16. Економічна думка в Росії (хіх – початок хх століть) – декабристи, народники, марксизм.

На стані російської суспільної, у тім числі економічної, думки XIX ст. позначились особливості історичного розвитку країни. Як­що на Заході економічна думка вирішувала проблеми капіталізму як реально існуючого способу виробництва, то прогресивна наукоіи думка Росії ще тільки дискутувала проблеми переходу від феодалі­зму до капіталізму, ліквідації кріпацтва.

Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. Але цей процес від­бувався за наявності в суспільстві значних залишків феодалізму, що визначало своєрідність капіталістичного розвитку і класової боротьби в Росії. Найзлободеннішими економічними питаннями її перші пореформені десятиріччя було питання про перспективи народногосподарського розвитку, про долю капіталізму в країні. Пре­дставники різних класів та їхні ідеологи по-різному намагалися від повісти на них.

Економічні ідеї декабристів. Під назвою декабристів в історію ввійшли дворянські революціонери, які очолили визвольний рух у Росії в першій чверті XIX ст. Кульмінаційним пунктом руху було повстання 14 грудня 1825 року.

Політична програма декабристів передбачала знищення самодержавства. Майбутнє Росії вони зв'язували або з республіканським й гроєм (П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, К. Рилєєв), або зі встановленням конституційної монархії (М. Тургенєв, М. Муравйов).

Центральним питанням соціально-економічної програми декаб­ристів було знищення кріпацтва. Декабристи гостро критикували кріпосницький лад, який гальмував розвиток продуктивних сил. Вони були прихильниками переходу до нової економічної іпогеми, що грунтувалася б на особистій і господарській свободі, на приватній власності та вільнонайманій праці. Програма декабристів об'єктивно була буржуазною, спрямова­ною на знищення феодального ладу з його становими привілеями та на формування капіталістичних відносин. Проте суб'єктивно декаб­ристи не були ідеологами буржуазії, як не були й ідеологами селянства, інтереси котрого певною мірою відображали. Виникнення і формування ідеології декабристів зумовлювалося соціально-економічним станом суспільства і розвитком прогресив­них ідей у Росії на початку XIX ст. У цей час на суспільно-політичній арені з'являються дворянські ліберали-реформатори: М. Сперанський, М. Балуг'янський, М. Мордвинов та інші. Хоч чиїми різними були ідеологічні засади цих державних діячів, проте їх об'єднував дух реформаторства. Економічна програма народництва В економічній думці Росії другої половини XIX ст. панівним на­прямком було народництво. У теоретичному відношенні народниц­тво — це певний різновид утопічного соціалізму, характерного для країн із низьким рівнем економічного розвитку, переважанням сіль­ського господарства і дрібних виробників.

Російське народництво, однак, є досить складним і багатогран­ним явищем, яке змінювалось разом зі зміною суспільно-економічних умов. Воно характеризувалось наявністю досить різнорідних напрямів і тенденцій.

У народництві виділяються дві тенденції — революційна й лі­беральна. Відповідно розрізняються і два етапи розвитку народни­ці на. Перший — із 60-х до середини 80-х рр., що зв'язаний із дія-ш.ІІістю революційного народництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х рр. — характеризується пануванням ліберального народництва.

Усім без винятку представникам народництва, до яких би течій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні риси. Це пишання капіталізму в Росії занепадом, регресом, визнання самобу-І пості, «неповторності» російського економічного ладу взагалі і се­лянина з його общиною, артіллю зокрема.

У 70—80-х рр. XIX ст. питання про шляхи економічного роз­питку Росії, про перспективи розвитку в ній капіталізму було най-ЗЛободеннішим. Воно ще більше привернуло до себе увагу громад­ськості з появою в Росії «Капіталу» Маркса. Навколо «Капіталу» то­чилася жвава полеміка (головне щодо теоретичних питань), за якою проглядалися намагання з'ясувати перспективи економічного роз­цінку Росії.

Заслуга постановки питання про розвиток капіталізму в Росії належить саме народництву. Проте вирішення його народниками ви­явилось незадовільним. Як ідеологи дрібних виробників, прирече­них капіталізмом на загибель, народники не бачили в капіталізмі історично неминущого явища, а відтак вірили в можливість уникну-ІІІ його. Вони ідеалізували вигаданий ними «народний лад», оголо­шуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних иідносин соціалізму.

