Навколишнє середовище (Конверсія)

вхід

Політична система

вихід

вимоги рішення

підтримка дії

(Зворотній зв'язок)

навколишнє середовище

Отже, політичну систему можна визначити як сукупність взаємозалежних державних і недержавних соціально-політичних інститутів, цінностей і норм, а також принципів організації та здійснення політичної влади.

Існують різні підходи до опису основних функцій політичної системи. Найпоширенішою є класифікація, розроблена Г. Алмондом і Дж. Пауелом:

1. Функція політичної соціалізації – придбання політичних знань, залучення до політичних цінностей.

2. Функція політичного реагування – реакція на імпульси, що надходять ззовні або з середини системи.

3. Функція політичного рекрутування – підготовка та відбір політичних лідерів, еліт.

4. Мобілізаційна (екстракційна) функція – мобілізація ресурсів для виконання завдань системи

5. Дистрибутивна (розподільча) функція – розподіл політичною системою благ, послуг та статусів.

6. Регулятивна (управлінська) функція – управління, координація поведінки індивідів та груп.

Типологізувати політичні системи можна за різними критеріями:

- за типом легітимного панування (М. Вебер) – традиційні, харизматичні та раціонально-легальні;

- за типом суспільно-економічної формації (К. Маркс) – рабовласницькі, феодальні, капіталістичні та соціалістичні;

- за характером зв’язків із навколишнім середовищем (К. Поппер) – закриті й відкриті;

- за характером політичних цінностей, що становлять основу правління (Ж. Блондель) – ліберальні, традиційні, радикально-авторитарні (комуністичні), авторитарно-консервативні та популістські;

- за типом політичної культури (Г. Алмонд) – англо-американська, європейсько-континентальна, доіндустріальна та тоталітарна.

Однією з найпоширеніших у сучасній політичній науці є класифікація політичних систем за політичним режимом, тобто на підставі характеру й засобів здійснення влади.

2. Політичні режими

Якщо поняття “політична система” характеризує порядок організації політичної влади, взаємозв’язок державних і недержавних інститутів, цінностей і норм, то категорія “політичний режим” відбиває функціональний аспект політичної системи. Основними характеристиками політичного режиму виступають способи здійснення влади, що існують в даній політичній системі, порядок формування політичних інститутів, характер взаємин суспільства і держави, правовий статус особистості. Політичний режим – сукупність засобів і методів реалізації політичної влади.

Схема 2. Типологія політичних режимів

Політичні режими

Традиційні політичні системи

Сучасні політичні системи

диктатура

демократія

демократія

автократія

деспотизм

теократія

авторитаризм

тоталітаризм

тиранія

абсолютизм

Військові режими

комунізм

фашизм

Традиційні режими

Націонал-соціалізм

Теократичні режими

Песоніфікованірежими

Неоавторитарні режими

При розгляді методів реалізації влади в традиційних політичних системах найбільш ефектним виявляється їх розподіл на демократії і диктатури.

Демократичний режим уперше виникає в полісах Стародавньої Греції і спочатку зводиться до можливості вільної участі всіх громадян у вирішенні державних питань. В У ст. до н.е. виникає класична форма демократичної держави – Афінська республіка. Стародавня грецька демократія представляла собою систему прямого правління, за якого весь народ, а точніше всі дорослі громадяни чоловічої статі (жінки, раби й іноземці виключалися), ставав ніби колективним законодавцем і якому не було відома система представництва.

Лідери Народних Зборів не обиралися, а тягнули жереб, оскільки афіняни вважали, що кожний громадянин здатний займати будь-яку державну посаду. Не було поділу між законодавчою і виконавчою владами – обидві гілки зосереджувались в руках активних громадян.

Поки Народні Збори перебували під впливом таких мудрих і авторитетних вождів, як Перикл, і суперечності між багатими і бідними громадянами були згладжені, всевладдя більшості сполучалось з терпимістю до різних думок, свободи слова і не переростало у розправу над меншістю. Однак зі зміною авторитетів і зростанням майнової нерівності громадян, посиленням впливу натовпу і загальним занепадом моралі Афінська республіка набула рис охлократії і тиранії більшості. Почастішали розправи бідних над багатими, гоніння на інакомислячих, зокрема на видатних філософів і мудреців. Яскравим прикладом таких розправ було вигнання філософа Анаксагора, засудження до смерті великого мислителя того часу Сократа.

