кола їхніх безпосередніх інтересів.

Структура політичної психології. Оскільки політична психологія залучена до різноманітних аспектів політичного життя, вона має розгалужену внутрішню структуру. Змістово політична психологія охоплює:

– соціально-психологічні відчуття й емоції, що характеризують специфіку відображення людиною своїх інтересів і форму­вання мотивів політичної діяльності;

– індивідуально-психологічні елементи свідомості, котрі від­дзеркалюють особово-індивідуальні риси психіки, персональ­ний досвід, специфічні емоційні реакції на зовнішнє середовище, певні здібності до самоаналізу, особливості індивідуальної волі та пам'яті;

– фізіологічні механізми, зумовлені природженими рисами людини (спадковістю та психофізичними властивостями, що ви­являються в темпераменті, демографічних і статево-вікових особливостях тощо.

Отже, у змістовному аспекті політична психологія охоплює як усвідомлено-раціональні, так і несвідомо-ірраціональні духовні елементи. Завдяки цьому політична психологія сполучає в собі імпульси соціальної взаємодії з логікою інстинктів, сплавляє воєдино рефлексію та рефлектор, свідомість і несвідомість. Роль ірраціональних механізмів тим більша, чим менше осіб розуміють причини та сутність політичних подій. За певних умов фізіологічні відчуття здатні взагалі витіснити всі інші форми оцінки та регуляції поведінки. Приміром, гнів або страх можуть стати такими психологічними домінантами, котрі здатні викликати заколоти, бунти, революції. З історії відомо, що ірраціо­нальні відчуття використовуються для посилення прихильності до влади й ідеологічних доктрин.

39. Політичні міфи

Політична міфологія – це елемент масової політичної свідомості, що базується на некритичному емоційно забарвленому тілесному уявленні про політичну дійсність, яке заміщує реальне уявлення про неї та її справжнє значення. Основною структурною одиницею політичної міфології є стереотипні політичні зразки – міфи (стандартизовані, впорядковані, емоційно забарвлені уявлення про який-небудь соціально-по­літичний об'єкт, прийняті не на основі раціональних до­сліджень або роздумів, а на віру).

Для політичних міфів характерна низка специфічних особливостей.

Як і в художніх міфів, їх передумовами є бажання, надії та сподівання людей. Однак, на відміну від художніх міфів, по­літичні міфи повністю раціоналізовані. Їх свідомо й цілеспрямо­вано створюють ідеологи на основі бажань, надій і сподівань людей, а потім поширюють та культивують через ЗМІ. У них поєднуються реальність і вигадка, що забезпечує правдоподібність політичних міфів.

Політична міфологія є складовою частиною політичної свідомості. Вона формує світовідчуття, психологічні й ідеологічні установки, котрі є доволі стійкими. Політична практика показує, що жодна влада не обходиться без застосування по­літичних міфів. Їх використовують як засіб досягнення та легі­тимізації влади й політики, котру ця влада проводить, як засіб прищеплення громадянам певних цінностей і способів по­ведінки, для спрямування поведінки в певне русло, для запо­бігання соціальним катаклізмам тощо.

Щоб досягти політичної стабільності, кожен уряд намагається переконати громадян, що він піклується про свій народ. Дуже по­ширені міфи "про мудру політику уряду", "про тенденції, що наступали, для розвитку країни в бік змін на краще" та ін. Хоча практика показує, що турбота уряду про народ найчастіше має ілюзорний характер, оскільки уряд відстоює інтереси певної частини правлячої еліти. А "тенденції до змін на краще в житті країни" радше пов'язані з маніпуляцією статистичними показниками.

За допомогою політичних міфів політичні сили (лідери, партії, еліта) мобілізують енергію людей на вирішення складних економічних і соціальних завдань. Опозиційні політичні сили в умовах кризи нерідко використовують міф про благотворну дію соціальної революції, котра докорінно змінить життя всіх людей на краще. Практика ж показує, що революція, маючи величезний руйнівний потенціал, у творчому плані слугує інтересам вузьких верств населення, що потрапляють у результаті таких перетворень на вершину соціальних східців.

Отже, політична міфологія потрібна, насамперед, політикам, які перебувають при владі та тим, котрі прагнуть до неї. Підвищен­ня політичної культури населення певною мірою допомагає розпізнавати міфологію й ухвалювати раціональні політичні рішення.