Як суб'єктивісти в соціології, народники не розуміли закономір­ностей суспільного розвитку. Вони вважали, що суспільні відносини ІІюди будують свідомо. Провідну роль у суспільному розвитку вони підводили інтелігенції, яка нібито здатна на своє бажання спрямувати його в той чи інший бік.

Віра в особливий уклад, в общинний лад російського життя, у можливість селянської соціалістичної революції породила так зване «ходіння в народ». З допомогою пропаганди й підготовки селянсь­ких бунтів народники сподівались підняти селянство на соціалісти­чну революцію. Переконавшись на практиці в наївності віри в «ко­муністичні інстинкти» селянства, народники перейшли до боротьби з самодержавством власними силами, застосовуючи тактику індиві­дуального терору.

Революційне народництво. У революційному народництві існували три різні течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін.

Петро Лаврович Лавров (1823—1900) — один з провідних іде­ологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик.

Лавров і його послідовники (так звані лавристи) були прихиль­никами соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції пере­дбачала тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.

Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним пи­танням, які охоплюють всі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Ще до проведення реформи Лавров писав про тяж­ке, безправне становище селянства, проте його погляди на проблему звільнення селянства були досить поміркованими. Більш послідовно він виступив з критикою реформи, яка, на його погляд, «не звільни­ла селян повністю». Лавров гостро критикував самодержавство і йо­го економічну політику.

Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) — виходець із дворянської сім'ї.

Бакунін вважав, що російський народ — «бунтар від природи». Революційність народу, а отже й неминучість соціальної революції, пін зв'язував зі злиденним станом, в якому перебував народ, а також Іч його вірою в право на землю. Бакунін був непримиренним проти­вником кріпацтва.

Виступив Бакунін і з критикою капіталізму. Він засуджує аполостику капіталізму в буржуазній літературі й підкреслює його «в'язок з попередніми експлуататорськими способами виробництва. Капіталізм Бакунін розглядає як нову форму експлуатації, яка змі-ІІос лише свою назву порівняно з попередніми формами — рабст-Іом і кріпосництвом. Критикуючи капіталізм, Бакунін головну увагу вертає на критику «буржуазних порядків», а не на характер еконо­мних відносин.

Робітників він називав «чистими соціалістами» і вважав, що по-Ііпічна боротьба їм не тільки не потрібна, а й шкідлива, вона слу-кить лише інтересам буржуазії. Робітникам вистачатиме боротьби на її грунті «економічних інтересів». Проте Бакунін підкреслював непримиренність класових суперечностей капіталізму і приреченість буржуазії.

Економічну основу майбутньої вільної асоціації бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам і всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям.

Петро Микитович Ткачов (1844—1885) і його прихильники вважали метою боротьби досягнення «народних ідеалів», тобто «се­лянського соціалізму». Вирішити цю проблему мали самі революці­онери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на думку Ткачова, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капі­талу і буржуазії. Саме тому він виступив з теорією негайного захоп­лення політичної влади «революційною меншістю» шляхом змови¹. Ткачов багато уваги приділяє дослідженню економічних проб­лем Росії. Ткачов вважає можливим, перетворивши се­лянина із «землероба» на «землевласника». Отже, одна з його про­грамних вимог полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.

Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступав з гострою критикою капіталізму і бур­жуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог «справедливості та моралі». На відміну від Бакуніна, він не заперечував необхідності держави в майбутньому соціалістичному суспільстві.

Ліберальне народництво. З середини 80-х рр. у суспільному ру­сі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяють розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціа­ції селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступа­ми від імені всього селянства, проте вони були фактично виразника­ми інтересів сільської буржуазії. Ідеологами ліберального на­родництва були: В. П. Воронцов, М. Ф. Даніельсон, М. К. Михайлівський, С.М.Кривенко, С. М. Южаков та інші.

На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились під боротьби із самодержавством і сконцентрували всю увагу на розробці програми так званих «малих діл». Свою економічну про­граму вони зв'язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку І'осії, яка грунтувалась на вченні С.Сісмонді. Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, нартість сукупного продукту зводили до суми доходів. Відтак роби-ися висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, про постійну кризу надвиробництва. Це служило підставою для доведення без­перспективності розвитку капіталізму в Росії.

Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське госпо­дарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпе­чення цього господарства вони вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селя­нам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм коопера­ції, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським рема­нентом. Отже, фактично, йшлося про створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства. Економічна програма ліберальних народників мала, таким чином, буржуазно-демократичний характер.