Неефективність управління, корупція, переслідування інакомислячих – все це викликало недовіру до демократії і посилило табір політичної опозиції. Олігархічний переворот 411 р. до н.е. поклав початок періоду політичної нестабільності і поступової ліквідації демократичної форми правління в Греції.

Держави, за способами реалізації влади схожі з афінською демократією, існували в Стародавньому Римі, Новгороді, Флоренції та інших містах-республіках, але як правило, недовго, вироджуючись у охлократію, а пізніше – в тиранію.

Під диктатурою розуміється необмежена влада однієї особи або соціальної групи, що спирається на насильство як основний метод управління. Диктатура як режим абсолютної влади однієї особи (диктатора) виникає у Стародавньому Римі в У-ІУ ст. до н.е. Диктатором називали вищу посадову особу, яка наділялась в надзвичайних випадках всією повнотою державної влади. Історичними різновидами диктатури як форми одноособового правління є тиранія та деспотизм.

Тиранія – це режим, заснований на одноособовому правлінні, що встановлюється насильницьким шляхом. Класичні тиранії існували у Стародавній Греції в УІІ-УІ ст. до н.е. у перехідний період боротьби народу з аристократією.

Деспотизм являє собою форму особистої необмеженої влади правителя, що спирається на величезний адміністративно-бюрократичний апарат керування. Такому режиму притаманно повне свавілля влади при абсолютному безправ’ї підданих. Деспотизм характерний для традиційних, закритих політичних систем, основою легітимності яких виступають общинні цінності, авторитет традиції. Найбільше своє поширення деспотизм одержав у країнах Стародавнього Сходу (Ассирія, Вавилон).

Диктатура як необмежена влада певної соціальної групи представлена режимами абсолютизму та теократії. Теократія – це форма здійснення політичної влади, при якій управління державою здійснюється духівництвом (або безпосередньо главою церкви). Абсолютизм – вид міждержавного правління, при якому політична влада повністю належить монархові (або монархічний династії).

Для аналізу сучасних політичних систем прийнята класифікація політичних режимів, що виходить з їх розподілу за ступенем централізації влади на демократичні та недемократичні (автократичні).

У період Середньовіччя в Європі і в усьому світі усталилось верховенство авторитарних, здебільшого монархічних форм правління. Саме слово демократія зникло з європейського політичного лексикону майже на дві тисячі років. Позитивний зміст термін демократія набуває у нові часи, в період англійської і французької буржуазних революцій. Ш. Монтеск’є, Т. Гоббс, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант своїми дослідженнями реабілітували цей термін. Монтеск’є і Локк запропонували інституціональну основу представницької демократії – теорію поділу влади. Це був видатний винахід демократії, а “Декларація прав людини” (1791) офіційно визнала демократію у формі республіки як форму державної організації. У ХІХ визначну роль у формуванні і поширені ліберальної концепції демократії відіграла книга відомого французького державного і політичного діяча А. Токвіля (1805-1895) “Демократія в Америці”.

Демократичний політичний режим у самому загальному вигляді може бути охарактеризований як форма організації та функціонування політичної системи, при якій всі члени суспільства мають рівні можливості реалізації своїх прав і свобод.

У політичній науці до середини ХХ ст. склалося кілька різних моделей демократії. У межах теорії політичних еліт під демократією розуміється правління еліти, засноване на відкритому механізмі її рекрутування, що забезпечує її постійний зв'язок із суспільством (теорія демократичного елітизму), або ж влада, заснована на конкуренції між різними елітними групами, що запобігає формуванню цілісної елітарної групи (теорія плюралізму еліт)

Дані елітистські теорії, що поєднали теорію демократії й класичні елітарні уявлення про суспільство, які традиційно заперечувало саму можливість існування демократії, спираючись на так звану концепцію конкурентної демократії Й. Шумпетера. Конкурентна теорія виходить із розуміння демократії як представницької влади, вибраної шляхом вільних конкурентних виборів більшістю при збереженні гарантій меншості. Таким чином, за Шумпетером, стає можливим таке правління політичних еліт, що здійснюється за згодою народу та під його контролем. З позицій партісіспаторної теорії демократія, навпаки, полягає в особистій участі народу в політичному житті, а про ступінь демократичності тієї чи іншої політичної системи можна судити за можливостями прямої участі мас в управлінні.

