8. Монтень.

Для логічного та історичного закінчення теми про філософію доби Відродження слід сказати, про мислителя-скептика і епікурейця Мішеля Монтеня 1553-1592). Він – дворянин. Переконавшись в марності своєї суспільної діяльності, Монтень усамітнився в своєму замку на півдні Франції, присвятив своє життя життєвим насолодам, спостереженням, читанню книжок і роздумам. Його єдиний твір  "Essais" (Нариси. В російському перекладі – Досвіди), що ні на йоту не втратило своєї актуальності сьогодні, є збірником роздумів про смисл життя людини, про каверзи самого існування людини. Як філософ Монтень глибиною свої думок випередив свій час і може бути названим справжнім попередником філософів 17 – 18 століть. Як і останні, він стоїть монументально скелею. Заслуговують на увагу його педагогічні роздуми, що культивують гуманне ставлення до дітей, учням і вихованцям.

Рішуче заперечує Монтень авторитет Біблії, отців церкви, рішення церковних соборів, Аристотеля, як «царя філософів». Для Монтеня філософствувати  означає – сумніватись. Він пише: «Ну, не можна висловити жодної дурниці без того, щоб цю дурницю вже не виголосив який-небудь філософ». «Всі боги, яких попридумували собі люди, - зловредні, переповнені заблудженнями, марновірствами і безбожжям». «Бог – проти розумний. Довести його існування чи виявити його природу – марна справа». Філософ закликає проводити життя в спокої та задоволенні. Його скептичні роздуми над смислом всього існуючого, про завжди несподівану непостійність всього і вся торкаються кожного, хто хоча б раз в своєму житті помислив про зміст і призначення власного життя.