Отже, можна сказати, що розвиток політичної економії в Росії хоч і мав певні особливості, зумовлені особливостями соціально-економічного розвитку країни, проте в цілому відбувався в тому са­мому напрямку, що й на Заході.

17. Економічна думка в Україні (ХІХ – початок ХХ століть) – дореформений період, антикріпосницькі ідеї, пореформені соціально-економічні проблеми, революційно-демократичний напрям, ліберально-народницька думка, марксизм в Україні.

Економічні проблеми в період підготовки та здійснення реформи 1861 р. Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в vкраїні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. І.н острення кризи кріпосницької системи, зростання селянських за-Ішрушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна ниротьба представників різних напрямів суспільно-економічної ду­мки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та револю-ніііію-демократичний напрями, які відображали інтереси протилеж­них класів — поміщиків та селян.

І внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні й Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських наро­дів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностай­ні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократич­ний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).

Представники революційно-демократичного напряму були при­хильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямова­них на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу.

Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних по­зиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволю­ційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і пере­конання поміщиків у необхідності проведення реформ.

Консерватори вимагали звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянсь­кі ліберали виступали за збереження поділу землі як об'єкта господа­рювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створен­ня умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною зе­мельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщи­цьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-кріпосницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.

Ліберально-буржуазна економічна думка в пореформений період

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження ка­піталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного ,мптя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-ІІуржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської Імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інте-пі енцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній орга­нізаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України.

Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х рр., із посиленням революційно­го народницького руху в країні, значна частина революційне налаш­тованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у револю­ційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на «Ста­ру громаду» і «Молоду громаду».

Активними діячами «Старої громади» в Києві були В. Б. Ан­тонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Беренштам, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач, В. А. Рубінштейн та інші'.

Діяльність громад мала, головне, культурницький характер. Ос­новна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організа­цію недільних шкіл тощо.

Одним із перших осередків, навколо якого згуртовувались літе­ратурно-наукові та громадські сили України, був журнал «Основа», що видавався в 1861—1862 рр. у Петербурзі. Він, фактично, був ор­ганом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозер-ський. Активну участь у виданні брали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський. Основне своє завдання «Основа» бачила у висвіт­ленні національно-культурного руху українського народу.

З економічних питань на одному з центральних місць було, зро­зуміло, питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу і славили царя, ставлячи його в ряд «справжніх благодій­ників людства» .

Аналогічну позицію займали і київські громадівці. У статті «Від­гук з Києва» вони підкреслювали необхідність роз'яснювати селя­нам «економічні та юридичні основи» реформи, яка нібито дає їм можливість «законним шляхом досягнути бажаної земельної влас­ності» .

У журналі «Основа» натрапляємо як на статті, що ідеалізують селянське життя до реформи, так і на статті із засудженням такої ідеалізації. Проте, якщо не брати до уваги дописів П. Куліша та не­багатьох інших кореспонденцій, в яких мали місце ідеалізація на­півфеодального народного життя, намагання спинити розвиток гос­подарства по капіталістичному шляху, журнал, в цілому, підтриму­вав шлях капіталістичного розвитку.

Незважаючи на надто помірковану національну програму грома­дівців («українофілів»), їхня діяльність зазнала численних нападок

реакційної преси, а згодом і урядових кіл. Уживання української мони, друкування й поширення українських книжок стали підста-Ічпо для звинувачення їх у революційності та сепаратизмі. Київські І ромадівці у відповідь на такі звинувачення виступили з колектив­ною заявою у пресі, де доводили свою «благонадійність». Рішуче відмежувавшись від революційного руху, вони заявили, що відда­ють перевагу культурно-освітнім заходам.

Проте навіть надзвичайно помірковане культурництво україно­філів після поразки польського повстання було заборонено. Відновилося воно на нелегальній основі в кінці 60-х р. Нова легалізація громадівців зв'язана з відкриттям у Києві «Південно-Західного від­ділу Російського географічного товариства» (1873). Відділ уже з перших днів розгорнув широку наукову діяльність, почав видавати «Записки».