40. Природа політичної ідеології та її призначення

Важливим елементом політичної свідомості є політична ідео­логія. Теорію ідеології створили німецькі мислителі К. Маркс, Ф. Енгельс та К. Мангейм. На їхню думку, ідеологія є духовною освітою, що виникла внаслідок появи класів і різності їхніх інтересів. Ідеологія висловлює та захищає інтереси різних класів і соціальних груп. Отже, ідеологія – це функціональна харак­теристика суспільної свідомості, що відображає суспільне життя з позиції інтересів певних класів або соціальних груп. Це однобоке, соціально-зацікавлене віддзеркалення реальної дійсності.

За ставленням до розвитку суспільного процесу й об'єктивного ходу історії розрізняють прогресивні та реакційні ідеології.

Щоб захищати інтереси певних класів і соціальних груп, ідео­логія повинна мати розроблену систему програмних цілей та за­собів їх досягнення, маючи власні економічні, політичні концепції. Ідеологічна система повинна сформувати власну теорію історичного процесу, моральні цінності й ідеали. Проте існування в суспільстві різних класів, інтереси яких часто не збігаються, припускає ідеологічну боротьбу. Панівні класи для збереження своєї влади надають власним інтересам форми загальнонаціональної ідеології. За допомогою ЗМІ, системи освіти та виховання, зокрема й релігійного, керівна еліта веде ідеологічну боротьбу за впровадження у свідомість народу потрібного їй світогляду та моральних цінностей.

За успішності такого впровадженя суспільство об'єднується в ім'я загальних стратегічних, національних інтересів, а правляча еліта створює широку соціальну основу для своєї влади. Ідеологічна система є міцною, якщо вона бере до уваги основні інтереси інших класів і соціальних груп суспільства.

Основою ідеологічної системи суспільства є політична ідео­логія, тобто вчення, що обґрунтовує претензії правлячого класу на владу чи на її утримання за допомогою підпорядкування суспільної свідомості своїм ідеям. Головною метою по­літич­ної ідеології панівний клас вважає впровадження в суспільну свідомість своїх цінностей та ідеалів і регуляцію на їх основі поведінки громадян.

У політичній ідеології виділяють три рівні ідеологічної дії: теоретико-концептуальний, програмно-директивний і поведінковий.

Теоретико-концептуальний. На цьому рівні формуються основні засади політичної теорії, обґрунтовуються певні цінності й ідеали, що лежать в основі конкретного суспільства. Відбуваються добір і узагальнення ідейного матеріалу, усуваються суперечності між різними елементами політичних концеп­цій з метою формування єдиної, несуперечливої, однорідної ідеології. Від рівня об'єктивності та достовірності за­лежить ступінь сприйняття політичної ідеології населенням.

Програмно-директивний. На цьому рівні загальні ідеологічні принципи й ідеали втілюються в конкретних політичних програмах, стратегічних і тактичних установках правлячих еліт. Через них здійснюється соціальна регуляція поведінки солідарних або ворожих еліті класів. Джерелом, тобто розробником програм і директив, є державний апарат і політичні партії.

Поведінковий. Сприйняття масами політичної ідеології призводить до певного типу їхньої політичної поведінки, зумовленої основними принципами та нормами, на яких базується та чи та ідеологія.

21. Поняття політичної еліти, її структура та функції

Політичною елітою є правляча верства суспільства, що володіє владою, авторитетом, багатством.

Люди, які належать до еліти, зазвичай, обіймають керівні посади в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Політична еліта виробляє та здійснює стратегію розвитку су­спільства, визначає основні параметри внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Термін "еліта" в перекладі з латинської мови означає "кращий, обраний". Тож, еліта має формуватися з кращих у професійну й етичну представників нації. У центрі її діяльності повинні бути національні інтереси держави. Склад політичної еліти має по­стійно поповнюватися та поновлюватися людьми з різних прошарків суспільства, що виявили певні організаторські здібності, глибокі знання, професіоналізм, високі морально-етичні риси. Процес формування політичної еліти повинен здійснюватися демократичним шляхом.

Політична еліта – це не лише згуртованість певних осіб, які мають владу, а соціальна група, що сформувалась у результаті особливого соціального добору.