Насправді, конкурентна та партісіспаторна теорії демократії не суперечать одна одній, а акцентують увагу на різних організаційних і правовий формах її здійснення: представницькій та безпосередній (прямій). Представницька демократія виявляється в діяльності сформованих народом (виборцями) органів державної влади і самоврядування; пряма – здійснюється шляхом безпосереднього волевиявлення громадян на виборах і референдумах.

У реальному політичному житті кожна демократична політична система має свої особливості, специфічні риси. Але незважаючи на розбіжності, можна виділити такі загальні характеристики демократичного політичного режиму:

1)політичний плюралізм – принцип, що припускає вільне співіснування різних ідеологічних течій, партій, політичних і громадських організацій, рухів, а також різноманіття форм політичної діяльності й вираження політичних інтересів.

2) верховенство права – домінування закону в усіх сферах громадського життя, високий ступінь реалізації прав і свобод людини;

3) виборність органів державної влади, їх залежність від населення та регулярна змінюваність;

4) реалізація принципу розподілу влади, відповідно до якого державна влада поділяється на три рівноправні і незалежні гілки – законодавчу, виконавчу і судову, що запобігає її концентрації в руках однієї особи або окремої соціальної групи;

5) наявність розвиненого громадянського суспільства, під яким розуміється сукупність неполітичних відносин у суспільстві (економічних, моральних, культурно-духовних, релігійних, національних), вільних від прямого втручання з боку органів державної влади.

Поява в середині-кінці ХХ ст. цілої низки теорій демократії (ціннісної, економічної, раціонально-утилітарної, інституціональної, модернізаційної) призвело до розмивання змісту самого терміна “демократія”, під яким стали розуміти форму політичної організації суспільства, засновану на визнанні народу основним джерелом влади, і певний філософський світоглядний ідеал людського буття, і форму політичної участі, і моделі діяльності різних суспільних інститутів, і багато чого іншого. Тому для характеристики демократії саме як форми політичного режиму (на відміну від “демократії” як ідеального типу влади), американський політолог Р. Даль запропонував використовувати новий термін – “поліархія”.

Невід’ємними ознаками поліархії, за Далем, є такі обов’язкові ознаки політичної системи, як плюралістичність і опозиційність.

Роберт Даль виділив низку умов, необхідних для існування сучасної політичної демократії (поліархії):

1). Контроль за рішенням уряду конституція покладає на офіційних осіб, які обираються народом.

2). Дані офіційні особи періодично обираються за допомогою чесно проведених виборів, що виключають будь-який примус.

3). Практично все доросле населення має право обирати офіційних осіб.

4). Практично все доросле населення має право претендувати на виборні посади.

5). Громадяни мають право висловлювати свою думку, не побоюючись переслідування з політичних мотивів.

6). Громадяни мають право одержувати інформацію з альтернативних джерел інформації, які перебувають під захистом закону.

7). Громадяни мають право створювати незалежні асоціації й організації, включаючи політичні партії та групи інтересів.

Основними різновидами сучасних недемократичних режимів є тоталітаризм і авторитаризм.

Термін тоталітаризм ввів у політичну теорію і практику в 20-рр. ХХ ст. лідер італійського фашизму Б. Муссоліні. Згодом даний термін став використовуватись в політичній науці для позначення такої системи розподілу влади, за якої політична система повністю підкоряє собі всі сфери громадського життя, спираючись при цьому а загальнообов’язкову ідеологію. На відміну від диктатур традиційних суспільств, тоталітаризм має характерні риси, властиві лише індустріальному суспільству з досить високим рівнем розвитку науки і техніки, широкою системою масової комунікації (що сприяє ідеологізації суспільства), політичною активністю мас (розвитком партій і суспільно-політичних рухів тоталітарного характеру) та ін. Тому тоталітарні режими виникають (а більшість із них і припиняють своє існування) на світовій політичній арені тільки у ХХ ст.

За характером пануючої ідеології виділяють такі різновиди тоталітаризму:

1. Фашизм виник в Італії в 1922., проголошував своєю основною методою відродження великої Римської імперії, характеризувався масовим терором, расизмом і ксенофобією, культом вождя (дуче).