В економічних статтях, уміщених у «Записках», розглядались питання торгівлі, історії промисловості, аграрних відносин. Аналіз суспільно-економічних питань на сторінках «Записок» провадився, здебільшого, з позицій буржуазного лібералізму: констатувалося тяжке становище селянства в пореформений період, але вимог, спрямованих на вирішення аграрного питання в інтересах селянства, не висувалося.

Констатуючи тяжке становище селянства після реформи, газета не вимагає радикальної перебудови аграрних відносин. Вона апелює до уряду, закликаючи його зробити другий крок — поліпшити мате­ріальний стан селянства через перерозподіл податків.

Констатуючи виникнення акціонерних товариств у цукровій промисловості, газета зазначала, що вони негативно впливають на стан селянського господарства. Вона відкрито захищала дрібного виробника, пропонуючи зберегти його господарство, зв'язавши із монополією у промисловості . Отже, для газети, як і для громадівців у цілому, властивим було поєднання ліберально-буржуазної і дріб­нобуржуазної ідеологій.

Соціально-економічні ідеї української ліберальної інтелігенції з часом зазнали певної еволюції. Ті зміни, які відбувались у житті країни, позначились і на світогляді буржуазії.

Українофіли, як і ліберали в цілому, сподівались, що революційна боротьба народників примусить уряд до певних поступок, до реформ. Частина громадівців великі надії покладала на дарування царем конс­титуції.

Суспільно-політичній орієнтації громадівців найбільше імпонувало земство. Вони навіть заявляли, що програма земців така сама, що й у громадівців, лише без національного забарвлення.

З кінця 1879 р., тобто після арештів і заслань частини громадівців, у роки жорстокої політичної реакції українофіли не тільки зрікаються політики, а й намагаються примирити українство з урядом, довести свою непричетність до соціально-революційного руху.

Отже, громадівський рух в Україні створював свого роду національний грунт, на якому розвивалася ліберальна суспільно-економічна думка.

Революційно-демократична економічна думка

Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розви­тку в пореформений період було революційне народництво. На від­міну від революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали ін­тереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпос­ництва.

Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економіч­ними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і на­родники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою ре­волюції. Народники України організаційно були міцно зв'язані з на­родницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — особливостей форм се­лянського землеволодіння на Україні і національних моментів.

Другим моментом, що характеризував народницький рух в Україні, був зв'язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом. Українофіли, як і народники, вели про­паганду на селі, розповсюджували нелегальну літературу, їхня діяльність у цьому напрямку майже нічим не відрізнялась від народ­ницької.

Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність лібе­ральних елементів, яка посилювала опозиційний рух. Не пройшли повз увагу народників і конституційні домагання української бур­жуазної інтелігенції. Проте деяка своєрідність у характері діяльності народників України не виключала спільності загальних завдань і цілей.

Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування.

Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед рі­чних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із часобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літера­тури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, «Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були на­писані самими народниками.

У цих брошурах доступно, простою народною мовою описува­лось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів.

Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К. Брешко-Іфсшковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянс-тио, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне ставлення до приватної земельної власності, про те, що селянам прита­манні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазнача­лося, надавали особливого значення ідеї переділу землі.

Проте народники не спромоглися викликати помітних завору­шень серед селянства.

Після розколу (1879) народницької організації «Земля і воля» на «Народну волю» і «Чорний переділ» саме «Народна воля» відіграс провідну роль у визвольному русі Росії. Основну увагу ця організа­ція звертає на боротьбу з урядом, висуваючи загальнодемократичні вимоги. Широка програма збурення народних мас для підготовки революції практично обмежилась терористичною боротьбою, що завершилася вбивством Олександра II. Після 1881 р. в Україні запа­нувала реакція. Ліберальне народництво. Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, лібе­ральні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного вироб­ництва вони надавали різним формам кооперації.

Типовим представником ліберального народництва 70-х рр. в Україні був П. А. Червінський. Як і народники в цілому, він намагався обгрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народни­ків заперечували можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то П. Чєрвінський намагався довести цю мож­ливість.

Економіка Росії, на думку П.Червінського, перебуває в перехід­ному стані від натурального до товарного виробництва.

Проте П. Чєрвінський розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги, які несе технічний прогрес. Він зазначає, що ці переваги з розвитком суспільства зростатимуть і відмовлятись під них невигідно, а згодом буде просто неможливо.