У демократичному суспільстві формування еліти відбувається через вибори, зважаючи на рівень професіоналізму, на творчі здібності, моральні якості особи. У тоталітарних або авторитарних державах добір еліти відбувається за політичними, ідеологіч­ними та соціальними ознаками, часто взагалі вибір обмежується лише вузьким колом номенклатурних чиновників.

Отож, правляча еліта – це високоорганізована, згуртована соціальна група суспільства, котра підготовлена до виконання управлінських функції, має керівне становище в державі, ухвалює державні рішення та визначає стратегію її розвитку.

Політична еліта виконує декілька основних функцій:

 стратегічна функція – полягає в розробці загальнонаціональної програми дій щодо удосконалення та розвитку по­літичного й економічного ходу суспільства;

 організаторська функція – передбачає організаційну діяльність щодо практичної реалізації прийнятих стратегічних рішень;

 інтеграційна функція – проявляється в діяльності еліти, спрямованій на досягнення єдності та стабільності політичної й економічної систем суспільства.

Високі вимоги до якісного добору вищих політичних керівників зумовлені величезною соціальною значущістю центральної ланки державного управління. Від ступеня компетентності, професіоналізму, авторитету вищих державних діячів залежить правильність напрямку політичного й економічного розвитку суспільства, дієвого функціонування його політичної системи.

Найбільшу підтримку народу правлячий клас може отримати лише в разі, коли проводжувана ним політика відповідає національним інтересам держави та суспільства, а не використо­вується для отримання різноманітних привілеїв і матеріальних цінностей.

До структури правлячої еліти належать політична, економічна, адміністративна, поліцейська та духовна еліти.

Політична еліта концентрує в своїх руках державну владу. До неї належать вищі державні посадовці – керівники виконав­чих, законодавчих і судових органів влади, дипломатичний корпус, міністри, керівництво політичних партій. Це найвищий склад політичної еліти. Середня ланка політичної еліти склада­ється з губернаторів (скажімо, керівників обласного рівня), депутатів парламенту (Верховної Ради України). Нижчий склад утворює керівництво місцевих органів влади.

Адміністративна еліта – це вищі ешелони державних міністерств, відомств та інших органів державного управління. Фактично – це апарат влади, через який політична еліта керує державою.

Економічна еліта – це частина правлячої еліти, що володіє матеріальними та фінансовими ресурсами країни (це власники великих промислових підприємств, банкіри та ін.).

Військово-поліцейська (міліцейська) еліта – це керівники міністерств оборони, внутрішніх справ, державної безпеки, а також керівництва різних спецслужб.

Духовна еліта – це керівники міністерств культури, науки, освіти, найбільших ЗМІ, вищих навчальних закладів, найбільш відомі діячі мистецтва, письменники, священо­служителі.

Усі структурні елементи правлячої еліти тісно взаємодіють між собою та становлять внутрішньооднорідну, привілейовану й панівну в суспільстві групу правлячого класу.

Виникнення політичних еліт зумовлене певними об'єктивними передумовами. Організаційними чинниками, котрі ви­значають появу політичних еліт, є виникнення держави та її апарату влади. Ієрархія влади в державі умовно схожа на піраміду, у вершині котрої розміщена керівна система, а внизу – різні види керованих підсистем. На базі цієї ієрархії виникають певні управлінські посади, що забезпечують підпорядкованість нижчих структур вищим. Така побудова державної організації надає їй характеру цілісності та стійкості.

Одночасно з виникненням держави формується чинов­ницький апарат нижчих, середніх і вищих структур влади. Урядовці всіх структур об'єднані загальними корпоративними інтересами, серед яких переважними є кар'єрне зростання, отримання різних пільг, прагнення зберегти свою монополію на владу та не допустити до неї інші групи, а також зміцнити своє елітне становище.

Загальносоціальними причинами виникнення по­літичних еліт є суспільний розподіл праці та різний соціаль­ний статус груп населення. Будь-яке суспільство фун­кціонує завдяки розподілу праці, за якого кожен соціальний прошарок здійснює виробництво матеріальних цінностей у промисловості, сільському господарстві, чи духовних цінностей – досягнення науки, твори мистецтва тощо. Еліта ж – це, власне, та частина громадян, яка здійснює в суспільстві управління.