2. Комуністичний тоталітаризм, який сформувався в СРСР на основі ідеології марксизму-ленінізму, що стверджувала можливість побудови безкласового суспільства на основі реалізації принципів колективізму, диктатури пролетаріату та ін. Характеризувався ліквідацією приватної власності, плановою моделлю економічного господарювання, масовими репресіями (знищено 40 млн. людей), культом особистості.

3. Націонал-соціалізм – режим, що існував з 1933 по 1945 р. у Німеччині і увібрав в себе основні риси як фашизму, так і комуністичного тоталітаризму. Мета націонал-соціалізму зводилась до світового панування арійської раси та антикомуністичного руху. Так само, як і інші форми тоталітаризму, націонал-соціалізм ґрунтувався на загальному пануванні партії та культі вождя (фюрера).

Незважаючи на численні розходження, всі види тоталітаризму мають ряд загальних рис, що дозволило американським вченим К. Фрідріху та З. Бжезинському виділити такі ознаки тоталітарного політичного режиму:

1. єдина загальнообов’язкова ідеологія;

2. однопартійність;

3. державна монополія та ЗМІ

4. централізована (планова) економіка;

5. потужний репресивний апарат.

Таким чином, тоталітаризм – політичний режим, що характеризується абсолютним контролем держави над всіма сферами громадського життя, повним підпорядкуванням людини політичній владі, диктатом ідеології, відсутність прав і свобод особистості.

Передумовою виникнення тоталітарного режиму в усіх країнах була, як правило, затяжна криза, що охоплювала основні сфери життя суспільства. Тривалий стан нестабільності породжував неусвідомлену потребу людей в об’єднанні навколо тієї або іншої привабливої ідеї (навіть самої незбутньої, як, наприклад, відродження Римської імперії або побудова комунізму), прагнення до підкорення сильному політичному лідеру, який обіцяє стабільність і порядок у суспільстві. Однією з передумов зародження тоталітаризму на цьому тлі стає психологічний фактор – формування колективістського світогляду, що затверджує пріоритет колективного над індивідуальним.

Взагалі, ті психологічні (а слідом за ними – й соціальні) зміни, що відбуваються в суспільстві, “зараженому” тоталітарною ідеєю, найяскравіше відбилися не в науковій, а в художній літературі ХХ століття – у романах Дж. Оруела “1984” в “Звіроферма”, А. Кестлера “Сліпуча пітьма”, О. Хакслі “О, новий чудовий світ”, Р. Бредбері “451 за Фаренгейтом”, Є. Замятіна “Ми”, В. Войновича “Москва 2042” та інші.

Особливою формою автократичного політичного режиму виступає авторитаризм. Довгий час авторитарний режим розглядався не як окремий вид політичного режиму, а як особливий різновид тоталітаризму, його доповнення. Поширенню цієї думки сприяв аналіз проблем модернізації й розвитку, проведений Комітетом порівняльної політики при дослідницькій раді з соціальних наук в 60 рр. ХХ ст., коли група провідних політологів світу в ході розгляду розвитку суспільства від його традиційної до сучасної стадії, виділила два ідеальних типи політичного режиму: демократичний і тоталітарний. Авторитарний режим був визнаний перехідним режимом, що виникає в результаті переходу суспільства від тоталітаризму до демократії.

Тільки з середини-кінця 1970 під впливом наукових дискусій про феномен тоталітаризму (К. Поппер, Ф. Хайєк, Х. Аренд та ін.), а також під впливом праць С. Хантінгтона, Г. О Доннела, Дж. Кірпатрік та ін., які виділили такі різновиди автократії, як бюрократично-авторитарний режим, корпоративний авторитаризм та ін., авторитаризм став сприйматися як особливий, самостійний вид автократичного (недемократичного) політичного режиму.

Авторитаризм має безліч рис, що ріднять його з тоталітаризмом: концентрацією політичної влади в одних руках, відсутність опозиції, закритість політичної влади в одних руках, відсутність опозиції, закритість політичної еліти, використання силових методів впливу. Але на відміну від тоталітарного, авторитарний режим не спирається на єдину, загальнообов’язкову ідеологію, яка регламентує всі сфери життя суспільства. Авторитаризм не ставить перед суспільством і владою незбутніх, позамежних завдань, він не претендує на “тотальне панування над людськими душами”: державний контроль може не поширюватися на такі сфери громадського життя, як економіка, культура, релігія та ін. Таким чином, до основних характерних рис авторитарного політичного режиму можна віднести:

1. централізацію політичної влади;

2. закритий характер політичної еліти;

3. монополізацію державною владою політичної сфери при відносній свободі в інших сферах громадського життя;

4. пріоритет силових методів над іншими в політичному управлінні;

5. відчуження народу від влади та ін.

