5. Політичне вчення Просвітництва (кінець хуіі – початок хіх ст..)

Просвітництво – ідейно-політична течія часів переходу від феодалізму до капіталізму; відображало інтереси буржуазії, яка зароджувалася, й народних мас і відіграло роль ідеологічної підготовки буржуазних революцій, найрадикальнішою з яких була Велика французька революція (1789).

У цей період відбувається формування ліберальної політичної доктрини, обґрунтування необхідності розподілу влади, дається характеристика правової держави, здійснюється аналіз цінностей та механізму функціонування демократії, формується концепція прав людини і громадянина.

Соціально-економічні основи Просвітництва зумовили його головні ідейні настанови, які полягали у критичному ставленні до соціальної і політичної організації феодального суспільства, а також до його ідеологічної легітимації. Мета Просвітництва – критика основ феодальної ідеології, релігійних забобонів, у боротьбі за віротерпимість, свободу наукової та філософської думки.

Просвітництво у Франції було філософською революцією, яка підготувала революцію політичну. Характерні риси політичної науки Просвітництва:

- вороже ставлення до феодального права;

- захист просвітництва, свободи, самоврядування;

- відстоювання інтересів народних мас;

- історичний оптимізм;

- визнання розуму як базової константи вирішення всіх проблем;

- позбавлення від релігійних забобонів;

- ствердження рівності всіх перед законом;

- боротьба за визволення людини;

- впровадження ідеалів гуманізму в сфери педагогіки та моралі

Видатними мислителями епохи Просвітництва були Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755) і Жан-Жак Руссо (1712-1778).

Шарль-Луї Монтеск’є у своїх творах “Розвідки про причини величі і падіння римлян” (1734), “Про дух законів” (1798) охарактеризував основні форми правління: деспотію, монархію, демократію, аристократію, показавши їх залежність від природних факторів, зокрема розміру території країн. Окрім того, кожна форма правління формувала психологічні риси людей: республіка – доброчесність; монархія – честь; деспотія – страх. Просвітитель теоретично обґрунтував ідею розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову як необхідну умову рівноваги суспільних сил, здійснення політичної свободи.

Жан-Жак Руссо – французький філософ, просвітник, громадський діяч, письменник, який у своїх творах “Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762), “Міркування про походження і засади нерівності між людьми” виклав свої погляди на цивілізаційний поступ людства. Дотримуючись думки про те, що суверенітет народу виявляється з здійсненні ним законодавчої влади, вчений відстоював принцип прямої демократії, ідеал народного суверенітету, на його думку, ґрунтувався на тотальній ідеї про загальну волю народу, необмежену правами і свободами окремих громадян.

Однією з найбільш величних ідей просвітителя була ідея свободи і рівності людини і народів. Причиною нерівності між людьми і народами він вбачав у встановленні власності на землю, яка породжує всі конфлікти і протиріччя; першоджерело зла він вбачав в нерівності, яка породжує багатство, спричинює розкоші і неробство. Найвищим благом для людини Руссо вважав свободу і рівність усіх станів, але індивід повинен підкорятися “загальній волі”, якщо його приватні інтереси розійшлись з суспільними. Суспільство як універсальне “моральне й колективне ціле” стає джерелом і носієм усякої влади.