Для нормального функціонування суспільного організму необ­хідно оптимальне поєднання всіх видів діяльності. Та на вершину соціальної піраміди піднімаються лише ті, хто здійснює загально­державне керівництво й управління, оскільки саме завдяки їхнім функціям забезпечується єдність державного організму. Тож існування політичної еліти пояснюється високою значущістю управлінської праці та його стимулюванням різноманіт­ними привілеями.

У будь-якому суспільстві певною мірою існує соціальна нерівність. Люди мають від природи різні розумові та фізичні здібності, різний соціальний статус, різна причетність до засобів виробництва, різну власність тощо. Отже, об'єктивна соціальна нерівність людей і є однією з найважливіших перед­умов розділення суспільства на керівну меншість і керовану більшість, на еліту та народ.

Варто зважить і на суто політичні чинники виникнення політичної еліти. Передовсім, – це політична пасивність основної більшості населення. Існує відокремлення народу від процесу прийняття політичних рішень і контролю за політикою.

У демократичному суспільстві керівна еліта припускає існування політичної опозиції, котра готова, за певних обставин, захопити владу. Водночас, правляча еліта, використовуючи свій політичний ресурс, прагне не допустити до влади опонентів. Це яскраво простежується, коли керівній еліті загрожує втрата влади. Еліта завжди прагне до всеосяжного контролю над матеріаль­ними та духовними ресурсами суспільства. Підбір і розподіл керівних кадрів у всіх сферах суспільно-політичного, економіч­ного та культурного життя керівна еліта, зазвичай, здійснює зі свого оточення.

22. Групи тиску та їх класифікація

Поряд з явними формальними політичними суб'єктами, такими як державний апарат, партії, політичні еліти, політичні лідери, у політичному процесі беруть участь і приховані, непрямі, неформальні суб'єкти. Ці суб'єкти одержали назву "групи тиску".

Групи тиску – це добровільні суспільні об'єднання людей, що формуються з метою висловлення та відстоювання своїх інтересів за допомогою цілеспрямованої дії на інститути публічної влади.

Детальний аналіз дає змогу виділити в суспільстві велику кількість зацікавлених груп із власними економічними, професій­ними й іншими інтересами, політичне забезпечення котрих і здійснює кожна група тиску.

Групи тиску існують впродовж всієї політичної історії, проте найбільшого впливу вони досягають за умов ринку та зрілого громадянського суспільства.

Найяскравішою формою діяльності груп тиску є лобізм. Слово "lobbi" в англійській мові означає критий майданчик для про­гулянок, коридор. Із XVII ст. цим терміном стали називати вести­бюль, коридор, майданчик для прогулянок у палаті общин, інакше кажучи, – кулуари парламенту. Політичного значення цей термін набув у США, де він означав купівлю за гроші голосів, діяльність осіб, які чинять тиск на членів парламенту на користь того чи того політичного рішення, що матиме важливі економічні наслідки. Практика лобізму нерідко проявлялася в прямому чи прихованому підкупі представників владних структур. Лобіювання інтересів у такий спосіб не раз ставило під сумнів легальність подібної діяльності. Тож у більшості країн світу було встановлено суворе нормативне регулювання та контроль за діяльністю лобістських груп.

У сучасному світі групи тиску досить посилені та здійснюють суттєвий уплив на всі аспекти суспільного життя. Найсильніше цей уплив відчувається в політичній сфері. Зазвичай, групи тиску об'єднують різні категорії та соціальні верстви населення: спілки підприємців, торговців, фермерів, молоді, національних меншин, жінок, найманих робітників та ін.

Існують масові групи тиску, вони, як і масові партії, намагаються об'єднати максимально можливу кількість осіб, оскільки сила групи принципово визначається її кількістю. Кількісний склад групи в тисячі чи навіть мільйони людей вимагає наявності чіткої ієрархічної організації.

Групи тиску діють на двох різних рівнях. Із одного боку, вони чинять прямий тиск на урядові органи – Кабінет міністрів, членів парламенту та урядовців, з другого – непрямий тиск на соціум із метою створення необхідної їм громадської думки.

