1. Основні напрямки та форми спеціалізації виробництва в підприємствах об’єднання, показники рівня спеціалізації виробництва.

Спеціалізація - це процес зосередження випуску визначених видів продукції в окремих галузях промисловості, на окремих підприємствах і їхніх підрозділах, тобто це процес виробництва однорідної продукції чи виконання окремих технологічних операцій. Ця, добре розвинута в усіх галузях економіки, суспільна форма організації виробництва відображає процес зосередження діяльності підприємства на виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт.

У промисловості розрізняють наступні форми спеціалізації:

1. Предметна спеціалізація. її сутність полягає в тім, що підприємства спеціалізуються на випуску готової продукції (тракторів, автомобілів, літаків і т.п.).

2. Подетальна спеціалізація. Підприємства спеціалізуються на виробництві окремих деталей, вузлів і агрегатів. Прикладом такої спеціалізації може служити підшипниковий, карбюраторний і інші подібні їм заводи.

3. Стадійна чи технологічна спеціалізація. При такій формі підприємства спеціалізуються на виконанні лише окремих стадій технологічного процесу (прядильна фабрика, ливарні, ковальсько-пресові і складальні виробництва в машинобудуванні).

4. Спеціалізація допоміжних виробництв. Відносяться підприємства, що зайняті випуском тари й упакування, інструмента й оснащення, а також виконуючі ремонтні роботи.

Для характеристики рівня й аналізу спеціалізації на практиці використовують ряд показників:

1. Коефіцієнт охоплення виробництва. Він характеризує частку продукції спеціалізованої галузі в загальному випуску продукції даного виду.

2. Коефіцієнт спеціалізації. Характеризує частку основної (профільної) продукції в загальному випуску продукції галузі, підприємства, цеху.

3. Коефіцієнт подетальної спеціалізації. Характеризує частку продукції подетально (технологічно) спеціалізованих підприємств і цехів у загальному випуску продукції галузі, підприємства, цеху.

4. Широта номенклатури й асортименту продукції, що випускається. Чим ширше номенклатура й асортимент продукції, що випускається, на підприємстві й у цеху, тим нижче рівень спеціалізації.

5. Частка спеціалізованого устаткування в загальному його парку.

6. Питома вага стандартних і уніфікованих деталей і вузлів у різних виробах, що випускаються підприємством.

2. Організаційно-управлінська структура асоціації, корпорації, консорціуму, концерну, холдінгу, промислово-фінансової групи.

Найпоширенішими формами організаційних формувань об'єднання капіталу в Україні можуть бути фінансово-виробничі групи, тобто об'єднання юридично самостійних компаній, сформовані за допомогою фінансових методів (насамперед участі в акціонерному капіталі). Створення об'єднання підприємств є одним з найважливіших напрямів реструктуризації підприємств усіх форм власності. Таке об'єднання повинно в межах чинного законодавства забезпечувати захист вітчизняних товаровиробників та прибутковість їх діяльності.

Основними різновидами фінансово-виробничих груп є концерни, корпорації, фінансові групи (в яких холдингові функції виконують банки), фінансові угруповання (не так чітко оформлені в організаційному відношенні об'єднання), холдингові об'єднання, групи промислово-фінансові (в Україні) та фінансово-промислові (у Росії). Часто компанія, маючи формальний статус корпорації, холдингу, консорціуму або концерну, діє за принципом промислово-фінансової диверсифікації і, по суті, виконує функції промислово-фінансової групи (ПФГ).

Функціонування ПФГ в Україні виявляє комплекс проблем корпоративного управління, а саме:

вибір типу промислово-фінансового об'єднання;

вирішення конфлікту інтересів учасників;

вибір схем управління реальними власниками;

позбавлення синдрому "маленької людини".

Холдинговий механізм групової організації є домінуючим у створенні й функціонуванні багатьох зарубіжних ФПГ як на національному, так і транснаціональному рівні. Досить часто холдинг виступає як компанія, яка володіє контрольним пакетом акцій учасників групи і визначає завдяки цьому її стратегію.

Система участі в капіталі гарантує головному підприємству здійснення контролю над дочірнім підприємством, але цей контроль в основному має стратегічний характер. Механізм узгодження інтересів учасників групи визначають такі юридичні документи:

• угода з фінансових питань, що регулює інвестиційну і дивідендну політику підприємств на наступний фінансовий рік;

• договір про єдине управління, де чітко визначено, які функції делегуються керівництву головного підприємства, тобто централізуються, а які виконуються децентралізовано, кожним учасником самостійно.

Об'єднання промислового і фінансового капіталів стає важливою умовою створення ефективно діючого механізму інвестування і міжгалузевого переливання капіталу, встановлення раціональних технологічних і коопераційних зв'язків, прискорення НТП. Через створення ПФГ розв'язуються проблеми забезпечення надійних поставок і збуту продукції послаблення хвилі неплатежів, налагодження взаєморозрахунків між їх учасниками - тобто проблеми, що є істотними для нашої економіки. Крім того, об'єднання до груп промислових, фінансових, торговельних, страхових та інших організацій створює умови для реалізації державних програм, підвищення конкурентоспроможності, звуження сфери впливу тіньової економіки, посилення керованості економіки в цілому. Підприємницькі групи є доцільними також у справі боротьби із зарубіжними конкурентами і запобігання захопленню вітчизняних фірм іноземцями.