Найпоширенішою класифікацією авторитарних режимів, що існують у сучасному світі, є система, запропонована польським політологом Є. Вятром:

1. Військові режими. Виникають внаслідок державного перевороту, путчу – захоплення влади диктатором або військовим угрупуванням, що супроводжується знищенням опозиції, репресіями по відношенню до політичних діячів колишньої влади. Прикладами військових режимів виступають диктатура “чорних полковників” у Греції (1967-1975), хунта Піночета в Чилі (1973-1989).

2. Традиційні режими, що одержали найбільше поширення в державах з абсолютною формою монархічного правління, для яких характерна або відсутність органів представницької влади або їх жорстке підкорення монархові, зосередження в руках глави держави всієї повноти влади, легітимність якої носить традиційний характер. До таких режимів відносяться політичні система країн арабського Сходу – Саудівської Аравії, Оману, Брунею. Різновидами даного політичного режиму є:

- клановий авторитаризм у традиційних суспільствах, заснований на етнічних або сімейно-родових відносинах (Заїр, Гватемала);

- національний авторитаризм, для якого характерне правління певної етнічної групи (Туркменістан, Узбекистан).

3. Теократичні режими, що характеризуються концентрацією реальної влади в руках духівництва або релігійного лідера (навіть при можливому існуванні представницьких органів влади і президента як глави держави). Прикладом такого різновиду авторитаризму виступає теократія в Ірані, що склалася після революції 1979, коли реальну владу в країні захопив ісламський фундаменталізм на чолі з аятолою Хомейні.

4. Персоніфіковані режими – режими особистого правління, у яких влада належить лідерові, що спирається не на політичні інститути, а на репресивно-поліцейський апарат. Наприклад, Саддам Хусейн в Іраку.

5. Неоавторитарні режими, які характеризуються зосередженням влади в руках правлячої еліти при формальному існуванні опозиції й системи конкурентних виборів. Прикладом такого типу режиму може служити неоавторитаризм у Мексиці, а також у Росії та більшості країн – колишніх республік СРСР.

Велика ріномаїтість форм авторитаризму в сучасному світі пов’язана з багатьма факторами, серед яких: слабкий економічний розвиток, політична модернізація, трансформація партійних систем, перехід від тоталітаризму до демократії. Тому, окрім розглянутих видів авторитаризму, у сучасній політичній науці розрізняють:

- однопартійні режими (Єгипет при Насері, Аргентина при Пероні);

- корпоративний авторитаризм, різновидами якого є тіньовий авторитаризм – влада тіньових (кримінальних) угрупувань, бюрократичний авторитаризм – влада, здійснювана закритою групою чиновників, адміністративно-управлінським апаратом, що спирається на армію та силові державні структури, а також олігархічний авторитаризм – влада, заснована на сполученні політичного й економічного панування (Філіппіни при Маркосі);

- популістські режими, орієнтовані на завоювання популярності широких мас за допомогою демагогії, використання стереотипів і міфів, маніпулювання суспільною думкою, широкого використання безпосередньої демократії – виборів, референдумів, а також різноманітних форм політичної участі громадян (мітингів, демонстрацій).

Авторитаризм може виникати як перехідний режим при модернізації традиційних держав, при лібералізації тоталітарних режимів, виступаючи формою посттоталітарної трансформації суспільства (Південна Корея, Китай).

Таким чином, ми розглянули політичний режим як ототожнення політичної системи. Цієї точки зору дотримуються французькі дослідники Анрі Оріу та Моріс Дюверже. Проте є й інші політологи – Девід Істон, Габріель Алмонд, Віктор Пазенок, Тамара Лебедєва, які тлумачать його як форму правління. Політичний режим відрізняється великою мобільністю в порівнянні з відносно консервативними політичними інститутами, і залежить від співвідношення соціально-політичних сил і політичної ситуації. Тому політичний режим – сукупність форм і методів здійснення політичної влади, що відображає рівень політичної боротьби в суспільстві.