Найважливішу роль у сучасних державах із ринковою еконо­мікою виконують такі групи тиску, як підприємницькі союзи та об'єднання. Залежно від конкретної країни, вони відрізняються формами взаємозв'язку та державними органами, завжди мають розвинену структуру, що виробляє рекомендації урядовим органам із питань національної оборони, розвитку ядерної енергетики, відносин із профспілками, боротьби з безробіттям, інфляцією тощо.

Одночасно з підприємницькими союзами у боротьбі за від­стою­вання своїх інтересів беруть участь і такі об'єднан­­- ня великого бізнесу, як дослідницькі та пропагандистські організації.

Значний уплив мають і різні доброчинні (філантропічні) фонди. Вони виконують як вузько класові, так і загально соціальні функції у сфері освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення.

Важливі соціальні та політичні функції в політичній си­стемі виконують приватні клуби. Об'єднуючи провідних під­приємців, фінансистів, відомих політичних діячів, упливових журналістів, вони (закриті за своїм характером) сприяють консо­лідації еліти суспільства, формують у неї загальні соціаль­но-політичні погляди й уявлення при виробленні, обговоренні та ухваленні найважливіших політичних рішень.

Важливу роль у захисті інтересів найманих робітників виконують професійні спілки. Як суспільні організації вони об'єднують людей праці однієї професії чи однієї галузі виробництва.

За сучасних умов тісне переплетіння економічних і соціально-­політичних суперечностей у національних та міжнародних масш­табах підсилює прагнення підприємців уникати масштабних соціально-трудових конфліктів. Це змушує їх шукати різно­манітних форм співпраці з профспілками, розвивати політику соціального партнерства, згладжувати гостроту трудових конфліктів.

Розглядаючи різні види та типи груп тиску, можна виділити три основні критерії, за якими вони відрізняються від інших об'єднань суспільства.

1. Існування суворих організаційних структур, тобто на основі спільності інтересів усередині групи встановлюються ре­гулярні, стабільні відносини.

2. Висловлення та захист загальних інтересів і прагнень, тобто групи тиску спеціально організовуються для того, щоби за­хищати приватні, особливі інтереси своїх членів.

3. Здійснення тиску, тобто будучи непрямим політичним суб'єктом, не маючи на меті завоювання, утримання та здійснення влади, групи тиску прагнуть змінити урядову політику, ви­користовуючи різні форми дії.

23. Засоби і методи тиску. Соціальні функції груп тиску

Здатність різних груп чинити тиск на публічну владу неодна­кова. Вона залежить від тих ресурсів, які мають у своєму роз­порядженні ті чи ті зацікавлені групи. Важливе значення має кількісний склад груп тиску. Наприклад, великі профспілки чи суспільні рухи більшою мірою здатні зорганізувати масові акції на підтримку своїх вимог, аніж малі організації. Та малий масштаб організації може бути компенсовано іншими чинниками, приміром, організаційною згуртованістю групи. Відомо, що чітко сформавана ієрархічна організація надає додатковий кооперативний ефект", а отже, спроможна домагатися наміченої мети.

Найважливішим ресурсом є володіння власністю чи економічна влада. Групи тиску, що є представниками підприємців, можуть впливати на створення чи скорочення робочих місць, забезпечувати фінансову підтримку певних програм уряду, місцевих органів влади й навіть здійснювати прямий підкуп тих, від кого залежить ухвалення необхідного рішення.

Важливе значення мають також різні форми культурного впливу: дружні, споріднені, етнічні, релігійні зв'язки та ін. Загалом, основна мета груп тиску полягає в тому, щоб перетворити різні ресурси на політичну владу, вплинути на органі­зації політичної влади.

Методи, чи засоби дій груп тиску на публічну владу за­лежать від характеру політичної системи, політичного режиму, рівня політичної культури країни.

Пріоритетним об'єктом груп тиску є законодавча та виконавча влади. Для цього використовується величезний арсенал засобів від прямого підкупу, подарунків, шантажу до різних форм “м'якого" переконання.

Свій уплив на законодавчу та виконавчу влади групи тиску, зазвичай, створюють через механізм політичних партій. Виявити можна такий тиск під час фінансування виборчих кампаній, через орієнтацію електорату на підтримку дружніх партій.