Значний інтерес становлять погляди таких представників земсь­кої статистики, як О. Шлікевич (1849—1909), В. Варзар (1851— 1940), О. Русов (1847—1915) та інші. Вони відіграли помітну роль у розвитку земської статистики, створивши її' так званий чернігівський тип. Перебуваючи під впливом народницьких ідей, вони не могли не рахуватися з процесами, що відбивали розвиток капіталістич­них відносин.

Статистичні дослідження давали величезний матеріал щодо ди­ференціації селянства, зростання куркульства, з одного боку, та Іфолетаризації — з іншого. Про це, зокрема, писав О. Шлікевич у «Земському збірнику Чернігівської губернії» (1890). Аналізуючи матеріали кількох послідовних статистичних обстежень селянських господарств земськими статистиками, О. Шлікевич робить висновок, що бідні стають ще біднішими, а багаті — багатшими. Причому, як зазначає він, «бідні стали біднішими і абсолютно й відносно».

Цей погляд підтримував і О. Русов — відомий український гро­мадський діяч, економіст-статистик. Беручи участь у розробці про­грами статистико-економічних досліджень Чернігівської губернії, він, як і інші автори програми, виходив із неприпустимості застосу­вання в дослідженнях середніх цифр.

Микола Васильович Левитський (1859—1936) - найбільш відомий представник ліберального народництва в Україні.

Як і ліберальні народники в цілому, М. Левитський критикує ка­піталізм, але здебільшого однобічно й поверхово, не розуміючи йо­го історично прогресивної ролі. Левитський, як і народники взагалі, заперечував можливість розвитку капіталізму в Росії. Одним із до­казів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія від­творення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, який розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався вті­лити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм коопе­рації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дешевого кредиту дрібним виробничникам тощо.

Тихін Іванович Осадчий (1866—1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Він виступив як ідеолог дрібної бур­жуазії, хоч і проголошував ідею створення сприятливих суспільно-економічних умов «для діяльності не одного якогось класу або су­спільної групи, а для всіх».

Розвиток політичної економії. Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглиблен­ням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Змі­ни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р., позначилися і на розвитку політичної економії.

Політична економія як наука в Росії набула певного розвитку ще до реформи 1861 р. Було перекладено й опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчиз­няних учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало створення університетських лекційних курсів із цієї дис­ципліни. Політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв у 1803—1804 рр.

Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов .

У висвітленні цих категорій Т. Степанов здебільшого наслідував. А. Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, ба­гатство. Під капіталом він, фактично, розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його розуміння.

Капіталом, писав він, продукти стають залежно від вживання, якщо дають прибуток, а не використовуються для власного вжитку.

Прихильником класичної політичної економії був також про­фесор Київського університету І. В. Вернадський .

Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробницт­ва, І. Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земе­льної власності. На той час така власність була майже виключно поміщицькою, і І. Вернадський як буржуазний економіст пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм гос­подарювання.

Відомий учений-економіст М. Бунге вказував на ве­лике значення для розвитку політичної економії правильного визна­чення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояс­нюється позицією ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й при­родного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджува­ли існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у «вигаданих формах суспільного устрою».

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувається певнії переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна шко­ла, її представники розглядають явища економічного життя з по­гляду психології суб'єктів господарювання.

Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічно­го напряму в Україні на початку XX ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійсь­кої школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтри­мує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особ­ливо, теорії вартості К. Маркса. Р. Орженцький дає істо-рико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його за­гальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об'єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цін­ності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану», який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю .На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького по­значився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктив-Іно-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняття­ми, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову тео­рію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимович бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона висту­пила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса - положення про двоїстий характер праці, ро­бочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуа­тації зависла у повітрі».

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — уче­ний зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік йо­го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло іншу світове визнання, зайняв би багато сторінок.

М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвес­тиційної теорії циклів. Ще 1894 р. він опублікував працю «Промис­лові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя», яку захистив як магістерську дисертацію у Московському універси­теті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видано майже всіма європейськими і навіть японською мовами.

Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжує попит.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величе-ний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише і досі посилаються численні західноєвропейські та американські Ікономісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до •еорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком прийняв ідею М. Туган-Барановського про «заощадження — інвес­тиції» як головну рушійну силу економічних активностей.

Підсумовуючи цей короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, слід ще раз наголосити на його певних особливостях. Українські вчені не тільки запозичували економічні ідеї, теорії за­хідних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-еконо­мічних особливостей розвитку України, а й створювали наукові тео­рії, які стали надбанням світової економічної думки.