Найрозвиненіший метод упливу – лобіювання, що є си­стемою засобів і чинників тиску на публічну владу з метою забезпечення інтересів тих або тих груп.

Групи тиску виконують важливі та необхідні для суспільства функції.

1. Функція артикуляції та агрегації інтересів. Соціальною основою груп тиску є групи інтересів. Їхнє основне призначення полягає в узгодженні безлічі приватних інтересів громадян, у формуванні їхніх поглядів і думок у конкретні вимоги, виробленні на їхній основі загальнозначущих цілей діяльності організацій, котрі потім буде висунено політичним діячам, органам влади, що ухвалюють політичні рішення.

2. Інформаційна функція. Осмислення конкретних завдань, які стоять перед певними групами тиску, вимагає збору та переробки значного об'єму інформації. Ця інформація, з одного боку, поширюється через друк, радіо, телебачення для того, щоби сформу­вати сприятливу громадську думку, з другого – передається до владних органів для ухвалення необхідних цій групі політичних рішень. І хоч інформація кожної з груп одностороння, діяльність різних груп дає можливість суспільству та політичній владі ознайомитися з широким спектром поглядів на якусь проб­лему й виробити реальний політичний курс.

3. Комунікативна функція. Групи тиску виконують роль посередника, єднальної ланки між громадськими організаціями та політичними інститутами. Вони доповнюють представництво простого соціуму в органах влади. Завдяки діяльності цих груп багато громадян мають додаткові можливості для участі в процесі ухвалення політичних рішень.

4. Стабілізаційна функція. Взяття до уваги органами влади інтересів найбільш представницьких і впливових груп веде до більшого рівня взаєморозуміння в політиці та суспільстві, знижує соціальну напруженість, дозволяє вирішувати назрілі проблеми без конфронтації, в погоджувальних і компромісних процедурах.

5. Контрольна функція. Групи тиску прагнуть контролювати як уже прийняті закони та політичні рішення (для цього вони привертають увагу громадськості й судових органів), так і процес ухвалення нових законів та рішень.

24. Бюрократія в системі влади. Поняття номенклатури

Бюрократія – система управління суспільними справами, котра спирається на розгалужену й ієрархізовану структуру чиновницького апарату. Для неї характерне перебільшення значення формальної процедури прийняття рішень, ретельне виконання інструкцій, що спричиняє відокремлення бюрократичного управління від потреб життя, помилки в керуванні та його безпорадність при зітк­ненні з проблемами, які вимагають нетрадиційних підходів. Ознаки бюрократизму (формалізація, ієрархічність, регламентація) властиві будь-якій системі соціального управління.

У тоталітарному суспільстві існування бюрократичних структур сприяє утвердженню безконтрольного та необмеженого панування вищих чиновників, руйнуванню зв'язку управління між членами суспільства, стає опорою для прямого насильства. Демократизація всіх сфер життя, подолання системи адміні­стративно-командного всевладдя, запровадження в життя принципу розподілу влади та контролю суспільства за діяль­ністю управлінських структур повною мірою розкривають притаманні бюрократичному управлінню позитивні риси – раціональність, професійність, компетентність.

Коли ж власність і влада належать бюрократії, маємо одну з форм приватної власності. Приміром, К. Маркс вказував, що бюрократія є паразитичним станом суспільства, котрий слугує інтересам керівної еліти як знаряддя класового панування. Бюрократія залежить від влади приватного капіталу, тому в майбутньому соціальному суспільстві вона, як і капітал, повинна "відмерти". Справжня мета держави видається бюрократії протидержавною метою. Духом бюрократії є "формальний дух держави", тому вона перетворює його або на справжню бездуш­ність держави, або на категоричний імператив. Бюрократія сприймає саму себе кінцеву мету держави. Тож вона робить свої "формальні" цілі своїм змістом, скрізь вступаючи в конфлікт із "реальними" цілями. Бюрократія змушена через це видавати формальне за змістове, а зміст – за дещо формальне.

Номенклатура – перелік посад, які затверджуються та заміщуються лише за рішенням або згодою вищестоящого керів­ного органу. В умовах командно-­адміністративної системи номенклатура була основою партійної кадрової політики. Часто призводила до відриву керівних органів та їхніх членів від загалу, до утвердження апарату над народом, до зло­вживань. За умов перебудови номенклатура замінювалася си­стемою виборності керівних кадрів, конкурсів, атестацій керівників тощо.

25. Типологія політичного лідерства

Явище лідерства ґрунтується на певних об'єктивних потребах складно організованих систем. До них належать потреби в самоорганізації та впорядкуванні певних елементів системи для забезпечення її життєздатності. Щодо причин виникнення політичного лідерства в політології існує декілька різних підходів.

Психологічний підхід прагне дати психологічне пояснення виникненню та функціонуванню лідерства. Основоположник цього підходу Зигмунд Фрейд і його послідовники надавали величезного значення в житті людей "несвідомому", тобто тому, що перебуває за межами раціонального мислення та волі. Потреба в авторитеті лідера, опора на цей авторитет є однією з важливих основ життєдіяльності будь-якої людини, вони існують у масовій свідомості як підсвідоме прагнення.

Системно-функціональний підхід пов'язує причини виникнення політичного лідерства із соціальними потребами суспільства. Необхідність лідерства пояснюється об'єктивною потребою політичного товариства загалом або його певних частин (політичних груп, об'єднань) у свідомому саморегулюванні та саморозвитку. Політична діяльність, яка має цілеспрямо­ваний, організований характер, відображає потребу в суб'єктові, здатному висувати соціальні ідеї, бути носієм колективної свідомості й таким авторитетом, який втілює колективну волю та може зосередити політичну діяльність, інтегрувати інтереси й волю певної соціальної групи.

Лідер у суспільстві має виконувати такі функції:

1) інтегративна (об'єднання мас) є важливою функцією політичного лідера в суспільстві. Лідер покликаний об'єднувати громадян навколо загальних цілей і цінностей, подавати приклад служіння народові, державі, Вітчизні;

2) комунікативна функція лідера характеризує його як суб'єкта владних відносин, який несе, в очах суспільства, персональну відповідальність за гарантії прав і свобод населення та, як наслідок, – за загальну діяльність керівної еліти. Через лідера зміцнюються канали політичного й емоційного зв'язку народу та влади;

3) мобілізаційна функція лідера виявляється в його здатності організувати та спрямувати активність населення на вирішення тих або тих конкретних проблем у державі та суспільстві. У виконанні цієї функції важливу роль відіграють авторитет лідера, його вміння надихнути населення на певні солідарні з режимом дії;

4) прогностична функція лідера полягає у віднаходженні й ухваленні оптимальних політичних рішень. Лідер вивчає ситуацію, оцінює її, визначає найважливіші проблеми й негативні тенденції та встановлює, що і як має бути виправлено. Лідер покликаний охороняти народні традиції, своєчасно помічати найменші нововведення, забезпечувати прогрес суспільства;

6) функція соціального арбітражу та патронажу, сутністю якої є захист членів суспільства від беззаконня, самоуправства бюрократії, спрямована на підтримку порядку та законності через контроль, заохочення чи покарання;

7) функція об'єднання керівної еліти полягає в тому, що по­літичний лідер, будучи вищим представником політичної еліти, здійснює зміцнення її внутрішньої цілісності, підвищення конку­рентної здатності у взаєминах з іншими опозиційними угрупованнями.

У сучасній політологічній літературі існує декілька підходів щодо типології політичного лідерства, оцінки особистісних якостей і стилів поведінки лідерів. Більшість із них спирається на типологію політичного авторитету розроблену німецьким політологом М. Вебером. В її основі лежить аналіз мотивації людей, готових визнати певного політика за лідера й іти за ним. У типології політичного авторитету, виділяють три типи лідерства: традиційне, легально-раціональне і харизматичне.

Традиційне лідерство спирається на силу звичаїв і традицій. Наприклад, старший син монарха після його смерті успадковує трон. Такий тип лідерства властивий доіндустріальному су­спільству.

Легально-раціональне лідерство виникає внаслідок встановлених у певному суспільстві формальних узаконених процедур. Це, по суті, – бюрократичне лідерство. У ньому лідер-урядовець отримує авторитет не через традицію чи якісь особливі риси, а як виконавець певної державної функції, раціональної з погляду цілісної системи. Бюрократичне лідерство властиве індустріальному суспільству.

Харизматичне лідерство ґрунтується на вірі в надприродні здібності лідера. Поняття "харизма" означає "божа благодать" або "божий дар". Цей термін застосовується до індивідів, які від­різняються від пересічних громадян і вважаються наділеними надприродними здібностями. Для цього типу лідерства характерна фанатична відданість прибічників своєму лідерові. Будь-який сумнів у харизмі лідера розглядається як відступництво. В політиці харизматичний лідер виконує найчастіше новаторську чи революційну роль.

Харизматичне лідерство, що було поширене на ранніх етапах людського розвитку, властиве й сучасним суспільствам. До цього типу лідерів XX ст. слід віднести Леніна, Сталіна, Гітлера, Кастро, Мао-Цзедуна й інших. Зазвичай, лідери з харизматичними рисами перетворюються на фюрерів, напівбожественних вождів, чиї образи викликають одночасно страх, любов і захоплення послідовників.

Необхідність у харизматичному лідерстві, звичайно, виникає в період соціальних криз, коли традиційні владні інститути дають збій і неспроможні адекватно реагувати на нові умови, ухвалюють стандартні рішення. Гостра, нестійка ситуація породжує в суспільній свідомості надію на якесь диво, здатне вмить розв'язати всі накопичені проблеми.

Залежно від стилю управління розрізняють авторитарний та демократичний типи лідерів.

Авторитарний – це лідер, який вимагає монопольної влади. Його ідеал – абсолютне єдиновладдя. Зв'язки між членами групи при такому лідері зведені нанівець або ж проходять під кон­тролем лідера. Авторитарний лідер намагається підвищити актив­ність підлеглих адміністративними методами. Його основні знаряддя – "залізна вимогливість", загроза покарання.

Демократичний – це лідер, який ініціює максимальну участь кожного зі своєї групи, не концентрує всю відповідальність у власних руках, а прагне розподілити її серед членів групи. Такі лідери відкриті для критики, доброзичливі до людей, створю­ють атмосферу співпраці.

За сутністю діяльності виділяють чотири типи образів-моделей: лідер-прапороносець, лідер-служитель, лідер-торговець, лідер-пожежник.

Лідер-"прапороносець" – видатний стратег. Людина із сильною волею та власним баченням дійсності. Він сам формує по­літичну програму та через неї реалізовує свої ідеали й цілі. Його прихильники не мають на нього практично жодного впливу.

Лідер-"служитель" орієнтується на своїх прихильників і прагне виступати в ролі виразника їхніх інтересів. На відміну від лідера-"прапороносця", він не сам формує цілі щодо власного бачення політичної реальності, це роблять його прибічники (виборці). Визначені ними цілі стають для лідера-"служителя" основними. У голові такого лідера ніби вмонтовано своєрідний радар, який дозволяє чуйно вловлювати інтереси прибічників. Іноді такого лідера називають лідером-"флюгером".

Лідер-"торговець" начебто продає виборцям свої ідеї-програми та плани в обмін на їхню підтримку.

Лідер-"пожежник" діє в кризових ситуаціях, нібито "гасить пожежі". Цей тип лідера активно відгукується на негаразди в суспільстві та політичні ситуації. Дії таких лідерів визначаються, насамперед, нагальними проблемами життя.

За схильністю лідерів до певної моделі поведінки виділяють лідерів-агітаторів, лідерів-організаторів і лідерів-теоретиків.

Лідери-агітатори вважають за краще впливати на членів суспільства силою слова, ораторським мистецтвом, особистим прикладом.

Лідери-організатори віддають перевагу роботі з кадрами. Їх більше надихає можливість використовувати сили організації для встановлення та поширення свого впливу.

Лідери-теоретики впливають на своїх прибічників силою інтелекту.

Залежно від цілей і дій, що здійснюються в суспільстві, ви­діляють лідерів-консерваторів, лідерів-реформаторів, лідерів-революціонерів.

Лідери-консерватори орієнтуються на необхідність збе­реження суспільства в наявному, сучасному вигляді.

Лідери-реформатори прагнуть до перетворення суспільного ладу за допомогою проведення широкомасштабних змін, які не зачіпають основ суспільства.

Лідери-революціонери мають на меті здійснити якісні зміни в суспільстві та перехід до нової суспільної системи.

Розділ IV. Політична організація суспільства